Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 39 страниц)

Це було вже занадто! У Мюллера вистачило глузду не проводити цього дня п'ятихвилинки. Але німців чекали ще важчі випробування, апогей яких настав наприкінці січня. На Волзі – катастрофа, розгром, а Берлін ще сурмить про стійкість героїв. Гітлер присвоює Паулюсу звання фельдмаршала, а назавтра з'ясовується, що фельдмаршал здався в полон разом з своєю армією. Більше його ім'я не згадується ніде. Німеччина в траурі. Радіо передає тужливий плач дзвонів. У коридорах «Сатурна» тиша. Співробітники намагаються не виходити з своїх кімнат, щоб не потрапити на очі начальству, і наче бояться один одного. Кілька днів не проводяться п'ятихвилинки.

Увечері четвертого лютого, коли Німеччина вже зняла траур, Рудін працював в оперативному залі. Оператори раз у раз клали на стіл Фогеля радіодонесення агентів. Змарнілий, неголений, Фогель швидко читав і передавав їх Рудіну. Майже всі донесення стосувалися Сталінграда, І було видно, що агенти теж переживають страх. Одне з донесень Фогель прочитав і вже подав Рудіну, потім, певно, передумавши, хотів покласти його в папку, але знов передумав і віддав Рудіну.

Рудін прочитав:

«Росіяни твердять, начебто в Сталінграді знищено і взято в полон цілу армію, і називають це початком кінця Німеччини. Серед населення панує небувале піднесення. Завербований у жовтні агент Зуб учора з'явився на зустріч і заявив, що більше не працюватиме. Загрожував викриттям. Чекаємо негайних вказівок».

Рудін гидливим жестом відклав радіограму.

– Що їм відповісти, Крамер? – спитав Фогель.

– Це хороший агент? – у свою чергу спитав Рудін.

– Тож-бо й воно, що хороший. Їх там двоє. Працювали просто добре.

– Жалюгідні панікери! – злісно сказав Рудін.

Фогель думав про щось своє. Потім, ніби скинувши цю думку, обернувся до Рудіна. – Що ж все-таки їм відповісти?

– Я не берусь це вирішувати, – начебто виправдовуючись, сказав Рудін. – Зрештою, це ж запитання прямо чи посередньо є в усіх донесеннях. Я гадаю, вам треба сходити до Мюллера або Зомбаха. Треба виробити загальну відповідь.

Фогель, нічого не говорячи, взяв папку з радіограмами, одягнувся і вийшов.

Приблизно за годину він повернувся і приніс написану Мюллером стандартну відповідь «Сатурна» всім агентам. Відповідь була зразу ж зашифрована, й оператори почали вистукувати її в ефір.

«Природно, що кремлівська пропаганда роздуває сталінградський епізод війни, особливо коли врахувати, що їхня армія за всю війну не мала жодного успіху, який би впливав на хід війни. Цей успіх суто місцевого характеру коштував Радам стільки крові, що Німеччина може вважати: Сталінград непогано прислужився неминучій перемозі німецької зброї. Німеччина, як ніколи, спокійна, впевнена у своїх силах і далі лишається господарем становища на більшій частині радянської території і в свій термін, який від Москви не залежить, переможно завершить війну. Це повинні знати ви і обережно пояснювати зв'язаним з вами людям. Необхідно рішуче активізуватися, щоб бути гідними подвигу непереможної армії рейху».

– Ну як, переконливо? – спитав Фогель, коли Рудін прочитав цю відповідь.

– Цілком, – відказав Рудін.

– Ви, до речі, знайомі з новим ад'ютантом Мюллера? – спитав Фогель.

– З Біркнером? Знайомий. Ми разом їздили в табір військовополонених.

– Яке враження він справив на вас?

– По-моєму, це вірний, дисциплінований офіцер.

– Я зараз чекав, поки звільниться Мюллер, і вперше говорив з Біркнером… Він мені теж сподобався. Ви знаєте, він абсолютно спокійний. Абсолютно. Я показав йому донесення агентів, він недбало так прочитав, повернув мені і сказав: «Скиглять, щенята», – і все. І спитав мене, як я тут вирішую жіноче питання.

Рудін усміхнувся.

– Він питав про це і мене.

– От характер! Я подумав: мабуть, отакі офіцери там, на Волзі, спокійно і холоднокровно виконували свій обов'язок до кінця.

Фогель знову перебував у своєму звичайному стані імпульсивної готовності з першого-ліпшого приводу з глибокодумним виглядом вдаватись у пустопорожнє філософствування. Певно, йому самому, не менше ніж агентам, треба було одержати цю вказівку Мюллера та ще порозмовляти з зацікавленим у жіночому питанні Біркнером. I ось він уже заспокоївся.

– Знаєте що, Крамер? – весело сказав Фогель. – Ідіть відпочивати. Ми ж тепер цілу ніч будемо передавати відповідь Мюллера.

– Спасибі. Я прогуляюся трохи – і спати.

– Приємних вам снів, Крамер! – Фогель помахав Рудіну рукою.

Розділ 44

Кравцов все ще займався вербуванням агентів серед населення, зустрічався з ними на явочних квартирах, брав під них донесення, давав вказівки. Це саме робили Ціммер і Таубе – новий співробітник, якого перевели сюди з Польщі. Становище Кравцова було дуже складним. Після провалу витівки з молоддю він мусив працювати активно і з відчутною для гестапо користю, інакше він міг остаточно втратити довір'я, а значить і можливість бути в курсі гестапівських справ. А з другого боку, він не міг стати справжнім спільником гітлерівців у їхніх чорних ділах. Кравцов мобілізував усю свою хитрість і спритність. ЗЦіммером він справлявся без особливих труднощів. Цей в усьому йому довіряв і навіть виконував його поради. Несподіваною і дуже великою небезпекою став Таубе, якого перевели з Варшави. Там він виконував таку саму роботу і, очевидно, діяв дуже активно, якщо польське підпілля полювало на нього. Двічі по ньому стріляли, але тільки легко поранили. Гестапо, певно, цінуючи його, вирішило прибрати Таубе з Варшави. Він погано, але все-таки говорив по-російському. Був дуже хитрий і, крім того, володів незвичайним умінням перевтілюватись. Йому було однаково легко умовити свого співрозмовника, що він тупа, дурна людина або що він рафінований інтелігент, прихильник і знавець усього витонченого. Він був молодий. Лише за рік до війни закінчив Ризький університет, здобувши диплом історика. На гестапо він працював ще в буржуазній Латвії, у свої студентські роки. Кравцов розкусив його досить швидко і збагнув, що цей тип небезпечний в усіх відношеннях, тим паче що він зразу ж показав себе хорошим організатором, і на фоні його діяльності виразно стали помітні мізерні результати роботи Кравцова. Доводилось обмірковувати кожний свій крок ще ретельніше.

Гестапівці відповіли на сталінградську катастрофу посиленням терору. Оберштурмбанфюрер Клейнер на нараді апарату сказав:

– Ми влаштуємо сталінградський «котел» усім червоним і забезпечимо нашу героїчну німецьку армію тилом, спокійним, як цвинтар…

По всій Білорусії безперервно полювали на партизанів великі каральні експедиції. Готувались масові облави на підпільників. Від Кравцова, Ціммера і Таубе Клейнер зажадав швидшої ліквідації міського підпілля і сам керував цією роботою.

Березень випав теплий, сльотавий, місто було залите багнюкою, перемішаною з снігом. Деякими вулицями протягом дня автомашини не могли проїхати. Лише вночі цей кисіль трохи твердішав.

У сутінках Кравцов ішов на зустріч з агентом за кличкою Кухар. Цей тип і справді мав відношення до кухарської справи. Він опалював печі в ресторанній кухні офіцерського казино. До війни Кухар був рахівником на сироварному заводі десь на Смоленщині, його мобілізували в армію, і в першому ж бою він перебіг до ворогів. Півроку відбув у таборі військовополонених, де, як він сам говорив, «вирядив у яр цілу купу політпрацівників та різних всяких партизанів». За ці заслуги його випустили з табору, він прибився до цього міста і влаштувався опалювачем у казино. Кравцов набрів на нього випадково. У грудні Клейнер доручив йому подивитись, що за росіяни працюють в офіцерському казино. Незадовго до цього десь на Україні підпільники висадили в повітря таке ж казино, загинуло кілька офіцерів. Клейнер стривожився… Кравцов пішов у казино і там на подвір'ї побачив чоловіка, який, весело висвистуючи, спритно рубав дрова. Кравцов завів з ним розмову і зразу ж збагнув, що перед ним той, хто йому потрібен. Кравцов завербував його, дав йому кличку і почав з ним зустрічатись. Кухар виявився дуже небезпечним донощиком. У нього був загострений нюх на людей, яких йому слід було боятись. Саме за цією міркою він і знаходив тих, ким могли цікавитися в гестапо. Тижнів три тому Кухар повідомив, що дівчина, яка працює на кухні посудницею, «напевно комсомолка і може встругнути що завгодно». Кравцову довелося зацікавитись цією дівчиною, і з'ясувалося, що вона справді комсомолка і зв'язана з підпільною молодіжною групою. Кравцов через підпільників дав їй сигнал, щоб вона негайно зникла з казино. Складність ситуації була ще в тому, що підпільники справді готувались висадити в повітря казино і там у них були свої люди. Тепер їх було попереджено про небезпеку, яка загрожувала їм.

Кухар чекав Кравцова біля руїн кам'яного будинку. Вони пройшли в пролом, що зяяв у стіні, і сіли на купу мокрої цегли.

– Важлива новина, – тихо почав Кухар. – У нас Танька зникла. Пригадуєте? Та, що я вам казав.

– Це ми її взяли, – сказав Кравцов.

– Тоді порядок… Тепер ще. В ресторані є дві офіціантки – Клавка і Санька. Так вони по черзі зустрічаються з якимось парубком. Якби любов, зустрічалась би з ним одна, а то по черзі. Парубок цей з'явиться під вікнами ресторану, і тоді одна з них виходить на вулицю, начебто подихати повітрям, і там розмовляє з парубком хвилин дві, не більше, – і назад. Наступного разу – друга. Сам бачив. Отут я записав. – Кухар вийняв з кишені папірець і подав Кравцову.

– Молодець! – похвалив Кравцов. – А як вони поводяться на роботі?

– Отож-то й воно. Усіх їх офіціанток сім штук. Так інші і за столик до офіцерів підсядуть, і завжди веселі. А ці дві ні-ні! А тим часом найкращі дівки з усіх семи.

– Так. Що ще?

– Та мовби нічого. Ох і напиваються ж офіцери, скажу я вам! Хоч чоботи з них стягай. Один на одного в бійку лізуть. Учора один вистрелив, слава богу, не влучив. Ледве його вгамували.

– Це нас не цікавить, – суворо сказав Кравцов.

– Ясно, ясно… – квапливо проказав Кухар. – Я ж тільки так, як спостереження.

– Стеж за ким треба. Більше нема нічого?

– Нема.

– Мало. Ну гаразд, іди…

Вранці Кравцов, посилаючись на дані, одержані від Кухаря, доповів Клейнеру про п'янство офіцерів у казино. Клейнер одразу ж почав дзвонити у військовому коменданту, а Кравцов пішов на базар, щоб передати Бабакіну донесення про офіціанток. Кравцов просив Маркова негайно перевірити, хто зв'язаний з цими дівчатами.

Відповідь надійшла наступного дня: Марков призначав йому зустріч в ніч на неділю.

Те, про що дізнався Кравцов під час побачення з Марковим, поставило його ще в складніше становище. Виявляється, у місті почав активно діяти загін Будницького, Розроблено широкий план диверсій, які стануть відповіддю на погрозу гестапівців створити спокійний, як цвинтар, тил. Готувалося висадження в повітря вузлового залізничного депо, великої підземної бази пального, розташованої на околиці міста, і, нарешті, офіцерського казино. Кухар, виявляється, вистежив одного з бійців Будницького, який встановив зв'язок з офіціантками Клавою та Санею.

– Як же тепер бути? – спитав Кравцов.

– Ясно одно, – сказав Марков, – чоловік Будницького, який ходив до дівчат, не має досвіду і працював грубо, але Кухаря треба знищити.

Домовились, що на чергову зустріч з Кухарем у руїнах будинку замість Кравцова прийде хто-небудь з групи Будницького і на тому існування зрадника скінчиться. Сам же Кравцов у цей час має бути на очах у начальства.

Важко було придумати щось конкретне на той випадок, коли на бійців Будницького наткнеться агентура Ціммера, або, що гірше, Таубе. Марков обіцяв спеціально поговорити з людьми Будницького, щоб вони працювали акуратніше, проте одне це не усувало небезпеки викриття. Єдине, що міг зробити Кравцов, це вчасно дізнаватися про підозри, які виникають у Ціммера або Таубе, щоб мати можливість попередити.

– З Ціммером мені зробити це неважко, – сказав Кравцов. – А от з Таубе – справа складніша. Розумна і хитра тварюка.

– Розумніший і хитріший за вас? – усміхнувся Марков.

– А чорт його знає! Принаймні кожна розмова з ним для мене – важка робота, слово честі.

– Вся наша робота нелегка, Кравцов. – Марков дивився кудись мимо свого співрозмовника. – Отже, Таубе про свої давні зв'язки з гестапо говорить відкрито?

– Навіть вихваляється.

– Це добре. – Марков помітив на обличчі Кравцова здивування. – Очевидно, в його службі фашизму елемент випадковості відсутній, а це в свою чергу означає, що він криє в собі типові пороки фашизму. Бачите, Кравцов, хитрим, навіть дуже хитрим він може бути, а розумним в об'єктивному визначенні цієї людської якості він бути не може. Не може, і все. Фашизм і об'єктивний розум – ворогуючі сили. Справді розумна людина не може щиро служити фашизмові. Та коли людина віддано працює на найбруднішому і підступному фронті фашизму – гестапо, вона повинна бути заражена всіма пороками фашизму. Отже, чистий, об'єктивний розум тут виключається. Так от: за що працює цей ваш Таубе? Промацайте-но його, Кравцов, де у нього головне гниле дупло. І як тільки ви це з'ясуєте, у вашій характеристиці Таубе – «розумний і хитрий» – перша якість зникне. Але тим паче треба думати, як цього Таубе прибрати.

Минув ще тиждень. З Кухарем було покінчено. Його піхто не шукав. Опалювачем у ресторані казино почав працювати підпільник, і підготовка диверсії значно спростилась. За цей час Кравцов зробив кілька спроб поговорити з Таубе не в службовій обстановці, але марно. Таубе рішуче уникав неофіціальних зустрічей…

Під час чергового побачення Бабакін раптом спитав Кравцова:

– Кого у вас в гестапо звуть Артуром?

– Із тих, кого я там знаю, – Таубе, – відповів Кравцов. – Ти його бачив?

Бабакін з притаманною розвідникові точністю змалював зовнішність Таубе.

Чому ти запитуєш про нього?

Він мене вербував у гестапо.

– Ти погодився?

– Манірюсь, – розсміявся Бабакін. – Кажу йому, що боюсь і що нічого, крім торговельного діла, не знаю. А він тисне. Каже, що йому саме й треба влізти в торговельний гніт. В цілому стандартна, як виявилося, оправа. Він цікавиться золотом. І коли я збагнув його стратегію, я сказав йому прямо: допоможу і без того, щоб бути агентом. Хай тільки дасть на цьому заробити і мені.

Кравцов слухав усе це, затамувавши подих, і Бабакін помітив його хвилювання.

– Що це з тобою?

– Ти навіть не уявляєш, як це важливо! – Кравцов згадав свою розмову з Марковим. – Ну й що, ви вже якось почали свій бізнес?

Бабакін знову розсміявся.

– Ти квапишся, як і він. Я його всю весну водитиму за носа, а потім підсуну йому яку-небудь дурницю.

Кравцов розповів Бабакіну, хто такий Таубе і як з його появою в гестапо ускладнилося становище.

– От цікаво… – задумливо сказав Бабакін. – А мені він розумним не видався. Звичайнісінька гестапівська тварюка.

– Але ти розумієш, як важливо його знешкодити. Адже він кожного дня може наскочити на людей Будницького. Вони малодосвідчені і працюють грубувато.

– Гаразд. Дай подумати…

Через дна дні вони знову зустрілись і виробили план знешкодження Таубе. Як тільки гестапівець знову звернеться з проханням роздобути золото, Бабакін скаже йому, що людина, яка має золоті монети царської чеканки, є. Потім Бабакін познайомить Таубе з цією людиною. Це буде Будницький. Він запросить гестапівця до себе додому. А там, у будиночку підпільника, буде ще двоє бійців. Коли ж Таубе йти туди не погодиться, Будницький ліквідує його за допомогою холодної зброї…

План був нескладний, якщо не зважати, що Таубе – досвідчений і бувалий гестапівець.

Таубе познайомився з Будницьким біля рундука Бабакіна. Сталося це близько шостої години вечора, на місто вже спустились ранні зимові сутінки. Проінструктований Бабакіним Будницький досить вдало грав роль хамуватого ділка чорного ринку. Таубе не збирався наосліп лізти в аферу. Він побажав зустрітися з Будницьким через день, пояснюючи, що зараз він без грошей.

– Я вам не дівка – через день бігати на побачення, – сказав Будницький і вдав, що хоче йти.

– Стривайте… – Таубе пішов поряд з ним. – Чого ви квапитесь? Гроші і післязавтра – грші.

– У мене свої плани, а у вас свої,– байдуже сказав Будницький.

– Давайте пройдемо до готелю, я візьму гроші,– запропонував Таубе.

– Та що ви, їй-богу? – Будницький з усмішкою дивився на Таубе. – Йдете на діло з порожніми руками, а я потім гуляй з вами по місту!

Будницький звернув у завулок і наддав ходу. Таубе не відставав.

– А звідки у вас золото? – раптом спитав він. Будницький зупинився, в одну мить помітивши, що в провулку, крім двох жінок, які йшли попереду, нікого нема.

– Я ще не заарештований, щоб мене допитувати, – сказав він. – Потрібен вам товар – беріть, не потрібен – до побачення.

Невідомо, що задумав Таубе, але він раптом швидко опустив руку в кишеню пальта. В ту ж мить він дістав сильний і точний удар фінкою в груди і без звуку впав.

Будницький зник у проломі стіни зруйнованого будинку…

Весь цей вечір Кравцов був у гестапо, складав зведення агентурних донесень для Клейнера.

Рівно о десятій нуль-нуль він поніс зведення Клейнеру. Зайшовши до кабінету, зразу збагнув: щось сталося. Обидва заступники Клейнера стривожені стояли перед його столом, слухаючи розмову Клейнера по телефону.

– Так… так… Ще раз назвіть вулицю… – Клейнер записав назву вулиці…– Так… так… Дійте! – Він жбурнув трубку на важіль і подивився на своїх заступників. – Так, це факт. Труп впізнано. – Клейнер побачив Кравцова, який стояв біля дверей. – Що вам треба?

– Ви наказали дати зведення о двадцять другій нуль-нуль.

– Давайте…

Кравцов віддав зведення і повернувся, щоб іти.

– Коли Таубе залишив приміщення? – спитав Клейнер.

– Я бачив його лише перед обідом, – відказав Кравцов. – Послати його до вас?

– Не треба. Йдіть.

Наступного дня вже на всіх трьох поверхах гестапо було відомо про вбивство Таубе. Грюнвейс, який зустрівся Кравцову в коридорі, сказав:

– Кокнули червоні нашого польського героя. Раджу вечорами в місті не вештатись. – Грюнвейс склав із пальців, наведених на Кравцова, пістолет. – Піф-пах!

Офіціального оголошення про смерть Таубе не з'явилося. Тіло літаком відправили в Ригу. Там жили родичі вбитого.

Розділ 45

Нова зустріч Маркова з секретарем підпільного обкому товаришем Олексієм відбувалась уже в місті. Явочна квартира знаходилась у самому центрі міста, з її вікон було видно приміщення гестапо. Уже в цьому була ознака нового часу і нового етапу боротьби. Зустрівши Маркова, товариш Олексій, сміючись, сказав:

– Добре б наступного разу зустрітися на моїй довоєнній квартирі, це лише через два будинки звідси. Та ба, поки що там живе військовий комендант міста. Пора, пора наводити тут порядок.

– Я пригадав зараз нашу першу зустріч під уламками млина, – розсміявся Марков.

Вони сіли до столу, на якому шумів начищений мідний самовар.

– Почнемо з чайку, сказав товариш Олексій, потираючи руки. – Що може бути краще за спокійну розмову під скляночку гарячого чаю, коли за вікном у цей час лютує мороз?

Вони пили чай і розмовляли про найрізноманітніші і не дуже важливі речі. Про те, що зима чогось затримується нині, що голитися з холодною водою, виявляється, не тільки можна, а навіть приємно, що війна навчила наших людей не лише воювати, а й ще чорт знає чого. Ця розмова про різне, а не про головні свої справи приносила обом задоволення, – виявляється, уже можна спокійно посидіти за чайком і побалакати про що завгодно, наче й забули, що навскоси через майдан – гестапо.

– У нас в один партизанський загін, – розповідав товариш Олексій, – потрапив директор наймоднішого в Мінську ательє жіночого одягу. Всі начальницькі дружини в чергу, бувало, до нього записувались, і директор, будь певен, не губився, з допомогою наших дружин добивався, чого хотів. Квартиру – будь ласка, путівку в Кисловодськ – будь ласка. Сам мені недавно розповідав. Жив, каже, як цар, для повного свого задоволення. Сам він чолов'яга, треба сказати, вродливий і, звичайно, одягався за останньою модою. На всіх театральних прем'єрах місця мав у першому ряду. Ну от. А зараз він один із кращих підривників, і я йому якраз недавно орден вручав. Питаю у нього, що найважче було в його партизанському житті. Він цілком серйозно каже: «Найважче – це закручувати онучу у чобіт, який на три номери більший. У мене, – каже, – вся перша зима пішла на те, щоб навчитися…»

– А я от навчився спати на замовлення, – сміючись, сказав Марков. – До війни мучився безсонням, таблетки на ніч ковтав. А тут навчився спати. Є півгодини між сеансами зв'язку – сплю. І будити не треба. Рівно через тридцять хвилин сон сам припиняється.

– Мої не підводять вас? – опитав товариш Олексій.

– Що ви! Розвідники що треба. Спасибі.

– Я вперше так близько зіткнувся з вашою роботою; думав раніше, що спеціальність у вас особлива, а виявилось, що ваша робота – це теж боротьба, смілива, навіть зухвала, розумна, хитра, і, якщо у людини ці якості є, розвідник з неї напевно вийде. А війна показала, що у нас людей з такими якостями скільки завгодно.

– Взагалі – так, – погодився Марков і, усміхнувшись, додав: – А решта вже досвід і деякі спеціальні знання.

– Деякі? – Товариш Олексій, хитро примружившись, дивився на Маркова. – Ну гаразд, залишимо цю тему, а то ви ще пройдетеся з приводу того, що всі можуть вести і партійну роботу також.

– Я саме до цього і приготувався, – розсміявся Марков.

– Хочу інформувати вас про свої справи, – сказав товариш Олексій серйозно. – Я щойно повернувся з Москви. Літав на нараду. Там був і ваш начальник Старков. Потім я з ним окремо розмовляв. Справа в тому, що нинішні весна і літо для нас вирішальні. Буде великий наступ армії, і велика наша робота їй на допомогу. Треба гадати, і ваша також.

Товариш Олексій підсунув до себе карту, яка лежала на другій половині стола, надів окуляри і почав розповідати, показуючи на карті. Чимало з того, що він говорив, Марков уже знав, але все-таки загальної картини майбутніх весняно-літніх подій він собі не уявляв. Тенор він побачив її в усьому складному сплетінні завдань армії, партизанів, підпілля і, звісно ж, розвідки.

– До підходу армії в цей район, – говорив товариш Олексій, – ми, з свого боку, підведемо сюди два партизанські з'єднання, щоб не дати гітлерівцям спокійно зайняти позиції на підготовленому ними «Сірому поясі» або, точніше сказати, на тому, що від цього пояса залишиться після роботи нашої авіації та артилерії.– Товариш Олексій підвів обличчя від карти і подивився на Маркова поверх окулярів. – Адже це ваша робота – розвідка «Сірого пояса».

– І наша, – сказав Марков, натиснувши на «і».

– Я на нараді образився на вас. Хоч би натякнули про це.

– Нам краще, коли про нас говорять менше, – усміхнувся Марков.

– Ну й народ! – розсміявся товариш Олексій. – Я висловив свою образу на вас Старкову, так він відповів ще гостріше. «Я, – каже, – не знав, що там діяли наші люди. І ви, – каже, – не знаєте». Бачив? До речі, як справи у вашого чоловіка, який проник до власовців? Мої люди кажуть, що там сволота на сволоті сидить і сволотою поганяє. Ми перестали шукати там опори і вирішили просто влаштувати цій банді партизанську баню.

– Коли?

– Ось трохи мороз відпустить, ми цю їхню філію у селищі шкіряного заводу закриємо на переоблік. Нам їхня друкарня потрібна. Визволимо місто, а газету ні на чому друкувати.

– Моя людина там працює, але поки що нічого істотного її робота не дала, – сказав Марков.

– Чи не допоможе він нам, коли ми здійснюватимемо операцію?

– Звичайно, допоможе.

Марков вирішив, що, як тільки повернеться до своїх, через Кравцова передасть Добриніну, щоб той кинув забарну метушню з начальником госпіталю і чекав партизанського наскоку. На допомогу йому треба буде підкинути двох хлопців із групи Будницького. Втрьох вони зможуть добре допомогти партизанам. Збережуть, зокрема, друкарню. Після прийнятого рішення у Маркова на душі стало легше.

Обговоривши всі невідкладні і майбутні справи, Марков і товариш Олексій уже хотіли прощатись. Саме тоді в кімнату увійшов худенький хлопчина. Він хотів сказати щось секретареві обкому, але зупинився і виразно поглянув на Маркова.

– Говори, говори, – сказав йому товариш Олексій.

– Я прийняв радіоповідомлення із Веліжа: учора вночі гестапо взяло Кравченка, Набутського і Соловйову.

– Ах ти, хай йому чорт! Ex! – вигукнув товариш Олексій. – Ex… – ще раз повторив він тихо. Потім вирвав з блокнота аркуш і швидко щось написав на ньому.

– Зараз же передай це Шумському і Горєву та поклич мене, коли на зв'язку буде Сокольонок.

Радист вийшов. Товариш Олексій підвівся і почав ходити по кімнаті вздовж стола.

– Я ще в перший місяць підпілля якось подумав, – сказав він, зупинившись коло Маркова, – до всього доведеться звикнути, навіть до втрати своїх людей. Ні! Як би не так! Скільки ми втратили золотих людей, самовідданих комуністів, справжніх героїв! Як подумаєш, душа болить! Ото б закричати… – Довго в кімнаті панувала тиша, в якій чути було лише важкі його кроки. Обличчя в нього за цей час мов постаріло. Він якось винувато подивився на Маркова і тихо сказав: – Не можу я до цього звикнути, не можу. – Він знову довго мовчав, потім сказав з прикрістю: – Сил у мене у Веліжі малувато, а то б я тих людей виручив. Та нічого, може, ще щось у нас вийде. Ви ж не зволікайте, будь ласка, з вашими диверсіями в місті. А тепер давайте попрощаємось, а то вже запівніч…

Марков повернувся до свого підземного сховища. Коля, який зустрів його, як належить комендантові, виструнчився і доповів, що на базі все гаразд. Покосившись у куток, де спала Галя Громова (головою до рації), Коля тихо додав:

– Радист на вахті.

– Ти, я бачу, не тільки комендант, а ще й адвокат. Гаразд, хай спить. Але через десять хвилин розбудити.

– Ну що ви? Побачите, за п'ять хвилин до сеансу вона сама підхопиться, як по будильнику.

Марков сів за стіл. Треба було написати повідомлення Старкову про зустріч з товаришем Олексієм. Було вже близько другої години ночі.

– Прохід перекрито, сигналізацію ввімкнено, – доповів Коля, повернувшись із штольні.

Після другої години ночі прихід на базу дозволявся лише у виняткових випадках. Ішла нормальна робоча ніч…

Галя поклала на стіл Маркова щойно прийняту радіограму з Москви:

«Є підстави вважати, що «Сатурн» почав закидати до нас агентуру за новою системою, коли заслані агенти-одинаки позбавлені засобів зв'язку і мають лише зброю та вибухівку. Вони повинні виконати одне завдання диверсійного або терористичного характеру і повернутися назад. Агенти, про яких ви нас попередили і яких ми взяли, про агентів нового типу нічого не знають. Проте в одному випадку такий агент виявився вихованцем школи «Сатурн». Необхідно, щоб Рудін негайно з'ясував це питання. Чому так затримується операція щодо Щукіна? Привіт. Старков».

Марков не встиг подумати над радіограмою, як пролунав різкий сигнал, даючи знати, що в штольню до перекриття хтось підійшов. Сторонньою ця людина бути не могла. Адже біля входу в штольню вартував пост оборони, і в разі небезпеки він мусив не тільки перегородити шлях, а й повідомити про небезпеку. В штольню попрямував боєць охорони і за кілька хвилин повернувся разом з Кравцовим, з обличчя якого Марков побачив: щось трапилось…

– Пропав Добринін, – повідомив Кравцов, забувши навіть привітатися.

– Як це пропав? – спокійно спитав Марков, показуючи Кравцову на стілець. – Сідайте. Ну, ну?

– Позавчора він мав зустрітися зі мною, але не прийшов, – розповідав Кравцов. – Сьогодні я вирішив сам з'їздити до нього у селище. Дома його не було, а в кімнаті все перекинуто догори дном. На стіні кров. Я пішов у госпіталь – ніхто нічого не знає. Заглянув до начальника госпіталю Курасова. Він побачив мене, – дивлюсь, усміхається. Я ж його, якщо пам'ятаєте, вербував для гестапо, але він тоді навідріз відмовився. Він зразу запитує мене: «Либонь, приїхали шукати вашого агента лейтенанта Сорокіна?» Я йому кажу, що мені справді потрібен лейтенант Сорокін, але що моїм агентом він не був. «Киньте темнити, – заявляє Курасов, – він сам признався, що є вашим агентом, і скажу вам прямо: з такими агентами ви далеко не поїдете, до самісінької стінки можете доперти». Я зажадав, щоб він не говорив загадками. Тоді він каже: «У нас є своє гестапо – генерал Пулька та його відділ при Власові. Треба гадати, – каже, – вони офіціально повідомлять вам усе про вашого агента. Не заздрю вам. А я вам нічого не скажу, не уповноважений…» Так нічого більше я й не дізнався. Повернувся до себе в гестапо і зразу ж доповів Клейнеру про зникнення нашого агента у селищі і розповів про свою розмову з Курасовим. Клейнер поставився до цього абсолютно спокійно, сказав: «У ваших співвітчизників весь час відбуваються всілякі чвари». Я висловив побоювання, що вони можуть приписати моєму агентові бозна-що і я матиму вигляд заплішеного дурня. Але Клейнер попросив мене не хвилюватись. «Я, – каже, – добре знаю вас». Ця моя розмова з ним відбувалася сьогодні пізно ввечері. Я хотів негайно розповісти про це вам, але досі не міг вибратись…