Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 57

О пів на дванадцяту ночі почався масовий наліт радянської авіації на Мінськ, який тривав майже до світанку. Судячи з усього, військовий городок, де розташувався «Сатурн», був однією з цілей, яку льотчики добре знали. Через кожні тридцять-сорок хвилин над городком з'являлися все нові й нові загони літаків. Вони скидали важкі фугаски і безліч запалювальних бомб. Добре, що після танкістів залишилися земляні щілини, але для багатьох сатурнівців вони стали могилами. Кілька бомб упало в сосновий перелісок, де стояли автофургони. Очевидно, машини було розбито і спалахнув бензин – вогонь піднявся вище сосон і не стихав до ранку. Освітлений пожежею городок був для льотчиків чудовою мішенню, і вони обробляли її без перерви ще близько двох годин.

Бомбардування припинилося перед самим світанком. Нічого й казати, як важко було Рудіну пережити цю ніч. Звичайно ж, як і всі, він зовсім не хотів загинути під бомбами. Але для нього це були свої бомби. В якусь мить він раптом уявив собі льотчика там, у небі, в літаку – кирпатого, білявого, молодого. І як він зараз згори з задоволенням дивиться на вогняну панораму бомбардування. Радий, звичайно… Лежачи на дні земляної щілини, відчуваючи всіма порами свого тіла, як вбивається в землю метал, як шастають над ним шалені повітряні хвилі і з глухим стуком падають брили землі, він у думках благав цього льотчика вдарити ще, ще, щоб нічого не лишилося від проклятого «Сатурна». І в той же час, як ніколи, йому хотілося жити! Одна фугаска вдарила так близько, що Рудіну здалося, ніби він перевертається і пливе в повітрі, викинутий вибухом з щілини. На якийсь час він знепритомнів…

Прийшов до пам'яті Рудін у глухій тиші. «Може, я оглух?» – подумав він і спробував підвестися. З нього посипалась земля, він виразно почув її шарудіння, але страшний біль у спині поклав його знову. Він почекав, поки біль ущух, і спробував знову підвестися. Цього разу він став на коліна і висунувся з щілини. Те, що він побачив, змусило його забути про біль. У сірому мареві світанку він побачив понівечену, задимлену землю. В сосновому переліску ще бушувала пожежа, ще вчора зелені верховіття сосен були тепер чорні. Жодна будівля військового городка не вціліла. Приземкуватий цегляний барак, у якому вони ночували й обідали, ніби занурився в землю, і окремо на землі лежав його дах. У кількох місцях, так само, як і Рудін, з землі визирали люди. Вони були схожі на ховрахів, що висунулися з нір. Коли Рудін ховався в свою щілину, Фогель з сусідньої гукнув йому: «Крамер, сюди! Веселіше буде!» Тепер там, де була щілина Фогеля, зяяла величезна, мов кратер вулкана, воронка. Вона диміла… Неподалік від Рудіна з землі видряпався майор Глікштейн. Весь у землі, давлячись від кашлю, він ходив між воронками: зазирав у них, хитав головою і брів далі.

На територію городка в'їхало дві пожежні машини й фургони з есесівцями, що охороняли «Сатурн» в дорозі. Незабаром вогонь у переліску стих, і сосни оповило хмарами диму.

Біля есесівського майора зібрались уцілілі сатурнівці. Їх було не більше тридцяти.

Солдати почали розкопувати завалені щілини.

– Їх треба викопати! Їх треба викопати! – кричав солдатам майор Глікштейн. – Ми повинні знати, скільки живих і скільки мертвих. Я зобов'язаний мати ці відомості! – Мабуть, він з'їхав з глузду, але ніхто не звертав на нього уваги.

Невідомо звідки взявся Зомбах. На тому місці, де були ворота в городок, стояла його машина – очевидно, Зомбаха не було на території городка цієї страшної ночі. Блідий як папір, він оглянув панораму загиблого городка і подався в сосновий перелісок. Там він простояв хвилин з десять біля машин, що догоряли. Потім, не сказавши нікому й слова, майже бігом повернувся до своєї машини і поїхав…

«Оппель-капітан» Зомбаха ледве пробирався вулицями Мінська, раз по раз дорогу йому перетинали завали розбитих будинків. Зомбах, звично випроставшись, сидів поряд з шофером і бездумними очима дивився вперед. Коли машина зупинилася, нарешті, перед будинком, де містився один з штабів угрупування «Центр», шофер вирішив, що полковник заснув, і довго не наважувався його потурбувати. Та ось до свідомості Зомбаха дійшло, що вони стоять. Він тривожно озирнувся, поквапливо виліз з машини і попрямував у штаб.

Зомбах ішов до генерала Рекнера, з яким був знайомий ще по Франції. Навіть більше, ніж просто знайомий: вони досить часто разом коротали вечори за шахами і пляшкою доброго французького вина, вели неквапливі, довірчі розмови. Зомбаху імпонувала одвертість генерала, його сміливі про все судження і, нарешті, його непохитна впевненість в собі і в усьому, що він робив. Зомбах завжди був небайдужий до впевнених у собі людей, а зараз, як ніколи, потребував підтримки сильної людини…

Зомбах зайшов до кімнати, де працював генерал, підійшов до столу, за яким той сидів згорбившись, і мовчки подав йому руку. Генерал Рекнер випростався, але руки не взяв, дивлячись на нього лютими, червоними очима.

– Ви що, не впізнаєте мене? – пробурмотів Зомбах, не опускаючи руки.

– Що вам треба? – спитав генерал Рекнер.

Зомбах повільно опустив руку. Йому почало здаватися, що все це відбувається у сні, і він тривожно озирнувся.

– Я питаю, що вам треба? – підвищив голос генерал Рекнер.

– Я Зомбах, – прошепотів полковник.

– Я це знаю. Як знаю і те, що ви учасник зради рейхові. У мене з вами ніяких справ бути не може.

– Що… що ви сказали?

– Те, що ви чули.

Рекнер безцеремонно і з огидою розглядав Зомбаха і, очевидно, повірив, що той справді не знає того, що відомо генералу.

– Рекомендую вам піднятися на поверх вище і з'явитися до Кальтенбрунера, який там. Він з ночі розшукує вас.

– Навіщо?

– Він вам пояснить.

Зомбах майже цілу хвилину стояв нерухомо, дивлячись на генерала, і раптом у нього сяйнув здогад.

– Послухайте, хіба може бути хтось винен у тому, що росіяни зробили наліт?

– Який наліт! Киньте плести дурниці! – заревів Рекнер. – Ми зазнаємо ганебної поразки внаслідок вашої зради, а ви звинувачуєте росіян. Я вважав вас чесним офіцером… І, в усякому разі, більш мужнім. Я не розумію, як ви можете після всього дивитися людям в очі. Геть звідси! Я не бажаю дихати з вами одним повітрям!

Зомбаха хитнуло, він незграбно повернувся і поплентався до дверей. Коли він вийшов, генерал подзвонив комусь по телефону і сказав:

– Полковник Зомбах, якого я від себе прогнав, тільки-но вийшов з мого кабінету…

Зомбах повільно йшов коридором. Назустріч йому і обганяючи його пробігали офіцери, які не звертали на нього уваги. Побачивши двері з написом «Для чоловіків», він звернув до них і ввійшов у темну вбиральню. Після ночі тут забули підняти штору затемнення. Зомбах підійшов до вікна і зірвав паперову штору. Але вікно виявилося сліпим, воно було зафарбоване білим. Зомбах з розмаху вдарив кулаком по склу, і воно з жалібним дзвоном випало. Він висунувся в розбите вікно і побачив пожежу, що гоготіла неподалік. Потім він здивовано поглянув на свою закривавлену руку: в м'якуші долоні стирчав уламок скла. Він його витяг, викинув у вікно і став шукати по кишенях носовичок. Але замість носовичка витяг пістолет, уважно його оглянув, одвів запобіжник і раптом швидко вставив дуло в рот і натиснув на спуск.

Дізнавшись від генерала Рекнера, що Зомбах у приміщенні штабу, Кальтенбрунер розпорядився негайно його арештувати і продовжував розмову з Мюллером.

– Те, що він тут, це добре, – поклавши трубку, сказав Кальтенбрунер. – Було б гірше, якби він встиг прорватися до Канаріса. А тепер ми його знешкодимо.

– Доки ж Канаріс буде безкарно обдурювати фюрера і пестити таких дурнів, як Зомбах? – Мюллер, очевидно, хотів сказати це з пафосом обурення, але страх за свою шкуру виявився сильнішим від нього, і питання прозвучало безглуздо риторично.

Кальтенбрунер загадково посміхнувся і сказав:

– Вам, Мюллер, треба дбати про власну долю, а не про Канаріса.

– Я перед Німеччиною чистий! – вигукнув Мюллер. – Я весь час вів боротьбу з Зомбахом! Ви, як ніхто, знаєте це! І я виконав ваш наказ щодо групи «Два ікс», це й було моєю роботою останнім часом. Усе це тут… – Він показав на портфель, що лежав у нього на колінах. – А що робила зграя Зомбаха, мені просто невідомо.

Кальтенбрунер скривився.

– Ви, я бачу, і досі не розумієте масштабу скандалу, який тут стався. Помилкові накази по Центральному фронту давав сам фюрер. Винним в дезінформації ставки пощади не буде. Наказ, що його я одержав у цьому зв'язку, виключає для мене будь-яку можливість вивести вас з-під удару. Арештові підлягає керівництво «Сатурна». Так і сказано: ке-рів-ниц-тво.

– Але як можна зрівнювати мою вину і вину Зомбаха? Зомбах – людина Канаріса, а я…

– Наказ про ваше призначення в «Сатурн» підписаний тим самим Канарісом, – сухо зауважив Кальтенбрунер. Він помовчав і, бачачи, що Мюллер посірів від страху, заговорив м'якше: – Як ви не можете зрозуміти, що сталося? Ми в той же день, коли був створений ваш «Сатурн», розгадали цей маневр Канаріса. Він створював цей абсолютно самостійний організм абверу на головному і найтруднішому напрямку війни лише для того, щоб мати змогу на випадок лиха вийти сухим з води. Так він тепер і зробив. Тепер він усі свої сили кинув на захід і годує фюрера заспокійливими пілюлями про небажання Заходу бачити Росію в Європі і про готовність Заходу повернути зброю проти комуністів. У чому, в чому, а в диявольських хитрощах йому не відмовиш. І він зараз сам зробить усе, щоб руками розгніваного фюрера ліквідувати всі живі докази по «Сатурну». І вас у тому числі.

В цей час до кабінету без стуку зайшов офіцер і прошепотів щось на вухо Кальтенбрунеру. Коли офіцер вийшов, Кальтенбрунер сказав:

– Зомбах зараз застрелився. В сортирі. Перший його розумний вчинок.

Кальтенбрунер ковзнув по обличчю Мюллера презирливим поглядом, побачив, що в того відвисла нижня щелепа, одвернувся і процідив крізь зуби:

– Все ж ми спробуємо сплутати карти Канарісу…

Мюллер благаючими очима дивився на генерала.

– Через годину мій літак летить у Берлін, – сказав Кальтенбрунер, все ще не дивлячись на Мюллера. – Я відправлю вас на цьому літаку. В супроводі конвою. Не заарештувати вас хоча б формально я не маю права. В Берліні на аеродромі вас чекатимуть наші люди, які доставлять вас до Гіммлера. Все інше буде залежати від вас… Рейхсміністр – ваш єдиний шанс на порятунок. Група «Два ікс» – його дітище. Якщо ви зумієте доповісти йому про проведену вами роботу і якщо вона, ця робота, виконана добре, вважайте, що вам на відміну від Зомбаха пощастило.

– Може, я спочатку доповім вам і ви попередньо поінформуєте рейхсміністра?

Кальтенбрунер похитав своєю масивною голеною головою.

– Ні, Мюллер. Я не маю наміру влазити в цю гру. Досить того, що Гіммлер знає про ваше існування від мене. До речі, ви встигли проробити операцію з вашим ад'ютантом?

– Звичайно! Ще три дні тому він пішов назустріч російським військам. Зараз він уже в них у тилу.

– Це добре. Рейхсміністр недавно спеціально цікавився цією операцією. Одне слово, Мюллер, якщо вас зопалу не ліквідують, вважайте, що все гаразд…

Сидячи в літаку, Мюллер трохи опам'ятався і став готуватися до розмови з рейхсміністром. Він розкрив портфель і дістав список агентів. Уважно його прочитавши, він подумав, що, коли зважити на той малий строк, який був у нього, справа зроблена непогано. Він поклав список назад у портфель, акуратно закрив його. Раптом він швидким рухом знову розкрив замки портфеля, витяг список і став шукати в портфелі ще щось. Це скидалося на страшний сон. Він чудово пам'ятає, що власноручно поклав до портфеля два примірники списку. А тепер був тільки один. Він ще раз перерив увесь портфель – другого примірника списку не було. Куди ж міг подітися другий примірник? Він же не випускав портфеля з рук ні на хвилину.

Від страху його почало морозити, він озирнувся на офіцера, який його супроводжував, але той мирно дрімав у кріслі. Мюллер, ніби боячись, що зараз може зникнути й останній примірник списку, обережно склав його, засунув у папку, потім акуратно вклав папку в портфель, замкнув його і ключі сховав у внутрішню кишеню кітеля.

Рівно гули мотори. Під крилом повільно пливла зелена земля. Мюллер дивився в ілюмінатор і намагався не думати про страшний фокус. Він став переконувати себе, що другого примірника взагалі не було в природі. Або був, але він його знищив. З метою збереження секретності. Так, так, якщо про це зайде мова, він так і скаже. Це цілком переконливо. Думка про те, що список вкрадено або загублено і що він може потрапити до рук противника, виникла тільки на мить. Біс з ним, з другим примірником, з тими, хто в цьому списку! Зараз головне – врятуватися самому.

Рудін у цей час ще никав по території розбитого військового городка. Він напружено думав про одне й те саме: що йому робити? Залишатися тут – безглуздо. Треба негайно тікати. І все ж він не тікав.

Опівдні біля території горобка зупинився автобус. З нього виліз офіцер і попрямував до есесівців, які стояли біля розбитих воріт. Там крутився й Рудін. Офіцер, що здався Рудіну знайомим, підійшов і спитав, чи тут підполковник Мюллер. Дізнавшись, що його тут нема, офіцер пішов назад до автобуса. Рудін наздогнав його.

– У вашому автобусі немає часом співробітника Щукіна? – суворо спитав Рудін.

– А в чому справа?

– Я співробітник другого відділу «Сатурна» Крамер.

– Я знаю це.

– Так от, вранці тут був Мюллер, він наказав, щоб Щукін залишився зі мною для оборони майна школи.

Офіцер розсміявся.

– Вашого Щукіна самого треба охороняти, щоб не помер від страху. З задоволенням зроблю вам цей подарунок…

Офіцер повернувся до автобуса, і за хвилину з підніжки автобуса важко ступив на землю Щукін. Він озирнувся наобіч і, побачивши Рудіна, непевно почовгав до нього.

Рудін дивився на Щукіна і намагався вгадати, з чим він прийшов. Не в змозі приховати хвилювання, не відводячи погляду від Щукіна, він питав у думці: «Ну, пощастило тобі що-небудь зробити? Пощастило?» Але вже самий вигляд Щукіна гасив будь-яку надію.

Спотикаючись, Щукін підійшов, похитнувся і сів на землю, хапаючись за ноги Рудіна.

– Що з вами? – тихо спитав Рудін, допомагаючи Щукіну підвестися. Але Щукін знову опустився на землю. Тоді Рудін сів поряд з ним. Ще добре, що есесівці не звертали на них уваги. Щукін підвів на Рудіна страждальницькі очі і переривчастим голосом сказав – А я ж думав, усе пропало… Всі мої сподівання, життя… Все…

– Припиніть істерику! – з стиснутими устами, пошепки сказав Рудін.

Щукін довго мовчав, здивовано озираючи все довкола, і раптом тривожно спитав:

– Де ми?

– В Мінську.

– Мюллер тут?

– Нема. Скажіть ясніше, що з вами?

– Я взяв у нього список агентів «Два ікс».

«Де список?» – хотів крикнути Рудін, але спитав тільки очима.

– Тут, – Щукін притис руку до грудей.

– А тепер встаньте, – рішуче сказав Рудін. – Нам треба негайно тікати звідси. – Він допоміг Щукіну встати і взяв його під руку. – Спирайтесь на мене.

Обминаючи вирви і руїни, вони попрямували до загорожі, що лежала на землі. Ніхто не звертав на них уваги, і через кілька хвилин вони вже були за межами городка в сосновому гайку і вийшли на шосе. Щукіну стало краще, і він уже йшов сам. Перейшовши через шосе, вони просунулися далі ще метрів на п'ятсот, а потім повернули праворуч і пішли лісом, паралельно до шосе.

Перший привал вони зробили тільки надвечір, коли сонце, закотившись за далекий обрій, запалило все небо рожевим полум'ям. Рудін уже давно бачив, що Щукін знову ледве пересуває ноги, але хотів відійти якнайдалі від Мінська. Коли він оголосив про відпочинок, Щукін, як ішов, так з ходу і впав на пругкий мох. Рудін сів біля нього на зарослу брусницею купинку. Навколо був неоглядний торфовий океан з острівками ріденького і чахлого чагарника. По шосе відступали німецькі війська, звідти долинав гул моторів, брязкіт металу.

Щукін, як тільки опам'ятався трохи, підвівся, розстебнув сорочку і витяг дуже зім'яті аркуші паперу, скріплені металевими скобками.

– Ось, візьміть… – глухо сказав він. – Віддаю до ваших рук своє життя.

Рудін розгорнув аркуші. Так, це було саме те, про що він мріяв. Це був просто поіменний список; у ньому були зазначені міста, де ці агенти мали закріплятися, були паролі, явки і короткий виклад версій, за якими агенти будуть жити.

Рудін акуратно склав списки і засунув за комір сорочки. Довкола – тихий простір неоглядного торфового болота. Не долинало гомону й від шосе. У Рудіна було таке відчуття, ніби все життя на повному ходу раптом зупинилось, і тому навколо така дзвінка тиша. Але це відчуття тривало недовго: над шосе злетіла червона ракета, і одразу ж у небі почувся наростаючий гул літаків. Почалося бомбардування шосе.

– Наші працюють, – сказав Рудін.

– Ці списки тепер ще мають цінність? – стривожено спитав Щукін.

Рудін здивовано поглянув на нього.

– Звичайно! Це дуже цінний документ! Дуже! – Рудін подумав і спитав: – А це не може виявитися липою, спеціально виготовленою Мюллером для нас?

Щукін розкрив рота, хотів щось сказати і знову закрив його. Він з острахом дивився на Рудіна.

– Будь ласка, не нервуйтеся так, адже це тільки моє припущення, – сказав Рудін. – Щоб його відкинути, мені здається, буде найкраще, якщо ви якнайточніше і якнайдетальніше розповісте, як ви його дістали. І, будь ласка, не ображайтеся. Ми зобов'язані передбачити все, що можна передбачити.

– Добре. Я зараз пригадаю… – сказав Щукін і, зібравшись з думками, почав розповідати: – Коли ви поїхали, Мюллер оголосив, що ми поїдемо на добу пізніше. Наші автобуси й грузовики були напоготові. Весь день робили цей список. Вся група працювала. Кожний готував Мюллеру дані по своїх питаннях, а він узагальнював це воєдино і віддавав на передрук у двох примірниках друкарці, яка працювала в кабінеті Біркнера. До речі, Біркнер разом з вами не поїхав?

– Начебто ні, а що?

– Після вашого від'їзду я більше його не бачив… Так… Отже, весь день тривала робота над списком. Надвечір мене викликав Мюллер, і я здалеку побачив у нього на столі передруковані сторінки описку. Я дуже нервував. Ви поїхали, і я не знав, що я можу зробити з списком, навіть якщо його захоплю. У мене була думка вбити Мюллера. Але куди після цього тікати? Хто мені взагалі повірить? Потім я подумав, що, мабуть, все ж ми поїдемо за вами, і я вирішив чекати зручнішого моменту. А взагалі… якщо казати прямо, я злякався… Години близько десятої вечора Мюллер наказав мені спалити всі свої папери і сам був присутній при цьому. Палили в кабінеті Зомбаха в печі. Потім він наказав нам спуститися вниз, у вестибюль, і там чекати його. А сам він залишився на третьому поверсі, дё в цей час була тільки друкарка. І раптом почався авіаційний наліт. У нас там, внизу, виникла суперечка, чи ми повинні йти в сховище, чи чекати тут, як наказано. Чоловік з десять все ж побігли у двір. Я скористався метушнею і піднявся на третій поверх. Я ще не знав, що зроблю, але настрій цього разу був рішучий.

Приготував пістолет. Найперше, що я побачив там, на третьому поверсі, була пристрелена друкарка. Вона лежала на порозі кабінету Біркнера.

– Її убив Мюллер?

– Більше нікому. Двері до кабінету Мюллера були відчинені, і я побачив його. Він вигрібав щось із сейфів і зсипав у брезентовий мішок. Що саме, я не бачив. Я бачив тільки портфель, що лежав на краю великого столу. А наліт все дужчав і дужчав. І бомби падали зовсім близько. Думаю, самий зручний час, ніхто мого пострілу не почує. І я вже поліз до кишені по пістолет. У цей час Мюллер підхоплює брезентовий мішок, біжить з ним до сходів і кричить у проліт, щоб хто-небудь швидко піднявся і взяв мішок. Він, коли вибігав з кабінету, прикрив мене дверима. Тут я вибрався з-за них – і в кабінет. Думаю, якщо портфель замкнений, беру його, як є, і тікаю світ за очі. А портфель вшитися відкритим. Тоді я витяг з нього один примірник списку, поклав портфель, а сам в туалетну кімнату поряд з кабінетом. Усе це сталося за одну хвилину. І, на моє щастя, в цю мить погасло світло в усьому будинку. Через двері я чув, як прибіг Мюллер. Лаявся. Чиркав сірниками. Потім, очевидно, взяв портфель і побіг. Я сховав список під сорочку і також вниз і через двір вийшов до автобусів. Сказав, що живіт заболів. І ми поїхали. Мюллер попереду на легковій, а ми двома автобусами. По дорозі нас обстріляли партизани. Двох поранили. Але автобуси промчали на великій швидкості. У бій там вступили тільки солдати, які їхали на грузовику, що замикав колону. А на світанку ми потрапили під бомбардування. Шосе забите військами. Ні вперед, ні назад. А над нами – літаки. Скільки там німців загинуло – жах! Один танк в кювет перекинувся, то я за ним і відлежався, поки літаки полетіли… Ну от, а потім ми приїхали туди, до вас…

– Будинок Мюллер висадив у повітря? – спитав Рудін.

– Коли я тікав, солдати поливали стіни бензином.

– Ну, а що було б, Щукін, якби ви зі мною не зустрілися?

– Не знаю, не знаю… – бурмотів Щукін. – Тільки ви знаєте, хто я і що я. А без вас мені так і так кінець.

Рудін дивився на Щукіна з складним почуттям. Те, що він зробив, заслуговувало на найвищу подяку, і треба визнати, що в рішучий момент він діяв непогано. Але Рудін не міг забути, що ця величезна справа весь час трималася на волосині через істеричний характер Щукіна.

– Як кажуть, добре те, що добре кінчається, – сказав Рудін. – Але могло все скінчитися дуже погано, аж страшно думати про це.

– А чому ви не залишились? – раптом обурено спитав Щукін. – Головне було «Два ікс», ви знали, що ми залишаємось, а самі поїхали?!

– В тому-то й річ, що точно я нічого не знав, – посміхнувся Рудін. – Ви ще, чого доброго, поскаржитесь тепер на мене і мені перепаде?

Щукін теж хворобливо посміхнувся.

– Справу наполовину зроблено, Щукін. І за це вам велике спасибі.

– Чому наполовину? – здивувався Щукін. – Ви ж казали…

– Список, поки він тільки в нас, нічого не вартий. Його треба доставити куди слід. Це ще треба зробити. А навкруги – війна…

Вночі вони пройшли ще глибше в торф'яний масив і, вибравши сухішу місцинку, розташувалися на нічліг. Спали по черзі, по дві години. Як тільки розвиднілося, взялися за діло: Щукін диктував дані списку, а Рудін зашифровував їх на стьожках паперу, відірваних від сторінок списку. Потім вони розірвали список на дрібні клапті і все це на вигляд паперове сміття запхали під підкладки своїх піджаків. Нести через фронт список в цілому вигляді було б дуже ризиковано. А скласти його потім з клаптиків для фахівця справа неважка.

Тепер найбільшою небезпекою для них була загроза нарватися на відступаючих гітлерівців, які могли їх убити або взяти в полон. Рудін вирішив, що безпечніше для них буде йти не вздовж шосе, а зврнути від нього на північ. Далеко від гомінких дорожніх магістралей Рудін сподівався знайти надійну людину і заховати в неї зашифрований список.

Затемна вони зупинилися край лісу. Віддалік, на узгір'ї, виднілися обриси невеликого села. Давався взнаки голод, у голові шуміло, тіло сковувала слабість. Щукін в дорозі їв зелену брусницю, і тепер його знесилювали приступи нудоти.

Залишивши Щукіна в кущах, Рудін пішов до села. Він підійшов до нього з городів. Ідучи вздовж тину, підкрався до рогу похиленої хати і прислухався: він почув звук, якого не чув уже кілька років, – у хаті тихо пхикала дитина. І так йому спокійно стало на душі від цього дитячого плачу, що він, не ховаючись, обійшов хату, через хвіртку зайшов у двір і потім у сіни. Він чув не тільки плач дитини, а й голоси чоловіка й жінки, що розмовляли. Рудін засунув руку в кишеню, де лежав щукінський пістолет, і з силою рвонув двері.

На припічку жевріла скіпка. Її слабеньке світло ледве освітлювало хату. На протягнутій від печі жердині погойдувалась колиска, біля якої схилилась жінка. А за столом сидів бородатий чоловік. Він без особливого остраху, примружившись, дивився на Рудіна.

– Хто такий?

– Свій, – відповів Рудін. – Здрастуйте, товариші!

– Здоров, якщо не жартуєш, – відказав бородатий.

– Німці в селі є?

– А нащо вони тобі?

– Мені вони якраз і ні до чого, – усміхнувся Рудін.

– Нема їх. Нема, слава богу, – буркотливо мовив бородатий. – А ти ж хто будеш?

– Нас тут двоє. Товариш залишився за селом. Ми втекли з німецького табору. Пробиваємося до своїх.

– Вважайте, що пробилися, – сказав бородатий. І так він це сказав – і просто і ледь урочисто, – що Рудін одразу відчув до нього довір'я.

Вони разом пішли по Щукіна і невдовзі вже сиділи за столом утрьох, їли печену картоплю, запивали її кислим молоком і мирно розмовляли. Рудін намагався якнайкраще розібратися, хто ж господар хати.

– З якого табору ви тікаєте? – спитав бородатий.

– З-під Мінська, – відповів Рудін і пригадав табір, у який він їздив одного разу з Біркнером. – Табір 1206. Може, чули?

– Де нам тут чути? – зітхнув бородатий. – Ми народ, що називається, місцевий. А ви як же відбували там? Як військовополонені, чи що?

– Під час облави нас схопили місяців три тому.

– А-а… А то я дивлюсь, вигляд у вас ніби й не табірний. Ну, а до облави що ж поробляли?

– Я нічого не робив, – безтурботно відповів Рудін. – Ховався в одної бабки. А ось він працював на хлібозаводі. Бухгалтером.

– Ну що ж, хліб – діло важливе для людей за будь-якої влади. – Бородатий солідно помовчав і спитав: – А куди ж ви тепер путь держите?

– Як куди? До своїх. Я в армію хочу вступити. А він – до сім'ї. У нього дружина і син у Барабінську живуть, мабуть, вважають його загиблим.

Жінка, уважно слухаючи розмову, зітхнула.

– Скільки погибелі пережили – подумати страшно…

Невідомо, чи довго б іще вони отак хитрували в розмові, намагаючись якнайбільше дізнатися один про одного, але раптом за вікном почувся кінський тупіт, що обірвався біля самої хати. На подвір'ї пролунав гучний чоловічий голос: «Стринож поводом до передньої ноги. Отак…»

– Хто це? – прошепотів Рудін.

– Теж свої,– спокійно відповів бородатий і обернувся до дружини: – Є в тебе ще картопля?

Жінка пішла до печі. В цей час до хати зайшли троє чоловіків, усі як один високі, у кожного на шиї автомат. Один з них, у фетровому капелюсі, насунутім на вуха, освітив стіл ліхтариком.

– Неначе ти, Федоре, гостей приймаєш? – він підійшов до столу і по черзі безцеремонно освітив ліхтариком Рудіна, потім Щукіна. – Хто такі?

– Кажуть, втікачі з табору під Мінськом, – сказав бородатий. – Та тільки не все у них сходиться. Кажуть, ніби втекли з-під Мінська, а табір називають 1206, який зовсім не там.

– Документи є? – промінь ліхтарика сліпив Рудіна.

– А ви хто такі, щоб питати? – Рудін підставив руку під промінь ліхтарика.

– Ти, дорогий, світла не бійся. А хто ми, можна відповісти, час схованок для нас минув. Ми партизани.

– Сказати все можна, – посміхнувся Рудін.

Чоловік у капелюсі зареготав.

– Це правда. Партизанити набагато важче. Документи які у вас є? – спитав він, переставши сміятися.

– В таборах паспортів не дають, – похмуро мовив Щукін.

– Зброя є?

– Нема, – відповів Рудін. – її також у таборах не дають… – Він все ж вирішив з обережності пістолет залишити при собі.

– Так… – Чоловік скинув капелюх і шпурнув його на лаву. – А чому плутаєте з табором? Табір 1206 – де, а Мінськ – де?

– З таким номером могло бути і два табори, – відповів Рудін.

– Це у німців? – насмішкувато спитав чоловік. – Що, що, а порядок у номерах у них є. Ну, без брехні, хто такі, звідки й куди йдете?

– Ідемо назустріч своїм військам, – спокійно відповів Рудін.

– Знову дивно, – втрутився в розмову господар хати. – Хочуть зустріти Радянську Армію, а чогось відмахали такий гак на північ від шосе.

– Вони її оточують, – сказав чоловік і зареготав. Звичайно, коли б ця ситуація трапилася, скажімо, в сорок другому році, усе в цій хаті відбувалося б по-іншому, початок розмови був би зовсім не такий, і обом сторонам було б, як кажуть, не до сміху. Але зараз господарі хати і захожі знали головне – що фашистів у них за спиною нема. Це змушувало Рудіна вірити, що люди, які допитують його, справді партизани. А ті, в свою чергу, поводилися з ним і з Щукіним без особливого побоювання – ми всі тут свої і вже якось розберемося, що до чого і хто до кого.

– Ну, гаразд, – переставши сміятися, сказав чоловік, дивлячись на Рудіна веселими очима, – от ви з півночі оточите, значить, Радянську Армію і що ж ви їй скажете, якщо нам не довіряєте?

Рудін, не відповідаючи, дивився прямо в вічі чоловікові, поки в них не згасли веселі іскринки.

– Якщо говорити всерйоз, – сказав Рудін, – ми не можемо відкрити, хто ми такі. Не маємо права. А попросимо вас лише про одне: доставте нас якнайскоріше в найближчу нашу військову частину. Кожний прогаяний день може дорого обійтися. За ці свої слова я відповідаю.

Чоловік мовчки і серйозно поглянув на Рудіна, потім сказав:

– Я командир партизанського загону «За революцію» Тихій Ходорков. А він, – кивок на господаря хати, – мій зам, Федір Мохов.

Тихій Ходорков! Звідкись Рудін знав це прізвище. Він напружив свою пам'ять, і вона його, як завжди, не підвела: Тихін Ходорков був уславлений підривник у тому партизанському загоні, куди його закидав «Сатурн» у першу воєнну зиму.

– Я вас знаю, – сказав Рудін. – Ви були підривником у загоні Боковикова. В кінці листопада сорок першого року я майже два тижні пробув у вашому загоні. Одного разу ви при мені доповідали командиру про висадження в повітря залізничного мосту за допомогою дитячих санчат з вибухівкою.

– Дивись-но, Федю, що пам'ятає,– озирнувся на господаря хати Ходорков. Він задумався. – Ну, що з вами робити?..

– Чи не можна якось зв'язатися з товаришем Олексієм? – спитав Рудін.

– Спробуй злови його зараз… – неуважно відповів Ходорков, уже не дивуючись з того, що Рудін знає секретаря підпільного обкому партії.– Ось що, ви напишіть повідомлення, кому треба, а я швиденько пошлю хлопця в штаб партизанської бригади, це недалеко, а там уже давно є радіозв'язок з армією…