Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 39 страниц)

– Гестапо зобов'язане виконувати наказ фюрера про розчистку зайнятих нами просторів Росії,– рівним голосом сказав Мюллер.

– Я розумію це, – підхопив Рудін. – Але хіба не краще проробляти це поступово, а, головне, так, щоб не оздоблювати населення, не створювати цим небезпеки для тилу німецької армії? Ось і командир нашого партизанського загону, як тільки довідувався, що в якомусь селі вчинена жорстока розправа з населенням, негайно посилав туди своїх людей і одержував звідти і поповнення загону і продовольство. – Рудін сказав усе це, дивлячись прямо в примружені очі Мюллера, і той перший одвів погляд.

Те, що сказав цей напівнімець, заперечувати було ніяк. Про все це ставилося питання і на недавній секретній нараді в Мінську, де Мюллер був присутній.

Зомбах дивився на Рудіна із все зростаючим інтересом. Еге, в цього красивого хлопця макітра добре варить! Йому імпонувала ще й класична німецька зовнішність Рудіна. Справді, він схожий на якогось кіноартиста. Зомбаху подобалось і те, що він казав. Адже не далі як два тижні тому, коли Канаріс прилітав у «Сатурн», Зомбах сам говорив йому, що гестапо, надмірно і поспіхом стараючись, ускладнює становище в тилу німецької армії. Правда, Канаріс нібито не звернув на це ніякої уваги і відбувся жартом, що, мовляв, за дії гестапо він не відповідає…

– Або взяти питання про приватну торгівлю в зоні окупації,– вів далі Рудін. – Росіяни звикли, що приватної торгівлі нема. Ви її відновили, але не подумали, як обмежити зажерливість торговців. І що ж сталося? Людям жити важко, дістати що-небудь для нормального життя – ціла проблема. У приватників усе є, але вони деруть з обивателів три шкури. Обиватель проклинає торговців, а разом з ними й тих, хто дав їм волю. Хіба не можна прибрати до рук приватників? Можна і треба.

Зомбах і Мюллер перезирнулися. Це вже прямо дивно! Обидва вони згадали недавно одержану окупаційною владою спеціальну директиву з приводу контролю за цінами й джерелами товарів приватних комерсантів.

– Ну гаразд, – сказав Зомбах. – Ви говорите цікаві речі, але вони до нашої роботи не мають ніякого відношення. Ви уявляєте собі ясно, де ви перебуваєте?

– Безумовно. Мені все пояснили. – Рудін глянув на Андросова.

– Ну то як же ви уявляєте собі співробітництво з нами?

– Як? – звів брови Рудін і здивовано глянув на Андросова. – Я ж уже підписав зобов'язання виконувати накази німецької розвідки. Отже, я чекаю наказу, і все…

– Ми вас пошлемо як нашого агента в партизанський загін. Згодні? – запитав Мюллер, не зводячи очей з Рудіна.

– В принципі згоден, – після деяких роздумів відповів Рудін і, помовчавши, продовжував: – Однак мені здається, що при засиланні своїх агентів у партизанські загони ви іноді не враховуєте типових рис воєнного часу – підозріливості. Не можна схопити партизана, умовити його служити Німеччині і послати його туди, де він був до полону. Категорично не можна. Більш правдиво – заслати його зовсім в інший район. У нас у загоні розповідали, як ви повернули одного партизана в загін, що розташований у Задвінському лісі. Його там потрусили, він усе розказав, і його повісили на осиці біля самого шосе, та ще й прикололи до піджака напис: «Доля зрадника». У мене нема бажання йти за ним. Уже якщо це обов'язково необхідно, закиньте мене до партизанів, які далеко від мого загону, і я підберу там потрібних вам співробітників.

– Це треба обдумати, – сказав Зомбах. – Давайте поки що закінчимо. Я прошу вас, Крамер, вийти і зачекати в прийомній. А ви, Андросов, залишайтесь…

Андросов вийшов із кабінету Зомбаха через півгодини і на ходу сухо кинув Рудіну:

– Зайдіть до мене.

У своєму кабінеті Андросов, як зовсім знесилена людина, повільно опустився в крісло:

– Ну, знаєте… – пошепки сказав він.

– А що? – посміхнувся Рудін. – Усе ніби йде нормально. Чи я помиляюсь?

– Більше ніж нормально. Зомбах хотів, щоб ви зараз же почали працювати тут, в апараті, але Мюллер настояв, щоб спочатку вас відправити в партизанський загін.

– Це не страшно. Мюллер, я бачу, дуже насторожений, а він не дурень. Треба дати їм можливість мене перевірити. Ні, ні, все йде добре. Спасибі. На якому режимі мене тут триматимуть?

– Наказано поселити вас у гуртожитку при нашій школі розвідки, це на території гарнізону.

– Вихід у місто дозволяється?

– Як і всім курсантам, лише в неділю і тільки з дванадцяти до трьох.

– Не щедро, але нічого, вправлюся. Була розмова, в який загін посилають?

– Мюллер запропонував саме в той загін у Задвінському лісі, про який ви говорили.

– Чудово! А який у нас сьогодні день?

– Четвер.

– Сподіваюсь, я можу затягнути свою підготовку, щоб мати хоч одну неділю з виходом до міста?

– Звичайно.

– Тоді все в порядку…

П'ять важливих радіошифровок.

Від Бабакіна – Маркову

«Торгівля йде нормально. Зв'язку з Кравцовим і досі нема. Сьогодні було побачення з Рудіним. Далі йде переданий для вас текст: «Все в цілковитому порядку. Андросов погодився і вже зробив для мене багато. Його письмове зобов'язання залишаю в Бабакіна. В найближчий час мене закинуть у Задвінський ліс у загін, де наприкінці літа був повішений зрадник. Я мушу там завербувати агента. Це завдання для мене іспит, і, якщо я його витримаю, за всіма даними, мене візьмуть до апарату. Прошу забезпечити все необхідне для цієї операції. Привіт. Рудін». Рудін дуже поспішав, нічого до його тексту додати не можу. Зобов'язання Андросова перешлю при найближчій можливості. Привіт. Бабакін».

Від Маркова – в Москву, Старкову.

«Щойно через Бабакіна одержав першу радіограму від Рудіна. У нього все в цілковитому порядку. Андросов погодився і вже працює. Рудіна хочуть перевірити – посилають із завданням до партизанів. Забезпечую цю операцію і підключаю до неї резервіста Добриніна. Дальше просування Кравцова відбувається поки що повільно. Хоча даних про організацію у противника широкої і старанної служби радіопеленгації нема, до можливого мінімуму скорочую роботу своєї рації і буду виходити в ефір з різних місць. Переходжу на використання каналів зв'язку з участю посилкових і поштових ящиків. Привіт. Марков».

Від Маркова – товаришу Олексію.

«Найближчим часом ворожі розвідоргани закинуть свого агента в партизанський загін, що діє у Задвінському лісі. Це буде наша людина, про що треба спішно попередити лише керівництво загону. Подробиці їм пояснить сам закинутий. Операція має дуже важливе значення. З метою найкращого її забезпечення вважаю необхідним негайно перекинути в цей загін свого представника, який у даний момент перебуває в селі Стогово. Повідомте, чи можливо встановити з загоном попередній контакт. Починаючи з 20-го числа, переходимо на домовлені канали зв'язку. Радіозв'язок лише в найнеобхідніпшх випадках, але слухаємо один одного, як і до цього часу, в чотирьох поясах часу. Привіт. Марков».

Від товариша Олексія – Маркову

«Командирові загону Лещевському дано необхідні вказівки і особисто на нього покладена відповідальність за успіх вашої справи. Представник загону чекатиме вашу людину завтра з 19 до 20-ї години біля руїн Казачинської церкви, що приблизно за п'ять кілометрів на захід від Стогова. Пароль вашої людини: «Привіт «віруючому». Відповідь: «Бога боятись – не грішити». Підтвердіть вихід вашої людини завтра. Привіт. Олексій».

Із Москви – Маркову

«При першій же нагоді передайте Рудіну щирий привіт і побажання успіхів. Тримайте мене в курсі всіх його справ, навіть незначних. Знахідка Савушкіна може бути перспективною. Його зв'язок з Хорманом розвивайте і зміцнюйте. Що в Кравцова? Хазяйка і тюремний архів у Смоленську давно приготовлені, але й досі там нікого не було. Рішення щодо радіозв'язку правильне, але ми слухаємо вас як і раніше цілу добу. Враховуючи величезну важливість для нас точки Бабакіна і те, що він перебуває в місті, перенасиченому радіослужбою противника, необхідно, щоб і він використовував свою рацію лише в особливо важливих випадках, що вимагають спішності дій, і переходив на використання зв'язкових. Привіт. Старков».

Розділ 16

Рівно о дев'ятій нуль-нуль Кравцов, як було йому наказано, прибув до гестапо. Старанно обтрусивши сніг із чобіт, він підійшов до чергового.

– Оберштурмбанфюрер Клейнер наказав мені прибути сюди о дев'ятій ранку.

Прізвище Клейнера подіяло, але всього іншого черговий не второпав.

– Айн момент, – промимрив він і викликав по телефону перекладача.

Прийшов літній флегматичний чолов'яга.

– Довідайтесь, чого треба цій людині,– звернувся до нього черговий.

Кравцов сказав перекладачеві, за чиїм наказом він прибув. Той переклав черговому.

– Айн момент, – усміхнувся до Кравцова черговий і подзвонив ад'ютанту Клейнера. Доповівши про відвідувача, він вислухав, що йому сказали, поклав трубку і повернувся до Кравцова. На обличчі в нього уже не було ніякої поваги до відвідувача. Він кивнув перекладачеві: – Скажіть йому, щоб він зачекав отам, – кивнув до виходу.

Кравцов сів на облуплений дерев'яний диван, видно привезений сюди з вокзалу, бо на спинці дивана було клеймо «МББЗ». У вестибюлі ставало щораз людніше.

Ішли на роботу співробітники, багато з них були в цивільному, а ранги їх можна було вгадати лише з ступеня недбалості, з якою вони козиряли черговому і як той їм відповідав.

Кравцов пильно спостерігав за всім навколо і намагався зрозуміти, чому сьогодні до нього поставилися так неуважно. Він знаходив різні пояснення цього, але тільки одне, найтривожніше, в яке йому найбільше не хотілося вірити, здавалось йому найреальнішим: мабуть, вони негайно дали вказівку в Смоленськ, а наші не встигли привести в бойову готовність ні «хазяйку дому», ні тюремний архів. Із Смоленська прибуло відповідне донесення, у гестапівців, природна річ, виникла недовіра до всього, що він розповів їм про себе.

В характері Кравцова була риса, яку Марков іронічно називав «нетримання рішучості». Коли в групі обговорювалися дуже ризиковані дії Кравцова в операції по забезпеченню зустрічі Маркова з товаришем Олексієм, Марков кілька разів питав його: «Ну, а що було б, якби в людей товариша Олексія не виявилося більше витримки, ніж у вас?» Кравцов мовчав. Що він міг відповісти? Він ще довго після тієї історії згадував сцену в хаті, і від самої цієї згадки в нього долоня ставала мокрою, як у ту хвилину, коли він стискав у ній приготовлену до кидка гранату. А Марков своїм рівним в'їдливим голосом уже запитував: «Як ви могли послати в село солдата, не давши йому пароля?» І знову Кравцов мовчав. Те, що він допустив величезний промах, йому було ясно. Найприкріше те, що він не лише Маркову, а й самому собі не міг пояснити, як він не подумав тоді про такі прості речі. «Знову й знову нетримання рішучості…» – сердито сказав Марков.

Зараз, сидячи в вестибюлі гестапо, Кравцов намагався якомога спокійніше обдумати своє становище.

Раптом чергового мов пружина підкинула. Виструнчившись, він пас очима високого чоловіка в довгому шкіряному пальті з припорошеним снігом коміром. Він саме увійшов знадвору. Це був Клейнер.

Кравцов теж підхопився, зумисне незграбно і з грюкотом. Клейнер, на ходу обтрушуючи сніг із коміра, байдуже глянув на Кравцова, пройшов мимо, важко піднявся по першому прольоту сходів і зник за поворотом їх. Черговий глузливо дивився на виструнченого Кравцова.

«Ось у чім річ, – зрадів Кравцов, знову сідаючи на диван, – я припхався, коли Клейнера ще не було, а без нього просто ніхто не знав, що зі мною робити».

І справді, хвилин через десять прийшов уже знайомий йому гестапівець Ціммер. Він здалека рукою покликав Кравцова, сказавши черговому: «Це до мене».

Вони зайшли до маленького кабінету, в якому стояв простий стіл без тумб і два віденських стільці. Один із стільців був зв'язаний дротом. Словом, було ясно, що Ціммер – не велика птиця. Він, мабуть, догадався, що думає Кравцов, побачивши його кабінет, і раптом набундючився, як індик, і почав корчити з себе великого начальника.

– Що ж мені, Конопльов, робити з вами? – процідив він крізь зуби.

Він таки справді не знав, що йому робити з Кравцовим. Клейнер викликав його і сказав: «Займіться цим чоловіком», а що це означає, не пояснив. Телеграму до Смоленська Ціммер послав тільки зараз, бо вчора цілий день Клейнеру було ніколи і не можна було взяти у нього візу, а без візи відділ зв'язку телеграми не приймав. Взагалі всі показують свою владу, всім ніколи, а він Ціммер, повинен придумувати, чим займатися з цим росіянином.

Ціммер був випадковою людиною в гестапо. Щоб врятувати від фронту, його влаштував туди дядько, відомий у Німеччині письменник, обласканий самим Гітлером за книгу, в якій оспівувалась могутність нації. Ціммер ображено думав, що дядько міг би подбати і про звання для свого племінника. А то ось ледве-ледве дали йому унтерштурмфюрера і тримають на найбруднішій роботі. Це просто прокляття, як йому не щастить. Раніше цей самий дядько влаштував його до Гейдельберзького університету. Попав він на факультет слов'янознавства, де щороку був недобір студентів. Вивчив важку, як свинець, російську мову. Інші із знанням цієї мови посідають тепер великі пости, а йому доводиться морочитися з усякими типами на зразок оцього Конопльова… Та все ж Ціммер старався. Йому страшенно хотілося показати всім вискочкам, що він не ликом шитий. Хто знає, хто відає, а може, цей Конопльов виявиться золотою знахідкою? Недаремно ж ним цікавився сам Клейнер…

– Ну, що ж ви хочете сказати мені, Конопльов? – поважно запитав Ціммер, заглянувши в чорнильницю.

Кравцов розумів, що гестапівець не знає, що з ним робити, і вирішив йому допомогти.

– Доручіть мені яку-небудь роботу, чисто технічну, просто щоб я не байдикував, – шанобливо попросив Кравцов.

Ціммер рішуче висунув єдину шухляду в столі і дістав з неї якийсь папір.

– Ось ми одержали днями заяву без підпису, – сказав він. – Клейнер доручив мені розібратися, а я щось нічого тут не збагну. Прочитайте, будь ласка.

Кравцов почав читати дивовижний своєю підлотою документ.

« Заява

До німецької жандармської управи міста – гестапо від непримиренного ворога комунізму і його жертви, в минулому вірного слуги монархії…

Бажаючи вірнопіддано сприяти нещадній розправі не лише над іродами-комуністами, а й над усіма їхніми прислужниками, покірно доношу про таке:

1. Зверніть вашу увагу і посадіть в тюрму Ганушкіну Марію Філатівну, що живе по Успенському завулку в будинку номер шість. Будучи вже в літах і одержуючи більшовицьку пенсію, ця особа днями й ночами громадськи діяла при дитячому садку, що на Пролетарській вулиці, й тим самим сприяла комуністам у відлученні дітей від батьків і церкви та ще й навчала їх безбожних пісень.

2. Семенихін Павло Ілліч, який мешкає по 3-й Першотравневій, буд. 24; з ранку до ночі ходив цей тип по будинках, давив за горло агітаціями про комунізм і під страхом смерті вимагав з людей гроші на комуністів…»

Кравцов посміхнувся: «Так, важкувато звичайно, німцям розібратися, про що тут мовиться».

– Ви що-небудь зрозуміли? – запитав Ціммер.

– По-моєму, він ненормальний, – сказав Кравцов. – Стара пенсіонерка, що працює з дітьми; дрібний чиновник по страхуванню життя – хіба це загроза для великої Німеччини і її армії? Поглянемо, що далі.

«3. Стародубцев Єгор Ілліч, живе по Цегляній вулиці, буд. 17. За завданням комуністів він калічив природу, злучав яблуню з грушею, вишню з горобиною і таке інше. За цю темну діяльність комуністи дали йому звання мічурінця і звільнили його від усіх податків у той час, коли в нього великий плодово-ягідний сад…»

– Буває ж отаке! – розсміявся Кравцов. – До чого ж земля тісна! Він тут пише про чоловіка, в якого я живу. Це вже смішно. Найшла, як кажуть у нас, коса на камінь.

Мій же хазяїн цілковитий псих, а цей божевільний про нього саме й пише, що він прибічник комуністів. Ну и діла! – Кравцов недбало кинув донос на стіл.

– Я теж думав, що тут якась нісенітниця, – бундючно сказав Ціммер, беручи до рук заяву. – Але що мені із нею робити? Цей папірець взятий на контроль, і треба офіціально відповідати, що по ньому зроблено.

– Знаєте що? Для того, щоб ви могли відповісти обгрунтовано, давайте я протягом дня збігаю за всіма вказаними тут адресами і перевірю, що це за люди. До вечора я подам вам офіціальну довідку.

Ціммер вагався.

– А як же ви поясните свої відвідини, чому ви займаєтеся цією заявою?

– Коли щось виникне, я дам ваш телефон: мовляв, будь ласка, перевірте, я маю доручення. Ви сходіть до Клейнера і погодьте це з ним.

Ціммер пішов і через кілька хвилин повернувся.

– Начальник зайнятий, але його ад'ютант каже, що це можна зробити. Тільки адреси випишіть, а заява має лишитись у мене.

Кравцов виписував адреси і раптом у самому кінці виявив недогляд аноніма, який міг допомогти відшукати його. Він писав: «Із вікна свого бачу православний собор, його святі ворота, і дума моя рветься з молитвою до бога, щоб він разом з вами покарав комуністів, які погубили Росію»…

Кравцов швидко вирішив, що робити.

…Він вийшов на невеликий майдан, де стояв православний собор. Зупинившись біля його воріт, розглядав, де може бути те вікно, через яке донощик дивиться на храм і його святі ворота. Прямо навпроти церкви стояв старий присадкуватий кам'яний будинок з підсліпуватими вікнами. «Одне з тих вікон його», – впевнено вирішив Кравцов і попрямував до будинку.

Ввійшовши в дім через бічний ганок, Кравцов опинився в темному, з запахом вбиральні коридорі. Придивившись, він побачив двері і рішуче в них постукав. Ніхто не відповів. Кравцов штовхнув двері і ввійшов у кімнату. Біля стола сиділи дві жінки. Вони злякано дивились на нього.

– Чого не обзиваєтесь? – грубо спитав Кравцов. – Я з гестапо. Хто тут живе?

– Ми живемо, – відповіла одна з жінок.

Кравцов оглянув напхану мотлохом кімнату.

– Так, до вас нікого не поселиш. У кого тут є зайва площа?

– А де ж вона тут зайва візьметься? – сміливіючи, обізвалась жінка. – Нас самих сюди поселили як погорільців.

– Крім одного, – раптом ожила жінка. – У нього якраз найбільша кімната, разів у п'ять більша від нашої.

– Хто він?

– Колишній церковний староста Михайловський. Ви тільки погляньте, як він живе! Тут же всі кажуть, що він у соборі цінності з ікон обідрав і тепер міняє їх на продукти.

– Де його кімната? – суворо спитав Кравцов.

– Через одну від нашої. Ліворуч.

Кравцов увійшов до Михайловського без стуку. Двоє вікон кімнати були замішені якоюсь одежиною. В дальшому кутку миготів кривавий язичок лампади, що ледве освітлював витріщені очі святого на іконі.

Кравцов підійшов до вікон і зірвав затемнення. На старому ліжку з червоного дерева лежав старик з викоханою білою борідкою. Він з острахом дивився на Кравцова.

– Чого… чого вам треба? – ледве промовив він.

– Михайловський?

– Так.

– Вставайте! Я з гестапо.

Михайловський схопився з ліжка і поквапливо почав натягати штани.

– Сей момент… Сей момент… – бурмотів він.

– Сідайте сюди. Так. – Кравцов витяг з кишені аркуш паперу з виписками із доносу і, не даючи старому отямитися, суворо сказав: – Ви написали нам заяву? Чому без підпису?

– Та якось так… подумав… а що як… – заїкався Михайловський.

– Пересвідчились, що від нас сховатися не можна?

– Ну аякже, якже! Я ж і уповаю на вашу могутність.

– Уповаєте, значить? Уповаєте, а самі вставляєте нам палиці в колеса? – підвищив голос Кравцов.

– Боже борони! Що ви! Та як же це так!

– А так. Ми від ранку до ранку ловимо ворогів справжніх, небезпечних, а ви вирішили відвернути наші сили на стару пенсіонерку з дитячого садка, на недоумкуватого садівника та на всяку дрібну погань? Думаєте, нам неясно, для чого ви це робите?

Вицвілі очі Михайловського сповнилися жахом, голова як повернулася вліво, так і застигла, ніби його правцем поставило.

– Я цього не хотів, бачить всевишній, не хотів, – пробелькотів він.

– Хотів чи не хотів – це на вашій темній душі, а факт незаперечний – спроба пошкодити роботі гестапо. І за це доведеться відповідати, ми жартувати не любимо! Михайловського напала гикавка.

– Вибачаюсь… дуже вибачаюсь… Це від нервів, – прошепотів дідок, схопившись руками за стіл.

– Ось ручка і папір, – Кравцов ледве стримував сміх. – Пишіть, я продиктую…

– Боже мій, боже мій! – лепетав Михайловський, намагаючись взяти ручку неслухняними пальцями. – Слухаю!

– Пишіть! «Я, Михайловський, признаюсь, що послав до гестапо заяву без підпису, з наміром перешкодити роботі німецької адміністрації…»

Михайловський сповз із стільця і став на коліна:

– Христом богом клянуся! Не думав! Пожалійте старого чоловіка! Позбавив бог розуму на старість! До стоп ваших припадаю! – викрикував він, задихаючись.

Кравцов витримав паузу і сказав:

– Гаразд. Досить. Пишіть так… – Він підождав, поки дідок знову вмостився за столом. – Значить, признаюсь і так далі, а потім напишіть так: «Листа послав, не подумавши про те, що повідомляв про всяких дрібних людей, які не становлять небезпеки для нового порядку, як не думав і про те, що я міг спрямувати гестапо по оманливому шляху і відвернути від справжніх ворогів Німеччини. На це щиро прошу пробачення і прошу не притягати до відповідальності, зважаючи на мій похилий вік». Підпис щоб розбірливо, – наказав Кравцов.

Михайловський розписався. Кравцов узяв папірець, акуратно згорнув його і поклав у кишеню.

Михайловський конвульсивно зітхав і дрібно хрестився, дивлячись на лампаду.

– Стривайте, рано ще богові дякувати. Де цінності, які ви вкрали з собору?

Очі в старого вилізли на лоба:

– Не брав… святе слово, не брав! Перед богом, ось перед ликом Миколи-угодника клятву даю!

– Ну, ну, – посміхнувся Кравцов. – Угодник вам, брехунові й злодію, може й повірить, але гестапо – ні! – Кравцов стукнув кулаком по столу. – Гадина. В той час, як усі чесні люди віддають останнє, щоб допомогти Німеччині в її священній боротьбі з більшовиками, він краде коштовності, щоб жерти масло і писати шкідницькі доноси! Збирайся, і миттю! Ми тобі покажемо, що таке гестапо і чим воно займається. Ну, швидко!

Михайловський встав із стільця, його хитнуло, і він завив високим баб'ячим голосом.

– Мовчати! – гримнув Кравцов.

Старий замовк.

– Якщо хочеш жити, скотино погана, коштовності – на стіл. Ну?

Михайловський ступив кілька кроків і повалився на ліжко.

– Тут вони, – пробурмотів він, показуючи на перину під собою.

– Виймай і клади на стіл. Швидко!

Старий сповз із ліжка і тремтячими руками стягнув на підлогу перину. Під нею на дошках лежали шматки іконних риз, великий хрест з ланцюгом і згорток у білій ганчірці.

– Клади на стіл, злодюго паршивий.

Старий поклав церковні речі на стіл.

– Тут не все, – впевнено сказав Кравцов. – Значить, жити тобі набридло? Одягайся.

Дідок пройшов у куток кімнати до череватого самовара, зняв покришку і витяг звідти золотий ланцюг, хрест, кадило, чаші.

– Тепер усе, – видихнув старий. – Стріляйте не стріляйте – все.

– Сідай, негіднику, до столу. Пиши! Якщо тебе щось і врятує, то тільки щиросерде зізнання. Ex ти, пацюк церковний, бога пограбував!

– Нечистий попутав… лихий до гріха підбив… – белькотав дід.

– Пиши: «Я, Михайловський, вчинив крадіжку церковних цінностей у православному соборі». Написав? Так. Далі: «Признаючись у цьому злочині, передаю пограбовані мною цінності гестапо на зміцнення великої Німеччини. Хай живе Адольф Гітлер!» Написав? Підпишись розбірливо. Давай сюди.

Сховавши і цей папірець, Кравцов перелічив цінності і написав розписку: «За дорученням гестапо я, Конопльов, прийняв від громадянина Михайловського вкрадені ним у церкві цінні речі в кількості тридцяти двох предметів».

– Ось тобі, гадино, розписка, ми не злодії, як ти. І завтра вранці прийдеш до гестапо, щоб поставили на цю розписку печатку. Спитаєш там пана Ціммера. Запам'ятав?

– Ціммера, – прошелестів старий.

– Правильно. Не здумай зникнути, під землею знайдемо, злодюго.

Кравцов загорнув у скатертину цінності і пішов…

Коли Кравцов у кімнаті Ціммера розв'язав свій згорток і висипав на стіл усе, що в ньому було, унтерштурмфюрер зблід. Вислухавши розповідь Кравцова, він негайно подзвонив Клейнеру.

– Прошу пробачити мені, пане оберст, але я дуже прошу вас зайти до мене. Дуже важлива і незвичайна справа.

Клейнер прийшов. Він вислухав розповідь Кравцова, не зводячи очей із розсипаних на столі блискучих речей, і вдав, ніби його ніщо не дивує.

– Я дякую нам, Конопльов, за цю дуже корисну для Німеччини операцію, – сказав він і звернувся до Ціммера: – Віднесіть це до мене в кабінет. До побачення, – він кивнув Кравцову і вийшов.