Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 36

Хоч тепер добру половину зв'язку Марков здійснював не по радіо, роботи у Галі Громової не зменшилось. Навпаки. Сама не виходячи в ефір, вона повинна була по десять-дванадцять годин на добу слухати інші рації, приймати й записувати радіограми, адресовані Маркову. А коли треба було за розкладом, сама виходила в ефір. Для цього вона з передавачем ішла щоразу на нове резервне місце, а найближче з них було за сім кілометрів під бази. Бували дні, іноді й підряд, коли спати їй доводилось уривцем і не більше двох-трьох годин. Марков бачив, як вона схудла, як загострилися риси її обличчя, розумів, що треба дати їй перепочинок, і навіть подумував чи не викликати другого радиста. Але коли б він сказав про це Галі, вона б страшенно образилась і розцінила б це як звинувачення її в тому, що вона не справляється з обов'язками. І Марков до часу мовчав, намагаючись тільки по можливості полегшити їй роботу.

Але ніхто не знав, що саме ця скажена робота допомагала Галі легко переносити душевний біль, який копичкою сидів у її серці. Для Маркова її біографія була короткою і ясною, як найпростіша довідка про те, що люпина народилась і дожила до дев'ятнадцяти років. Нікому й на думку не спадало, що ця сувора, мовчазна дівчина встигла пережити особисту драму. Але в анкетах нема графи «Переживання», і тому ніхто про настрій Галі не знав…

Ще у восьмому класі школи в неї почалась незграбна і смішна для інших дружба з білоголовим хлопчаком, якого звали Альошкою. Минуло небагато часу, і вже ніхто з однокласників не сміявся з їхньої дружби. Пильні педагоги почали тривожитись. Дівчатка заздрили Галі, шептались: «У них справжнє кохання». Чистота їхньої дружби, а потім і кохання були такі ясні всім, що ніхто не наважився підняти голос проти їхніх стосунків. Батьки Галі, якось інформовані по телефону невідомим доброзичливцем про роман їхньої дочки, спочатку стривожились, але, познайомившись з Альошкою і добре знаючи свою Галю, заспокоїлись. Альоша став бувати у них дома. Своїм батькам хлопець нічого не говорив, тому що батько у нього був нерідний і жили вони з матір'ю не дуже дружно. Він боявся, що його признання стане ще одним приводом для їхньої сварки. Галя це розуміла, але все ж її гнітило, що Альоша не міг бути в усьому чесним до кінця.

Коли закінчували дев'ятий клас, вони, вже не соромлячись, говорили друзям: «Ми завжди будемо разом». Власне, тільки це й було ясно для них самих. А як складеться їхнє дальше життя, вчитимуться вони далі чи працюватимуть, про це вони розмовляли рідко. «Не люблю даремно фантазувати», – безтурботно заявляла Галя, але, мабуть, сам тільки Альоша знав, що стояло за цим її небажанням мріяти про майбутнє.

Батько Галі був славетним льотчиком, у минулому учасником громадянської війни, де він і познайомився з матір'ю Галі – тоді санітаркою авіазагону. Вони дуже любили свою єдину дочку, але не пестили її. З самого раннього дитинства Галя дуже любила слухати не казки, а розповіді батька про громадянську війну, пізніше додались розповіді про сутички на Халхін-Голі. І щоразу батько, кінчаючи розповідь, говорив: «Знай, Галченя, на тому війни не закінчились, вистачить їх і на твій вік. Народитися б тобі хлопчаком…» Батько цмокав її, вона відмахувалась зовсім як хлопчак, і він дивився на неї, поки вона не засинала. Її улюбленими розвагами були хлопчачі ігри у війну, стріли, рушниці, шаблі. «Розбійник якийсь, а не дівчина», – говорили сусіди.

Нема нічого несподіваного в тому, що Галя, ще навчаючись у школі, вступила на воєнізовані курси і на час закінчення школи стала парашутисткою і радисткою. Дома все настирливіше і все тривожніше говорили про неминучу війну. А Альоша, її єдиний і найкращий у світі Альоша, цього не розумів. Коли вона розповіла йому про своє рішення вступити на воєнізовані курси, він висміяв її, умовляючи покинути хоча б парашутний спорт. Вона відповідала йому: «Ні, коли почнеться війна, я не хочу нітитися осторонь тільки тому, що я дівчина». Якось, коли Галі не було дома, Альоша прийшов до її батька, гадаючи, що той не знає про дивацтва дочки. Але він помилився: батько підтримав Галю. Галя довго дивувалась потім, чому Альоша більше з неї не сміявся.

Восьмого березня сорок першого року, коли вони вчились уже в десятому класі, в школі відбувся вечір. На афіші було написано: «Свято для наших дівчат». Організаторами вечора були тільки хлопці.

Дуже гарно говорив, відкриваючи вечір, Альоша. І хоч він виступав з папірцем, відчувалося, що говорить щиро і хвилюється. Він розповідав про свої уявні зустрічі з однокласницями через десять років. Розповідав, ким вони стали, який мали вигляд, як розмовляли. Все було і смішно і зворушливо: Альоша сказав майже про всіх. Про Галю – ні слова. Спочатку вона образилась, а потім подумала: «Зі мною у нього такої несподіваної зустрічі не могло бути, тому що ми з ним будемо весь час разом…»

Після вечора вони прогулювалися по весняній Москві, повільно йдучи маршрутом, який у них називався «пушкінським». Він пролягав через площу Пушкіна, потім Пушкінською вулицею, повз музей імені Пушкіна і, нарешті, по Арбату, повз скромний старий будинок, де колись жив поет.

– Ти дуже добре говорив сьогодні,– сказала Галя, стискаючи Альошчину гарячу руку. – Тільки Ніна Зиміна образилась, що ти уявив її розтовстілою дружиною полковника. Звичайно, нам відкриті всі шляхи, але яка доля чекає кожного з нас, ніхто не знає.

Альоша посміхнувся.

– А Вітька Суботін сказав, що ця моя думка – політично неправильна. Мовляв, що б не сталося, у всіх у нас щаслива доля, адже ми живемо в країні соціалізму.

– Він думає, що у нас нема нещасливих людей? – і питала Галя.

– А хто його знає?

Галя крадькома позирала на суворий Альошчин профіль, над яким так недоречно стирчав легковажний білястий чуб, що вибивався з-під лижної шапки. Вона подумала: «І весь він такий: розумне, суворе в ньому завжди поряд з легковажним, і ніколи не знаєш, яким він буде через хвилину». Тільки в тому, що стосувалося їхньої дружби, їхнього кохання, Галя вірила: він незмінно серйозний і чистий у кожній своїй думці, в кожному вчинку.

– Льошику, чому ти нічого не сказав у своїй промові про мене?

Він розсміявся.

– У мене було й про тебе. Що зустрів я тебе у формі комбрига, але що, мовляв, оскільки такий випадок нетиповий, більше нічого сказати про цю військову жінку я не можу. В останню хвилину передумав – вирішив, що ти образишся.

– Анітрохи… – засміялась Галя. – А правда, Льошику, хіба наша з тобою доля теж невідома?

– Абсолютно! – відповів він. – Що ми знаємо? Тільки те, що ми, що б не сталося, будемо разом, тобто що наше особисте щастя завжди буде з нами. Але це ж іще не все?

– Але це і не мало? – теж спитала Галя.

– Ну, а якщо війна? – спитав Альоша.

Галя здивовано подивилась на нього: до цього він ніколи перший цієї теми не зачіпав.

– Ти ж сама навчилася стрибати з парашутом, – вів далі Альоша, – скоро станеш радисткою, і ти розумієш, що, коли війна, людина собі не господар. Тебе пошлють в одне місце, мене – в інше, і що з кожним із нас може там статися, не знає навіть товариш Ворошилов.

– Ми можемо попросити, щоб нас послали разом, – не дуже впевнено сказала Галя.

– Не сміши мене, Галинко. Війна – це не туристський похід.

– Я писатиму тобі кожного, кожного дня – тихо сказала Галя. – А ти?

– Тричі на день, – теж тихо відповів він.

Коли вони пройшли половину Арбата, Галя сказала:

– Батько вчора говорив, що всі війни до цього – лише нікчемні репетиції. А тепер біля наших дверей стоїть головна війна…

– Котові завжди миші сняться, – розсміявся Альоша.

– Не треба, Альошо. Я в усьому вірю батькові.

– Пробач…

І знову вони йшли мовчки. І щоразу так: варто їм заговорити про війну, і вони не розуміють одне одного, наче говорять про різне.

– А ось і наш будинок! – радісно промовив Альоша. Вони спинились перед дверима, біля яких була закріплена меморіальна дошка «Тут жив Пушкін». Галя раптом спитала:

– Скажи, Льошику, а ти міг би, якби тебе образили, битися на дуелі?

– По-моєму, дуель – найдурніший спосіб з'ясовувати стосунки, – з посмішкою дивлячись на неї, відповів він. – Передчасна смерть Пушкіна – краще тому підтвердження.

– Я не про те, не про те, Льошику. Міг чи не міг? – Вона дивилась йому прямо в очі.

– Галю, не задавай дурних запитань!

– Чого ти сердишся? Адже так просто відповісти: міг чи не міг?

Він так і не відповів. Вона образилась, промовчала. І хоч уже наступного дня вони про цю розмову наче забули і все було як і раніше, Галю в глибині душі гнітила неясна підозра, що Альоша все-таки не зовсім такий, яким вона бачила його в своїй уяві.

Тієї фатальної неділі, коли по радіо оголосили про початок війни, першим подзвонив Альоша.

– Ти слухаєш радіо? – спитав він.

– Так, – відповіла Галя і замовкла. Вона нічого не могла сказати: за кілька хвилин до Альошчиного дзвінка батько пішов з дому, пішов на війну. Він поцілував її і сказав: «Ти, Галченя, сама знаєш, що тобі робити. Тільки спершу з'їздь до мами на дачу й скажи їй, щоб вона їхала до Віри в Омськ. Самій їй у Москві буде важко». І пішов. Біля під'їзду вже нетерпляче сигналила прислана по нього машина.

– Галю, ти мене чуєш? – тривожно спитав Альоша.

– Так.

– Що ти збираєшся робити?

– Ти ж знаєш, що я робитиму. Але зараз я повинна їхати до мами на дачу.

На дачу в Малаховку вони поїхали разом. Усю дорогу більше мовчали, – про що не заговорять, усе Галі здається, що зараз говорити про це недоречно. З подивом і мимовільним страхом дивились вони, як миттю змінився вигляд їхнього рідного міста і його людей.

Мама вже поїхала в Москву – вони розминулись. Коли повертались назад, Галя спитала просто і навіть байдуже:

– Коли ти підеш до військкомату?

– Завтра. Сьогодні ж неділя.

Весь понеділок Галя пробігала по місту: вона оформлялась радисткою в авіацію. У вівторок вона кілька разів дзвонила Альоші, але ніхто до телефону не підходив. У середу не витримала й пішла до нього додому. У дверях квартири зустрілася з його вітчимом.

– Альоша дома? – спитала вона.

– Альоша? – Альошин вітчим здивовано дивився на неї.– Навіщо вам він?

– Він мені дуже потрібен! Дуже!

Вітчим якось чудно посміхнувся й сказав:

– Ви, голубонько, спізнились. Учора ввечері я відправив його з матір'ю до своїх родичів.

– Куди? – майже пошепки спитала Галя. Він непевно повів рукою.

– Далеко, голубонько, дуже далеко. Можете за нього не турбуватись.

– А до військкомату він не ходив?

– А що йому там робити? Словом, голубонько, все це уладнано, і він поїхав. Пробачте, я поспішаю.

Цокаючи підкованими штиблетами, помахуючи портфелем, він став опускатися сходами.

В цю хвилину Альоші не стало. Вона просто не могла думати про нього. Від усього, що було колись Альошею, їхньою дружбою, їхнім коханням, лишився тільки неминаючий біль у серці. Вона заборонила собі думати про нього. Але хіба послухається серце?

Замість авіації Галю направили в держбезпеку і незабаром включили в оперативну групу Маркова. Марков і Старков, які розмовляли з нею, побачили в ній вольову, сміливу дівчину, яка ні про що, крім майбутньої бойової роботи, і думати не хоче. Такою її знали потім і всі учасники групи.

Тут, у тилу ворога, перебуваючи серед людей, для яких боягузтво було просто незбагненним станом душі, Галя ще нещадніше оцінила вчинок Альоші. Вона заздрила жінкам і дівчатам, які були дружинами або коханими її товаришів по зброї.

Якось Рудін сказав. їй, що його дружина евакуювалася в Середню Азію.

– Вона у вас хороша? – сердито спитала Галя.

Рудін розсміявся.

– Найкраща з усіх!

Найбільше Галя думала про Рудіна. Може, це було через те, що йому випала, як їй здавалось, найважча і найрискованіша справа. Найсильніше враження на неї справило те, як він попрощався з нею, йдучи на операцію. Спитав сміючись: «Моїх радіограм перекручувати не будеш?.. Слухняною будеш?..» – весело помахав рукою, насунув кепку й пішов. Пішов майже на вірну смерть. «От як поводяться справжні герої», – думала вона. З цієї хвилини її схиляння перед Рудіним стало ще й тривогою за нього.

Останнім часом у Галі зав'язалась ніжна дружба з маленьким ад'ютантом Маркова Колею. Вона вчила його радіосправи, і її смішило, коли він, надівши на голову навушники, злякано так позирав на світ. Колі ще не було шістнадцяти років. «Стукне у вересні», – неохоче говорив пін. І хоч Галя була старшою за нього лише на три роки, вона ставилась до нього з поблажливістю дорослої і з дбайливою ніжністю старшої сестри. Стежила, щоб він регулярно мився, чого він дуже не любив робити, і на кожне її нагадування про це по-хлопчачому ображався. Вона лишала йому пайкові солодощі, які він одразу ніколи не брав. «Що ти, їй-богу, – обурювався він, – маленький я, чи що?».

Якось Коля раптом спитав у неї, чому вона буває сумною? Запитання хлопчини захопило її зненацька, і, сама не знаючи навіщо, просто в ній, мабуть, весь час жила потреба поділитися з ким-побудь своїм горем, вона під великим секретом розповіла Колі про Альошу. Хлопчина вислухав її серйозно і тихо промовив: «Я це розумію». З цього моменту Галя стала ставитися до нього ще ніжніше і дбайливіше, ніби він став ще дорожчий після того, як вона довірила йому свою велику таємницю.

Колю всі любили. Навіть суворий Будницький. Він подарував хлопцеві відібрану в німця губну гармошку, яку перед тим цілу годину кип'ятив у котелку. Марков теж прив'язався до Колі. Він, можливо, більше за інших усвідомлював свою відповідальність за долю хлопчика і не раз збирався вирядити його на Велику землю. Іноді Коля малював портрети бійців Будницького. Малював швидко й дивовижно точно схоплював у обличчі найхарактерніше. Якось Марков сказав йому, що хоче відправити його на Велику землю вчитися малювати. Хлопчик, не дослухавши, заплакав, утік із землянки, і потім цілу годину Будницький шукав його в лісі. Більше Марков з ним про це не починав розмови. А Галя стала головним спільником Колі в його намаганні стати корисною людиною на базі. Він уже вів запис радіограм до реєстраційної книги. Галя обіцяла йому, що зробить з нього справжнього радиста, і щодня займалася з ним азбукою Морзе, уже навчила його відрізняти позивні бази і Москви, і він іноді ставав її «підвахтовим».

Дедалі важче було Галі здійснювати радіозв'язок. Усе частіше Марков стикався із зволіканням і в роботі живого ланцюжка зв'язкових. Уже були випадки, коли яка-небудь проміжна ланка в ланцюжку раптом випадала. Не далі як тиждень тому обірвався ланцюжок зв'язку, що йшов до Савушкіна. Поновився він лише сьогодні. Виявляється, німці запідозрили зв'язкового від підпільників Никанора Решетова у вбивстві лісника-поліцая, й гестапо його арештувало. За відсутністю доказів Решетова випустили через три дні, але користуватися його послугами стало небезпечно. А поки підпільники знайшли йому заміну, минуло кілька днів.

Марков обмірковував, як перебудувати керівництво групою. Кінець кінцем він вирішив: треба перебиратися в місто, туди, де діють його люди. Він запитав думку Москви.

«Мені дуже важко давати поради в цьому питанні,– радирував Старков. – Загаяння зв'язку вважати катастрофічним поки що не можна. Самі старанно зважте всі конкретні у ваших умовах обставини. Будницького і його людей треба брати з собою і для охорони вашого КП і для здійснення в місті бойових операцій, які б відвертали увагу противника. В питанні перебазування вам необхідно зустрітися з товаришем Олексієм. Без його допомоги здійснити цю справу, по-моєму, нічого й думати. Інформуйте мене про свої міркування і дії. Передайте Рудіну, що його робота стає прекрасною. Вимагайте від нього тим більшої обережності. Як Кравцов зриває гестапівські плани щодо молоді? Перекидання Добриніна в штаб власовців схвалюю: ми повинні знати, що робиться в цій небезпечній банді. Привіт. Старков».

Ще раз все обміркувавши, Марков вирішив перебиратися в місто. Він не знав тільки, як бути з Колею.

Думаючи про це, Марков підійшов до хлопчика, який складав своє немудре майно, взяв альбом малюнків, що лежав зверху, і навмання відкрив його: з білого аркуша на нього дивилася Галя. Втім, не прямо на нього, а трохи мимо. Коля мав суворе попередження – не малювати членів оперативної групи. Його натурниками могли бути тільки бійці Будницького. Коля порушив наказ, і в першу мить Маркова обурило саме це. Але потім він став здивовано розглядати портрет. Так, це була Галя. Малюнок був дуже хороший, і все ж такою свою радистку Марков не знав. На портреті в її очах був глибокий смуток, а не звична для Маркова невтомна рішучість бійця. Де це хлопчина побачив Галю такою?

Марков пішов до закутка радистки й розсунув завісу.

– Галю, ви бачили це? – Він здалека показав портрет.

– Ні,– тихо сказала вона, дивлячись на свій портрет. – Боже мій, як же це він? Ви ж заборонили.

Марков уважно поглянув на Галю і з того, як вона дивилася на свій портрет, зробив висновок, що вона справді не знала про існування малюнка, але стривожена вона не тільки тим, що Коля порушив наказ.

– Віддайте мені,– тихо попросила вона.

– Навіщо?

– Так… А втім, як хочете. Мені малюнок не подобається… – Вона наділа на голову навушники і схилилась над рацією.

Марков вирішив, що говорити з Колею краще без Галі, і з альбомом вийшов із землянки. Наказавши черговому розшукати Колю, він сів на лавці під ялинкою.

Хлопчина ніби відчував, що скоїлося лихо: підходив до Маркова зляканий, насторожений.

– Сідай, – сказав йому Марков. – Отже, ми перебираємося в місто.

– Я чув, – тихо сказав Коля, сідаючи на край лави.

– Від кого чув? – суворо спитав Марков.

– Від Будницького, – ледь заїкнувшись, відповів Коля.

– Ти, сподіваюсь, розумієш, що значить діяти в захопленому ворогом місті?

– Розумію.

– Тоді, значить, тобі там не місце.

Коля знав, що Марков не наважується брати його з собою в місто, серце його болісно стислось.

– Дядю…

– Я тобі не дядя.

– Товаришу начальник… підполковник… – Коля з жахом дивився на Маркова.

– Людям, які не виконують наказів, у місті робити нічого. А ти порушив мій наказ.

Тут тільки Коля побачив у руках Маркова свій альбом. Обличчя хлопця вмить почервоніло.

– Ти зрозумів, про що я говорю?

– Зрозумів.

– І що ж ти мені скажеш?

Замість відповіді Коля котячим стрибком кинувся на Маркова, вирвав у нього свій альбом, відбіг на кілька кроків, дістав з альбома портрет Галі й подер його на дрібні клапті. Потім неквапливо повернувся до лавки й виструнчився перед Марковим як належало. – Робіть зі мною що хочете, товаришу підполковник. Я винен, – промовив він, сміливо дивлячись в очі Маркову.

Марков, стримавши посмішку, підвівся і, пройшовши повз хлопчину, попрямував до землянки. «От і об'явився в чортеняти характер», – подумав він.

Увечері Коля відповідно до своїх обов'язків, як завжди, скип'ятив чайник, нарізав хліба, відкрив консерви, поставив на стіл три кухлі і біля кожного поклав по шматочку цукру. Але коли Марков і Галя сіли за стіл, він лишився в своєму кутку.

– Ти чого це? – звернувся до нього Марков. – Не бажаєш сидіти з нами за одним столом?

Коля схопився, виструнчився:

– Дозвольте, товаришу підполковник, сісти вечеряти?

– Сідай,

Марков позирав на Галю: ні, вона була такою, як завжди.

Після вечері Галя вийшла із землянки на повітря. Підвівся слідом за нею і Коля.

– Сиди, – наказав йому Марков.

Хлопчина сів і, дивлячись в очі Маркову, чекав.

– Мало того, що ти порушив мій наказ, ти ще й погано намалював Галю, – глузливо сказав Марков.

– Це був мій найкращій малюнок, – відповів Коля.

– Найкращий? – спитав Марков. – Де ж це ти побачив таку Галю? На твоєму портреті вона тільки що не заплаче.

– Ви ж не знаєте, товаришу підполковник.

– Чого я не знаю?

– Не знаєте, товаришу підполковник, – трохи тихіше вперто повторив Коля.

– Галю я не знаю? Ну, брат…

– Ви ж не знаєте, товаришу підполковник, яка вона буває, коли думає про своє. А я бачив.

– Он як!

– Її ж у Москві обдурив один тип. Підло обдурив! – вирвалось у Колі, і він миттю зрозумів, що сказав зайве.

– Звідки ти це знаєш?

– Вона мені сама розказала, – не зразу відповів Коля і, густо почервонівши, додав: – По секрету.

– Добре ж ти бережеш секрети, – посміхнуся Марков.

– Я і тут вчинив погано, товаришу підполковник.

– Ну от що. Про цю нашу розмову не повинен знати ніхто. І в першу чергу Галя. Це тобі мій наказ. Зрозумів? – суворо промовив Марков.

– Зрозуміло.

– А той наказ, про малювання, був незрозумілий?

Коля опустив голову.

– Товаришу підполковник… – тихо сказав він. – Вона ж мені як рідна сестра. Я не міг зразу подерти.

– Гаразд. Іди… Поклич до мене Будницького.

– Єсть покликати Будницького! – Коля кулею вилетів із землянки.

Прийшов Будницький, і Марков довго обмірковував з ним план переходу в місто. Коли все було вирішено, Марков раптом спитав:

– Як бути з Колею? Беремо його?

Будницький довго мовчав, потім сказав:

– З одного боку, мати такого хлопчину в місті – велике діло, особливо на зв'язку. На вигляд зовсім хлопчик, до нього не буде ніякої підозри. А, з іншого боку… Рискувати страшно, краще б переправити його в безпечне місце..

– Ну і порадник же ви! – посміхнувся Марков. – З одного боку – так, з іншого боку – ні.

– Люблю я його дуже, – тихо сказав Будницький і почервонів. – Дивлюсь на нього як на братика свого меншого, що в Чувашії зостався…

– Гаразд, вирішимо, – сказав Марков. – Завтра я йду на зустріч з товаришем Олексієм. Підготуйте групу супроводження.

– Мені з вами йти?

– Хоч це самі вирішіть, – розсміявся Марков.

Цього разу зустріч Маркова з товаришем Олексієм повинна була відбутися на лісовій базі партизанського з'єднання, недавно створеного з чотирьох партизанських загонів. Тимчасово підпільний обком розташувався там.

Ця зустріч зовсім не була схожа на ту, першу. В усьому почувалася спокійна впевненість людей, які відчули силу, чудово знають обстановку і навчились не тільки пристосовуватися до неї, а й розпоряджатися нею. Підпільний обком мав своїх вірних людей не тільки в містах, а й по всій окрузі. Вони були і на всьому шляху Маркова до місця зустрічі.

Особливо схвилювало Маркова знайомство з однією жінкою. Вона чекала його групу біля мосту через мілку, звивисту на лугах річечку. Партизан, що супроводив їх до цього місця, сказав:

– Тут я вас передаю Ганні Сергіївні. В цих місцях вона головна людина. Ото жінка! На коліна перед нею можна стати без будь-якого для себе приниження. Чоловік її був головою колгоспу. Розстріляли в неї на очах ще минулого літа. Була в них дитина років п'яти чи шести, гралася на вулиці. Так п'яний німецький водій танкетки розчавив її. І це вона теж бачила. Тепер стала тут нашою опорою. Мало того, організувала жінок трьох навколишніх сіл. Велика сила вийшла. Німець тут спокійно не дише…

Ганна Сергіївна сиділа на поваленому дереві біля містка. Побачивши людей, що наближалися, вона поважно підвелася й пішла назустріч. Вітаючись з Марковим, сказала:

– Ганна… Коли хочете – Ганна Сергіївна.

Потім вона йшла поряд з Марковим, і він спідлоба милувався її вродливим російським обличчям, облямованим пшеничними косами. Вираз її обличчя був суворий і зосереджений. «Її профіль проситься на медаль, – подумав Марков. – Адже буде колись відлита така медаль: «Самовідданій російській жінці – героїні свого народу».

Розмовляючи з нею, Марков хвилювався дедалі більше, хоч вона говорила дуже просто і, здавалося б, про дуже прості речі.

– Багато жінок допомагає вам? – спитав Марков.

– Усі, скільки їх тут є. Не мені вони допомагають, а Батьківщині своїй, – просто, без тіні пафосу відповіла Ганна Сергіївна.

Помовчавши, Марков спитав:

– Не страшно?

Ганна Сергіївна подивилась на нього, ніби хотіла дізнатись, чи серйозно він запитує, чи так, просто для розмови.

– Коли я своїм молодицям ще тільки на словах пояснювала, як треба боротися з фашистами, одна сказала мені: «Легко тобі,– каже, – тобі вже втрачати нічого, а в мене чоловік і двоє дітей». Наче мене в груди ножем ударила. Всю ніч я пролежала – очі в стелю. Думала, так це чи не так? Адже коли так, треба мені замовкнути і інших жінок не підбурювати. Але на ранок голова була ясна, як небо на світанні. Людина ж, вирішила я, не худоба, на світ з'являється не для того, щоб тільки прожити свій строк. Вона народжується для щастя, і щастя цього хочуть усі. Тільки інші хочуть його без справжнього розуміння. От і та жінка. Вона ж щастя хоче, коли намагається уберегти чоловіка й дітей. Але яке ж у неї, дурної, буде щастя, коли ворог нашу Батьківщину вразить насмерть? Підуть вони всією сім'єю в батраки до німецького поміщика. А, між іншим, якраз у її матері за царського часу поміщик одне око батогом вибив. Так що за прикладом батрацького щастя далеко ходити не треба. Отак я їй усе й пояснила. А щодо того, чи страшно… – Вона, суворо посміхнувшись Маркову, спитала: – А ніби вам не страшно? Коли б не боялися, мабуть, пішли б, куди йдете, без інших провідників.

Марков розсміявся:

– Правильно, Ганно Сергіївно.

Група піднімалася зеленим косогором, на вершині якого було видно самотню хатину без прибудов. Біля неї стояв і, закривши від сонця очі рукою, дивився на тих, що йшли, сивобородий дід у довгій сорочці без пояса.

– Дозорець наш на посту, – дивлячись вперед, сказала Ганна Сергіївна. – Наш дід Митрофан. Найстаріший тут. Взимку німці дізналися, що йому за сто років, приїхали зняти його на кіно і щоб він на весь світ сказав спасибі Гітлеру. Народ зігнали. А дід прикинувся глухонімим: мекає, і все. Вони і так і сяк – ніяк не виходить! А навколо народу зібралося, усі Митрофана знають, і знають, що він великий мастак потеревенити. Так жодна людина не виказала діда! Навіть поліцай був при цьому з місцевих, теж знав, що дід не глухонімий, а промовчав. На тому кіно і закінчилось. А дід з того часу розмовляє тільки з командиром партизанського загону, та ще от зі мною недавно заговорив.

Біля діда Митрофана не спинялися, треба було поспішати. Тільки Ганна Сергіївна затрималася біля нього на хвилину, потім, наздогнавши групу, сказала Маркову:

– Дід тривожиться за село Комарівку, каже, що там куряву було видно на дорозі, так що ми на всякий випадок підемо лівіше.

Наприкінці дня Ганна Сергіївна передала групу іншому чоловікові.

– Це буде товариш Огарков, – сказала вона, – голова діючої сільради.

Огарков виявився похмурим, мовчазним чоловіком років на сорок; можливо, що розмовляти йому заважала задишка. Ішли досить швидко: треба було вийти з лісу, поки не стемніло.

– Як же це ви зуміли свою сільраду зберегти? – спитав Марков.

Огарков відповів не зразу, пройшов ще кроків з п'ятдесят. Потім, розриваючи фрази задишкою, сказав:

– Перевиборів не було… Значить, повинні працювати… От і все…

Опівночі Марков уже розмовляв з товаришем Олексієм. Вони сиділи в просторій добротній землянці за великим столом, покритим червоною матерією. Над ними висіла яскрава електрична лампочка з домашнім оранжевим матер'яним абажуром.

Усе тут, у лісі, дихало впевненістю. І самий вигляд партизанів, що зустріли групу Маркова на узліссі. І безперервні оклики вартових, коли вони йшли лісом. І замріяний голос гармошки на базі, почувши який, Марков у першу хвилину не повірив своїм вухам. І ритмічний стукіт движка, що давав світло. І солдатська кухня, від якої мирно слався дим і тягло запахом підгорілої гречаної каші.

Вони розмовляли віч-на-віч. Марков розповів про свій план переходу в місто.

– Без вашої допомоги нам цього не зробити, – сказав він. – Та і порада потрібна. А насамперед я хотів би знати вашу думку: чи можливо це взагалі?

– Зробити це можна, – відповів товариш Олексій, але потім надовго замовчав, куйовдячи рукою свій густий сивий чуб. – Підготувати все треба не кваплячись. Ідеться, як я розумію, не про одну людину.

– Щодо групи бійців, яку я беру з собою, – вів далі Марков, – становище полегшується тим, що в одного з бійців у місті живе сестра, вона має будиночок на околиці. Брат уже навідувався до неї, каже, все в порядку. Там спокійно можна залишити кількох чоловік.

– Ми повинні перевірити самі…– Записавши адресу, товариш Олексій спитав: – Який строк ви собі призначили для переходу?

– Протягом місяця, – відповів Марков, хоч до цього думав про коротший термін.

– Ну що ж, за місяць ми встигнемо, – щось обдумуючи, сказав товариш Олексій.

– А раніше не вийде? – не втерпів Марков.

– Діяти навмання і напролом ми могли, коли тільки починалася боротьба. А тепер зобов'язані діяти тільки напевно. Місяць, не менше, і тоді ми повністю відповідаємо за ваш перехід до міста.

Обміркувавши деталі переходу, вони заговорили про інше.

– Дуже мене непокоїть гестапівська обробка міської молоді,– сказав товариш Олексій. – Ми вдячні вашим товаришам за передачу нам адрес бойових і надійних хлопців. Вони вже діють за нашими вказівками. Але загроза утворення з хлопців карального загону не усунута. За нашими даними, майже сотня хлопців попала в це діло.

– Кравцову наказано зробити все, щоб зірвати цю витівку гестапо, – сказав Марков.

– Викопати такий наказ нелегко… – Товариш Олексій помовчав і спитав: – Ви знаєте, що поблизу міста розташувався штаб і підсобні господарства генерал-зрадника Власова?

– Знаю.

– Часом вашої людини там нема?

– Є. Тільки недавно направили.

– Він такий рудуватий хлопець? – спитав товариш Олексій.

– Так, – відповів Марков, розуміючи, що мова йде про Добриніна.

– Значить, правильно. Я теж послав туди своїх людей. І вони натрапили на вашого хлопця. Чомусь вони одразу догадалися, що він від вас. Це мене стривожило. Порадьте йому поводитись обережніше.

– Добре. Дякую, – неуважно промовив Марков і спитав: – А може, відкликати його звідти, щоб він не заважав вашим?

– Не треба. Справа в тому, що моїм людям закріпитися там не пощастило, а ваш нібито приріс. Хай тільки обережніше діє. – Товариш Олексій подивився на годинника. – Ну, а сьогодні у нас велике свято. Приймаємо перший літак з Великої землі. Ходімте зустрінемо.

Посадочна площадка була приготовлена на лузі, що прилягав до лісу. З непроглядної темряви час від часу з'являлись якісь люди, котрі, впізнавши товариша Олексія, віталися з ним і зникали.

– Привіт товаришеві Олексію! – перед ними виріс бородатий дядько велетенського зросту.

– А-а! Начальник аеродрому. – Товариш Олексій подав йому руку. – Здоров! Як справи?

– Порядок! Вогнища розкладені, перебувають у хвилинній готовності. Пости спостереження на місці.

– Охорону виставили?

– Миша не пролізе.

– Миша – добре, а німець? – розсміявся товариш Олексій. – Поранені де?

– Он там, у кущах.

Секретар обкому й Марков підійшли до поранених. У темряві біліли бинти пов'язок.

– Як настрій, товариші?

– Поганий, – почулася відповідь з-під куща, – Навіщо нас відправляють? Ну хто важкий – гаразд. А ми ж через тиждень-два на операцію пішли б.