Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 39 страниц)

– Пам'ятаю, – тихо відповів Леонов. – А тільки й тут Москва не спить і теж, будь певен, знає, як і що. Пам'ятаю, на Новий рік ми на радіотренуванні слухали промову Калініна? «Ми впевнені в перемозі!» – сказав він. Твердо так сказав. Мені аж страшно тоді стало.

Зілов засміявся:

– Чого-чого, а страху тобі не позичати. У тебе його на десятьох вистачить.

– Я тобі ось що скажу, – Леонов трохи підвівся на постелі.– Коли я ще в своєму місті жив, ми з дружком, з Генкою Кузакіним, спекуляцією промишляли і мали справу з одним німецьким майором. Ще тільки осінь починалася. Так от майор ще тоді казав нам, що Гітлер – Париж – це добре, а що Гітлер – Москва – це капут.

– Ну то й що ж? – розізлився Зілов. – Боягузи й маловіри є і в них.

Помовчавши трохи, Леонов спитав несподівано:

– Скажи, а хто ми з тобою?

– Як це хто? – Зілов не зрозумів ходу думок напарника, – Оперативні агенти «Сатурна». Ти що, зрікаєшся, чи як?

– Навіщо мені зрікатися? – Леонов знову помовчав і продовжував: – Хочу тобі сказати одну річ. Якраз напередодні нашого вильоту була в мене розмова з тим типом, що документи нам виписував.

– Це із Щукіним, чи що?

– Еге. Викликав він мене, щоб перевірити, чи знаю я свій документ, години півтори ганяв. Питання за питанням і все з шпилькою. Ну, що вже що, а документи я знав назубок. Розумів: у цьому наш головний рятунок від лиха. І раптом він питає: «А з яким почуттям, з якими думками ти будеш там дивитися в очі людям?» Я здивувався, але відповів, що буду дивитися як на своїх ворогів. А він і каже: «Тоді ти відразу ж і провалишся. Люди побачать у твоїх очах ненависть і запідозрять недобре. А ти ж їм земляк, бойовий товариш для військових і захисник для цивільних». Я навіть засміявся. Гарний, кажу, захисник. Тоді він раптом питає: «Отже, ти розумієш, що ти зрадник свого народу і своєї країни?» Тут я, брате мій, прямо тобі скажу, не добрав розуму, що йому відповісти. Ловить мене, бачу, а на що ловить – не втямлю. А сам дивиться на мене так, ніби щось кисле з'їв і йому гидко на все дивитись. І на закінчення порадив про все це подумати, щоб правильно поводитись тут. Прийшов я в гуртожиток і став думати. І скажу тобі, нічого приємного на думку мені не спадало. Ну справді, хто ми з тобою, якщо так підходити?

– А мені він цього не казав, – обізвався Зілов. – Взагалі цей Щукін мені не до душі. Очі злі, бігають наче в злодія. Про нього я навіть з Доктором говорив, але той лише розсміявся. Не твоє, сказав, діло. Щукін, мовляв, золотий спеціаліст по документах. Коли повернемось, ти про цю розмову з ним обов'язково розкажи Доктору або комусь і вищому. Щось не подобається мені ця розмова.

– Ну, а справді,– не відставав Леонов, – хто ми з тобою?

– І зануда ж ти! – сердито сказав Зілов. – Повернемось, і більше я разом з тобою і кроку не ступлю. Доктор попереджував мене, що голова в тебе мов кватирка: що туди залетить, те й вилетить. Ну, якщо вже так припекло, я поясню тобі, хто ми такі. Весь світ розділився зараз надвоє: з одного боку цілі народи і з другого – також цілі народи. Людина – піщинка. І де вона крутиться, ця піщинка, з того чи з цього боку, – однаково. Одні служать там, інші – тут. А ми з тобою тут несемо службу для тієї сторони. От і вся історія, а тепер гайда до бісової мами спати. Вранці будемо добувати інформацію…

Розділ 24

Для початку вони вирішили фіксувати товарні поїзди, які проходили повз селище, і старатися побачити, що вони везуть.

Вранці пішли в сосновий перелісок, що був поряд із станцією, і хотіли влаштувати тут свій спостережний пост, але, постоявши трохи, передумали. Люди швидко й діловито йшли стежиною на станцію і назад, і стояти тут, на очах у всіх, було небезпечно; сісти на землю – виглядало б неприродно: стояла ще холодна погода, і земля була мокра.

– Ходімо туди, – наказав Зілов і показав на станцію, де в чеканні поїздів на перонних лавах сиділи люди. Леонов, що інстинктивно боявся людей, почав було заперечувати, але Зілов, не слухаючи його, пішов уперед.

І як тільки вони сходами піднялися на платформу, їх побачив Аксьонов. Неможливо пояснити чому, але в ту ж мить він вирішив – вони! Затамувавши хвилювання, Аксьонов відійшов у глиб платформи і, вдаючи, ніби вивчає розпис поїздів, стежив за солдатами. Попередня підозра підтверджувалась: зовнішність одного з них збігалася з описом. Солдати сіли на лаву, на якій уже сиділи дві жінки і підліток. Аксьонов гарячково чекав, що робитимуть солдати. А що як вони сядуть у поїзд, який іде на Москву? Або поїдуть на Раменське? А якщо зійдуть на якій-небудь станції по дорозі? Ймовірних ситуацій було немало. Та в обох напрямках пройшло по кілька поїздів, а солдати ще сиділи на лаві. В Аксьонова виникло побоювання, що вони можуть помітити його і звернути увагу на те, що він теж пропускає поїзди. Він сів у електричку, яка йшла до Москви, і через три хвилини вийшов на наступній зупинці – Кратово. Тут чергував Весенін. Аксьонов підійшов до нього і тихо сказав:

– По-моєму, вони на Сорок другому, сидять на пероні, друга лава від початку платформи по ходу поїзда з Москви. Сядемо разом у наступний поїзд. Ти там вийдеш, а я проїду до Раменського і буду повертатися наступною електричкою. Сяду в останній вагон і стоятиму на задній площадці. Якщо вони залишаться на платформі, ти цей поїзд пропустиш, а я доїду до станції Отдих і звідти надішлю Загорського, він тебе змінить. Сам я їхатиму з Загорським і знову проїду до Раменського і назад. Якщо вони сядуть у поїзд, рушай за ними невідступно…

Отак вони й снували біля платформи Сорок другий кілометр аж до другої години дня, коли Зілов і Леонов підвелися з лави і подались назад на свою дачу. За ними пішов Весенін. У воєнний час селище було безлюдне, і йти непоміченим за двома до краю настороженими ворожими розвідниками було нелегким завданням. Та Весенін провів їх до самого будинку. Тепер звідси і горобець не вилетить непоміченим…

Леонов налагоджував рацію, а Зілов писав донесення. До двадцятої години, коли вони за розкладом мали вийти в ефір, лишалося близько години. Зілов квапився, а повідомлення у нього не виходило: воно було занадто довге і малоконкретне. За той час, що вони пробули на платформі, мимо них до Москви промчало дев'ять товарних составів, але тільки на одному вони ясно побачили прикриті брезентом танки й гармати. У Зілова свербіли руки всі состави заповнити цілком конкретним вантажем, але цього разу він все ж вирішив виконати головну вимогу інструкції про донесення: жодного слова домислу. Байдуже, навіть простий перелік поїздів виглядав цілком ефектно. Він став зашифровувати донесення.

Рівно о двадцятій нуль-нуль Леонов послав в ефір позивні «Зілле». Передачу радіодонесення було закінчено о двадцятій десять. Потім Леонов прийняв відповідь «Сатурна».

«Вітаємо з початком успішної роботи. Будьте активними і обережними. Чекаємо щоденно. Міцно тисну руку. Доктор».

Зілов схопив Леонова, за плечі й почав його трясти.

– Порядок, Костику, порядок! Нехай Доктор знає наших!

– Чекай-но, – відбивався Леонов. – Дай заховати рацію.

– Знову дрижаків хапаєш? Та кинь ти, їй-богу!

В цю мить Аксьонов постукав у кухонні двері їхньої дачі.

Вирвавшись з обіймів напарника, Леонов схопив рацію і став запихати її під розкладушку. Зілов спокійно дочекався, поки він її сховав, і неквапливо пішов на кухню.

– Хто там? – спитав він впевненим голосом господаря.

– Дмитро Петрович дома? – спитали з-за дверей.

– Він поїхав у Москву, – відповів Зілов. – Буде завтра годині о дванадцятій.

Голос за дверима помовчав і спитав:

– Ви не змогли б передати йому листа від сина?

– Краще зробіть це самі завтра, – сказав Зілов.

– Це неможливо, – почулося з-за дверей. – Я вночі вилітаю за кордон.

Зілов згадав, що хазяїн дачі чекав листа від сина, подумав, що не взяти листа не можна – це було б підозрілим хамством, – і відкинув защіпку.

До кухні зайшов добре, навіть чепуристо одягнутий чоловік років тридцяти п'яти. Зілов трохи відступив убік, щоб пропустити його і причинити двері, але наступної миті він уже лежав долілиць з викрученими за спину руками. Через кухню якісь люди побігли в кімнату, де був Леонов.

«Що в таких випадках рекомендує робити інструкція самбо? – гарячково згадував Зілов. – Ага, удар ногами». Зібравши всі свої сили, він навмання різко двигнув ногою вбік. Удар прийшовся в повітря, і одразу ж ногу його боляче притисли до підлоги.

– Опір марний, – почув він спокійний голос. – Beceнін, обшукай його і зв'яжи.

Чиїсь меткі умілі руки обмацали його, витягли з кишені штанів пістолет.

За годину їх привезли в Москву, і Аксьонов почав допит.

Першим він допитував Леонова, який здавався йому податливішим. І він не помилився. Леонов одразу ж розповів усе: і про свого батька-втікача, і про матір-кравчиху, і навіть про свою наречену з Вітебська, яка так і не стала його дружиною. Розповів він і про те, як їх завербували і як Зілов ударив його в обличчя, коли після приземлення він запропонував йому поїхати в Сибір і заховатися. Він одверто заявив, що без Зілова взагалі загинув би одразу ж.

– Зілов, той знає всього більше від мене, – сказав він. – Ще в школі він був на першому місці, і начальство його поважало.

– Звідки він, Зілов, з полонених?

– Ні, родом він з міста Осиповичі, це кілометрів за сто від Мінська.

– Хто його батьки?

– Він казав, що його батько – залізничник і нібито в перші дні війни добровільно пішов до Червоної Армії, а про матір його нічого не знаю.

– Вона жива?

– Здається, жива. Я одного разу бачив, як він посилав поштою гроші комусь в Осиповичі, можливо, якраз матері і послав.

– Хто готував ваші документи?

– Є там такий спец, Щукін його прізвище.

– Він з полонених?

– Не знаю… – Леонов хотів було розповісти про Щукіна те, що він розповів Зілову, але зметикував, що це не піде йому на користь, і змовчав.

– Хто такий Доктор?

– Старший лейтенант Фогель, начальник, школи і начальник зв'язку.

Аксьонов з бридливою цікавістю дивився на хлопця, що сидів перед ним: у нього від страху одвисла нижня губа, і він щохвилини підправляв її рукою. «Сутужно в них з кадрами, – думав Аксьонов, – якщо вони змушені покладатися на таку шушваль». І продовжував допит:

– Диверсії у ваше завдання входили?

– Про них казали, але завдання не дали. Поки що ми проходимо по першому відділу – лише розвідка.

– Зілов на рації сам працює?

– Може, але погано. Радистом при ньому офіціально вважаюсь я.

– Шифр знаєте обидва?

– Так, але я шифрую дуже повільно.

Коли Леонова уже виводили, він раптом обернувся і крикнув:

– Нас розстріляють?

Аксьонов йому не відповів. Леонова так гойднуло, що конвойний змушений був підхопити його під лікоть.

– Шмаркач! – вголос сказав Аксьонов, коли двері за Леоновим запилились.

Привели Зілова. Він сів на стілець, спокійно оглянув кабінет і зупинив холодний, вичікувальний погляд на Аксьонові. Але той починати допит не поспішав. Скільки вже їх, отаких, різних і всяких, за війну побувало перед ним! Були й сильні натури, з якими доводилося немало морочитись, перш ніж вони, внутрішньо спустошені, перетворювались на покладливих і боягузливих, канючили пощади. Аксьонов уже знав, що сила таких тримається тільки на їх особистому характері і важливо відшукати в цьому характері головну слабину. Тоді вся фанаберія облітає з людини, і вона опиняється голою сама перед собою. За всю війну йому лише один раз довелося мати справу з ворожим агентом, який справді керувався цілком ясними і міцними ідейними переконаннями. Це був годованець з білогвардійської емігрантської родини, якому, як кажуть, з молоком матері прищепили звірячу ненависть до Радянської влади, до більшовиків, до всього, що викинуло на задвірки родину блискучого офіцера почту його величності. Але хоч яким небезпечним був той тип, Аксьонов поводився з ним, якщо можна так висловитися, з шанобливою цікавістю. Дивлячись зараз на Зілова і ще не почавши допиту, Аксьонов уже знав, що цей хлопець всього лиш з характером, і, мабуть, сильним. І що йому доведеться поморочитися з ним терпляче і довго, щоб «збунтувати» його зсередини.

– Прізвище, ім'я, по батькові? – спитав Аксьонов.

– Зілов Сергій Петрович, – почулася спокійна відповідь.

– Це все справжнє чи вигадане паном Щукіним?

Зілов розуміюче усміхнувся.

– Ні, все справжнє. А за паном Щукіним у мене все по-іншому.

– Як звали вашого батька?

– Петро Михайлович.

– Ви не хочете його побачити?

Обличчя Зілова здригнулося. Тільки обличчя. А очі злякано метнулися згори донизу.

– Н-ні,– з запинкою відповів він.

«Так, – подумав Аксьонов, – тут уже є перша щілинка, спробуємо її розширити…»

– Яким же нікчемним боягузом має бути син, якщо він не бажає бачити свого рідного батька – заслуженого фронтовика, який пішов на війну, щоб захищати свободу і честь свого сина!

– Тому й не хочу, – тихо, але твердо вимовив Зілов.

– Отже, ви знаєте, що на відміну від батька – захисника Батьківщини – ви стали її зрадником, запроданцем, ворогом, наймитом у гітлерівських бандитів?

– Це питання дуже складне, – дивлячись Аксьонову в обличчя, відповів Зілов. – Як ви про німців кажете, так само вони кажуть про вас. А й вони такі ж люди, тільки у них свої завдання, а у вас – свої. А такі, як я, за всіх умов бувають лише дрібними виконавцями.

– Дрібна падлюка ви, Зілов, а не виконавець.

– Можливо, – індиферентно промовив Зілов, знизавши плечима.

– Що ви робили до війни?

– Багато чого робити доводилось. Головне, мабуть, кіномеханік. Спочатку в осиповицькому клубі, потім – на пересувці.

– Скільки заробляли?

– Дурницю. Та це не мало ніякого значення. На харчі вистачало, – зухвало посміхнувся Зілов.

– За ідею, значить, працювали?

– Просто дуже любив кіно.

– Які ж фільми вам найбільше подобались?

– Пригоди. І про війну.

– А як прийшли німці, ви вирішили кинутись у пригоди самі?

– Не без того, – знову посміхнувся Зілов.

«Ну що ж, – подумав Аксьонов, – на самому початку його поведінка може бути й такою». Довелося ж йому мати справу з одним хлопчаком, який сказав на допиті, що пішов у шпигуни під враженням від роману Уеллса «Людина-невидимка».

– Що ви можете розповісти про Доктора?

– Тільки те, що він підполковник і наш безпосередній начальник.

«Цікаво, навіщо йому так підвищувати Фогеля в званні? – подумав Аксьонов. – Очевидно, йому самому хочеться здаватися більш значним, ніж він є насправді».

– Прізвище цього підполковника?

– Фогель.

– Давно він дістав звання підполковника?

– Мабуть, давно, бо казав мені якось, що скоро має одержати полковника. Він навіть натякав, ніби це залежить від успіху моєї роботи тут.

– Значить, підвели ви свого підполковника?

– Виходить, так.

– А брехати вас учили теж у шпигунській школі?

– Я не брешу, – твердо відповів Зілов, але на його смаглявих щоках виступили багрові плями.

– Що ж, по-вашому, підполковник Фогель перед розмовою з вашим напарником надівав погони старшого лейтенанта, чи як?

На обличчі Зілова з'явився вираз презирства.

– Леонов – боягуз і шмаркач, він зовсім нічого не знає. Слухайте його, він намеле вам сім мішків гречаної вовни.

– Отже, Фогель все ж таки спеціально для нього переодягався?

– Йому немає потреби це робити. Він справді ходить з погонами старшого лейтенанта, а насправді він підполковник. Лейтенантські погони – це всього лиш маскування, – майже захоплено пояснив Зілов.

– Можливо, можливо… Що вам обіцяли за вашу брудну роботу?

– Для мене це не мало значення, як і моя довоєнна зарплата.

– Отже, головне – ідея? Тоді розкажіть мені, яка вона, ця ваша ідея?

Зілов мовчав.

– Ну, за що ви боролися? Яка у вас мета? Заради чого ви пішли на такий риск?

– Та не думав я про це і думати не хочу, – майже з обуренням сказав Зілов, дивлячись вбік.

– Даремно, – спокійно відповів Аксьонов. – За законами воєнного часу ми вас, як ворожого шпигуна, розстріляємо. Про що ж ви подумаєте в останню хвилину свого життя? Невже у вас не промайне думка: «За що гину?»

Зілов мовчав. Аксьонов бачив, як у нього на правій щоці дрібно-дрібно тремтів м'яз.

– Наші люди помирають з вигуком: «За Батьківщину!», «Смерть фашизму!» А ви що крикнете? «За Гітлера!»? За що? За що, Зілов?

Зілов підвів на Аксьонова важкий погляд.

– Я пішов на цікаву роботу, і я знав, на що йшов, – повільно сказав він.

У цей час Безпалов сидів у кабінеті комісара держбезпеки Старкова, якому він тільки-но доповів про операцію, проведену на Сорок другому кілометрі.

– Попрацювали добре, – Старков помовчав. – Хоча той залізничний міліціонер діяв не ідеально, все ж йому треба оголосити подяку. Простежте за цим. Яке враження справляють затримані?

– Все той же набрід, – відповів Безпалов з такою інтонацією, ніби був засмучений, що доводиться мати справу з такою незначною публікою.

– А чи не можна й цю пару підключити до гри з «Сатурном»? Подивіться на них під цим кутом зору.

– Добре. Між іншим, цікаві їхні документи. Загалом вони зроблені чудово, і тим дивніше, що в них допущена однакова і така груба помилка. Ось гляньте… – Безпалов поклав на стіл два папірці.– Це довідки з госпіталю про проходження ними лікування після поранення і про надання їм відпустки.

Старков нашвидку переглянув довідки, але нічого не помітив і запитально подивився на Безпалова.

– Зверніть увагу на номер госпіталю в кутовому штампі і в круглій печатці. Номери різні.

– Справді… цікаво, – сказав Старков.

– А тепер погляньте ось на це. Витяг з рішення комісії про надання відпустки. Зверніть увагу на почерк, яким заповнені графи. А ось їхні червоноармійські книжки – вони заповнені точно таким почерком. Неймовірно, щоб, роблячи ідеальні в усьому документи, вони могли дати такого маху.

– Так, це малоймовірно, – погодився Старков, розглядаючи документи. – Про це слід подумати. Дізнайтеся в них якнайточніше, хто робив ці документи.

– Я вже сказав Аксьонову, він зараз веде допит.

– Так, обов'язково треба дізнатись, може з'ясуватися щось важливе. А може, той, хто робить документи, припускається помилок не випадково. Розумієте? Тим паче, що в нас уже були й інші факти.

Безпалов увійшов до кабінету Аксьонова і, сівши на край стільця біля дверей, почав слухати допит. Зілов чув, як він увійшов, і тепер помітно нервував, відчуваючи за спиною людину. Йому весь час хотілося обернутись, але він стримувався, щоб не показати свого страху.

– Отже, Зілов, ви хочете мене запевнити, що влізли в цю брудну справу тільки тому, що вважали її цікавою? – спитав Аксьонов. – Шукали пригод і не знайшли нічого кращого за злочинну діяльність проти свого народу?

– Вибору не було, – тихо мовив Зілов.

– А коли б вибір був? – спитав Безпалов, ідучи до столу і сідаючи поряд з Аксьоновим.

Зілов мовчав, спідлоба дивлячись на Безпалова.

– Ну, а коли б вибір був і інші варіанти також містили в собі елементи пригодництва, але зате в них не було б підлоти й зради, що б ви обрали?

– Я ж сказав: у мене вибору по було.

– Ясно. – Безпалов звернувся до Аксьонова: – Кінчайте з ним панькатися.

Аксьонов наказав конвойному вивести Зілова. Солдат підійшов до нього і торкнув його за плече. Зілов, не ворушачись, сидів, дивився в підлогу поперед себе.

– Встати! – різко наказав Безпалов.

Зілов повільно підвівся і, поглянувши на нього, сказав:

– Я казав правду.

– А жив кривдою, і за це треба розплачуватись. Виведіть!

Зілов пішов до дверей, повільно пересуваючи ноги і немов роздумуючи: а чи не зупинитись йому і чи не сказати ще щось?

Коли двері за ним зачинились, Безпалов розповів Аксьонову про міркування Старкова відносно використання Зілова і Леонова для містифікації «Сатурна».

– Якої ти думки?

– Леонов на це піде не оглядаючись, а цей – не знаю. Він скидається на дрібного авантюриста. Не став би шпигуном, став би фальшивомонетчиком або просто злодієм.

– То, може, на цій його струні й зіграти?

– Треба добре зважити все, – сказав Аксьонов. – Я ще поговорю з ним.

– Дізнався, хто робив документи?

– Обидва сказали, що якийсь Щукін.

– А детальніше?

– Леонов нічого про нього не знає, а цього я ще не питав.

– Спитай. Узнай, що він за людина, цей Щукін, як поводиться. Чи користується повагою і довір'ям у німецького начальства. Словом, випитай усе, що можна.

– Постараюсь.

Протягом усього дня Аксьонов поперемінно допитував Леонова і Зілова, непомітно підводячи їх до думки про існування якоїсь, поки що для них неясної можливості заслужити пощаду. І лише в кінці дня їм було зроблено конкретну пропозицію. Леонов погодився в ту ж мить. З Зіловнм довелося поморочитись, і тому ввечері, коли за розписом вони мали зв'язатися з «Сатурном», поки що один Леонов під наглядом Аксьонова і радиста, обливаючись потом, зашифрував і відстукав на ключі п'ять слів: «Нічого немає. Чекайте. Привіт. Зілле».

За кілька хвилин він прийняв відповідь:

«Вас чули добре. Бажаємо успіху. Доктор».

Леонов передав Аксьонову радіограму і жалюгідно посміхнувся:

– Доктор на посту.

Вранці пропозицію Аксьонова прийняв і Зілов…

Там же, на Сорок другому кілометрі, було підібрано дні непримітні дачі, що стояли поряд. В одній оселились Леонов, Зілов і разом з ними Аксьонов і радист Привальський. На сусідній дачі цілодобово чергували оперативні працівники, які мали можливість знати все, що відбувається на сусідній дачі, в будь-якій з її кімнат.

Наступного вечора Зілов зашифрував, а Леонов передав по рації повідомлення, яке дав їм Аксьонов:

«Остаточно влаштувались. Місце дуже зручне – біля самої Московсько-Рязанської залізниці, бачимо її з вікна. Заводимо корисні знайомства. Леонов познайомився з дівчиною, яка працює диспетчером на залізничній станції. Постараємося використати її для одержання інформації. Сьогодні в напрямку Москви пройшов состав з сорока дев'яти платформ, на кожній було по дві вкриті брезентом «катюші» і біля них бойові обслуги по десять-дванадцять чоловік. Привіт. Зілле».

Відповідь Доктора була прийнята через півгодини. В цей час Аксьонов пильно спостерігав своїх підопічних. Леонов хихикав, удавав, що йому страшенно весело дурити Доктора, але видно було, що він нервує і явно побоюється Зілова. А той, навпаки, був мовчазний, незбагненно спокійний і зосереджений у кожному своєму русі, ніби тепер продовжувалась його нічим не порушена діяльність і взагалі з ним нічого не трапилось.

В ефірі з'явилися позивні «Сатурна», і Леонов почав записувати відповідь Доктора:

«Раді, що ви влаштувались. Знайомство схвалюємо, але будьте дуже обережними. Дівчину Леонова вербуйте вглуху, вона поки що не повинна знати, хто ви; згодом самі, зважаючи на обставини, вирішите питання про відкриту вербовку, але ще раз – будьте гранично обережні. Інформація про поїзд цінна, але завжди старайтесь більшої конкретності. Наприклад, номер частини, кінцевий пункт слідування поїзда і таке інше. Бажаємо успіху. Доктор».

При розшифруванні радіограми-відповіді між Зіловим і Леоновим виникла суперечка. Зілов доводив, що замість слова «старайтесь» було слово «прагніть».

– Це ж і за змістом видно! – гарячкував Зілов, звертаючись уже до Аксьонова. Він явно входив у роль.

Після вечері Зілов і Леонов пішли в свою кімнату спати.

– Пошили ми нашого Доктора в дурні,– пошепки сказав Леонов і розсміявся. – Он як вийшло. А я вже думав – стінка.

– Дурень твій Фогель і є,—обізвався Зілов. – І всі вони бовдури, нічогісінько не знають і не вміють. А ці, брат, хитруни, дай боже.

– Головне – ми з тобою поки що живі,– помовчавши, сказав Леонов. – Могли шльопнути нас ні за що ні про що.

– Я відразу ж учув, що я їм для чогось потрібен. Як він мене розколупував: і хто я, і що, і навіщо, і чому?

– Здорово вони з нами придумали, – сказав Леонов і, хихикнувши, додав – А Доктор наш лопає все, що ми йому підсовуємо.

– Вони придумали… – насмішкувато промовив Зілов. – Треба було тобі лекції уважно слухати. Це зветься перевербовкою. Бувало таке в історії не раз.

– Слухай, Сергію, а що буде з нами, коли німці прийдуть сюди? – тривожно спитав Леонов.

– По-перше, чи прийдуть? – не відразу відповів Зілов. – А якщо прийдуть, то ці п'ятами накивають. А ми з'явимося до пана Фогеля і доповімо: завдання виконане.

– А якщо вони дізнаються про цих?

– Дізнаються, дізнаються.:.– роздратовано сказав Зілов. – Вони можуть дізнатися про це й раніше. Хіба їм не може спасти на думку, що ми потрапили в лабети до чекістів і діємо тепер із зв'язаними руками? Ну що ж, тоді ми – типова жертва чекістів. Та й справді, що ми можемо зробити?

Після цього вони довго мовчали. Потім Зілов сказав насмішкувато:

– А мені подобається дурити Фогеля. Пригадую, як він корчив з себе шпигунського бога, – і, дивись, сам попався на голий гачок.

– Гляди, щоб він нас не підчепив, – сказав Леонов.

– Годі, сміливцю, досить базікати. Спи…