Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 39 страниц)

– Партизани?

– Поза будь-яким сумнівом, – відповів гестапівець. – Не вперше стикаюся з їхньою роботою.

– У машині були мій шофер і ад'ютант.

Гестапівець спитав:

– У вашого ад'ютанта були золоті зуби?

– Так.

– Він, – гестапівець кивнув на труп, прикритий плащ-палаткою.

Мюллер сів у машину й поїхав. Він був майже зовсім спокійний. Похитуючись на сидінні машини, пробував з'ясувати, що ж все-таки його ще тривожило. І раптом згадав: Андросов сідав у машину разом з капітаном Ноелем. Навіщо він був потрібен ад'ютанту? Це слід негайно з'ясувати. Повернувшись у «Сатурн», він насамперед спитав про це Рудіна, але той абсолютно нічого не знав. Нічого не міг сказати Мюллеру і викликаний до нього Щукін.

Андросов не з'явився й до обіду. Тепер про його зникнення знав весь «Сатурн». І тільки тоді до Мюллера прийшов Фогель. Виявляється, він знав від Ноеля, що Андросов допомагає йому дістати якийсь подарунок для дружини. Проте це повідомлення Фогеля мало що пояснювало.

Розшукати Андросова було доручено гестапо. В цьому розшуку брав участь і Кравцов, отже, нема нічого дивного в тому, що через тиждень з гестапо в «Сатурн» надійшли відомості, що проливали світло на долю Андросова. Гестапо через свою таємну агентуру встановило, що приблизно тиждень тому група невідомих осіб, очевидно причетна до таємних комуністичних організацій, схопила на вулиці якогось росіянина, який нібито працював у гестапо, і, як зрадника, стратила його. Місцезнаходження трупа невідоме…

Перечекавши після цього майже місяць, Рудін пішов на зв'язок з Бабакіним. Їхня зустріч відбулася на базарі в паркий літній день. Від спеки весь базар здавався якимсь півсонним. Люди тислися в тінь від рундуків, і було незвично тихо. Тільки через рівні паузи коло базарних воріт вигукувала скрипучим голосом молодичка:

– Сахарин, сахарин!

Рудін підійшов до рундука Бабакіна.

– Чи нема якоїсь легенької сорочки?

З сутінків крамнички висунувся Бабакін.

– Такий товар, пане хороший, не залежується. Приходьте в ту неділю, прибережу. – Бабакін поклав на прилавок скручений у кульку папірець. Рудін непомітно взяв його і пішов з базару.

«Рудіну. Хоч і раптово виникла, операція з Андросовим пройшла дуже добре. Одержані нами відомості важко переоцінити. Всіх учасників операції генерал Старков представляє до урядових нагород. Яка обстановка після операції у вас? Чи не варто вам на деякий час послабити активність? Потім у вас повинно бути тільки дві мети: розкриття підготовлених «Сатурном» нових агентів і спостереження ходу розгорнутої нами гри, до якої ми підключаємо дедалі більшу кількість виявлених нами агентурних радіоточок. Надзвичайно важливо знати, що. з дезінформації береться на віру, що піддається сумніву. Щодо Щукіна все сходиться. Його, дружина і син проживають у місті Барабинську, вважають, що він пропав безвісти. Найближчими днями думаємо передати для нього і листа від дружини та сина. Поки що ніяких кроків щодо нього не робіть. Правильніше буде, коли ми на Щукіна виведемо когось іншого. Андросов вітає вас і дякує за все, що ви для нього зробили. Завтра відправляємо його на Велику землю. Привіт. Марков».

Розділ 39

Бізнес Савушкіна з інженером Хорманом обірвався раптово. Просто одного справді чудового літнього дня Хорман сказав Савушкіну, що завтра вони поїдуть по всьому «Сірому поясу». Хорман повинен був, як він висловився, візуально оглянути місцевість, де розпочато будівництво оборонних вузлів.

– Я беру вас з собою, – сказав Хорман. – Мабуть, там мені доведеться мати справу з росіянами. Їх уже зігнали в район будівництва.

В поїзді вони перебували чотири дні, і Савушкін мав можливість скласти досить точну карту оборонних споруд «Сірого пояса». Увечері на п'ятий день вони повернулися в місто. А вночі Савушкін зник. Що з приводу його зникнення думав Хорман і чи вживав він заходів, щоб розшукати свого постачальника коштовностей, невідомо.

Більшу частину шляху Савушкін проїхав уночі на мотоциклі. Потім він сховав машину в розваленому бліндажі на узліссі і пішов пішки. Рано-вранці його спинив дозорець партизанської бази. Савушкін не знав пароля-пропуска, і йому довелось чекати зміни дозорців. Хай йому чорт! Варто було так квапитися всю ніч, пройти через стільки небезпек, щоб застряти біля своєї бази! Спроба заговорити з дозорцем нічого не дала. Суворий юнак з автоматом на грудях у розмову не вступав. Мало того, поінформованість Савушкіна про базу викликала в нього підозру; він наказав йому підняти руки і стати обличчям до стовбура старої сосни. Довелось виконати наказ. Це було вже зовсім смішно, якби не було так важко стояти, впершись носом у коряву кору сосни, по якій вгору і вниз бігали мурашки.

Нарешті прийшла зміна, і суворий юнак з автоматом повів Савушкіна на базу.

– Так вам і треба, пане спекулянт, – сміявся Марков, коли Савушкін розповів йому про свою ранкову пригоду. – Дозорець же відчув, що має справу з ділком чорного ринку.

Савушкін відпоров підкладку на спині свого піджака, вийняв звідти клапоть білої тканини і мовчки поклав його на стіл перед Марковим.

– Звіт про витрачені коштовності? – посміхнувся Марков.

– Саме.

Марков уважно прочитав і переглянув усе, що було написано і намальовано на полотні, і підняв веселі очі на Савушкіна.

– Сподіваюсь, тепер ви інакше дивитесь на мерзенну діяльність спекулянта?

– Все одно діло гидотне, – сказав Савушкін.

– Але явно вигідне, – заперечив Марков. – Оцей ось клапоть полотна знаєте, що коштує? Мовчите? Скромність перемагає? Цьому вашому клаптю ціни нема, дорогий Савушкін. Дякую вам за вашу чудову роботу. А з Хорманом, значить, так і не попрощались?

– Не було часу.

– Недобре, Савушкін, – сміявся Марков, – неввічливо. Він же образитися може. Стільки для вас зробив, а ви так по-хамському з ним повелися.

Вони обидва весело сміялись.

– Днів зо два відпочиньте, а потім у похід, – сказав Марков.

– Куди?

– У місто. Всі туди перебираємось.

У місто перебирались Марков, Савушкін, Галя Громова, юний ад'ютант Маркова Коля і Будницький з двадцятьма своїми бійцями. Семеро бійців було вирішено залишити на базі як резерв і для її охорони. З допомогою підпільників у місті вже підготовлено приміщення, де базуватиметься Марков. Будницький і його група оселяться у родичів одного з бійців. Підпільники перевірили це місце. Воно було дуже зручне: будинок стояв на відшибі, рядом з міським кладовищем, зразу за яким починалась неозора рівнина, заросла кущами і покраяна глибокими балками. Запасна рація, частина майна і боєприпаси для групи Будницького були вже перекинуті в місто. Остаточно уточнювався маршрут переходу. Найважчою і небезпечною його ділянкою вважався самий підхід до міста.

Товариш Олексій і його люди вважали, що до міста треба вийти через заболочений ліс, але стежки там добре знав тільки один чоловік – лісник Матвєєв, якого ось уже третій день не могли знайти. Біля його хати в лісі чергували партизанські розвідники, але дід наче у воду впав.

Усе було готове до переходу. Лише Будницький, як завжди, вважав, що він ще не все сказав своєму заступникові Кудрявцеву, який лишався на базі з шістьма бійцями. Він буквально не відходив од Кудрявцева і доймав його нескінченними перевірними запитаннями. Потім Будницький атакував Ловейка, який входив у сімку тих, що лишалися.

З ним він розмовляв трохи інакше.

– Ти не забув, сподіваюсь, як ми тебе судили за злочинне самовілля?

– Таке не забувається, – похмуро буркнув Ловейко.

– От і добре. Значить, тобі все ясно? Наказ Кудрявцева – закон. А коли доведеться наказувати самому, що спочатку робитимеш?

– Думатиму.

– Про що?

– Про бійців, от про що. І щоб краще виконати завдання. І без втрат.

– Правильно, Ловейко, – радів Будницький. – Будеш так робити, дивись, ми тобі і повернемо високе партійне звання. Чи воно тобі ні до чого?

Ловейко всією своєю важкою постаттю повернувся до Будницького, очі його недобре блиснули.

– Гаразд, гаразд, – примирливо сказав Будницький. – Я ж тільки питаю.

Будницький знову поспішав до Кудрявцева. Йому раптом здалося, що той забув, як треба тримати зв'язок з партизанами…

Найбільше за всіх хвилювався, чекаючи походу в місто, Коля. Він знав, що Марков довго не міг вирішити, чи прати його з собою. А тут ще ця історія з Галиним портретом. Але він поклявся собі показати всім свою партизанську витримку і жодного разу ні з ким не заговорив про похід у місто, вдавав, ніби йому абсолютно однаково, де бути, – він солдат, і для нього не має значення де воювати, аби не сидіти склавши руки. Але Марков бачив, як хвилюється хлопчина, як він весь напружується, коли починається розмова про перехід у місто. Рішення Маркова взяти його з собою Коля зустрів теж, як належить солдатові, спокійно, без будь-яких переживань. Коли Марков сказав йому про це, він став по стойці «струнко» і відповів:

– Єсть, товаришу підполковник.

Увечері прийшов посланець від партизанів – лісник Матвєєв, що, нарешті, повернувся. Виявляється, він знайшов у лісі пораненого збитого радянського льотчика і цілий тиждень влаштовував його в безпечне місце. Провести групу Маркова через заболочений ліс він погодився.

Група йшла до цього лісу дві ночі підряд. Остання денна стоянка перед заболоченим лісом була в байраку, так густо зарослому горішиною, що на дно його майже не пробивалося денне світло. Сюди надвечір мав прийти лісник.

Лісником виявився непоказний чоловічок на вигляд років п'ятдесяти. Коли Марков не повірив, що йому за сімдесят, він сказав:

– Я, товаришу начальник, як той іржавий гвіздок, якого ще дід забив, а онуки на ньому гойдалки чіпляють.

Швидкий у рухах, дотепний, він буквально хвилини не міг всидіти на місці.

– Ні, ні, нащо бога гнівити, силонька ще є,– сказав він і, різко підвівшись, бо сидів навпочіпки, вхопився за кострубату горішину та так трусонув її, що вся вона затремтіла, заскрипіла своїм вузлуватим стовбуром. Він засміявся. – А от недавно вночі, думав, усе, амба. Та от з цим льотчиком, будь він неладен. Звалився на мене, мов сніг на голову. Одна нога в нього переламана, а друга – поранена. Ну як його переправляти? Взяв я його собі на спину й попер. Вирішив доставити його до однієї баби в Ліговку, а туди, вважай, верст вісім, та ще з гаком. Ця бабка вже не одного пораненого на ноги поставила. От і поніс. Спершу зопалу здалося, що наче й не важко. Льотчик же худенький, майже що хлопчак. А на третій-четвертій версті став він мені, як піп Сергій з Глуховичів, важкенний, мов камінням начинений. Але несу, бо за ніч треба донести його до цієї бабки. – Матвєєв відламав гілочку, як хлопчисько, хльоснув нею по кущах. – І не доніс. Наче повітря не стало, ніби мені хто ножа в лівий бік всадив. Добре ще, що в лісі це сталося. От і лежимо ми рядком, ледве живі: льотчик і я. Він мені каже: «Кинь ти мене. Не мучся». А я його по матері. Пробую підвестися – наче ніж у боку і біль такий, хоч землю зубами гризи, і повітря знову ж нема. Так ми з ним дві доби й пролежали. Сміхота! Звірята коло нас бігають, нюхають, гратися починають. Ніби ми вже не люди з льотчиком. – Він посміявся, покрутив головою і вів далі: – І раптом як ніж з мене витягай. Підвівся – нічого, помахав руками – нічого. От штука, мовби нічого й не було. Став я льотчика знову припасовувати собі на спину, але, бачу, не можу. Ослаб, звичайно, два дні не ївши… Довелось його в кущах сховати. Дав йому води, нарвав купку заячої капусти і пішов підмогу шукати. А вона, підмога ж, рядом не ходить. Адже першого-ліпшого не попросиш. Довелося сходити по одного вчителя, так щось верст за п'ять. Нічого, сходив і все встиг. Льотчика надійно влаштували. От через те, товаришу начальник, я і затримався. Прошу вибачити.

– За що ж вибачати? – сказав Марков. – Спасибі треба сказати за таке благородне діло.

– Благородне? – Матвєєв помовчав, задумався, схиливши голову набік, потім відкинув лозину, присів навпочіпки перед Марковим. – Значить, вам у місто треба, товаришу начальник?

– Так. І треба так туди добратися, щоб піхто нас не побачив. Вийде?

– Ого! – лісник засміявся. – Зробити так, щоб усі люди кругом стали сліпими, цього я не зумію. Але промести акуратно – це можна. – Він повільним поглядом обвів людей Маркова. – Правда, вас чималенько, а кожна людина свій шум робить. Але нічого. Значить, так: я зараз побіжу, погляну, що там у лісочку моєму. А ви будьте готові. Явлюсь… – Він підвівся і, хапаючись за горішину, різкими ривками підтягуючи тіло, став швидко вибиратися з байраку.

Марков дивився йому вслід і думав: «Оце те головне, чого не врахував ідіот Гітлер. Він лічив наші танки, а лічити треба було отаких людей, як цей лісник».

Марков покликав до себе Савушкіна, який сидів віддалік на камені і про щось напружено думав.

Ну як, є які-небудь пропозиції? – спитав Марков.

Поки що нема, – похмуро відповів Савушкін, сідаючи біля Маркова. – Вся штука в тому, де я зможу з ним зустрітися.

– Це так, – погодився Марков. – Але я думаю, розрахунок треба будувати на тому, що зустріч відбудеться, звичайно, не на території гарнізону «Сатурна».

– А якщо він звідти не виходить? – спитав Савушкін.

– По-перше, це треба ще встановити. По-друге, може, нам у цьому посприяє Рудін?

– Не вмію я гадати на гущі, голова в мене не так влаштована. – На обличчі Савушкіна було страждання.

– А ви все-таки погадайте, – сухо сказав Марков. – Припустімо, що він виходить за межі гарнізону. Як ви з ним заговорите?

– Тоді вже легше легкого… Я все думаю, як з ним зустрітися, там, у гарнізоні.

– Такої зустрічі не буде, – повторив Марков. – І нічого легкого теж не буде. У вас, Савушкін, буде операція складна, гостра, і ви матимете справу з людиною небезпечною. Ще раз прошу це врахувати.

– Слухаюсь… – Савушкін бачив, що Марков сердиться.

Мова в них ішла про зустріч з Щукіним. На зближення з ним Марков вирішив послати Савушкіна і тепер всіляко намагався дати йому зрозуміти, в якій напруженій обстановці він виконуватиме це завдання. Таємниче зникнення Андросова не могло не насторожити як керівників «Сатурна», так і самого Щукіна. Якщо Щукін повірив, що Андросова схопили й стратили підпільники, він взагалі боятиметься кожного зустрічного на вулиці і ухилятиметься виходити за межі гарнізону. В останньому донесенні Рудін писав, що росіянам, які працюють у «Сатурні», не повідомляють щоденного пароля гарнізону. В кожному окремому випадку, коли хто-небудь хоче вийти за межі гарнізону, він повинен звертатися по дозвіл до начальства. Одне з двох: або керівництво «Сатурна» повірило в викрадення Андросова підпільниками і хоче уберегтися від нових втрат, або тут криється інше – посилюється недовір'я до всіх росіян. Обстановка там зараз дуже складна, напружена, і треба, щоб Савушкін зрозумів це.

На дні байраку був уже вечір, і, лише коли крізь густу зелень чагарника раптом прослизав світловий зайчик, це нагадувало, що там, нагорі, ще день. За часом сонце повинно було зайти через півгодини.

По схилу байраку, спритно ковзаючи від куща до куща, спустився лісник Матвєєв.

– Ось і я! – весело сказав він. – Півгодини на збирання – і гайда.

Дуже важким був цей останній перехід по заболоченому лісу. Незабаром у групі вже не було жодної людини, яки б не побувала до пояса у воді. Лісник не брався до уваги. Цей швидко і легко йшов попереду. Коли хто-небудь шумно ступав у воду, він, не спиняючись, обертався і питав чітко пошепки:

– Невже не бачите?

– Погано бачимо, – відповідав Марков, який ішов за ним.

– Ай-яй-яй! – докірливо говорив лісник і, тихо крекчучи, йшов далі. Як він сам бачив стежину, було незрозуміло.

Так ішли вже четверту годину.

– Чи не влаштуємо перепочинок? – тихо спитав Марков.

– Я знаю, коли треба, – відповів Матвєєв на ходу. Ішли ще, може, з годину. Раптом лісник спинився.

– Станція Посиденьки, – весело оголосив він і, відійшовши на кілька кроків, сів на пеньок. – Тут стільців усім вистачить – придивіться навколо.

Справді, всі розсілися на пеньках. Тут була невеличка суха галявинка, оточена щільною стіною тихого лісу.

– Станцію робимо тут не тому, що є стільці,– сказав Матвєєв, а так розраховано. Тепер більша частина шляху позаду, і в місто ви увійдете ще затемна. Тут вибирати треба одне: або відпочивати, або йти, як того діло вимагає. Відсталих, до слова спитати, нема?

– Нема, – відповів Будницький. Він був останнім у ланцюжку.

Так само раптово, як і спинилися, лісник схопився, підсмикнув штани й сказав:

– Підемо далі. Тепер буде сухіше.

Не спиняючись, ішли ще близько двох годин. Ліс почав помітно рідшати і незабаром перейшов у чагарник. Піднявшись з неглибокої балочки, лісник спинився і почекав, поки підтяглася вся група.

– Значить, так, – пошепки сказав він. – Бачите он там деревце? Від нього до міського кладовища двісті кроків. Ясно? А від кладовища вже починається вулиця, яка веде прямо в місто. Але краще йти городами, правіше.

– Там ми дорогу вже знаємо, – сказав Марков. – І на кладовищі нас повинні чекати люди.

– Ну що ж, тоді щасливої дороги! – сказав лісник і подав Маркову жорстку долоню. – А я назад, додому.

– Спасибі,– Марков затнувся. Чорт! Він навіть не спромігся дізнатись, як звуть лісника. – Спасибі, дорогий товаришу Матвєєв.

– Та ні, я зовсім не дорогий, – засміявся лісник, уже відходячи назад, до лісу. – Я ж безплатний або сказати так: дешевий, як той гріш, який не одразу знайдеш, а без того гроша копійка плаче… – Його легкі кроки скоро затихли в кущах.

Розділ 40

Адмірал Канаріс прилетів несподівано. Настільки несподівано, що непопереджена комендатура затримала його машину при в'їзді на територію гарнізону. Зомбах в цей час спав у своєму особняку після обіду. На місці був лише підполковник Мюллер, котрий і зустрів шефа абверу.

Вони зайшли до кабінету Мюллера. Канаріс був у чудовому настрої, гумористично розповів, як затримали його вартові коло шлагбаума, вимагали пароль і не хотіли знати ніяких адміралів. Слухаючи його, Мюллер також сміявся, але сам у цей час гарячково намагався знайти пояснення такій раптовій появі Канаріса. Чи не пов'язано це з недавнім його побаченням у Варшаві з Кальтенбрунером? Після загибелі ад'ютанта списки агентури Мюллер вдруге не складав. Тиждень тому він літав до Варшави і зустрівся там з грізним Кальтенбрунером. Коли Мюллер розказав йому, що сталося з його ад'ютантом і списками, Кальтенбрунер похмуро кинув:

– Не здивуюсь, якщо коли-небудь з'ясується, що це витівка Канаріса. Ви не дооцінюєте спритності його людей.

– Але я запевняю, що Зомбах про ці списки нічого не знав, – сказав Мюллер. – У ті дні, коли я їх складав, він хворів і взагалі не виходив на роботу.

Кальтенбрунер глянув на Мюллера своїми білястими очима, які завжди сльозилися, і нічого не сказав. Домовились діяти інакше. У «Сатурн» раз на тиждень приїжджатиме спеціальний кур'єр від управління імперської безпеки, якому Мюллер передаватиме дані про агентуру за минулий тиждень, і, таким чином, протягом двох-трьох місяців у руках гестапо буде повна картина закинутої в радянський тил агентури.

– У потрібний момент ми візьмемо все це господарство до своїх рук і покажемо фюреру, що означає активне використання такої сили, – сказав Кальтенбрунер.

Коли вони вже прощалися, Кальтенбрунер, наче між іншим, повідомив:

– У вас буде новий ад'ютант. Дуже віддана людина, з ним вам буде легше.

Цей новий ад'ютант, обер-лейтенант Біркнер, не далі як учора прибув і приступив до роботи…

Підтримуючи зараз із Канарісом невимушену і ні до чого не зобов'язуючу розмову, Мюллер пильно стежив за співрозмовником, все ще з острахом думаючи, чи не пронюхав Канаріс про його зустріч з Кальтенбрунером. Та ні, адмірал був веселий і досить демократичний. Розпитуючи Мюллера про сім'ю, докорив за те, що він протягом року, не знайшов часу з'їздити хоч на кілька днів до дружини.

– Я, скільки б не було роботи, – сказав Канаріс, – завжди намагаюсь побувати дома. І це потреба аж ніяк не біологічна. Навіть годинний відпочинок у домашніх умовах надзвичайно заспокоює і очищає мозок. Ви спробуйте, – розсміявся Канаріс– Самі переконаєтесь, що це так. Чи ви віддаєте перевагу методові Зомбаха і намагаєтесь перетягнути дім сюди?

Тепер настала черга розсміятися Мюллеру.

– У нього з цим нічого не вийшло. На третій день дружина заявила йому, що в цій паскудній глушині вона жити не бажає, і поїхала додому.

Канаріс зареготав.

– Ну й ну! А мені про це – ні слова.

У кабінет Мюллера заглянув ад'ютант Біркнер.

– Можна?

– Дозволите? – звернувся Мюллер до Канаріса.

– Звичайно, діло насамперед, – Канаріс одійшов до вікна.

Ад'ютант передав Мюллеру папку з донесеннями агентури, які потребували оперативного втручання.

– Фогель сидить у мене, жде… – прошепотів Біркнер і, сторожко глянувши на Канаріса, вийшов.

– Пробачте, адмірале, мені треба прочитати кілька донесень, що потребують негайної відповіді.

– Будь ласка. Що за донесення?

Канаріс сів до столу Мюллера.

– Ось.

Мюллер подав йому папку.

– Ні, ні, скажіть коротенько про найцікавіше.

Мюллер почав переглядати донесення.

– Ось… Один наш агент уже другий місяць б'є тривогу, нібито в Червоній Армії сталися якісь зміни в оформленні документів.

– Інші це підтверджують? – спитав Канаріс.

– В тому-то й справа, що ні, боюсь, що агент просто панікує.

– Ні, ні, підполковнику, це дуже серйозно. Проведіть переперевірку, і я в себе дам вказівку щодо цього. – Канаріс подивився на годинник. – Дайте розпорядження, і підемо будити Зомбаха.

Мюллер написав на повідомленні резолюцію і, викликавши ад'ютанта, передав йому папку. Коли той вийшов, Канаріс, пильно дивлячись на Мюллера своїми чорними маслянистими очима, спитав:

– Якої ви думки про хід нашої справи? Як настрій?

Мюллер відповів не зразу.

– Це завжди залежить від стану всієї воєнної обстановки, – обережно сказав він.

– Тоді зараз ви мусите бути настроєні оптимістично? – підхопив Канаріс, пильно дивлячись на Мюллера. З відповіддю не квапились. Канаріс і взнаки не давав, що завів зараз свою улюблену словесну гру, в якій був неперевершеним майстром. – Еге ж, еге ж, саме так… – задумливо сказав він, так і не діждавшись відповіді Мюллера. – Військова обстановка складається чудово. Ось коли бачиш усю мудрість стратегії фюрера! Мабуть, можна було взяти Москву і восени минулого року, та куди надійніше взяти її так, як вважає це за потрібне фюрер, – тепер. Стрибок до Волги дав нам нові величезні простори, до того ж, дуже багаті. Знову наші штаби підраховують полонених за допомогою арифмометрів. Сталінград ми візьмемо в найближчий час. Це означає, що Москва буде відрізана від півдня і передусім від нафти. Потім удар на північ вздовж Волги, і Москва відрізається від сходу. І тоді вона, знекровлена і непотрібна, у нас в міцно застебнутій кишені. Отже, дорогий Мюллер, у нас є всі підстави для оптимізму.

– Так, так, – поквапився Мюллер. – Грудневі радощі панів комуністів виявились короткочасними. І, звісно ж, коли там, на фронті, справи йдуть так добре, і своя робота тут здається і кориснішою, і благополучнішою.

– Даремно, – сухо сказав Канаріс. Він грався з Мюллером, як кіт з мишею. – Даремно, підполковнику. Наша робота поки що не достойна подвигу армії нашого фюрера.

– В цьому розумінні – так, звичайно, – квапливо погодився Мюллер.

– А яке ж може бути розуміння ще? – здивувався Канаріс.

Мюллер збагнув, що найкраще мовчати.

– І саме в цьому розумінні наші справи тривожать, – вів далі Канаріс. – Якщо погодитись з образним висловом фельдмаршала Клюге, що Москва – серце Рад, то дії фюрера на фронті можна вважати операцією по знекровленню більшовицького серця. Але хіба не є нашим святим обов'язком допомогти армії і зруйнувати серце ворога зсередини? Так і тільки так ми повинні цілитись і в цьому плані продумати всю свою діяльність. Наприклад, проблема така: чи не пора нам об'єднати наші зусилля із зусиллями служби безпеки? Спертися на її бойовий досвід? Га?

Мюллер мовчав і почував себе дуже погано; він пам'ятав, як обпікся на цій темі в Смоленську. Невже Канаріс все-таки знає про його зустріч з Кальтенбрунером і саме тому заговорив про об'єднання зусиль?

Канаріс, добре знаючи, що відповіді співрозмовника на його запитання не буде, сказав:

– Розпорядіться, будь ласка, щоб розбудили Зомбаха.

Мюллер уже потягся рукою до кнопки дзвінка, але Канаріс зупинив його.

– А втім, не треба. Хай ваш ад'ютант проведе мене до нього на квартиру.

– Я сам проведу вас, – сказав Мюллер. – У мене новий ад'ютант, він ще нічого тут не знає.

– Так, я зовсім забув… – похитав головою Канаріс. – У вас же сталося нещастя з ад'ютантом. Так нічого і не з'ясувалося? Убивць не знайшли?

– Ні, але вбивці відомі – партизани.

– Капітан Ноель, якщо мене не зраджує пам'ять? Я його трохи пригадую.

Мюллер підвівся.

– Дозвольте провести вас до полковника Зомбаха?

– Не варто, підполковнику, я вже й так відібрав у вас багато робочого часу. – Канаріс швидко підійшов до вікна. – Здається, отой особнячок, де дві берізки? Я сам, я сам. Увечері ми ще побачимось.

З глибини кабінету, не підходячи до вікна, Мюллер бачив, як Канаріс, заклавши руки за спину, повільно перейшов вулицю і повернув за ріг особняка Зомбаха. Мюллер був неабияк стурбований і сердився на себе, що не зміг провести гідно цю розмову і, наче сліпа миша, раз у раз потрапляв у пастку.

Передчуття не обманювали Мюллера: Канаріс справді знав про його зустріч з Кальтенбрунером. Саме з цього він і почав свою конфіденціальну розмову з Зомбахом.

– Ваш заступник, дорогий Пауль, почав активну гру з розрахунком зірвати банк на двох столах, – сказав Канаріс.

– Я не забуваю ваших порад і завжди пам'ятаю, з якого він гнізда, – флегматично зауважив Зомбах.

– Пам'ятати про це мало. Треба знати, що він робить зараз. Тиждень тому він мав неофіціальну зустріч з Кальтенбрунером у Варшаві.

– Це точно? – звів брови Зомбах.

– Моя інформація завжди точна, Пауль, – усміхнувся Канаріс– Вони лізуть до нашої агентури в Москві. І не тільки в Москві. До речі, як поводився Мюллер, коли надійшла звістка про загибель ад'ютанта?

– Зразу ж поїхав на місце пригоди…

– Так я і знав! – Канаріс ляснув себе долонею по коліну. – Ноель щось віз од нього в Берлін. На аеродромі в Грюнвальді Ноеля ждали СД. Більш того, мені відомо, що пригоду з Ноелем гестапо неофіціально приписує нам. Через усі ці мерзенні справи я, власне, і приїхав. Новий ад'ютант Мюллера Біркнер – вірний пес Кальтенбрунера. Вам тут, Пауль, та й мені також треба молити бога, щоб капітан Ноель став просто сліпою жертвою партизанів. Розумієте? Словом, наша одвічна боротьба з СД загострюється. Єдина свята подія у ній – кінець Гейдріха. Але тут за нас чисто попрацювали чеські партизани.

– Я чув, що англійці скинули в Чехію його вбивць? – спитав Зомбах, пильно стежачи за адміралом.

– Це не має ніякого значення, – недбало кинув Канаріс– Важливо, що це зробили не ми. А ми, Пауль, перехитруємо їх. Я хочу провести через фюрера розпорядження про розширення контакту між нами і СД. Цього добивався Гейдріх, і ми, так би мовити, здійснимо його заповіти. Зараз для цього саме час.

– Чому? – здивувався Зомбах. – Ми з такими труднощами нашпигували своїми агентами Москву, і тепер, коли новий наш наступ уже цілком реально наближає падіння Москви, ми раптом усю справу почнемо розпорошувати чи навіть передавати в інші руки? Я цього не розумію.

Канаріс довго мовчав, потім сказав:

– У мого попередника Ніколаї, як розповідають, був улюблений вислів: «Поспішати треба лише на похорон, бо можливості побачити героя подій більше не буде». – Канаріс засміявся. – А ви, Пауль, квапитесь, невідомо куди. По-перше, я не збираюсь це зробити завтра, але й не збираюсь відкладати, скажімо, на рік. По-друге, ті, що добре знають, що таке війна, беруть під сумнів вашу залізну впевненість у швидкому падінні Москви.

– Але ж ми ось-ось візьмемо Сталінград! І тоді Москва з усіх боків буде одрізана від країни, від резервів, – заперечив Зомбах.

Канаріс подивився на нього з замріяною усмішкою.

– До Сталінграда, Пауль, ми виходимо приблизно в такому ж вигляді, як восени сорок першого року до Москви, – навкарачки і з язиком на плечі. Наші війська гранично вимотані, резерви виснажені, комунікації знову розтягнуті на багато сотень кілометрів. І до того ж війська наших доблесних румунських, італійських та інших союзників, як з'ясувалося, не вміють воювати, але зате уміють здаватися в полон. А щодо росіян, то вони за це місто збираються битись фанатично. Ага, адже саме через вас ми одержали номер газети російських комуністів – «Правду». Ви прочитали там статтю на першій сторінці?

– І не збирався… – пробурчав Зомбах. – Я не читаю навіть статей доктора Геббельса.

– Даремно, Пауль. А втім, Геббельса можна і не читати, але росіяни – це щось зовсім інше. Я недавно був у Швейцарії і спеціально півдня просидів з перекладачем у бібліотеці. Він читав мені матеріали з цієї самої «Правди». Дуже серйозна справа, Пауль. Ми все-таки не врахували якихось дуже важливих специфічних особливостей диктатури комуністів. Гаразд, хай у цьому розбираються теоретики державного устрою. У нас завдання своє. Так от, Пауль, якщо ваші рожеві надії виявляться реальними, ми не починатимемо флірту з СД. У цьому просто відпаде необхідність. Але якщо в Сталінграді повториться Москва, ми будемо просто зобов'язані об'єднати наші зусилля, щоб досягти більшого ефекту. Розумієте?

– Розумію, – повільно сказав Зомбах.

Канаріс дивився на нього і думав: «Нічогісінько, ви, дорогий Пауль, не розумієте. Ви дуже хороший працівник, але поганий політик. Якби ви розуміли, ви б збагнули, що все, про що я вам сказав, викликається зовсім іншою необхідністю. Вся справа в тому, що, коли ми програємо битву під Сталінградом, невідомо, чи зможемо ми після цього хоч що-небудь виграти в самій Росії. Війна затягнеться, стане непосильною для Німеччини, тоді фюрер не буде таким ліберальним, як після Москви. І, зважаючи на це і тільки на це, тактично вигідним стає об'єднання наших зусиль з відомством Гіммлера. Тоді і відповідальність буде на двох…»

Думаючи так, Канаріс раптом перехопив напружений, втуплений у нього погляд Зомбаха. «А може, він усе розуміє, але не хоче цього показати? – подумав він. – Чи не хоче передчасно розкривати свої карти навіть переді мною?»

– Як усе це виглядатиме практично? – спитав Зомбах.

– Поки що ніяк. Але ви, приміром, у розмові з Мюллером, до слова, цю мою ідею повідомте. У запитальній формі я йому її вже виклав. Ви можете сказати, що про це я радився з вами. Скажіть, що вам ця ідея подобається.

– Вона мені не подобається, – сказав Зомбах.

– Пауль, – докірливо сказав Канаріс, – ми з вами розвідники, хитрощі – наша зброя. Навіщо вам треба, щоб хтось цікавився паперами у вашому письмовому столі? Адже це питання мікротактики. А головна мета у вас і в мене одна – зробити все для перемоги рейху. А коли в Берліні я тому ж Кальтенбрунеру, а ви тут Мюллеру дамо зрозуміти, що їхня таємна метушня не що інше, як спроба поповзом просунутись у широко розчинені двері, ми примусимо їх відмовитись од такої тактики. Вони ж люди розумні. Адже все так просто: ми не повинні заважати один одному.