Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 39 страниц)

Аксьонов зійшов на перон Сорок другого кілометра, електричка помчала до Раменського, гуркіт її стих вдалині. І раптом Аксьонов виявив, що довкола нього чудовий літній вечір! У високому небі мерехтять великі зорі. Пряно пахне розігрітою за день сосною, десь вдалині приглушено і ніжно грає музика. Мимо Аксьонова пройшла літня жінка, яка ледве несла важку сумку. Йому здалося, що вона з докором і навіть насмішкувато подивилась на нього. Звичайно ж, їй незрозуміло, чому цей здоровий чолов'яга вештається на дачній станції в той час, як, можливо, її син уже загинув на фронті…

Аксьонов зстрибнув з платформи і перебіг під рідкі сосни, де починалася дачна вулиця. В темному передпокої дачі він зіткнувся з капітаном Безпаловим.

– Де вони? – спитав Безпалов.

– Ось-ось з'являться. Їдуть.

Вони зайшли до кімнати, яка називалася в них «діжурка». Тут на жорстких залізних койках спали чергові. На одній з них сидів скуйовджений після сну хлопчина – радіотехнік оперативної групи Привальський.

– Ходімо, Гена, в оперативку, – сказав йому на ходу Безпалов. – Будемо слухати оперу…

Розділ 29

Прийшовши на дачу, Зілов і Гурєєв одразу ж сіли за стіл, і розмова у них пішла про що завгодно, крім справи. Розмову вів Гурєєв, і було ясно, що приступати до діла він не квапився навмисне: очевидно, вирішив спочатку промацати агентів. Але Зілов і Леонов поводились добре, і поступово розмова за столом наблизилась до головного…

Зілов запропонував випити за благополучне прибуття Гурєєва.

– Ні, хлопці, спершу я хочу випити за вас, – сказав Гурєєв і надовго замовк. – Буду говорити одверто. Знаю я вас не перший день. У тебе, Леонов, я не вірив. Не бачив я в тобі серйозності і начальству про це казав. А, виходить, помилявся. А тебе, Зілов, я хоч і вважав міцнішим, але теж держав під сумнівом.

– Шмаркатий романтик, – з посмішкою вставив Зілов.

– Е-ге, я бачу, ти злопам'ятний, – розсміявся Гурєєв. – Ну, що ж, це добре. Зла не пам'ятають лише люди, в яких замість характеру манна каша. Але тепер важливе інше – що ви обидва виявилися на висоті. І я хочу випити за ваші успіхи, відзначені начальством. Будьмо!

Потім знову мова зайшла про якість горілки і закуски.

Гурєєв став розповідати, як він одного разу в Берліні їв омарів.

– Це раки, але отакенні раки! Завбільшки як кішка, їй-богу, – говорив він. – Одна клішня – оттакенна!

На пропозицію Леонова випили за начальство.

– Це в тобі, Леонов, я бачу, не минуло. Боїшся начальства більше ніж смерті,– з іронією зауважив Гурєєв.

За п'ятою чаркою Гурєєв різко змінився. Чи то після пережитого напруження на нього подіяла горілка, чи навпаки, – він став таким, як був завжди: злобним, недовірливим.

– Трудно було фронт перейти? – улесливо спитав Леонов.

– А ти гадав, легко? В моєму житті вже всяке траплялося. І в болоті по горло сидів, коли навколо собаки нишпорили. На самій злобі витримав. У мене, брат, стаж цієї злоби багаторічний, мене ще батько на неї благословив. Давайте вип'ємо за лихо нашим ворогам.

Глухо цокнули склянки. Тиша. І знову голос Гурєєва:

– Я б не міг, як оце ви, сидіти отак, на дачці, ніби на курорті, і вистукувати ключем правду наполовину з брехнею.

– Ми брехнею не займаємося, – глухо сказав Зілов.

– Кинь, усі займаються.

– А ми не займаємося, – підвищив голос Зілов.

– Ну, гаразд, гаразд, – примирливо сказав Гурєєв. – Я це тільки тому, що мені до душі інше: міною міст рвонути, всадити кулю, кому треба, в голову – оце діло! Наслідок зразу видно. Мене на дурниці не посилають. Один мій шеф, майор Гецке, якось сказав: «По трупах іти не дуже зручно, зате м'яко». Га? Здорово сказано!

Знову цокнули склянки…

Коли вже випили багатенько, виникла безладна суперечка про те, що важливіше, шпигунство чи диверсія. Говорили, перебиваючи один одного, тільки Гурєєв і Зілов. Кожний вперто стояв на своєму.

– Та зрозумій же ти, – казав Гурєєв, – війна йде. Тут сила ламає силу, і це найголовніше. Ось рвону тут у вас одну поважну будівлю, і це буде цінніше за всі ваші донесення. Ваш Бусаров, чесно кажучи, на своєму аеродромі може зробити більше, аніж ви тут удвох за рік.

– Але ви забуваєте, що Бусарова знайшли ми з Леоновим, – не поступався Зілов.

Вони випили по останній, і невдовзі все стихло.

О п'ятій ранку їх розбудив хрипкий голос Гурєєва:

– Вставай, хлопці! Вставай! Є чим похмелитися?

Поки Зілов і Гурєєв умивались, Леонов готував сніданок. Нарешті вони знову сіли за стіл.

– Відкупорити свіжу пляшку? – спитав Леонов.

– Не треба, – сказав Гурєєв. – Мені на похмеляння вистачить. І за діло. Коли ви можете звести мене з вашим Бусаровим?

– Сьогодні ввечері він має приїхати до Москви, – відповів Зілов. – Чекай-но, а гроші ти нам привіз?

– Не бійся, не загубив і не привласнив. Он речовий мішок, бери лічи – двісті п'ятдесят кусків, як одна копійка. Одержання відстукай для годиться Фогелю. Там і бланки для резервних документів. Міг, між іншим, погоріти мій мішечок, і я разом з ним. Причому двічі. Спершу ще на німецькому боці. Нарвався там на одного майора СС. Чин якийсь із Берліна. Тільки-но прилетів на фронт з ревізією. Його про мене не попередили. Заліз він у мій мішок, побачив купу грошей і як почав… Два дні з'ясовували, хто я такий. Через це я мало не спізнився на зустріч з вами. А вчора, в Москві, мене комендантський патруль схопив – я не віддав честі на вулиці. Годин зо дві потім таких, як я, вчили честь віддавати. Сміху мало. Козиряю по команді, а сам думаю: а що, як вони зазирнуть у мій мішечок? Обійшлося. Тепер ось що: наказ від Доктора. В кінці кожної радіограми після підпису вистукуйте чотири точки. Це буде сигналом, що у вас руки вільні. Зрозуміло?

– Зрозуміло. Поки що наші руки в порядку, – відповів Зілов.

– Глядіть же!

– Глядимо!

– Бо тільки що, покладу вас рядком, і кінці в воду.

– Годі погрожувати, – рішуче сказав Зілов. – Більше нам ніяких доручень нема?

– Похвалити вас наказано. Ордени вам карбують. До вечора що будемо робити?

– Чекайте-но. Документи для диспетчера привезли?

– Привіз.

– Давайте. У нас з ним сьогодні зустріч.

– Де? Коли? Сьогодні ж – Бусаров! – насторожено опитав Гурєєв.

– Бусаров, я сказав ясно, приїде до Москви увечері. А диспетчер вже за годину мене чекатиме на тій станції, де ми пересідали з поїзда на поїзд. У нас побачення з ним у крамниці культтоварів.

– Поїдемо всі разом, – тоном наказу сказав Гурєєв.

– Він знає тільки мене.

– Нічого, ми з Леоновим рекомендуватися йому не будемо, постоїмо збоку для порядку.

Очевидно, Гурєєв зажадав цього з тією ж метою: перевірити агентів.

Через хвилину Безпалов уже говорив по телефону з Весеніним, що перебував у Кратові.

– На дванадцяту всі три будуть там, у крамниці. Там ми його й беремо. Пильнуйте, він потрібен лише живий.

Ця маленька крамничка, що торгувала культтоварами, містилася біля базару. У неї було два входи: один – з вулиці, другий – з базару. Не можна сказати, що покупці так і сунули в цю крамничку. По-перше, поряд Москва; по-друге, мало спаде на думку в час війни придбати патефон чи півбаян. Єдиними активними покупцями були тут місцеві дітлахи, але останнім часом і вони не забігали – вже другий тиждень на дверях крамниці висіло оголошення «Зошитів нема».

За півгодини до дванадцятої продавцями крамниці стали Весенін і Чувихін. Потім у крамниці з'явилися три покупці. Всі вони також були співробітниками держбезпеки. Один з них повинен був зіграти роль завербованого Зіловим диспетчера, він був у залізничній формі. Нарешті для природності до крамниці зайшли й дві дівчини, які повинні були купувати репродукції картин для оздоблення гуртожитку. Так що, коли Зілов, Гурєєв і Леонов увійшли в крамницю, вони побачили цілком вірогідну картину торгуючої точки.

Гурєєв і Леонов зупинились біля дверей і почали роздивлятися прикріплені на стіні плакати. Зілов підійшов до прилавка, сказав щось покупцеві в залізничній формі і попрямував до виходу. Залізничник – за ним. Як тільки вони пройшли повз Гурєєва, той пішов за залізничником. Але тієї ж миті біля виходу опинилися ще два покупці. Залізничник різко відсахнувся від дверей і спиною штовхнув Гурєєва, який ішов за ним; той хитнувся, і в цей час його схопили за руки, збили з ніг і притисли обличчям до підлоги. Його обеззброїли, зв'язали, через чорний хід винесли з крамниці і поклали в машину.

– До управління! – наказав шоферу Весенін. Усе це відбулося за лічені хвилини…

«Зілле» – «Сатурну».

«І досі Леонов виходить на явочну адресу. Гурєєва нема. В чому справа? У Зілова почалося якесь ускладнення після простуди. Звернутися до лікаря по допомогу боїмося. Вечорами температура у нього дуже висока. А головне – нема кур'єра. Як бути? « Зілле».

«Сатурн» – «Зілле».

«Дуже співчуваємо Зілову. Спробуйте звернутися за порадою до продавця якоїсь віддаленої від вас аптеки. На зустріч з кур'єром більше не виходьте. Останні відомості диспетчера дуже цінні, добре заплатіть йому. Гроші вишлемо скоро. Запитайте в нього, чи не готується перекидання військ з Центрального фронту на інший. Це дуже важливо. Чи не міг би Бусаров провести операцію з ангаром сам? Ми скинемо все, що для цього потрібно. Привіт. Доктор».

«Зілле» – «Сатурну».

Диспетчер знає тільки те, що залізничний порожняк концентрується на найближчих до Москви станціях далекосхідної магістралі, але, на його думку, до Центрального фронту це відношення мати не може. Обіцяв уточнити. Бусаров згоден зробити сам, але йому потрібні детальні інструктаж і техніка. Вирішуйте. Я зовсім збився з ніг, втрачаю голову. З Зіловим зовсім погано. Ліків купив, але вони не допомагають. Охоплює відчай. Зілле».

«Сатурн» – «Зілле».

«Менше відчаю, більше мужності. Будемо сподіватися, що Зілов скоро одужає. Щодо Бусарова рішення буде прийняте найближчим часом. Привіт. Доктор».

«Сатурн» – «Зілле».

«Уже чотири дні вас немає в ефірі. В чім річ? Доктор».

«Сатурн» – «Зілле».

«П'ять днів вас немає в ефірі. В чому річ? Доктор».

«Зілле» – «Сатурну».

«Зілов помер в ніч на 26 червня. [4]4
  Смерть Зілова була вигадана для того, щоб змусити «Сатурн» надіслати Леонову іншого напарника і з ним нові інструкції.


[Закрыть]До 28 червня він лежав на дачі, я не знав, що робити. Мені допоміг Бусаров. Минулої ночі ми віднесли тіло Зілова на шосе і поклали на узбіччі без будь-яких документів, Сьогодні я на таксі їздив на те місце – тіла немає. Що робити далі? Відповідайте негайно. Зілле».

«Сатурн» – «Зілле».

«Висловлюємо щире співчуття. Зілов помер як солдат, перебуваючи на посту, будьте ж і ви солдатом і не втрачайте мужності, хоча ми розуміємо, що ви пережили. Завтра дістанете детальний інструктаж. Все буде добре, мужайтеся. Доктор».

«Зілле» – «Сатурну».

«У мене нічого немає. Переходжу на прийом. Зілле».

«Сатурн» – «Зілле».

«Доводжу до вашого відома, що наказом командування фронту вас нагороджено золотою медаллю за хоробрість. Зілова нагороджено посмертно. Це визнання великих досягнень і доброї вашої роботи. Поздоровляємо! Передайте нашу подяку Бусарову за допомогу, яку він вам подав. Новий напарник прибуде до вас найближчими днями. У нього будуть гроші для вас і все необхідне для Бусарова. Повідомте зручне для вас місце зустрічі. Привіт. Доктор».

«Зілле» – «Сатурну».

Дякую за високу нагороду. Такого напарника, як Зілов, мені не знайти. Місце зустрічі: пропоную дачну платформу станції Удєльна; мені тепер важко далеко виходити; бажаний час з двадцять першої до двадцять другої години, коли темно. Зілле».

«Сатурн» – «Зілле».

«Місце і час зустрічі приймаємо. Дні уточнимо завтра-післязавтра. Відпочивайте. Підтримуйте зв'язок тільки з Бусаровим. Привіт. Доктор».

Через п'ять днів до Леонова прибув новий напарник, Гусєв, похмура літня людина. Його заарештували того ж дня.

Частина третя
КОЖНУ ХВИЛИНУ – В БОЮ

Розділ 30

Начальник гестапо Клейнер наказав у робочий час зібрати всіх працівників гестапо. В коридорі другого поверху на столі, покритому зеленим сукном, були розкладені коштовності, які приніс Кравцов. Самого Кравцова попросили сісти збоку біля стола. Він не уявляв, що мало відбутися, але з того, як з ним поводились, відчував: небезпека йому не загрожує, і з цікавістю чекав, що буде. З'явились фото– і кінорепортери. Коридор заповнили співробітники. До стола підійшли оберштурмбанфюрер Клейнер і майор в армійській формі. Всі притихли. Клейнер дістав з кишені маленький аркушик паперу, зазирнув у нього і почав промову:

– Ми відірвали вас од роботи на кілька хвилин, щоб усі ви взяли участь у нашому маленькому торжестві. Під час однієї з наших операцій ми вилучили у місцевого жителя, який не відзначався чесністю, оці коштовності. Вартість їх визначається досить солідною цифрою. Зараз ми передаємо їх у фонд священної війни нашого рейху. – Клейнер викинув уперед руку й крикнув: – Хайль Гітлер!

– Хайль! Хайль! Хайль! – проревів зал.

На місце Клейнера став армійський майор. Закинувши масивну бриту голову назад, він сказав:

– Мені випала честь прийняти ваш дар і встановленим порядком відправити його в Берлін, у рейхсбанк. – Майор дивився на всіх і ні на кого зокрема, маленькими злими очима. – Вартість цих речей значно вища за ту, що її визначили компетентні особи. В цьому вашому дарі виражено єдність армії і всіх діючих разом з нею інститутів, ту єдність, яку ми називаємо великим ім'ям нашого великого вождя. Хайль Гітлер!

І знову тричі проревіли гестапівці. Мигали бліц-лампи. Скрекотіли кінознімальні апарати. Кравцов спостерігав усю цю церемонію, ледве стримуючи посмішку.

Гестапівці розійшлися по своїх службових кімнатах. Двоє солдатів, що прибули з майором, склали коштовності в чемодан, який тут і опечатали.

– А вас, пане Конопльов, я прошу зайти до мене, – сказав Клейнер Кравцову.

Коли Кравцов увійшов до кабінету Клейнера, там уже були ще три гестапівці – найближчі його помічники.

– Пане Конопльов, – урочисто сказав Клейнер, – я хочу привітати вас із зарахуванням вас до мого апарату.

– Дякую, – зворушено промовив Кравцов.

– Сідайте, будь ласка. Ваш диплом і деякі документи із Смоленська одержані, ось вони. Прошу вас не ображатися за цю перевірку. Війна!

Чудово розумію, – відповів Кравцов.

Не ображайтеся, будь ласка, і за те, що сьогодні ми не назвали вашого прізвища.

– Я анітрохи не ображений.

– Але вважаю своїм обов'язком поясняти: Німеччина зацікавлена у всілякому зближенні гестапо, всіх сил СД і армії. На жаль, ще живі різні упереджені думки і існують непорозуміння. Наше маленьке торжество спрямоване на те, щоб їх усунути. Воно буде широко розпропаговане як початок кампанії «Гестапо допомагає армії». Погодьтеся, що почати цю кампанію з операції, проведеної росіянином, було б дещо неправильно і, мабуть, нетактовно.

– Цілком з вами згоден! – вигукнув Кравцов.

– Ну, тим краще… – Клейнер взяв зі стола конверт і подав його Кравцову. – Тут п'ятсот марок. Це мій подарунок.

Кравцов підвівся, взяв пакет і потиснув руку Клейнеру.

– Мені важко говорити. Спасибі.

– Сідайте, сідайте. Вам спасибі…– говорив Клейнер, посміхаючись Кравцову. – Але всякий початок потребує продовження, чи не так? Отже, вам доручається займатися в найближчі місяці тим, що ви так блискуче почали. Ми даємо вам спеціальну оперативну групу з п'яти чоловік. При потребі ви можете користуватися нашою секретною агентурою. Номінально групою керуватиме майор Берг – він знає російську мову. – Клейнер вказав на кремезного гестапівця, який сидів у кріслі. Майор привітно кивнув Кравцову, і Клейнер вів далі: – Фактично групою керуватимете ви. Зараз ви підете разом з майором Бергом, і він познайомить вас із співробітниками вашої групи. Бажаю вам успіху.

– Я зроблю все, що зможу, – скромно і водночас упевнено промовив Кравцов.

Наступного дня про почин управління гестапо, яке очолював Клейнер, уже трубили берлінські газети і радіо. Кравцов одразу і міцно ввійшов до середовища гестапівців, викликаючи в них не тільки цікавість, але й повагу змішану із заздрістю. Група дістала назву «Алмаз» і приступила до роботи.

Негласним співробітником «Алмаза» став Бабакін. Без його допомоги Кравцов взагалі не зміг би виправдати надій, які покладав на нього Клейнер. За час своєї торгової діяльності Бабакін познайомився з багатьма мерзотниками, які в дні евакуації міста мародерствували, награбували багато добра і тепер судорожно міняли його на коштовності і передусім – на золото. Знав Бабакін і кількох типів іншого гатунку. Це були колишні непмани – ділки, які нічим не гребували. Після ліквідації їх непманської діяльності, вони як кажуть, пішли в підпілля, маскувалися, як уміли. Інші ледве животіли, інші йшли на радянську службу, але всі вони в заповітних тайниках ховали золото, коштовні камінці і терпляче ждали, коли зміниться влада. Один з них, якого Бабакін краще знав, ніж інших, на прізвище Єремеїч, якось спитав у нього, чи є в місті чорна біржа. Обличчя Бабакіна стало таємничим, він озирнувся навкруги і пошепки відповів:

– Коли буде потрібно – знайдеться.

Цей тип не давав йому потім проходу, але Бабакін лишався неприступним у своїй вірності великій таємниці і чекав, коли Єремеїч сам викладе, нарешті, свої карти, тобто свої багатства…

Після сильних морозів у січні і першій половині лютого раптом випав сонячний тихий день, один з тих, котрі нагадують людям про незабарну весну. Опівдні на південній стороні будинків дзвінко закапало. Пригрівало сонце. В цю неділю базар був особливо багатолюдний. Хто міняв стоптані черевики на сахарин, хто хутряну шапку – на сигарети чи махорку, хто ватянку – на свічки, хто костюм – на шматок свинячого сала. Здебільшого тут були люди, яких пригнали сюди нужда і голод. Нишпорили по ринку і запеклі спекулянти. Цих не цікавили старі ватянки, їм потрібні були німецькі марки, але не окупаційні, а, як вони говорили, головні. З російських грошей їх дуже цікавили миколаївські золоті монети, але можна було зговоритися з ними і на радянські гроші, для яких вони самі проробили девальвацію, прирівнявши карбованець до копійки. Якось Бабакін спитав одного з них, на біса він бере радянські гроші, і почув у відповідь: «Що б там не було, але німець у Росії не виживе, а гроші, брат, навіть царські, в революцію зразу не відміняли…»

Цього дня жваво йшла торгівля і в Бабакіна. Особливо хапали махорку, яку він продавав порціями в маленьких скляночках. Купа окупаційних марок виростала на очах. Бабакін мав патент на торгівлю і мусив брати цей паперовий мотлох.

Неподалік від його рундука, притулившись до стіни наглухо зачиненого магазину, стояв Кравцов. На ньому було добротне драпове пальто, оленяча шапка і підшиті шкірою білі бурки. Він спостерігав базарну штовханину, пускаючи дим хорошої німецької сигари. Нарешті той, кого так чекали Кравцов і Бабакін, з'явився на ринку. Це був Єремеїч – чистенький маленький дідок у куртці з сірого домотканого сукна, в добрячих валянках із закотами і чорному капелюсі з короткими крисами. Він звично втерся в гущу базарного натовпу і зник у ній. Через кілька хвилин він вигулькнув перед самим рундуком Бабакіна. Обличчя його розчервонілось, маленькі оченята під густими сивими бровами збуджено блищали. Як видно, йому подобалася ця базарна штовханина. Він обвів ринок неквапливим поглядом і підійшов до рундука.

– Здрастуй, Григорію Юхимовичу, – сказав він високим співучим голоском, подаючи через прилавок руку Бабакіну.

– Привіт, Єремеїч, як діла-дільця?

– Діла забуті, а займатися дільцями наче старий став.

– Зайди, Єремеїч, – тихо сказав Бабакін.

Єремеїч, ніби не чув запрошення, стояв, спершись грудьми на прилавок. Потім ліниво відштовхнувся руками і поволі пішов до входу в рундук.

Бабакін підсунув йому порожній ящик.

– Сідай.

– Дякую.

Єремеїч сів і почав роздивлятися розкладений на полицях товар.

– Не густо, не густо, – посміхнувся він.

– Те, що мені потрібно, я маю, – розсміявся Бабакін.

– Оце тут? – недовірливо спитав Єремеїч. – Не сміши ти мене, старого.

– Я ж тобі, Єремеїч, не раз казав: май голову на плечах, а зиск сам прийде.

– Що правда, то правда, – зітхнув Єремеїч і подивився на годинника-цибулину, якого витяг з-за пазухи. – Біжить час, спасу нема.

Бабакін мовби не зрозумів натяку. Зайнявся покупницею. Вона умовляла його зайти до неї додому подивитися самовар, який хотіла продати.

– Ні, мадам, у мене такого правила нема, щоб по домівках бігати, – відбивався Бабакін. – Принесіть або когось попросіть. Тут ми його оцінимо, і край.

– А може, ваша ціна мене не влаштує, а тягати самовар туди й назад, думаєте, легко?

– Більше нічим не можу допомогти, шановна.

– Хоч приблизну ціну скажіть… Самовар срібний, медальний, на двадцять п'ять склянок, у вигляді кулі на гнутих ніжках.

Бабакін розсміявся.

– Циган поза очі коня купив, а він козою обернувся.

Жінка ображено стиснула губи й пішла.

Бабакін сів рядом з Єремеїчем на ящик і приступив до справи.

– Ти недавно цікавився біржею. Так от, щодо біржі поки що нічого не скажу, але є чоловік, який має долари, а що він за них хоче – не знаю, здається, камінці. Так я зрозумів його натяк.

– Хто такий? – пожвавішав Єремеїч. – Тутешній?

– Та звідки в тутешніх долари? Із Заходу звідкілясь, але росіянин. А може, поляк.

– А сам чому долари не береш? – примружившись, спитав Єремеїч.

– Віддаю перевагу золотцю.

– Ну і дурний. Долар – він, що в світі не скоїться, завжди на ребрі стоїть, а золотце – воно – вагу має і пробу, і на нього коли попит, а коли й самий тільки клопіт.

– А чого ж тоді цей тип долари продає? Виходить, камінці краще?

Єремеїч поблажливо усміхнувся.

– Ти, любий друже, я бачу, дієш наосліп, а не як фахівець. – Він помовчав і заговорив тоном лектора, причому було видно, що йому приємно навіть говорити про це. – Долар завжди стоїть на ребрі – це факт. І з ним ніякої фантазії статися не може. А камінці, любий мій, вони не тільки блиском виграють, вони самі грати можуть. Звичайно, у нашому місті для них ніякої гри нема. Ти кажеш, що той чоловік із Заходу, а там зовсім інша справа. Якщо він, скажімо, з польських районів, то там камінець грає скільки завгодно. Там діє не камінчик, а мода і жіночі примхи і фанаберія. І тоді починає вигравати всіма бліками ціна камінчика. От тобі, шановний, і зиск: тут у нас взяти каміні без будь-якої гри в ціні, а там пустити їх в усьому блиску. А з доларом, хоч він і твердий, такої гри і блиску не буває.

– А чого ж ти сам не пустиш камінці на блиск?

– Якби знав дорогу на Захід, пустив би, – прорік Єремеїч. – А потім ще має значення вдача ділка. Долар любить ділка спокійного, котрий свої нерви береже, як гроші. Але завжди були й такі – з фантазією в голові, що люблять пограти на власних нервах. Такому нічого, крім камінців, не треба. І зауважу: ділами вони орудували мільйонними. Прогоряли іншим разом страшенно, але риск їхній завжди добре оплачувався.

– Цей, мабуть, якраз такий і є,– роздумуючи, сказав Бабакін і, мовби стрепенувшись, пожвавився. – Спасибі, Єремеїч, за урок. Тепер я, мабуть, з цим типом побалакаю. А то я, дурний, думав: нащо людині камінці, коли в неї є долари? – Бабакін спантеличено похитав головою. – Скажи, будь ласка, цінна наука!

На обличчі в старого проступили тривога і злість. Тривога, що Бабакін перехопить у нього клієнта, а злість, мабуть, на себе за те, що він невідомо навіщо напоумив цього тупоголового кустаря-одинака. Він явно не знав, що йому робити, щоб усунути конкурента.

– А ти долар в руках коли-небудь тримав? – раптом нібито занепокоєно спитав він.

– Не доводилось.

– Тоді не лови гав: в одну мить фальшивку тобі підсунуть.

– А як перевірити? – діловито спитав Бабакін.

– Як, як… – цього разу Єремеїч від повчання утримався.

– А ти фальшивку відрізниш? – спитав Бабакін.

– За два аршини одним оком.

Бабакін засунув руку за пазуху й витяг зелений доларовий банкнот.

– Який він? Правильний чи як? – спитав Бабакін, тримаючи банкнот на відстані.

– Покажи ближче, – притихлим голосом попросив Єремеїч.

Бабакін покрутився і дав йому бумажку.

Треба було бачити, як Єремеїч узяв її і як він її тримав – шанобливо, обережно, навіть ніжно, як він любовно з усіх боків її оглядав і довго не хотів повертати Бабакіну.

– Гарантія – справжній, – сказав він нарешті, з повагою дивлячись на Бабакіна. – А ти, я бачу, не такий простакуватий, як здаєшся.

– Ти про це? – Бабакін вказав на американський банкнот і тут же засунув його за пазуху. – Просто для колекції зробив пару бумажок. Був у мене один камінець, випадково в руки попався, і ходу я йому не бачив. От і загнав його. Так той тип усе не вірив, що в мене тільки один цей камінець. «Ну і ділки, – каже, – у ваших краях! Вам би, – каже, – тільки курми торгувати».

– А їх у нього багато? – обережно спитав Єремеїч, торкаючись пальцем грудей Бабакіна, де була схована доларова бумажка.

– От з такої пачки витяг, – Бабакін показав руками пачку завбільшки з цеглину й індиферентно сказав: – А може, мені пошукати йому цих камінців? Мені ж, дурневі, не раз їх пропонували, а я не брав. Нащо, думаю, мені такий неходовий товар?

– Ти почекай, – раптом по-змовницькому сказав Єремеїч. – Для початку хочеш від мене на цьому добрий шмат заробити?

– Як це? – недовірливо поцікавився Бабакін.

– А так. Зведи мене з цим чоловіком, і від мого обороту матимеш комісійні.

– Ти ж обдуриш, Єремеїч, скажеш, що такий-то оборот, а насправді провернеш інший.

– Даремно говориш, – образився Єремеїч. – Між собою ділові люди рук не бруднять. Ніколи. Ми ж не більшовики – щоб вони згоріли в пеклі! Закон: ти допоможи мені, а я тобі.

Бабакін ще хвилин з десять не здавався. Єремеїч насідав і розпалювався все дужче. Нарешті Бабакін капітулював, і трагічна для Єремеїча його зустріч з Кравцовим відбулася…

До весни кравцовська група «Алмаз» з негласною допомогою Бабакіна провела ще кілька таких операцій. У дальшому з кожної операції Кравцов організовував «відходи» для Савушкіна, який і досі вів свої комерційні справи з інженером Хорманом. Якось Кравцов прийшов до Клейнера і сказав:

– По-моєму, ми викачали все, що було в цьому місті. Прошу вас подумати про мою наступну роботу.

– Без роботи ви не залишитесь, – відповів Клейнер. – А поки що, пане Конопльов, я маю честь повідомити, що на заслуги в організації допомоги армії вас нагороджено орденом…