Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 25

На схематичній карті, що висіла в кабінеті Старкова, з'явилась нова, включена в гру точка – «Зілле». Її порядковий номер – 27. Але це було лише початком гри – дуже складної і тонкої операції, далеким прицілом якої була масштабна дезінформація противника. В разі успіху ця операція дасть великий воєнний виграш. А поки що всі точки – учасниці гри, ніби нічого не сталося, кожна в міру сил і можливостей агентів, повинні так працювати, щоб у їхніх хазяїв не виникло ані найменшої підозри.

Складання донесень для точок-учасниць гри стало щоденною напруженою працею цілої групи людей, які вивчили кожного агента і його можливості. Постачати абвер суцільними вигадками – означало б провалити гру, адже там працювали не дурні. Але не можна було постачати абвер і такою інформацією, яка б приносила шкоду нам. Кожна фраза в донесенні всебічно зважувалась, кожен факт піддавався найретельнішому аналізові. Була продумана ціла система «підтвердження життям» агентурних повідомлень. Словом, це була дуже складна і тонка робота…

Отже, в гру підключена нова точка – «Зілле».

Кілька радіошифровок:

«Зілле» – «Сатурну»

«Дівчина Леонова – справжня знахідка. Вона багато знає і охоче розповідає. Передаємо одержані від неї відомості. Рух ешелонів по нашій дорозі в напрямку Москви протягом останніх тижнів скоротився майже наполовину, і відповідно збільшилися перевозки в південному напрямку. Її брат, за званням підполковник танкових військ, учора ночував у неї і сказав, що його частину перекидають з-під Тули на південь. Сьогодні він уже виїхав на нове місце. Наше становище здається нам міцним. Хазяїн дачі задоволений нами і нашою щедрістю. Завтра їдемо на цілий день до Москви дивитися і слухати. Привіт. Зілле».

«Сатурн» – «Зілле».

«Відомості дуже важливі, але потребують дальшого розвитку і конкретизації. Спасибі. Не перестарайтесь із щедрістю щодо хазяїна дачі. Це також може викликати підозру. Дівчині зробіть недорогі подарунки. В Москві будьте втричі обережніші. Привіт і побажання успіхів. Доктор».

«Зілле» – «Сатурну».

«Поїздка до Москви виявилася пустою, якщо не рахувати почутої на вокзалі розмови двох лейтенантів-льотчиків. Вони закінчили школу в місті Куйбишеві і тепер чекають літаків, які мають прибути з Уралу. А ось те, що ми дізналися від дівчини: состави порожняку з теплушок безперервно переганяють у напрямі Сибіру, очевидно, брати поповнення, до десяти ешелонів на добу. З подарунками дівчині дуже трудно: нічого не можна купити. А жаль, бо через неї ми скоро познайомимося з головним диспетчером станції, який залицяється до її подруги. Та й грошей у нас не так багато. Привіт. Зілле».

«Зілле» – «Сатурну».

«Дуже раді, що вчорашня наша інформація дістала таку високу оцінку. Будемо старатися й надалі. Сьогодні нічого нема. Леонов дуже непокоїться з приводу стану батарей рації. Як нас чуєте? Привіт. Зілле».

«Сатурн» – «Зілле».

«За вчорашнє вам офіціально оголошено подяку. Поздоровляю. Чутність задовільна, але із згасанням. Вирішено надіслати до вас кур'єра з усім необхідним. Підготуйте і повідомте нам місце зустрічі кур'єра. Воно має бути якомога далі від вашої дачі. Привіт. Доктор».

«Зілле» – «Сатурну».

«Поправка до вчорашньої інформації. Завод, про який ми повідомляли, не цілком перевезено на схід, а лише частково. Те, що залишилося тут, діє, випускає продукцію. Місце заводу уточнимо. Нове знайомство корисне, але потребує грошей, бо джерело дуже любить їх. Леонов просто панікує з приводу батарей. Вимагає гранично скорочувати наші повідомлення. Чи не можна прискорити одержання батарей? Буде прикро і безглуздо, якщо це зупинить справжню роботу, що почалася. Привіт. Зілле».

«Сатурн» – «Зілле».

«Кур'єр уже в дорозі до вас. Щоденно бувайте в умовленому місці. Він привезе вам усе, що потрібно. Із трьохсот тисяч карбованців сто тисяч ви можете використати на винагороду джерела. Решту резервуйте. Кур'єр – людина надійна. Доктор».

Зілов і Леонов чекали кур'єра.

Явочну квартиру для зустрічі з ним приготував Аксьонов. Вона була в будинку по вулиці Чкалова, біля Курського вокзалу. Господарі квартири перебували в евакуації. Для кур'єра ця справжня історія квартири доповнювалася лише однією деталлю, що, виїздячи в евакуацію, хазяйка квартири нібито залишила ключ від неї тій дівчині, з якою познайомився Леонов, і та наглядала за цією квартирою і останнім часом зустрічалася тут з Леоновим, у якого теж був свій ключ від дверей.

Уже кілька днів підряд Зілов і Леонов їздили в Москву для зустрічі з кур'єром. Леонов чекав його, як було домовлено, з восьмої до дев'ятої вечора біля входу на Курський вокзал. Він знав, що кур'єрові на вигляд років п'ятдесят, що зросту він нижче середнього, у нього густе сиве волосся і білясті брови і що в руках у нього має бути невеликий чорний чемодан, перев'язаний брезентовим паском, а на руці, якщо немає дощу, синій плащ. Для того, щоб переконатися, що це саме та людина, якої вони чекають, було встановлено пароль. Спочатку Леонов приведе його на квартиру, де їх чекатиме Зілов, а вже потім вони разом поїдуть на дачу.

Стемніло. Вітер гнав по привокзальній площі пасма пилу, шпурляв клапті газет. Небо було низьке і клубочилося брудними хмарами.

Незатишно якось було Леонову. Колись у дитинстві, як усі діти, він мріяв побачити Москву, а тепер ось він бачив її, але вона не викликала в нього ні найменшої цікавості. Він її боявся і зараз мріяв тільки про те, щоб якнайскоріше минув час і щоб кур'єр не з'явився, як не з'являвся він уже кілька днів до того. І тоді можна буде поїхати до себе на дачу і лягти спати. Леонов боявся зустрічі з кур'єром. Як-не-як – це людина від того суворого начальства, яке залишалося там, далеко за фронтом. І хоч Леонов догадувався, що за його зустріччю стежитиме не одна пара очей і що ці люди десь поряд, все одно він боявся цього невідомого, який прибуде звідти, де Фогель, Мюллер, Зомбах, де жартувати не люблять.

Леонов поглянув на вокзальний годинник. Треба було чекати ще майже тридцять хвилин. Він обернувся і побачив, що біля східців вокзалу стоїть чоловік, який за всіма прикметами схожий з описом кур'єра. Тільки волосся його Леонов не бачив, бо чоловік був у низько насунутому капелюсі.

Леонов зійшов сходами вокзального під'їзду і повільно наблизився до чоловіка. Так, це напевне кур'єр. Леонов ще ближче підійшов до нього.

– Вибачте, ви часом не знаєте, як проїхати звідси на Малу Бронну?

Чоловік кілька секунд спокійними очима пильно дивився на Леонова, потім відповів умовною фразою другої частини пароля:

– Я Москви зовсім не знаю, сам другу добу шукаю родичів.

– Здрастуйте, – Леонов подав йому тремтячу руку,

– Здрастуйте. Ви, я бачу, тремтите?

Леонов висмикнув від нього свою руку.

– Змерз, чекаючи на вітрі. Ходімо! – швидко сказав Леонов і пішов прямо через площу.

Кур'єр спочатку ішов трохи позаду, але потім наздогнав Леонова, і вони пішли поряд.

– Куди ми йдемо? – спитав кур'єр.

– На квартиру. Там нас чекає Зілов.

– А ви, значить, Леонов? Будьмо знайомі – Савчук.

Вони увійшли в під'їзд великого будинку і абсолютно темними сходами піднялися на третій поверх.

– Тут, – сказав Леонов, тричі натис кнопку дзвоника І, ніби не довіряючи техніці, ще двічі вдарив у двері кулаком. Це був сигнал, що він іде разом з кур'єром.

Двері відчинив Зілов.

– Заходьте швидше.

В передпокої світла теж не було, воно горіло лише на кухні, куди двері були ледь відчинені.

– Тут проходьте, – сказав Зілов. – Світло тільки там.

Половину тісної кухоньки займав стіл, на якому стояла півлітрова пляшка горілки, а на розстеленій газеті лежали нарізана ковбаса і шматки хліба.

– Зустріч бідненька… – посміхнувся Зілов, показуючи на стіл.

– Як для кого… – сказав Савчук, жадібними очима дивлячись на стіл. – Я другу добу не їв.

– Сідайте, сідайте. – Зілов трохи посунув стіл і показав гостеві на стілець у кутку між столом і стіною.

По черзі з одної склянки вони випили за благополучну зустріч. Зілов наливав потроху, сказавши, що спочатку треба покінчити з ділом, а потім уже можна буде випити й міцніше.

– Ночуємо тут? – спитав Савчук.

– Ні,– відповів Зілов. – Поїдемо на нашу заміську базу. В місті ночувати небезпечно, бувають обходи міліції. А там у нас цілковитий спокій.

– Батареї привезли? – спитав Леонов.

– Тут, – Савчук показав на свій чемодан. – Тут і подарунки для вашої дівки.

– А новий шифр? – спитав Зілов.

– Про шифр мови не було, – Савчук тривожно подивився на Зілова, потім на Леонова. – Чому ви говорите про шифр?

– Мало чого! – недбало відповів Зілов. – Начальство, будь певен, не дрімає, могли вигадати й новий шифр.

– Ні, про це й мови не було, – заспокоюючись, сказав Савчук. – А от з грішми й іншим майном трапилася біда. Скинули мене невдало, потрапив у болото й контейнери не знайшов. Цілу ніч шукав і ще півдня. Більше ризикувати не можна було.

– Де ви приземлились?

– Біля річки Істри, район села Снєгірі. Льотчик, гад, спартачив, просигналив мені пізніше, ніж треба. Що тепер робити – не збагну. Там, у контейнері, і гроші, і обмундирування для вас.

Зілов не кліпаючи дивився на Савчука, і в його очах було німе запитання: «А чи не брешеш ти, любий чоловіче? Чи не привласнив ти наших грошей?»

Савчук зрозумів цей погляд і розсердився.

– Ти на мене так не дивись, я для тебе не перехожий на темній дорозі. За те, що сталося, відповідати перед начальством мені, а не тобі. Мені було сказано: головне – батареї. І перевірити, як ви тут працюєте.

– Можна подивитись на батареї? – попросив Леонов.

– Та вони там, не турбуйся. На цілий рік тобі вистачить. – Він обернувся до Зілова. – І гроші, що при мені були, віддам вам, – тисяч близько сорока. Не хвилюйся, пришлють ще. Чого-чого, а грошей наше начальство не шкодує: вони ж у нього, сам знаєш, не зароблені.

– Що там у нас нового? – спитав Зілов.

– Особливого нічого. Чекаємо наступу на Москву, тепер уже остаточно і без відходу назад. Тим і живемо. А вас начальство похвалює. Сам Мюллер сказав, що ви працюєте добре.

– Розумієте, нам гроші потрібні,– проникливо сказав Зілов. – Не для себе потрібні, для агентури. Що тепер робити, не знаю.

В цей час двері на кухню розчинились навстіж, і, перш ніж Савчук встиг ворухнути рукою, він уже стояв затиснутий у куток, і руки йому зв'язували чекісти.

– Зрадники! – прохрипів він і вилаявся матірщиною…

«Зілле» – «Сатурну».

«Учора ввечері прийняли вашу людину – Савчука. Батареї доставив, але деякі з них пошкоджені. Грошей він не приніс, каже, що не знайшов контейнера після приземлення. Непокоїмося, чи не знайдуть контейнер жителі, а головне, як тепер бути нам без грошей? Негайно відповідайте. Зілле».

«Сатурн» – «Зілле».

«Савчук, наш кур'єр, людина цілком надійна. Будь-які підозри відпадають. Дуже шкода, що він не знайшов контейнера, однак нічого небезпечного для вас у цьому немає. Нехай Савчук віддасть вам бланки для резервних документів, а також сорок три тисячі карбованців, які він мав при собі. Гроші у великій кількості надішлемо наступною оказією, яку вже готуємо. Сам Савчук нехай відпочине і повертається назад. Він повинен іти в розташування тридцять третьої армії, як було з ним домовлено заздалегідь. Там, як і раніше, фронт рідкий, а наших солдатів попереджено. Привіт. Доктор».

«Зілле» – «Сатурну».

«Сьогодні Савчук вирушив назад за домовленим маршрутом з виходом на квадрат 654. Зілле».

«Сатурн» – «Зілле».

«Вас добре зрозумів. Дуже потрібні дані про мобілізацію нових поповнень армії. Чекаємо. Привіт. Доктор».

«Зілле» – «Сатурну».

«Вчорашню інформацію про аеродром і випробування там нових літаків підтверджуємо остаточно. Підтверджуємо і цілковиту надійність джерела. Його цікавлять лише гроші і антирадянські розмови. Йому сорок п'ять – п'ятдесят років. Справжнє його прізвище Бусаров Євгеній Ларіонович. Відповідаємо на ваше запитання: його мобілізував військкомат під час поголовної підчистки резервів, і він потрапив до батальйону обслуговування аеродрому авіапромисловості, де порядки майже цивільні. Він дає гроші якомусь черговому, і той відпускає його до Москви на день-два, а то й на тиждень. Вирішує сума грошей. Ви зрозуміли правильно: на нього нас вивів головний диспетчер, який разом з ним сидів у таборі в тридцять восьмому році. Останнє і найголовніше: учора він сказав, ніби в тридцять сьомому році його вербував секретар німецького посольства в Москві, якого звали Густав. Він одержав від нього один раз гроші, але інформації не давав, бо боявся, а через три місяці його заарештували і вислали в табір. Чи не можна це перевірити і тоді вирішити, чи варто йому довіряти. Інакше, враховуючи, що він розуміє, хто ми, його треба буде ліквідувати. Привіт. Зілле».

«Сатурн» – «Зілле».

«Інформація від диспетчера надзвичайно цінна. Вас обох премійовано великою сумою, яку вже переказано на ваші рахунки. Поздоровляємо. Перевірка Бусарова щодо його батька і його родини все підтвердила. Вербуйте його сміливо. Передайте йому привіт від Густава. Його кличка за тією вербовкою була Злий. Він – чудова ваша знахідка, аби тільки почав працювати. Савчук повернувся, відгукується про вас добре. [3]3
  Повідомлення про повернення Савчука – свідома брехня, щоб не тривожити своїх агентів і створити у них враження, ніби все йде добре і так, як вони хочуть. Насправді ж Савчука, який виявився материм бандитом, військовий трибунал присудив до розстрілу. Після того, як вирок було виконано, труп бандита доставили на фронт у розташування тридцять третьої армії, її розвідники вночі підкинули труп на нейтральну територію і інсценували переслідування, перестрілку. Таким чином, у «Сатурні» вважали, що Савчука вбито при переході назад через лінію фронту.


[Закрыть]Найближчими днями висилаємо нового кур'єра, відомого вам викладача нашої школи Гурєєва, який привезе вам гроші, документи на обидва домовлені варіанти вашого подальшого життя, а також фотокамеру для Бусарова.

Потім Гурєєв залишиться в Москві для виконання особливого завдання. Підшукайте йому житло на перші дні. Привіт. Доктор».

Розділ 26

Командир батальйону сто дев'ятої дивізії капітан Тихомиров не спав третю ніч. Разом з солдатом Кравченком він, не вилазячи, сидів у тісному окопчику бойової охорони. Лише вдень вони по черзі спали потроху. Обличчя в обох заросли сірою щетиною. Вже п'яту добу з сірого неба сіявся дрібний, в'їдливий дощ. На дні окопчика поблискувала вода. Їхні шинелі промокли наскрізь, набухли, стали важкими, і, хоч уночі буо по-літньому тепло, обох немилосердно морозило.

– Ну, розумію я, тут моя служба, – сказав Кравченко, співчутливо дивлячись, як комбат роздратовано припалював відвологлу цигарку. – А чого ви страждаєте, товаришу капітан?

– Треба, Кравченко, треба, – пробурчав Тихомиров і шпурнув під ноги цигарку, яка так і не запалилася.

– Ви сховайте, товаришу капітан, пачку на тіло, під гімнастьорку, – порадив Кравченко. – За годину просохне.

Тихомиров засунув «Біломор» за пазуху, щулячись від дотику до тіла холодної і мокрої пачки.

– Наступ, чи що, тут готується? – помовчавши, спитав Кравченко.

Тихомиров не відповів. Кравченко питав його про це уже втретє. Капітан твердо вирішив, що аж до початку самої справи, заради якої вони тут стирчать, він солдатові нічого пояснювати не буде. І в Москві йому сказали, що язик треба тримати за зубами. А якщо говорити відверто, він і сам про це знав дуже мало. Знав, що справа дуже важлива, а тому й така секретна. Позавчора його викликали не куди-небудь, а в Москву. Літак У-2 спеціально для нього ганяли. А в Москві довелося побувати у такого великого начальника, що він спочатку і говорити з ним до пуття не міг. Тихомиров так і не з'ясував, хто був за званням той начальник, одягнутий у цивільне. Але Тихомиров бачив, що перед ним виструнчуються навіть полковники. І на всякий випадок звертався до нього: «товаришу генерал».

Генерал привітався з ним і без зайвих балачок підвів до детальної карти фронту, що займала майже всю стіну його величезного кабінету. Довгою указкою він доторкнувся до місця на карті, що його Тихомиров знав, як свої п'ять пальців. Тут була ділянка фронту, яку тримав його батальйон.

– Це місце вам знайоме? – спитав генерал.

– Так точно, товаришу генерал.

– Ваш батальйон стоїть тут?

– Так точно, товаришу генерал! Тут.

– Коли ви особисто були отут, де яр?

– Позавчора, товаришу генерал. Там якраз пройшло через фронт троє наших оточенців, і я їх допитував про обстановку на тому боці.

Генерл поклав указку на стіл і зацікавлено спитав:

– Вони пройшли благополучно?

– Так точно, товаришу генерал.

– Німці їх не обстрілювали?

– Так точно.

Генерал скривився.

– Та зачекайте ви з своїми «так точно»! Давайте-но сядемо.

Вони сіли за довгий стіл один проти одного. Генерал простяг Тихомирову розкриту коробку якихось дорогих цигарок.

Генерал закурив.

– Отже, німці їх не обстріляли? – тихо, ніби сам до себе, промовив генерал і раптом швидко запитав: – А не дивно це?

– Так точно, дивно, – відповів Тихомиров, сердячись на себе, що знову не обійшовся без «так точно». – Тим паче, що оточенці казали: німців вони бачила. Бо що-що, а очі в німців теж є.

Генерал усміхнувся.

– В тім-то й річ, що є. Ну, а наші чому їх не обстріляли?

Тихомиров вмить почервонів. Питання генерала зачіпало те, про що цими днями у нього вже була неприємна розмова з самим командиром дивізії: Тихомиров хотів змінити розташування правого крила батальйону, а командир дивізії робити це заборонив. Зараз Тихомиров не знав, чи має він право сказати про це генералу. Вирішив поки що не говорити, а просто пояснити, в чому тут річ.

– Так, значить, яр, товаришу генерал, – почав Тихомиров, озираючись на карту. – І розташований він якраз на самому правому фланзі нашої дивізії і мого батальйону. І тут у мене стик з сусідом, з одинадцятою дивізією. Тільки цей яр і розділяє нас. Але він пересікає фронт не впоперек, а навскіс, так що з моєї точки яр видно в тому місці, де він ще глибокий. А вихід з яру на ділянці сусіда. Оточенці виходили якраз яром. Мої бійці вночі їх не виявили, та я їх і не винувачу. Ночі тепер темні. До того ж дощ шумів, а оточенці йшли, звичайно, акуратно. А коли вони з яру вийшли, то опинилися вже за переднім краєм сусіда. Чого ж тут стріляти? Їх просто затримали, та й усе.

– Так, так… А може й німців яр підвів?

– Не виходить так, товаришу генерал, – обережно заперечив Тихомиров. – Оточенці розповідали, що вони кілометрів зо два від яру йшли по відкритій місцевості, саме там німців вони й бачили. А треба сказати, що якраз на цьому місці навпроти нас німці сидять дуже густо.

Генерал підвівся і знову підійшов до карти. Тихомиров теж підвівся, але залишився біля столу. Генерал засвітив яскраву лампу над картою.

– Підійдіть сюди. Покажіть мені, де розташована ваша крайня бойова охорона.

Тихомиров показав.

– Так от, починаючи з сьогоднішньої ночі і поки не одержите відміни цього наказу, ви особисто повинні перебувати тут, у своїй бойовій охороні. Командування батальйоном на цей час передайте своєму заступникові або комусь із командирів рот. Тут через фронт з того боку мають пройти до нас дуже потрібні і цінні люди, але пройти вони повинні без будь-яких ускладнень. Жоден з ваших солдатів не має права вдаватися до зброї.

– Але ж їх можуть помітити і перестріляти інші,– занепокоєно сказав Тихомиров. – Адже і нас тут також густо, товаришу генерал!

– Про це ви не турбуйтесь, капітане. Ви відповідаєте лише за те, щоб ці люди без перешкод пройшли через ваше розташування. Зрозуміло?

– Так точно.

– От і гаразд.

Вони знову сіли до столу.

– Питання у вас є?

– А якщо по тих людях вогонь відкриє сусід? – спитав Тихомиров.

– Це також не ваш клопіт, – усміхнувся генерал.

– Ясно.

Потім генерал розпитував його про настрої, про те, що говорять солдати про війну і ще про щось. Але це справи вже не стосувалось, і тепер Тихомиров не міг навіть пригадати ні запитань генерала, ні своїх відповідей. Мабуть, знову сипав своє «так точно»…

Тихомиров стривожено озирнувся: щось сталося, але що саме, він ще не розумів. Виявляється, перестав шуміти набридливий дощ. Небо на сході ледь помітно просвітліло, а там, де ось-ось мало зайти сонце, над обрієм з'явився вузенький рожевий просвіт, що відділив сіре небо від сірої землі.

– Розгодинюється, – тихо сказав Кравченко. – Чого доброго, за ніч підсохне, коли б ранком, сволота, не заворушилась…

Тихомиров змовчав.

Темніло швидко. Почалося нічне життя фронту. То гам, то тут повільно здіймалися, розсипалися й танули в чорному океані ракети. На великій висоті через фронт у наш тил пролетів літак. Зенітки чомусь мовчали: мабуть, літак був для них недосяжний. Десь далеко зліва басовито пророкотав важкий кулемет німців. Траса кулемета пішла вгору. Мабуть, німець заклав нову стрічку і рішив перевірити кулемет. Тихомиров спостерігав усе це, намагаючись одразу ж пояснити собі кожен факт. Особливо пильно він стежив за сектором нічийної землі, що лежав просто перед ним. Але тут не відбувалося нічого. За весь вечір примітив лише одне – там, де яр виходив до позиції противника, мигнув промінчик світла.

Або хтось неакуратно засвітив ліхтарик, або прикурив від запальнички. Кравченко теж бачив це і шепнув:

– Дати б чергу по цьому місцю, щоб не думали, ніби ми спимо.

– Відставити! – хрипким голосом наказав Тихомиров і подумав, що час, мабуть, пояснити Кравченкові завдання. – Ти от що врахуй, – суворо сказав він. – Що б не трапилося, без мого наказу вогню не відкривати, і ні звуку, наче нас тут і нема.

Кравченко здивовано поглянув на комбата.

– А якщо він, сволота, опиниться перед самим окопом? Теж чекати наказу?

– Без мого наказу ні звуку, зрозумів?

– Зрозумів. – Кравченко помовчав. – Усе зрозуміло. Він мене буде на мушку брати, а я: «Що накажете, товаришу комбат?»

– Дурниці мелеш, – не дуже строго зауважив Тихомиров. Він любив Кравченка – досвідченого і сміливого солдата, який умів у найтяжчих умовах діяти ініціативно. Сам не раз хвалив його за це перед строєм і навіть нагородив медаллю «За відвагу». – Бувають, Кравченко, накази, – повчально заговорив Тихомиров, – які не те, що рядовому, а й мені обмірковувати не можна. От сьогодні ми такий наказ якраз і виконуємо усім своїм переднім краєм. Що б не сталося, повинні мовчати, ніби ми нічого не бачимо й нічого не чуємо…

Бісова тиша – ні звуку. Іншим разом Тихомиров радів би з такої спокійної ночі, а зараз він боявся, незважаючи на тишу, що не помітить, як пройдуть ті люди, такі потрібні генералові, і не зможе своєчасно доповісти, чи відбувся цей перехід, чи його зовсім не було. Тихомиров не знав, що у нього за спиною, метрів за двісті, де починався густий чагарник, теж третю ніч ховалася група людей, які значно більшою мірою, ніж він, відповідали перед генералом за цю операцію. Там, у гущавині, стояла машина з радіостанцією. В машині поперемінно пильнувало двоє. Одним з них був старший лейтенант держбезпеки Весенін. Він був у засмальцьованій солдатській ватянці і в вигорілій, аж білій, пілотці: справжнісінький боєць господарського взводу. Другий, капітан держбезпеки Безпалов, навпаки, мав досить солідний вигляд: добротне шкіряне пальто без погонів, а на голові – військовий кашкет без зірочки. На ногах – генеральські чоботи. Навіть тут він щоранку голився.

Зараз Безпалов сидів у машині. Поряд з ним, не знявши з голови навушників, куняв радист.

Біля машини безшумно з'явився Весенін.

– Схоже, що сьогоднішня ніч не мине марно, – скапав він. – Треба попередити центр.

Безпалов вирвав з блокнота аркуш, написав на ньому кілька слів і торкнув радиста за плече:

– Передайте.

За кілька хвилин у далекій Москві черговий офіцер поклав на стіл комісара держбезпеки Старкова бланк шифровки:

«Непокоїмося про готовність усього ланцюжка, можливо, що сьогодні буде робота».

Прочитавши радіограму, Старков навскіс написав на ній: «Полковнику Рибчаку. Увага!» – і наказав віднести полковникові.

Але даремно тривожилися чекісти, що перебували там, у кущах, біля самої лінії фронту. Полковник Рибчак наказав радистові, що чергував у нього в кабінеті, зробити загальний контрольний виклик, і одразу ж надійшло кільки відповідей: «Пост три все гаразд»; «Пост чотири – на місці»; «Пост п'ять чекаємо»… Ні, ні, три безрезультатні ночі не послабили уваги ланцюжка. Всі його ланки насторожено чекали того, хто повинен був перейти лінію фронту.

Хто ж була та людина, якій створювалися такі виключні умови для переходу через фронт?

Цієї хвилини вона під кущами вільхи сиділа на дні яру і терпляче поглядала на світний циферблат, чекаючи, поки годинна стрілка підійде до першої цифри. Судячи з знаків відмінності на матер'яних погонах його підперезаної ременем поношеної зеленої куртки, він був старшим лейтенантом інженерних військ. У його документах було сказано, що Микола Степанович Корольков, уродженець підмосковного міста Раменського, призваний до армії ще в сороковому році, його військова спеціальність – технік-мостовик. У командировочному посвідченні сказано, що, згідно з наказом по полку за номером 1207 (с), його відряджено до Москви на дванадцять діб. Та коли б старший лейтенант Корольков приїхав у Раменське і завітав у свій рідний дім на Першотравневій вулиці, мати не впізнала б у ньому свого сина, про якого вона ще восени сорок першого року одержала повідомлення, що він пропав безвісти. Але Корольков не збирався завітати під батьківський дах.

На дні яру ховався зовсім не Микола Степанович Корольков. Справжній Корольков у цей час, якщо він ще був живий, спав на нарах у якому-небудь гітлерівському концтаборі. А в цього, що сидів на дні яру, все було підроблене. І не тільки документи – вся його доля.

Кирило Миколайович Гурєєв – ось справжнє ім'я цієї людини. А втім, не зовсім і справжнє. Народився він у Сибіру, в родині колишнього колчаківського офіцера, який потім також жив не під своїм прізвищем і ховався під попівською рясою в глухому сільському приході. Так що брехня і обман супроводили Кирила з дня його появи на світ. І ще ненависть. Його батько патологічно ненавидів Радянську владу. Одного разу у великодній день, напившись до озвіріння, він на очах у сина зубами розірвав газету «Беднота» і потім з піною на губах, з налитими кров'ю очима танцював на клаптях газети, хрипко вигукуючи: «Зубами горлянку вирву!..» Під час колективізації, коли Кирилові було вже вісімнадцять років, він разом з батьком убив голову сільського комітету незаможників. Кирилового батька розстріляли, а його самого вислали на десять років у табори. Там доля звела його з карними злочинцями. В 1937 році за амністією на честь двадцятиріччя Радянської влади він вийшов на волю разом з своїми новими друзями. Вони не розлучалися. Курсуючи між Москвою і Кримом, учиняли великі грабунки. Навесні 1939 року вони готували вбивство інкасаторів Сімферопольського банку, але їх вистежив і взяв карний розшук. Задумане ними вбивство не було здійснене, і це врятували Кирила Гурєєва від вищої міри. Він дістав вісім років і знову опинився в таборі, цього разу на півночі Карелії. Пізньої осені 1939 року він ще з трьома ув'язненими – карними злочинцями втік. Два місяці вони ховалися в лісах, жили у вовчих барлогах, їли, що траплялося. Почалася війна з білофіннами, і тоді вони вирішили перейти через фронт. Пощастило тільки Гурєєву… Навесні 1940 року абверу передала його маннергеймівська розвідка. Гурєєва повезли в Берлін. Кирило не приховував своїх карних злочинів, і там одразу зрозуміли, що він – цінна знахідка. Гурєєв почав робити швидку кар'єру німецького розвідника, спеціально підготовленого для проникнення в СРСР. У березні він здійснив успішний рейд у Радянський Союз, організував велику диверсію в Західній Україні і повернувся. А проте йти вгору по службовій драбині абверу йому не судилося. Після рейду до Радянського Союзу ним зацікавився сам Канаріс. Він розмовляв з ним не більше десяти хвилин і потім сказав про нього:

– Бракує розуму. А це небезпечно навіть при блискучій біографії. Рядовий виконавець, не більше. І придатний лише для диверсій.

Коли створювався «Сатурн», Гурєєва було включено в його штат за пропозицією Мюллера. Той мав намір використати його для якоїсь особливо великої і важливої диверсії, а поки що Гурєєв викладав обстановку в агентурній школі.

І ось його час настав. Він ішов через фронт з двома завданнями. Перше – менш важливе – доставити агентурній точці «Зілле» гроші, документи, фотокамеру і таємно перевірити роботу агентів. Вони діяли так успішно, що Мюллер усе частіше думав, чи не керує ними радянська контррозвідка. Якщо Гурєєв це встановить, він мусить ліквідувати агентів. Друге, головне завдання – велика диверсія в районі Кремля.

Про його відправку через фронт наша контррозвідка дізналася не тільки з радіограми, одержаної точкою «Зілле». Про це повідомив і Рудін. З яким завданням іде Гурєєв, Рудіну дізнатися не пощастило, але він повідомив про місце, де Гурєєв переходитиме через фронт, а знати це було дуже важливо.

За наказом Старкова негайно було зібрано дані про Гурєєва, і стало ясно, що цього небезпечного бандита не можна залишати без нагляду з першої ж хвилини, як тільки він перейде фронт. Народився план операції, названої «Зустріч і проводи». Найпростіше було зразу взяти Гурєєва. Складність операції в тому й полягала, що йому треба було дати хоча б дістатися до точки «Зілле». Могло виявитися, що він несе якісь нові інструкції агентам, без знання яких уся гра з «Сатурном» може провалитися. Одночасно його ні на хвилину не можна випускати з поля зору, не викликаючи при цьому у нього й тіні підозри, що за ним стежать. Усе це передбачав план «Зустріч і проводи». Тепер він уже діяв…

Минула перша година ночі. Гурєєв підвівся і тихо сказав: «Рушили з богом». Він підіймався положистим виходом з яру. Німецький офіцер, що супроводжував його до початку яру, запевняв, що тут у руській лінії фронту широке вікно, і послався при цьому на благополучний перехід саме тут трьох радянських солдатів, яких німці спеціально пропустили для перевірки. Але Гурєєв покладався головним чином на себе. Коли до виходу з яру залишалося метрів п'ятдесят, він обв'язав коліна ганчірками і поповз.

Вибравшись з яру, Гурєєв ледь підвівся, і його одразу ж побачив Кравченко.

Він торкнув Тихомирова за руку і автоматом показав праворуч.

Тихомиров одвів його автомат убік: мовляв, спокійно, сам бачу.

На фоні досвітнього неба ледь виднілася нерухома постать людини.

Гурєєв не квапився. Так, не ворушачись, він простояв дуже довго, цілих десять хвилин. З німецького боку почувся звук важких кулеметів. Вони били приблизно по середині переднього краю тихомнровського батальйону. Гурєєв знав: цей вогонь повинен одвернути від нього увагу росіян.

Знявши з спини речовий мішок – на випадок чого він його покине, – Гурєєв пригнувшись швидко побіг до чагарника, який чорнів удалині, туди, де були співробітники держбезпеки. Забігши в кущі, він передихнув і знову довго прислухався. Але жодного тривожного звуку не почув. З кущів він довго дивився на дорогу, що проходила поряд: ця дорога, він знав, вела до залізничної станції. На дорозі не було ніяких ознак життя. Він одв'язав ганчірки, мокрим листям вільшини витер забруднені руки, уважно оглянув себе і спокійною, неквапливою ходою вийшов на дорогу.