Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 46

Розвідникові повинно везти. Однак везіння від везіння різниться. Іноді це везіння здається просто неправдоподібним – така професія розвідника, якщо дивитись на неї поглядом сторонньої людини, не розуміючи, що везіння тут – лише точна і талановита робота. Але коли розвідникові один раз не пощастило, це майже, як правило, означає кінець його діяльності, а можливо, і кінець його самого. Розвідник, як і сапер, може зробити грубу помилку лише один раз.

Скажімо, поряд з Кравцовим у гестапо з'явився небезпечний Таубе, і виникла необхідність його прибрати. І Кравцову нібито щастить: Бабакін дізнається, що Таубе цікавиться золотом. На цьому будується план знешкодження гестапівця. Сліпе щастя завжди випадкове. Але хіба тут був випадок? Ні. Марков учив Кравцова шукати в Таубе той порок, який зв'язував його з чорним світом гестапо. Однак цей порок відкрив у Таубе не Кравцов, а Бабакін. Це що, також випадок? Ні. Для того і розставлено сіті, щоб у них попадалась риба. Коли ще в Москві розроблявся план дій оперативної групи Маркова, торговельна посада була вибрана для Бабакіна саме з розрахунку на те, що він стане принадною точкою для гітлерівців, які прагнуть наживи. В даному випадку спрацював цей розрахунок. Тільки він. Ні, ні, коли здається, що розвідникові щастить, це означає передусім, що він добре працює і елемент випадку в його долі може бути не більше як випадком, іноді щасливим, а іноді й трагічним.

Але що ж трапилося з Добриніним?..

Після розмови з Марковим він не відповідав на загравання Курасова і терпеливо чекав. Ніяких порухів назустріч. Курасов і той його «чоловік при Власові» самі повинні поставити себе в становище, коли шляху назад у них не лишиться. І тільки коли вони настільки розкриються перед Добриніним, що будуть цілком у його руках, тільки тоді він і сам щось зробить. Одночасно він шукав собі нову ціль і вів розвідку.

У неділю вранці його розбудив Курасов.

– Як не соромно вилежуватися в таку погоду, – сказав він, показуючи на вікно, за яким сяяв білий сонячний зимовий день. – Походимо на лижах.

Добринін відмовився. Йому просто не хотілось вилазити із теплої постелі. Але Курасов так наполягав, так умовляв, що Добринін не міг не відчути, що йдеться не просто про лижну прогулянку. І він не помилився. Як тільки вони відійшли од селища, Курасов пішов поряд з Добриніним і сказав усміхаючись:

– Розмова серед цієї краси найбезпечніша. Навколо жодного зайвого вуха.

Добринін мовчав.

– Треба, Сорокін, щось вирішувати, – сказав Курасов. – Або – або.

– Підо мною не горить, – відказав Добринін. – Тому, якщо можна вирішувати або – або, найкраще не вирішувати.

– Про те й мова, – підхопив Курасов. – Слухай, сьогодні до мене приїде Заганський.

– Хто це такий?

– Ну, той чоловік при Власові, про якого я тобі весь час товкмачу. Можеш ти зайти до мене годині о восьмій?

– Чого?

Курасов зупинився і перегородив дорогу Добриніну.

– Говоритиму прямо. Ми з Заганським усе вже обдумали і обговорили. Ну, що не кажи, в обох нас вигляд там буде неважний. Адже мало не з початку війни ми сидимо в цьому бруді. А ти, Сорокін, все ж бруду майже не торкнувся. І лише ти, коли ти до кінця будеш чесним, зможеш там засвідчити, що ініціатива переходу була нашою. В цьому наш єдиний козир. Ти ж, сподіваюсь, розумієш, на який риск ми йдемо? Я маю на увазі ставлення до нас уже там…

Добринін нахилився, поправив кріплення і, різко відштовхнувшись палицями, помчав униз по схилу. Курасов постояв трохи і також з'їхав униз. Вони спинилися в ярку. Сонце сюди ще не заглянуло, і все тут було синьо-голубим. У високому небі ні хмаринки. Добринін дивився як гладкий снігур, повиснувши на гілці горобини, дзьобав ягоди. Курасов, що стояв позад нього, сказав:

– Як не позаздрити цій пташці? Живе собі для повного задоволення, і ніщо її не турбує. Останнім часом я все живе розглядаю лише з цієї точки зору. Збожеволіти можна.

– Давайте пройдемо до річки і берегом повернемось додому, – запропонував Добринін.

– Можна й так.

Знову вони пішли поряд.

– Ну, як ваші друкарські справи? – спитав Курасов.

– Машини працюють, а інше – не моя турбота, – безжурно відказав Добринін.

– От-от, – сказав Курасов, – у тому-то й справа. А до мене вчора в госпіталь привезли найближчого сатрапа генерала Пульки. Осколок партизанської міни в легенях. І ми його врятували. А могли й не врятувати. Викликати хірурга на півгодини пізніше, і все. Адже я думав про це. А от не зробив. Побоявся. Особливо тепер, коли головне рішення уже прийнято, не хочеться мати справи з Пулькою. Хай уже краще свої розстрілюють.

Добринін зупинився.

– Можна вам задати одне запитання?

– Будь-яке.

– Чому ви не боїтесь все це розказувати мені? Адже я теж знаю дорогу до генерала Пульки.

Курасов виставив наперед палиці, звів їх кінцями і сперся на них підборіддям, задумливо дивлячись уперед.

– Відповім прямо, як є. Мій друг Заганський цього побоюється, а я ні. Розумієш, Сорокін, я тут у власовській банді набачився людей усяких-різних і навчився розбиратися, хто з них пішов у банду ідейно, а хто зосліпу або зі страху.

– А я, по-вашому, як пішов? – усміхнувся Добринін.

– З одного боку, зосліпу, адже не дуже-то ти знав, що це за банда. А з другого боку, треба ж було якось тобі жити. Мій же фельдшер Фоломін розказував, як він тебе на ринку підібрав. Він же досі пишається, що привів тебе сюди. Потім я чув, що ти був артилеристом. А в артилерії народ завжди був трохи освіченішим. Ну, і ще твоя молодість. У твоєму віці людина великої стійкості ще не має.

– Тим більше не слід було б вам на мене покладатися, – без загрози сказав Добринін.

– Кинь! Я в людях помиляюсь рідко.

– А на чому ж ви погоріли, коли працювали в головному штабі?

Запитання Добриніна, очевидно, здивувало Курасова.

Він обернувся до нього і подивився примруженими від яскравого сонця уважними очима.

– А що ти знаєш про це? – неквапливо спитав Курасов.

Добринін знизав плечима.

– Так, дещо.

Вони знову пішли поряд. Мовчали. Потім Курасов сказав:

– Що б ти не знав про це, справжньої правди ніхто не знає, навіть сам Власов. І більше я тобі нічого не скажу. Та якщо там, у своїх, я і зможу на свій захист виставити хоч що-небудь, то тільки оцю історію зі мною в штабі.

– Тоді знову ж незрозуміло, чому ви не хочете розказати про цю історію мені.

– Тобі? – розсміявся Курасов. – Тобі, який щойно натякав про генерала Пульку? Та ти що, вважаєш мене закінченим ідіотом, чи що? Я й без того засунув тобі в зуби половину своєї руки. Справді, Сорокін, щось ти хитруєш зі мною, особливо останнім часом. Гаразд, вечірня розмова сьогодні, можливо, погасить твої підозри. Зайдеш?

– Можливо.

Усю решту шляху додому вони пройшли мовчки. Тільки тепер попереду був Курасов.

Цілий день Добринін обмірковував усі можливі ситуації вечірньої зустрічі і відповідно уточнював свою поведінку. Головне – не квапитись. Навіть не треба йти туди, поки Курасов не зайде по нього. А там слід примусити їх викласти всі карти, уважно все вислухати та проаналізувати. В розмову не лізти до крайньої потреби, тільки запитати, якщо треба.

Уже вечір. Дев'ята година. Добринін, не засвітивши світла, лежав на ліжку. Курасов не приходив. Добринін вирішив, що вони вже там примирилися з тим, що він не прийде. Але це було не так.

Коли б Добринін міг незримо бути присутнім у кімнаті Курасова, він би став свідком такої розмови між хазяїном кімнати і його другом Заганським.

– Ти певен, Петре? – уже котрий раз питав Заганський.

– Певен, певен, – роздратовано відповів Курасов.

– А ти пам'ятаєш, що його приголубив сам Пулька?

– Я-то пам'ятаю. А от Пулька про нього давно забув. Я стежив пильно. Я думав, що Пулька лишив його тут своїм шпигуном, але ні разу ніхто від Пульки до нього на зв'язок не приходив. Та й не в цьому взагалі справа. Мені важливо одне: Пулька висадив мене із штабу за втрату бойового духу і пильності, а я сам приведу на аркані червоного агента. Я ж певен, що Сорокіна підкинули сюди комуністи. Він такий же Сорокін, як я Наполеон, і, коли я його приведу, вирішувати питання про мій бойовий дух буде вже не Пулька, а сам Власов. Не щодня генералові щастить схопити такого звіра. Я повернусь у головний штаб, ось побачиш.

– Усе це так, – погодився Заганський. – Ну, а що, коли промах? Якщо він на твій гачок не полізе? Що тоді?

– Тоді гнити мені в цьому госпіталі до кінця днів своїх, – сказав Курасов і вилаявся. – Полізе, чортяка! – Він стукнув кулаком по столу. – Я ж бачу його наскрізь! Як головень ходить навколо наживки: і хочеться йому, і страшно. Можливо, заради мене одного він і не рискнув би, та коли мова піде і про тебе, – я говорив йому, що ти при самому Власові працюєш, – ковтне, голову даю, ковтне.

– Між іншим, уже десята година, – зауважив Заганський.

– Знаєш що, Курасов підвівся. – Ходім до нього, візьмемо його нахрапом. Тільки тримайся твердо нашого плану, і все буде гаразд.

Найменше чекав Добринін, що Курасов і його друг Заганський з'являться до нього самі.

Добринін устав з постелі, опустив штору на вікні і засвітив припасовану на стіні гасову лампу. Курасов познайомив Добриніна з своїм другом. Це був дебелий чолов'яга років сорока п'яти, з наголо побритою масивною головою. У нього були якісь ліниві світло-сірі очі, і сам він здавався лінивим і флегматичним.

Вони сіли до столу, і Курасов зразу, повів мову про справи.

– Ну от, Сорокін, як кажуть, не йде гора до Магомета, він сам іде до неї. Обставини беруть нас за горло, і ми відкладати більше не можемо. Петре, скажи своє слово.

– Я двічі не вирішую, – похмуро сказав Заганський. – Не в моїй звичці. У мене все готове: пачка важливих документів штабу і поіменний список усіх великих і малих ватажків власовської банди. Якщо вдасться, я їм ще залишу подаруночок у льоху головного штабу – двадцять кілограмів вибухівки з механізмом уповільненої дії. Але чекати я більше не можу. Надокучило слухати, – він кивнув на Курасова, – як він, наче Керенський, діє тут у ролі головноумовляючого, і все без наслідків. Не підете ви, я сам піду, один.

– Ти даремно на мене, Петре, нападаєш, – ображено сказав Курасов. – Ти ж мені не раз говорив, що Сорокіна треба перевіряти і перевіряти. Хіба ти цього не казав?

– Казав. – Заганський обернувся до Добриніна. – Звісно, з вами йти, що називається, зручніше і певніше. Ви ж не будете заперечувати, при нагоді, що ініціатива була наша з Курасовим, га?

– Ініціатива справді ваша, – повільно проказав Добринін.

Курасов почав викладати свій план переходу. У нього, виявляється, все було вже продумано: і маршрут, і графік руху, і документи, і версія на випадок затримання їх німцями. І навіть харчі на час переходу. План був ретельно розроблений у кожній деталі, і Добринін не міг не бачити за цим турботи Курасова про успішний перехід. Але чомусь Заганський слухав план Курасова з лінивою усмішкою і, коли той замовк, спитав:

– У тебе все оце, що за планом, готове?

– Ну що ти? – Курасов здивовано подивився на друга. – Тут роботи ще тижнів на два.

– Ну, тоді знай ось що: іти ми повинні післязавтра або, на крайній випадок, у середу.

– Це неможливо! – вигукнув Курасов.

– Слухай мене. Коли ми будемо там через тиждень, ми встигнемо вчасно передати радянському командуванню дуже важливий документ власовського штабу. За один цей документ нам можуть простити все. А через два-три твої тижні цей документ – ніщо.

– Чого ж ти мовчав про це раніше? – підхопився Курасов.

– Копію з цього документа я зняв лише вчора, коли він до них і надійшов, – не кваплячись, ліниво пояснив Заганський. – А зараз, коли ми були в тебе, ти ж без упину курликав, як тетерук, слово мені не давав вставити. Я ж знаю тебе: коли тобі щось засяде в голові, тебе так просто не переломиш. Але тут я разом з Сорокіним. Можливо, нам удвох все-таки вдасться одірвати тебе від того, до речі сказати, хорошого плану?

– А ти розумієш, що означає в такому ділі поспіх? – спитав Курасов. – Може, твої документи і до фронту не дійдуть.

– Риск, звісно, буде, – спокійно сказав Заганський. – Але тут уже все залежатиме від нас. Документи ти для нас підготував?

– На тебе і на мене підготував. А на Сорокіна можу зробити завтра ж.

– Що за документи? – спитав Заганський.

– Від госпіталю. Що ми направляємось у прифронтове місто для придбання медикаментів і перев'язочного матеріалу. Від нас з такими документами люди весь час їздять.

– А не рідкувато?

– Ні. Німці зі своєю сентиментальністю дуже поважають фронтову медицину. Скільки разів я вже цим користувався. Але йти післязавтра! Не знаю, не знаю…

– Що ви про все це скажете? – звернувся до Добриніна Заганський.

Ось і настала для Добриніна мить, коли він мав прийняти остаточне рішення. Він розумів, що очікувати йому більше не можна, бо ще переграєш, а потім буде пізно. Він бачив серйозно і ретельно розроблений Курасовим план. Заганський зовсім не скидався на базіку і теж думав про перехід серйозно. Документ, про який він говорив, справді може виявитись дуже важливим. Останнім часом Курасов не раз натякав, що німці збираються доручити власовцям розчищати від партизанів тил. Не далі як учора у друкарню надійшло нове замовлення: надрукувати для власовців спеціальну пам'ятку – про партизанів. Все ж треба спробувати дізнатися хоч що-небудь про той важливий документ, про який говорить Заганський. І замість прямої відповіді на поставлене йому Заганським запитання Добринін сам спитав:

– Ваш документ справді серйозний?

– Дуже. Йдеться про те, чим у найближчий рік займеться власовська армія. А що вас турбує?

– Та боюсь, що там нас усіх трьох акуратно поставлять до стінки, і на цьому все кінчиться.

– Ну, вас-то не поставлять нема за що, – похмуро усміхнувся Заганський.

– Не кажіть. Із оточеної частини я фактично дезертирував, мої ж товариші пішли з боями до своїх, а я застряв. Це раз. А потім служба тут. Іди доведи їм, що я тут був п'ятою спицею до воза. Он Курасов якось пояснив мені, чи у мене чиста робота. Одним словом, даремно ви з мене робите свого захисника. Якщо вже ми підемо, то підемо по рівному рахунку.

Добринін помітив, як Заганський глянув на Курасова, а той відвернувся. Це Добриніну не сподобалось. Може, вони вже сумніваються, чи потрібен він їм взагалі? І коли вони зараз зійдуться на думці йти без нього, він випустить із своїх рук велику і важливу справу.

– Ну, от що, – рішуче сказав Курасов, звертаючись до Добриніна. – Мені остогидло товкти воду в ступі. Чи мій план піде в діло, чи не мій, я хочу знати: ти йдеш з нами чи ні? Відповідай, Сорокін, без маневрів, які мені ось як надокучили! – він різонув долонею по горлу, – Ідеш чи не йдеш?

– Іду.

– Тьху ти, чорт! – полегшено зітхнув Курасов і усміхнувся. – Нарешті! Ти ж не знаєш, з яким ми вогнем оце гралися. Ми з Заганським, коли ішли до тебе, вирішили: якщо відмовишся – прикінчимо. Зрозумій, ти надто багато від нас дізнався і міг зробити з нами що завгодно.

– Я розумію, – тихо сказав Добринін і подумав: «Добре, що я вчасно відмовився од позиції вичікування».

Вони почали обмірковувати новий план переходу, вирішили виходити в середу. Тепер Добринін брав участь у розмові на рівному з ними становищі, але все-таки намагався більше мовчати. При такому короткому терміні на підготовку розробити надійний план справді було не так легко. Кожний черговий пункт плану викликав суперечку. Вона тривала уже більше двох годин, і Добринін побачив, що вони до ранку не дійдуть згоди. Напружено слухаючи, як сперечалися Курасов і Заганський, Добринін думав, що, мабуть, взагалі не можна йти на власний риск, маючи на руках важливі документи, та й цих типів треба доставити живими. Треба придумати щось інше. Завтра ж він побуває у місті, зв'яжеться з Бабакіним, а через нього з Марковим, і тоді передача документів і цих людей буде організована цілком надійно і без будь-якого риску.

– Маю пропозицію, – рішуче промовив Добринін у розпалі суперечки. – Завтра я сходжу в місто. У мене в там деякі зв’язки. Нам можуть допомогти.

– Які ще там у тебе зв'язки? – недбало спитав Курасов.

– Головне не в тому, які вони, – сказав Заганський. – Нас троє, і четвертий – зайвий. Я категорично проти залучення в нашу справу нових людей. Категорично!

– Я теж, – підтримав його Курасов.

– Не поспішайте, – сказав Добринін. – Я знаю, що пропоную. Ідеться про людей, які можуть забезпечити нам перехід через фронт.

– Таких чарівників не буває,– засміявся Заганський.

– Чи не зібрався ти, друже любий, під цим приводом втекти? – спитав Курасов, глузливо посміхаючись. – А може і щось гірше? Хочеш віднести в місто донос? – Він сунув руку в кишеню піджака. Заганський теж пильно дивився на Добриніна, і в очах його лінощів як не було.

– Повторюю, – багатозначно сказав Добринін. – У місті я зв'яжуся з людьми, які подадуть нам велику допомогу, таку, про яку ми можемо тільки мріяти.

– Партизани? Підпільники? – тихо спитав Заганський.

– Це не має значення, але я кажу те, в чому абсолютно упевнений.

Запала довга пауза. Заганський і Курасов, зрідка переглядаючись, наче безмовно запитували один одного: вірити Добриніну чи ні?

– Ну от, голубе, тепер усе ясно, – раптом весело сказав Курасов, ще тримаючи руку в кишені.– От ми і піймали тебе, гусака лапатого з червоними ніжками.

Добринін здивовано дивився на нього.

– Не розумієш? Ex ти, бідолаха! Давно я на тебе, мерзотника, полюю! Попався нарешті!

Добринін уже бачив, що він не жартує, і зробив рух рукою до кишені, де був пістолет.

– Стоп! – крикнув Заганський, в руці у нього блиснув пістолет, спрямований на Добриніна. – Тільки ворухнись, сволото, і я стріляю. Але ти нам потрібен живим і разом з усіма твоїми чарівниками з міста.

– Дурні! Не я попався, а ви, – сказав Добринін хрипким, незнайомим самому собі голосом. Я зв'язаний з гестапо, і ті давно знають, що ви готуєте.

Заганський і Курасов перезирнулись.

– Думаєш, ми й справді дурні? – сказав Заганський. – Заткнись! Тринож його, Курасов.

Як тільки Курасов ступив крок, Добринін скочив. Заганський вистрелив. Добриніна ударило в ліве плече, і він мало не впав. Ледве втримавшись на ногах, він вихопив пістолет і не цілячись вистрелив у Заганського. Помітивши, як той почав падати, Добринін кинувся до дверей, але в спину йому ударили три постріли. Перший постріл він ще чув…

Коли у селище примчали бандити генерала Пульки, Заганський був ще живий. На ліжку Добриніна він давав показання. Тіло Добриніна лежало поперек порога.

– Черговий резидент, сволота, – тихим голосом говорив Заганський бандитові у новенькому кожушку, що схилився над ним. – Мене з Курасовим вести через фронт брався. Зв'язаний з містом.

Другий діяч допитував Курасова.

– Я його давно розкусив, – говорив Курасов.

– Навіщо вбили?

– На секунду забарилися схопити.

Один з прибулих побіг дзвонити в штаб. Скоро він повернувся і повідомив, що сюди виїхав сам генерал…

Зайшовши до кімнати, Пулька наказав перевернути Добриніна на спину. Нахилився, уважно оглянув обличчя і прицмокнув язиком.

– Пригадую його. Єдиний тверезий тоді був. Ти пам'ятаєш? – спитав він бандита в новенькому кожушку. – Так. – Пулька випростався і підійшов до ліжка. – Куди тебе, Заганський, влучило?

– В груди… все горить, – пошепки відповів Заганський.

– Бачиш, як дорого тобі дається дружба з Курасовим! – усміхнувся Пулька. – Хотів йому авторитет повернути, а вийшло он що. – Генерал глузливо глянув на Курасова. – Ти ж, здається, начальник госпіталю? Чого лікарів не викликав дружка рятувати? Чи вакансію собі готуєш? Не прогадай. Я тобі Заганського не прощу, так і знай. – Пулька побагровів і заревів: – Клич лікарів! Усіх клич!

Курасов вибіг з кімнати.

Незабаром він привів зразу трьох лікарів, але Заганський був уже мертвий.

– Відшабашив, бідолаха, – сказав Пулька, не зводячи очей з Курасова. Значить, ти тут резидента ловив?

– Я його з осені розробляв, – відказав Курасов.

– Мовчати! Чому я нічого не знав?

– Я хотів вам доставити його готовенького.

– Він хотів… – хмикнув генерал Пулька і кивнув на ліжко. – А це ти теж хотів?

– Як ви можете так говорити? – спробував обуритись Курасов.

– Я все можу. Я розберусь у цій твоїй операції, і в разі чого пощади не жди.

Розділ 47

Майже місяць Марков нічого не знав про долю Добриніна. Кравцов ще двічі побував у селищі, але нічого нового не дізнався.

Власовці ретельно замели сліди події. Трупи Добриніна і Заганського вони вивезли і поховали невідомо де. Лікарям, яких викликали рятувати Заганського, під страхом смерті було наказано мовчати про те, що вони бачили.

Через два тижні в гестапо надійшла переслана з Берліна справа з дивною назвою «Про можливе вербування гестапо агента радянської розвідки». Вона цілком складалася з матеріалів власовської контррозвідки, написаних російською мовою. Німецькою мовою був лише супроводжувальний лист центрального управління служби безпеки, в якому пропонувалося суворо і ретельно розібратись у справі і повідомити про результати перевірки. Клейнер, повно не вникнувши в суть справи, доручив перевірку Кравцову. Таким чином, справа потрапила до нього, і він перший дізнався про долю Добриніна.

Власовська контррозвідка довго допитувала Курасова – у справі було одинадцять протоколів допиту, – поки не переконалася, що він каже правду і що, за всіма даними, він мав справу з червоним резидентом, але не зумів цієї справи завершити. У своїх показаннях Курасов повідомляв, що представник гестапо з міста намагався його завербувати. На цій підставі він вважав, що заява лейтенанта Сорокіна, який твердив, що він агент гестапо, не позбавлена вірогідності, оскільки Курасов бачив того самого представника гестапо, коли він розмовляв з лейтенантом. Ось на цьому власовці і вирішили зіграти, щоб насолити гестапо. Вони відправили справу в Берлін, в управління імперської безпеки: ось, мовляв, до чого дійшли в недовір'ї до нас ваші місцеві працівники, ладні завербувати радянського агента і зробити його джерелом інформації про настрої у власовській армії, замість того, щоб вчасно знешкодити ворога.

У перші хвилини знайомства з справою Кравцов ще не розумів усієї складності і небезпеки становища, в яке він потрапив, одержавши цю справу для перевірки. Він з хвилюванням і біллю в серці читав усе, що стосувалося Добриніна. Одинадцять протоколів допиту Курасова починалися з його розповіді про те, як він ловив Добриніна і чим це скінчилося. Напевно, власовці хотіли піймати Курасова на суперечностях у показаннях і багато разів повертали його до вже сказаного. Але жодної суперечності в протоколах допиту виявити не можна було. З'являлися тільки все нові і нові деталі, які підтверджували трагічну історію. І Кравцов так ясно уявив собі все, що сталося з Добриніним, ніби він там був сам, усе бачив і чув. Хіба міг він підказати Добриніну якусь іншу поведінку, іншу тактику? Не міг і навіть не брався, – адже він не знав усіх деталей ситуації, яка сталася того вечора, а в таких справах вирішують передусім деталі…

За вікном шаленіла хуртовина. Серце у Кравцова защеміло ще гостріше, він раптом подумав, що ніхто ніколи не дізнається, де могила Добриніна, а зараз її замете віхола.

Напередодні відправки в тил ворога Кравцову і Добриніну дали машину, щоб вони з'їздили навідати рідних. Разом вони побували в родині Кравцова, яка того дня евакуювалась на Урал, а потім разом були у матері Добриніна. Крім неї, у Добриніна нікого не було. Звісно, вони нічого не говорили про майбутню їхню роботу, сказали, що вирушають, як усі, на фронт. Мати Добриніна – висока жінка з гарним строгим обличчям – трималася спокійно. Та коли вони зібрались виходити, раптом пригорнула сина до себе. Обличчя її зморщилось, і вона заплакала. Добринін, сором'язливо бурмочучи щось, звільнився з її рук і винувато подивився на Кравцова. Потім, уже в машині, ніби виправдуючись, сказав: «Мати є мати, і я у неї один…»

«Що ж ми скажемо його матері, коли повернемось?» – думав тепер Кравцов під тривожне завивання хуги за вікном.

Кравцов знову почав перегортати справу, і тільки тепер з усією ясністю усвідомив, що, одержавши цю справу на перевірку, він потрапив у небезпечну пастку. Чому Клейнер доручив перевірку саме йому? Можливо, він не читав справи і обмежився лише побіжним переглядом супроводжувального листа? А якщо він прочитав? І, чудово знаючи, що вербування у селищі шкіряного заводу провадив Кравцов, вирішив передати справу саме йому, щоб одночасно перевірити, як він поводитиметься.

Порадитись з Марковим Кравцов не міг: о чотирнадцятій годині сьогодні він мусить подати Клейнеру свої міркування. Підозріло також, чому Клейнер призначив такий маленький термін. Кравцов обхопив, долонями голову і почав думати, як йому бути далі.

Рівно о чотирнадцятій Кравцов зайшов до кабінету Клейнера, мовчки поклав йому на стіл справу і на ній свою заяву, в якій він визнавав, що припустився грубої помилки, завербувавши радянського агента, і просив звільнити його, як не гідного працювати в гестапо.

Клейнер прочитав заяву, відклав її вбік і подивився на Кравцова.

– Ви це серйозно?

– Цілком, – скрушно відказав Кравцов. – Мою помилку не можна простити.

Клейнер якийсь час мовчки і з усмішкою зверхності дивився на Кравцова.

– Цю вашу дурну заяву можна пояснити тільки вашою недосвідченістю, – нарешті сказав він, – Випадки вербування і навіть перевербування ворожих агентів у нашій практиці дуже поширені. І ще невідомо, можливо, вам вдалося б цього лейтенанта перевербувати наміцно, якби власовські ідіоти не влаштували перестрілки. Адже він уже давав інформацію.

– Давав, і дуже важливу, – квапливо озвався Кравцов.

– От бачите. Ідіоти влаштували безглуздий спектакль із стріляниною і все нам зіпсували. І взагалі я не надаю ніякого значення крикам з їхнього штабу. Вся ця витівка з генералом Власовим себе не виправдала. Чого вартий один з його близьких полковників, Родіонов, який разом з усією частиною перейшов до партизанів? Між іншим, якщо той хлопець таки був радянським агентом, він цілком міг повірити, що власовці, з якими він завів знайомство, справді хочуть перебігти. – Клейнер присунув до себе справу, наугад розкрив її, пробіг очима по сторінках, накрив папку, відсунув її вбік. – Базіки і жалюгідні інтригани. Після історії з полковником Родіоновим їм би помовчати та дякувати богу за те, що ми їх ще годуємо, а вони шлють кляузи в Берлін. – Клейнер тоном батька, який простив синові, сказав: – Візьміть свою заяву, порвіть її і працюйте. На завтрашній ранок мені потрібні всі дані про червоне підпілля у місті. Покійний Таубе мав рацію; попереджаючи мене, що в місті явно активізується велика зграя комуністів. Яке у вас враження?

– Дані про це є,– спокійно сказав Кравцов, але він розумів, що Клейнер зацікавився цим питанням не просто так. – Відомості мої, однак, мають уривчастий характер, і їх необхідно переперевірити.

– Опрацюйте все, що у вас є. Наш другий відділ теж готує свою розробку. Годі ловити бліх кожному окремо. Ми їм влаштуємо тут свій Сталінград. Місто повинно бути очищене від бандитів масованим ударом раз і назавжди!..

От і нова тривога. Кравцов абсолютно нічого не знав про діяльність другого відділу, який самостійно вів роботу в місті, використовуючи своїх, підготовлених у спеціальній школі агентів, кількість яких останнім часом набагато збільшилась. Ці агенти могли рознюхати чимало…

Вночі Кравцов прийшов до Маркова. Повідомлення про Добриніна Марков вислухав мовчки, не поставив жодного запитання і, як тільки Кравцов скінчив розповідь, запитав:

– Що у вас ще?

Кравцов мовчав, здивовано дивлячись на Маркова. Перехопивши його погляд, Марков повторив:

– Що у вас? У нас з вами дуже мало часу.

Кравцов розповів про свою розмову з начальником гестапо Клейнером.

– Ну, бачите, про найважливіше ви не говорите, – сказав Марков без подиву, мовби те, що сказав Кравцов він знав раніше. – Коли ви мусите дати Клейнеру дані по підпіллю?

– Завтра вранці.

– Вони готові?

– Так, ось вони.

Марков уважно прочитав їх.

– Оці три адреси, які ви наводите, реальні?

– Так. На жаль, – відповів Кравцов. – Треба сьогодні ж попередити підпілля, щоб вони пішли з цих адрес, але залишили б там свої явні сліди. У цьому мій розрахунок.

– Taк, мабуть, це єдиний вихід, – погодився Марков. – Що ще?

– Що порадите відносно клятого другого відділу?

– Треба туди влазити, Кравцов. Треба. Придумайте для цього привід самі. Вам там усе це видніше, але завдання таке: туди треба влазити, інакше ми можемо зазнати тяжких втрат. Очевидно, вони готують облаву.

– Я розумію, – озвався Кравцов.

– Я знаю, це буде і важко і небезпечно, – сказав Марков. – Другий відділ набитий досвідченими шпигами, але треба йти на риск. І коли Добринін не справився з важким завданням, що виникло перед ним, ви, я певен, справитесь.

– Шкода його все-таки, – тихо сказав Кравцов.

– Звичайно, шкода, – майже зі злістю промовив Марков і, глянувши на годинник, сказав: – Вам час іти. – Він устав і подав руку. – Отже, проникнути в другий відділ що б там не було. І не пропустити дату облави.

Вибравшись із штольні в ярок, Кравцов опинився під зоряним небом, серед спокійної і доброї тиші ночі. Наприкінці зими бувають такі, уже зовсім не зимові ночі. Кравцов сів на колоді. Він дивився в чорне небо, шукаючи в ньому єдине відоме йому сузір'я – Велику Ведмедицю… Йому просто не хотілось повертатися до свого нереального життя, сповненого, проте, цілком реальних і щоденних небезпек. І невідомо, скільки б він отак просидів, коли б край виходу із штольні не з'явився Коля, який сердито прошепотів:

– Товаришу Кравцов, хіба не знаєте? Лишатися біля входу не можна.

– До побачення, Миколко… – Кравцов підхопився і швидко пішов яром навскоси униз.