Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 31

Підготовка і тотальне закидання агентури почалося ще в кінці зими. Радянських військовополонених привозили в «Сатурн» з кількох таборів, навіть з тих, що були в Польщі й Німеччині. Спеціальні співробітники абверу, послані в табори, провадили там попередній відбір. На кінець березня Андросов сам уже не справлявся з перевіркою і обробкою полонених, що надходили в «Сатурн». На допомогу йому було направлено Рудіна.

З ранку до пізнього вечора Рудін розмовляв з полоненими. За день перед ним проходила валка людей, і в кожного за душею була якась підлість. За цією ознакою їх і підбирали у таборах. Але, позначені одним тавром, ці люди були все-таки дуже різними. Таких, які свою підлість переконано вважали доблестю, було небагато. Більшість, розмовляючи з Рудіним, намагались применшити значення свого підлого вчинку. І тоді між Рудіним і його співрозмовником починалася своєрідна гра. Полонений скромничав, казав, що він лише формально вважався донощиком, але нічого особливо корисного для Німеччини зробити, мовляв, не встиг. А Рудін цю його скромність спокушав і за ступенем податливості полоненого на спокуси визначав глибину падіння людини і її небезпечність як майбутнього агента. Проте й ці «скромники» були далеко не на один копил. Один ставав скромним, лише коли дізнавався, яка в нього буде робота, і категорично заявляв, що все написане в характеристиці – чистісінька брехня. Рудін бачив: перед ним негідник та ще й боягузливий. Інший, добровільно давши згоду стати агентом, якого пошлють у радянський тил, тримався скромно тільки для того, щоб йому дали завдання легше, бо на серйозну справу у нього, як бачите, нема здібностей… Були й такі, що заради добрячого заробітку погоджувались на все. Найрідкіснішою різновидністю були переконані ідейні вороги Радянської влади, які щиро бажали вислужитися перед її ворогами… Словом, що не людина, то нова загадка для Рудіна. І загадка нелегка, коли врахувати, що від його рішення залежало, чи опиниться та або інша людина на радянській території як агент гітлерівської розвідки. Він старався, звичайно, відправити в розвідувальну школу якомога більше таких, що за своїми даними просто не могли стати хорошими агентами. Проте робити це треба було дуже обережно: відібрані ним люди проходили ще не одну перевірку в школі.

На кожного прийнятого до школи агента Рудін складав словесний портрет і коротку характеристику. Він передавав ці відомості Бабакіну, той переправляв їх Маркову, а потім їх одержувала Москва. Але Рудін розумів, що Москва чекає від нього більшого. Він вдавався до всього, щоб проникнути в неприступну таємницю «Сатурна» і знати не тільки в обличчя й імена агентів, але і те, коли, куди, з якою метою їх закидають у радянський тил. Одних ближче до цієї мети він не став. Марков мав рацію: з початком тотальної підготовки агентів обстановка в «Сатурні» для Рудіна стала сприятливішою. Поспіх завжди у конфлікті з пильністю і навіть з простою обережністю. І все ж недурні люди, видно, розробляли систему секретності найважливіших таємниць «Сатурна».

– Для розвідника терпіння – зброя, – говорив собі Рудін, але ця істина не тішила його.

…Цей весняний ранок почався для Рудіна, як завжди. Коли він увійшов до свого службового кабінету, на столі вже лежав список військовополонених, з якими він повинен сьогодні розмовляти. Список був довгий. Глянувши на нього, Рудін зітхнув і сів за стіл. На кнопці дзвінка в комендатуру весело сяяв сонячний зайчик, а натисни її – і почнеться важка брудна робота.

Конвойний привів юнака років двадцяти трьох. Перше, що вразило Рудіна, – зовнішній вигляд юнака. Він був дуже вродливий: Хоч заяложена військова гімнастьорка на ньому стовбурчилася, штани були подерті на колінах і замість чобіт сіріли опорки, але все це на ньому виглядало не жалюгідним, не бридким. І сам він весь був підтягнутий і спокійно зосереджений. Частіше сюди приводили людей із згаслими очима. Поки полонений сідав на стілець, Рудін добре розгледів його. Смагляво-матовий колір його обличчя свідчив, що полонений – житель півдня: грузин або вірменин. Чорночубий, чорнобровий, над верхньою, ледь підсмикнутою вгору губою – чорні вусики, а очі несподівано голубі, з сталевим полиском. Він дивився на Рудіна сміливо і навіть з цікавістю.

Рудін глянув на довідку і спитав:

– Каждан?

– Так точно, – одразу відповів полонений. – А ще точніше – Кажданян, я вірменин… – сказав він без найменшого акценту. – Народився і жив у Ленінграді. Батько – робітник, мати домашня господарка. Вчився на третьому курсі кораблебудівного інституту. На фронт пішов добровільно в перші дні війни. Ні в партії, ні в комсомолі не перебував. В армії служив у розвідці. В полон попав під час нічного пошуку «язика». Був контужений міною й опритомнів уже в німецькому бліндажі.

Розмова розгорталася нормально, він підтвердив решту даних довідки. Але з самого початку у Рудіна виник подив, чому цей хлопець погодився стати агентом. У характеристиці було сказано: «Добровільно виявив бажання працювати в німецькій розвідці».

– Це правда? – спитав Рудін.

Каждан знизав плечима і не відповів.

– Я питаю: ви дали згоду працювати з нами?

– Взагалі – так.

– Що означає – взагалі?

– Те і означає,– відповів він з викликом.

– Ви уявляєте, яка у вас буде робота?

– Теж у дуже загальних рисах. – Каждан ледь помітно усміхнувся. – Прошу вас уточнити.

– Ви пройдете курс спеціального навчання і потім з літака або через фронт будете закинуті в радянський тил. Там ви діятимете як наш агент. Зрозуміло?

– В чому полягатимуть мої обов'язки?

– Ви будете надсилати нам інформацію.

– Яку?

– Корисну для Німеччини.

– І шкідливу для моїх співвітчизників?

– Природно.

Рудін пильно подивився на Каждана, відчув, що за запитанням хлопця прихована не наївність, а щось інше, їхні погляди зустрілись. Голубі очі Каждана набули стального відтінку. Він відкинувся на стільці, ніби хотів краще роздивитися Рудіна.

– Скажіть… з власного досвіду, – повільно заговорив Каждан. – Це ж, мабуть, нелегка справа допомагати ворогам і шкодити своєму народові?

– Що, що? – не повірив своїм вухам Рудін. – Що ви сказали?

– Те, що ви добре чули. Можу лише додати: робота ця, певно, не тільки важка, а й підла.

Рудін не знав, як йому повестися, як реагувати на те, що сталося. Як сумлінний служака «Сатурна» він повинен негайно викликати конвой і відправити хлопця назад у табір, де його виживуть з світу. Але Рудін сухо спитав:

– Незрозуміло, навіщо ви дали згоду на цю роботу?

Важко дихаючи і дивлячись на Рудіна ненависними очима, він сказав:

– Скажу… скажу… Дуже хочеться повернутися на Батьківщину. А інших способів нема…

Рудін, побачивши, що хлопець уже не володіє собою, спокійно сказав:

– Але тоді ви поводитесь по-дурному. Вам треба було до кінця грати роль людини, яка погодилась працювати у нас. А ви одразу розкрили свої карти і, сподіваюсь, розумієте: тепер розраховувати на щось хороше ви не можете.

Стальний блиск в очах хлопця згас, він важко дихав, опустивши голову.

– Я не міг… – тихо сказав він. – Побачив вас, ситого, вродливого, задоволеного собою, і не зміг… зірвався. Робіть зі мною, що хочете.

Рудін подивився на нього, боячись виявити своє хвилювання, і абсолютно не знав, що робити, в усякому разі, тепер, у цю хвилину.

Нарешті він викликав конвойного й наказав відвести полоненого в комендантське приміщення.

Уже біля дверей Каждан обернувся і з глумом і ненавистю подивився на Рудіна. Конвойний штовхнув його у спину.

Після цього Рудін дві години розмовляв з іншими полоненими, але весь цей час пам'ятав про Каждана і думав, що з ним робити. Кінець кінцем прийняв тверде рішення.

Рудім зайшов до Андросова і розповів йому про Каждана. Домовились, що наприкінці дня (за цей час Каждан, треба сподіватися, всебічно обдумає своє становище) Андросов викличе його до себе й проведе допит так, нібито вранці його не було. Вони розраховували, що Каждан, зрозумівши свою помилку в Рудіна, постарається виправити її в Андросова і скаже, що він хоче працювати в «Сатурні» і готовий виконати будь-яке його завдання. Тоді Андросов направить його в школу. Ну, а якщо він не зрозуміє, що його хочуть врятувати й надати йому змогу повернутися на Батьківщину, тоді хай нарікає на себе. Більше Рудін нічого зробити для нього не міг. Заради нього накликати на себе підозру він не має права: надто велику й важливу роботу йому ще належить тут виконати.

В кінці робочого дня Андросов зайшов до Рудіна.

– Все в порядку, я відправив його до школи.

– Він усе зрозумів?

– Гадаю, що ні,– сумно посміхнувся Андросов. – Я подумав: якщо він зірвався у вас, він може зірватися і в школі, а тоді нам з вами буде погано. Дуже хороший хлопець, але надто імпульсивний. Брати його в спільники навіть на час навчання в школі небезпечно. Я сказав, що співробітник, який розмовляв з ним вранці, просто не зрозумів його, і одразу почав його умовляти. І він погодився. Він, мабуть, вирішив, що ми обидва йолопи і що він нас переграв. Він навіть просив передати вам своє вибачення за те, що ввів вас в оману. І він, звичайно, здасться першому ж міліціонерові.

Після цього випадку Рудін і Андросов ще не раз скористаються таким способом повернення полонених на Батьківщину.

Пам'ятаючи про головну свою мету, Рудін робив усе, щоб зблизитися з Фогелем – начальником школи, який відав також агентурним зв'язком. На самому початку він зробив прикру помилку, якої не міг виправити і досі. Винен у цій помилці був Андросов, бо він охарактеризував Фогеля як дуже примітивного, типового наці середньої руки. І коли у Рудіна з'явилась перша можливість поговорити з Фогелем, він насамперед пустив у хід елементарні лестощі.

– Я бачу, яку колосальну роботу ви проводите, – сказав йому Рудін, – і дивуюсь, чому вам не присвоєно вище й достойніше звання.

Фогель уважно подивився на нього і сказав:

– Звання – це не більше як приставка до імені. А розуму людині воно нічого не додає.– Він холодно усміхнувся. – А іноді й відбирає. Це коли людина відхопить непосильне їй звання.

– Але я бачу тут людей, – вів далі свою лінію Рудін, – які виконують значно меншу роботу, а звання мають високе. Я цього не розумію.

– В такій справі, як наша, – серйозно сказав Фогель, – банк підраховують після гри. А в справжній грі генерали й фельдфебелі мають однакові шанси. Успіх вирішує уміння грати.

Рудін уже зрозумів, що Фогель зовсім не такий примітивний, яким здавався Андросову.

Увечері співробітники «Сатурна» дивилися кінофільм. Мабуть, з метою покращити їхні знання про Росію, показували зварганену німцями сентиментальну, банальну картину з життя російського композитора Чайковського. У залі, де демонструвався фільм, Рудін опинився поруч з Фогелем. Уже на початку фільму Фогель став кидати глузливі репліки. А в середині фільму він торкнув Рудіна за руку і тихо сказав:

– Хоч яка мила наша кінозірка Зара Леандер, та чи не краще цей вечір провести в товаристві натуральних зірок?

– Згоден, – відповів Рудін.

Вони вийшли на вулицю й попрямували до центра міста. Вечір був ніжний, теплий, і, наче на замовлення, чорне оксамитове небо було густо всіяне зорями. На вулицях жодної душі. Єдиний звук – ковані кроки патрулів. Патрулі раз у раз спиняли їх, але, впізнавши, з ким мають справу, клацали підборами і квапились іти геть.

– Ця наша пильність мені набридла, – розсміявся Фогель після чергової зустрічі з патрулем. – Ходімо в міський парк, посидимо, у мене там є уподобане місце.

Незабаром вони вже сиділи на лавці біля ставу під високою скрипучою сосною.

– Люблю слухати цю сосну, – сказав Фогель. – Вона мовби крекче від старості, але погляньте, яка ще міцна. Є отакі старі: переживуть інших молодих, а крекчуть, крекчуть, щоб усі знали про їхню старість і поважали її…– І без паузи спитав: – Що ви скажете про цей фільм?

– Що ж тут скажеш? Погано, дуже погано, – не кваплячись відповів Рудін. Творці цієї картини блукали в пітьмі і йшли на світло, яке вони самі засвітили.

– Я не зовсім вас зрозумів, – сказав Фогель.

– Фільм про Чайковського – це фільм про Росію, – вів далі Рудін. – А вона для авторів картини – пітьма. І щоб вибратися з цієї пітьми, вони вдалися до дешевої сентиментальності – це завжди діє; вульгарна пісенька теж діє, нерозділене кохання – теж вірний козир. І, скажіть, яке значення має для тих, хто слухає музику великого Чайковського, щасливою чи гіркою була його особиста доля?

– Я теж думав про це, – сказав Фотель. – Між іншим, у мене дома є кілька пластинок; його музика вражає своєю чистотою, особливо Третя симфонія. Коли я бачу тутешні пейзажі, завжди чую цю музику. І про головне, заради чого він жив, автори фільму умудрились нічого не сказати… – Фогель раптом засміявся. – Наша робота в чомусь буває схожа на цей фільм. Діємо ми в Росії, а основної її специфіки не враховуємо або, чесно кажучи, не знаємо її.

Рудін промовчав.

– Ви не образитесь, якщо я поставлю вам одне запитання? – спитав Фогель.

Рудін мовчки кивнув.

– Ви прийшли до нас за велінням розуму, совісті, душі чи обставин?

– І те й інше, – не роздумуючи, відповів Рудін. – Тільки обставили були, мабуть, лише прискорювачами головного процесу.

– Ви все-таки німець, вам, мабуть, важко працювати з Андросовим?

– Ні, хоч він людина, яку привели до вас головним чином обставини, але не тільки обставини війни, а його довоєнного життя, коли його образили.

– Так, так, я в курсі,– сказав Фогель.

– Мені здається, Андросов – дуже надійна постать.

– А коли обставини зміняться, тоді як? – швидко спитав Фогель.

– Які обставини?

– Ну… хід війни?

– Та що ви, пане Фогель! Назад йому всі шляхи відрізані. На тому боці його чекає тільки одне: розстріл або шибениця.

Рудіна насторожило останнє запитання Фогеля. Це, мабуть, схоже на ділове промацування.

– У вас є сім'я? – запитував далі Фогель.

– Тільки батько, через нього я і не одружився.

– Як це так?

Рудін розсміявся.

– Він ревнував мене до всіх моїх дівчат, існуючих і неіснуючих. Коли я вчився і потім, коли жив у Москві, кожен його лист починався запитанням: чи не проміняв я на спідницю його вірну батьківську любов. Іноді, особливо в юності, мені ці його ревнощі здавалися патологічними, а потім я до них звик і якось примирився. Я подобався жінкам і без одруження і кінець кінцем сам прийшов до думки, що з одруженням краще почекати і довше пожити, як кажуть, собі на втіху.

– А у мене є дружина, – задумливо сказав Фогель, – і розлука з нею мені важка.

– От цього і я боявся.

– Ми повінчалися в день, коли наші війська вступили у Францію, – почав розповідати Фогель. – Через місяць я вже був у Парижі. Вона туди до мене приїжджала. Ви ніколи не були в Парижі?

– Ні.

– По-моєму, найкраще місто на землі. Воно створене для кохання. Ми з Ренатою провели там незабутній час. Тоді з Парижа все здавалося інакшим, навіть подальший хід історії, навіть Росія з її грізною таємничістю. Ми з Ренатою вирішили тоді, що в нас буде дитина і ми назвемо її Адольфом. Але, на жаль, виявилось, що вона не зможе родити. Я не повірив своїм лікарям, показав її французьким. Вони сказали те ж саме. От так скоро прийшло до нас перше горе…

Фогель розповідав усе це з типовою німецькою сентиментальністю, в якій для нього органічно зливались і історія Німеччини, і нездатність дружини до дітонародження, і їхня фанатична любов до Гітлера, що його ім'ям вони хотіли назвати сина.

Рудін слухав Фогеля з величезною цікавістю, бо в його розповіді була не тільки ця одвічна німецька сентиментальність, у ній відчувалося значно важливіше – настрій сліпого посіпаки гітлеризму.

– Ви сказали – перше горе. Потім сталося що-небудь ще? – співчутливо спитав Рудін.

Фогель зітхнув.

– Потім почалася ця війна.

Вони помовчали.

– А чому ви не викличете дружину сюди? Адже це нібито дозволяється? – спитав Рудін.

Фогель розвів руки:

– Що ви, Крамер! Вони ж не уявляють, у яких собачих умовах ми тут живемо. Сьогодні я одержав листа. Дружина просить мене не засиджуватись допізна в коктейль-барах, як я це робив у Парижі.– Фогель засміявся. – А минулого тижня вона прислала мені французький екстракт для ванни, пише, що він робить шкіру оксамитною. Ви розумієте, Крамер, з якого неба Рената дивиться на наше життя в тутешніх умовах? Вона виросла в родині, де панує переконання, що перша ранкова кава має бути подана в ліжко.

– Вона з багатої сім'ї?

– Так. Дуже. Коли я одружився, товариші називали мене щасливчиком. Тоді і я так думав. А тепер знаєте, що я думаю? Перед обличчям війни всі рівні, а багаті люди в ній ще нещасніші, ніж бідні. Коли б трапилось лихо, моя Рената не пережила б. Ці люди трагічно не готові до труднощів.

– Яке лихо? Ви ж не на фронті. Повернетесь додому й заживете, як захочете. Вранці кава в ліжку, – їй-богу, це, мабуть, непогано!

Фогель повернувся до Рудіна і мовчки дивився на нього. Його очей у темряві не було видно, та Рудін уявляв собі їхній вираз і з нетерпінням чекав відвертості. Але Фогель сказав:

– Я безмежно вірю в геній фюрера і в німецьку армію.

«Навіщо він це сказав? – подумав Рудін. – Що ховається за цим? Поправка до зайвої відвертості? Виклик на розмову?»

Рудін мовчав і чекав. Можливий розвиток розмови був надто гострим і небезпечним.

– А втім, ви ж тільки наполовину німець, – посміхнувся Фотель, – ви, мабуть, ніколи не зрозумієте нашої віри у фюрера.

– Чому? – образився Рудін. – Я йшов на будь-який риск, пов'язаний із здачею в полон, з тієї ж причини.

– Я вірю вам, – тихо промовив Фогель і раптом злісно сказав: – Але ми з фюрером будемо в будь-якій ситуації до кінця, а ви ще можете пожалкувати, що прийшли до нас. Не заперечуйте, будь ласка, я це кажу абсолютно щиро, переконано і не маю до вас ніяких претензій.

Рудін сказав після паузи.

– Ваша щирість і довір'я схвилювали мене. І я хочу говорити теж щиро і прямо. Я твердо вірю в перемогу великої Німеччини і не допускаю думки про якісь там лиха чи будь-які ситуації. З усіх сатурнівців моя душа найбільше тягнеться до вас, я сам не знаю чому. І раптом саме від вас я чую… Я приголомшений…

– Ви, певно, неправильно мене зрозуміли, – швидко заговорив Фогель, надто швидко, щоб Рудін не міг помітити, який він стривожений. – Особистий план розмови – це одне. А що стосується будь-якої ситуації, то вам не завадило б почитати «Майн кампф». Там Гітлер говорить, що велич націонал-соціалізму пізнає той, хто не зігнувшись пройде і через катастрофу і через тріумф. – Фогель опанував себе і вже спокійно і навіть з іронією вів далі: – З усіх будь-яких ситуацій у нас з вами зараз склалася найкумедніша: мене, члена націонал-соціалістичної партії з тридцять п'ятого року, тричі випробуваного працівника свята святих рейху – абверу, підозрює у зневір'ї людина, яка без року тиждень перебігла до нас від противника. Ну, справді ж це смішно, Крамер…

Рудін бачив, що голими руками Фогеля не візьмеш, але одночасно він відчував, що його співрозмовник стриножений; це відчувалося навіть у його сміхові, раптово обірваному.

Фогель ударив долонями по колінах і підвівся.

– От що, ходімте-но ми додому, я почастую вас чудовим французьким коньяком під назвою «Арманьяк».

– Це завжди з задоволенням, – весело озвався Рудін, підводячись.

Фогель жив там же, де працював. Дві його кімнати були в одноповерховому кам'яному будинку, прибудованому до приміщення школи розвідників.

Вони пройшли повз вартового, який стояв на шкільному ґанку. Другий вартовий був біля входу в радіовузол, де вздовж стін стояли приймально-передавальні рації. Всі вони були в чохлах, і тільки біля однієї куняв черговий радист. Побачивши Фогеля, який входив, радист підхопився.

– Сидіть, сидіть, Вілі,– по-дружньому сказав йому Фогель. – Нічого спішного нема?

Радист поглянув на настінний годинник і відповів:

– Перший пояс зв'язку починається через годину сорок три хвилини.

– Чия зміна працює вночі?

– Максфельда.

– Чудово!

Фогель відімкнув оббиті бляхою двері, відчинив їх навстіж і звернувся до Рудіна:

– Прошу.

Перша кімната, куди вони увійшли, була службовою: біля вікна стояв великий письмовий стіл, біля стін – два сейфи і шафа, на дверцятах якої зверху, посередині і знизу висіли сургучні печатки. З цієї кімнати вони пройшли в іншу, меншу. Півкімнати займало старовинне ліжко з червоного дерева. На круглому столі, застеленому скатеркою з білоруським орнаментом, стояла велика фотографія молодої вродливої жінки.

– Це і є моя Рената, яка любить пити ранкову каву в ліжку, – весело сказав Фогель, дістаючи з тумбочки пляшку й чарки. Вони сіли за стіл, Фогель налив чарки. – Для цілковитого уточнення будь-якої ситуації,– сміючись сказав він, – ми першу чарку вип'ємо за перемогу Німеччини. Хох! – він перекинув у рот чарку.

Рудін випив свою кількома ковтками.

– Ах, який напій! – захоплено сказав він.

– Підтримуйте зі мною знайомство, Крамер, і ви часто будете пригублюватися до таких джерел. Я привіз сюди весь свій запас, зроблений у Парижі.

Випили ще по чарці – за те, що доля їх познайомила і звела на одній священній дорозі.

– Знаєте, я не уявляю собі роботи поза розвідкою, – жваво заговорив Фогель. – Вам, Крамер, страшенно пощастило. Ви, розумна людина, повинні полюбити цю роботу. Отам, за дверима, зал оперативного зв'язку. Сидиш там, навколо попискують радіостанції, і мимоволі починає здаватися, ніби ти слухаєш пульс Росії. Правда, агенти, яких ми туди посилаємо, не хочу образити вас, повинні б бути значно кращими, це, звичайно, не те, що наші роботяги, скажімо, у Франції.– Фогель дедалі жвавішав, було видно, що він справді любить свою роботу і йому дуже приємно говорити про неї.– Але я прибічник такої позиції: кожен, навіть найслабший агент, якщо він закріпився на території противника, це наші очі, і від нас уже залежатиме, куди спрямувати їх. Нарешті, уміння приходить, набувається. От є у нас цікава точка в Москві. У своїх родичів закріпився наш агент, хлопчина років двадцяти. Двічі відкладали його випуск з школи, вважали його безнадійним. Але було велике безлюддя, і його кінець кінцем закинули. Перший місяць я з ним мучився неймовірно. На що його не націлимо, він нічого зробити не може. І раптом він сам почав надсилати цікаві донесення – спостереження з життя Москви. Він описує в них магазини, вокзали, кіно і таке інше. І хоч він не дає нам ніяких конкретних фактів, його зарисовки надзвичайно цікаві щодо розвідки противника. Сам адмірал Канаріс наказав видати цьому агентові премію. Учора, наприклад, цей агент надіслав розповідь про життя одного великого московського будинку, в якому він живе. Ніяких конкретних даних для генерального штабу, і в той же час дані цінні. Наприклад, він повідомляє, що великий десятиповерховий будинок наполовину порожній. Кажуть, що в жовтні минулого року, коли Клюге спинився під Москвою, у місті була нервова обстановка, багато хто залишив місто. А тепер вони хотіли б повернутися, але дуже важко одержати пропуск на в'їзд у Москву. Звідси неважко зробити висновок, що Кремль ще боїться втратити Москву і не хоче перевантажувати її населенням. Хіба все це не цікаво?

– Звичайно, цікаво, – погодився Рудін. – Тільки одне повідомлення про систему пропусків на в'їзд у Москву надзвичайно цінне.

– От бачите, – зрадів Фогель, наливаючи коньяк у чирки. Вони випили, і Фогель вів далі: – А скільки мені довелося витратити сили і нервів, щоб довести, що й такий-от агент цінний! Мюллер тричі мені наказував засунути його в мішок, але я вистояв.

– А що це значить – засунути в мішок? – спитав Рудін.

– Це значить відмовитися від використання агента по першому відділу і перевести його в другий, тобто доручити йому якусь диверсію і вважати, що це максимум того, що треба одержати від нього. Провалиться агент потім чи ні, не має значення. Сам Мюллер і вигадав цей дурний вислів – засунути в мішок. Зараз, на початку тотального закидання, він тільки і дбає про свій мішок. Тепер і на відбір агентів він дивиться з позиції: чим гірше – тим краще, тому що вважає, що навіть у цілковитого кретина вистачить розуму засунути міну в під'їзд будинку чи вистрелити з-за рогу. Мюллер – поет другого відділу. Але нічого, поки є Зомбах, справжня розвідка теж житиме.

– Повинен же хтось працювати і по другому відділу, – сказав Рудін.

– Звичайно, проте не за рахунок розвідки. Я розумію, у них даних поки що не густо, а в те, що вони повідомляють, я іноді просто не вірю. Недавно один агент повідомив, що він на запасних коліях висадив у повітря паровоз. Піди перевір! – Фогель розсміявся. – У нас по першому відділу щодо цього все ясно: агент або вдався, або не вдався, це видно неозброєним оком з його донесень. І в цьому розумінні я за тотальне закидання, бо при цьому більше шансів на збільшення числа здібних агентів. До речі, от про що я хочу вас просити. Коли до вас потрапить полонений з явним плюсом для використання його в першому відділі, робіть на його картці помітку, скажімо, у верхньому кутку праворуч ставте букву «Ф», і я знатиму: це товар для Фогеля. Добре?

– Не заперечую, але ж існує інструкція, – сказав Рудін.

– Добре. Зомбах дасть вам відповідну вказівку. Цього буде досить?

– Цілком, – посміхнувся Рудін і тут же згадав про Каждана. – От нещодавно до вашої школи направлений якийсь Каждан. По-моєму, хлопець з розумною, хорошою головою.

Фогель записав прізвище Каждана в свій блокнот.

– Обов'язково поцікавлюсь…

Рудін пішов від Фогеля о першій годині ночі. Настрій у нього був чудовий, він корисно провів вечір.