Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 39 страниц)

Через кілька хвилин із схованої в кущах машини в Москву полинула радіограма: «Перший пост закривається». І одразу ж із села Глушкове, кілометрів три на північ, виїхала порожня полуторка, за кермом якої сидів старший лейтенант держбезпеки Силін, що скидався на бувалого фронтового шофера. Невдовзі машина з путівця звернула на грейдерну дорогу, якою йшов до станції Гурєєв.

Порівнявшись з Гурєєвим, Силін загальмував і гукнув:

– Якщо до станції, сідай! Чи нема, бува, сірників?

Гурєєв підійшов до грузовика і мовчки простяг Силіну пачку сірників.

– І треба ж було виїхати без вогню, – хитав головою, закурюючи, Силін. – А в нашому ділі без курива не проживеш. Сідайте, старший лейтенант. Якщо на станцію, майже до місця довезу. – Силін широко відчинив дверцята кабіни. – Сідайте. Поспішаю.

Гурєєв сів поряд з Силіним, речовий мішок поклав собі в ноги.

– Нашому брату шоферу немає життя ні вдень ні вночі,– скаржився Силін. – Тільки пригрівся в артилеристів – «підйом», і все полетіло до дідька собачого. То вам на станцію?

– Багато будеш знати – постарієш, – усміхнувся Гурєєв і, коли Силін ображено замовк, добродушно додав: – На станцію, на станцію.

– До самої станції не можу. Мені звертати, не доїжджаючи.

– Гаразд, дарованому коневі в зуби не дивляться, – розсміявся Гурєєв.

Не доїхавши до станції півкілометра, Силін зупинив машину, мовчки відчинив дверцята і простяг Гурєєву сірники.

– Прошу, товаришу старший лейтенант.

– Візьми собі, сказав Гурєєв і неквапливо виліз зІ машини. – Спасибі…

Силін захлопнув дверцята, ривком рушив з місця і одразу ж із грейдера звернув на путівець. Давши гаку кілометрів з п'ять, він під'їхав до станції вже з іншого боку І зупинився біля маленького будиночка. Не минуло й півгодини, як сюди під'їхала й інша машина – з Безпаловим і Весеніним.

Все, як по писаному, – весело розповів Силін. – У нього рюкзачок, як я бачив, кілограмів на п'ятнадцять-двадцять. Куртка у нього з таких, які видавали офіцерам-саперам до війни. Знаєте? Вона йому майже по коліна. Треба сказати, вигляд у нього цілком природний і тримається впевнено. Єдиний промах, який я помітив, – надто чистий комірець на гімнастьорці. Хоча, з другого боку, він же в Москву іде, причепурився, так би мовити.

Безпалов подивився на годинник.

– Поїзд відійде через тридцять хвилин. Мені час. Після відходу поїзда чекайте двадцять хвилин; якщо я не прийду, значить, усе гаразд – я поїхав з ним до Москви. Одразу ж радируйте про це в центр…

На вокзалі, зануреному в цілковиту темряву, панувало нервове пожвавлення, властиве прифронтовим станціям. В основному тут були люди військові, але траплялися серед них і цивільні. Безперервно грюкали двері, що вели до кімнати військового коменданта. Тільки там і світилося. Коли двері відчинялись, скупе проміння на хвилину освітлювало тісний зал чекання. Тут десятків зо два солдатів спали покотом, просто на підлозі. Раз у раз хто-небудь спотикався об їхні ноги, і тоді сонний голос кричав: «Ану легше там!»

– Рядовий Юркін! Рядовий Юркін! – настирливо кликав хлопчачий, але явно командирський голос.

Чути було, як хтось розпікав чергового по станції.

– Якщо ти черговий, то зобов'язаний знати все, що стосується руху. Де наш вагон?

– Шукайте на коліях, – відповідав стомлений голос. – Мені ваші вагони не потрібні.

На другій колії простягся змішаний товаро-пасажирський состав, який повинен був іти до Москви. Вздовж поїзда ріденьким ланцюжком стояли солдати. Посадка ще не була дозволена, і ті, хто збирався їхати, товпились на пероні, не виявляючи, проте, ніякого нетерпіння: розуміли, що відправлення поїзда залежить від багать причин, не підвладних залізничникам, і пред'являти них претензії просто безглуздо.

Безпалов відшукав на пероні Гурєєва і тепер не спускав з нього очей. Далекий блідий промінь прожектора невпинно, як гігантський маятник, повільно гойдався в чорному небі. Всі поглядали на нього не без побоювання: всього лиш позавчора на станцію вночі налетіли ворожі літаки, і бомби влучили в ешелон, що стояв на пероні. Чорні уламки ваганів лежали поряд з коліями, нагадуючи про ту подію.

Та ось до поїзда вийшла група військових з контрольно-пропускного пункту. Разом з солдатами воли стали біля входу до чотирьох пасажирських вагонів. Почалась посадка.

Гурєєв підійшов до поїзда не відразу. Деякий час він здалеку спостерігав посадку, потім рішуче попрямував до останнього вагона. Безпалов швидко пройшов пероном і потім, трохи випереджаючи Гурєєва, до останнього вагона. Вія опинився попереду Гурєєва і пред'явив патрулю свої документи.

Капітан з червоною пов'язкою на рукаві взяв папери Безпалова і освітив їх схованим у рукав ліхтариком,

– Інженер Рокотов?

– Так. Із науково-дослідного інституту.

– Єгор Дмитрович?

– Так, так. Я приїздив сюди на освоєння нової зброї.

– А де відмітка про прибуття в прифронтову зону?

– На звороті.

Капітан перевернув папірець і довго досліджував штамп відмітки.

– А чий тут підпис?

– Та звідки я знаю? – роздратовано відповів Безпалов. – Мені він не рекомендувався, поставив штамп, і до побачення.

– Вперше бачу цей підпис. Зачекайте-но, я спершу пропущу фронтовиків, а потім розберуся з вами, відійдіть вбік. Хто далі?

Гурєєв пред'явив свої документи. Капітан нашвидку їх переглянув і, повертаючи, сказав:

Не забудьте відмітитися в московській комендатурі.

Єсть відмітитися, – обізвався Гурєєв і легко вскочив на підніжку вагона.

Пропустивши ще осіб п'ять, капітан повернувся до Безпалова.

– Отже, не знаєте, хто підписав відмітку?

– Не знаю.

– Ну гаразд, проходьте.

– Спасибі, капітане, – тихо сказав Безпалов і зайшов до вагона.

Розділ 27

Затемнений ліхтарик з свічкою над дверима вагона освітлював тільки передні місця, а далі стояла непроглядна пітьма. Безпалов запалив сірника і відразу побачив Гурєєва. Він стояв біля третього вікна. Пройшовши туди, Безпалов сів на бокове місце. На протилежному боковому місці вже лежав речовий мішок Гурєєва. Безпалов підняв комір пальта, насунув капелюх на ніс і сховав руки в рукави. Людина, ясна річ, збиралася спати. Випростовуючи ноги, він зачепив Гурєєва.

– Вибачте, будь ласка, – буркнув Безпалов.

– Нічого, – відповів Гурєєв і теж сів. – Я бачу, патруль все ж змилувався над вами.

– Так, – зітхнув Безпалов, ледь піднявши капелюх. – З одного боку, я їх розумію, але з другого – зло бере. Наче я заради якихось своїх особистих справ сюди їжджу.

– Для нього вже те, що ви не у військовій формі, викликає підозру, – засміявся Гурєєв.

– Я, звичайно, особа сугубо цивільна, але ж він бачить документ. Відряджений сюди на прохання самого командування. Що йому, мало цього?

Гурєєв нічого не сказав.

Безпалов знову насунув капелюх на обличчя, даючи зрозуміти, що розмову закінчено, він буде спати. Але він бачив усю нижню частину тіла Гурєєва, бачив його складені на животі руки, його ноги. Дуже цікаво було спостерігати руки, які ні на хвилину не переставали рухатись. Гурєєв, звичайно, і не думав спати. Він явно нервував.

Безпалов судорожно, як це роблять люди, що сплять у незручній позі, пересунув ноги, притиснув їх до ніг Гурєєва. Той обережно відсунувся. Безпалов почав хропти.

Почало світати, коли до Москви лишалося годин зо дві дороги. Безпалов, охкаючи, став повертатися на бік, тіло його поповзло з лави, і він «прокинувся».

– Ох ти, мало не впав! – збентежено промимрив він і, огледівшись навкруги, сказав: – З юних літ не спав у таких умовах. Ну що ж, як кажуть, доброго ранку.

– Також і вам, – ледь посміхнувся Гурєєв.

Дедалі світлішало, і тепер Безпалов міг добре роздивитися свого сусіда. У нього було велике плоске обличчя, різко окреслені надбрівні дуги, під якими тьмяно поблискували очі непевного кольору: чи голубі, чи сірі. Від широких ніздрів до куточків рота прорізані глибокі зморшки, а підборіддя, наче в дівчини, кругле, з ледь помітною ямкою посередині. Безпалов подумав, що він має бути злий, у злобі впертий, але що великої волі у нього немає.

Поїзд зупинявся часто. До вагона заходили нові пасажири, тепер здебільшого цивільні. Гурєєв сидів, ледь повернувшись до вікна, але лівим своїм оком він стежив за кожним, хто заходив до вагона. До Москви було все ближче і ближче. Тільки що поїзд відійшов од станції Дорохово. «Якщо все буде добре, – прикинув Безпалов, – години через дві будемо в Москві».

Поїзд плентався повільно, і так само повільно за вікном пропливала сплюндрована війною земля. На фоні свіжої зелені ще контрастніше виділялися чорні згарища.

– Не поспішає наш поїзд, – сказав Безпалов.

Гурєєв поглянув на нього, ледь посміхаючись.

– Ви даремно квапитесь. У Москві, либонь, за вас знову візьметься патруль.

«А, любенький, хочеш з'ясувати, чи є перевірка документів у Москві?» – внутрішньо зловтішався Безпалов і сказав:

– У Москві це вам не десь на забутій богом станції, на випадок чого можна подзвонити в інститут. – Безпалов пробив паузу. – Та в Москві і немає поголовної перевірки.

– Цього не може бути! Москва… столиця… як же? – сказав Гурєєв і вичікувально дивився на Безпалова.

«Хочеш, любенький, щоб я тебе остаточно заспокоїв, а я цього не зроблю. Промовчу. Мучся…» Безпалов лише здвигнув головою, що могло означати: «Гаразд, поживемо – побачимо».

Гурєєв міг зійти з поїзда, не доїхавши до Москви. Це було передбачено. На кожній станції були люди, які його чекали.

Коли поїзд підійшов до Кунцева, Безпалов спитав:

– А ви до Москви чи далі?

– Поки що до Москви, а там… – Гурєєв посміхнувся. – А там, куди накажуть. Наш брат сам маршрутів не вибирає.

«Говориш ти до ладу, в думці зауважив Безпалов, – а тільки я твій маршрут знаю…»

Та ось поїзд повільно вповз під дах Білоруського вокзалу і зупинився. Гурєєв не поспішав, сидів, спостерігаючи штовханину біля дверей. Безпалов підвівся.

– До побачення, попутнику.

– Щасливо! – Гурєєв махнув йому рукою.

Безпалов зійшов на перон і відразу ж побачив лейтенанта Весеніна в його засмальцьованій ватянці. Вони обмінялися поглядами. Очі Безпалова сказали: «Він у цьому вагоні». Очі Весеніна відповіли: «Ясно». Тепер невидимим супутником Гурєєва стане Весенін. Безпалов повільно пішов вздовж поїзда до виходу. На площі його чекала машина.

– Швидко в управління! – наказав він шоферу. Підійшовши до дверей свого кабінету, Безпалов почув, що там без угаву дзвонить телефон. Перенишпорив у всіх кишенях. Як на гріх, не міг знайти ключа від дверей. Нарешті згадав, що поклав його до задньої кишені. А телефон усе дзвонив і дзвонив. Хай їм біс, цим англійським замкам, ніколи ключ правильно не вставиш! А телефон дзвонить.

Безпалов увірвався до кабінету і схопив телефонну трубку:

– Слухаю.

– Доповідає Весенін. Біда, товаришу капітан.

– Що трапилось?

– Його взяв комендантський патруль.

– Як це взяв?

– Він переходив вокзальну площу, і там його зупинив патруль. Вони посадили його в машину і повезли.

Новина була такою несподіваною, що Безпалов першої хвилини не знав, що й сказати. Потім він наказав Весеніну негайно їхати в управління.

Туди к бісу! Провести величезну роботу, залучити до неї стільки людей і не передбачити такого випадку! Мабуть, у нього була якась помилка в документах, і патруль це помітив. Безпалов ладен був зараз вилаяти тих, хто робив ці документи, і тих, хто був у цьому пильному патрулі.

Круто повернувшись, він ступнув до столу і подзвонив Старкову.

– Доповідає Безпалов. Тільки що, уже в Москві, людину, яка нас цікавить, узяв комендантський патруль.

– За що? – після паузи спокійно спитав Старков.

– Поки що невідомо. Його взяли, посадили в машину і повезли.

– Так… – Старков мовчав. Безпалов чув його дихання. – Весенін з ним не контактувався?

– Ні.

– Де він?

– Їде в управління.

– Негайно пошліть його до військової комендатури, нехай обережно з'ясує, в чому там справа. Якщо без нашого втручання все там для нашого об'єкта мине благополучно, продовжуйте операцію за планом. Якщо ж становище об'єкта ускладниться, треба втрутитися, щоб його випустили. Але знати про наше втручання може лише комендант. Ясно вам?

– Ясно.

– Дійте.

Через десять хвилин Весенін уже був у військовій комендатурі.

У дворі комендатури кілька офіцерів під наглядом молоденького капітана безперервно марширували і, порівнявшись з ним, віддавали честь. Це було для них покаранням і навчанням, щоб надалі не забували на вулиці вітати старших званням. В одній з груп Весенін побачив Гурєєва. Він був цілком спокійний. Маршируючи, навіть посміхався.

Весенін зайшов до приміщення чергових офіцерів. Тут було повнісінько людей. Біля всіх трьох віконець – черги. Були тут і військові, і цивільні. Одні відмічали відрядження, інші з'ясовували адреси потрібних їм військових організацій або частин. Усі поспішали. Високий, уже літній, інтелігентний на вигляд чоловік, пригнувшись до віконечка, зніяковіло питав, де можна з'ясувати, чому він уже третій місяць не одержує листів від сина з фронту.

Марширування в дворі закінчилося. Порушники дисципліни попрямували в приміщення чергових офіцерів комендатури. Весенін став у хвіст найдовшої черги…

Не можна сказати, що знайомство з комендатурою принесло затриманим задоволення. Зайшовши до приймальні, всі вони із злими обличчями чекали молоденького капітана, який пішов кудись по їхні документи і речі. На обличчі Гурєєва помітно було не злість, а тривогу. Він переступав з ноги на ногу і, не зводячи очей, дивився на двері, за якими зник молоденький капітан.

Хвилин через п'ять увійшов капітан, несучи в одній руці два речові мішки, а в другій – цілу пачку документів.

– Чиє? – запитав він, трохи піднявши речові мішки.

– Оце мій, – промовив Гурєєв і взяв мішок.

Капітан, зазираючи в папірці, почав називати прізвища.

– Молодший лейтенант Сумбатов… Молодший лейтенант Курочкін… Лейтенант Закроєв…

Одержавши документ, кожен мовчки й демонстративно козиряв капітанові і виходив.

– Старший лейтенант Корольков!

Гурєєв узяв своє командировочне посвідчення, але виходити не квапився. Весенін готовий був крикнути йому: «Та йди вже, чорти б тебе вхопили!» Але замість того, щоб піти, Гурєєв звернувся до капітана:

Дозвольте запитати?

Що у вас?

Мені треба відмітитися про прибуття.

Друге вікно.

Гурєєв став у чергу,

«Мерзотник, не з нервових», – із злістю подумав Весенін.

З відміткою на посвідченні Гурєєв, нарешті, пішов. Слідом за ним вийшов і Весенін. На вулиці він побачив своїх товаришів по операції. Лейтенант Загорський стояв біля воріт комендатури, а старший лейтенант Чувихіи визирав з машини, що стояла на другому боці вулиці. «Все гаразд», – подумав Весенін.

Зустрівшись поглядом з Чувихіним, він ледь помітно кивнув йому і перевів погляд на Гурєєва, який у цей час неквапно ішов у напрямі Земляного валу.

– Повертайся в управління, – тихо сказав Загорський, проходячи повз Весеніна.

Розділ 28

Гурєєв немарно цілий місяць студіював план Москви. Він упевнено вийшов на Комсомольську площу і зупинився поряд із станцією метро біля Казанського вокзалу. Саме тут, на цій площі, тільки на протилежному боці, має відбутися його зустріч з Зіловим. Це місце він вибрав сам. Пригадав, як він з двома своїми вірними дружками по табору зустрічався одного разу вранці на тому самому місці. Народу там завжди сила-силенна, і ніхто ні на кого не звертає уваги.

Незважаючи на воєнний час, на площі панувало таке ж пожвавлення, як і чотири роки тому. Тільки тепер більшість людей були військові. Гурєєв відзначив цю обставину як сприятливу для себе: серед військових він – також військовий – менш помітний.

З-за хмар випливло сонце, і площа неначе повеселіла. Біля Гурєєва зупинились два солдати. Вони нерішуче поглядали на нього і про щось тихо перемовлялися. Гурєєв стежив за ними краєм ока, опустивши праву руку в кишеню куртки. Один з солдатів, карбуючи крок здоровенними кирзовими чоботищами, підійшов до нього, уривисто козирнув і, глянувши на погони, спитав:

– Дозвольте звернутися, товаришу старший лейтенант?

– Давай, давай, – роздратовано обізвався Гурєєв.

– Не скажете, як звідси проїхати на Преображенську площу?

– Не знаю, сам тут уперше в житті,– відповів Гурєєв.

– Вибачте.

Солдат повернувся до товариша. За хвилину вони вже розмовляли з льотчиком, і той докладно пояснив їм, як проїхати на потрібну площу. Солдати побігли до трамвайної зупинки.

Гурєєв остаточно заспокоївся і в думці вилаяв себе: «Тремчу, як останній шпак. Нікуди не годиться».

Він почав думати про те, що найбільше його непокоїло. Справа в тому, що сьогодні минав п'ятий і останній день, коли за попередньою домовленістю Зілов повинен був на дев'ятнадцяту годину приходити сюди і чекати його біля входу до станції метро між Ленінградським і Ярославським вокзалами. Зілов міг приходити сюди чотири дні, а сьогодні, втративши надію, не з'явитися. А втім, ні. Не прийти він не насмілиться. Але могло трапитися зовсім інше: приходячи сюди щодня, він міг звернути на себе увагу, викликати підозру, і його могли затримати. Могло бути ускладнення і зовсім просте: Зілов захворів. Але в такому разі він мав догадатися послати сюди Леонова.

Гурєєв поглянув на годинник. Був початок на п'яту. Він зайшов у приміщення Казанського вокзалу. В безладній штовханині людей, що поспішали, він прокрутився хвилин з п'ятнадцять, поки побачив вивіску «Перукарня».

Його голив літній майстер з одутлим сірим обличчям і згаслими очима. Пов'язавши його салфеткою, приготував мило і направив бритву, потім тихо спитав:

– Які скроні бажаєте?

– Все одно, – посміхнувся Гурєєв. – На фронті куля в скронях не розбирається.

Перукар важко зітхнув і почав працювати.

– У мене війна трьох синів узяла, – трохи згодом сказав він. – Не встигали ми з старою опам'ятатися – одного за одним. І залишились самі.– Помовчавши, він спитав: – Невже не віділлються йому наші батьківські сльози?

– Настане час – відділлються, – неуважно промовив Гурєєв, спостерігаючи в цей час у дзеркало юнака в цивільному, який зайшов до перукарні, спитав про чергу, сів на стілець за спиною Гурєєва і, як йому здалося, занадто уважно спостерігав, як його голять. Але скоро звільнився майстер зліва, і юнак сів у крісло. Гурєєв почув, як він весело розпорядився:

– Підстригти, поголити, поодеколонити!

«Це надовго, – подумав Гурєєв. – Я встигну піти собі». І знову розсердився на себе: «Знову тремчу, як останній шпак».

– На якому ж фронті були ваші сини? – співчутливо спитав він у майстра.

– Звідкіля ж нам знати? – зітхнув перукар.

Відчувши себе після гоління якось вільніше і легше, Гурєєв заплатив гроші бистроокій кирпатій касирці, побажав їй щасливого життя і, не взявши здачі, пішов.

І все ж на всякий випадок він вирішив подивитись, як буде поводитись той юнак, що залишився в перукарні. Для цього він пройшов у глиб залу чекання і сів там на дерев'яний диван. Спинка дивана, що стояв попереду добре його закривала, і він бачив двері перукарні.

Хлопець вийшов хвилин через десять. Не озираючись, він пішов прямо на перон.

Гурєєв підвівся і, глянувши на годинник, попрямував у вокзальний ресторан.

Сівши за вільний столик у далекому кутку залу, він замовив пляшку пива.

В цей час у кабінеті Безпалова задзвонив телефон.

– Доповідає лейтенант Жаков, – почув Безпалов юний басок. – Я прийняв його від Савицького, який довів його до перукарні і разом з ним там голився. Зараз він сидить у вокзальному ресторані. Замовив одну пляшку пива.

– Добре. Глядіть, щоб все акуратно!

За пляшкою пива Гурєєв провів більш як півгодини, потім щедро розплатився з офіціантом і вийшов з ресторану. До зустрічі залишалося трохи більше години. Він вирішив вийти на площу і в будь-якому напрямку йти тридцять хвилин, а потім повернутись назад і вийти прямо до місця зустрічі…

А Зілов у цей час сидів в автомашині у великому дворі по Краснопрудній вулиці. Звідси до вокзальної площі рівно десять хвилин спокійної ходи. Капітан Аксьонов, що сидів разом з ним у машині, перегортав «Огонек», крадькома поглядаючи на свого сусіда. Він бачив, що Зілов нервує. Менше, ніж раніш, а все ж нервує. Всі ці дні, коли вони на вісімнадцяту годину приїздили сюди в двір і потім нарізно йшли на Комсомольську площу й чекали там Гурєєва, Аксьонов переживав таке почуття, ніби він сам складає серйозний іспит… Уже третій місяць він незмінно був біля Зілова і Леонова. Якщо Леонов з своєю простенькою і дрібною душицею був йому ясний у всьому і Аксьонов був за нього спокійний, то з Зіловим справа була набагато складніша і важча. Зовнішньо Зілов нібито цілком примирився з крутим поворотом своєї долі. Однак щодо нього Аксьонов ніколи не був спокійний і невтомно за ним стежив. Йому здавалося, що Зілов переживає свою провину перед німцями, які послали його сюди.

В характері Зілова, на думку Аксьонова, одним з провідних начал була любов до пригод. Любов ця була незрозуміла; пояснення, що вона виникла під впливом кіно, Аксьонов всерйоз не брав. Тоді звідки ж вона у простого хлопця, що виріс у маленькому білоруському містечку в простій трудовій сім'ї? Не закінчивши навіть семи класів, він пішов працювати. Був учнем у друкарні, слюсарем, касиром і потім кіномеханіком у Будинку культури… Але ж факт – у ньому жила мрія про дешевий авантюрний подвиг, і саме на це, вербуючи його, зробили ставку гітлерівці. Потім хлопця, мабуть, захопила романтика таємної діяльності, зв'язаної з риском. Крім усього, у Зілова було, що називається, загострене почуття відповідальності за доручену йому справу. Це почуття не було пов'язане ні з якими ідейними чи навіть меркантильними міркуваннями. Просто, якщо він брався за справу, він повинен був її виконати. Ось чому, коли Леонов після приземлення запропонував сховатися від усіх, Зілов, нічого не кажучи, ударив його по фізіономії. Коли Аксьонов намагався пояснити Зілову, на яку брудну і підлу справу він пішов, той на все це відповідав одною фразою: «Я про це не думав і думати не хочу». Аксьонов завжди пам'ятав, як спокійно поводився Зілов, коли його брали, і який він спокійний був на допитах. Згодом, коли він цілком скорився правилам гри, діяв спокійно і точно, Аксьонов завжди відчував, що за його зовнішньою витримкою і ретельністю приховуються якісь по-своєму складні переживання. Скільки разів, непомітно стежачи за ним, Аксьонов бачив, як він раптом ніби завмирав і довго сидів нерухомо, втупивши в одну точку свої темні з синім відблиском очі. Тільки жилки під вилицями тіпалися. Потім, ніби вибравши якесь рішення, він обережно озирався навкруги і починав працювати. Відтоді, як було вирішено, що на зустріч з Гурєєвим піде Зілов, Аксьонов почував себе неспокійно.

Зараз успіх справи залежав від того, як поведеться Зілов під час зустрічі з Гурєєвим, якого він добре знав і казав, що це був єдиний викладач школи, якого він боявся. Перші два дні, йдучи звідси, з двору на Краснопрудній, до місця зустрічі, Зілов так нервував, що тільки його вигляд міг насторожити навіть недосвідченого розвідника. А на дев'яту годину вечора, повертаючись до автомашини після марного чекання, мав такий вигляд, ніби виконував важку фізичну роботу. Правда, на третій день він був значно спокійніший, а вчора поводився й зовсім пристойно. Він, очевидно, вирішив, що з Гурєєвим щось сталося і зустріч взагалі не відбудеться. І тепер небезпечною ставала уже ця його заспокоєність.

Сьогодні, нарешті, зустріч відбудеться. Аксьонов уже знав, що Гурєєв прибув, і не розумів, чому Безпалов заборонив йому повідомити про це Зілова. Все ж краще, якби хлопець знав. А тепер, побачивши Гурєєва, він може розгубитись і зробити помилку.

– Мені здасться, що він сьогодні прийде, – невимушено сказав Аксьонов, відкладаючи набік журнал.

– Не прийде, – переконано сказав Зілов. – Напевне, в дорозі напоровся на ваших.

– Ти ж сам казав, що він досвідчений вовк.

Зілов посміхнувся:

– Вовк вовком, але й мисливці не діти. – Він довго мовчки дивився у вікно машини і потім спитав: – А вас повідомлять, якщо його схопили?

– Ми б про це вже знали. Ні, ні, я певен, що сьогодні він з'явиться.

Зілов ніби заціпенів. Аксьонов з тривогою стежив за ним. Про що він зараз думає? Він же чудово розуміє, що ні він, ні Гурєєв, якщо навіть тому стане відомо, що Зілов діє не з власної волі, нічого зробити не зможуть. Неможлива навіть звичайна втеча. Зробити вони можуть лише одне: якщо Гурєєв везе з собою новий шифр радіозв'язку або якийсь перевірний пароль, він може його утаїти. Але й це не означатиме негайного припинення гри: в «Сатурні» можуть подумати, що Гурєєв не дійшов і тому точка «Зілле» працює старим шифром і не знає перевірного пароля.

Аксьонов поглянув на годинник, і цей його жест наче розбудив Зілова.

– Скільки лишилось? – швидко спитав він, і Аксьонов у його темних очах побачив рішучість.

– Сорок хвилин.

– Як повільно минає час! Ну, а якщо він все ж таки не з'явиться, нашому чеканню кінець?

– А чого ж іще ждати? Адже і йому умова про п'ять днів, відома.

– Горе йому буде, якщо його щось затримало в дорозі і він до Москви дістанеться тільки завтра, – не без зловтіхи сказав Зілов.

– Нічого. Піде назад.

– Це не прогулянка по паркові,– посміхнувся Зілов. – Чого у цієї людини на двох, то це впертості і злості. Я зараз пригадав, як він одного разу знущався з мене, навчаючи наполегливості. Називав мене… – Зілов зупинився, ніби в останню мить не наважуючись сказати, але потім, скрививши обличчя в недобрій посмішці, промовив: – Шмаркатим романтиком. І як приклад справжньої волі розповів про себе, як він одного разу майже дві доби просидів по горло в болоті і завдяки цьому врятувався.

– Ну, тепер, якщо він з'явиться, пісенька його проспівана, – сказав Аксьонов, ще раз даючи Зілову зрозуміти, що і він, і Гурєєв безсилі будь-що зробити.

Зілов промовчав.

Вони вийшли з воріт на вулицю і попрямували до вокзальної площі. Зілов ішов попереду. Кроків через двадцять за ним з байдужим виглядом крокував Аксьонов. Він знав, що з моменту виходу їх на вулицю за Зіловим невідривно стежить не одна пара уважних очей. Біля входу в Ярославський вокзал Аксьонов побачив Чувихіна і, підійшовши до нього, як до незнайомого, спитав, чи немає в нього сірників. Подаючи йому коробку сірників, Чувихін тихо сказав:

– Він уже чверть години крутиться біля метро.

Так, Гурєєв уже двічі пройшов повз те місце, де має відбутися його зустріч з Зіловим. Видивлявся, чи немає чогось підозрілого, чи не готують йому тут пастки. Вдруге він повз місце зустрічі пройшов о дев'ятнадцятій годині без трьох хвилин. Спостерігачі відзначили цікаву ситуацію. Була хвилина, коли Гурєєв ішов назустріч Зілову й вони могли зустрітись. Але буквально за десять кроків Гурєєв раптом повернув назад, і вони пішли один за одним.

Гурєєв тоді, йдучи назустріч Зілову, побачив його і, круто повернувшись, піймав себе на думці, що йому в обличчі Зілова, який крокував назустріч, щось не сподобалось. І одразу ж розібрався: йому не сподобався спокій Зілова. Коли у нього самого нерви були напружені до краю, йому не припала до душі спокійна фізіономія шмаркатого романтика. Чого б це?..

Швидко, але встигаючи все побачити, він знову пройшов повз станцію метро і зробив дуже хитрий маневр. Саме в цей час Ленінградський вокзал виплеснув на площу густий потік прибулих до Москви пасажирів. Гурєєв врізався в потік і проштовхався до стоянки автомашин. Тут він вмить домовився з шофером-ліваком, сів у його зелену емку і помчав у невідомому напрямку. Це бачив спостерігач, що стояв на трамвайній зупинці напроти вокзалу, Весенін, який підключився до операції всього лиш чверть години тому. Він заметушився, не знаючи, що робити. Оперативні машини були неблизько. Поки він до них добіжить, Гурєєва і сліду не лишиться. Зелена емка вже промчала під залізничним мостом і звернула ліворуч.

На його щастя, біля вокзалу зупинилась легкова машина, з якої вийшов генерал. Весенін підбіг до генерала, пред'явив йому своє посвідчення і попросив надати йому машину.

– Їдь з товаришем, – наказав генерал своєму шоферу, – а потім повертайся в господарство.

Майже цілу годину Весенін ганяв містом, кидаючись за кожною емкою зеленого кольору. Але майже всі військові машини були пофарбовані в цей колір, і Весенін зрозумів цілковиту безглуздість таких пошуків. Шофер привіз його назад, на вокзальну площу, і Весенін повернувся на свою точку біля трамвайної зупинки.

Перше, що зафіксував його погляд, була зелена емка біля Ленінградського вокзалу. У ній сиділи двоє: шофер і пасажир на задньому сидінні. У Весеніна закалатало серце. Він чомусь був упевнений, що це та сама емка, хоча ніяких її конкретних прикмет і не знав. Чуття не обманювало Весеніна.

Гурєєв зробив останню перевірку: від'їхавши від вокзалу, він одразу ж дав зрозуміти шоферу, що той може добряче заробити, і розповів йому свою досить просту і вірогідну сімейну історію. Нібито він повернувся з фронту на побивку і виявив, що дружина його крутить з якимось тиловим інтендантом. Сьогодні він дізнався, що між сьомою і восьмою годинами вечора вона разом з своїм інтендантом має на електричці повернутися з дачі, де вони проводили дозвілля, і хоче застукати їх на гарячому. Для цього шофер повинен зараз же повернутися на вокзальну площу і поставити свою машину біля Ленінградського вокзалу, ближче до станції метро, а він, сидячи в машині, буде стежити за людьми, що виходитимуть з вокзалу.

І ось уже майже півгодини Гурєєв стежив з машини на Зіловим, який чекав на нього біля входу в метро, але нічого підозрілого не помічав, хіба що тільки той самий спокій Зілова. Стоїть як пень, навіть на годинник жодного разу не поглянув.

І тільки о восьмій без п'яти хвилин Гурєєв, попрощавшись з шофером, виліз з машини і швидко пішов прямо до Зілова. Той не бачив його до самої останньої секунди.

– Здоров, дружище! – радісно вигукнув Гурєєв і вільною рукою обняв Зілова за плечі.

– Здоров! – так само радісно відповів Зілов, хоч спина його цієї миті стала мокрою.

Вони відійшли трохи вбік, знову обнялися і розцілувались. Люди, що проходили мимо, дивлячись на них, усміхалися. Фронтовики зустрілись.

– Я думав, ви вже не прийдете, – тихо сказав Зілов.

– Як це так? Я – і не прийду! Хіба це на мене схоже? – збуджено питав Гурєєв, дивлячись прямо в вічі Зілову.

– Хіба мало що може з нашим братом трапитися?.. – спокійно сказав Зілов.

– Гаразд. Не каркай. – Гурєєв озирнувся. – Звуть мене Микола Степанович, як бачиш, старший лейтенант, сапер. У відрядженні з фронту на дванадцять діб, прізвище Корольков. Це на всякий випадок. Куди підемо?

– Одразу ж до нас, на базу, – посміхнувся Зілов. – Уже п'ятий день горілка кисне на столі разом з закускою.

– Ходімо!

Вони пішли через площу до Казанського вокзалу… У вагон електрички, в якому знайшли собі місце Зілов і Гурєєв, сів Аксьонов. Він стояв неподалік від них і добре їх бачив. Вони не розмовляли. Гурєєв з цікавістю дивився у вікно. Перед станцією Кратово Зілов сказав йому щось, вони підвелись і пішли до виходу. Це їхня миленька обережність. Зілов запропонував Гурєєву зійти в Кратові і пересісти на наступний поїзд. Усе йшло за плином, і Аксьонов спокійно поїхав далі. В Кратові разом з ними у вагон сяде вже інший співробітник.