Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 56

Настав час вирішального наступу радянських військ на Центральному фронті. В ці дні Зомбах і Мюллер провели одну за одною кілька нарад співробітників «Сатурна». Рудін був присутній на одній з нарад, якою керував Мюллер.

– Нам слід бути готовими до натиску росіян на нашому фронті. Він неминучий. Їм просто ніде більше наступати, – так почав цю нараду Мюллер.

Рудін мало не розсміявся…

В цьому, сорок четвертому році відомство Геббельса явно не встигало перетравлювати події війни. Не жарт: у січні поразка під Ленінградом і Новгородом, у лютому корсунь-шевченківський «котел», у квітні-травні втрата Севастополя, Криму, Одеси! І все це треба було пояснити і тим німцям у шинелях, які перебували в закіптюженому хаосі відступів, і тим, які сиділи в смертних «котлах» чи на спокійному поки що французькому узбережжі, а також і тим, що лишались у Німеччині і жили в постійному страху перед англо-американськими бомбардуваннями і теж щодня ховали загиблих. На цей час багато хто з німців – і військових і цивільних – уже починали розуміти, що війна невідворотно насувається на територію самої Німеччини. Це було настільки неминуче, що вони для свого заспокоєння готові були повірити в чудо. Відчувши не, Геббельс клятвено обіцяв німцям чудо. Міністр пропаганди викручувався як міг. Гітлерівська пропаганда, яка ще півроку тому всі невдачі на радянському фронті таємниче небагатослівно називала «здійсненням далекосяжних задумів верховного командування рейху», тепер до цієї термінології не вдавалась. У зведеннях і коментарях уже з'явились такі визнання, як «переважаючі сили противника», або «давно відома натренованість росіян провадити воєнні дії в умовах зими», або «підступне використання противником типового російського весняного бездоріжжя». Тільки безнадійні дурники не могли зрозуміти, що стояло за цими поясненнями. Та Геббельс якраз і робив ставку на обмеженість німецького обивателя. Саме в цей час він у записці на ім'я Гітлера з приводу пропагандистських завдань окружних комітетів партії писав, що «нормальний німець від представників нашої партії чекає не безпредметної філософії, а солдатського наказу взяти в руки нерви і беззастережно вірити пропаганді, що несе ваші думки і сподівання…» Однак Геббельс явно переоцінював наслідки своєї невтомної діяльності по затуркуванню німецького народу: душі німців дедалі дужче й нещадніше мучила тривога. Навіть посилання на рятівний геній фюрера вже нікого не заспокоювали. Більше підносила дух обіцянка чуда, що його називали «секретною зброєю».

В той день, коли берлінське радіо передало, нарешті, аж надто коротке повідомлення про «блискуче організований» відступ німецьких військ «від Ленінграда, що втратив своє значення», німці біля своїх радіоприймачів прослухали промову Герінга. Він почав її словами подяки до всіх, як він висловився, незліченних його друзів, які надіслали йому поздоровлення з нагоди дня його народження. Це були не просто хвастощі,—оратор чудово знав, що нічим так не можна розчулити німця, як неухильним, незважаючи ні на що, дотриманням всіляких родинно-сентиментальних дат і традицій. І, нарешті, цей початок промови був чудовим трампліном для розмови про чудо.

– Я разом з усіма вами, – продовжував він, – одержав від фюрера дорогоцінний подарунок. Це секретна зброя, придумана нашими вченими, розроблена нашими інженерами і втілена в грізні форми нашими невтомними робітниками.

Від тих днів «чудо» увійшло до арсеналу брехні гітлерівської пропаганди. Німецькі війська квапливо залишають благословенний Крим. Про це – в одній скромній фразі зведення. І тут же багатослівно і з пафосом – про чудо, про секретну зброю. Десятки тисяч німецьких солдатів варяться в смертному корсунь-шевченківському «котлі» – нічого, фюрер уже знає грізну для ворога годину, коли він накаже пустити в хід свою таємничу зброю. Що це за зброя, німцеві знати не треба. Час цієї зброї ще не настав…

Мюллер не ждав цього чуда. Він чекав радянського наступу на своєму фронті, міркуючи з приголомшливою простотою і логічністю: «Росіянам просто ніде більше наступати; скрізь, де можна, вони це вже зробили. Тепер черга за нами. А якщо так, треба бути до цього готовим».

Зачитаний на черговій нараді наказ Зомбаха не містив нічого конкретного чи практичного. Це був набір пишномовних фраз про необхідність бути, як ніколи, організованими, про особливу відповідальність абверу перед Німеччиною і її фюрером, про непохитну впевненість у перемозі і готовність в ім'я цієї перемоги пожертвувати усім. І лише в самому кінці наказу було два-три рядки, які містили щось практичне і дуже важливе для Рудіна, – в наказі було оголошено, що відповідальним за здійснення цих евакуаційних операцій по «Сатурну», зв'язаних з можливими ускладненнями на фронті, призначається Мюллер.

Коли Мюллер уже хотів закрити нараду, з свого місця важко підвівся Зомбах.

– При створенні «Сатурна», – сказав він, оглядаючи кімнату своїми холодними очима, – йому була обумовлена оперативна рухливість. Ми нерозривні з групою військ «Центр». Внаслідок об'єктивних обставин тривалий час ми незрушно перебували в цьому місті. І дехто міг уже забути, що наша далеко не остання особливість – оперативна рухомість, уміння вести нормальну роботу в умовах пересування, тобто в супідрядності з тими оперативними маневрами, що їх здійснюють війська групи «Центр». Ось про це ми і вирішили всім вам нагадати…

Нарада відбувалася 6 червня увечері. А на другий день сатурнівці дізналися про початок вторгнення союзників Росії у Францію. Не можна сказати, що ця неприємна новина була сприйнята панічно чи хоча б з серйозною тривогою. Але знову ж це слід віднести за рахунок спритності, з якою гітлерівська пропаганда заспокоювала німців. «Нічого серйозного у Франції не відбувається, просто Черчілль і Рузвельт лізуть у другий Дюнкерк, і чим більше вони своїх приречених солдатів висадять на французькому узбережжі, тим важчими і скандальнішими будуть їх цілковитий розгром і знищення», – так сказав по радіо 1 червня керівник відомства преси Шмідт.

Не минуло й двох тижнів, як стало ясно, що атлантичний вал—не що інше, як плід фантазії Геббельса, і що ніякого другого Дюнкерка не вийшло, а Німеччина має другий фронт.

22 червня почався могутній, нестримний наступ радянських військ на Центральному фронті. 23 червня в «Сатурн» прилетів Хуппенкоттен. Повноваження, з якими він примчав, були трохи дивні. Всі знали, що він гестапівець, який робить велику кар'єру, і знали, що він – одвертий недоброзичливець Канаріса, а той, в свою чергу, ненавидів цього вискочку. Хуппенкоттен прибув, маючи документ, підписаний Кальтенбрунером. Документ гласив, що пред'явник цього має з'ясувати на місці питання, що цікавлять управління імперської безпеки. Одночасно в «Сатурн» надійшла шифровка Канаріса, в якій пропонувалося в разі необхідності всіляко сприяти йому. Прочитавши шифровку, Зомбах тривожно задумався: виходило, що межі цієї необхідності мав встановити сам Хуппенкоттен? Дивно…

– Я мушу переглянути весь ваш агентурний архів, – безапеляційним тоном заявив Хуппенкоттен. – В разі потреби дещо з архіву я вилучу для доставки в Берлін.

– Я хотів би знати, чим це викликано? – спитав Зомбах.

На тонкому вродливому обличчі Хуппенкоттена з'явилася зухвала посмішка.

– Ви що, справді не знаєте?

– Адмірал Канаріс у шифровці про ваше прибуття до нас суті справи не уточнює,– офіціально сказав Зомбах.

– Природно! Адмірал розраховує, що ви знаєте про все без його роз'яснень. Ви просто не можете не знати! – гордовито, усвідомлюючи власну перевагу і силу, говорив Хуппенкоттен. – Повіривши вашим зведенням, верховне командування послабило Центральний фронт, і, як тільки це було зроблено, росіяни саме тут почали наступ. І після цього ви питаєте, чим викликана моя поява?

Зомбах мовчав. Не пояснювати ж цьому вискочці технологію роботи абверу, за якою матеріали «Сатурна» є не більше як напівфабрикатом і що в таких питаннях їх остаточна переперевірка – справа всього абверу і генштабу.

Мюллер, що був присутній при цій розмові і досі скромно мовчав, поворухнувся в кріслі і сказав примирливо:

– Ми з полковником, звичайно, думали про це. У мене навіть була думка своїми засобами провести контрольну переперевірку. Але ще краще це зробити вам. Свіжий погляд збоку завжди точніший і об'єктивніший.

– Загалом мені хотілося б до мінімуму скоротити цю нашу бесіду і приступити до діла, – закінчив розмову Хуппенкоттен.

Йому відвели кімнату поряд з кабінетом Мюллера і перенесли туди досьє всіх агентів «Сатурна». Два дні з ранку до пізньої ночі Хуппенкоттен порпався в паперах і вранці на третій день замовив собі літак, після чого зайшов до Мюллера.

– Ну, яке у вас враження? – обережно спитав Мюллер.

Хуппенкоттен відповів не відразу.

– Якщо вважати, що в повідомленнях ваших агентів наявна дезінформація, зроблена руками противника, то цю роботу противника слід визнати геніальною. Навряд чи таке визнання відповідає нашим інтересам, – сказав він.

– Думка про можливу дезінформацію з використанням наших агентів турбує мене давно, і я про це задовго до останніх подій неофіціально інформував управління безпеки, – конфіденціально стишивши голос, казав Мюллер. – Але ж могло бути й так: противник дістав дані про послаблення нашого Центрального фронту і змінив раніше схвалений ним план дій.

Хуппенкоттен насмішкувато поглянув на Мюллера.

– Дуже ловко, підполковнику. Ідеальна позиція! З одного боку, ви сигналізували про небезпеку, а з другого – ніякої небезпеки й нема, а є лише вина нашого генштабу, який не втримав у секреті своїх дій. Хитро! А може, тільки щось одне?

Мюллер промовчав. Хуппенкоттен сів до столу і, нахилившись до Мюллера, заговорив стиха:

– Набагато розумніше було б довести фюреру, що тут абвер Канарка з'їв те, що йому всунув у рот противник… – Він почекав трохи, дивлячись, яке враження справило це на Мюллера, і продовжував: – Але, на жаль, у матеріалах прямих доказів щодо цього нема. Все дуже переконливо. А йти проти Канаріса з домислами так само небезпечно, як полювати на акулу з складеним ножем. Тим паче зараз, коли фюрер цілком поклав на абвер стримування активності англосаксів.

– А що, коли викликати трьох-чотирьох агентів, причетних до цієї версії, і вибити у них зізнання?

– За вашим викликом прибудуть агенти, які побували в руках у росіян? – спитав Хуппенкоттен.

– Вони зізнаються і в тому, що росіяни навмисне їх відпустили, щоб надати більшої віри дезінформації.

Хуппенкоттен подивився на Мюллера майже здивовано і водночас схвально.

– На гірший випадок, ця ваша думка може здатися. Я доповім про цю ідею. Як група «Два ікс»?

– Роботу розгорнуто. Уже закинуто понад сорок осіб.

– І тільки?

– Я проводжу дуже суворий відбір.

– Врахуйте, Мюллер, у цій операції зацікавлений сам Гіммлер. Сподіваюся, ви розумієте, як далеко націлений цей його задум? Ідеться про врятування наших ідеалів навіть на випадок воєнної катастрофи.

– Я розумію це.

– В успіхові цієї справи і ваша особиста доля.

Мюллер розуміюче нахилив голову.

– Гіммлер ніколи не помилявся. Росіяни завтра стануть противниками своїх сьогоднішніх союзників, і ми на цьому повороті історії підключимось до нових ворогів комуністів не з голими руками.

– Як справи у Франції?

– Про цей фронт не думайте. Там війна – велика гра. Якщо буде потрібно, ми пропустимо їх у Німеччину без жодного пострілу. Судячи з усього, вам доведеться перебазуватися далі на захід. Я випадково прочитав наказ, згідно з яким за евакуацію відповідаєте ви. Це треба поламати. Придумайте мотиви для цього. Нехай Зомбах сам мізкує, як вивезти звідси свою колимагу. Ви перед рейхсміністром відповідаєте за збереження справи «Два ікс» і повинні дбати тільки про це. Між іншим, евакуація і вам на руку. Залишайте агентів прямо тут. Робіть цей посів і при дальшому просуванні на захід.

– Я вже роблю це. Тільки поки що я відсилав їх ближче до фронту.

– Чудово! – Хуппенкоттен поглянув на годинник. – Треба піти попрощатися з Зомбахом.

У Зомбаха Хуппенкоттен був майже веселий.

– На щастя, полковнику, поки що нічого такого, що давало б привід вважати «Сатурн» колективом сліпців, а росіян – геніальними дезінформаторами, я не виявив. Це було б занадто, хіба не так?

Зомбах не відповів.

– Але ви, полковнику, мусите зрозуміти нервозність Берліна.

– Я вже розумію… – двозначно сказав Зомбах.

– Тим краще! – також з якимсь особливим значенням вигукнув Хуппенкоттен. – Які останні вісті про наш фронт?

– Росіяни поглиблюють прорив у центрі. Півгодини тому я розмовляв по телефону з генералом фон Тресковим. Він від конкретної оцінки становища ухилився.

– Старий лис, – посміхнувся Хуппенкоттен. – Моя вам порада: готуйте евакуацію «Сатурна».

– До пересування ми готові з першого дня нашого існування, – сухо мовив Зомбах.

– Ну й чудово! Дозвольте побажати вам успіхів і попрощатися…

Хуппенкоттен вилетів вдень 26 червня. А в ніч на 27 червня весь гарнізон «Сатурна» було піднято по тривозі.

Наступ радянських військ ставав усе більш навальним. Ще у вечірньому зведенні напередодні говорилося, що росіяни, прорвавши німецьку оборону на невеликій ділянці фронту, самі лізуть у «котел». А вночі Зомбаха підняв з ліжка телефонний дзвінок із штабу військової групи «Центр». Дзвонив генерал фон Тресков.

– Вам необхідно, – сказав він, – терміново передислокуватися на захід. Я тільки що говорив з адміралом Канарісом. Ми зійшлися на тому, що вам слід поки що перебратися в Мінськ, передбачивши, однак, і дальше пересування з орієнтацією на Брест або, ще краще, Білосток. Вирішуйте це самі.

– Що відбувається? – голосно закричав Зомбах.

– Іде війна, полковнику, – спокійно відповів генерал. – Прошу вибачити, мене кличуть до іншого апарата. До побачення!

Коли Зомбах ще одягався, подзвонив Канаріс. Він говорив з ставки.

– Коли ви можете вирушити? – спитав він.

– За графіком ми повинні зібратися за чотири години.

– Добре б вам виїхати затемна. Російська авіація дуже активна. Можливо, що ви залишитеся в Мінську. В усякому разі, там у вашому розпорядженні військовий городок. Завтра при в'їзді в Мінськ вас чекатиме майор Гордон. Дійте, полковнику.

Канаріс поклав трубку; він, очевидно, не бажав або не чекав ніяких запитань.

Зомбах наказав підняти гарнізон по тривозі…

За розкладом загальної тривоги Рудін зобов'язаний був з'явитися до головного будинку і взяти участь у навантаженні на машини майна «Сатурна». Коли він прибіг, там уже стояла колона машин і біля кожної по чотири солдати, готових приймати і вкладати вантаж. Ланцюжок солдатів стояв і на сходах всередині будинку. В усіх кабінетах співробітники швидко складали папери в плоскі залізні ящики, які, ніби по конвеєру, рухались по ланцюжку солдатів до виходу, до грузовиків. Поряд з останнім ящиком документів того чи іншого відділу йшов начальник цього відділу. Простеживши за вантаженням останнього ящика, він підходив до Мюллера, який стояв на ґанку, і рапортував: «Четвертий відділ повантажено». Діяла непохитна німецька організованість.

Рудін стояв у самому кінці ланцюжка і передавав ящики уже в руки солдатів. Судячи з усього, вантаження закінчувалось, а майна групи «Два ікс» ще не виносили. Не було видно і співробітників групи. Невже вони залишаються? Ця думка буквально обпекла Рудіна. Що ж це виходить? Він зараз поїде невідомо куди, а те, заради чого він живе і ризикує життям протягом усього останнього часу, залишиться тут? Залишиться і Щукін – без зв'язку і, отже, зовсім не корисний…

Вантаження закінчилось. Із будинку виходили співробітники, простуючи до автобусів, що стояли попереду колони. Рішення з'явилось вмить. Рудін підійшов до Мюллера.

– Чи можу я, пане підполковнику, попрощатися з своїм колегою Щукіним?

– Не можете, він зайнятий, – відрізав Мюллер і раптом здивовано поглянув на Рудіна. – Давно це ви стали з ним друзями? Я чув зовсім про інше…

Рудін не встиг і слова сказати, як до них підбіг майор Глікштейн, який відповідав в евакуації за десятку сатурнівців, до якої входив і Рудін.

– Я ж шукаю вас, пане Крамер! – закричав він в'їдливим бабським голосом. – Усі вже в автобусі! Колона рушає! Негайно на своє місце!..

Збентежений Рудін козирнув Мюллеру і побіг до автобуса.

Колона з майном і співробітниками «Сатурна» вирушила. Машини мчали на великій швидкості, не світячи фар. Очевидно, було вирішено до світанку від'їхати якнайдалі. Рудін вмостився в автобусі аж на задньому сидінні. Він поглядав у бокове скло і ще думав про свій прорахунок. Тільки вчора він через Бабакіна передав Маркову донесення про евакуаційний наказ Зомбаха, але водночас повідомив, що ніяких ознак негайної евакуації не помітно і що, на його думку, при будь-якому темпі її підготовки в запасі буде не менше двох діб. Він не взяв до уваги німецької організованості, а тепер партизани, перекинуті до цього шосе, не знають про виїзд «Сатурна», і нападу на колону може не відбутися. А група «Два ікс» лишилася там, і будь-який зв'язок з Щукіним втрачено. Що можна зробити? Що?.. За вікном автобуса, який шалено мчав, була лише темрява – суцільна, спокійна, мов нерухома.

Колона благополучно минула лісовий масив, і незабаром темрява почала повільно танути. Зробили десятихвилинний привал. З автобуса, де був Рудін, ніхто не вийшов, і він, думаючи про своє, розглядав очолених майором Глікштейном співробітників, які їхали разом з ним. Майора до уваги брати нічого. Цей метушливий і в той же час надзвичайно старанний роботяга, мабуть, взагалі ніколи ні про що, крім своєї справи, не думає. Зараз його робота – очолити десять співробітників під час переїзду. От він і поглядає на всіх діловито і заспокоєно; йому, очевидно, приємно, що на зупинці з його автобуса ніхто не вийшов… Але всі інші – чому вони такі спокійні? Адже всі вони зовсім не дурні люди і не можуть не замислюватися над тим, що відбувається. Про що ж вони зараз думають?

Рудін навмисне відганяв од себе думку про головне – про те, що група «Два ікс» залишилася з Щукіним там, а він їде невідомо куди, все далі й далі від того, що було його головною метою. Але що він може зробити, щоб повернутися до цієї головної мети? В котрий раз питав він себе і знову, зіставивши, перебравши всі факти, відповідав собі: нічогісінько. Будь-яка, найвмотивованіша його поява тепер на старому місці «Сатурна» означала б провал. Мюллер не повірив би ніякій версії його повернення. Отже, залишається одне – сподіватися, що група «Два ікс» пізніше прибуде туди ж, куди вони зараз їдуть…

Решту шляху до Мінська колона пройшла не зупиняючись і прибула туди одразу ж після полудня. За кілька кілометрів від міста її зустрів майор Гордон. Він показав дорогу у відведений «Сатурну» військовий городок, схований лісом, приблизно за кілометр від шосе. Машини розосередили і замаскували в сосновому переліску, а всіх співробітників провели в приземкувату будівлю, де на них уже чекав обід. У городку розташувалася танкова дивізія СС, але з усього було видно, що вона збирається залишити це місце. Рудін чув, як танкіст насмішкувато сказав одному з офіцерів «Сатурна»:

– Все правильно: штаби тікають на захід, а солдати – на фронт…

Уночі танкісти по тривозі залишили городок. Цілу ніч сатурнівці не спали: заважало дике ревіння танкових моторів. Потім весь день вони, ніби сонні мухи, повзали по спорожнілій території городка. Минув полудень, ще раз пообідали; що буде далі, ніхто не знав. Зомбах невідлучно весь день тупцявся біля телефонного апарата, намагаючись поговорити з Канарісом. У ставці відповідали, що його там нема. Зомбах подзвонив у Берлін, з'єднався з абвером. Там до апарата підійшов ад'ютант шефа полковник Енке. Він сказав, що справами «Сатурна» відає тільки сам адмірал і що він, мабуть, у ставці. Зомбах знову викликав ставку і знову почув те ж саме: Канаріса в ставці нема. Зомбаху треба було з'ясувати поки що одне: чи залишається «Сатурн» у Мінську, чи їде далі на захід?..

Співробітники «Сатурна» зовсім не вміли не працювати. Від неробства вони стали навіть балакучими. Та знову ж дивно: вони балакали про що завгодно, крім того, що було з ними зараз. Коли Рудін спитав у одного з своєї десятки, як він гадає, чи залишаться вони в Мінську, той подивився на Рудіна з подивом.

– Це може знати тільки начальство.

Надвечір на території городка з'явилися два автобуси і грузовик – це прибув із своїм господарством Фогель. Побачивши Рудіна, він щиро зрадів.

– Оце добре, Крамер, що ви тут! – сказав він, тиснучи руку Рудіну. – А то й поговорити було б ні з ким.

– Ви, я бачу, як капітан, залишали тонучий пароплав останнім? – сміючись, спитай Рудін.

– Ні, ні, Крамер, капітан не я, а Мюллер. Коли я виїздив, він визирав з вікна кабінету Зомбаха і справді був схожий на самотнього капітана залишеного всіма корабля. Ну, а як ви тут?

– Як бачите. Загоряємо.

– А де Зомбах?

– Здається, поїхав у Мінськ.

– Стережіться, Крамер, він не з тих, хто прощає неробство…

Рудін дивився на Фогеля не без подиву. Дивний все ж тип: неможливо зрозуміти, коли йому добре, коли погано і що впливає на його настрій…