Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 39 страниц)

– Чого, чого… – Курасов, здавалось, зразу заспокоївся і довго мовчав. – Ти гадаєш, про все це не думають навіть у їхньому головному штабі? Ще й як думають! Я там дружу з одним, він при самому Власові треться. Ми з ним не раз про це говорили. Якось він прямо сказав мені: «Якби мати якусь зачіпку, щоб життя нам зберегли, я б до своїх завтра втік». От воно, брат. А ти не збагнеш, чого я хочу. Чукча ти, чи що?..

Днів через три Курасов, коли вони з вудочками сиділи на березі річки, знов повернувся до початої тоді розмови.

– На твоєму місці,– сказав Курасов, – я б, поки ще не зав'язнув тут по шию, кинувся навтікача до своїх не роздумуючи. А з тобою б і я чкурнув. Може б, не повісили. Підпалив би я чи висадив у повітря під три чорти госпіталь з бандитами, для активу, так би мовити, якщо там судитимуть…

Добринін мовчав. Сонце багряною кулею скочувалось до небокраю. Тиха річка була синя в тіні і рожева на відкритих місцях. У чагарнику тривожно перегукувались птахи. Була пора, коли пташині виводки покидають гнізда і порпаються в кущах з ранку до вечора під тривожне попискування своїх батьків. Усе навколо було напоєне спокоєм і безтурботністю. Але Добриніну було не до спокою. Йому треба було приймати найвідповідальніше рішення: як далі поводитися з Курасовим. Думка про те, що всі розмови він починає з провокаційною метою, не виходила у нього з голови. Але, з другого боку, проста логіка говорила, що Курасов не може не розуміти, як він ризикує, починаючи такі розмови. Досить Добриніну слово сказати тому ж начальникові видавничого відділу, не говорячи вже про Пульку, і від Курасова лишиться мокре місце. Пулька не знає пощади до «перебіжчиків», як називали власовці тих, хто хотів од них піти.

На цей раз Добринін знову був обережний і не підтримав початої Курасовим розмови. Промовчав і заговорив про інше. Але Курасов у відповідь на це важко зітхнув і сказав:

– Боїшся, хлопче? Ну що ж, діло, як кажуть, твоє.

У ці дні Добринін вперше мав можливість побувати в місті. Кравцова він побачити не зміг і, порушивши інструкцію, пішов на ринок до Бабакіна і все йому розказав. Бабакін повідомив про його справи Маркова, і той наказав Кравцову негайно встановити зв'язок з Добриніним, допомогти йому розібратися в ситуації. Кравцов на цей час уже займався роботою з секретною агентурою гестапо із місцевого населення. Знаючи про те, що гестапо цікавиться усім, що діється в стані власовців, Кравцов доповів своєму безпосередньому начальникові, що він має можливість завербувати агентом надійну людину, яка працює у видавничому відділі власовського штабу. Ідея була схвалена, і Кравцов зміг нарешті з'їздити у селище шкіряного заводу і побачити там Добриніна.

Після цього Кравцов двічі побував у селищі і намагався допомогти Добриніну розібратися в обстановці. Належність до гестапо дала йому можливість завітати в госпіталь і познайомитися з Курасовим. Кравцову він не сподобався. Курасов розмовляв з ним цинічно: «Ми з вами на одного хазяїна працювати найнялись». З приводу обстановки тут, у німецькому тилу, він говорив так, як міг говорити лише закінчений зрадник з іншим, таким же мерзенним зрадником: «Або ви там, у гестапо, перестріляєте всіх, хто в тайгу дивиться, або спокійного життя у нас з вами не буде».

В наступний приїзд Кравцов надумав зробити ще один крок для перевірки. Він запропонував Курасову стати агентом гестапо. Курасов відмовився навідріз.

– Шукай когось іншого, кому робити нічого, – сказав він. – А у мене на шиї госпіталь і на поранених писати доноси мовби й ні до чого…

Кравцов спробував натиснути на нього, нагадав йому попередню розмову про тих, хто в тайгу дивиться, і сказав:

– Для свого ж спокою працюватимеш.

У відповідь на це Курасов сердито відрізав:

– Годі агітувати, а то негайно ж подзвоню у головний штаб, доповім, що ви тут нишпорите і, певно, нам не довіряєте. Генерал Власов ох як не любить цього! Він до самого Гіммлера, якщо треба, достукається. Отож, давай, голубе, звідси, з чим прийшов.

Тепер шлях до дальшої розвідки особи Курасова Кравцову був одрізаний, і реально допомогти Добриніну розібратися в цій людині він не міг.

Того ж вечора, коли випроводив Кравцова, Курасов розповів про це Добриніну.

– У мене, брат, сьогодні гість був цікавий, – усміхнувся Курасов. – Приходить тип із гестапо. Росіянин. Настирливий такий. Днів три тому він приїжджав уперше, але тоді цікавої розмови у нас не вийшло. А сьогодні з'явився знову і запропонував мені стати їхнім сексотом.

– Що це таке?

– Та ти що, сьогодні народився, чи як? Сексот – це секретний співробітник. Тільки цього мені бракувало – взяти на свою совість ще й справи гестапо! Що я, ескімос? Мені ось як вистачить того, що я вже маю. А ти пішов би?

– Не думав про це.

– А ти подумай, подумай. Можу зразу засватати. Для початку викажеш мене: мовляв, так і так, Курасов лижі намазує, тікати хоче. Подяку матимеш. Адже я все-таки хоч і липовий, а полковник, не хрін собачий. Ну, годі, не пузирся, я жартую, сам розумієш.

Але Добринін вирішив вдати серйозно ображеного. Мовчки підвівся, пішов у свою кімнату і ліг спати.

Хвилин через десять Курасов постукав у двері і, не чекаючи відповіді, ввійшов у кімнату Добриніна.

– Прийшов пробачитись. Знаю, що говорив не діло, даруй. Гаразд? Давай вип'ємо… – Він спритно, як фокусник, вихопив з кишені пляшку і, раніше ніж Добринін встиг сказати слово, налив горілки у склянку й кухоль, що стояли на столі. – Давай миритися, справді – я свиня. Ти для мене єдина людина, перед якою я душу оголюю без страху, а я на тебе кинувся. Пробач, брат. Може, вперше з дитячих літ я пробачення прошу. Мир?

– Гаразд. Тільки пити я не буду.

– Не хочеш – не пий. А я вип'ю. У мене, либонь, починається моє північне сяйво… – Він одним подихом випив склянку, а за нею кухоль. – Так, почалось моє запійне горе. – Він випив решту горілки, зітхнув. – У запої є своя хороша риса: на душі спокійніше. Тільки от злість, як роги у молодого оленя, пре назовні, чорт би її забрав! Я й так лихий, а тут краще мені не попадайся, все мене сердить. І ти сердиш, що не довіряєш мені і корчиш з себе невідомо кого. Ну, хто ти, скажи, будь ласка? Ідейний власовець? Бери вище! Знаєш, хто ти? Ти вижидальник, ніс за вітром тримаєш. Тільки що, ти ліво руля і в кущі.

– Я бачу, ви прийшли не пробачатися, а знов ображати мене, – злісно сказав Добринін. – Прошу вас, ідіть собі. Я хочу спати.

– Не піду. Я тобі дещо сказати повинен, а потім піду. Пам'ятаєш оту нашу розмову? Так от, не проґав, хлопче, того, що дасться нам один раз. Життя, кажу, не проґав. Ти, я і той чоловік при Власові, про якого я тобі розказував, влаштовуємо тут феєрверк, беремо з собою всякі документи і гайда додому. І не забудь, що той оловік при Власові може дістати золоті документи. Вирішуй. Я трохи підожду. А ні, то лишайся тут дурнем і жди своєї шибениці. А тепер я піду додому і добавлю північного сяйва.

Курасов важко підвівся, ударом ноги розчинив двері і вийшов.

Добринін встав, замкнув двері, погасив світло, але більше в постіль не лягав, сів до вікна і заходився котрий раз обмірковувати ситуацію. Курасов робить свою пропозицію серйозно. І тепер пам'ять підказувала Добриніну все більше ствердних доказів, що Курасов не провокатор. Добринін знав, що будь-яка тенденційність тим і небезпечна, що вона завжди по-своєму, тобто тенденційно, відбирає і докази своєї правоти. Добринін знав це, але вже не міг наказати розуму лишатися насторожено-об'єктивним. Та й надто мало було у нього конкретних даних, які говорили б про те, що Курасов ловить його. У цю хвилину роздумів він мовби забув, що про самого Курасова він майже нічого не знає.

Наступного дня Добринін передав донесення Кравцову…

А от Марков, який чекав зараз Добриніна, не поділяв його впевненості в Курасові, і головне, що непокоїло його, це саме те, що Добринін зовсім нічого не знав про Курасова. На прохання Маркова Москва провела якнайдокладнішнй розшук, зокрема на Далекій Півночі, але жодних слідів перебування там Курасова не було виявлено. Комісар держбезпеки Старков висловив припущення, що Курасов міг бути на Півночі в ув'язненні і що саме звідти і йдуть «північні» слівця в його лексиконі. Але тоді Добринін має бути вдвічі обережнішим…

Добринін прийшов десь опівночі. Марков, який давно не бачив його, здивувався, наскільки той схуд. А тільки-но вони почали розмову, відзначив, що у Добриніна не гаразд з нервами.

Марков навмисне почав не про те, що найбільше турбувало Добриніна. Він повів мову про успішну роботу його товаришів. Добринін слухав його ніби з цікавістю і в той же час розгублено, явно заклопотаний своїми думками.

– Ну, розкажіть тепер про себе, – попросив Марков.

– Не знаю, з чого почати… – Добринін зморщив обличчя, потер долонею чоло.

– А ви з самого початку, Добринін. З моменту вашого знайомства, здається, з фельдшером, який і привів вас туди.

Добринін почав розповідати. Спершу він часто зупинявся, збивався і виправляв себе. Він помилявся навіть у хронології подій. Було очевидно, що він уже не міг чітко уявити собі всієї історії свого проникнення у власовський штаб. І вже одно це було небезпечним. Розвідник завжди повинен ясно бачити всю лінію свого життя і діяльності. Стрункою розповідь Добриніна стала лише з часу його знайомства з Курасовим. У цьому також крилася своя небезпека. Він був, що називається, загіпнотизований одним сюжетом, тільки про нього і думав, а це позбавляло його гнучкості, такої необхідної для розвідника.

Добринін скінчив розповідь і в напруженому чеканні дивився на Маркова.

– Ви дивитесь на мене мов на чарівника, – усміхнувся Марков. – Ніби чекаєте, що я скажу «раз-два» і вийму з рукава розв'язання задачі. А я не чарівник, Добринін. Я така ж людина, як і ви, тільки досвіду трохи більше. Краще давайте думати разом… Чи нема в лексиконі Курасова якихось слівець, що допомагають встановити, хто він за своєю справжньою професією? Отаких, як про Північ, про які ви повідомили.

– Мабуть, нема.

– Мабуть чи нема? – суворо спитав Марков. – Якщо ви з таким прицілом не спостерігали його, так і скажіть.

– Спеціально не спостерігав. І слівця про Північ я почав помічати лише після того, як він одного разу сказав, що непогано знає Північ.

– Пригадайте точно: як він це сказав? У зв'язку з чим?

– Якось ми говорили з ним про те, де найкрасивіша природа. Оскільки я за версією народився і жив у Сибіру, я почав вихваляти тайгу. Ну от. А він у відповідь сказав, що його життя так склалося, що він не встигав полюбити одні місця, як доля закидала його в нові. «Мабуть, найкраще, – сказав він, – я знаю нашу Далеку Північ». Але…

– Стривайте, – перебив Добриніна Марков. – Раніше ви сказали, що він непогано знає Північ, тепер «найкраще». Пригадайте це точно.

– Мабуть, «найкраще», це буде точніше, – зніяковіло сказав Добринін.

– Гаразд. Далі.

– Він почав лаяти природу Півночі, називав її сухотною, але тут же, сміючись, додав, що він там знав ідіотів, яким ця чахла природа подобалась, і вони навіть бачили в ній якусь красу.

– Так. Далі.

– Потім він вдався до філософії, що взагалі, мовляв, враження від навколишньої природи залежить лише від того, як у тих місцях жилось людині. Добре жилось, тоді і все їй там добре.

– Це дуже важлива деталь, Добринін. Чи не говорить це щось про те, що на Далекій Півночі Курасов був ув'язнений? Чи нема в його лексиконі жаргонних слівець табірного походження?

– Я цих слівець і сам не знаю, – відказав Добринін.

– Він справляє враження людини інтелігентної?

– Скоріше ні. Він міг бути на якійсь адміністративній роботі. У цьому розумінні у нього видно хватку. Госпіталь він тримає в руках міцно, лікарі і весь персонал ставляться до нього з повагою, бояться його.

– Стоп! Поважають чи бояться? Чого більше?

– Мабуть, більше бояться, особливо коли він у запої.

– До речі, про ці його запої. Це з ним буває часто?

– За моєї пам'яті було вже разів чотири.

– Ви бачили, як він у цей час пив?

– Один раз. Саме в останній його запій. Він почався у мене в кімнаті. Зразу випив цілу пляшку.

– Півлітрову?

– Так. І сказав, що пішов добавляти, як він висловився, північного сяйва.

– Дивно, дивно. Запійні зразу багато не п'ють… Стривайте, стривайте, як він сказав? Що буде добавляти?

– Північне сяйво.

– Це вислів табірний, – сказав Марков, але, подумавши, додав: – А втім, ні. Ним користуються і просто жителі півночі.

Потім Марков і Добринін разом проаналізували всі розмови, коли Курасов пропонував тікати до своїх. Яким не був прискіпливим Марков, він не зміг виявити нічого, що говорило б про провокаційний характер пропозицій Курасова. Дивно було лише те, що він так упевнено говорив не тільки від свого імені, а й від імені того свого приятеля – «чоловіка при Власові». Одно з двох: або той чоловік справді великий його приятель і він добре знає його настрій, або ж той чоловік «при Власові» не більше як принада для Добриніна. До того ж принада ця може мати дві мети: або провокаційну, щоб добитися згоди Добриніна на втечу, а потім зрадити його, або ж це просто зайвий доказ, щоб схилити Добриніна на втечу, яку справді Курасов надумав.

Вони розмовляли доти, поки Коля, який показався із штольні, не повідомив, що незабаром почне світати.

Було вирішено, що в справах з Курасовим Добринін дотримуватиметься очікувальної позиції, а поки що всіма силами йому треба намагатися з'ясувати хоч би щось про самого Курасова. Крім того, йому треба спробувати встановити, що це за «чоловік при Власові» і в яких він стосунках з Курасовим. Одночасно Добриніну слід шукати зовсім нові цілі. Марков все-таки вважав, що Добринін вліз в об'єкт, який може знадобитись.

– Головне, Добринін, гранична увага і терпіння, терпіння, – прощаючись, сказав Марков. – Підтримуйте зі мною зв'язок через Бабакіна і Кравцова, чесно, не соромлячись повідомляйте про всі свої труднощі. Успіх ніколи не дається сам в руки, його досягають копіткою працею. І якщо ви навіть нічого конкретного не зробите, до вас не буде ніяких претензій. А спроба поквапити успіх завжди кінчається погано. Ви розумієте це?

– Розумію, – мовив Добринін. – Але мене гнітить усвідомлення того, що я нічого корисного не зробив.

– Ви не праві. Безкорисність у такому становищі, як у вас, – поняття відносне. Ви можете сидіти в засідці рік, а потім добути дуже цінний матеріал. Ви можете сидіти п'ять років і не добути нічого. Але сам факт, що ви перебуваєте там, уже робота. Савушкін, приміром, кілька місяців займався спекуляцією, а це кінець кінцем допомогло йому здобути надзвичайно важливі розвідувальні дані…– Марков усміхнувся, йому хотілось підбадьорити Добриніна. – Савушкін, між іншим, у період своєї спекулятивної діяльності теж занепадав духом, а тепер він «на коні». Словом, Добринін, ще раз повторюю вам: увага і терпіння…

Розділ 42

Вранці, прийшовши на роботу, Рудін вперше після зникнення Андросова в списку полонених унизу, де зазначалося, хто виконує цю роботу, поряд зі своїм прізвищем побачив нове прізвище Мигунець. Тижнів два тому Фогель говорив йому, що Мюллер обіцяв сам підібрати другого працівника. І ось, певно, підібрав… Хто він? Прізвище Мигунець ще нічого не говорило. Воно могло бути і українським, і білоруським. «Гаразд, підождемо – побачимо…» Рудін уже зібрався подзвонити в комендатуру, щоб до нього привели першу групу полонених, як його викликали до Мюллера.

У кабінеті Мюллера в кріслі перед столом у досить вільній позі сидів чоловік років п'ятдесяти у світло-сірому, добре випрасуваному костюмі. Гожа сивина густого, зачесаного назад волосся, старанно виголене обличчя, випещені руки робили його схожим на актора, який грає роль позитивних героїв похилого віку. Він зустрів Рудіна уважним поглядом темних очей.

– Це пан Мигунець, наш новий співробітник, – сказав Мюллер. – Працюватиме паралельно з вами.

Рудін кивком голови привітав нового товариша по службі, той відповів йому величним поклоном.

– Ваші права однакові, і ви однаково підкоряєтесь керівництву, – вів далі Мюллер. – Я сподіваюсь, що ви будете діяти в хорошому контакті. А тепер, пане Крамер, я прошу вас ввести пана Мигунця в курс справи.

У кімнаті Рудіна Мигунець розсівся на краю стола і, погойдуючи ногою, спитав, оглядаючи кімнату:

– У мене апартамент такий же? Більш ніж скромно. Типова німецька скнарість. Ну, то що мені належить робити?

– Хіба Мюллер вам не сказав?

– Лише в загальних рисах.

Рудін пояснив, у чому полягає робота.

– Найважче, – сказав він, – відшукати в людині, що сидить перед вами, ту раціональну зернину, яка дає можливість сподіватися, що людина та стане агентом і…

– Що роблять з тими, хто відмовляється працювати? – перебив Мигунець.

– Їх повертають у табір.

– Цим їх і треба залякувати. Не хочеш працювати – згинеш у таборі. А жити хоче навіть муха… – проказав Мигунець соковитим баском.

Рудін промовчав.

– Ви не думайте, що я не мав справи з вербуванням агентури, – сказав Мигунець. – У тридцять дев'ятому році, коли Совєти анексували Західну Україну, мене лишили у Львові спеціально для того, щоб створити там агентурну мережу. Я діяв у трикутнику Львів – Станіслав – Дрогобич. Перед початком цієї війни я мав кілька десятків агентів – надійних помічників німецької армії. Маю за це орден із рук рейхсміністра Розенберга. До чого це я розказую?.. – Мигунець зморщив лоба. – Ах, так! Тож я вербував їх дуже просто, всього два варіанти підходу. Тим, хто йшов на це охоче, я казав: «Ви не пошкодуєте, ви будете найбагатшою людиною на українській землі». А тим, хто хвицявся, я казав: «Ви пошкодуєте. Бандера і його люди найдуть вас під землею і за зраду України заплатять вам свинцевою валютою». Хо-хо! Людина, яка п'ять хвилин тому говорила «ні», – говорила «так». Адже кожна людина влаштована дуже просто, пане Крамер, хіба не так?

Рудін непевно усміхнувся і спитав:

– Ви не хочете послухати, як я веду допит?

– Чому ж, давайте.

Викликали першого полоненого. Це був солдат із старослужбовців, майже сорокалітній, втомлений, з скуйовдженою борідкою, з великими натрудженими руками. «Мабуть, із селян», – подумав Рудін. Але полонений повів мову цілком інтелігентно, і виявилось, що він агроном із сибірського радгоспу.

Так, він дав згоду піти на роботу, але на таку, про яку йдеться тут, він не піде. По-перше, він з нею не справиться; по-друге, душа у нього не лежить до таких справ.

– А яку ж роботу ти сподівався тут дістати? – спитав Мигунець. – Плести мереживо чи, може, співати в церковному хорі? Хо-хо!

Полонений мовчав.

– А згнити в таборі ти хочеш? До цього у тебе душа лежить? – напосідав Мигунець.

– Чому бути, того не минути, – спокійно відказав полонений.

– А босими ногами на гарячому вугілля ти ще не стояв? – закричав Мигунець, і обличчя його стало багровим.

– Не доводилось, – тихо відказав полонений.

– А якщо доведеться, що ти заспіваєш?

– Чому бути, того не минути, – повторив полонений. Мигунець рвонувся до нього, але Рудін встиг натиснути кнопку дзвінка, і в кімнату ввійшов конвойний.

– Відведіть, – наказав йому Рудін.

Полоненого вивели, але ще кілька хвилин Мигунець не міг заспокоїтись, ходив поперек кімнати і лаявся.

– По зубах треба було! – кричав він, розмахуючи кулаками. – Я цих кацапів коли бачу, мене всього тіпає.

– Між іншим, я теж кацап, – усміхнувся Рудін.

– Що? – Мигунець зупинився, дивлячись на нього. – Ах, так… Пробачте, звичайно, але ви розумієте, що я говорю про червоних кацапів. І взагалі я вважаю, що дуже розумна програма фюрера про поголовне знищення цієї наволочі виконується погано. І на цих землях могли б чудово жити і допомагати Німеччині справжні українці.

– Викличемо ще одного? – запропонував Рудін. Мигунець замахав руками.

– Ні, ні. Мені все зрозуміло. Піду діяти сам.

– Бажаю успіху.

Викликати нового полоненого Рудін не квапився. Він обмірковував: добре чи погано, що у нього з'явився такий колега по роботі з полоненими?

Наприкінці дня, коли з'ясувалося, що Рудін відібрав для відправки в агентурну школу всього двох чоловік, а Мигунець одинадцять, Мюллер, звісно, зацікавився, чому такий неоднаковий результат їхньої роботи. Увечері він викликав до себе навмання трьох з відібраних Мигунцем і двох, відібраних Рудіним. Він сам вирішив зробити перевірку. Рудін хвилювався, хоч думка про можливість такої перевірки виникла у нього ще вранці. Обоє відібраних Рудіним полонених були запеклими бандитами і мали сподобатись Мюллеру. Але що, коли йому сподобаються і всі одинадцять, яких відібрав Мигунець?

Про вовка помовка: Мигунець без стуку ввійшов у кімнату. Він тримався значно скромніше, ніж вранці, сів на стілець перед столом Рудіна і сказав:

– Не знаю, не знаю…

– Про що ви? – доброзичливо спитав Рудін, уже догадуючись, що дебют напарника не був успішним.

– Я відібрав сьогодні одинадцять чоловік, а Мюллер трьох моїх переперевірив і всіх їх забракував. Він сказав, що не бажав би бути на чолі контори, яка клопочеться про повернення росіянам їхніх військовополонених. На його думку, жоден із запропонованих мною кандидатів не здатний стати агентом. Що значить не здатний? Важливо, Що я з нього вибив згоду, а потім нехай він спробує не працювати. І взагалі, що це значить: здатний, не здатний? Їм же не на сцені грати!

– Ви помиляєтесь, пане Мигунець, – спокійно і повчально заговорив Рудін. – Агент має бути актором найвищого класу. Ось ви кажете, нехай спробує не працювати. А він візьме і не буде працювати. Або морочитиме нам голову, вдаючи, начебто працює. Він же там, а ми тут.

– Але ж він знає, що ми туди прийдемо?

– Припустімо, знає, не в цьому справа. Але він уже сьогодні повинен добре працювати, щоб полегшити перемогу німецької армії. А для цього ми, поки він тут, мусимо ретельно з'ясувати, чи здатний він добре працювати там.

– Я маю з оцими кацапськими покидьками люб'язно розмовляти і відкопувати у них здібності?

– Так, пане Мигунець. І я мушу сказати, що це нелегка робота.

– Це діло не для мене, ось що я вам скажу. – Мигунець рішучо підвівся. – Я не бажаю бути золотарем при таборах військовополонених.

– Заявіть про це керівництву, навіщо ви це кажете мені? Так, я золотар, – з викликом сказав Рудін.

Мигунець нерозуміюче подивився на Рудіна.

– А до чого тут ви? Ага, так вийшло. Пробачте, бога ради! Я не хотів…

У коридорі тричі пролунав різкий дзвінок: виклик до начальства на нараду.

– Ходімте, – Рудін підвівся і взяв Мигунця за лікоть. – Тут не люблять запізнень.

Нараду проводив Зомбах, але він зразу ж надав слово Мюллеру.

– Настає історична осінь, – трохи пишномовно почав Мюллер і, ніби розсердившись на себе за цю пишномовність, замовк, роздратовано перекладаючи на столі папери. Потім вів далі уже в звичайній своїй манері, сухо і безсторонньо: – Підготовка московської зони до рішучого моменту може виявитись не гідною того, що робить німецька армія на чолі з фюрером. Нас трясе лихоманка на початковому етапі при добиранні агентури в таборах. Щодо цього дуже характерний сьогоднішній підсумок. Із табору надіслано п'ятдесят чоловік. Нами відібрано двоє. Я ні в чому зараз не дорікаю Крамеру і тим паче новому нашому співробітникові, пану Мигунцю. Я зараз головну біду вбачаю в тому відборі, який проводять для нас у таборі військовополонених. Цю процедуру ми ніяк не контролюємо. А там цю роботу ведуть, як мені здається, випадкові і некваліфіковані люди. Особливо це стосується табору номер 1206, чи не так, пане Крамер?

– Абсолютно точно, – відказав Рудін. – Цей табір особливо.

– Ми вирішили втрутитися в цей процес, – вів далі Мюллер. – З цією метою мій ад'ютант Біркнер і ви, пане Крамер, відряджаєтесь у табір 1206. Треба виїхати туди завтра ж…

Фогель, як це бувало завжди на п'ятихвилинках, повідомив загальні дані про одержані за добу агентурні донесення, поділивши їх на дві групи: по першому відділу – розвідка і по другому – диверсії. І виявилось, що для другого відділу не було прийнято жодного донесення.

– Яка делікатна турбота про нерви ворога… – невідомо на чию адресу кинув репліку Мюллер.

– Мені хотілося ще раз звернути вашу увагу, – сказав Фогель, – що наш другий відділ виробляє для агентів інструкції або не конкретні, або просто нереальні. На зразок, приміром, організації замаху на кремлівських керівників.

– Я вас не зрозумів, Фогель, – погрозливо сказав Мюллер.

– Це не моя вина, – усміхнувся Фогель, – певно, я підпав під вплив неконкретних інструкцій другого відділу. Уточнюю: йдеться про відмінену Зомбахом інструкцію, в якій пропонувалося влаштувати замах на визначних керівників Рад дуже слабому агенту, котрий до того ж навіть не має можливості, за його документами, без риску бувати в самій Москві.

– Агентів, що не рискували б, не буває,– сухо кинув Мюллер.

– Цей випадок справді безглуздий, – примирливо сказав Зомбах.

– Ну гаразд, – погодився нарешті Мюллер. – Давайте розберемося в цьому.

– Тільки цього я і прошу, – підхопив Фогель. – До того ж прошу вдруге.

Всю цю перепалку Рудін прослухав з великою тривогою. Йому здавалось, що завдяки тим майже приятельським стосункам, які встановилися у нього з Фогелем, німець не може приховувати від нього якихось важливих обставин, пов'язаних з роботою. Тим більше, що після відправки Гурєєва через фронт Рудін вважався при Фогелі головним консультантом по обстановці і був певен, що всі агентурні запити він знає…

Після наради Фогель, мовби відчуваючи провину перед Рудіним, запросив його повечеряти в офіцерській їдальні. Вони сіли вдвох за столик біля вікна. Фогель розчинив вікно, за яким незатишно шумів уже добре позолочений осінню фруктовий сад.

– Не люблю осені,– сказав Фогель. – У дитинстві це завжди було пов'язане з сумним відкриттям, що канікулам кінець і треба вішати за спину ранець. А тепер осінь щоразу сигналізує: минула ще одна весна і літо, і в цю радісну пору ти ніяких радощів не зазнав. – Небезпечний песимізм, якщо зважити, що ця осінь, як висловився Мюллер, історична, – усміхнувся Рудін.

Фогель сказав після паузи:

– Не розумію я цього чоловіка. Адже він безумовно розумний.

– Про кого ви?

– Мюллер.

– Безперечно розумний.

– А лізе напролом там, де треба бути гранично тонким і обережним. Одне лише пояснення – гестапівська школа. Для німця будь-яка школа – це слід на все життя, як слід од віспи.

– Мені трудно брати участь у цій розмові. Я не знаю її предмета, – сказав Рудін.

Фогель допив коньяк.

– В цілому все та ж давня суперечка диверсії і розвідки. Трагедія в тому, що під час кампанії в Польщі і Західній Європі не тільки люди СД, але й ми, абверівці, не вважали за потрібне бути обережними і тонкими. І при цьому справді досягали надзвичайних успіхів. Згадаймо мотивування нападу на Польщу. Переодягли карних злочинців у польську форму, інсценували напад «поляків» на наших прикордонників, розіграли «захоплення поляками» радіостанції, і весь світ це з'їв, як хіну в солодкій таблетці. Та пора вже усвідомити, що Росія – це не Польща і Чехословаччина. А Мюллер сатаніє, коли чує від мене слова «російська специфіка». Мені здається, що тут у нього немає згоди із Зомбахом. Цей старий вовк абверу чудово все бачить. У всякому разі, коли я йому показав інструкцію Мюллера про замах і пояснив, кому ця інструкція адресована, Зомбах схопився за голову. Але чомусь він не хоче наступати Мюллеру на мозоль. Я здивований, що він зараз сказав про це. Якби ви тільки бачили цю інструкцію! Мюллер, напевно, сподівався, що про неї ніхто не знатиме. Він поставив на ній гриф «Суворо секретно». Зараз після наради він висловив мені своє обурення з приводу того, що я забув про гриф і виніс це питання на нараду, де присутніми були не тільки офіцери абверу. А цю інструкцію можна оголошувати суворо секретною лише з тих міркувань, щоб приховати від інших її абсурдність. Ні, ви тільки уявіть собі на хвилину, Крамер: агент нижче середньої якості, агент, який з труднощами зачепився в селі за сто п'ятдесят кілометрів од Москви, агент, у якого вийшли в тираж документи, і як він там взагалі тримається, я не розумію. І ось цей агент одержує завдання організувати замах на керівників Кремля. Я на свій страх і риск показав цю інструкцію Зомбаху… – Фогель почав їсти, але зразу ж відклав ложку і вів далі: – Існує нерозв'язне протиріччя. Той наш агент, який таку інструкцію може виконати, цінний для нас як агент-розвідник. А це ще питання, що для Німеччини важливіше: прикінчити одного з численних червоних керівників чи щоденно одержувати оперативну інформацію, яка допомагає швидше виграти війну? Як ви вважаєте?

– Мені не хочеться розмовляти на цю тему, – байдуже відповів Рудін, доїдаючи свій суп. – Я, повторюю, погано про все це інформований.

Фогель примружився і потім, широко розкривши очі, подивився на Рудіна.

– Вам, Крамер, треба працювати не тут, а у відомстві Ріббентропа. Ви б зробити там кар'єру.

Рудін дізнався, що являла собою інструкція, яка його цікавила, а вислуховувати сентенції Фогеля – справа марна. Фогель, як ніхто, уміє балакати про що завгодно, аби здаватися критично мислячим діячем, причому Рудін уже не раз ловив його на тому, що він з одного і того ж питання з однаковою переконливістю висловлював протилежні міркування. Рудін послався на свою завтрашню поїздку в табір 1206 і, не чекаючи солодкого, пішов додому…

Надісланий Біркнером солдат розбудив Рудіна о шостій годині ранку. Коли Рудін вийшов з дому, ад'ютант Мюллера уже чекав його біля автомашини. Трохи далі стояли два мотоцикли з колясками та чотири озброєні солдати.

– Прошу пробачення, але я вирішив виїхати раніше, – не вітаючись сказав Біркнер. – Виявляється, нам їхати понад двісті кілометрів. Краще раніше виїхати і раніше повернутися. Сідайте.

Біркнер подав знак мотоциклістам: один з них виїхав уперед, другий опинився позаду автомашини.

– Це Мюллер наказав, – Біркнер кивнув на мотоцикл, який їхав попереду. – Сказав, що не збирається надто часто міняти ад'ютантів.

Біркнер вів машину сам.

– Собі якось я більше довіряю, – сказав він.

Над землею, мовби знехотя, вставав холоднуватий туманний ранок. Подекуди в низинах туман був такий густий, що Біркнер, різко гальмуючи хід, вмикав фари і безперестанку сигналив.

Лише годині о сьомій випогодилось, і навколо улігся спокійний осінній ранок у всій своїй жовто-багряній красі.

– Все хочу вас запитати… – Біркнер обернувся до Рудіна. – Як ви тут вирішуєте жіноче питання?

– Я – ніяк.

Біркнер розсміявся.

– Зомбах, як видно, добирав працівників за принципом відсутності у них інтересу до цього питання… – Він увімкнув радіо; коли почулась музика, вимкнув його і подивився на годинник. – Зведення ми з вами проґавили. Вечірнє чули?