Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 39 страниц)

– Тоді ми самі можемо залишитися без інформації.

– Якої інформації, Зомбах? При сучасному становищі на фронті яке значення матиме здобута вами інформація про те, що в зграї п'ятдесят головорізів, двадцять автоматів і сто мін? Ці відомості тепер можуть становити інтерес лише для СД, щоб вони могли розрахувати свої сили при ліквідації цієї зграї. Скажу більше – зараз навіть відомості, добуті по той бік фронту, вже не мають колишньої цінності. Ми зараз відходимо, а такі відомості цінні головним чином при наступі.

– Але командування обіцяє новий наступ?

– Коли це для нашого фронту стане реальністю, я дам вам знати. А зараз, повірте мені, ваші донесення про те, що десь під Тулою на російський аеродром перекинуто дюжину літаків, у головному штабі просто не дочитують до кінця. Їx цікавлять нові види зброї. Фюрера цікавлять загальні дані про внутрішнє становище Росії і її далекосяжні стратегічні плани. Ось де ваше головне завдання. Плюс тотальне проникнення, головним чином по профілю другого відділу. Хай хоч одна ваша людина із ста прорветься в російський тил і застрелить там хоча б одного роззяву майора або підпалить будинок. Такі повідомлення завжди радують фюрера. Ви неодмінно включайте їх до зведення номер один. Що ж до контррозвідки всередині нашої армії, то, слово честі, люди Гіммлера роблять це з більшою вправністю, ніж ми. Недаром їх так не любить фронт. У цьому розумінні наш третій відділ повинен цілком точно розмежувати свою роботу: все, що зв'язано із знешкодженням агентури противника, яка проникла в нашу армію, – це наше, а що стосується ворожих інтересам рейху настроїв серед наших військових – це СД. Матеріали про це надсилайте особисто мені, а я їх передам за потрібною адресою.

– Це не загальмує вжиття заходів? – спитав Зомбах.

Канаріс відповідати не поспішав.

– Дуже тонка й складна це справа, дорогий Зомбах, – сказав він нарешті і, поглянувши на Зомбаха, усміхнувся: – Наприклад, фон Тресков бовкнув вам про те, що я – наці номер один. Коли б від вас цю інформацію одержав Гіммлер, він був би щасливий доповісти її фюреру, і Трескову кінець. Але ж ми з вами знаємо, що він чудовий і до кінця відданий великій Німеччині воєначальник. Хіба ж ні?

– Звичайно, – погодився Зомбах, не пропустивши, однак, повз вуха, що адмірал сказав «відданий великій Німеччині», а не фюреру.

– Бачите, яким тут треба бути обережним. Як кажуть росіяни, одна голова добре, а дві – ще краще. Ось чому я раджу вам, коли до ваших рук потрапить матеріал, що стосується якогось визначного офіцера в армії, надсилайте його мені особисто. В таких випадках усе треба зважувати дуже обережно.

– А про дрібніших офіцерів? – запитав Зомбах.

Канаріс розсміявся.

– Ви завжди, Зомбах, були педантом. Хоч шахісти кажуть, що пішак – важлива фігура, я думаю інакше. Пішак є пішак, хіба ні?

– Розумію, розумію, – тихо промовив Зомбах.

– А тепер спати. Як кажуть ті ж самі росіяни: ранок мудріший від вечора.

Зомбах уже давно спав, а Канаріс ще довго лежав з розплющеними очима.

Частина друга
«ЗІЛЛЕ» ГРАЄ…

Розділ 22

Удень їх поклали спати. Кожен з них удавав один перед одним, що спить. Але який, у біса, міг бути сон, коли вони знали: тільки-но стемніє, їх посадять в літак, перевезуть через лінію фронту і десь між Тулою і Москвою скинуть на невидиму вночі землю. А що буде потім, вони не знали – цього не знав ніхто. Кость Леонов – той взагалі над цим «потім» не сушив голови, його серце стискалося від думки, що не розкриється парашут, як трапилося це під час тренування з Кузакіним. Той падав, наче лантух з картоплею, і так волав, що чути було за кілька кілометрів. Леонов здригнувся, ніби знову почув і цей крик, і звук, що обірвав його – тупий дерев'яний стук, з яким вдарилося об землю тіло Кузакіна. Коли годину тому старший лейтенант Фогель, востаннє інструктуючи їх, спитав: «Як почуваєте себе? Впевнено, чи страх бере гору?» – Леонов промовчав. А Сергій Зілов сказав:

– Страшнувато, звичайно, але дуже хочеться перехитрити всі небезпеки.

Фогель уважно поглянув на нього і подумав: «Цей надійніший».

– Учіть цього і свого товариша, – сказав йому Фогель.

Ось і тепер Зілов, бачачи, що заснути йому не вдається, думав, які несподіванки можуть чатувати на них «там». Він сам придумував небезпечні ситуації і ніби збоку бачив, як спритно і сміливо вибирається з найнеймовірнішої халепи. Почувши поряд судорожне зітхання Леонова, він лютував: «Дали напарника – манна каша з цукром. Ще маму почне кликати…»

Леонов і справді в цей час згадав свою матір. Наймодніша у Вітебську дамська кравчиха, вона була веселою жінкою. І Костика свого любила легко й весело. Батька свого він не знав. Коли одного разу спитав про нього, мати, не відриваючись од шитва, безтурботно сказала:

– Подався він од нас, аж гай зашумів, ну й біс з ним. Навіщо він нам такий? Правда?

Костеві ніколи ні в чому не відмовляли. «Хочу справжній велосипед». – «Будь ласка, синку, катайся на здоров'ячко!» – «Хочу голубів завести». – «На, синку, грошики, купи собі найкращих». У школі він вчився погано, та за це йому не докоряли. «Ну, що ж, синку, поробиш, коли не дається тобі ця наука…» І все ж було незрозуміло, як він переповзав із класу в клас. У цьому могла грати істотну роль проста житейська обставина: майже всі вчительки школи на чолі з директрисою і навіть завідуюча райвно ходили в сукнях і пальтах, які шила Костина мати. Ця мати не знала, що її синок робитиме після закінчення школи, і не хотіла знати. Її очі мокріли від самої думки, що Костик може її залишити. Сам Кость про своє майбутнє теж не думав. Навіщо? Мати заробляла добре, гроші в його кишенях не переводились. Подруживши з двома такими, як і він, гультіпаками, він проводив час, як душі бажалося. Останньої передвоєнної весни він познайомився з Галею – дочкою промкооператора, якому надто щастило. Кость мріяв про весілля. Мати була в захопленні від такої блискучої перспективи; вона із знанням справи навчала його, як поводитися з дівчиною, щоб не проґавити «казковий варіант»…

І раптом – війна. Під час першого ж бомбардування загинула мати. Побігла до якоїсь своєї клієнтки забирати залишену в неї на ніч швейну машину і не повернулась. Про те, що з нею сталося, Кость дізнався лише на другий день. Він так і не побачив її більше – будинок, де її спостигла смерть, перетворився на обгорілий кам'яний пагорб. Охоплений страхом, розгублений, не знаючи, що робити, він побіг до Галі, але застав там усе догори дном: сім'я виїздила на схід. Перед будинком стояла вантажна автомашина-тритонка, і в неї безладно навалювали клунки і чемодани. Кость розповів, як загинула мати. Їм було шкода хлопця, але вони не переставали бігати з будинку до машини і назад.

– Куди ви їдете? – спитав він Галю.

– Боже мій, ну що ти питаєш? – крикнула вона, тягнучи клунок. – Краще б допоміг.

– Кругом усе горить, а ти…

Він стояв біля грузовика, поки той не поїхав. Галя помахала йому рукою на прощання – ніби на дачу виїздила…

Потім прийшли німці.

У Костя вдома оселився його приятель Генка Кузакін, і скоро з'ясувалося, що жити можна, і навіть зовсім непогано. Німці виявилися страшенними барахольниками. Хлопці вдалися до спекуляції: вимінювали у німців продукти, тютюн, ліки на речі, які їм, давали ті, хто залишився у місті. Дім їхній перетворився на справжню міняльну контору, що її відвідували солдати і пани офіцери доблесної німецької армії. Але одного разу – це було наприкінці серпня – до них прийшов офіцер, який добре говорив по-російськи. Товар йому був не потрібен. Його цікавили самі торговці. Він докладно розпитував їх про минуле життя, про настрої і плани на майбутнє. А потім сказав:

– Торгівля не діло для таких хлопців, як ви. Крім того, ви не враховуєте, що за віком підлягаєте вивезенню до Німеччини, щоб працювати там батраками. Та навіщо вам це? Ви ж розумні хлопці, і я можу запропонувати вам цікаву і вигідну роботу.

Так Кость Леонов і його друг Генка Кузакін опинились в агентурній школі «Сатурна».

Генка загинув під час тренувального стрибка з парашутом. А Кость Леонов лежав оце в постелі і мучився від страшної думки, що його парашут не розкриється, коли їх сьогодні вночі викинуть з літака десь між Тулою і Москвою.

По-німецьки точно о двадцять другій нуль-нуль Зілова і Леонова викликали до заступника начальника «Сатурна» підполковника Мюллера. Для них це був невимовно великий начальник; досі вони бачили його тільки здалеку і лише один раз трохи ближче – на перевірній розмові. Разом з ними до просторого кабінету зайшов і старший лейтенант Фогель. Мюллер підвівся з-за столу і вийшов їм назустріч.

– Прошу, прошу, – він показав їм на крісла, що оточували низенький столик, на якому стояла пляшка коньяку і високі дорогі чарки. Показавши Фогелю на пляшку, він сказав: – Порядкуйте.

Поки Фогель відкупорював пляшку і наливав коньяк, Мюллер не церемонячись розглядав агентів. Потім узяв чарку і сказав:

– Школа дає вам добру характеристику. Я хочу випити з вами за те, щоб сказане в характеристиці було підтверджене вашою сміливою працею в ім'я великої Німеччини. Хох! – Мюллер швидко підняв чарку, але надпив з неї лише маленький ковток.

Леонов «по-чесному» вихилив чарку до дна. Зілов свою лише пригубив.

Мюллер мигцем глянув на Леонова і потім, пильно дивлячись на Зілова, сказав посміхаючись:

– Усього необхідного вас навчили, тепер ви знаєте навіть ціну житнього і пшеничного хліба в Москві. Мені залишається сказати вам кілька слів на дорогу. Ви солдати Німеччини. А для нас солдат – найпочесніша фігура. Наш великий вождь Адольф Гітлер сказав недавно: «Кожний мій солдат, який виконав обов'язок, матиме все, що захоче. Йому буде належати не тільки Німеччина, а й увесь світ з його невичерпними багатствами». – Мюллер багатозначно подивився кожному в очі і вів далі: – Це стосується і вас, я хочу, щоб ви це знали. Виконавши завдання, ви повернетесь і житимете як захочете. Більше наражати вас на риск не будемо. Герої повинні жити, і так жити, щоб їхнє щасливе життя було принадним прикладом для інших. – Мюллер кинув через плече. – Ми не росіяни, які тільки й знають, що кричать своїм солдатам: «Помри за Батьківщину! Помри за Батьківщину!» Ні, ти зроби подвиг і живи собі на втіху, кажемо ми своєму солдату. Я хочу, щоб ви пам'ятали про це щогодини, звершуючи свою хоробру справу. Які у вас є бажання?

– Виконати завдання і благополучно повернутися, – твердо відповів Зілов.

– Чудово. А у вас? – Мюллер повернувся до Леонова.

– Те ж саме.

– Чудово, чудово, – сказав Мюллер, ледь затримавши погляд на Леонові.– Тоді у мене все. – Він підвівся, за ним підвелися всі.– Щасливої дороги, бажаю удачі.

Зілов і Леонов вийшли. Фогель залишився в кабінеті. Мюллер сів за свій стіл, запалив сигарету і сказав:

– Цей, із синіми очима…

– Зілов, – підказав Фогель.

– Зілов… – повторив Мюллер, дивлячись поперед себе. – Цей мені подобається, у нього є характер і очевидна зацікавленість, він знає, на що йде, і пустить у хід хитрощі, щоб вибратися сухим із води. – А другий, по-моєму, пустоцвіт.

– Абсолютно точно, – підтвердив Фогель. – Леонов, за всіма своїми даними, звичайно, слабіший від Зілова, але у нього є одна дуже корисна риса: якщо над ним висить сильний кулак, він з голими руками, не роздумуючи, піде на мур. І Зілов буде для нього цим кулаком. І, нарешті, головне його діло – рація.

– Шкода, що жоден з них не знає як слід Москви, – помовчавши, сказав Мюллер.

– Це і добре і погано, – зауважив Фогель. – Принаймні виключена небезпека, що їх впізнають.

– Все, що стосується Москви, втокмачили їм у голову міцно?

– До цього і зводилася вся підготовка. В усякому разі, по плану Москви вони ходили з зав'язаними очима.

– Ну, гаразд, ідіть проведіть їх у політ…

Літак ішов на великій висоті. Зілов і Леонов дихали широко розкритими ротами. В літньому солдатському обмундируванні Радянської Армії їм було страшенно холодно. В ілюмінатори нічого не видно. І вгорі і внизу суцільна пітьма,

Та ось дихати стало легше. Невдовзі з кабіни льотчиків вийшов інструктор з парашутних стрибків, якого всі курсанти школи поза очі називали Катом. Він і справді був схожий на ката – пикатий паруб'яга величезного зросту, з довгими вузлуватими руками, на яких волосся росло навіть на пальцях. Дивлячись на нього, Леонов згадав, як Кат, підійшовши до трупа Кузакіна, поворушив його ногою і сказав: «На одного боягуза менше!» І плюнув на труп.

– Фронт уже позаду! – прокричав Кат, і на обличчі його ворухнулося щось схоже на посмішку, його очиці майже заховались у щоках. – Приготуйтесь!

Зілов підвівся і став уважно перевіряти парашутне спорядження. Леонов ще сидів, відчуваючи огидну слабість у ногах і лоскітний дрож у животі.

– Перевіряй! – крикнув йому Зілов.

Леонов підвівся і, тримаючись однією рукою за крісло, почав безладно смикати лямки парашута. Зілов підійшов до нього і сам перевірив підгонку лямок.

– Що, вже наклав у штани? – сердито запитав Зілов.

Кат у цей час підтягував до дверей літака контейнер із спорядженням. Замиготіла лампочка над дверима до пілотської кабіни. Кат неквапливо і без особливих зусиль зняв із завісів двері, у літак увірвалося ревіння моторів і пронизливий холод.

Зілов став біля дверей, за спиною в нього – Леонов. Над дверима в кабіну льотчиків засвітилася зелена лампочка. Кат махнув рукою. Зілов обперся правою ногою на ребристий поріг, нахилився вперед, різко відштовхнувся і зник у чорній безодні. Леонов хотів зробити все так само, але в нього не вийшло, і він застряв у дверях. Сильний удар в спину вибив його, наче пробку…

Вони приземлились точно за розрахунком, метрів за двісті один від одного. Навколо був густий чагарник, під ногами чавкала мокра земля. Вони закопали парашути і почали шукати контейнер із спорядженням. Зо дві години марно бродили по кущах. Зілов, як тільки міг, лаяв Ката. Леонов ходив за ним як тінь і мовчав. Відчувалося наближення світанку. Стомлені, мокрі, вони зупинились на краю чагарника. Їх оточувала глуха тиша, тільки десь далеко-далеко чулися летючі гудки паровозів.

– Просто не знаю, що робити! – сказав Зілов.

– Стривай, – узяв його за руку Леонов. – А що, як нам дременути кудись далеко? І сховатися там від усіх.

Зілов мовчки обернувся і з розмаху вдарив його по обличчю.

– Сука!

Леонов втерся рукавом і з цієї хвилини беззаперечно і мовчки робив усе, що наказував йому Зілов.

Вони знайшли контейнер аж на світанку. Виявилося, що в темряві вони двічі проходили повз нього і не помітили.

Старанно закопавши контейнер на примітній галявинці, вони причепурилися і пішли на північ. Там мала бути залізниця і маленька станція..

Далі їм щастило, мов у сні. Вони точно прийшли до тієї станції, що була вказана в плані. І на коліях стояв готовий до відправки на Москву військовий ешелон. Зілов поговорив з комендантом ешелону, і їм дозволили влаштуватися на площадці вагона з кіньми. Їх нагодували солдати, що супроводжували коней. За трапезою вони дістали першу інформацію. Виявляється, вони потрапили до останнього ешелону сто чотирнадцятої дивізії, яку перекидали з-під Тули на Центральний фронт. Леонов і захоплювався, і дивувався, як спритно і впевнено поводився Зілов. Розповідав веселі байки про госпіталь, у якому нібито вони з Леоновим лежали після поранення, і про те, як вони по-молодецькому проведуть у Москві відпустку, що належить їм після лікування. В думці Леонов вирішив: «З ним не пропадеш, треба його слухатись».

Ешелон зупинився на станції Москва-Товарна. Зілов і Леонов сердечно розпрощалися з своїми попутниками і попрямували в місто.

Їм і далі щастило. Вони благополучно проїхали через усю Москву і, дотримуючись плану, на Казанському вокзалі сіли в електричку. Ще засвітла вони зійшли на станції Сорок другий кілометр і невдовзі вже розмовляли з господарем скромної дачі. Це був літній чоловік в окулярах з дуже товстими скельцями, через які неможливо було розгледіти його очі.

– Нам грошей не позичати, заплатимо, скільки скажете, – уже вдруге казав Зілов. – І побудемо у вас не більше місяця. Проведемо належний після госпіталю відпочинок і – назад на фронт.

Господар явно хотів здати кімнату, але його, очевидно, бентежило, що він візьме гроші з солдатів. Здавати ж кімнату безплатно йому не хотілось.

– Може, ви гадаєте, що ми якісь бандити з великої дороги? – улесливо посміхаючись, спитав Зілов. – Так ось наші документи, будь ласка, подивіться.

– При чому тут бандити? – мляво промовив господар і в документи не глянув.

– А щодо плати, – знову сказав Зілов, – ми при грошах. Як кажуть, солдат спить, а харчі йому йдуть, зібрали трохи.

– На місяць, кажете? – спитав господар.

– Щонайбільше на місяць, – підтвердив Зілов.

– Триста карбованців маєте?

Зілов мовчки витяг з кишені сотенні купюри і, відрахувавши три, поклав їх на стіл.

– Прошу!

Господар одвів їм затишну кімнатку з виходом на кухню. З вікна кімнати, крізь голий сад, було видно залізницю. Вона була так близько, що коли проходили поїзди, на кухні брязкотів посуд.

– Поїзди вночі спати не дадуть, – тихо сказав Леонов.

– Ідіот! Кожний поїзд – це інформація для Доктора, – сонним голосом мовив Зілов. – Давай-но краще спати, бо завтра багато роботи…

Розділ 23

Коли Леонов прокинувся, Зілов уже сидів біля вікна і розглядав маленьку карту, що зберігалась у нього в чоботі за підкладкою.

– Ти що, на курорт приїхав? – обернувся він до Леонова, який поворухнувся. – Вставай зараз же! Умийся на кухні.

Зілов уже все продумав… Сьогодні вони нормальним пасажирським поїздом повернуться в район приземлення і візьмуть із контейнера найнеобхідніше: рацію, гроші, запас консервів і сухарів. Сюди вони повернуться завтра. Хазяїнові скажуть, що їдуть до Москви – в гості до фронтових дружків.

– Пощастило нам з цією хатою, – сказав Зілов. – Будь-що треба тут закріпитись. Я вранці допоміг хазяїнові нарубати дров, поговорив з ним. Він майже сліпий, сказав, що за крок обличчя людини не розрізняє. До сорокового року він працював наборщиком у друкарні. А син його, знаєш, хто? Ніколи не вгадаєш. Дипломат. Живе з сім'єю в Америці. Старий стереже тепер і дачу, і московську квартиру. Двічі на тиждень їздить у Москву. Уявляєш, як зручно! Не дача, а золото. Будемо хитрувати, щоб закріпитися. Через місяць скажемо, що йдемо на лікарську комісію, а повернемось – збрешемо, що нам дали додатковий місяць відпочинку. А потім придумаємо ще щось.

Леонов слухав Зілова і знову думав: «Ой, головатий хлопець, з таким не пропадеш!» Учора їм щастило, і тепер уся їхня оправа вже не здавалася йому такою небезпечною.

Вони зійшли з пасажирського поїзда на тій самій станції, де вчора сіли у військовий ешелон. Уже вечоріло, сіявся рідкий і нудний дощик наполовину з снігом. На платформі – ні живої душі. Вони перейшли через полотно і посідали на штабелі старих шпал. Зілов хотів переконатись, що їх ніхто не бачив. На коліях засвітилися сигнальні вогні.

– Ходімо! – Зілов рішуче підвівся і збіг з укосу. Вони зайшли в кущі, озирнулись навкруги і подалися від дороги…

З двома важкими речовими мішками за плечима вони повернулись на станцію близько другої години ночі. Зілов зайшов у приміщення станції і дізнався, що найближчий поїзд буде лише о восьмій годині ранку. Цю довідку дав йому залізничний міліціонер, що дрімав у залі чекання.

– От досада! – сказав йому Зілов. – Нам явка в Москву в своє господарство на восьму нуль-нуль. Влетить нам, будь здоров!

– Нічого, страшнішої за фронт кари немає,– утішив його міліціонер. – А фронту вам і так не минути. Покажете своєму начальству квиток з компостером часу – врахують.

– А далеко звідси до шосе? Може, там попутна трапиться?

– Шосе недалеко, – сказав міліціонер, – кілометра півтора, не більше. Тільки в такий час там можна до ранку чекати, а машини не буде. Це вже я знаю, сам іноді з чергування на попутній їжджу.

Вони розговорилися. Міліціонер розпитував про фронт: чи сильна «у них» артилерія, як фріц тримається в рукопашній, чи багато «їхніх» попадає в полон? Зілов відповідав охоче і на прощання подарував йому непочату пачку «Казбеку».

За годину вони вже тряслися в кузові полуторки, що підхопила їх до Москви за сотню, чи, як сказав шофер, за круглий карбованець. А втім, до Москви їм їхати не треба було, виявилося, що шосе проходило неподалік від дачного селища, де вони влаштувалися.

– Все йде, як у кіно, – Зілов підштовхнув ліктем Леонова і розсміявся.

– Порядочок! – засміявся у відповідь Леонов.

Вони не знали, що саме цієї хвилини їхньому везінню настав кінець…

Залізничний міліціонер був зовсім не такий простачок, яким він здався Зілову. По-перше, він бачив, як ці два солдати увечері зійшли з поїзда і зникли за колією. По-друге, розмовляючи з Зіловим про фронтові справи, він дуже добре розібрався, що його співрозмовник фронту і не нюхав. Правда, спочатку він поставився до цього цілком благодушно – любить хлопець зайве сказати, і тільки. А проте він все ж вирішив перевірити документи свого співрозмовника, хоч одразу не зробив цього тільки тому, що в цей час Зілов подарував йому «Казбек». Незручно здалося міліціонерові брати подаровані цигарки і водночас вимагати документи; він же не думав, що має справу з небезпечними злочинцями – тільки позавчора йому трапився один такий самий – відстав од частини, щоб побачитись із своєю дівчиною.

Коли Зілов пішов, міліціонер завітав до чергового по станції, щоб дізнатися, чи не запізнюється поїзд. Він з задоволенням пригостив чергового «Казбеком», бо досі частіше сам позичав у нього тютюнець. Роздивляючись пачку, міліціонер виявив на ній штамп «Ресторан при мінському готелі «Беларусь», і відразу ж його охопила тривога: звідки це в солдата через рік після початку війни цигарки з Мінська? Міліціонер швидко вийшов на платформу, але солдатів там не було. Він обійшов кругом станції, побіг до укосу, знову пройшов вздовж усього перону, зазирнув у зал для чекання – солдати ніби крізь землю провалились. Міліціонер повернувся до чергового по станції і по селектору зв'язався з своїм начальством у Москві…

Ще минулої ночі комісар держбезпеки Старков одержав радіодонесення Рудіна. Той повідомляв, що в район Москви тільки що закинуто принаймні двох агентів. Прізвище одного з них по агентурній школі – Зілов. Далі ішов більш аніж скупий опис його зовнішності. Негайно було вжито всіх заходів для пошуку. Але день не приніс успіху. Легко сказати – район Москви. Сигнал залізничного міліціонера став першою тонкою ниточкою, що вже вела до конкретної мети. Старков був майже впевнений, що міліціонер бачив ворожих лазутчиків.

Старший лейтенант держбезпеки Весенін чергував на Казанському вокзалі. Це на той випадок, якщо солдати, пробираючись на попутній машині до Москви, надумають пересісти потім в електричку. Лейтенанти Аксьонов і Чувихін чергували при в'їзді в Москву на контрольно-пропускному пункті шосейної дороги.

Солдати контрольно-пропускного пункту – КПП – причепливіше, ніж звичайно, оглядали кожну машину, а в цей час Аксьонов і Чувихін розпитували водіїв і пасажирів, перевіряли у них документи, переглядали подорожні листи. Та поки що йшли машини близьких маршрутів. І тільки на світанку біля КПП зупинилась полуторка, що йшла з Тули. Поряд з водієм сидів огрядний чоловік – агент постачання з орсу одного номерного заводу.

– Їздили за сто верст киселю їсти, в Тулу по картоплю, а повертаємось порожняком, – розповідав постачальник Аксьонову.

– По дорозі нікого не підбирали? – суворо спитав Аксьонов.

Постачальник тільки рот розкрив, щоб відповісти, як замість нього шофер швидко сказав:

– Лівацькі посадки заборонені, не маленькі, знаємо.

Аксьонову здалася підозрілою ця поквапливість шофера і те, як у цей час поглянув на нього постачальник.

– Поставте машину на узбіччі,– наказав Аксьонов і, щоб шофер з постачальником не змовилися, скочив на підніжку машини біля шофера.

Допитати шофера Аксьонов доручив Чувихіну, а постачальника, одвівши вбік, допитував сам.

Допит був недовгий. Постачальник, трохи покрутивши, усе розповів. Разом з ним Аксьонов повернувся до машини, де Чувихін допитував шофера, який вперто твердив, що нікого не підвозив.

– Федю, кинь одбріхуватися, – сказав йому постачальник. – Справа важлива, державна, можна сказати, дорожча від твого круглого карбованця. Кажи правду.

Шофер метнув на постачальника злий погляд і, помовчавши трохи, сказав:

– Ну, було діло, подумаєш…

– Де вони злізли?

– Темно було.

– По-моєму, – сказав постачальник, – вони зійшли поблизу Раменського.

– Покажіть гроші, які вони вам дали, – наказав Аксьонов.

Шофер, не дуже кваплячись, поліз до кишені ватянки і витяг пожмакану сотню. Аксьонов акуратно взяв її за кінчик, загорнув у носову хусточку і передав Чувихіну. Потім шофер і постачальник описали зовнішність своїх пасажирів. Але цей опис мало що додавав до того, що чекісти знали.

– Темно було, хіба роздивишся, – виправдувався шофер.

– А сотню розгледів, – зі злістю сказав Аксьонов. Рано-вранці у кабінеті капітана держбезпеки Безпалова вже відбувалася нарада, в якій брали участь Аксьонов, Чувихін і підключений до операції лейтенант Загорський. Не було тільки Весеніна, який вів спостереження на Казанському вокзалі. Перед Безпаловим на столі лежали сотенна купюра і фотострічка з відбитками пальців, знятих з купюри. Тут же лежала і подарована міліціонеру пачка «Казбеку».

– Те, що це ворожі агенти, можна вважати фактом, – сказав Безпалов. – Про літак у тому районі ми мали сигнал від ППО. Перший пошук нічого не дав, бо шукали погано. Мінська пачка «Казбеку» – доказ надійний. Важко повірити, щоб під час напічної евакуації Мінська в перші дні війни комусь спало на думку вивозити ресторанний запас цигарок. А пани, які споряджували агентів, на штамп ресторану або не звернули уваги, або, навпаки, вважали його ознакою достовірності. Вся поведінка цих «солдатів» теж відповідає штампові, що його застосовують їхні розвідники. Якщо в архівах Держбанку є порядок, ми скоро одержимо дані про сотню… – Безпалов набрав якийсь номер телефону. – Говорять з держбезпеки. Перевірили? І що ж?.. Так. Дякую. – Безпалов поклав трубку. – Точно. Стокарбованцеві купюри цієї серії перед початком війни повинні були лежати в банку десь у Прибалтиці. Ось вам ще один надійний доказ. – Безпалов помовчав, пильно дивлячись на сотню, що лежала перед ним, ніби він читав на ній щось дуже важливе. – Первинний план пропоную такий, – заговорив він нарешті.– Ви, Загорський, їдьте в район залізничної станції. Візьмете з собою два відділення солдатів з дивізії HKBС і мобілізуєте людей на місці. Треба знайти парашути і все, що вони там залишили. Ви, Аксьонов, організуєте цілодобове стеження за всією дачною зоною від Москви до Раменського. Людей собі підберіть самі. Ви, Чувихін, подбайте, щоб негайно були відбитки пальців шофера полуторки, а потім підключайтесь до Аксьонова. Я цілу добу тут чекаю ваших донесень. Усе. До роботи, товариші…

В цей час Зілов і Леонов снідали. Півгодини тому господар дачі попередив їх, що він до завтра поїде в Москву, і попросив обережніше поводитися з вогнем. Вони бачили, як він пішов на станцію і першим же поїздом поїхав.

– Хай живуть дипломати, які доручають своїм старим стерегти московські квартири і дачі! – сміявся Зілов, висипаючи на стіл розмочені сухарі, цілу банку консервованого м'яса.

– Так у нас добре все вийшло, що аж не віриться, – підхопив Леонов, – Доктор – голова. Він же завжди твердив нам: нічого особливо страшного з вами не станеться, треба тільки бути обережними.

– Йолоп ти, – фиркнув Зілов. – Та ти з своїм Доктором без мене зразу б засипався.

– Що правди, то правда, – добродушно і цілком щиро погодився Леонов.

– Зараз ми будемо спати, – сказав Зілов. – А ввечері розгорнемо рацію і пошлемо привіт Доктору…

О двадцять першій годині десять хвилин на стіл Безпалова лягло таке повідомлення:

«О двадцятій нуль-нуль службою контролю в підмосковній зоні Рязанської залізниці встановлено, що в ефір вийшла короткохвильова радіостанція. Працювала шифром протягом семи хвилин, хвиля 29,5. Запеленгувати не встигли. Спостереження продовжуємо».

Зілов і Леонов шифром передали в «Сатурн» аж надто коротке донесення:

«Все гаразд. Приступаємо. Зілле».

Умовний підпис і найменування цієї агентурної точки – «Зілле» – утворювалися з перших складів їхніх прізвищ.

– Зіллечка запрацювала, – посміхаючись сказав Зілов, коли Леонов вистукав ключем донесення.

Потім вони перейшли на прийом і через кілька хвилин записали відповідь:

«Вас прийняли відмінно. Поздоровляємо. Чекаємо за розкладом. Доктор».

– Напевне зараз помчав наш Доктор доповідати самому Мюллеру, а може й Зомбаху, – задумливо сказав Зілов. – Не жарт для них, що їхні люди осіли в самісінькій Москві.

Заховавши рацію, вони лягли на свої розкладушки.

– Щось спати не хочеться, – зітхнув Леонов.

– Спати! – наказав Зілов. – Ми завтра повинні бути в формі. Працювати треба.

Радіорепродуктор у кухні почав передавати вечірнє зведення Інформбюро. Вони стали слухати. З фронту нічого особливого не було. Очевидно, Доктор мав рацію, коли говорив, що росіяни вичерпали всі свої сили в зимовому наступі під Москвою. Але наприкінці зведення було передано повідомлення, що зацікавило їх. Було сказано, що, за даними Центрального статистичного управління, підприємства, евакуйовані в східні райони країни, минулого місяця випустили стільки продукції, скільки до війни випускала вся промисловість Радянського Союзу.

Коли зведення закінчилось і заграла музика, Леонов тихо сказав:

– Сила все-таки – наша Росія-матінка…

– А ти й повірив? – насмішкувато спитав Зілов. – Передають всілякі казочки для агітації таких дурнів, як ти.

Вони надовго замовкли, але заснути не могли.

– Де сила, так це у Гітлера, – сказав Зілов. – Легко сказати, вся Європа на нього працює! Ти тільки подумай, Європа!

– А чого ж він Москву не взяв? – задав Леонов запитання, якого так не любив Доктор і на яке завжди відповідав з лайкою, на зразок того, що не з твоїм поросячим мозком зрозуміти стратегію фюрера або щось подібне.

Зілов спокійно сказав:

– Тут, я гадаю, німці маху дали. Не врахували нашої зими, а до холодів узяти Москву не встигли. Ти ж сам бачив, у якій одежині їхали на фронт їхні солдати. Сміх, та й годі: валянки-солом'яники!

– А чому ж Доктор – стратегія, стратегія!

– Звичайно, тепер якась-то стратегія у них, будь певен, приготована, – переконано сказав Зілов. – Генерали у Гітлера, будь здоров, своє діло знають. Поживемо – побачимо. Ми ж з тобою насправді ні хріну не знаємо. Товчемо одно: Москву не взяли, Москву не взяли. А може, Гітлер хоче так війну виграти, щоб Москва сама навколішки стала. Пам'ятаєш, як говорив про це в лекції полковник з двома хрестами?