Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 17

Савушкін і далі вів комерційні справи з німецьким інженером Хорманом. Він думав, що ця його операція не довгочасна: наша авіація розіб'є новий аеродром, і він одержить нове, цікавіше завдання. Але майже готовий аеродром чомусь не бомбили, а Москва вимагала продовжувати комерційний альянс з інженером. Савушкін не знав, як далеко були націлені плани Москви щодо цієї операції. Але до чого ж огидний тип цей Хорман! Прямо не людина, а ходяча колекція пороків. Усе в ньому є: і пожадливість, і розбещеність, і непереборний нахил до спиртного, і навіть елементарна неохайність. Завжди від нього смердить кислим потом і якимсь гострим ромом, який він дуже любив. Савушкін помітив, що навіть його колеги з ним у побуті не спілкуються. Але слід бути справедливим, Хорман дивовижно змінювався, коли брався за свої інженерні справи. Останніми днями Савушкін уже мав змогу бувати там, де будувався аеродром, і не раз бачив, як інженер керував роботами і з якою пошаною прислухались до його вказівок інші інженери. Але Савушкіну від цього легше не було.

Тим часом комерційний альянс Савушкіна і Хормана поступово міцнів. Карного злочинця Анатолія вдалося вивести з цієї гри дуже просто: Савушкін постачав його тютюном, який той вигідно збував, і в справи з інженером не втручався.

Але не так легко було Савушкіну вести з Хорманом комерційні справи. Ніяких грошей, крім доларів, інженер не визнавав. Він виклав Савушкіну свою нехитру теорію про гроші, а водночас виклав перспективи власного життя. Завчивши трохи російських слів, він сказав:

– Франція – капут. Ясно? Я із Франція пив коньяк. Цо-цо! Дуже корош коньяк унд дами, абер метхен. Цо-цо! Дуже корош! Абер я був дурень, грос дурень. Колеги пили коньяк, аух, абер шукав брильянт, золото, платина, долар. Розумієш? Я не шукав. Грос дурень. Тепер – ні. Я не дурень. Ти говорив карбованець! Що є карбованець? Росія фюїть, і карбованець є зеро – нуль. Марка? Марка окупації є піпіфакс, папір фюр туалет, розумієш? Рейхсмарка? – Тут він вивіряюче подивився на Савушкіна, потім підморгнув йому і підніс палець до губів: – Тсс! – і продовжував пошепки: – Рейхсмарка аух капут. Може бути. Розумієш? Іван крак фріца, і фюїть! Рейхсмарка аух зеро – нуль. А долар – грос валюта, дуже корош… – Він зітхнув. – Росія долар нема. Вольдемар, дай мені золото, срібло, платину, хороші камінчики, гольд рінг – перстень, бранзулет унд зо вейтер. Сьогодні війна є, завтра війни нема. Німеччина хорошо, Німеччина погано, а мені завжди хорошо. Сім'я моя великий, дуже великий… – він приготувався загинати пальці, але передумав і засміявся. – Цвельф, дванадцять, син – три, дочка – чотири ун зо вейтер. Дуже багато треба золота, дуже. Розумієш, Вольдемар?

– Звичайно, розумію, – чемно і співчутливо промовив Савушкін. – Але де тут багато золота?

– Ти шукайт, – енергійно сказав Хорман.

– Я шукаю, пане Хорман. Ось привіз тут дещо…

Савушкін поліз у потайну кишеню і витягнув звідти вузлик. Швидким рухом Хорман надів окуляри, очі його стали зовсім тверезі.

У вузлику було чотири золоті монети по десять карбованців царської чеканки, всіяна дрібними рубінами браслетка із зламаним замком, золотий корпус від старовинного кишенькового годинника, золотий ланцюжок із хрестиком і, нарешті, брошка з невідомого металу, з двома ефективно сяючими синіми камінцями. Це було все, що поки що зміг дістати для Савушкіна Бабакін, використавши для цього свої торговельні зв'язки в місті.

Хорман обережно брав річ за річчю, підносив її до очей, зважував на долоні, пробував на зуб. Про монети по десять карбованців він сказав: «Дуже корош. Фірма корошо є». Про решту речей говорив стриманіше. Але Савушкін бачив, що саме це йому й потрібно, і вирішив ні в якому разі не продешевити свого товару.

Торг тривав понад годину. Кілька разів Хорман категорично кричав:

– Більше нікс!

– Мало, – впевнено промовляв Савушкін і починав згрібати із стола речі.

Торг відновлювався. Хорман ішов до сусідньої кімнати і виносив звідти ще одну банку консервів або плитку шоколаду. Кинувши їх на купу, яка займала вже половину дивана, він кричав:

– Більше нікс!

– Мало.

Нарешті вони дійшли згоди. Хорман забрав коштовності і допоміг Савушкіну скласти продукти в мішок. Він усе зітхав і, докірливо поглядаючи на Савушкіна, бурчав:

– Вольдемар, ти гангстер, грос гангстер.

– Бізнес є бізнес, – сміючись відповідав Савушкін. – Не хочете – не треба, і більше я не прийду.

– Ніхт, ніхт, Вольдемар, ти давай аух золото! Давай! – В очах у Хормана спалахували радісні вогники.

Як смеркло, Хорман на своїй машині, що нею він сам керував, одвіз Савушкіна до того місця на шосе, де в ліс ішла не дуже в'їжджена санна дорога. Тут вони попрощалися. Хорман завдав Савушкіну на слину мішок з продуктами, і Вольдемар пішов до лісу. Хорман розвернув машину і поїхав назад. В глибині лісу Савушкіна чекали троє бійців Будницького з конем, запряженим у сани-гринджоли.

До світанку Савушкін був уже на зимовій базі своєї групи.

Марков уважно вислухав його розповідь про комерцію з Хорманом.

– Бачите? От справа в нас і пішла, – сказав Марков.

У цей час за ширмою почувся голос Галі Громової:

– Рудін повернувся з загону в «Сатурн». Зараз розшифрую все…

– У людей – діло, – похмуро сказав Савушкін.

– Облиште ці розмови! – раптом розсердився Марков. – Знайдіть Будницького і заприбуткуйте привезені продукти. Опис коштовностей є?

– Є перелік предметів.

– А вага? Приблизна вартість.

– Цього нема.

– На перший раз прощаю, а надалі наказую складати абсолютно точну відомість. Ці коштовності не наші з вами.

– У тому розумінні, що вони нічиї,– посміхнувся Савушкін, але наткнувся на такий погляд Маркова, що вирішив за краще виструнчитись і відрапортувати: – Буде виконано!

В землянці у Будницького було повно людей. Савушкін зупинився в дверях, намагаючись через завісу тютюнового диму роздивитися, де Будницький. Але ліхтар «летюча миша» погано освітлював землянку, і Савушкін чув лише голос Будницького, густий, із здавленою хрипотою, яка не проходила в нього з осені.

– Скільки разів було сказано! – роздратовано вичитував комусь Будницький. – Лижі нам видано, щоб забути про дороги. Це перекриває всі недоліки зими. А ти цю єдину свою перевагу віддав противнику і мало не наклав за це головою.

– Хурделиця була, – виправдувався боєць сонним голосом. – І я боявся, що не вийду на Осиповичі.

«На Осиповичі? – здивувався і позаздрив Савушкін. – Ач куди вже забираються!..»

Бійці Будницького вже давно робили далекі рейси, або, як висловлювався Будницький, ривки на дальність. До глибокої осені вони пересувалися на велосипедах, а тепер – на лижах. Групи, які вирушали в рейди, складалися з двох-трьох підривників і бойового прикриття. Будницький сам розробляв план кожного такого ривка. Вихід був так побудований, що противник ніяк не міг зрозуміти, звідки беруться і куди діваються ці невловимі загони. На бойовому рахунку загону вже було понад десять висаджених у повітря мостів, близько десяти пущених під укіс ешелонів і різноманітні диверсії в містах і селах на німецьких складах і базах. Ось і зараз він слухав донесення свого бійця-підривника, який з групою ходив в Осиповичі і, видно, допустився там якоїсь помилки.

– Ну добре, розповідай, як було, – нарешті примирливо сказав він.

– Після перестрілки, – розповідав боєць, – я, як заплановано, вдав, ніби відходжу на північ, і вийшов там на чиюсь лижню. Одразу ж акуратно, щоб по сліду нічого не було видно, розвернувся назад по своєму ж сліду.

– Правильне рішення, – похвалив Будницький. – Але як же ти прикриття загубив?

– Так уже ніч була, хоч в око стрель – нічого не видно. Фріци за мною не пішли. Ну, думаю, тим краще. Можна довести справу до кінця, а потім уже шукати прикриття. Я обійшов Осиповичі з південного заходу, в ліску сховав лижі, маскхалат, міни підв'язав під пальто і пішов до міста. Хуртовина вщухла, а мороз – аж пече! Всі Фріци позабивалися в будинки, а техніка – на вулиці. Одну магнітну я приліпив під черево бензоцистерни. А потім мені пощастило: на залізничній вітці, що йде до військового городка, я виявив чотири платформи з снарядами чи з авіабомбами – не знаю, все брезентом було прикрите. Заклав дві магнітки.

– Вибухи контролював?

– Аякже! Добрався до своїх речей і там години зо дві пролежав у снігу. Першою пішла цистерна. Добре освітила місцевість. Потім спалахнули платформи. Тут уже було не стільки світла, скільки звуку, не менше як півгодини рвалися ті снаряди чи бомби. Суцільний грім стояв. Ну, я знявся і почав шукати прикриття. А воно прямо переді мною…

– Гаразд, – махнув рукою Будницький. – Сідай, пиши своєю рукою все, що було, у бойову книгу.

Савушкін проштовхався до Будницького, але йому незручно було при бійцях заводити мову про перепис якихось там перснів і брошок. Та Будницький знав, чого завітав до нього Савушкін.

– Сідайте, будемо ваше барахло оформляти. – Будницький підсунув Савушкіну ящик. – Усі вільні,– сказав він бійцям і, коли вони вийшли з землянки, співчутливо запитав: – Перепало від Маркова?

– Не без того, – знехотя відповів Савушкін.

– З мене прямо дим ішов, – розсміявся Будницький. – А хто ж знав, що весь цей мотлох треба зважувати та ще й пробу на ньому шукати? Тьху!

Вони склали детальний опис цінних речей і обидва його підписали.

– Діло зроблено, – сказав Будницький. – А, між іншим, цікаво, користь від цього мотлоху є?

– Повинна бути, – ухильно відповів Савушкін і поспішив піти. По дорозі від землянки Будницького його перехопив юний ад'ютант Маркова Коля.

– Швидше до начальника, товаришу старший лейтенант!

Біля Маркова стояла радистка Галя. Марков щось писав, очевидно радіограму, якої вона чекала. Побачивши Савушкіна, Марков мовчки подав йому бланк розшифрованої радіограми, щойно одержаної з Москви:

«Ще раз підкреслюю необхідність зміцнення й розширення комерційного зв'язку з Хорманом. Чи не можна довідатися, куди його буде послано після закінчення аеродрому? Треба зробити все, щоб Савушкін залишився при ньому надалі. Повідомляйте мене про цю операцію регулярно. Якщо виникнуть труднощі з товаром, радируйте. Вишлемо. Привіт. Старков».

Не можна сказати, що ця радіограма принесла Савушкіну задоволення. Це було видно по ньому.

– Отак, товаришу Савушкін, – розсміявся Марков. – Спекуляція – теж робота.

Розділ 18

Сонце билося в геть чисто заморожене вікно. Бугристий кошлатий лід на шибках став ніжно-голубим, а там, де лід був тонший, він золотився. Рудін прокинувся давно, але не поспішав вилазити з теплої постелі. Звечора натоплена «буржуйка» давно охолола, і в кімнаті було холодно. Сам Зомбах сказав йому вчора, щоб він виспався як слід. До біса приємно поніжитися отак у теплі, позираючи на люто намерзлі шибки. Рудін любив це в дитинстві і зараз посміхнувся далекому своєму дитячому спогадові. В зимові канікули, коли валятися в ліжку можна було скільки завгодно, він любив спостерігати, як за ранок мінявся морозяний малюнок на вікні. Це відбувалося повільно, майже непомітно, і на вікно треба було дивитись невідривно. Ось і тепер Рудін спробував спостерігати, як мороз плете свій візерунок, але одразу ж про це забув, бо почав думати про вчорашнє і про те, що він робив останні дні.

Закинення його в Задвінський ліс до партизанів пройшло вдало. Ні в кого з рядових партизанів і думки не могло бути, що він прибув з якоюсь спеціальною метою. Просто приходила для зв'язку людина з підпілля і через десять днів пішла. А замість неї для зв'язку залишилася інша. Як завжди, Марков розумно і старанно забезпечив операцію. Другою людиною, яка залишилась у загоні після того як прибув Рудін, був Добринін. Він тепер житиме в селі Конищево в самотньої бабусі, і ця хата буде місцем явки для партизанів. А він буде водночас і тим агентом «Сатурна», що його завербував Рудін.

Повернувшись до «Сатурна», Рудін подав начальству докладну доповідну записку про партизанський загін. У ній – сама чиста правда. Але вона не небезпечна: цей невеликий загін весною взагалі перестане існувати і Зіллеться з другим, який базується за сімдесят кілометрів на схід. А поки йде зима, «Сатурн» матиме про загін цілком достовірну інформацію. Лише на той випадок, коли гітлерівці раптом захочуть зробити авіаційний наліт на партизанську базу, в доповідній записці Рудіна дано неточні координати загону. З наближенням весни Добринін почне постачати «Сатурн» донесеннями про страшну склоку, яка нібито виникла серед його командування. Кінець кінцем в результаті цієї склоки загін нібито розпадеться і перестане діяти. Добринін залишиться без роботи і прибуде в «Сатурн».

Про перебування в загоні Рудін особисто доповідав Зомбаху і Мюллеру. Ніколи ні від одного свого агента вони не мали такої докладної і точної інформації про партизанів, про труднощі їхнього зимового життя в лісі і про те, що ж врешті-решт являють собою ці таємничі лісові солдати. Рудін доповідав по-німецьки, і тому-то начальникам «Сатурна» все, що він говорив, здавалося ще достовірнішим. Але Рудін казав правду. Так, партизанам узимку в лісі сутужно. Не вистачає продуктів, а дістати їх у селах дуже важко й небезпечно. А коли мова зайшла про склад загону, то ось хто вони, ці лісові солдати: вчитель, ветеринарний фельдшер, шістдесятирічний селянин, завідуючий аптекою, радянський офіцер, який втратив одну руку на початку війни, двоє школярів і т. д. Взагалі нічого страшного – такий підтекст цієї частини доповідної Рудіна. Він же не був зобов'язаний при цьому давати ще й бойову і політичну характеристику цим людям. Але тут саме й крилося те, чого окупантам не збагнути. Наприклад, завідуючий аптекою до зими на своєму бойовому рахунку вже мав два висаджених у повітря залізничних мости і знищив дев'ятнадцять гітлерівців. Навіщо Зомбаху і Мюллеру знати ці «окремі подробиці»?..

Вчора наприкінці дня Зомбах знову викликав Рудіна до себе і повідомив, що його залишають працювати безпосередньо в апараті «Сатурна».

– Ви будете вважатися інструктором при школі, де ми готуємо агентів. Але робота у вас буде далеко ширша… – Зомбах спостерігав, яке враження справили його слова на Рудіна, але обличчя його в той час свідчило тільки про втому. – Проте якоюсь мірою брати участь у роботі школи вам доведеться. Я, наприклад, хотів би знати вашу думку про програму нашої школи, методи навчання і якість викладання. Будете працювати і безпосередньо в центрі. Ваше знання сучасної Росії дуже цінне для нас. Більшість росіян, що працюють у центрі, нічогісінько не знають про Росію. Я хотів би також, щоб ви ближче підключились до Андросова для перевірки контингенту, з якого ми відбираємо агентів. За моїм твердим переконанням, це теж повинні робити лише люди, які знають сучасну Росію. І останнє: я вам вірю, і не лише тому, що в жилах у нас із вами тече однакова кров. Я рідко помиляюсь в людях і не хотів би – це насамперед у ваших інтересах – помилитися щодо вас.

– Постараюсь виправдати ваше довір'я, – просто і скромно відповів Рудін.

– Жити ви будете в будинку викладачів школи. Андросов вас туди відведе. – Зомбах підвівся. – Ідіть і гарненько виспіться.

Під час цієї розмови в кабінеті був Мюллер. Він сидів далеко від них і перегортав папери в товстій папці. Збоку здавалося, що він поринув у якісь свої справи. Але, вийшовши з кабінету Зомбаха, Рудін знову подумав, що головна небезпека для нього – Мюллер. Він безперечно хитріший, а головне, підозріливіший за Зомбаха. Ось і тепер, лежачи в постелі, Рудін почав думати про це ж саме. Очевидно, Мюллер на відміну від Зомбаха ще не довіряє йому цілком, і про це треба весь час пам'ятати…

Роздуми Рудіна перервав обережний стукіт у двері.

Прийшов Андросов. Він підсунув стілець прямо до постелі Рудіна, сів і тихо сказав:

– Учора після того, як ви пішли, Мюллер до півночі аналізував вашу доповідну про похід до партизанів. Там усе гаразд?

– Не хвилюйтесь, усе чисто. – Рудін усміхнувся. – Але все ж таки я не бог, а тільки людина.

– Мюллер запитав у радіовідділі всі хвилі, на яких працюють партизанські рації.

– І тут його чекає розчарування. Довжина хвилі, яку я там подаю, належала одному з загонів.

– Через деякий час він збирається викликали для перевірки людину, яку ви залишили агентом у Конищеві. Чоловік цей міцний? Бо з Мюллером жартувати не можна.

– Заспокойтесь, Андросов. Мюллер теж не бог. Які новини?

– Сьогодні наша школа випускає чергову групу агентів, сімнадцять чоловік. Зомбах прислав мене до вас сказати, щоб ви були присутні на перевірній розмові з агентами, так би мовити, для першого ознайомлення з справою.

– Мюллер там буде?

– Обов'язково. Він здебільшого провалює кожного другого агента.

– Дуже добре, я йому сьогодні допоможу.

– Обережніше, прошу вас, – тихо промовив Андросов.

Рудін узяв його за лікоть.

– Ми з вами, дорогий друже, почали велику війну і зобов'язані бути сміливими. Розумними і сміливими. А якщо ми почнемо хреститися на кожну тінь, ніякої війни в нас не вийде, буде лише пасивна оборона. Ви розумієте це?

Андросов зітхнув.

– Однак я вважаю своїм обов'язком попередити вас ще про одну людину, яка теж буде присутня на перевірній розмові і з якою вам напевне доведеться зіткнутися в майбутньому. Цей чоловік відає в «Сатурні» всією російською документацією. Яків Іванович Щукін. Я про нього майже нічого не знаю, ми з ним лише вітаємось, але, судячи з усього, він попав до німців за переконаннями.

– Звідки він?

– Думаю, як і я, з армії. Нашу військову документацію, і не тільки військову, знає блискуче. Працює старанно, документи робить класно. Навіть Мюллер ставиться до нього з повагою і довіряє йому. Похмурий і злобний чоловік.

– Щукін – справжнє прізвище?

– Не знаю, але думаю, що так, – Андросов глянув на годинник. – Вставайте, вам ще треба поснідати. Перевірна бесіда рівно через годину.

Розмова з новоспеченими розвідниками провадилась у проторій кімнаті. За столом сиділи Зомбах, Мюллер, Андросов і не знайомий Рудіну німецький офіцер. Вздовж протилежної стіни сиділи, очевидно, викладачі школи. За окремим маленьким столиком, на якому лежала гора папок, сидів Щукін. Рудін одразу ж догадався, що це саме він, і з цікавістю його розглядав. У нього було гостре кістляве обличчя з застиглим виразом невдоволеності, очі заховалися в глибоких ямах під опуклим надбрів'ям. Спокійні рухи великих рук. Тримається впевнено, незалежно. Помітивши все це, Рудін почав прислухатися до ходу перевірної розмови.

Щукін називав прізвище, і черговий курсант заходив до кімнати. Екзаменували через перекладача. Запитання були найрізноманітніші, стосувалися і географії, і історії, і суто військової справи. Найбільше від усіх запитував Мюллер і той не знайомий Рудіну офіцер, котрий, як з'ясувалося в ході екзаменів, був начальником школи і відділу агентурного зв'язку – старший лейтенант Фогель. Було помітно, що запитання Фогеля не були складними для курсантів. Він, видно, питав їх точно за учбовою програмою. Зрештою він, як начальник школи, був зацікавлений у тому, щоб його вихованці виглядали підготовленими. А запитання, які ставив Мюллер, були одне складніше за друге. І було видно, що Мюллер не тільки блискуче знає всю технологію розвідувальної роботи, а й непогано розуміє її специфічні особливості в Росії. На самому початку перевірної розмови він зрізав трьох курсантів і призначив їм додатковий строк навчання.

– Далі – Зілов, – оголосив Щукін.

До столу вихилястою ходою, з ледве помітною посмішкою на вродливому обличчі підійшов міцний парубок. Він зупинився і, чекаючи запитань, розглядав стіну над головами начальства.

Спочатку запитував старший лейтенант Фогель. На його запитання Зілов відповідав з визивною стислістю, але дуже ясно і правильно. Одне запитання підкинув Зомбах. Впевнено відповідаючи на нього, Зілов шанобливо дивився на полковника. Але потім за нього взявся Мюллер. Він називав прізвища радянських державних діячів і розпитував, які пости вони займають. Але й це Зілов знав точно і відповідав якось задерикувато, навіть з хизуванням. Мюллер подякував йому і сказав, що в нього запитань немає. Фогель уже дав знак Зілову сісти на своє місце, але в цей час руку підняв Рудін.

– Можна поставити курсантові запитання?

– Прошу, прошу – зацікавлено сказав Мюллер.

– Курсанте Зілов, скажіть, будь ласка, скільки коштує в Москві проїзд у метро і на трамваї? Чи залежить ціна квитка від довжини маршруту?

Зілов повернувся до Рудіна, дивився на нього злобно звуженими синіми очима і мовчав. Він не зміг відповісти на запитання Рудіна.

– Я про це довідаюсь на місці,– промовив він нарешті.

– Може, я помиляюсь, але мені здається, що такі речі ви повинні знати так само твердо, як своє ім'я й прізвище, – сказав Рудін.

Зомбах почав щось говорити, але Мюллер перебив його, сказавши:

– Крамер мас цілковиту рацію.

– Але ж у викладанні обстановки цієї деталі не було, – спробував урятувати становище Фогель.

– А вона має бути, – відрізав Мюллер.

Зілову призначили місяць додаткового навчання, а викладачеві обстановки було наказано проконсультуватися з Рудіним.

Після перевірної бесіди Рудін разом з Андросовим ішов у «Сатурн» залитою сонцем засніженою вулицею. Від мерехтливого снігу різало в очах, і погляд відпочивав тільки на високому блякло-голубому небі. Було так тихо, що лише скрипучі кроки вартового долинали від найдальшого шлагбаума.

– В цьому кварталі живуть сторонні? – запитав Рудін.

– Жодного. Лише апарат «Сатурна», комендантська рота, ну і школа.

– Для співробітників вхід і вихід за перепустками?

– Ні. Просто щовечора всім співробітникам повідомляють новий добовий пароль.

– Я його знатиму?

– Напевне. Принаймні мені його повідомляють.

Деякий час вони йшли мовчки, потім Рудін сказав:

– Головне наше завдання – здобувати і передавати в Москву дислокацію агентурних точок у радянському тилу.

– Я вже думав про це, – Андросов зітхнув, – Це нелегко. Я дислокації не знаю. План з нанесенням точок є лише в двох примірниках: у Зомбаха і в Мюллера. Крім того, є ще книга обліку агентурних донесень. Вона в одному примірнику, зберігається в Зомбаха. Думаю, що адреси агентів знає ще Фогель, як начальник радіозв'язку.

– Що він собою уявляє?

– Переконаний націст, кар'єрист і, можливо, єдина його хороша риса – не дуже розумний.

– А тих двох планів ви ніколи не бачили?

– За всю роботу тут – тільки раз, здалека, в кабінеті Зомбаха.

– Буває вам відомо, де і коли агенти пересікають фронт або де їх скидають з літака?

– Ні. Навіть льотчики, наскільки мені відомо, одержують спеціальну карту перед самим вильотом, а потім, коли повертаються, на аеродромі в них цю карту відбирає представник «Сатурна».

– Де потім зберігаються ці карти?

– Можливо, що в особовій справі агентів. Точно не знаю.

– А Щукін що-небудь знає про все це?

– Навряд. Його справа підготувати документи. Взагалі, все, що стосується найтаємнішого, тут переховується добре…

Протягом трьох днів Рудін працював, з викладачем обстановки Гурєєвим. Це виявилось досить рискованою справою. Гурєєв був зачеплений за живе втручанням Рудіна на перевірній бесіді і тим, що тепер і йому самому доводиться ніби складати іспит перед Рудіним. Слухаючи кожну пораду Рудіна, він, видно, страшенно хотів виявити в цих порадах якусь помилку. Гурєєву було не менше тридцяти років. Худорлявий, з жовтим вилицюватим обличчям, з набряклими мішками під сірими вузькими очицями, він справляв враження тяжкохворого. Але ходив він на диво легкою спортивною ходою і був по-справжньому невтомний. Працюючи по чотирнадцять-шістнадцять годин у школі, він щоранку зустрічався з Рудіним поголений, підтягнутий, охайний. Його довоєнної біографії Рудін не знав, але з усього було видно, що принаймні до тридцять дев'ятого року він жив у Радянському Союзі. Сам він сказав Рудіну, що працює в абвері вже кілька років. Це був запеклий ворог усього радянського, слово «комуніст» він просто не міг спокійно вимовляти і замість нього здебільшого казав «панове більшовички». Відзначався спостережливістю і мав чудову пам'ять. Мабуть, кращого викладача обстановки важко було б знайти. Але тим складнішим тепер було становище Рудіна. Він спочатку збирався на кожні дві-три справжні деталі обстановки давати одну неправильну. Але в перші ж хвилини розмови з Гурєєвим відмовився від цього плану. Гурєєв надто добре знав радянське життя і явно вигадану деталь міг легко виявити. Їхні заняття були своєрідним поєдинком, коли кожен намагався піймати другого на незнанні якоїсь життєвої деталі. В ході занять у Рудіна виявилась лише одна перевага – він дуже добре знав Москву, а Гурєєв востаннє там був, очевидно, в тридцять сьомому році. Це схиляло поєдинок на користь Рудіна, але постійне напруження відбирало сили і впливало на нерви, тим більше, що весь цей час Рудін продовжував напружено думати про головне. Біс із ним, з цим викладачем обстановки, завтра ж він доповість Мюллеру, що Гурєєв чудово знає свій предмет, і цій справі кінець. Зрештою, що зміниться від того, що який-небудь агент знатиме обстановку трохи краще чи трошки гірше? Головне ж інше – треба знати адреси агентів. Будуть адреси, тоді буде зведено нанівець і небезпечну роботу Гурєєва.

Але минали дні, тижні, а ця головна мета, як і раніше, залишалася для Рудіна недосяжною. Його не втішило навіть те, що йому, як і всім сатурнівцям, вечорами почали під розписку повідомляти пароль на вихід із гарнізону. Нащо йому цей вихід, якщо ні з чим іти на зв'язок до Бабакіна?