Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 39 страниц)

– Вирок медицини остаточний і оскарженню не підлягає,– пожартував товариш Олексій.

Ніколи в житті Марков не слухав гулу літаків з таким хвилюванням, як цієї ночі. Адже то був не просто літак, а сама Велика земля, сама Москва, сама Росія. Літак, різко знижуючись, пролетів далі на захід. Ту ж мить зметнулося полум'я вогнищ. Зробивши коло, літак пішов на посадку. На кінцях його крил засвітились кольорові зірочки. Вони рухались серед зір літнього неба і були все нижче і все ближче.

Прокотившись лугом, літак спинився. З усіх боків до нього збігались люди. Коли підійшли товариш Олексій і Марков, партизани качали льотчика. Його підкидали, неголосно вигукуючи:

– Ура!

– Москва!

– Досить! – благав льотчик.

Поки розвантажували літак, з льотчиком розмовляли товариш Олексій і Марков.

– Як там Москва? – спитав Марков.

– Нормально, – відповів льотчик, зовсім молодий хлопець з настовбурченим чубом.

– Дуже її зруйнували? – спитав секретар обкому.

– Хто це вам сказав?

– Німці патякали.

– Їх тільки послухати! – розсміявся льотчик. – Я в Москві мало не щодня і тільки раз бачив, як бомба впала. А будинок «Известий», знаєте, на площі Пушкіна?

– І будинку цього нема? – спитав Марков, раптом ясно уявивши собі цю сіру прямокутну будівлю.

– Чому нема? Тільки один ріг ушкоджено.

– Через фронт летіли благополучно?

– Нормально.

– Не обстрілювали?

– Нормально.

– До нашого брата партизана часто літаєте?

– Нормально, майже щоночі. Вас же всюди розвелось, – засміявся знову льотчик.

Все у нього було нормально: і становище на фронті, і стан торгівлі в Москві, і настрій в армії, і робота московських театрів. І хоч тим, хто запитував, так хотілося почути побільше різних живих подробиць, все ж це слівце «нормально» вміщало в собі щось таке, що було найголовнішою і найвичерпнішою відповіддю на всі їхні запитання.

Коли вони прощались, Марков спитав:

– Коли будете в Москві?

– Через три години сорок хвилин. Загалом нормально, – відповів льотчик і, козирнувши, побіг до літака.

Незабаром гул моторів уже розтанув на сході.

– Нормально, – промовив товариш Олексій, і вони з Марковим голосно розсміялись.

Розділ 37

Для Кравцова настали вирішальні дні.

Гестапівці, звичайно, відчували, що їхня робота з молоддю почала, як кажуть, входити в пісок. На збір приходило дедалі менше хлопців. Останній збір у клубі «бажаючих» їхати в Німеччину не відбувся: прийшло тільки чотири чоловіки, і вони, побачивши, що більше нікого нема, миттю зникли. Зусилля підпільників і хлопців, яких підібрали Кравцов і Добринін, марно не пропали.

Клейнер наказав зробити перевірний обхід по десяти адресах, щоб з'ясувати, чому хлопці не з'являються на збори. По дев'яти адресах хлопців взагалі не виявилось: хто «поїхав до дядька на село», хто «подався по картоплю в сусідній район». Словом, хто куди. І лише один виявився дома, але «лежав у тифу».

Клейнер викликав до себе гауптштурмфюрера Берга, який відповідав за роботу з молоддю, і Кравцова.

– Ви думаєте, так усе це і є? Дядько, картопля, тиф? – спитав Клейнер холодно і недбало, але Кравцов бачив, що оберштурмбанфюрер страшенно розлючений.

Майор Берг знизав плечима.

– Цілком можливо.

– А те, що у вас під носом працювали комуністи, це можливо? – загорлав Клейнер.

Берг мовчав.

– Пане Конопльов, ваша думка? – знову холодно і недбало спитав Клейнер.

Кравцов підвівся.

– Ваше побоювання, пане оберштурмбанфюрер, мені здається, не позбавлене підстави.

– О, цікаво! Чому ви так вважаєте?

– Тому, що іншого пояснення я просто не міг знайти.

– Логічно. Дуже логічно, – обличчя Клейнера кривилось у посмішці.– Я вітаю вас, панове. Комуністи вдячні вам за вашу бездарність і сліпоту. Доведеться серйозно розібратись у вашій діяльності. Прошу кожного з вас написати докладний рапорт про свою роботу. Попереджаю: непокараним це неподобство не залишиться. Все, Берг, можете йти, а панові Конопльову – лишитися…

– Як я на вас надіявся, як надіявся!.. – сказав з скорботним виразом обличчя Клейнер, коли вони з Кравцовим лишилися вдвох. – Хто-хто, а ви повинні були одразу відчути руку комуністів. Ви ж знаєте їхні методи й виверти. Це підозріло, пане Конопльов, кажу це вам прямо.

– Пане оберштурмбанфюрер, – обережно заперечив Кравцов, – я ж думав, що за рік тут і запаху комуністів не лишилося.

– Не буде! – Клейнер ударив кулаком по столу. – Цього запаху скоро не буде! Я вам це гарантую! Але поки що це… з молоддю – їхня робота! Їхня!

– Я думав інше, – спокійно сказав Кравцов. – З самого початку ми погналися за кількістю. Це було помилкою. Адже досить було, щоб до нашого контингенту потрапило два десятки хлопців, розпропагованих комуністами, а може і тепер з ними зв'язаних, і вся справа пішла нанівець.

– Гаразд. Ми цих червоних цуценят виловимо під час облави. Вони ще поплачуть у мене! – Клейнер нервово закурив. – Як із створенням карального загону? Сподіваюсь, тут усе в порядку?

– Я звик відповідати за доручену мені справу, – спокійно відповів Кравцов.

– Глядіть, Конопльов! Ви самі за цю справу взялися. Пам'ятайте про це.

– Я пам'ятаю, пане оберштурмбанфюрер. Користуючись нагодою, я хотів би одержати вашу санкцію на мій план проведення першого збору загону. Я хочу запросити на цей збір штурмбанфюрера Грюнвейса. Адже загін піде в його розпорядження. То хай хлопці зразу познайомляться з своїм начальником.

– Коли збір?

– Післязавтра в клубі. О дванадцятій нуль-нуль.

– Добре. Я накажу Грюнвейсу бути на зборі. Що ще?

– Мабуть, усе. Збір відкрию я, а потім кермо влади передам Грюнвейсу.

– Добре. Але відповідаєте за все ви!

Кравцов нахилив голову.

– Можна йти?..

Кравцов ішов на явочну зустріч з Бабакіним. Передчасно стемніло. Із заходу на місто насунулись чорні грозові хмари, охопивши півнеба. Вологе повітря здригалося від поки ще далеких перекотів грому. Сплески блискавок були дедалі яскравіші й частіші. Кравцов неспокійно позирав на небо. Як на зло, цю зустріч вони умовились провести за містом, біля ріки. Гроза мовби йшла слідом за Кравцовим, і, коли він наблизився до річки, через усе небо шмагонула біла блискавка і небо тріснуло з оглушливим ревом. У цей час Кравцов побачив Бабакіна. Він ішов назустріч берегом річки.

– Здоров! Вибрали ми з тобою погодку, – весело сказав Бабакін. – Треба кудись ховатися. Давай – он під те дерево…

Вони побігли до дерева, і в цей час на них упала така щільна злива, що вони відчули її вагу на своїх плечах.

– Будь вона неладна, така робота! – сміявся Бабакін. – Нема на світі дівчини, до якої б я пішов на побачення в таку погодку.

– Кинь дотепи, – похмуро сказав Кравцов. – Справа серйозна. Повідом Маркова, що все вирішиться післязавтра вдень. Або загін буде створено, і мені доведеться відповідати перед партією за невиконане завдання, або загону не буде, але тоді невідомо, що зробить зі мною Клейнер. Більше я впевнений у другому варіанті. Так і повідом.

– Ясно! Що ще?

– Клейнер сьогодні рвав і метав з приводу розвалу роботи з молоддю і заявив, що за створення карального загону відповідаю я.

– Навіщо ти взявся за цю справу? – спитав Бабакін.

– Іншого виходу не було. Випустити цю справу з своїх рук не можна було. Не можна! І я зроблю все, що зможу. А потім побачимо.

– Може, тобі зразу ж піти?

– Про це не може бути й мови. Моє завдання – не тільки уціліти, але й залишитися в гестапо.

– Так… – зітхнув Бабакін. – Тобі не позаздриш.

Ще хвилин десять вони стояли під деревом, прислухаючись до шуму дощу, зрідка перекидаючись пустими фразами про погоду.

– Судячи з однієї фрази Клейнера, – сказав Кравцов, – гестапо готує облаву на міських комуністів. Повідом про це.

– Ясно.

Дощ став вщухати. Кравцов підняв комір плаща.

– Я пішов. Будь здоров!

Вони навіть не потиснули один одному руки…

Опівдні близько сотні хлопців зібралися в клубі. Сиділи тихо, насторожено стежачи за Кравцовим, який за столом президії радився про щось із незнайомим хлопцям офіцером. Це і був штурмбанфюрер Грюнвейс, безпосередньо зацікавлений у створенні карального загону. Весь вигляд майора, якому самі гестапівці дали прізвисько Свинець, повинен був вплинути на хлопців, що теж враховував Кравцов. Це був здоровило заввишки понад два метри, його величезні руки і навіть пальці були вкриті чорним густим волоссям. Волосся росло в нього і з вух, і з ніздрів. У нього була звичка висмикувати волосся з носа, і тоді він морщився, очі його ставали вологими, але цей біль, мабуть, був йому приємним, інакше в нього не було б цієї звички. У нього було прямокутне, масивне, як кусок цеглини, підборіддя і очі – глибокі, свинцевого кольору, не кліпали. В ці страшні очі в останні хвилини свого життя дивилися тисячі людей, чий життєвий шлях обірвався в катівнях гестапо міста. Кращої кандидатури для того, щоб викликати страх у хлопців ще до того, як вони дізнаються, для чого створено їхній загін, Кравцов підібрати не міг.

– Встати! Струнко! – крикнув Кравцов голосом оскаженілого стройовика. – Старшим по групах зробити поіменну перекличку!

Кравцов навмисне наказав зробити перекличку, щоб з самого початку додатково напружити нерви хлопців, і зараз він бачив, як усі вони, тривожно перезираючись, намагалися відгадати, що їх чекає.

Після переклички з'ясувалося, що не з'явилось лише сім чоловік. На більше Кравцов не розраховував. У цьому загоні підібралися хлопці, яких, користуючись довоєнною термінологією, слід було назвати неорганізованими, майже всі вони «захожі», потрапили в це місто вже під час війни і не мали тут ні дому, ні колишніх друзів, ні яких-небудь уподобань. Мабуть, через цю спільність долі вони й тяглися один до одного. Немало серед них було і пропащої шпани.

Кравцов підвівся й почав промову в якомусь підвищеному тоні:

– У вашій долі настав рішучий момент! Сьогодні ви виходите на зовсім нову дорогу свого життя! – Кравцов зробив паузу, а потім, копіюючи ораторський прийом Гітлера, раптом нестямно закричав: – Ви повинні знати, історію роблять не слиньки і не боягузи! Історію роблять справжні герої – люди німецької армії і гестапо! – І, знову перейшовши на рівний напружений тон, Кравцов, оглядаючи притихлих хлопців, вів далі: – Начальник місцевого гестапо оберштурмбанфюрер Клейнер вам вірить, і саме тому у вас сьогодні такий історичний день… – Кравцов бачив очі хлопців – вони буквально кричали, ці стриножені очі: «При чому тут гестапо?» Кравцов знову перейшов на крик: – Ви погодились виловлювати злодіїв, але головні вороги Німеччини, Гітлера не злодії, а комуністи і всі їхні підручні.

Кравцов бачив, що хлопці збентежені, всі вони дивилися на сцену, боячись глянути один на одного. Потім вони почали перешіптуватись, і в залі виник шум. Кравцов закричав ще голосніше:

– Ви будете виловлювати ворогів Німеччини і знищуватимете їх своїми руками! Гестапівська тюрма щодня ставить їх до стіни. Ви матимете право ім'ям фюрера розстрілювати їх! А вам за це – нагорода і слава!..

Кравцов зробив довгу паузу. Він бачив, що першої мети досягнуто – хлопці не на жарт перелякані. Звідки б вони не потрапили в це місто, все одно це хлопці радянські, і те, що вони зараз дізналися, не могло не викликати в них страху.

– Так от, зараз кожен з вас повинен вирішити, – вів далі Кравцов, – боягуз він чи хоробрий солдат Німеччини. З хоробрих зараз же, отут, буде створена спеціальна зондеркоманда при гестапо, і вона перейде в розпорядження штурмбанфюрера Грюнвейса… – Кравцов шанобливо вказав на гестапівця, що сидів поруч. – Працювати з ним – велика честь. Не було ще випадку, щоб комуністи й інші вороги Німеччини живими виривалися з його рук. Втім, він сам скаже зараз вам кілька слів.

Грюнвейс ліниво підвівся і, обвівши хлопців свинцевим поглядом, сказав:

– По-моєму, все досить ясно з промови пана Конопльова. Він сказав добре, я б так не зумів. Я спеціаліст не промови виголошувати, а вибивати дух з різної червоної наволочі.– Він говорив досить добре по-російськи, рівним і навіть приємним бархатистим голосом. – Для мене нема більшої насолоди, як взяти на мушку яку-небудь червону потилицю, натиснути гашетку і влаштувати фонтан з мозків. – Він посміхнувся. – Дуже приємно чути, як виють ці червоні собаки, коли ми вибиваємо з них зізнання, чи бачити, як вони корчаться, коли однієї кулі їм не вистачило і коли ти їм ставиш останню свинцеву крапку. А комуністи, між іншим, нахапали добра. То знайте, все це ваше! У мене є орли, які на цьому нажили багатство, будинки собі в Німеччині купують. – Він знову посміхнувся, і тут же посмішку ніби здуло з його обличчя. – Звичайно, є чистоплюї і різні ублюдки, котрі від нас одвертають свої бліді пики: брудна, мовляв, робота, руки, мовляв, у крові. Плюньте і розітріть чоботом, отак. – Він харкнув собі під ноги, розтер плювок підошвою і викинув уперед свої волохаті руки. – Дивіться! Руки чисті! Кров комуністів відмивається начисто навіть без мила. Не бійтесь, я навчу вас, як акуратно продирявлювати потилиці й мити руки. І знайте, у фюрера ми – перші герої. Перемога – це мертвий ворог, і ми цю перемогу робимо щодня. Роботи всім вам вистачить.

Грюнвейс сів і сказав Кравцову, щоб той почав записувати бажаючих вступити в зондеркоманду. Ще раніше Кравцов переконав Клейнера, що вступ хлопців до команди має бути добровільним, щоб сильнішим було в них почуття відповідальності за зроблений крок.

Кравцов бачив, що хлопці буквально в паніці. Вони тихо перемовлялися. У багатьох обличчя стали білі мов папір, очі розширені.

Кравцов постукав олівцем по столу.

– Увага! Хто згоден вступити в зондеркоманду, встати!

Хлопці завмерли. Ніхто не підводився. Минула, може, ціла хвилина, ніхто не вставав.

– Ну? – Грюнвейс, дивлячись у зал, ударив кулаком по столу.

І тоді підвівся хлопець, який сидів у першому ряду. Кравцов знав, що він професіональний карний злочинець, злодій, а тепер заводіяка серед цієї ватаги хлопців. Це був не хто інший, як той самий Анатолій, що крутився біля німецького інженера Хормана, поки його не вижив звідти Савушкін. Після спроби пограбувати Хормана він просидів два тижні в тюрмі, але потім був звільнений і тинявся по місту.

– У мене запитання, – швидко сказав він, явно боячись, що його вставання буде зрозуміло неправильно. – А хто в цю команду не ніде, що тому буде?

– Відправимо працювати в Німеччину, – голосно промовив Кравцов.

– Тоді все це треба обміркувати добре, – розсудливо сказав Анатолій і облизнув губи. – Справа ж он яка важлива. Ми просимо дати нам час до ранку; треба подумати, щоб від усієї душі вирішити.

– Правильно!

– Треба подумати!

– Це не жарт! – закричали хлопці.

Кравцов подивився на Грюнвейса. Той знизав плечима і буркнув:

– Біс з ними, хай подумають.

– Добре, – сказав Кравцов. – Даємо вам строк до ранку. Завтра о восьмій нуль-нуль усім з'явитися сюди. І хай ніхто не здумає вислизнути! Потім доведеться пошкодувати. Ви вільні. Розійдись!

Хлопці, штовхаючись, ринули до дверей, і зал швидко спустів.

– Ну, що ви скажете? – звернувся Кравцов до Грюнвейса.

Грюнвейс, не зволивши відповісти, підвівся і вийшов із залу.

Кравцов навмисне затримався хвилин на десять. Коли він вийшов, на ґанку спинив його Анатолій; віддалік, ховаючись за колонами церковної загорожі, юрмилися ще хлопці.

– Є розмова, – з погрозою в голосі сказав Анатолій і відтис Кравцова в нішу, де була каса. – Ти що ж це, шкуро, задумав а нами, га? Патякав, патякав, а тепер штовхаєш на мокре діло?

– Я сам про це не знав, – тихо відповів Кравцов.

– Брешеш, шкуро! – блискаючи білками, прошипів Анатолій. – Думаєш сунути нас під п'ятдесят восьму, а сам утекти з награбованим золотом? Думаєш, гад, ми нічого про тебе не знаємо? Завтра ти побачиш, скільки дурнів сюди прийде. Про решту забудь! А якщо на кого капнеш або під монастир підведеш, кров'ю своєю умиєшся. Зрозумів?

З-за рогу клубу вийшли два солдати, які несли на палиці польовий термос. Побачивши їх, Анатолій зробив ледь помітний рух, і в руках у нього блиснула фінка.

– Тільки писни – дух випущу, – тихо промовив він. – Сам загину, але й тебе, шкуро, порішу.

Солдати перейшли через вулицю й зникли за рогом перехрестя.

– Знай, ти в мене на засічці,– сказав Анатолій, сунув фінку за пазуху й поволі, перевальцем пішов до церкви.

Кравцов дивився йому вслід і щиро бажав йому повести за собою якомога більше хлопців…

Наступного дня вранці до клубу з'явилося тільки двоє, ї ті, як видно з усього, прийшли тільки тому, що не наважилися втекти, як це зробили інші. А може, розумно розсудили, що з двох чоловік зондеркоманди не створиш.

– Забирайтесь до бісової матері! – крикнув їм Кравцов, коли стало ясно, що більше ніхто не прийде. І пішов доповідати Клейнеру про те, що сталося.

В кабінет начальника гестапо Кравцов увійшов разом з Грюнвейсом, якого він упросив піти, щоб підтвердити, що зроблено було все і він, Кравцов, не винен, що ці хлопці виявилися підлими боягузами.

Дізнавшись про втечу і цих хлопців, Клейнер оскаженів. І невідомо, як би все повернулося для Кравцова, коли б той передбачливо не захопив з собою Грюнвейса,

– Ви виставили мене на посміховище! – кричав багровий Клейнер. – Я про цю справу телеграфував у Берлін. Дістав схвалення від начальника управління. А тепер що накажете робити?

– Мені здається, що я ніякої помилки не зробив, – твердо сказав Кравцов, дивлячись на Грюнвейса.

– Він розмовляв з ними як треба, – підтвердив Грюнвейс. – Але, мабуть, перед цією російською поганню розпинатися було взагалі безглуздо.

– Не хочу нічого цього знати! – кричав Клейнер. – Провалено моє важливе завдання, і я вимагатиму за нього відповідальності.

Грюнвейс підвів на Клейнера свої свинцеві немигаючі очі.

– Пане оберштурмбанфюрер! Я вам давно говорив, що цей ваш задум провалиться; пам'ятаю, я сказав вам тоді, що з погані кулю відлити неможливо.

– Але пан Конопльов запевнив мене, що все буде в порядку, – трохи тихшим тоном сказав Клейнер і з обуренням подивився на Кравцова. – Сподіваюсь, ви пам'ятаєте?

– Я чесно виконував ваш наказ, пане полковник, – тихо промовив Кравцов. Дозволю собі сказати тільки одне: не можна було так поспішати. Ви самі не дали нам часу на ґрунтовну обробку контингенту.

– Я розберусь, хто і в чому тут винен, – пробурчав Клейнер і, помовчавши, звернувся до Грюнвейса: – Всю цю погань переловити, піддати такому режиму, щоб у них сопляки побігли, і потім відправити в Німеччину. – Клейнер повернувся до Кравцова. – Сьогодні ж подайте мені в письмовому вигляді найдокладнішу записку про всю цю історію. Ви вільні…

Розділ 38

Рудін з великою тривогою спостерігав Андросова. То він думав про самогубство, а тепер весь як натягнута струна: працює вдень і вночі, схуд, очі гарячково блищать. Сказав, що задумав якесь велике діло, але що це за діло, поки що не каже. «На випадок невдачі відповідатиму за це сам». Рудін ніколи не любив людей настрою, особливо в своїй роботі, яка вимагає, щоб розум завжди був вільний від будь-якого стороннього впливу.

Що задумав Андросов? Рудін вирішив ще раз серйозно поговорити з ним.

Наприкінці довгого робочого дня, коли різкі дзвінки на всіх поверхах вимагали, щоб усі співробітники «Сатурна» залишили головне приміщення, Рудін зайшов до Андросова і запросив його прогулятися.

– Гуляти так гуляти, – посміхнувся Андросов.

Вони вийшли на берег річки й сіли на лаві біля піщаного схилу. Рудін давно уподобав це місце, зручне для розмови, яка не призначалася для третьої пари вух. Навколо – голий берег, попереду – річка.

– Від утоми, мабуть, сниться казна-що, – сказав Рудін. – Учора бачив…

Андросов поклав руку на коліно Рудіна.

– Не треба. Я розповім вам про свій план. Недавно я дізнався, що Мюллер таємно від Зомбаха готує список з адресами всієї нашої агентури для передачі її, як видно, головному командуванню СД.

– Як ви про це дізналися? – недовірливо спитав Рудін.

– Пам'ятаєте, два тижні тому до нас приїжджали з Берліна оберштурмбанфюрер СД і заступник Канаріса Лахузен? Офіціально їхня місія означала поліпшення контакту між «Сатурном» і СД. Але я випадково почув розмову Лахузена з Зомбахом. Власне, я почув тільки кілька фраз Лахузена. Він сказав: «Вони хочуть прибрати до рук нашу агентуру. З усього можна зробити висновок, що Мюллер таємно готує їм списки. Хай він це робить, не заважайте йому. А в Берліні адмірал Канаріс вживе відповідних заходів…» Так от, Мюллер справді готує списки, я це встановив абсолютно точно. Вже другу ніч особиста стенографістка Мюллера передруковує списки… Далі. З розмови з ад'ютантом Мюллера капітаном Ноелем я дізнався, що він несподівано одержав подарунок від Мюллера – десятиденну відпустку – і готується до поїздки в Берлін, а потім до сім'ї, в Дрезден. Він попросив мене підшукати йому який-небудь хороший і типово російський подарунок для його дружини. Я пообіцяв це йому зробити і спитав, коли він їде. Він відповів так: точно не знаю, шеф повинен закінчити якусь термінову роботу, я повезу її в Берлін.

– Як же нам заволодіти цими списками?

– Я зроблю так… – помовчавши, не дуже впевнено заговорив Андросов. – Буду відтягувати з врученням подарунка аж до самого від'їзду Ноеля. І коли він уже повинен буде їхати, скажу, що подарунок треба забрати в одному місці. Це місце я вже вибрав – покинутий будинок на Каланчевській вулиці. Це і околиця і по дорозі на аеродром. Ми з ним туди зайдемо… Стрілянини не буде… Заберу списки й кружним шляхом повертаюсь у «Сатурн». Списки – у вас.

– А ви в руках гестапо, – додав Рудін.

– Хай, – видихнув Андросов. – Але я своє головне діло зробив.

Вони довго мовчали. Рудін куточком ока стежив за Андросовим, який нервово курив, і вперше подумав, що людина він путяща і що він справді глибоко пережив свою зраду і, мабуть, щиро хоче тепер пожертвувати життям, щоб повернути собі честь хоча б посмертно…

– Те, про що ви дізналися, Михайле Миколайовичу, дуже цінно, – тихо заговорив Рудін, вперше називаючи його на ім'я. – У вашому плані два принципові промахи. По-перше, його не можна виконувати одному. По-друге, ваша смерть нікому не потрібна. Давайте-но разом обміркуємо цю справу… Коли може поїхати ад'ютант?

– Він сказав, завтра, найпізніше – післязавтра.

Рудін подумав і сказав:

– Без допомоги підпільників тут не обійтися. І треба діяти негайно. Давайте точну адресу того будинку.

– Каланчевська, вісімдесят один. Він забитий.

– Перша частина плану лишається незмінною. Ви з ним туди поїдете й зайдете в будинок. Решту зроблять інші. І в «Сатурн» ви вже не повернетесь… – Побачивши, що Андросов страшенно здивований, Рудін посміхнувся: – Ви ж самі сказали: «Головне своє діло я зробив». А з ділами другорядними ми справимося без вас. Отак, Михайле Миколайовичу, і давайте не сперечатися. У нас дуже мало часу. Повертайтесь додому, а вранці зайдіть до мене. До побачення.

Рудін підвівся й миттю зник у темряві. Андросов залишився сидіти на лавці…

Цієї ночі радіоланцюжок Бабакін – Марков – товариш Олексій працював з повним навантаженням. Передавались донесення Рудіна, відповіді Маркова, товариша Олексія. І, нарешті, перед самим світанням Бабакін прийняв для Рудіна радіограму, в якій був уточнений план дій, починаючи з моменту, коли Андросов з ад'ютантом Мюллера з'явиться в покинутому будиночку на околиці міста. Цей план був у руках Рудіна о сьомій годині ранку.

Після цього минуло ще три дні, а ад'ютант все не їхав, хоч щодня нагадував Андросову про подарунок, а той говорив, що подарунок ще не готовий, що знайомий поїхав по нього в Мінськ і повинен повернутися не сьогодні-завтра…

Увечері капітан Ноель зайшов до Андросова і сказав, що він їде завтра надвечір, бо йому треба встигнути на нічний літак, що відправляється на Берлін з Мінська.

– Все в порядку, – сказав Андросов, – На цей час подарунок буде нас чекати.

О восьмій годині вечора було по-літньому видно. Легковий темно-синій мерседес уже стояв біля під'їзду «Сатурна». Пройшовши повз нього, Рудін роздивився шофера, зовсім молодого солдатика. Справитися з ним було неважко. Значно складніше завдання – вгамувати капітана Ноеля. Це був сильний чоловік спортивної будови. Але може бути й інше ускладнення: що як з Ноелем поїде хто-небудь ще? Правда, передбачено і це, але будь-яке ускладнення операції відбирає частину шансів на успіх.

На початку дев'ятої капітан Ноель подзвонив Андросову і сказав, щоб той виходив до машини. Саме в цей час Рудін зайшов до підполковника Мюллера з скаргою на те, що він не може виконати до ранку його завдання, коли той не дозволить передати Андросову складання підсумкової довідки про полонених, які пройшли через «Сатурн».

– Добре, – погодився Мюллер. – Передайте зведення Андросову, скажіть, що зі мною погоджено.

– Дякую.

Рудін пішов у свою кімнату. Тепер йому лишалось тільки чекати в тривозі дальших подій. Сам він у них не бере участі і нічого не знатиме про них до остаточного результату, про який невідомо коли дізнається від Бабакіна. У вікно Рудін побачив, як капітан Ноель з портфелем в руках і Андросов сіли в машину, як вона хвацько розвернулась біля під'їзду і помчала до шлагбаума.

– Щасти всім!.. – тихо промовив Рудін і сів до столу.

В покинутому будиночку на околиці міста все було готове до прибуття Ноеля і Андросова. Будиночку надали жилого вигляду: відчинили віконниці, на вікнах повісили завіски. Тут операцією керував член підпільного обкому Завгородній. Крім нього, в будиночку було ще три підпільники. Серед них – жінка. Її жартома називали: «Наша мирна вивіска».

Темно-синій мерседес спинився, ледь проїхавши будинок.

– Ви підете зі мною? – спитав Ноеля Андросов, відчинивши дверці машини.

– А хто ж розплачуватиметься за подарунок? – розсміявся той. – Часом не ви?

Взявши з собою портфель, Ноель виліз із машини і пішов слідом за Андросовим.

Вони зайшли в зарослий кропивою й бур'яном двір будиночка.

Андросов постукав у вікно, і в ту ж мить у ньому з'явилося жіноче обличчя.

Жінка відчинила двері і, догідливо вклоняючись, мовчки вказала на інші двері, які вели в кімнату. Першим увійшов туди Андросов, за ним капітан Ноель. Навряд щоб капітан Ноель встиг що-небудь зметикувати – важкий удар по голові звалив його на порозі. Його миттю зв'язали і заткнули рот кляпом.

Через дві-три хвилини Андросов вийшов на вулицю й крикнув шоферові, що капітан просить його перенести чемодан з будинку в машину.

З шофером повелися лагідніше, його не приголомшували ударом, просто сповили, як немовля.

Через кілька хвилин будиночок знову був безлюдним і явно нежилим.

У цей час темно-синій мерседес, за кермом якого сидів підпільник у кітелі німецького капрала, вирвавшись за місто, мчав польовою дорогою на північний захід. У машині, крім Завгороднього і Андросова, були два скручені вірьовками тіла.

Ця частина операції пройшла чисто – голки не підточиш. Наступний епізод операції забезпечували вже партизани і бійці Будницького. Вони чекали машину на лісовій дорозі. Тут замість підпільника за кермо мерседеса сів один з бійців Будницького. Вміст портфеля і чемодана капітана Ноеля пересипали в мішок, а портфель і чемодан кинули назад у машину. На заднє сидіння машини, де на підлозі лежали капітан Ноель і його шофер, сіли два партизани. В багажник машини, поряд з каністрами з бензином, було покладено солідний заряд вибухівки. Андросов лишився в партизанів. Машина розвернулася назад, потім польовими дорогами вискочила на Мінське шосе і, проїхавши по ньому кілометрів з двадцять, спинилась. Незабаром на шосе пролунав сильний вибух. Скинуту в кювет понівечену машину охопило полум'я. Партизани пішли в ліс. Біля шосе лишився тільки водій машини, боєць Будницького, який повинен був простежити все до кінця.

Першим побачив палаючу машину німецький мотоцикліст, який їхав до Мінська. Він, певно, не збирався спинятися, та в сутінках потрапив у яму, що утворилася на шосе від вибуху, і мало не врізався в розжарені уламки. Страх перед партизанами виявився дужчим за цікавість: гітлерівець скочив на мотоцикл і помчав далі. Хвилин через п'ятнадцять біля машини, що догоряла, зупинився автофургон з червоним хрестом. Але і він затримався тут не більше як на одну-дві хвилини і теж помчав у Мінськ.

І лише на світанку до місця катастрофи прибула танкетка з солдатами і легкова автомашина з трьома офіцерами…

Близько десятої години вечора Рудін зайшов до Мюллера, здав виконану роботу і, вже повернувшись, щоб іти, сказав:

– Між іншим, Андросов до цього часу не взяв у мене матеріалів по полонених. Ви дали йому яке-небудь інше завдання?

– Ні. А де він, до речі? Я йому дзвонив годину тому, його на місці не було.

Рудін знизав плечима.

– Знайдіть-но мені його зараз же.

– Слуаюсь!

Близько години Рудін сумлінно розшукував Андросова: дзвонив по телефонах, ходив у їдальню, але всі його пошуки були марними. Тільки черговий офіцер зв'язку сказав йому, що бачив, як Андросов сідав у автомашину разом з капітаном Ноелем. Про це Рудін і повідомив по телефону Мюллера.

– Абсолютна відсутність дисципліни, от що це таке! – закричав у трубку Мюллер. – Як тільки він з'явиться, негайно до мене!

Але Андросов не з'явився.

Вранці Зомбаха повідомили з Мінська, що на шосе партизани висадили в повітря й спалили легкову автомашину, яка, видно з усього, належала його відомству. У машині виявлено два трупи, обгорілі так, що в них нікого не можна впізнати.

Зомбах негайно пішов до Мюллера.

– Ви вчора кого-небудь посилали на автомашині до Мінська?

Обличчя в Мюллера стало кам'яним від напруження.

– А що таке? – неквапливо спитав він, намагаючись не виявити тривоги, що охопила його від думки, що Зомбах докопався до історії з списками. – Капітану Ноелю я надав відпустку на десять днів і дозволив доїхати до Мінська на черговій машині. А в чому справа? Знову з приводу заощадження бензину? – Мюллер уже взяв себе в руки і навіть надав обличчю глузливого виразу.

– Машину висадили в повітря партизани, – сказав Зомбах. – І, очевидно, капітана Ноеля вбито.

Мюллер миттю зблід, схопився. Можна було подумати, що для нього не було дорожчої людини, ніж капітан Ноель.

– Де це сталося?

– Звідси недалеко – шістдесят перший кілометр по Мінському шосе.

– Я їду на місце. – Мюллер швидко вийшов з кабінету.

Коли б Зомбах разом з Мюллером поїхав на місце катастрофи, його здивувала б поведінка свого заступника і там.

Разом з солдатами, що супроводили його, і з тими, що приїхали на танкетці, Мюллер більше години порпався в попелі і шматках заліза, поки не знайшов два обгорілих портфельних замки. Він поклав їх до кишені і з цієї хвилини втратив будь-який інтерес до того, що сталося на шосе. Навіть не підійшов до трупа свого ад'ютанта, який лежав під плащ-палаткою. Відкликавши вбік гестапівця, який керував розслідуванням, Мюллер спитав: