Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 55

Становище німецьких військ на Центральному фронті ставало дедалі напруженішим. І хоча Берлін по радіо галасував про гранітну могутність групи центру, вже з'ясувалося, що граніт цей скидається на глину. В перший літній місяць радянські війська швидкими змінними ударами зрізали неприємні для себе виступи фронту. Всім було ясно, що це ще не головний наступ, але вже очевидна до нього підготовка.

В цей час гітлерівська пропаганда підозріло перестала говорити про другий фронт. Ще навесні Геббельс у промові перед окружними уповноваженими гітлерівської партії, як тільки міг, знущався з імпотентності англосаксів, які затіяли роман з Кремлем і тепер не знають, куди себе подіти від його пристрасних домагань відкрити другий фронт. Промова передавалася по радіо, і регіт нацистських бонз слухав увесь світ.

– Нам смертельно набридла, – кричав Геббельс, – ця нескінченна казочка для нервових, яку мелють Черчілль і Рузвельт! Якщо вони, втративши розум, кинуться через Ла-Манш, вони розіб'ють свої тверді лоби об сталеву могутність атлантичного валу. Ми їм це забезпечимо…

В опублікованій потім газетами промові Геббельса після цих слів ішла грайлива ремарка: «Атлантичний вал овацій». Але саме після цієї промови Геббельса офіціальний Берлін про другий фронт замовк. Тепер ця тема була піддана на розтерзання фейлетоністам і карикатуристам. І лише в травні Герман Герінг на запитання кореспондента про можливість вторгнення противника через Ла-Манш відповів: «Фюрер вчить нас займатися реальними травами, а не балачками, так що давайте поговоримо про щось інше». Пропонувалося думати, що німецьким верховодам справді набридла «англосаксонська казочка», і саме тому вони про другий фронт тепер мовчать. Проте це було не так. Поінформовані люди з-поміж працівників гітлерівського генштабу та й багато хто з генералів знали, що ніякого атлантичного валу насправді немає і що цю «фортецю на заході» вигадав і спорудив у своїй уяві Геббельс. З особливою тривогою до всього, що було зв'язано з перспективою другого фронту, ставились генерали, що перебували тут, у центральній групі військ. Справа в тому, що останнім часом сюди стали надходити накази Гітлера про перекидання дивізій на інші фронти. Обмірковувати накази Гітлера ніхто не наважувався. Генерали, знизуючи плечима, казали своїм підлеглим, ніби у фюрера є точні дані про те, що наступу росіян на Центральному фронті найближчим часом не буде, і він вирішив перестрахувати себе на заході. Потім надійшов наказ Гітлера про необхідність підготувати до зняття з фронту цілої армії. Аж ось коли зробила свою справу давно почата дезінформаційна гра, яку за допомогою захоплених агентурних точок абверу провадила радянська контррозвідка. В хитро й розумно розставлені сіті цієї гри попався Канаріс, а за ним і генеральний штаб гітлерівської Німеччини. Вони повірили, що російська армія готує прорив там, де його найменше можна було чекати. Генерали центральної групи військ могли робити лише одне – у своїх донесеннях у ставку обережно натякати, що російський наступ на їхньому фронті цілком можливий…

У цей час Щукін почав небезпечно квапитись. Працюючи в групі «Два ікс», він дуже мало знав про стан справ на Центральному фронті, але відчував навколо себе атмосферу великої тривоги. В групі «Два ікс» Мюллер просто заборонив у службовий час розмовляти про хід війни. Мало того, він наказав винести з усіх службових приміщень радіоприймачі, пояснивши це тим, що у співробітників групи забирає дуже багато часу слухання самих тільки зведень командування. Щукін нервував: йому хотілось якнайскоріше і якнайкраще довести Рудіну щирість своєї обіцянки, заслужити прощення Батьківщини, а роботу в групі «Два ікс» було організовано так, що Щукін нічого, крім того, що він робив сам, фактично не знав. І він не міг зрозуміти головного: навіщо група «Два ікс» засилає в Москву агентів з документами, розрахованими на життя в Радянському Союзі навіть у післявоєнний час. У тому, що він робив, було все більше незрозумілого. До кінця зими він допитував військовополонених, яких йому надсилали, і відбирав з них кандидатів у агенти. Але відібраних ним людей надсилали не в школу, а в спеціальний відділ групи, який перебував під безпосереднім керівництвом Мюллера, і що далі робили з агентами, Щукін не знав. Одночасно, поза всяким зв'язком з відбором агентів, йому наказали готувати документи, які він зобов'язаний був здавати Мюллеру, не знаючи навіть, на чиє ім'я ці документи будуть потім виписані.

На початку весни до нього стали надходити полонені, явно відібрані попередньо і за певним принципом. Усі вони, перебуваючи в таборах для військовополонених чи в концтаборах, були активними помічниками катів і знали, що шляху назад у них немає, пощади їм від свого народу не буде, і тому готові були на все. Щукін спочатку не міг зрозуміти, на що вони розраховують, погоджуючись повернутися на Батьківщину в ролі агентів, але скоро ця обставина дещо прояснилась. З Берліна в групу «Два ікс» прибув чемодан чистих бланків радянських паспортів. Ціла бригада, до якої ввійшов і Щукін, почала обробляти ці бланки. На них ставили навіть штамп прописки. Щукін бачив, що прописку робили штампами найрізноманітніших міст, крім Москви. Але, як і раніше, він не знав, на чиє ім'я буде виписано той чи інший паспорт. Стало зрозумілим одне – першого-ліпшого посібника катів така радикальна зміна шкури, звичайно, влаштовувала. Отже, від непостійних документів військового часу група «Два ікс» відмовилась, і тим більше незрозуміло було, як тепер, у період війни, коли всі радянські люди такі пильні, агенти зможуть влаштуватися, маючи паспорти, але не маючи ніяких військових документів? Над усім цим Щукін сушив голову, намагаючись придумати, як за цих умов виконати свій обов'язок, і нервувався все більше.

В середині дня Щукіна викликали до Мюллера. Біркнер, який прийшов по нього, чекав, поки Щукін ховав папери в сейф, і тому Щукін не міг подзвонити Рудіну. Вони домовилися, що кожного разу, коли Щукіна викликають до начальства, він буде повідомляти про це Рудіна. На цьому наполіг Щукін. Він дуже боявся викриття і того, що Рудін, не знаючи, що з ним скоїлось, подумає, що він утік, аби ухилитись від виконання зобов'язання. Рудін прийняв цю умову, але прагнення Щукіна в такий спосіб перестрахуватися йому не сподобалось. І взагалі, чим більше він узнавав Щукіна, тим меншою була його впевненість у ньому. Справа була не в тому, що Рудін не довіряв йому. Ні, він бачив, що Щукін щиро хоче заслужити милість Батьківщини, але характер у цієї людини був зовсім не такий, яким він здавався Рудіну спершу.

За похмурою скритністю виявився зовсім не суворий і вольовий характер, а гранична напруженість нервів людини, яка заплуталась і довго не бачила виходу. Тепер, коли вихід для Щукіна намітився, він не тільки кинувся до нього усім своїм єством, але вже зараз хотів забезпечити себе від будь-яких підозр. Рудін розумів, що в такому стані він не може бути боєздатним у тій мірі, яка вимагається від нього під час такої складної і небезпечної гри.

І справді, Щукін ішов до Мюллера в тривозі, чекаючи раптової небезпеки. І думав він зараз не про те, щоб міцніше зібрати воєдино свої сили і подолати небезпеку, У тільки про те, що ось зараз може зірватись так щасливо знайдена можливість вирватися з чорторию, у який вік потрапив на початку війни.

Але Мюллер зустрів його люб'язно.

– Мені потрібна наша допомога, – сказав він, показуючи Щукіну на крісло біля самого столу. – Зараз сюди приведуть одну дівицю, точніше сказати – колишню дівицю. Вона була санітаркою в партизанському загоні, попала в полон, а в таборі жила з офіцером СC. Правда, кажуть, у них була любов. Офіцера, її коханця, звідти прибрали, вона залишилась сама, і тепер ми хочемо зробити її нашим агентом і закинути в радянський тил. Причому хочемо зробити це не зовсім звичайним порядком. – Мюллер багатозначно поглянув на Щукіна. – Я не думаю, що вас треба попереджувати про те, що все, чому ви будете свідком, абсолютна таємниця, абсолютна, розумієте?

Щукін кивнув головою.

– Так от. Ми її звідси тільки переселимо ближче до фронту. Вона повинна дочекатися радянських військ і деякий час жити на одному місці. А потім, можливо, навіть коли скінчиться війна, перебратися в Москву на адресу, яку ми їй дамо. Там на неї будуть чекати, влаштують на роботу, і потім від неї не будуть нічого вимагати, крім одного – чекати, поки до неї не прийде людина, яка формально стане її чоловіком. Ясно і твердо скажіть їй: тільки формально. Ми дамо їй дуже велику суму радянських грошей, вона буде цілком забезпечена. Чорт забирай, чого їй ще треба? Її вже обробляли щодо цього в Мінську, але вона не погоджується нізащо. Просто дурниця якась. Цього навіть неможливо зрозуміти. Якби ви знали, з якими труднощами підшукали ми цю кандидатуру! Все в ній ідеальне: любовний зв'язок з есесівським офіцером дає в наші руки дійову загрозу на випадок її зради, підходить вік, підходить її мислення, вона до війни працювала буфетницею в ресторані. Словом, усе в ній поєднується ідеально – і раптом ця незрозуміла впертість!

Мюллер взяв телефонну трубку, назвав номер і наказав привести до нього арештовану Лідію Олейникову. Поки він дзвонив, Щукін думав тільки про одну почуту ним фразу: «…можливо, навіть коли скінчиться війна». Він уже готовий був перепитати Мюллера, чи не обмовився він, але розсудливо стримався.

– Розмовлятимете з нею ви, – сказав Мюллер. – Можливо, з росіянином вона буде податливішою. Вашу розмову ми запишемо на плівку, і потім її проаналізуємо.

У двері постукали. Мюллер швидко відійшов у глибину кабінету, сів там у крісло й затулився журналом.

Конвойний увів до кабінету худеньку дівчину в простенькому синьому платті. У неї було непоказне обличчя, на якому тільки очі, великі світло-голубі, видавали тваринний жах.

– Сядьте, Олейникова, сядьте, – доброзичливо сказав Щукін і показав їй на крісло, що стояло по той бік маленького столика.

Вона сіла і зляканими очима озирнулась довкола, на мить затримавши погляд на Мюллері.

Щукін зачекав трохи і спитав тоном доброго вчителя:

– Чи досить точно зрозуміли ви, що вам пропонують?

– Так, досить, і я цього не зроблю, – з завченою поквапністю мовила Олейникова.

– Все ж я вам скажу про це ще раз.

Щукін переказав їй те, що сам п'ять хвилин тому почув від Мюллера.

Олейникова слухала його, одвернувшись до вікна. Коли Щукін замовк, вона сказала:

– Я цього не зроблю. Умру, а не зроблю!

До них підійшов Мюллер. Він підсунув стілець і сів поряд з Щукіним навпроти Олейникової. На обличчі в нього була солодка посмішка. Калічачи російські слова, він сказав:

– Ви також не буде погоджуватися, як що ми сказаль, що людина, котра буде прийти до вас в Москві, єсть ваш великий любовний друг Гельмут?

Олейникову наче хлистом ударили. Вона всім тілом рвонулася з крісла, потім знову сіла і зіщулилась у ньому.

– Так, так, – посміхнувся Мюллер. – Саме так. Прийде до вас Гельмут. Так що можна його повідомити? Хочете ви з ним зустрітися в Москві? Так? Ні?

Олейникова подивилась на Щукіна, знову на Мюллера, потім одвела погляд до вікна.

– Ну, ну, ми чекаємо відповіді. У нас нема багато часу.

– Я не зроблю цього, – тихо сказала Олейникова.

– Так і повідомити Гельмут? – уже суворо спитав Мюллер.

– Повідомте.

– Подумай ще.

– Нічого мені думати! Не зроблю, і все.

Ніби якась пружина відірвалася всередині у Мюллера. Він скочив з стільця, схопив важку в'язку ключів від сейфів, що лежала в нього на столі, і почав навідліг бити Олейникову по обличчю. Голова в неї сіпалася, на лобі з'явилась кров, але вона навіть не прикрила обличчя рукою. І раптом вона схопилась, кинулася спочатку до дверей, потім повернула до вікна, легким стрибком вискочила на підвіконня і почала плечем вибивати раму.

– Тримайте її! – загорлав Мюллер.

Щукін вхопив її за ногу, коли вона вже наполовину висунулася з вікна. Вона навзнак упала на підвіконня. Підбігши, Мюллер стяг її на підлогу і став штурхати ногами…

Рудін протягом усього цього дня марно намагався побачити Щукіна, йому необхідно було переговорити з ним. Ще вчора ввечері він через Бабакіна одержав від Маркова записку такого змісту:

«Попався ще один направлений «Сатурном» агент, який, судячи з документів, повинен був законсервуватись на досить довгий час, аж до післявоєнного. Зізнань з цього приводу арештований не дав. Старков категорично наказує негайно з'ясувати, в чому тут річ». Рудін знав лише одне – що і цього агента послала група «Два ікс». Невже Щукін, як і раніше, нічого не може дізнатись і тому останні дні уникає або не шукає зустрічі з ним?

Повертаючись з їдальні, де Щукіна не було, Рудін зазирнув до Фогеля.

У залі оперативного зв'язку, як завжди, стояв рівний шум, у якому зливалися стукіт ключів на передавачах, писк регенерації і тихий говір радистів.

Фогель стояв біля однієї з рацій і з-за плеча оператора читав радіограму, яку той записував. На обличчі Фогеля був подив. Він побачив Рудіна і жестом покликав до себе. Оператор закінчив прийом радіограми і подав бланк Фогелю, а той, не читаючи, передав його Рудіну.

– Ось до чого вже дійшло, – сказав він. – Ці нікчеми нас вчать.

Рудін, ніби знехотя, взяв бланк і прочитав: «Наше дальше перебування тут вважаємо недоцільним і марним. Відкладання нашого повернення викликає труднощі в зв'язку з наступним переміщенням фронту на захід. Радируйте згоду на наше повернення і його спосіб. Цезар».

Рудін повернув радіограму Фогелю. Той шпурнув її на стіл і сказав:

– Про наступне переміщення фронту вони пишуть так, ніби безпосередньо зв'язані з головною ставкою в Кремлі.– Покликавши чергового секретаря, Фогель наказав йому віднести цю радіограму полковнику Зомбаху, а сам узяв Рудіна під руку. – Зайдімо до мене… за традицією.

Вони зайшли в кімнату Фогеля, де він жив. Рудін не був тут з зими, і його вразило безладдя, що панувало в кімнаті.

– Що це тут у вас? – розсміявся Рудін. – Опис білизни і всякого іншого майна?

Фогель, не відповідаючи, підійшов до шафи, дістав звідти пляшку коньяку, мовчки налив дві чарки, здивовано подивився на порожню пляшку і шпурнув її в куток, де купою лежала брудна білизна.

– Випиймо, Крамер, для ясності,– сказав він і, не чекаючи Рудіна, перехилив чарку. – Не подобається мені все це.

– Що саме?

– Здається, ясно сказано – все, – роздратовано сказав Фогель. – А вам усе, як і раніше, подобається?

– Я працюю, – спокійно відповів Рудін. – І більше нічого не хочу знати.

– Киньте, Крамер! Я б повірив вам, коли б знав, що ви сліпий кретин! Просто ви не хочете або, вірніше, боїтеся говорити. – Фотель насмішкувато поглянув на Рудіна– Пригадую, я вам казав, що моя дружина – дочка дуже багатих батьків. Так ось, ми з нею вже успадкували все їхнє багатство. Її батько, мати і брат загинули в одну ніч: під час нальоту американців на Гамбург. Не стало не лише їх, а, кажуть, і всього Гамбурга. Але я, Крамер, тепер багатий. Після війни приїздіть до мене в гості. Я куплю яхту і збудую дачу на березі моря. Приїдете?

Все це скидалося на істерику, і Рудін трохи розгублено дивився на Фогеля. А той цю розгубленість, мабуть, сприйняв за співчуття і поклав руку на руку Рудіна.

– Спасибі, Крамер. Я бачу, ви розумієте мій стан. – Фогель узяв чарку Рудіна і випив її.– Все, Крамер, дуже огидне. Настав час, що нас вчать набрані нами люмпени, а полковник Зомбах з ранку й до вечора вишукує способи, як дати зрозуміти Мюллеру, що він ставиться до нього лояльно. Тьху! А Мюллер, по-моєму, просто повернувся в свою блювотину, в гестапо, і робить те, що йому наказують з Принцальбертштрасе. Є ще могутній абвер Канаріса чи його вже здали в архів? Іноді мені моя робота тут здається схожою на якусь погану гру. Саме гру. А десь же звершується справжня історія. Одержуєш ось такі радіограми, і хочеться тікати на фронт. Краще загинути від російської кулі в бою, аніж марно морочитися з російськими кретинами, що іменуються агентами абверу. Нісенітниця! З самого початку нісенітниця, а тепер особливо!

– Я знаю, дорогий Фогель, що ви людина настрою, – Рудін співчутливо посміхнувся до нього. – Мине, мине й це. А ось з приводу загибелі близьких прийміть моє щире співчуття. Це горе справжнє.

– Ні, Крамер, – Фогель по-бичачому вперто покрутив головою і заговорив, швидко розпалюючись: – Батьки дружини… Біс з ними, хто вони мені? Плутократи, які по вітальнях і курильнях розповідали анекдоти про фюрера, наживались на його замовленнях для армії. А на мене ж вони дивились як на сумне непорозуміння, яке доводиться терпіти, оскільки їхня донечка віддалася мені, перебуваючи при розумі і в цілковитому здоров'ї. Задавило їх, не задавило – мені від цього ні жарко ні холодно. На їхні капітали я плюю. Адже я, Крамер, солдат партії фюрера за переконанням, а не за калькуляцією. Але дружину все ж шкода: їй вони батьками доводяться…

– Чому ж ви не візьмете відпустку? – спитав Рудін. – Поїхали б до дружини, побули б біля неї, вона ж у великому горі.

– Знову ви про велике горе! Де велике горе, Крамер? Де? – Він кілька разів обвів поглядом кімнату, немовби шукав це горе, і вигукнув: – Воно тут! Невже ви цього не розумієте?

– Будь-яка війна не свято, а така. – тим паче, – якнайсерйозніше відповів Рудін. – І до цього треба було заздалегідь підготуватися. Бо може небезпечно перекоситись погляд на всі події, а поодинокі невдачі на фронті декому здадуться катастрофою.

– Я про катастрофу нічого не говорив, – поквапливо сказав Фогель, здивовано і розгублено дивлячись на Рудіна. – Але ж факт, що волю фюрера перекручують негідники. Згадайте Сталінград. Фюрер хотів дати там вирішальний бій комуністам, а генерали дбали тільки про те, щоб якнайпристойніше втекти звідти. Усі ж про це розповідають, навіть такий обережний Зомбах. А Західний фронт? Чому англосаксонські бандити безкарно нищать наші міста? Де уславлена авіація Герінга? Кажуть, вона розпорошена по всіх фронтах, знову ж таки всупереч волі фюрера. От воно, Крамер, у чому справа і від чого я втрачаю владу над собою. Чому фюрер не доручить Гіммлеру розігнати і знищити саботажників, що засіли в головному штабі? Замість цього гестапо лізе в наш абвер так, ніби саме тут сховалися вороги фюрера, які не бажають коритися його волі. Ви повинні бути щасливі, Крамер, у своєму невіданні. Але ж вперто ходять чутки, що деякі генерали в змові проти фюрера. І якщо люди, йому віддані, бачать усе це і безсилі щось зробити, їм неважко втратити розум. Які тут у біса поодинокі невдачі? Ви б прочитали, що пише мені дружина! Там же, в Німеччині, цілковита паніка. Може, через це я й не хочу їхати туди. Я не винесу зустрічі з нашим тупоголовим німецьким обивателем. Коли фюрер у Парижі, обиватель горлає: «Хайль!», а коли фюрер веде важку історичну битву з росіянами, де перемога здобувається кров'ю, він горлає: «Рятуйте!» Мені не можна зустрічатися з цією публікою – перестріляю. Адже там нічого не розуміють, Крамер. Я безжально написав дружині, що не доводиться дивуватися загибелі її брата, бо він, замість того, щоб іти на фронт, ховався за татову спину. А дружина пише у відповідь, що, мабуть, я тут з глузду з'їхав. Хто, я вас питаю, Крамер, з'їхав з глузду, я чи вони? Будь проклята вся ця порода! А фюрер же передбачав і це. У «Майн кампф» він писав, що постійним завданням партії є винищення в німецькому народі смердючого духу бюргерського міщанства. Вони ж підвели зараз голову, прибравши личину генералів-змовників або спекулянтів, що поховались од війни… Ні, ні, Крамер, довго я цього не витримаю. Я подам рапорт, щоб мене послали на фронт. Усі віддані фюреру солдати партії повинні бути там, де перед очима ворог, а не ця муть… з вашими люмпенами, які не знають нічого дорожчого від своєї шкури. Ми, бачите, повинні їх рятувати, передбачаючи можливе пересування фронту. Ваші бойові кадри, Крамер! Можете, звичайно, бути задоволені своєю діяльністю і дивитись на мене як на неврастеніка, можете! Але мене ви цим не заспокоєте, і повага моя до вас від цього не зросте. Навпаки, Крамер… Мені не до душі сліпі. І ті, хто такими народилися, і ті, хто сліпі з умислом. Розумієте ви мене? А тепер ідіть, я боюсь, що наговорю вам зайвого…

Рудін ображено промовчав, підвівся і, не прощаючись, вийшов.

Хіба могло бути щось приємніше від того, що він зараз почув? Пацюки запищали! Поки що всі ці фогелі ще не розуміють головного. Лихо їхнє не в тому, що в штабах засіли генерали-змовники, а в тилу – обивателі. Лихо їхнє в тому, що Радянська держава виявилася не по зубах їхньому фюрерові і його бандам. Радянський народ, Радянська армія, партія комуністів – ось хто вершить тепер історію і суд над Німеччиною. І велике щастя – знати, що ти також причетний до цієї священної боротьби.

У вестибюлі «Сатурна» біля дошки оголошень стояв Щукін. Рудін поглянув на нього майже з ненавистю: теж діяч, хоче і невинність мати, і капітал придбати. Коли Рудін підійшов до якого, Щукін тихо сказав:

– Треба поговорити.

Рудін пройшов мимо нього і став підійматися сходами.

Щукін пішов за ним. Досі вони неухильно виконували сувору умову: про свої справи в приміщенні «Сатурна» не розмовляти. Але виходити зараз удвох мимо чергового офіцера, який сидів у вестибюлі, було ризиковано. Останнім часом, особливо після вибухів, і в місті, і в «Сатурні» підозра до російських співробітників посилилась. Але настав такий момент, коли розмову з Щукіним Рудін відкладати більше не міг.

Вони зайшли до службової кімнати Рудіна. Діставши з сейфа зведення про відбір полонених, Рудін запросив Щукіна сісти поряд з ним до столу і сказав пошепки:

– Ви прийшли до мене спитати, чи немає з-поміж відібраних мною кандидатів таких, які потрібні вашій групі, і в зв'язку з цим ми переглядаємо списки.

– Гаразд. Сьогодні вранці Мюллер горлав, що ми мало одержуємо потрібних нам людей.

– Що у вас? – перебив його Рудін.

Щукін розповів про документи невійськового зразка, що їх він тепер готує для агентів. Розповів про допит Олейникової і про фразу Мюллера, яка вразила його, що Олейниковій треба буде чекати посланця Мюллера аж до післявоєнного часу. І, нарешті, про те, що останнім часом оброблюваний ним контингент, як правило, складається із зрадників і активних прислужників гітлерівців. А сьогодні вранці Мюллер домовився з начальником гестапо Клейнером, щоб той відібрав для нього найактивніших поліцаїв і таємних інформаторів.

– Так, це треба ретельно обдумати, – сказав Рудін після розповіді Щукіна. Але насправді йому вже було цілком ясно, що група «Два ікс» займається засиланням агентів про запас, на майбутнє. Неясно було лише, на що вони розраховують, роблячи це. Можливо, вони готуються до миру або хоч би до перемир'я і хочуть заздалегідь забезпечити собі позиції в нашому тилу? І зрозуміло, що для цього їм потрібні люди більш надійні, такі, які вчинили перед своєю країною дуже тяжкі злочини, щоб у паспорті на нове ім'я бачити єдиний для себе порятунок від кари.

– Що ж мені робити? – спитав Щукін. – Я відчуваю, що тут щось криється.

– Ви знаєте хоч приблизно, в які місця їх засилають?

– Ні. Я роблю свою частину роботи по підготовці паспорта, коли на його бланку ще немає навіть прізвища. Агентів везуть на аеродром десь аж у Польщу. Але далеко не всіх. Ось усе, що я знаю.

– В чому полягає ваша робота?

– Я роблю штамп прописки.

– Але ж на штампі вказане й місце проживання?

– Але ж я не знаю прізвища, і потім це зовсім не означає, що агента засилають саме в те місце, де прописаний його паспорт.

Який-небудь підпис на штампі прописки робиться?

Обов'язково. Підпис начальника паспортного відділу міліції.

– Ви підписуєтесь неоднаково?

– Звичайно.

– А що, коли в усіх варіантах підписів робити якийсь єдиний умовний знак?

Щукін підвів на Рудіна здивований погляд, мовчки підсунув до себе аркуш паперу і зробив на ньому десятка з півтора різних підписів і в кожному, в різних місцях, він виписував зовсім непомітний умовний знак – щось на зразок недописаної літери «О».

– Здорово у вас рука набита… – тихо сказав Рудін.

– А мене здивувала ваша пропозиція, бо я про такий знак давно, дуже давно думав. Робив документи і мріяв про отакий обумовлений з нашими знак. Я ще тоді цей знак і розробив.

Рудін взяв аркуш з підписами, акуратно його склав і сховав до потайної кишеньки в рукаві піджака.

– Що ми можемо зробити ще?

– Я можу передавати вам номери всіх паспортів, що проходять через мої руки.

– Гаразд. Але нам слід передбачити і таку ситуацію, коли у нас раптом зовсім зникне можливість спілкуватися. Так що більш надійним залишається знак у підписі. Сказати правду, я вже почав тривожитися, що ми з вами так нічого і не зможемо зробити по вашій групі. Але тепер початок покладений. Спасибі. І все ж головне для нас – підібратись до списків агентів. Подумайте про це, будь ласка.

– Я думаю зараз лише про одне, – похмуро сказав Щукін, – вони вже затівають щось на післявоєнний час. Раптом війна скінчиться, а я біля розбитого корита! Дружина з сином весь час перед очима. Як почну думати про них, владу над собою втрачаю…

Вони вже пробули вдвох досить довго, і Рудін перебив його:

– А треба б навпаки: думаючи про них, робитися сильнішим, розумнішим, сміливішим.

– Легко сказати… – зітхнув Щукін. – Ви подумайте, скільки в мене за плечима провин! Та ще й яких!

– Усе тепер залежить від вас. Лише від вас, – сказав Рудін. – Вам пора йти…