Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 6

Нарешті прийшла довгождана радіограма з Москви. Комісар держбезпеки Старков повідомляв про місце і час зустрічі Маркова з секретарем підпільного обкому товаришем Олексієм. Вона мала відбутися в найближчу суботу, о двадцять другій годині, в селі Набережному, в будинку попа.

У п'ятницю ввечері Марков послав туди Кравцова і двох бійців з загону Будницького. Вони мали розвідати обстановку в селі, а потім охороняти місце зустрічі. Сам Марков прибуде туди точно в призначений час.

Кравцов з двома бійцями залишили острів уночі. На світанку вони вийшли до автобази імені Будницького – так назвали землянку на краю болота, де зберігалося п'ять велосипедів, що їх роздобули за наказом Будницького його бійці. Цей, як його називав Будницький, ножний транспорт допомагав його групі здійснювати все дальші рейди.

Кравцов і його бійці поїхали на велосипедах польовою дорогою, що звивалася вздовж річки і ховалась за горизонтом, де чорнів ліс. Село Набережне розкинулось за лісом, і до нього було не менше двадцяти кілометрів.

Осінь відчувалася в усьому. Низькі брудні хмари закривали небо. Давно пожухло листя чагарника. Нескошений лан жита побурів, від нього віяло пріллю. Шпаки прудкими зграями перелітали з місця на місце, готуючись до далекої подорожі в теплі краї. Річка набрала свинцевого кольору, її брижив холодний вітер. На зарослому травою путівці велосипеди ковзали, загрузали в наповненій водою колії.

Попереду їхав Кравцов. Його кругле добродушне обличчя розчервонілося. Натискаючи на рипучі педалі велосипеда, він з досадою думав, що даремно послухався Будницького і надів під піджак тілогрійку. Тепер йому було жарко, а заткнутий за пояс пістолет боляче давив у ребра.

Щоб не думати про все це, він почав слухати розмову бійців, які їхали за ним.

– Подивись ліворуч, он самотнє дерево. А трохи праворуч від дерева – людина, чи що?

– Я вже давно дивлюсь, – обізвався другий голос. – Не ворушиться, ніби пеньок.

Кравцов теж почав дивитись туди. Те, про що говорили бійці, скидалося на людину, що сидить під деревом. Всю дорогу до самого лісу вони поглядали туди і прийшли до висновку, що це все ж таки пеньок: за весь час силует жодного разу не ворухнувся.

В лісі дорога була така розквашена, що знайти на ній навіть вузьку суху стежку для велосипеда було неможливо. Машини заховали в лісі і далі попрямували пішки.

До села Набережного підійшли опівдні. Сховавшись у чагарнику на горбочку, вони спостерігали звідти, що робилося на єдиній вулиці села, яку звідсіля їм було добре видно. Село, здавалось, вимерло. Тільки над будиночком, що тулився біля церкви, на старій самотній березі, теж, очевидно, збираючись на південь, неспокійно горланили граки.

Та ось із крайньої хати вийшла жінка, по самі очі зав'язана чорною хусткою. Вона спинилася біля хвіртки, поглянула в похмуре небо, потім – на обидва боки і вернулась до хати. Трохи згодом з хвіртки вийшов хлопчак, теж постояв, подивився навкруги, а потім повільно пішов по вулиці до центру села. Біля церкви немов крізь землю провалився. Кравцов бачив, як він зайшов за кущ бузку і там ніби розтав. Однак через деякий час хлопчик з'явився по другий бік церковної загорожі і пішов далі вулицею, майже до самого її кінця, де зайшов у похилену хатинку, вікна якої були забиті дошками.

«Мабуть, неспроста гуляє цей хлопчина», – подумав Кравцов. Один з бійців немов почув його думку і тихо сказав:

– Здається, малий оглядає село.

– Я теж так думаю, – погодився Кравцов.

Минула ще година, а може й більше, і весь цей час село здавалося вимерлим. Десь за хмарами сонце котилося до горизонту, і його рух вгадувався з того, як темніло небо на сході.

– Чуєш, мотор! – швидко промовив один з бійців. Кравцов теж чув віддалений, що поступово наближався, рокіт.

У село в'їхав потужний тривісний грузовик, у залізному кузові якого сиділо не менше як півсотні німецьких солдатів… Посеред села грузовик зупинився, з шоферської кабіни виліз офіцер у чорній есесівській шинелі. Хвилин п'ять офіцер стояв біля машини, немов чекав когось. Потім сказав щось солдатам і швидко заліз у кабіну. Солдати встали, підняли автомати, і тишу прорвала шалена стрілянина. Грузовик повільно поїхав далі, солдати не переставали стріляти. Їхньою мішенню були селянські хати. Із дзвоном вилітали шибки з вікон. На одній хаті запалала солом'яна стріха. Грузовик виїхав із села і помчав до горизонту. В тиші, яка запанувала, чутно було тільки тріск шаленіючої пожежі. Але на вулиці, як і раніше, ні душі. Кравцов почув поряд незрозумілий звук, повернувся. Це скрипів зубами боєць, що лежав поряд з ним: від гніву обличчя в нього стало сірим, побілілими руками він стискав гвинтівку.

– Ледве стримався, – хрипко промовив він, винувато посміхаючись і, зсунувши кашкета на потилицю, рукавом витер піт на лобі.– От іроди!..

Кравцов не знав, що робити: спостерігати і далі чи здійматися і йти назустріч Маркову, щоб попередити його про небезпеку: адже німці могли вернутися сюди. Але він знав, як довго й трудно готувалася ця зустріч. А грузовик з німцями міг з'явитися тут і випадково.

Тривожні роздуми Кравцова перервала дедалі чутніша тріскотнява.

На далекім краю села показався мотоцикл з коляскою. На ньому їхали троє в цивільному одязі. Вони промчали через усе село, виїхали на дорогу, але швидко повернули прямо на луг і одразу ж зникли в чагарнику. Рокіт мотора раптом стих. Очевидно, вони там зупинилися.

– Схоже, що це поліцаї,– сказав боєць, що лежав поряд з Кравцовим.

– Стежити за кущами! – наказав Кравцов.

Проте до самих сутінків ніхто з кущів так ї не вийшов. Кравцов послав туди на розвідку одного з бійців.

– У перестрілку не лізь, – наказав він, – тільки подивися слід мотоцикла. Може, там є дорога? Подивись і повертайся, та не барись.

Боєць спустився у видолинок і пригнувшись побіг до дороги. Незабаром Кравцов побачив, як він навально перемахнув через дорогу і зник у кущах…

Боєць вернувся захеканий, весь замазаний землею. Він розповів, що мотоцикл стоїть, прикритий наламаним гіллям, а сліди пасажирів ведуть до села. Він проповз по сліду, поки можна було, але слід повернув на город крайньої хати, а там усе навколо голе і за капустяним качаном не сховаєшся…

Кравцов стривожився не на жарт. До появи Маркова лишалося трохи більше ніж дві години. За планом вони втрьох зараз повинні були пройти в село і попроситися на ніч у трьох різних хатах недалечко від церкви, де стоїть попів будинок. Але хто були ці трос цивільних? Найбільш це схоже на засаду поліцаїв. Хто ж, крім них, міг їздити на мотоциклі так відкрито? Невже ворог звідкись довідався про зустріч і організував засаду?

Одного з бійців Кравцов послав назустріч Маркову, щоб попередити про все, що сталося.

Боєць пішов. Уже помітно смеркало. Кравцов подумав, що боєць може не зустріти Маркова, розминутися з ним у темряві. І тоді трапиться непоправне лихо.

Кравцов вирішив змінити план і діяти напролом. Першим у село піде боєць, він зайде прямо в крайню хату і попроситься на ніч. А через десять хвилин у ту саму хату зайде і Кравцов. Бійцеві він наказав щосекунди бути напоготові і гранату-лимонку тримати в руці із знятим кільцем. Якщо в хаті засада, кинути гранату і відходити.

Вони спустились до дороги, і боєць відкрито пішов у село. Кравцов сів на узбіччі, щоб перечекати десять хвилин. Він бачив, як боєць зник у хвіртці крайньої хати…

Двері були незамкнені, і боєць зразу пройшов у світлицю. Жінка, яка виходила вдень із хвіртки, сиділа з в'язанням біля тьмяного вікна. Несподіваний гість її зовсім не здивував.

– Чого тобі, голубе? – привітно спитала вона.

– Пусти переночувати… – зовсім не благально сказав той, пильно оглядаючи світлицю.

– Ночуй, ночуй, голубе. Де ляжеш? У хаті душно. Можна в повітці, там трохи є сіна.

Краще в хаті, вночі тепер уже холодно.

Тоді сходи, голубе, в повітку, візьми сінця і постели тут долі.

Боєць вийшов у двір, оглянувся, але нічого підозрілого не помітив. Взяв у повітці оберемок сіна і вернувся до хати. Кинувши сіно на долівку, він побачив у світлиці двох чоловіків. Один сидів за столом, другий стояв, притулившись до печі біля самих дверей.

– Звідки бредеш, бездомний? – весело запитав той, що сидів за столом.

– Пробиваюсь до себе, на Смоленщину, – спокійно відповів боєць, картаючи себе за те, що через кляте сіно він знову окільцював гранату.

– Он як! І звідки ж ти пробиваєшся?

– З-під Мінська.

– А там що робив?

– В оточенні сидів, поки можна.

– Ти диви!

Боєць почав повільно пересувати руку до кишені, де була граната.

– Ще один рух – стріляю! – хрипким голосом крикнув той, що стояв біля печі, і боєць побачив біля своєї скроні дуло пістолета. – Спокійно, парубче, ану сядь он туди на лаву і руки поклади на стіл.

Боєць виконав наказ. Він вирішив діяти так: через кілька хвилин, коли в хату ввійде Кравцов, він крикне: «Засада!» – і хай буде, що буде! – кине під стіл гранату. Отак вирішивши, він зразу заспокоївся.

– Ми свої карти не ховаємо, – тихо сказав той, що сидів за столом. – Ми партизани! А ти хто?

– Навіщо на бога брати? посміхнувся боєць.

– Дивуєшся, що самі розкриваємось? – втрутився в розмову чоловік з хрипким голосом. – Так ми граємо без програшу. Якщо ти не гад, добре, а якщо гад, до ранку не доживеш, а нам знову ж виграш – на одного гада менше.

Боєць розгубився. В тому, що сказав хрипкий, була залізна логіка. Що ж робити? Ось-ось має ввійти Кравцов.

– Якщо ви партизани, тоді й я партизан, – поквапливо промовив боєць.

– Он як! А не можна без «якщо»? Ми ж тобі прямо сказали. І поспіши, ми тут по ділу, а не спектакль граємо.

– Гаразд, я теж партизан, – довірливо сказав боєць.

– Часом не з острова, що в Ліговинських болотах?

– Звідти, – підтвердив боєць, бачачи, що ці люди й без нього знають про острів.

– Пароль на сьогодні знаєш?

Боєць мовчав. Ніякого пароля він не знав.

– Хтось ще йде, – сказала жінка.

– Це ваш? – тривожно запитав хрипкий.

– Наш, і я йому зараз дам команду кинути гранату.

– Не клей дурня, ми тут у зв'язку з зустріччю. Зрозумів?

Кравцов увійшов до світлиці і зупинився в дверях, намагаючись роздивитися, хто тут є, в темній хаті.

– Хто там? – запитала жінка.

– Можна у вас переночувати? – обізвався Кравцов.

– Ночуй, ночуй, голубе, – так само привітно сказала жінка.

– Я тут, – почув Кравцов голос свого бійця.

Кравцов ступив два кроки вперед і зупинився, стискаючи в кишені гранату. Він уже бачив силуети людей, що сиділи біля столу. В ці секунди напруженої тиші всі, хто був у хаті, крім Кравцова, розуміли, що зараз може скоїтися лихо.

– Ми з загону «Месник», – поквапливо сказав хрипкий. – Прибули для забезпечення, можливо, відомої вам зустрічі.

– Пароль? – з погрозою вимагав Кравцов і вийняв з кишені гранату.

– Стежка іде вгору, – сказав хрипкий.

– На горі повітря чистіше, – проказав Кравцов у відповідь частину пароля і відчув, що долоня, в якій він стискав гранату, стала мокрою.

– Ви що ж це, збожеволіли там у себе на острові? – зі злістю запитав той, що сидів за столом. – Тьотю Ганю, затули вікна і засвіти світло.

Жінка засвітила каганець і поставила його на стіл. Чоловік, що сидів за столом, глянув на бійця, на Кравцова з гранатою в руці, і нервово розсміявся.

– Ну й історія могла бути! Та сховай ти свою цяцьку… – сказав він Кравцову.

Кравцов поклав гранату в кишеню і сів. Тепер і він зрозумів, що могло трапитися, і важко дихав, спершись ліктями на стіл.

– Хіба ж це робота? – докірливо сказав той, що за столом. – Посилаєте людину без пароля, – він кивнув на бійця. – Ми ж могли пристрелити його ні за що ні про що. І вас теж.

– Це моя помилка, – тихо промовив Кравцов.

– Легко сказати – помилка, – бурчав хрипкий.

Тепер Кравцов розгледів його. Це був високий худий чоловік років під тридцять п'ять. Густі темні брови, чорні очі, руді вуса.

– Легко сказати – помилка, – повторив він. – Свої своїх могли перебити. Ну та хай уже, як кажуть, весілля не було, музики не грали. Ви по зустрічі?

– Так.

– Ми теж.

– Це ви їхали на мотоциклі? – спитав Кравцов.

– А хто ж іще? Ми ж обидва з документами поліцаїв з міської команди… Так от, зустріч відбудеться не тут. План змінився. Вранці у лісі, недалечко звідси, була якась перестрілка. А тут шастає грузовик з есесівцями. Всяке буває… Поїдемо до зруйнованого млина, за п'ять кілометрів звідси. Товариш Олексій уже там.

Марков підійшов до села рівно о дев'ятій. З бійцем, якого послав Кравцов, він заховався в кущах, а двоє бійців, що супроводили його, і Будницький подалися до села. Не доходячи до нього, вони побачили Кравцова край дороги…

Марков вирішив, що з ним поїде тільки Будницький. Сам він сів у коляску, а комендант влаштувався позаду водія. Мотоцикл заревів, зірвався з місця і зник у темряві. Кравцов і решта бійців чекатимуть його тут разом з партизанами…

Не без тривоги поглядав Марков на водія: як він на такій швидкості встигає розгледіти дорогу? Підлетівши до моста, мотоцикл рвучко загальмував і повернув ліворуч. На мить водій засвітив фару, сніп світла ковзнув по березі, по засипаній опалим листям річці. Тепер мотоцикл котився повільно, немов навпомацки знаходячи дорогу вздовж річки.

Нарешті машина зупинилася біля якоїсь присадкуватої будівлі. Водій вимкнув мотор і невідомо кому крикнув:

– Прибули!

Марков стояв біля машини, не знаючи, куди йому йти. Будницький, що стояв поруч з ним, звівши автомат, насторожено вглядався в темряву.

– Зачекайте, вас проведуть! – сказав водій і додав після паузи: – Від цієї їзди вночі без світла можна здуріти…

З темряви виринув якийсь чоловік. Він провів Маркова до берега річки і ліхтариком освітив східці, які вели під велику купу цегляних руїн.

– Сім східців і двері,– сказав він, погасивши ліхтарик.

Відчинивши масивні двері, Марков інстинктивно затулив очі рукою – таким яскравим здалося йому світло звичайної гасової лампи. За збитим із ящиків столом сиділо двоє, вони розглядали якусь карту. В одному з них Марков упізнав секретаря підпільного обкому.

– Здрастуйте, товаришу Олексій!

– Нарешті зустрілися! – Товариш Олексій важко підвівся з перекинутого відра, на якому сидів, і підійшов до Маркова. – Ось ви який. Я чомусь думав, ви старший. – Він міцно потиснув руку Маркову і підвів його до стола. – Знайомтесь, це наша людина з міста, яке вас цікавить, товариш Завгородній, підпільне ім'я – товариш Павло. Через нього наша зустріч і відкладалася. Витягти його з міста не так легко…

Марков привітався з Завгороднім, і вони втрьох сіли до столу.

Товариш Олексій якось по-цивільному – так він, мабуть, робив завжди на мирних засіданнях обкому—зняв з руки годинник і, поклавши його перед собою, сказав:

– Я думаю, почнемо з того, що Завгородній розкаже вам про обстановку в місті. Давай, Павле, десять хвилин, не більше…

– Насамперед кілька даних загального характеру… – неквапливо і теж звично по-цивільному почав Завгородній. – Створений окупантами цивільний апарат управління містом – суцільна фікція. Бургомістром поставлено колишнього директора комбінату побутового обслуговування. Шахрай, але, спритний як чорт. До війни розкусити його не змогли. А коли прийшли німці, він зразу ж до них. Знайшлися ще зрадники. Пару інтелігентів дідків залякали – ось вам і магістрат. Ну, а ми їм підсунули в апарат двох своїх підпільників. Головна сила в місті – військова зональна комендатура на чолі з підполковником Штраухом і гестапо на чолі з оберштурмбанфюрером Клейнером. Справами міста займається гестапо. В місті залишилося не менше двадцяти тисяч мешканців.

– Так багато? – здивувався Марков.

– Не так уже й багато, – зауважив товариш Олексій. – Адже до війни у нас було понад сто тисяч…

– Гестапо почало вербувати агентів серед населення, – вів далі Завгородній. – Поки що це в них не дуже ладиться. Проте з десяток негідників знайшли. Але й сюди ми теж послали свою людину, щоб знати, куди націляється Клейнер. Поки що їхня головна мета – виловити комуністів і актив. Арешти ведуться щодня, дві тюрми забито. Позавчора під тюрму зайняли ще й будинок студентського гуртожитку. Розстріли тепер щоночі. З наших підпільників поки що нікого не схопили. В місті назріває драма з продуктами. На зиму ніякісіньких запасів. Розклеєно оголошення про сприяння ринковій продажі продуктів. Такі ж оголошення відправлено в усі навколишні села. Ми поки що, головним чином, ведемо розвідку і намагаємося залізти в окупаційні органи. – Завгородній помовчав, подумав і сказав: – Оце, мабуть, і все. Звичайно, в найзагальніших рисах. Якщо у вас є запитання, прошу.

– Чи є в місті які-небудь військові установи? – запитав Марков.

– Є два госпіталі, обидва переповнені. Ще є досить великий штаб інженерно-будівельних військ. І, нарешті, головна польова пошта центральної групи військ. Відносно того, що вас особливо цікавить, ми тільки позавчора встановили майже твердо: установа ця справді розташувалася в нашому місті. Вона зайняла кілька будинків, у тому числі нову школу. Це далеко від центру. Охорона всієї цієї зони дуже сильна, вулиці перекриті шлагбаумами, по городах протягнуто колючий дріт. Так що пробратися туди ми не рискували. Єдине, що ми вистежили, – що в цю зону майже щоночі приїздить автобус; він зупиняється біли школи з тильного її боку. Там – пустир.

– На підставі чого ви вирішили, що це саме та установа?

– Тут, значить, справа така… – Завгородній помовчав. – Є в нас один чоловік, інженер Русаков, комуніст. От він за нашим завданням і завербувався в таємні агенти гестапо. І, здається, перестарався. Приблизно тиждень тому він пішов на чергову явку з гестапівцем, а його звідти повезли в ту заборонену зону. І там його години зо дві умовляли піти працювати в німецьку розвідку. Запропонували дуже високу платню. Пояснили, що його закинуть у радянський тил, там він повинен буде влаштуватись на військовий завод і організувати диверсію, потім повернеться, одержить великі гроші і житиме собі гарненько у Німеччині, працюватиме, якщо забажає, за своєю інженерною спеціальністю. Ну, він, звичайно, відмовився. Сказав, що таке діло йому не під силу. Потім вони його ще цілу годину агітували. Кінець кінцем інженер сказав, що подумає.

– Він повинен погодитися… – сказав Марков. – А коли його закинуть, хай одразу ж з'явиться в органи безпеки. Його чекатимуть.

– Як же так? Людина ж він для нас дуже цінна. Правда, товаришу Олексій? – схвилювався Завгородній.

– Зрозумійте, він зробить для нас велику справу, – палко заговорив Марков. – Він перший пройде через апарат «Сатурна», і ми одержимо від нього дуже важливі дані.

Завгородній мовчав.

– У мене тільки один сумнів… – сказав товариш Олексій. – Чи справиться він? Операція навіть фізично нелетка, а йому вже далеко за сорок.

– Не в тім річ! Він здоровий як бик і розумний! – заперечив Завгородній. – А ми втратимо людину, зв'язану з гестапо.

– Стривай, Павле! – сказав товариш Олексій. – Завдання, яке має вирішити група Маркова, таке важливе, що треба вважати за честь брати участь у цьому ділі. Це раз. По-друге, наскільки я розумію, замінити інженера Русакова тобі неважко. Хай він сам підбере собі заміну. Трохима Кузьмича, наприклад. Він же в тебе досі без діла…

Завгородній неохоче погодився. Марков дав йому – для передачі інженеру – кілька порад. Завгородній пішов: він ще цієї ночі мав повернутись до міста.

– Що у вас ще? – запитав товариш Олексій.

Марков розповів про те, що з'ясувала його розвідка.

– В першу чергу, – сказав він, – треба відсунути якнайдалі від моєї бази партизанський загін, про дію якого говорив Савушкіну поліцай Ферапонтов. У моїй зоні поки що тихо повинно бути. Ми виконуємо таке відповідальне завдання, що привертати до цього району увагу противника не слід.

– Що ж це за загін? – товариш Олексій задумався і сказав: – Це щось нове, мабуть, оточенці позбиралися. Добре, я пошлю туди людину.

– Ще прохання… – Марков посміхнувся. – З нами ви клопоту не обберетеся.

– Давайте, давайте, – суворо сказав товариш Олексій. – Я ж бо знаю, про що мова.

– На зиму мій острів не годиться, він стане голий, як лисина. Треба, щоб ви порекомендували мені якесь лісне місце для нової бази.

– Подумаю. А як у вас з продуктами?

– Маємо недоторканний запас. А дещо роздобувають бійці загону. Нас же не так багато.

– Глядіть, сигнальте, коли що. Допоможемо.

– Спасибі… і знову прохання…

Вони обміркували ще немало великих і малих справ і домовилися про шифр і про схему радіозв'язку між собою.

У двері постукали.

– Заходьте! – крикнув товариш Олексій.

До підвалу зайшов водій мотоцикла.

– Час їхати, а то до світанку не встигнемо…

– Як час, то й поїдемо, – товариш Олексій встав і подав руку Маркову. – Ну що ж, закриємо нашу першу конференцію. Ніби все ясно. І будемо тепер підтримувати регулярний зв'язок. До побачення. Бажаю вам успіху.

До світанку Марков, Кравцов і бійці, що їх супроводили, на чолі з Будницьким, були вже на межі болота і, вишикувавшись ланцюжком, попрямували до острова.