Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 49

Через годину Рудін уже знав про план Мюллера. Кажучи точніше, він знав поки що тільки те, що від сьогодні Щукіна зараховано в якусь створену при «Сатурні» нову групу під назвою «Два ікс». Через день Рудін дізнався, що на третій поверх, де розмістилася група «Два ікс», до Щукіна привели велику групу полонених. Отже, в цій новій групі здійснюється якийсь свій відбір агентів. Очевидно, саме цим останнім часом так цікавиться Старков.

За обідом Рудін спробував завести розмову з Щукіним, сів для цього до його столу.

– Чи можу я поздоровити колегу з підвищенням? – жартівливо почав Рудін. – З вас належить.

Щукін мовчав.

– Ви що, – розсміявся Рудін, – дістали підвищення на один поверх і так зазналися, що не хочете розмовляти?

– Ви вгадали, таки не хочу.

Весь обід вони просиділи мовчки.

Увечері ад'ютант Зомбаха обійшов усі кімнати «Сатурна», запрошуючи співробітників до кабінету полковника.

Коли Рудін зайшов туди, всі стільці були вже зайняті, тільки біля столу Зомбаха залишалися вільними два стільці. Помітивши Рудіна, полковник жестом показав йому на один із них. Таке ж запрошення дістав і Щукін, що сів поряд з Рудіним.

Що б це могло значити? Рудін не без тривоги стежив за полковником, намагаючись з йото настрою вгадати, що тут має відбутися. Та недаремно казали про Зомбаха, що у нього обличчя з каменю, а очі з скла.

Було видно, що і всі співробітники теж не знають, навіщо їх викликали. Знав хіба що тільки Мюллер, який сидів осторонь у глибокому кріслі і переглядав папери, роблячи на них помітки.

– Прошу уваги! Встати! – вигукнув Зомбах і взяв зі столу аркуш паперу. – Зачитую наказ по штабу центральної групи військ.

Це був наказ про нагородження Крамера і Щукіна медалями «Знак з мечами» другого ступеня. До них підійшов ад'ютант Мюллера Біркнер і вручив коробочки з медалями. Потім вийшов з-за столу Зомбах, потиснув їм руки і виголосив коротку привітальну промову.

– Сумлінна праця, – сказав він, – не проходить повз увагу фюрера. Я подвійно радий, що нагороду одержали люди, які прийшли до нас з іншого і ворожого нам світу. І цей факт говорить багато про що. Ті, хто зрозумів і щиро сприйняв ідею Німеччини, виконують для неї складну, нелегку роботу і по той бік фронту, і тут.

Рудін і Щукін подякували за нагороду і пообіцяли виправдати виявлене їм довір'я і честь. Їм скромно поаплодували, і Зомбах оголосив церемонію закінченою.

Уже в коридорі Щукіна і Рудіна наздогнав ад'ютант Мюллера Біркнер. Він взяв їх під руки.

– Панове, мені доручено влаштувати для вас по змозі урочисту вечерю. На жаль, дам не буде! Прошу вас о двадцять першій нуль-нуль зайти до мене в кімнату, де я живу.

– З задоволенням! – весело обізвався Рудін.

Щукін лише кивнув головою.

До вечері лишалося менше години. Рудін прийшов додому, сів за стіл і став обмірковувати, як поводитись на вечері. По-перше, чому організацію вечері доручено Біркнеру? Він же й слова не розуміє по-російськи, а Щукін не знає як слід німецької. Хіба не повинні були подумати про це організатори печері, враховуючи, що за столом буде, очевидно, всього лише троє? Отже, нащось треба, щоб господарем столу був саме Біркнер. Навіщо? А чи не для того, щоб більш природною вийшла поява на вечері і самого Мюллера? Але все могло бути і значно простішим: вирішили влаштувати вечерю з випивкою і врахували, що з усіх близьких до керівництва офіцерів Біркнер найбільше підходить для такої вечері: про його гулянки і картярство весь час ідуть розмови в «Сатурні». Так чи інакше, Рудін вирішив, що на вечері він має бути невимушеним, веселим, як і належить поводитись людині, що тільки-но одержала нагороду.

Побачивши накритий стіл, Рудін одразу зрозумів, що доведеться багато пити – в центрі столу стояла ціла батарея пляшок, а з їжі було лише кілька банок консервів і хліб.

– Вечеря буде чоловічою, панове, – сміявся Біркнер. – Супу, що його так обожнюють росіяни, не передбачається. – Він звернувся до Рудіна: – Перекладіть це панові Щукіну.

Рудін переклав. Щукін осміхнувся і сказав, показуючи на пляшки:

– Росіяни розуміються й на цьому.

Рудін переклав його слова, і Біркнер заплескав у долоні.

– Чудова відповідь!

Вони сіли до столу.

– Почнемо з класики, – оголосив Біркнер. – З руської горілки. – Він налив горілку в фужери для пива і підняв свій. – Панове, поки я ще тверезий, я мушу сказати дещо розумне. – Він повернувся до Рудіна: – Ви на цій вечері нещасна людина – треба перекладати.

Рудін розвів руками.

– Треба, то треба.

– Але я сподіваюся, що, коли порідшає шеренга пляшок, – вів далі Біркнер, – ми почнемо розуміти один одного без перекладача, а можливо, і без слів взагалі. Таке зі мною вже траплялося. То я також хочу поздоровити вас з нагородою і побажати вам і нових успіхів, і нових нагород. Все. На цьому розумне кінчається, вип'ємо.

Рудін переклав його слова Щукіну і подякував за добрі побажання. Щукін також промимрив щось, Рудін переклав, що він теж дякує за поздоровлення.

Цей перший фужер випили стоячи і до дна. Перейшли на коньяк. Рудін сказав тост по-німецьки і одразу ж переклав його Щукіну.

– У нас за столом райдуга національностей, – сказав Рудін. – Пан Біркнер – німець, Щукін – росіянин, я – напівнімець-напівросіянин. Я між вами як перехідний елемент, прокладка, так би мовити, для кращого контакту. Яка ж сила, переборовши всі історичні умовності, звела нас за одним дружнім столом? Відповідаю: ця сила – геній фюрера. Вип'ємо за здоров'я фюрера!

Коли Рудін перекладав Щукіну цей свій тост, той спочатку слухав, нахиливши голову, але потім раптом різко підвів голову і подивився на Рудіна примруженими очима, в яких було чи то захоплення, чи посмішка.

Випили за здоров'я фюрера. Щукін не допив свого коньяку, але Біркнер це помітив і, показуючи на фужер, сказав цілком серйозно:

– За здоров'я фюрера так не п'ють.

Щукін поквапливо допив коньяк, похлинувся і, віддихавшись, сказав:

– Попереджаю, панове, п'яний я бридкий. Засинаю прямо за столом як мертвий і хроплю, мов той кабан.

Біркнер, дізнавшись, що він сказав, зареготав.

– Якщо ви гадаєте, пане Щукін, що ми, сп'янівши, перетворимося на білих ангелів, ви глибоко помиляєтесь.

Рудін переклав це Щукіну.

– Ну дивіться, панове, – сказав Щукін уже помітно нетвердим голосом. – Моя справа – попередити.

Біркнер веселішав і веселішав. Випили ще. Він почав розповідати смішну історію, як він одного разу п'яний повернувся до казарми військового училища і, побачивши на плаці чучело для штикового тренування, сприйняв його як офіцера і завів з ним розмову, вибачаючись за свій стан. Розповідав він дуже смішно. Але при цьому Рудін знову чув у його німецькій мові якусь майже невловиму фальш, вірніше ледь помітний акцепт.

Рудін почав було перекладати його розповідь, але Біркнер, поглянувши на пониклого Щукіна, сказав по-німецьки:

– Ну його к бісу, він уже, здається, стає кабаном. Вони випили тепер тільки вдвох.

– Справді, ще захропе, а я цього не переношу, – сказав Біркнер.

Щукін сидів, здавалось, байдужий до всього, що відбувалося. Іноді він лінивим рухом брав виделку, наколював яку-небудь закуску, клав її в рот і потім довго повільно жував, дивлячись поперед себе помутнілими очима.

Рудін розповідав Біркнеру, як він уперше в житті стрибав з парашутом, коли його скидали до партизанів літньої ночі сорок першого року. Біркнер, слухаючи розповідь Рудіна, голосно реготав. Коли з'ясувалося, що Біркнер також недавно одержав орден, Рудін запропонував винити за його нагородження. Щукін теж пробував випити, але розхлюпав коньяк собі на коліна. Рудіну здалося, що він зробив це не зовсім природно. Сам Рудін не п'янів і навіть не боявся цього. Він уже не раз перевіряв у собі цю якість: коли нерви напружені, спиртне на нього не діє. Потім, згодом, сп'яніння обрушиться на нього нестерпним головним болем, нудотою, але цього ще не було.

Запідозривши, що Щукін перебільшує своє сп'яніння, Рудін вирішив показати, що він теж починає п'яніти, і відразу ж помітив на собі пильний, немовби перевіряючий погляд Біркнера.

Якраз тієї хвилини двері до кімнати трохи відчинились, і ординарець Біркнера покликав його в коридор до телефону. Біркнер вилаявся, що ніде йому немає спокою, і вийшов.

Щукін підвів важкий, але абсолютно ясний погляд на Рудіна, ледь повів головою в бік дверей і тихо сказав:

– Врахуйте, він знає російську мову, – і знову опустив голову на груди.

Рудін буквальне завмер.

Тієї ж хвилини повернувся Біркнер. Обмірковувати те, що сталося, Рудіну було ніколи. Він міг лише пасивно чекати дальшого розвитку подій, не забуваючи, однак, того, що сказав Щукін. Але що ж усе це значило?

– Це дзвонив Мюллер, – сказав Біркнер. – У нього теж гості, і він просив передати, що вони випили за ваше нагородження. Будьмо ж, Крамер, ввічливі і випиймо у відповідь за наше начальство.

– З задоволенням, – сказав Рудін.

Вони випили.

– Ні, мені зовсім не подобається наш пан Щукін, – раптом заявив Біркнер і почав трясти Щукіна за плечі. Той підвів голову і винувато посміхнувся. – Киньте! Який ви, до біса, росіянин, якщо після двох чарок валитесь? Ану, випийте. – Біркнер підсунув до нього фужер з коньяком, і не пробуйте розлити. Пийте за здоров'я нашого начальства.

Щукін зітхнув, з приреченим виглядом взяв бокал і почав пити.

– Ще! Ще! – кричав Біркнер доти, поки Щукін не спорожнив фужер. – І прошу поводитись пристойно, за столом не спати.

Вислухавши переклад сказаного Біркнером, Щукін спробував підвестися, але одразу ж гепнувся на стілець.

– Слухаюсь, – промимрив він ледь чутно.

– Справді, – звернувся до Рудіна Біркнер. – Що може бути більш незрозумілого і підозрілого, аніж росіянин, який не вміє пити? Перекладіть йому це.

Рудін переклав. Щукін обернувся до Біркнера.

– Хочете знати, що іще незрозуміле і підозріле? То я скажу нам. Ось він! – Щукін тицьнув пальцем у Рудіна.

– Що він сказав? – швидко спитав Рудіна Біркнер. Рудін уже зрозумів, що саме тут і захована приготовлена для нього пастка. Він точно переклав сказані Щукіним слова.

– Ну і що ви на це скажете? – вмить запитав Біркнер.

– Нічого не скажу. Діалог з маячнею – не мій фах.

Біркнер голосно засміявся і, відразу обірвавши сміх, спитав:

– А все ж цікаво, що він має на увазі? Ану спитайте його?

Рудін спитав.

Щукін з якоюсь завченою інтонацією сказав:

– Комуністи засилають до партизанів своїх найкращих людей, і раптом вони заслали вас – напівнімця, який тільки того й чекав, щоб перебігти на цей бік. Як же в це повірити?

Рудін обернувся до Біркнера, щоб спитати, чи треба перекладати, і наткнувся на його пильний злобливий погляд.

– Перекладати?

– Так, так, мені дуже цікаво, що він меле, – усміхнувся Біркнер.

Рудін переклав.

– А що? Маячня, а логічна, – майже весело зауважив Біркнер.

Рудіну було ясно, що ця небезпечна для нього гра була розроблена заздалегідь. Щукін не міг не погодитись на участь у цій грі, але чомусь знайшов за потрібне попередити його, що Біркнер знає російську мову. Проте можливо, що Щукін діє зовсім не з примусу, і тоді його поводження може бути теж частиною гри. Нарешті, Щукін міг і не дістати можливості зробити це попередження. Словом, багато тут було незрозумілого. Рудін нічим не виказував ні своєї тривоги, ні хвилювання. Йому це було нелегко, якщо зважити, що випили вже немало. Десь у потилиці починав наростати глухий біль.

– Справді, Крамер, як могло статися, що пани більшовики вирішили виявити до вас таке сліпе довір'я? – спитав Біркнер, наповнюючи фужер і вдаючи, що Щукін його вже не цікавить, а керує ним лише власна і зовсім невинна цікавість.

– Уся справа лише в тому, – спокійно відповів Рудін, – що в них ганебно мало людей, які знають мову. – Він пригубив коньяк. – Що я? Мені відомі ще й не такі випадки! В один партизанський загін скинули колишнього вчителя німецької мови, який уже перебував на пенсії. І тільки вже партизани виявили, що він шизофренік. Він почав у них викидати такі колінця, що ті не знали, сміятися їм чи плакати.

– Ну і що ж вони з ним зробили? – спитав Біркнер, посміхаючись.

– Прикріпили його до кухні мити посуд.

У цей час знову заговорив Щукін.

– Не сходяться у вас, Крамер, кінці з кінцями, – сказав він мляво і апатично. – То ви кажете, що там страшний голод на людей, які знають мову, а то ніби з вами в загоні поводилися по-хамському і навіть цькували, знущалися. Незрозуміло.

– Що він сказав? – нетерпляче і вимогливо спитав Біркнер.

Рудін перекладав, а сам у цей час думав про те, що, готуючи цю гру, Біркнер, а може й сам Мюллер уважно вивчили протокол його першого допиту. Тепер уже не лишалося ніякого сумніву, що ця гра була завчасно підготовлена і добре продумана.

– Дивіться-но! – вигукнув Біркнер. – Оце-то п'яний! Ану, Крамер, дайте йому відповідь. І знаєте що? Не зважайте на мене, говоріть з ним по-російськи. Мені ваша дискусія набридла. – Біркнер узяв свій фужер, одійшов до вікна і став дивитися в темне скло.

– Ну, поясніть, поясніть, якщо ви такий розумний, – п'яно наполягав Щукін. – Мені це цікаво.

– А мене, Щукін, це не цікавить, – сказав йому Рудін. – Якщо ви справді прийшли сюди звідти, звідки і я, вам усе має бути зрозуміло без моїх пояснень.

– А якщо незрозуміло? – покрутив Щукін важкою головою.

– Я не вірю, що вам це незрозуміло.

– Може, це мені і зрозуміло, але я не вірю вам. Не вірю, і квит.

– Чому ви не вірите? Ану скажіть ясніше, – з погрозою в голосі мовив Рудін.

– Не вірю, що ви той, за кого себе видаєте. Ясно?

Помовчавши трохи, Рудін сказав:

– Якби ви були тверезим, я просто розквасив би вам фізіономію. Та я від цього не відмовляюсь. Я зайду до вас завтра, і якщо ви тверезий будете патякати те ж саме, я провчу вас і сам доповім про все полковнику Зомбаху або Мюллеру.

– Погрози і кулаки – не найкращий доказ, – похмуро сказав Щукін.

– І все ж ми відкладемо цю розмову до ранку.

Біркнер повернувся до столу.

– Що у вас тут діється?

Рудін детально, точно і зовсім спокійно переклав йому всю свою розмову з Щукіним і сказав:

– Ви офіцер, Біркнер, і повинні мене зрозуміти. Ви свідок того, що сталося, і я прошу вас бути присутнім при моїй розмові з Щукіним завтра вранці. А зараз я більше не хочу навіть перебувати з ним в одній кімнаті. Ця п'яна свиня зіпсувала мені найрадісніший день у моєму житті. Такого не пробачають. Вам, Біркнер, велике спасибі за увагу.

Рудін підвівся і швидко вийшов з кімнати.

Розділ 50

Полковник Клейнер рішучий, як ніколи. Є всі підстави вважати, що рішучість йому нагнали з Берліна. І ніколи ще Кравцов не бачив його таким злобно-неприступним – очевидно, укол з Берліна був болючим. Учора він підписав наказ про проведення в місті триденної облави, і став відомий день, коли вона почнеться: завтра, в ніч проти неділі, коли підпільники, на думку Клейнера, будуть не такі обережні. Підготовка до облави тривала протягом усього останнього тижня. На допомогу апарату гестапо до міста викликано дві роти есесівців. Операцією керуватиме сам Клейнер. Вона провадитиметься одночасно по трьох напрямках на основі попередньої розробки, проведеної другим відділом за даними міської агентури, що їх подав Кравцов, і, нарешті, вільним безадресним пошуком.

Для Кравцова ці дні були сповнені постійної тривоги. Він твердо знав лише одно – за тими адресами, які він дав у зведенні, гестапо знайде лише сліди підпільників, жоден з них жертвою облави не стане. Але він нічого не міг узнати про те, що має в своєму розпорядженні другий відділ. Звичайно, загальний сигнал тривоги підпільники одержали і, слід думати, вжили заходів. Але Кравцов розумів, як складно було оповістити всіх протягом такого короткого строку. А тут ще Марков попередив, що на облаву негайно ж відповість група Будницького. Кравцов знав, що ці хоробрі хлопці перебувають у місті, однак знав він і те, що вони не мають великого досвіду в конспірації. Словом, було чого переживати велику тривогу.

Настала субота… Як тільки стемніло, есесівці групами по десять чоловік почали займати вихідні позиції по всьому місту. Зв'язок з ними підтримувався радіотелефоном. У кабінеті Клейнера, що перетворився на справжній військовий штаб, на столах стояли рації, безперервно гули зуммери і в динаміках звучали голоси командирів груп, які доповідали про прибуття на місце. Кравцов був також тут, при Клейнері. Він входив до складу оперативної трійки, якій доручено вести хронологічний запис ходу облави на підставі донесень командирів груп.

Рівно о двадцять другій годині по всіх раціях було передано наказ розпочати операцію. На столі в Клейнера лежав розграфлений аркуш ватману, на якому під номерами були позначені всі адреси – головні, заздалегідь намічені цілі операції. Кравцов мигцем встиг помітити, що адрес цих дев'ятнадцять. Він подав сім. Отже, другий загін розробив дванадцять. Віддавши наказ розпочати операцію, Клейнер сів у крісло, зняв з руки годинник і поклав його перед собою.

Майже цілу годину в кабінеті стояла тиша, порушувана тільки потріскуванням у динаміках рацій та обережним шепотом присутніх людей.

– Доповідаю про адресу сім, – почувся глухий голос в одному з динаміків. – Взято одного чоловіка і зброю. Надіслано до вас. Операцію продовжую.

Через кілька хвилин надійшло нове донесення.

– Адреса п'ятнадцята. Арештовано і відправлено трьох. Обшук продовжую.

– Адреса друга. Безрезультатно. Переходжу на адресу п'яту.

– Група вільного пошуку три. Затримали одного чоловіка. Продовжуємо рейдувати свій квадрат.

Повідомленим надходили безперервно. Кравцов ледве встигав їх записувати. Було видно, що облава організована по-німецьки педантично і дбайливо, але що в її сіті з однаковим успіхом можуть потрапити не тільки ті, на кого полювало гестапо.

Почали під'їздити машини з заарештованими, яких одразу ж розводили по кімнатах першого поверху, де понад двадцять гестапівців за допомогою перекладачів, мобілізованих у всіх німецьких організаціях міста, проводили перші допити. Потім усіх затриманих, незалежно від наслідків допиту, відправляли до в'язниці. Там вони мали лишатися до кінця облави.

Мов полководець, що керує боєм, Клейнер робив позначки й записи на своїй схемі, час від часу вступав у радіопереговори з командирами груп, віддавав накази, дзвонив по телефону тим, хто допитував арештованих.

На другу годину ночі кількість арештованих досягла сімдесяти. Клейнер на своїй схемі обвів цю цифру червоним олівцем і сказав:

– Якщо ми влучимо в кожного п'ятого, і то буде добре.

Рівно о четвертій тридцять ранку всім групам було дано відбій; лише групи, що здійснювали вільний пошук, продовжували рейдувати містом ще цілу годину– робили, як висловився Клейнер, підчистку.

Наслідок першої ночі – сімдесят шість арештованих, один автомат, три гвинтівки, ящик з набоями, одна граната і радіоприймач.

– Зовсім непогано, – сказав Клейнер, потираючи руки. – Навіть цей один автомат, і той був націлений в нас. Тепер вони будуть думати, що облава закінчена і що, в усякому разі, недільна ніч у них в резерві. А ми їх обдуримо і завтра повторимо удар. А наступної ночі нанесемо третій, завершальний.

Клейнер вирішив піти вниз, де проводили допит, і запросив з собою оперативну трійку.

– Ходімо поглянемо, що за риба піймалася.

В першій кімнаті, куди вони зайшли, молоденький гестапівець допитував хлопця, який був ще молодший від нього. Обоє вони були біляві, і в обох був однаковий вираз обличчя – напружений і злий. Перекладачем на допиті була жінка, яка годилася їм в матері.

Помітивши Клейнера, гестапівець схопився.

– Сидіть, сидіть… – сказав Клейнер, дивлячись на арештованого. – Хто ви?

– Поки що нічого не пощастило з'ясувати, навіть прізвища, – відповів гестапівець і почервонів. – Морочуся з ним цілу годину. Мовчить, і все!

– Ану, Конопльов, – звернувся до Кравцова Клейнер, – розворушіть цього юного бандита.

Кравцов став напроти арештованого.

– Чого, дурний, мовчиш? – майже співчутливо спитав Кравцов. – Це ж гірше. Ти, можливо, ні в чому не винен, а подумають, що мовчиш неспроста.

– Нічого я не знаю, – видушив хлопець.

– О, прогрес! Німий заговорив! – вигукнув гестапівець.

– І прізвища свого не знаєш? – спокійно спитав Кравцов.

– Навіщо вам моє прізвище? Нічого не скажу.

– По-моєму, рибка хоч і невелика, але явно червона, – по-німецьки сказав Клейнер.

– При затриманні він намагався викинути пістолет, – повідомив гестапівець.

– Ах, ось як! – сказав Клейнер. – Тоді не гайте на нього зараз часу, відправляйте до в'язниці, скажіть, я наказав – в одиночку. Він у нас заговорить, коли познайомиться з Грюнвейсом. Ходімо, панове.

Коли вони вийшли в коридор, Клейнер сказав:

– Може виявитись, що ця рибка і не маленька. Як, Конопльов?

– Можливо.

Кравцов був майже впевнений, що хлопець з підпілля або принаймні зв'язаний з ним. Виказувало це його вперте, затяте «нічого не скажу». Невже він не задумається над тим, що йому встиг сказати Кравцов про небезпеку мовчання, і не придумає якогось тямущого пояснення?

З-за якихось дверей долинав пронизливий жіночий крик. Клейнер підвів палець.

– О, десь ведуть розмову з дамою! Зайдімо.

Дама, з якою розмовляли, була така велика і розбухла, що заповнила собою всю маленьку кімнату. Малорослий гестапівець, який її допитував, здавався поряд з нею карликом. Перекладала дівиця в кокетливій шапочці з хутряним помпончиком.

– Ти йому, ідіоту, поясни, – репетувала жінка, навалюючись на перекладачку усім своїм величезним тілом. – Я чесна спекулянтка, а не те, що він, ідіот, думає. А то ось я йому як заїду раз, від нього мокре місце залишиться. Бач, наловчились хапати чесних людей! Скажи йому, ідіоту.

Перекладачка, ледве стримуючи сміх, перекладала те, що казала спекулянтка, пропускаючи лайливі слова.

Побачивши тих, що увійшли, спекулянтка безпомилково вгадала у Клейнерові головного начальника і посунула до нього.

– Ти чого зуби скалиш? – загорлала вона йому в обличчя. – Чесну жінку хапають, як останню злодійку, тягнуть невідомо за що і куди, а ти задоволений? І це у вас називається Європа? Та я самому Гітлеру скаргу пошлю!

Клейнер насилу протисся мимо неї до столу.

– Що це за фурія? – спитав він по-німецьки у гестапівця.

– Її взяли на вулиці під час вільного пошуку. У неї БУВ чемоданчик з німецькими сигаретами. Ясно – спекулянтка.

– Так і є, спекулянтка, – зраділа жінка, почувши знайоме слово.

– Дізнайтеся, хто її постачає нашими сигаретами, і підправте в тюрму, – наказав Клейнер і знову боком, щоб не зачепити, пройшов повз спекулянтку.

– Спекулянтка теж товар, – вийшовши в коридор, сказав він, ніби виправдовуючись. Однак він чомусь втратив інтерес ходити по кімнатах. Поглянув на годинник і сказав: – Мабуть, найкраще зараз піти спати. Вранці рівно о дев'ятій усі будьте у мене.

Кравцов ішов додому на ту ж саму свою квартиру в дядька Єгора. Під ногами хрустів льодок. Ніч пахла весною, обличчя голубив тихий, незлий вітерець. А перед очима Кравцова стояв хлопець з його запеклим «нічого не скажу». У ньому, в його долі немовби сконцентрувалася вся тривога, що не залишала Кравцова весь цей час.

Взимку Кравцов жив не в садовому будиночку, а в квартирі дядька Єгора, що займав частину невеликого будинку. Решта кімнат у цьому будинку пустувала, тому ніхто не міг побачити, як пізніми вечорами дядько Єгор переставав бути ненормальним і розмовляв з Кравцовим. Кравцов полюбив цього незграбного дідугана, який чимсь нагадував йому батька. Хоч як би пізно Кравцов повертався, дядько Єгор злазив з своєї лежанки, запалював гасничку і підігрівав чай. Вони сідали до столу і чаювали, розмовляючи про се, про те. Дядько Єгор ніколи не питав Кравцова, що він робить, але не боявся його і розмовляв з ним так, як говорили один з одним радянські люди до війни. В свою чергу, і Кравцов розмовляв з ним, відпочивав душею і ставав самим собою…

На ранковій нараді у Клейнера підводились підсумки першої нічної облави. Вся операція була його дітищем, усі це знали, і тому ніхто з виступаючих ніяких критичних зауважень не робив. Навпаки, всі казали, що таку операцію варто було провести вже давно.

Тільки Грюнвейс, коли виступав майор СД, який керував групами вільного пошуку, незрозуміло гмукав, не зводячи з майора свинцевого погляду. А коли той закінчив говорити, прогув:

– Невже вам невідомо, що загін, який діяв у районі хлібозаводу, проґавив принаймні двох бандитів? Треба ж доповідати керівництву всю правду.

Майор осадив його:

– Мені все відомо, колего, але точніше, ніж вам, і тому з вашою впевненістю перетворювати на двох бандитів якесь дівчисько, що втекло від солдатів, я не можу.

– Негарно стріляти в дівчат, – посміхнувся Грюнвейс.

– Панове, панове, киньте, – втрутився Клейнер. – Зараз не час. Після операції ми обміркуємо всі її деталі. А зараз – лише головне, те, що треба врахувати в операції сьогодні і завтра.

Начальник слідчого відділу повідомив: перші допити не дають підстав вважати, що попалися крупні діячі підпільних банд, але, коли йдеться про ворогів такого типу, робити висновки з перших допитів необачно.

– Звичайно, звичайно, – підтримав його Клейнер і нагадав про хлопця, якого він бачив під час допиту. – Поглянеш на нього – хлопчик. А в хлопчика в кишені пістолет… – Клейнер показав на розіслану перед ним на столі схему операції і сказав: – Я звертаю вашу увагу на те, що найбільше число заарештованих припадає на групи вільного пошуку. Це зрозуміло. Інші групи розворушили осині гнізда, бандити намагалися сховатись і наскакували на заслони вільного пошуку. Сьогодні ми прочісуємо місто з півночі на південь. У цьому напрямку місто витягнуте в довжину, і тому ми зобов'язані заткнути всі бокові виходи. Для цього я подвою сьогодні кількість груп вільного пошуку. І потім мені хотілося б, щоб усі учасники в ході операції виявляли більше ініціативи й інтуїції. Ось того самого молодого бандита, про якого я вже казав, було арештовано тільки тому, що один фельдфебель побачив, як мигнуло у вікні світло. Отак і треба діяти. – Клейнер посміхнувся. – Ви ж розумієте, що своїх прізвищ, адрес і точного часу, коли вони сидять вдома, бандити нам не дають.

Ніхто цих вказівок Клейнера не слухав з таким задоволенням, як слухав їх Кравцов. Очевидно, ті дванадцять адрес, що за розробкою другого відділу вказані на схемі у Клейнера, є лише гаданими. У Кравцова з'явилася надія, що облава не завдасть підпіллю великої шкоди.