Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 39 страниц)

Андросов знизав плечима.

– Те ж саме, тільки трохи іншими словами, твердить московське радіо.

– Ну що ви! – не погодився Рудін. – Якщо вже говорити про офіціальну пропаганду, то вона і в Москві, і в Берліні грішить тільки одним: біжить трохи попереду подій і намагається бажане видавати за дійсне. Я через це немало пережив.

– А ви тут при чому? – мляво поцікавився Андросов, очевидно думаючи про щось інше.

– Я ж вирішив здатися в полон давно. Але я вважав, що мені тут не повірять, якщо я з'явлюсь, коли в німецької армії самі безперечні успіхи.

– Тепер, значить, вони вже не безперечні? Так зволите вас розуміти?

Рудін мовчав, тільки поглядом питав, чи можна сказати все відверто.

– Ну, ну, а що ж тепер? – холодно запитав Андросов.

– Тепер обстановка на війні змінилась, – тихо промовив Рудін.

– Це цікаво. Що ви маєте на увазі? – все так само безпристрасно запитав Андросов. Але Рудін побачив за цим непідробну зацікавленість: звичайно ж йому цікаво довідатися, що думають про хід війни з того боку.

– Я маю на увазі ясний для всіх факт – блискавичної війни в німців не вийшло, – спокійно заговорив Рудін. – Радянська Армія приведена в порядок і чинить щораз стійкіший опір. А німецькі війська здобули неймовірно довгі комунікації, які систематично порушують партизани; по них зовсім нелегко… нормально живити, які б то не було великі операції…

Рудін говорив не поспішаючи, ніби роздумував уголос, але з великою переконаністю. Вираз обличчя Андросова ставав щораз замкнутішим, а погляд – відсутнім. Він немов звіряв те, що зараз чув, із власними думками.

– Настає, вірніше – вже настала зима, – вів далі Рудін. – Німецька армія до неї не підготовлена, і це стане її трагедією. Тим часом радянське командування навіть партизанів забезпечує кожухами і валянками. Це дуже важливо. Але справа не тільки в одязі. Німецька техніка захлинулася ще в осінній грязюці. Що з нею буде, коли почнуться снігові заметілі? Словом, тепер не можна мене запідозрити в тому, що я здався в полон, щоб примазатися до святкового пирога. Нелегкої боротьби вистачить і для мене. Ви мене розумієте?

Запитання Рудіна застало Андросова зненацька. Сказати, що він розуміє Рудіна, означало б погодитися із його оцінкою стану справ на фронті. Виграючи час для обдумування відповіді, віл не кваплячись розім'яв і закурив цигарку.

– Дилеантський погляд на таку подію, як війна, насамперед суб'єктивний. Треба вміти бачити далі свого носа.

– Звичайно, я знаю далеко не все, – покірно прийняв звинувачення Рудін. – Але якщо говорити про майбутнє війни, враховуючи лише те, що відомо всім, нас із вами теж не чекають легко здійснимі надії. Я маю на увазі простий арифметичний підрахунок усіх і всяких резервів Німеччини, з одного боку, і Росії з її могутніми союзниками – з другого.

– Союзники Росії – блеф, – вставив Андросов.

Рудін усміхнувся.

– Ось вам типовий приклад, коли німецька пропаганда бажане видає за реальність. Ні, ні, ми з вами повинні приготуватися до важкої і затяжної боротьби.

Андросов промовчав, і це, як ніщо інше, сказало Рудіну, що ініціативу розмови він уже взяв до своїх рук. Треба вести далі атаку.

Рудін тихо і співчутливо спитав:

– Вам не буває страшно від думки, що ви…

– Ви забули! – крикнув Андросов. – Ви забули, де ви перебуваєте!

– Я не забув, я просто не знаю, де я перебуваю, – лагідно усміхнувся Рудін. – Я відерто розмовляю із своїм земляком, з яким у мене загалом однаково тривожне становище. Чому б нам не порадитися, не поговорити щиро? Потім ви можете здати мене в гестапо. Вам боятися нічого. А гримати не варто. Мене ваш крик не злякав, а корисній для нас обох розмові він лише пошкодить. Я розумію, що вам у вищій мірі наплювати на мої сумніви і на мене. Але не спішіть плювати, Андросов, я ще можу вам пригодитися…

Рудін бачив, що Андросов збентежений, він уже, видно, відчув, що перед ним не просто черговий полонений із тих, що низкою пройшли через його руки раніше.

Так, Андросов був збентежений, а головне, в нього було відчуття, що він не владний над цією людиною, яка сидить перед ним. Чуття підказувало йому, що ця розмова криє для нього небезпеку і ще щось. Він весь внутрішньо тремтів від напруження, від бажання приховати це тремтіння. Але він ніколи не був боягузом і тому зараз вирішив піти назустріч небезпеці.

– Скажіть прямо, чого ви хочете? – запитав Андросов. – У мене таке враження, що ви ходите кругом та навколо, а головного не кажете, у мене ж час обмежений.

.– Мені хотілося б вернутися трохи назад, – посміхнувшись, заговорив Рудін. – Ви глузливо сприйняли моє посилання на голос крові. Ну, а що керувало вами, коли ви пішли працювати до німців?

– Це що, допит? – запитав Андросов.

– Та ні,– скривився Рудін. – Допитуєте ви. Я ж тільки намагаюсь розібратися в дуже складному для мене моменті власного життя. Мені здається, що і ви, і я не з тих примітивних людей, які легко міняють форму і переконання і для яких, де добре годують, там і рай. Допустіть все ж таки, що мене покликав голос крові, і скажіть, що привело сюди вас.

– Ваше – ваше, а моє – моє,– швидко сказав Андросов.

– Але все ж таки що воно – це ваше? Може, образа?

– Що? – насторожився Андросов.

– Ну, скажімо, несправедливість, коли-небудь виявлена до вас? Хіба в нас не було так: людина робить невеличку помилку, а з нею під гарячу руку розправляються, як із злочинцем? Або ще й гірше: людина й не зробила помилки, а її звинувачують, не беручи на себе клопоту розібратися в суті справи? Після цього людині важко вірити в об'єктивність. Можна, звичайно, але важко.

– Ви думаєте, що все ж таки можна? – усміхнувся Андросов.

Рудін затамував подих, Андросов ішов у підготовлене русло розмови.

– Звичайно, можна, – сказав Рудін переконано. – Для цього необхідно лише одно: коли над вами чинять несправедливість, ясно усвідомлювати, що на людях, які її роблять, суспільство не закінчується, а якщо ви комуніст – розуміти, що навіть загальні збори партійної організації – це ще не партія.

Андросов сидів мовчки, плечі його опустилися, він не дивився на Рудіна.

– А що, коли я скажу вам, що підполковник Маслов і тоді і досі вважає, що з вами вчинили несправедливо? – запитав Рудін і помітив, як, почувши прізвище підполковника Маслова, Андросов здригнувся, але продовжував так, ніби нічого й не сталося: – Більше того, підполковник Маслов був тоді і досі переконаний, що в зникненні секретного документа ви винуваті менше від усіх тих, хто мав доступ до того документа. Я кажу – досі, бо я повинен попередити, що підполковник Маслов ще не знає, чим ви займаєтесь тепер. Він знає, що ви були відчислені в резерв і, за неперевіреними чутками, захворіли. Він якраз збирався викликати вас у вашій справі, а йому доповіли, що ви хворі, А потім – війна.

Тепер Андросов уже й не намагався приховувати, як він вражений почутим. На лобі в нього виступили краплини поту.

– Тепер я розумію, хто ви, – весь обм'якнувши, тихо промовив він.

– Тим краще, – підхопив Рудін. – Ви повинні зрозуміти й інше: якого великого значення надають нашій з вами зустрічі. Заради неї було вирішено ризикувати моїм життям. А втім, щоб ви не припустилися помилки, уточнюю: мета цієї нашої зустрічі не врятування грішника Андросова, а дещо, як ви догадуєтесь, далеко більше.

– Я все розумію, – глухо і якось розгублено промовив Андросов.

Ця його раптова розгубленість стривожила Рудіна. Очевидно, саме зараз Андросов вирішив, як йому діяти. Саме в цю напружену до краю хвилину двері розчинились і до кабінету ввійшов високий підполковник.

– Ви тут, виявляється? – сказав він роздратовано. – Чому ви не відповідаєте по телефону?

Схопившись при його появі, Андросов глянув тепер на вмонтований у столі щиток.

– Ось у чім річ: мабуть, я ненароком зачепив ручку перемикання…

Рудін прекрасно бачив, як кілька хвилин тому Андросов цілком свідомо перевів цю ручку в верхнє положення. Рудін навіть подумав тоді, чи не ввімкнув він, бува, звукозапис або чи не кличе кого на підмогу. Виявляється, Андросов просто відключив телефон, щоб дзвінки не перешкодили їхній розмові.

– Хто це? – спитав підполковник, дивлячись на Рудіна.

– Полонений, переданий нам військовою комендатурою, – недбало відповів Андросов.

– Коли докінчите з ним, зайдете до мене.

– Слухаю.

Підполковник вийшов. Андросов глянув на Рудіна і відвернувся.

– Я боявся, – сказав Рудін, – . що ви виявите хвилинну слабодухість і на цьому наша дуже важлива розмова обірветься.

– Я можу це зробити на п'ять хвилин пізніше, – понуро сказав Андросов.

– Наскільки я розумію, це був підполковник Мюллер?

– Звідки ви це знаєте? – здивувався Андросов.

Рудін розсміявся.

– Всі варті уваги жителі «Сатурна» нам відомі. Андросов схилився над столом і опустив голову.

– Я прекрасно розумію вас, Андросов, – співчутливо почав Рудін. – Я вірю, що вам нелегко було вирішити йти на службу до німців. Нелегко вам і тепер прийняти нове рішення. Але тоді ви були підвладні випадковим обставинам, які штовхали вас у спину, і вибору у вас, об'єктивно кажучи, не було, бо далеко не кожен у тому вашому становищі міг би знайти в собі сили і не зігнутися від ударів. Але тепер перед вами ясний вибір: або і далі йти по цьому шляху, добре знаючи, що попереду вас чекає безодня, або зробити все, щоб спокутувати свою провину перед Батьківщиною і своїм народом і заслужити право на майбутнє. Рішення повинно бути прийняте зараз же. Я особисто готовий на все. Але моя смерть вас не врятує.

Рудін замовк, дивлячись на Андросова, який і досі сидів з низько похиленою головою. Після дуже довгої паузи, яка здалася Рудіну нескінченною, Андросов запитав, не підводячи голови:

– Як це буде виглядати практично? Що я повинен робити?

– Зробити все, щоб влаштувати мене сюди, в «Сатурн». Ми будемо разом з вами працювати на благо своєї Радянської Батьківщини.

Після цього Андросов довго сидів, не підводячи голови. Обличчя його стало біле як папір. Потім він випростався, глянув на Рудіна і рішуче сказав:

– Я згодний.

– Я щиро радий за вас, Андросов! Щиро.

Рука в Андросова була холодна, як у мерця.

– Я не знаю, – сказав він, безпорадно посміхнувшись, – що мені тепер з вами робити.

– Відправте мене туди, куди ви відправляєте всіх полонених, які проходять через ваші руки і про яких у вас склалася думка, що вони можуть згодитися. Потім займіться перевіркою моєї версії. Все, що стосується того, як я здався в полон у Нікольську та втік з поїзда, підтвердиться на сто процентів. Потім ви доповісте про мене начальству. Покажете їм лист мого батька, але скажете, що його знайшли в мене при обшуку. А домовитися про дальшу нашу роботу ми ще встигнемо…

Андросов кивнув головою і натиснув кнопку дзвінка.

Розділ 15

Хуртовина, як почалася того вечора, коли Рудіна було доставлено в «Сатурн», так і не переставала вже п'яту добу. До міста ввійшла і міцно оселилася в ньому зима у всій своїй незайманій і чистій красі.

Прокинувшись вранці в арештному приміщенні «Сатурна», Рудін через вікно, майже доверху забите дошками, побачив ріг даху з навіяною на ньому косою кучугурою, побачив осатанілу хурделицю і несподівано для себе тихо розсміявся: от і зима прийшла; все йде своєю чергою, як і слід.

За минулі чотири дні його двічі викликали на допит. Перший раз, крім Андросова, на допиті був присутній невідомий Рудіну сивоголовий майор, який весь час мовчав, не зводячи очей з Рудіна. Андросов тьмяним своїм голосом повідомив, що одержав підтвердження зізнань Рудіна, і поставив кілька суто формальних запитань: рік і місце народження, хто батько, хто мати, де вони зараз. Рудін зрозумів, що його викликали тільки показати майорові, який сидів на дивані.

Вдруге Рудіна відвели до Андросова вчора – він заповнив допитний лист і написав зобов'язання «чесно і сумлінно виконувати накази військової розвідки Німеччини».

Прочитавши написане Рудіним зобов'язання, Андросов поклав його в стіл і з ледве помітною усмішкою сказав:

– Тепер і ви в моїх руках.

Рудін здивовано звів брови.

– Чому я? Адже ви, Андросов, не в мене в руках. Ви в руках своїх власних.

Андросов повідомив Рудіну, що в найближчі дні з ним буде говорить хтось із великого начальства.

– Будьте обережні, тут працюють не дурні,– тихо сказав він. – Поки що все йде нормально. На особистого референта начальника «Сатурна» Зомбаха, який був тут минулого разу, ви справили хороше враження…

Зима аж ніяк не радувала полковника Зомбаха. Якщо до цього зимові холоди були для нього не більше, ніж один із аргументів у розмовах про становище і перспективи центрального фронту, то тепер зима стала і його особистим побутом. У перший же зимовий день він, поки дійшов від квартири до «Сатурна», набрав повні черевики снігу. Довелося в кабінеті перезуватися, посилати додому солдата по сухі шкарпетки. І він наказав щоранку розчищати всю вулицю, на якій містився «Сатурн» і жилі будинки його співробітників. Учора Зомбах хотів з'їздити в Оршу, де після наради, яку проводив начальник штабу, ще лишався командуючий 4-ю армією фельдмаршал фон Клюге, про якого говорили, що «ключі від Москви у нього в кишені». Шофер сказав, що на легковому мерседесі до Орші не проїдеш, усю дорогу занесло, потрібні ланцюги для коліс, а їх і досі не прислали. Комендант «Сатурна» порадив скористатися гусеничним тягачем. Зомбах відмовився: йому все ж здалося принизливим прибути до фельдмаршала Клюге на тягачі. На щастя, сьогодні з'ясувалося, що Клюге сам приїхав сюди перевірити один із своїх штабів. Зомбах подзвонив йому і попросив приділити тридцять хвилин у дуже важливому питанні. У відповідь він почув:

– Дуже радий буду бачити вас, полковнику, зараз же…

Поклавши трубку, Зомбах довго думав, чим пояснити таку поспішну люб'язність Клюге. Вже під'їжджаючи до особняка, в якому зупинився фельдмаршал, Зомбах не переставав думати про це, але ніякого пояснення так і не знайшов.

Біля особняка стояло кілька легкових машин. У вестибюлі юрмились офіцери різних рангів. Черговий провів Зомбаха до ад'ютанта Клюге. Той, почувши, з ким має справу, зразу ж пройшов за масивні двері. Через якусь хвилину він вернувся і, виструнчившись перед Зомбахом, сказав:

– Командуючий просить вибачення, він прийме вас через три хвилини.

Через дві хвилини з кабінету Клюге вийшло кілька офіцерів. Виходячи, вони з цікавістю поглядали на Зомбаха. Мабуть, їм хотілося знати, через кого це командуючий так спішно усіх їх випровадив.

Клюге вийшов назустріч Зомбаху з простягнутою рукою.

– Добрий день, полковнику. Радий вас бачити, сідайте. Ось сигари, сигарети.

– Дякую, – Зомбах видавив на своєму кам'яному обличчі посмішку. – Я запланував собі довге життя і не курю.

– А я плюнув на все і димлю, наче фабрика, – розсміявся Клюге. – Один мій полковник підкинув мені заспокійливу формулу. Він сказав: на війні, якщо не курити, то треба пити. А я якраз із ваших же міркувань не п'ю. – Клюге подивився на годинник. – Я слухаю вас, полковнику.

– У нас стався конфлікт з тутешнім начальством СД, – почав Зомбах. – Раптово, не попередивши нас, вони ліквідували розташований за п'ять кілометрів звідси табір військовополонених, з якого ми набирали необхідні нам кадри.

– Що значить ліквідували? – запитав Клюге.

– Просто повантажили всіх полонених в ешелон і вивезли кудись на захід.

Клюге невдоволено сказав:

– Чортзна-що! Ми своїх поранених не можемо вчасно вивезти… – Він повернувся до столика з телефонами і схопив одну з трубок. – Полковник Гашке? Це – Клюге. Чому ліквідували місцевий табір військовополонених? Так… Так… добре. Мій штаб ви про це інформували?… Так… добре, спасибі.– Він поклав трубку і повернувся до Зомбаха. – Табір, виявляється, не ліквідували, звідси тільки вивезли контингент, щоб мати можливість на цьому місці збудувати зимові бараки. Будівництво закінчиться через місяць, і табір знову буде наповнений. Вас це влаштовує?

– Але нам уже тепер необхідне безперервне надходження полонених.

– А табір під Гомелем? Це ж зовсім недалеко.

– Але й не близько… – заперечив Зомбах. – Коли табір близько, ми маємо можливість вести там щоденні дуже важливі для нас спостереження над полоненими. А поїздки до Гомеля можуть просто зриватися через ті самі снігові замети, через які я не зміг учора приїхати до вас в Оршу.

Клюге подивився в вікно, за яким лютувала хуртовина, і зітхнув.

– Так, росіяни цілком можуть назвати зиму другим фронтом.

– Невже вона так ускладнила наші дії? – обережно спитав Зомбах.

– Дуже, – довірливо, наче доброму другові, сказав Клюге. – Страждають від неї і техніка і особливо люди. За останні два дні ми маємо сотні обморожених солдатів.

– Значить, це факт? – запитав Зомбах. – А я піддав сумніву донесення свого агента.

– Даремно. Це в Берліні повинні знати.

– Але ставка, напевно, знає все, – заперечив Зомбах, уже починаючи догадуватись про причини поспішної люб'язності фельдмаршала. – Адже ви із ставкою зв'язані щоденно.

– Зв'язаний-то зв'язаний, але в нас нема звички доповідати ставці про отакі неприємні речі, тим більше, якщо вони не мають прямого відношення до ходу воєнних дій, – облишивши свій довірливий тон, роздратовано сказав Клюге і додав поспішно: – Але якщо й ви теж будете мовчати про сумніви, це буде схоже на змову брехунів.

Тепер Зомбах остаточно зрозумів, чому Клюге так захотів його побачити: вирішив з'ясувати, чи доносить фюреру розвідка про те, чого сам він повідомляти не наважується.

– Про труднощі під час осіннього бездоріжжя ми повідомляли регулярно, – сказав Зомбах, вирішивши трохи заспокоїти і підбадьорити Клюге.

– Можу вам за це лише подякувати. До речі, чи цілком точні ваші дані про те, що росіяни підтягують до нашого району свіжі і досить великі резерви.

– Цілком. Дані перевірені і підтверджені кількома нашими агентурними точками.

– Фюрер про це теж знає?

– Звичайно. Наші дані вже фігурують у матеріалах головної ставки.

– О, це нічого не значить, – махнув рукою Клюге. – Матеріали ставки могли пройти і обминувши фюрера. А зараз, як ніколи, фюреру потрібна абсолютно точна і регулярна інформація про наш фронт. Вам, мабуть, відомо, полковнику, що недавно я був у конфлікті з фельдмаршалом Боком з приводу тактичної мети групи «Центр». Я дотримувався початкових планів фюрера, щоб наші армії зупинились на річці Десні, а вихід на Москву здійснювати з півдня. Але потім перемогла позиція Браухича, і війська «Центр» атакують Москву. Браухич схилив до цього рішення і фюрера. А для нас, солдатів, наказ є наказ – ми, не рахуючись ні з чим, рвемося вперед. Не рахуємось ми і з повідомленнями про те, що росіяни підтягують резерви.

– Але ж і для росіян, – сказав Зомбах, – контрнаступ утруднений тими ж зимовими умовами.

– Ви так думаєте? – з іронією запитав Клюге. – У росіян є дуже точна приказка: дома і стіни допомагають. А ми тут в гостях, полковнику. Ви бува не читали мемуари наполеонівського генерала Коленкура? Обов'язково прочитайте… – Клюге кивнув головою через плече, запитав: – Ваші агенти… там… не проґавлять моменту, коли готовність росіян до контрудару стане цілком реальною?

– Не повинні. У прифронтовій смузі з того боку в нас більше десятка добрячих агентів.

– Я іноді думаю про цих ваших людей. Сміливий народ. І я чув, усі вони росіяни? Це правда?

– Так. Майже всі.

– Таємнича нація, слово честі, таємнича!

– Чому? – запитав Зомбах. – Люди, схильні і навіть закохані в ризиковану професію розвідника, є в кожній нації. І ми їх добре готуємо, надійно споряджаємо, ми багато платимо тим, хто добре працює. Ви пригадуєте наші зведення по району Гжатськ – Вязьма?

– Аякже! Аякже! – ожив Клюге. – Це була дуже цінна інформація, вона дала мені можливість вивільнити з бою і перекинути в інше місце три дивізії. І силами однієї дивізії я зробив те, на що збирався кинути майже всю армію. Це був приклад блискучого контакту армії і її розвідки; користуюсь нагодою подякувати вам за це.

– За цей епізод ставка нагородила наших людей орденами, – сказав Зомбах.

– Заслужено, заслужено, полковнику! – швидко промовив Клюге і знову замислився.

– Прагнення до такого контакту повинно бути постійним і взаємним, – сказав Зомбах. – Дуже прикро, коли стикаєшся з нерозумінням і неповагою до наших завдань.

– Що я можу зробити для вас? – Клюге підсунув до себе великий блокнот.

– Чи ви не можете віддати наказ, щоб поки тутешній табір буде побудований і заповнений, ми одержували полонених безпосередньо з військ? Ми будемо робити відбір, а решту пересилатимемо в найближчі табори.

Клюге розгонисто записав щось у блокноті.

– Добре, це буде зроблено. Ви маєте рацію, армія повинна вам допомагати краще, але й ви армії теж.

– Ми робимо все, що від нас залежить, – з гідністю відповів Зомбах. – Менше ніж за півроку створити в тилу ворога широку агентурну сітку було справою нелегкою.

Зомбах і справді був задоволений виконаною «Сатурном» роботою. Він був певен, що, коли б не повсякчасні інтриги служби безпеки та ще холодок у взаєминах з армійською верхівкою, справу можна було б розвернути ще краще. Щодо цього Зомбах покладав великі надії на цю розмову з фельдмаршалом Клюге.

– Ви зазнаєте великих втрат? – запитав Клюге.

– Значні втрати для нашої роботи природні. Головним чином це буває при переході через фронт. Ось і тут, дозволю собі зауважити, допомога нам від армії могла б бути значно кращою.

– Як же ми можемо допомогти? – запитав Клюге.

– В даний час при переході фронту наші люди можуть розраховувати лише на те, що свої не вистрелять їм у спину. Але траплялося й таке.

– Не може бути! Де, коли?

– У вересні на ділянці сто дев'ятої дивізії. Командир дивізії на наше прохання нібито дав відповідний наказ, але, наказ чомусь не дійшов до флангів дивізії, і ми втратили двох цінних, добре підготовлених агентів. Їх застрелили наші солдати.

– Чому про цей випадок не доповіли мені?

– Шифровку вам було послано.

– Я це розслідую. – Клюге зробив запис у блокноті і, відкинувши олівця, сказав: – У свою чергу прохання до вас: будьте до кінця чесні у зведеннях, які досягають стола фюрера. Ви розумієте мене?

– Цілком.

– Армія не забуде цієї вашої допомоги їй. – Клюге встав. – Я буду подзвонювати вам, а ви дзвоніть мені, не соромтесь, я хочу мати з вами, полковнику, справжній діловий контакт. – Клюге подав руку. – До побачення, полковнику, бажаю успіху.

– Взаємно.

Зомбах повернувся в «Сатурн» у хорошому настрої. Розмова з Клюге вийшла цікавою і досить підбадьорливою. Зима – все ж небезпека побіжна: армія з нею справиться. Треба негайно повідомити про цю розмову Канаріса, підкресливши прохання Клюге щодо чесного інформування фюрера.

Зомбах зайшов до кабінету свого заступника Мюллера і розповів йому про зустріч з Клюге. Він розповів усе, крім того, що збирається підкреслити в донесенні Канарісу.

– Коли їм непереливки, вони згадують про розвідку, – вколов Мюллер. – Здається, ще старий Микола сказав, що армія любить ділитися з розвідкою лише поразками.

– Непогано сказано, – посміхнувся Зомбах. – Що нового?

Мюллер розкрив папку, що лежала перед ним, і взяв з неї два оранжевих аркуші, на яких друкувалися розшифровані донесення агентів.

– Два цікавих донесення, – сказав він. – Агент «Іван» повідомляє, що за минулу добу з Сибіру до Москви пройшло тринадцять ешелонів, тобто на два ешелони більше, ніж учора, і на п'ять більше, піж позавчора. Друге – від точки «Оскар». Повторно твердить, що нічого подібного до голоду в Москві не спостерігається. – Мюллер поклав шифровки в папку. – Я гадаю, що обидва ці донесення треба включити до зведення номер один.

Зомбах згадав прохання Клюге і розпорядився включити до головного зведення лише донесення про сибірські ешелони. Нічого лізти на рожен. Геббельс у «Фелькішер беобахтер» щодня розписує голодну Москву, і кінець кінцем сам цей факт, тим більше, що він зовсім і не факт, – ніякісінького значення зараз для німецької армії не має.

Мюллер не заперечував. Він і сам думав так само, але хотів заручитися підтримкою начальника «Сатурна».

– Всі інші точки, – сказав Мюллер, – наче змовилися передавати нісенітниці. Точка «Південна» вважає за потрібне радирувати про пожежу в гасовій крамниці.

– Може, це справа їхніх рук? – запитав Зомбах.

– Та ні ж, вони б про це повідомили. Доповідають, наче репортери в хроніці: «Згоріла гасова крамниця». Я дав вказівку Фогелю, щоб він усім цим репортерам зробив суворе напучення.

– Тільки хай він це робить делікатніше, без лайки, бо це може образити агентів. Прошу вас, простежте за цим. Щo ще?

– Андросов доповідає, що в нього є, як він висловився, цікавий і дуже цінний екземпляр. Він наполягає, щоб ми самі поговорили з цією людиною.

– Де він його взяв?

– Прислали з військової комендатури.

– Чого б це вони згадали про нас? – здивувався Зомбах.

– Просто випадковість, – пояснив Мюллер. – Наш Грейс приятелює з якимсь майором із комендатури, і той зробив йому цей подарунок.

– Ну що ж, враховуючи наш голод на кадри, давайте поглянемо, що за екземпляр. Хвилин через тридцять хай його приведуть до мене. Приходьте.

Зомбах написав особисте донесення Канарісу про розмову з Клюге. Як завжди, він цілком точно розрахував час. Тільки з його кабінету вийшов шифрувальник, що поніс донесення Канарісу, як у дверях з'явився Андросов.

– Людина, про яку вам говорив підполковник Мюллер, тут, – доповів Андросов. – Накажете ввести?

– Зачекайте, спершу розкажіть, хто він такий.

В цей час до кабінету ввійшов Мюллер.

– Це він сидить біля дверей? – звернувся він до Андросова.

– Так.

– Пика симпатична, прямо схожий на якогось нашого кіноартиста, тому мені здається, що я його десь бачив.

– Ви бачили його у мене в кабінеті,– сказав Андросов. – Пам'ятаєте, коли я не відповідав по телефону і ви зайшли довідатись, у чому справа. А симпатичний він в іншому, для вас більш важливому, – шанобливо посміхнувся Андросов.

– Побачимо, – похмуро кинув Зомбах. – Розкажіть про нього.

Андросов чітко, без зайвих слів виклав версію Рудіна-Крамера і повідомив, що перевірка того, що можна було перевірити, свідчення Крамера підтвердила.

– А що? – звернувся до Мюллера Зомбах. – Я вірю в такий поклик німецької крові. Лист від батька у вас? Ану, покажіть.

Андросов взяв із своєї папки і подав Зомбахові листа. Той вивчив окремо конверт, потім почав читати листа.

– Так, цей лист писав німець… – Зомбах подумав і сказав Мюллеру: – Між іншим, ми цю більшовицьку республіку німців Поволжя, як резерв кадрів, використали погано.

– Про ці наші інтереси, – сказав Мюллер, – більшовики своєчасно подумали і вжили заходів. Республіка ця стала для нас недоступною.

– О, нестерпні більшовики! – розсміявся Зомбах, якого ще не покинув хороший настрій. Він звернувся до Андросова: – Давайте сюди вашого червоного німця…

Перше запитання Рудіну поставив Зомбах:

– Де і в якій формі ви розраховуєте співробітничати з нами?

Рудін довго не відповідав, вдаючи, ніби він напружено обдумує відповідь.

– Ви поставили мені найважче запитання… – пробурмотів він і, помовчавши, запитав: – Можна відповісти мені на це запитання пізніше?.. Розумієте, я був готовий до всього, що ви мені самі запропонуєте, про вибір я й не мріяв, але якщо ви мені даєте цю можливість, я хочу обдумати як слід.

– Яка причина спонукала вас перейти до нас? – запитав Зомбах.

– Було кілька причин, – не поспішаючи, з паузами відповів Рудін. – Тут і лист батька. Він ще раз нагадав мені, яка кров тече в моїх жилах; тут і хамське ставлення до мене командування партизанського загону, куди мене закинули; тут і…

– Чому вас не любило командування загону? – перебив його Мюллер.

– Любов чи нелюбов – це не те визначення, – скромно посміхнувся Рудін. – За хамством до мене стояв середній рівень культури моїх начальників.

– Тобто? – не зрозумів Зомбах.

– Майже завжди люди середнього рівня не люблять людей освічених, які мають цю явну перевагу над ними.

– Чому? Навпаки, більш природна їхня повага до такої людини, – сказав Зомбах.

– Так, так, – закивав головою Рудін, – де завгодно, тільки не в Росії. Простежте трагічну долю розумних людей Росії у всі часи її історії. В основі цих трагедій те, що наділені владою посередності не визнавали розуму й таланту таких людей, як Пушкін, Шевченко, Лермонтов, Некрасов. У Росії ворожість сонму людей середнього рівня до розуму склалася історично. – Рудін посміхнувся. – Я, звичайно, не відношу себе до таких геніїв, як Пушкін, і моя трагедія порівняно з його трагедією – піщинка, але для кожної людини свій біль найболючіший. Командирові загону не подобалось у мені все: і те, що я знаю німецьку мову, а він її не знає; і те, що я люблю книги, а він у вільний час завалюється спати; і те, як я розмовляю, і не вдаюся, як він, до матірщинної лайки. Ну, і вже, звичайно те, що я по крові наполовину німець. Вони називали мене Напівфріц і вдавали, що не знають іншого імені. Часто я був не згодний з командиром з приводу дій загону, але це менш суттєве. Зрештою за загін відповідав він, а не я. А головне, в мене не виходили з голови слова батька, і з кожним днем я почував себе в загоні все більше чужим. Кінець кінцем я побачив, що залишатися там мені не під силу. Я міг раптом зірватись і загинути. І тоді я здався в полон…

Рудіну здалося, що Зомбах слухає його не тільки з цікавістю, а і з співчуттям. А ось Мюллер – той не зводив з нього холодного примруженого погляду. Але це були розвідники-професіонали, і точно визначити, що вони зараз думають насправді, неможливо. Було видно, як нервував, сидячи збоку, Андросов. Він так стискав у руках папку, що пальці в нього побіліли.

– Дозвольте мені тепер відповісти на ваше перше запитання? – звернувся Рудін до Зомбаха.

Полковник на знак згоди кивнув.

– Все, що я зараз сказав, і є частина відповіді на ваше перше питання. Я перебуваю тут у нашому… пробачте, в вашому тилу… – збентежено виправився Рудін. – Усі дні війни я спостерігав справді грандіозний розмах дій німецької армії і її окупаційного апарату. Але, з другого боку, я не міг не бачити прикрих промахів і огріхів, які траплялися від незнання специфіки Радянської Росії. Саме Радянської, а не просто Росії. Ви мені пробачте за сміливість, але мені здається, що багато діючих тут представників Німеччини вивчали Росію лише за Достоєвським.

Зомбах не зміг стримати посмішки. Він згадав, як Канаріс на одній нараді сказав, що він не спроможний збагнути руську душу в тому її вигляді, як її розкрив Достоєвський, і, крім того, треба думати, що більшовики вивернули, цю душу навиворіт, і німцям доведеться мати справу чорт зна з чим…

– А можете ви навести хоч один приклад із цих ваших спостережень? – попросив Мюллер.

– Скільки завгодно, – з готовністю відповів Рудін, напівповернувшись до Мюллера. – Наприклад, дії окупаційного апарату по відношенню до місцевого населення. Безжальність і жорстокість по відношенню до комуністів і до всіх їх прихвоснів – це твереза необхідність. Німеччина повинна змести з цієї землі все, що було головною опорою радянського режиму. Але вона, ця жорстокість, не повинна бути безжальною і нерозбірливою по відношенню до всіх людей, які живуть на цій землі. Коли як заложників розстрілюють наугад схоплених жителів якогось села, іноді навіть не дізнавшись про їхні прізвища, ми… пробачте, ви в цім селі через кожного розстріляного наживаєте стільки ворогів, скільки в цього розстріляного друзів і родичів. Уславлена покірність російського мужика закінчується там, де він починає озлоблюватися. Ще приклад, навіть просто запитання: чи розстрілювати заложників на очах у всього села, чи робити це в іншому місці, лишивши родичам право сподіватися на краще? Знову ж, враховуючи класичну довготерпеливість росіянина.