Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 19

Система секретності в «Сатурні» була продумана дуже старанно, і дотримувались її з чисто німецькою пунктуальністю. Радіозв'язком з агентурою відав Фогель. Всі агенти одержували радіограми лише за підписом «Доктор» і знали, що Доктор – це Фогель. Ще в школі їх привчали до цього псевдоніма Фогеля, і вони ніколи не зверталися до нього на прізвище, тільки: «пане доктор». Одержані від агентів радіограми записували в одному примірнику і також в одному примірнику розшифровували. Якщо в них не було нічого особливо важливого, Фогель тут же підтверджував по радіо агентові про одержання і давав йому, знову ж за підписом «Доктор», вказівки. Якщо ж радіограма потребувала негайного втручання начальства, Фогель негайно відносив її Зомбаху або Мюллеру. Проте Фогель не мав права вести запис адрес агентурних точок, і якщо він і знав деякі з них, то лише завдяки тому, що в самому тексті радіограми бували якісь подробиці про місцеперебування агента.

Зомбах чи Мюллер, одержавши радіограму в одному примірнику, своєю рукою робили єдину її копію. Оригінал вкладався в особову справу агента, яка зберігалася в синій папці, а копія – в зелену папку. Таким чином, Зомбах і Мюллер завжди мали під рукою весь агентурний матеріал, до якого більше нічия рука не доторкалася. В кабінеті в обох стояло по кілька сейфів, де зберігалися ці папки. Зведений список агентів був лише н одному примірнику.

Але все ж таки радіодонесення в ході дальшої роботи над ними бачили й інші співробітники «Сатурна», правда їх було небагато. Це траплялося, коли Зомбах і Мюллер змушені були звертатися по консультацію до спеціаліста. Для цього в центрі працювали люди, які знають залізничний транспорт, авіацію, електротехніку, хімію. Коли потрібна була консультація з суто російських умов, до начальства викликали Андросова або Гурєєва. І тільки тоді Андросов мав змогу прочитати якесь радіодонесення.

За минулий місяць один раз викликали до Мюллера для консультації і Рудіна. Агент, який безсумнівно був у Москві, повідомляв, що йому випала можливість придбати за гроші московський паспорт і надійно переробити його на своє ім'я. Він запитував дозволу начальства на цю операцію.

– Як ви гадаєте, можна на це піти? – запитав Мюллер.

– Вся справа в тому, – подумавши, відповів Рудін, – чи достатньо кваліфікований агент, щоб визначити надійність переробки паспорта. В радянській паспортній системі діє дуже хитра система індексів на паспортних бланках. Міліція завжди точно може дізнатися, де цей паспорт видано. І якщо індекс не збігається з біографічною версією агента…

– Але ж він передає, що паспорт московський, – перебив його Мюллер.

– Він під цим може розуміти лише московську прописку, – спокійно вів далі Рудін, – а штамп на паспорті може бути якого завгодно індексу. Хіба мало звідки міг перебратися до Москви власник паспорта? Якщо цей паспорт московський за індексом, це не усуває, а, навпаки, збільшує небезпеку викриття. В умовах воєнного часу міліція насторожена, працює пильно, і їй легко дістати по Москві яку завгодно довідку про цей паспорт і його власника.

Мюллер цілу хвилину думав, дивлячись на Рудіна, потім сказав:

– Так, мабуть, іти на це не слід. Спасибі, ви вільні.

Рудін пішов, навіть не побачивши повідомлення, про яке йшла мова. І він далеко не був впевнений у тому, що Мюллер сам не знав усієї цієї техніки паспортних індексів. Цілком можливо, що цей виклик на консультацію був для нього ще однією перевіркою.

Фогель краще від інших знав лише одне – що з себе уявляє кожен його агент. Вони вчилися в його школі, і тому, коли начальство хотіло дізнатися про можливості того чи іншого агента, його вдачу, позитивні чи негативні риси, викликали Фогеля. Слід сказати, що Фогель поєднував посади начальника школи і відділу оперативного радіозв'язку не випадково – це було добре продумано. Обізнаність Фогеля з суто людськими даними агента мала в подальшій роботі дуже велике значення. Ось чому Рудін одним із своїх найближчих завдань вважав зближення з Фогелем…

В кінці листопада Рудін вперше вийшов у місто. Був похмурий морозний день, рвучкий вітер гнав по вулиці колючу поземку. Настрій у Рудіна якраз відповідав погоді. Майже два місяці він у «Сатурні» і нічого путнього ще не міг зробити. Навіть Андросов дозволяє собі іронізувати над ним. Учора ввечері, коли вони знову і знову безрезультатно обмірковували одне і те ж – як довідатись таємницю таємниць «Сатурна», Андросов після довгого мовчання раптом сказав, усміхаючись:

– Ви закликали до роботи мене, а самі без діла…

– Хто ж думав, – розсердився Рудін, – що ви, розумні люди, погодились бути тут на становищі сліпих пішаків?

Андросов скривджено замовк…

Зараз Рудін ішов до міста в службовий час, і йому довелося звернутись по дозвіл до Мюллера.

– Чому раптом вам забагнулося йти саме зараз? – запитав Мюллер.

Рудін відповів, що в нього дуже мерзнуть ноги і він хоче купити на базарі вовняні шкарпетки ручної роботи. Він вибрав саме цей товар не випадково, бо знав, що теплих речей не було навіть у найбільш забезпеченому всім «Сатурні».

– Можете зробити це і ввечері,– пробурчав Мюллер.

– Базар, пане підполковнику, збирається лише вранці,– спокійно пояснив Рудін.

– Не розумію, коли в вас встигають мерзнути ноги, – сказав Мюллер. – Від місця, де ви живете, до роботи, навіть повільно ідучи, досить п'яти хвилин, а більше ж ви нікуди не ходите.

– Тому й не ходжу, – посміхнувся Рудін, зафіксувавши собі, що Мюллер, очевидно, цікавився, чи ходить він до міста.

– Ви закінчили зведення про зимові дії партизанів?

– Так. Здав на машинку. До мого повернення воно буде передруковане.

– Гаразд, ідіть, – сказав Мюллер.

Відчуття, що Мюллер і досі не довіряє йому, не проходило. Всі його доручення Рудін виконував, як кажуть, не за страх, а за совість, дорікнути собі було ні в чому. Зомбах уже двічі дякував йому за роботу, а цей тип наче знає щось…

Рудін ніс Бабакіну для передачі Маркову докладне повідомлення про стан справ. Єдине цінне, що було в ньому, – список прізвищ і розстановка сил у «Сатурні» і, нарешті, опис того, як майстерно засекречено всю справу. Це повинно пояснити Маркову, чому нема конкретних результатів роботи Рудіна. Він чесно і щиро пише в донесенні, що проникнення в «Сатурн» було найлегшою частиною операції.

Рудін, випроставшись, ішов проти вітру, не ховаючи обличчя від пекучого снігу. Протоптаної стежки не було, і Рудін навмання прямував серединою вулиці. Це була вулиця Леніна. На перехрестях таблички були зірвані, але на номерних знаках будинків напис «Вулиця Леніна» залишався. Рудін поглядав на номерні знаки справа і зліва, і йому здавалось, ніби самі будинки вперто твердили: незважаючи ні на що, це вулиця Леніна, і ми її охороняємо. «Так, незважаючи ні на що, це вулиця Леніна»… – в ритм крокам повторював Рудін.

Усіх, хто був у той час на базарі, можна було перелічити на пальцях. Але найнебезпечніше було те, що все це були люди, які хотіли щось або виміняти, або продати, і Рудін опинився серед них єдиним покупцем. Усі вони обступили його і навперебій пропонували свій товар.

– Мені потрібні вовняні шкарпетки, – сказав Рудін бабусі, яка насідала на нього, тримаючи в руках якісь пожовклі від часу мереживні речі. Старенька тільки вертіла замотаною хусткою головою і трясла перед Рудіним мереживом. Очевидно, розмовляти на холодному вітрі їй було важко.

На Рудіна насунувся синьопикий дядько в подертому піджаку.

– Маю аспірин у порошках, пірамідон в таблетках.

– Не потребую… – Рудін мимоволі відвернувся: від торговця ліками тхнуло кислим самогонним перегаром. – Куплю вовняні шкарпетки.

Розмовляючи з хлопчаком, який продавав ґноти для каганців, Рудін обмінявся поглядом з Бабакіним, що із свого рундука одразу помітив прибулого на товкучку товариша. Хлопчак з ґнотами немов знав, що треба Рудіну, і показав на ларьок Бабакіна.

– Шкарпетки якщо є, то хіба он у тієї шкури в рундуку.

Рудін підійшов до рундука. Товкучка ревниво стежила за ним.

– Здрастуй, Саню, – тихо сказав він, відчуваючи невимовну приємність від того, що може назвати живе, справжнє людське ім'я і дивитися людині в вічі з щирою радістю.

– Здоров, Петре! – так само тихо обізвався Бабакін, і в очах його Рудін побачив власну радість і хвилювання.

– Мені потрібні вовняні шкарпетки ручної роботи, добре було б дві пари, – сказав Рудін.

– Серйозно потрібні?

– Так, Саню, але не зараз, а днів через три. Сьогодні я скажу, що мені лише пообіцяли їх знайти.

– Зрозуміло. Післязавтра шкарпетки будуть. Фірма не підведе, – усміхнувся Бабакін.

– Покажи що-небудь… Для розмови…

Бабакін викинув на прилавок старе драпове пальто. Рудін став його розглядати і непомітно поклав перед Бабакіним складений до розміру гривеника папірець з донесенням.

– Спішно? – ховаючи донесення, запитав Бабакін.

– Не дуже, – зітхнув Рудін.

– Передам не по радіо. А це тобі від Маркова… – Бабакін поклав на прилавок папірець, скручений у тверду, схожу на сірник трубочку. – Як настрій?

– Не дуже. Бувай.

– Бувай здоров…

Вони подивились один одному в вічі, злегка кивнули головами, і Рудін пішов.

– Гей, служивий! – голосно кричав йому вслід Бабакін, потрушуючи старим пальтом. – Бери, пожалкуєш. Інші візьмуть!

Рудін не озираючись пішов далі.

На майдані Рудін зайшов до вбиральні, поквапливо розгорнув паперову трубочку і прочитав радіограму Маркова:

«Для Рудіна. Впевнений, що все гаразд, вітаю з успішно проведеним першим станом операції. Тепер головне – міцно закріпитися, завоювати їхнє довір'я. Водночас вивчайте кадри, що оточують вас. Не поспішайте. Ще раз – не поспішайте. Удар, якого вони скоро зазнають, повинен примусити «Сатурн» активізуватися; вони почнуть квапитись, і це полегшить ваше завдання. Передайте Андросову, що ми віримо в щирість його рішення і раді за нього. Все інше в його долі залежить лише від нього. Ще і ще раз – не кваптеся. Ми чекаємо терпеливо і з цілковитим розумінням труднощів на вашому шляху. Привіт. Марков».

Рудін перечитав радіограму кілька разів і негайно її знищив.

Повернувшись у «Сатурн», Рудін одразу ж зайшов до Мюллера.

– Я був відсутній сорок п'ять хвилин, – доповів він.

– Де шкарпетки? – глузливо спитав Мюллер.

– Будуть післязавтра, – Рудін усміхнувся. – Сьогодні був аспірин, пірамідон і мереживні речі. Між іншим, я замовив спекулянтові дві пари шкарпеток – одну для вас, пане підполковнику. Коли ви їх надінете, ви зовсім інакше поставитесь до російського морозу і до мого прагнення придбати шкарпетки.

Мюллер вперше глянув на Рудіна з зовсім людською цікавістю і сказав:

– Гаразд, спасибі, побачимо, – і додав звично сухо: – Де зведення про партизанів?

Але, перш ніж піти по зведення в машинне бюро, Рудін заглянув до Андросова. В похмурому кабінеті Андросов сидів за столом і читав. Побачивши на порозі Рудіна, він здригнувся і квапливо відсунув од себе папір. Але Рудін встиг помітити, що перед ним лежав зовсім чистий аркуш.

– Що з вами? – тихо спитав Рудін, сідаючи до столу.

– Нічого, – відповів Андросов, дивлячись вбік.

– Не треба так, – докірливо сказав Рудін. – Давайте раз і назавжди домовимось: між нами не повинно бути нічого такого, що б ми ховали один від одного.

– Ви повинні зрозуміти моє становище, – помовчавши, сказав Андросов.

– Ні, я не хочу нічого розуміти і скажу вам таке: мені передали, що моє начальство вірить у щирість вашого рішення і радіє за вас. Підкреслюють, що все інше у вашій долі залежить лише від вас.

Андросов запитально дивився у вічі Рудіну, а той вів далі:

– Ще раз: між нами в усьому має бути правда, тільки правда.

– Мене мучить наша бездіяльність.

– Мене не менше, – сказав Рудін. – Але начальство прекрасно розуміє наші труднощі і радить нам не квапитися.

– Ви – справа інша, – сказав Андросов. – А мені не квапитися не можна. Я повинен зробити надто багато, щоб мати право дивитись в очі своїм людям.

– Одну немалу справу ви вже зробили – я тут. І, нарешті, багато варта ваша готовність допомогти нам.

Вони довго мовчали. Раптом Андросов випрямився в кріслі.

– Якщо правду, то правду. Скажу вам, про що я думав, коли ви ввійшли. Про самогубство. Адже фактично я його вчинив, коли пішов на службу до ворогів. А тепер… тепер я ніби повис у повітрі між життям і смертю. Але ви не думайте, я збирався зробити це не без користі для справи. Раніше, ніж пустити собі кулю в лоб, я б пристрелив Зомбаха і Мюллера.

Рудін встав і, ледве тамуючи лють, сказав:

– У мене немає часу вислуховувати нерозумні жарти. Я вважав вас сильнішою і розумнішою людиною. Невже я помилився?

Не чекаючи, що скаже Андросов, Рудін швидко вийшов з кімнати…

Розділ 20

Радянський контрнаступ на Центральному фронті став фактом. Ось, значить, про який удар повідомляв Марков. Кілька днів Берлін у всіх видах пропаганди старанно обминав слова «наступ» і «відступ» і намагався висвітлити справу так, ніби під Москвою сталася невдача як поодиноке явище, без яких велика війна не обходиться. Потім ішло повідомлення про «організований відхід» військ центрального угруповання з метою зайняти зручніші позиції для нового, могутнішого наступу на Москву. Саме так і сказав Геббельс у своїй черговій промові. Але в Німеччину хлинув потік поранених і обморожених солдатів, які «бачили Москву», в тисячі сімей прибули похоронні. Німці, які в той час могли хоч трохи самостійно мислити, почали догадуватися, що під Москвою сталося щось значне і тривожне…

Вільгельм Канаріс не слухав промов Геббельса, він усе знав далеко раніше від Геббельса і – точніше. Ще за два тижні до початку радянського контрнаступу під Москвою довірена особа вручила йому листа з Центрального фронту від близького його друга генерала фон Трескова. І хоч цей лист був написаний по-езопівськи, і так усе в ньому зрозуміло.

«Погода змушує бажати кращого, – писав генерал. – Мороз із снігом – це не найгірше. Вітер зі сходу все дужчий і загрожує перейти в бурю. З цим згоден і Клюге. Він сам сказав мені про це і про те, що до бурі ми не готові. Все, що нам потрібно, як і всі ви, від нас неймовірно далеко. Відстань між нами і вами має не лише матеріальний, а й моральний характер. Іноді мені починає здаватися, що ми і ви розмовляємо різними мовами. Одним словом, усе йде до того, що відома вам моя своєчасна пропозиція щодо скорочення відстані, яка розділяє нас, скоро перетвориться в дійсність, але вже під впливом бурі зі сходу. Тільки тепер це буде коштувати дуже і дуже дорого. А хіба ми такі багаті? І хіба не збираються хмари за спиною і в вас?..»

Ще раніше Канаріс одержав від Зомбаха детальний виклад його розмови з Клюге, в якій фельдмаршал майже прямо просив розвідку чесно інформувати фюрера про обстановку на Центральному фронті, що дедалі більше ускладнюється. Канаріс мав досить ясне уявлення про становище на цьому фронті.

Гітлер у той час перебував, за висловом Канаріса, «в етапі райдужного самозабуття», коли навіть найближчі йому люди не зважувались і натякнути на якісь невдачі з реалізацією його воєнних планів. Найближчий до Гітлера в той час воєначальник Браухич, коли заходила мова про Москву, був тим більше небагатослівним, що саме він ще влітку умовив фюрера схвалити план наступу на радянську столицю з заходу.

Проте Канаріс вирішив рискнути і сказати фюреру хоч найменшу правду. Він ішов на це, зовсім не розраховуючи, що Гітлер, вислухавши його, знайде якийсь геніальний вихід із становища. Менше за інших він вірив у чудодійний геній фюрера, він надто добре знав таємницю всіх попередніх перемог, щоб відносити всі успіхи за рахунок його божественних вказівок. Канаріс ішов на риск, наважуючись сказати фюреру найменшу правду, бо дбав головним чином про свою шкуру. Як скоїться біда, Гітлер кинеться шукати винних, а тоді Канаріс нагадає йому про свій сигнал.

Нагода для нього незабаром трапилася: Гітлер скликав вузьку нараду, на якій виклав свій план урочистих заходів у зв'язку із взяттям Москви. План цей містив у собі немало грубої театральщини. Наприклад, був там і такий пункт:

«Зробити те, чого не подумав зробити Наполеон, – висадити в повітря Кремль». У плані було вказано навіть маршрут і засоби пересування при поїздці Гітлера із ставки до Москви.

– Я хочу пройти через весь стрій моїх доблесних військ, – бундючно сказав Гітлер і, посміхнувшись, запитав: – Сподіваюсь, ви пробачите мені цю примху? Але зважте, що я найбільше в світі люблю і ціню мого солдата!

Всі присутні зобразили на своїх обличчях цілковите розуміння.

– Я хотів би тільки одного, – сказав Герінг, – бути в цей щасливий час поряд з вами.

Гітлер, примружившись, глянув на Герінга і ще вище задер голову.

Раптом заговорив Гіммлер, який на таких засіданнях здебільшого мовчав.

– Мій фюрере, і в урочисті хвилини я відповідаю перед Німеччиною і історією за ваше життя. Виходячи з цього свого високого обов'язку, я до вашого плану хочу зробити невелике доповнення. Йдеться про вашу поїздку в переможену Москву. Маршрут і засоби пересування ви обрали, виходячи з теперішньої осінньо-зимової обстановки. Дозвольте мені самому розробити ще й варіант літній або весняний. Адже мені треба бути готовим до будь-якого варіанту.

Коли Гіммлер почав говорити, Гітлер, слухаючи його, ласкаво кивав головою. Але коли справа дійшла до весняно-літнього варіанту, він усім тілом подався вперед і впився в Гіммлера лютим поглядом. Коли рейхсміністр закінчив, Гітлер тихо сказав:

– Я вас не зрозумів, рейхсміністр Гіммлер. Вперше за весь час роботи з вами я не зрозумів вас, Гіммлер. – Вій не зводив гнівних очей з рейхсміністра. Герінг з-під важких повік не без зловтіхи спостерігав цю сцену.

Гіммлер встав.

– Miй фюрере, я зрозумів свою помилку. Я сказав це, спонукуваний лише егоїстичними міркуваннями, в тону розумінні, що мене особисто більше влаштував би весняний варіант, коли я мав би більше часу для повної прочистки Москви. Я прошу пробачення, мій фюрере.

Гітлер помовчав і, скрививши рот у посмішці, сказав:

– Усі ви надалі будьте ласкаві свої плани будувати згідно з доблесними ділами армії, ніякого егоїзму я не потерплю.

– Я все зрозумів, мій фюрере, – з полегкістю промовив Гіммлер.

Нарада тривала, але Канаріс уже відмовився від думки сказати фюрерові свою малу правду. Він вирішив вчинити інакше. Кінець кінцем абвер працює на генеральний штаб. То саме туди він і передасть обережне зведення про становище на Центральному фронті. Звичайно ж, ніхто, навіть Браухич і Гальдер, показати це зведення Гітлерові не зважиться. А на випадок лиха зведення в справах генштабу все одно стане захисним козирем Канаріса…

На подив усім, після поразки під Москвою голів нікому не відтинали. Гітлер обмежився тим, що відправив у відставку трьох фельдмаршалів, близько сорока генералів і взяв на себе командування сухопутними військами. На тому буря й ущухла. Канаріс розпустив тоді заспокійливий для цих відставників дотеп: «Передчасно краще у відставку, ніж у могилу…»

Проте неприємності через Москву Канаріс мав. Можливо, пізніше Гітлер зрозумів, чому той передав у генштаб, а не особисто йому, інформацію про становище на Центральному фронті. Так чи інакше, але розмовляючи з ним у січні, Гітлер раптом без тіні гумору і без всякого зв'язку з розмовою сказав:

– А знаєте, адмірале, ви єдина людина в Німеччині, котра мені не довіряє!

– Я приймаю це за жарт, мій фюрере, – проникливо сказав Канаріс.

– А чому ж мої генштабісти іноді знають від вас те, чого я не знаю?

– Не розумію, про що ви говорите, мій фюрере, – сказав Канаріс.

– Ви прекрасно все розумієте! – підвищив голос Гітлер і повернувся до попередньої розмови.

Цей епізод, що раптово виник у бесіді, дуже непокоїв Канаріса, не виходив у нього з голови, і він не раз потім пригадував його у всіх деталях, намагаючись визначити, наскільки серйозним було сказане Гітлером. Він знав, що Гітлер часто говорив такі речі внаслідок якихось миттєвих порухів своєї сумбурної душі або за велінням миттєво спаленілого мозку, і тоді він тут же забував про сказане. Але нерідко за його словами крилося дещо істотніше, і тоді він нічого не забував і не раз повертався до зачепленої теми. Тільки одна людина з-поміж усіх його наближених завжди точно знала, як треба сприймати те чи інше висловлювання фюрера. Це був Мартин Борман. Саме він після засідань давав вказівки секретарям, що із сказаного Гітлером треба і що не треба записувати до протоколу. Канаріс міг би запитати Бормана, як йому поставитись до дивовижного звинувачення, висловленого Гітлером, але Бормана при цій розмові не було. Трохи втішало Канаріса лише те, що розмова з Гітлером не протоколювалася. Так чи інакше, тепер йому ясно було одне: треба рішуче поліпшити роботу в Росії…

Генштаб гарячково готував весняно-літню кампанію сорок другого року. В цей час улюбленим слівцем Гітлера стало «тотальний». Він вимагав, щоб усе було тотальним: і наступ, і бомбардування, і дипломатія, і репресії. Канаріс узяв це слівце собі на озброєння. «Розвідка теж має бути тотальною», – сказав він. Розроблений ним план сподобався Гітлерові.

– Так, Канаріс, саме так! – розпалюючись, казав йому Гітлер. – Не повинно бути ні.хвилини спокою нервам противника! За спиною в нього повинно бути пекло! Я хочу в цей час бачити його потилицю і все про нього знати! Щоб Кремль тільки збирався ступити крок, а я вже знав про його бажання! І тоді тотальний удар моїх армій Зіллеться з тотальним руйнуванням тилів і нервів комуністів!..

Повернувшись після доповіді в свій кабінет, Канаріс насамперед задоволено відзначив, що фюрер ні словом, ні натяком не дав зрозуміти, що пам'ятає ту розмову про недовір'я. Навпаки, фюрер був з ним дружній, розмовляв дуже довірливо і двічі переходив на «ти». Канаріс став перегортати щойно затверджений Гітлером план організації в Росії тотальної розвідки. План був дуже хороший і сподобався Гітлеру недарма. Вся суть була в тому, чи можна його реалізувати. Знову й знову стояла перед ним ця проклята, не схожа на всі країни світу Росія. В будь-якій країні здійснення цього плану створило б там пекло. Треба було б лише кинути туди якнайбільше своїх досвідчених, не раз перевірених людей. Але в Росії особливі труднощі починалися з того, що тут існував тричі проклятий мовний бар'єр. Посланий туди найдосвідченіший розвідник міг провалитися при першій же розмові з першим-ліпшим росіянином. Коли ж засилаються туди агенти російського походження, це не дає бажаного ефекту, бо ці агенти і ненадійні, і недосвідчені, хоч як їх учи. Навіть найкращі агенти, що нині діють у Росії, шлють донесення, від яких тхне аматорством, вони просто не вміють знайти і побачити важливе. Не випадково всі зведення за цими донесеннями, як правило, складає Канаріс сам, і щоразу йому доводиться мобілізовувати все своє славнозвісне вміння, щоб майстерною фразеологією прикрити слабину фактичних даних. Видно, головні зусилля треба спрямувати по другому відділу абверу – на вчинення диверсійних і терористичних актів. Тут особливого розуму й досвіду від агентів не вимагається. Що ж до першого відділу, лишається надіятися на одне – що при масовому засиланні агентів буде більше шансів на удачу і в одержанні розвідувальних даних.

Роздуми Канаріса перервав прямий міжміський телефон Берлін – Прага. Дзвонив Рейхард Гейдріх – новий протектор Богемії і Моравії. Почувши добре знайомий голос, Канаріс скривився, немов від зубного болю, але заговорив весело і дружньо. Це була стара гра: вони ненавиділи один одного, але обидва були поки що безсилі реалізувати свою ненависть і повинні були підтримувати зовні пристойні і навіть дружні відносини.

Спочатку розмова йшла про речі малозначні: про погоду, здоров'я дружин тощо. Канаріс чекав. Нарешті він почув те, заради чого дзвонив Гейдріх. Хоч кабель був прямий і розмову не могли підслухати, Гейдріх говорив натяками.

– Я продовжую ліквідовувати ліберальну спадщину барона. [1]1
  Тут маються на увазі надто м'які методи діяльності в Чехословаччині попередника Гейдріха – барона фон Нейрата.


[Закрыть]Але тут, як і в Франції, у мене такі самі, досить набридлі вже труднощі. Чому ми з вами повинні ходити один за одним за однаковою адресою? [2]2
  Йдеться про те, що сили абверу і гестапо в окупованих країнах діяли кожна окремо і багато в чому паралельно.


[Закрыть]Адже ми з вами, здається, про все домовились? Я веду грандіозну розчистку болота, в мене на обліку кожен фельдфебель, а в цей час ваші люди займаються тут чистописом або розв'язують ребуси про те, як знайти агентуру Заходу, що вже вийшла в тираж. Чи не пора, мій друже, з цим покінчити?

– Чому ви запитуєте? – перебив Канаріс. – У принципі ми з вами про все домовились на нараді. Я розробив проект рішення. Але для того, щоб проект став рішенням, його повинен затвердити Кейтель. Порядок є порядок.

– Який у біса порядок! – підвищив голос Гейдріх. – Мені дзвонив з Берліна Хуппенкоттен; він каже, що у вашому проекті від нашої домовленості залишились тільки коми.

– Думка Хуппенкоттена – це далеко не еталон оцінки, – саркастично зауважив Канаріс.

– Але в нього молодий зір і він ще вміє відрізняти чорне від білого, – не забарився контрудар із Праги.

– Вважаю за краще мати справу з людьми, які вміють нормально бачити всю гаму фарб.

Гейдріх промовчав. Уже якщо справа дійшла до словесного турніру, він знав: з Канарісом справитися важко.

– Друже мій, – сказав він примирливо, але голос його дзвенів від злості.– Повернімося до справи. Ми займаємо простори не для того, щоб вести на них вічну боротьбу з червоними і з єврейською плутократією. З цим ви згодні?

– Звичайно, і ми обидва робимо все, що можемо, для освоєння нових земель.

– Боюся, що ваша оцінка не збігається з більш високою. І щоб ця розбіжність не стала надто явною і не набула неприємних форм, я дуже прошу негайно повернутись до свого проекту, подумати ще раз про все, що від цього проекту залежить, включаючи сюди і нашу з вами долю, і привести цей проект у відповідність з нашою домовленістю на нараді. Ви можете це зробити?

– Проект уже в Кейтеля, – спокійно сказав Канаріс.

– Неправда, – засміявся Гейдріх. – Проект всього лише в референта Кейтеля.

– Добре, я постараюся зробити все можливе. Однак я щиро вважав, що проект виражає все, про що ми домовились на нашій нараді.

– Бачите, як погано вести такі переговори без стенограми! – майже весело вигукнув Гейдріх. – Але я допоможу вам, мій друже. У Хуппенкоттена є докладний запис нашої наради. Він може ще сьогодні вручити його вам.

– Навіщо завдавати собі клопоту, хай пришле.

– В любові і ненависті ви стійкий, – знову розсміявся Гейдріх. – До побачення, мій друже.

Канаріс поклав трубку, не попрощавшись…

Значить, Хуппенкоттен записав тоді весь хід наради і, напевно, одержав візу запису від усіх учасників наради, вірніше, не від усіх, а від тих, хто прямо чи побічно представляв гестапо. Канаріс стиснув кулак і вдарив ним по підлокітнику крісла. Як він ненавидів цього молодого вискочку Хуппенкоттена, котрий робив карколомну кар'єру! Він стикався з ним лише три чи чотири рази на різних нарадах, де Хуппенкоттен був на других, а то й на третіх ролях. Ніяких прямих сутичок з ним у Канаріса не було і навіть не могло бути – так мало за своїм становищем важив цей юний красень. Але Канаріс ненавидів і навіть боявся його не менше, ніж Гейдріха; він немов передчував щось…

Забігаючи наперед, скажемо, що саме Хуппенкоттен на початку квітня 1945 року за наказом Гітлера накине на шию Канаріса дротяну петлю і повісить його в тюремній камері. Але до того дня ще далеко, і ми поведемо далі нашу розповідь.

Канаріс викликав полковника фон Бентевіньї, свого ад'ютанта полковника Енке і наказав їм негайно зробити свій протокольний запис наради з представниками гестапо в питанні контакту в роботі і дав вказівку, що в цьому записі має бути відображено. Канаріс вирішив мати свій варіант запису – документ, рівноцінний тому, який скомпонував Хуппенкоттен.

Звелівши подати йому останні зведення по Чехословаччині, Франції, Англії і Америці, Канаріс наказав секретареві відповідати всім, що його нема…

Англія… Досвідчений агент, якому Канаріс вірив, як собі, повідомляв, що на Британських островах союзники починають скупчувати військові сили, насамперед авіацію. Ще три місяці тому той же агент повідомляв, що прибуття до Англії американської військової місії має символічний характер і що самі англійці говорили тоді, ніби ця місія не більше ніж «шматок сирого м'яса» для німецької розвідки. А тепер той же агент повідомляє дещо зовсім інше. Три місяці тому всі агентурні дані свідчили про те, що головним у настрої англійців є панічне очікування вторгнення і страх перед авіаційними нальотами. А тепер у донесенні йдеться вже про наростаючий бойовий дух англійців. Це виявилося не лише в тому, що по всій країні створюються загони самооборони, що навіть жінки йдуть у ці загони, але і в діях англійської розвідки. Зокрема, вона починає активно використовувати сили Опору у Франції…

Все це, звичайно, не могло не тривожити Канаріса. Але він надто вірив в іншу Англію, в ту, котра останні роки йшла на все, аби тільки Гітлер послав свої війська проти комуністичної Росії. Та Англія охоче розплачувалася за це цілими країнами. Канаріс, однак, враховував, що головні сили Англії, які стояли за цією політикою, ще досить сильні, і саме на них слід робити ставку, а панове англійські міністри хай поки що пограються в війну…

Франція… Донесення агентів звідси підтверджували те, що повідомляв їхній колега з Англії: розвідка англійців почала діяти у Франції і намагається прибрати до рук підпільну боротьбу французького Опору. З пачки донесень Канаріс вибрав підписане «полковником Анрі». За цим підписом-кличкою ховався один із улюбленців Канаріса – унтер-офіцер Гуго Блейхер. Про цього агента Канаріс уже не раз говорив на нарадах, підтверджуючи тезис, що талант розвідника виявляється так само, як і талант поета. І справді, був чоловік дрібним чиновником промислової фірми в Гамбурзі, його мобілізували, він став одним з найкращих розвідників у Франції.

Донесення Блейхера було, як завжди, докладним і навіть занадто багатослівним, але зате, як завжди, цікавим. Ось і він повідомляє, що англійці лізуть у французький Опір, скидають їм зброю, рації, посилають до них своїх емісарів. Блейхер має дані, що серед емісарів, засланих до Франції, і син Черчілля – Рандольф.

Канаріс завмер. Невже це правда? Блейхер іноді не від того, щоб пофантазувати, але навряд щоб він дозволив собі легковажно оперувати подібним фактом. Відклавши зведення, Канаріс написав розпорядження керівникові абверу у Франції: якщо підтвердиться перебування сина Черчілля у Франції, вжити всіх заходів, щоб він не попав до рук гестапо, де його можуть ліквідувати, не розуміючи, як важливо захопити його живим. Окрему шифровку він написав Блейхеру: всю увагу зосередити на Черчіллі, інформувати про це щоденно.