Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 32

Найважчим для Маркова було чекання. Воно стало ще нестерпнішим після того, коли вирішили якомога рідше виходити в ефір і перейти на зв'язок через «поштові скриньки». Деякі повідомлення з міста приходили до нього на четвертий, а то і на п'ятий донь. У вільні години він проводив заняття з бійцями Будницького, навчав їх методів і техніки розвідувальної роботи. Це вже давало відчутний результат: бійці активно діяли по всій окрузі, часто ходили в далекі рейди; повертаючись, приносили іноді дуже цінну розвідувальну інформацію…

Цього вечора в загоні Будницького відбувалися партійно-комсомольські збори, на яких був присутній Марков. Бійці сиділи на маленькій лісовій галявинці, а президія розташувалася на пагорку біля корявого стовбура старого дуба. Навколо шуміло і виблискувало молоденьке листя. Десь близько-близько на всі лади виспівував соловей. Але яким недоречним був його веселий свист. На зборах обговорювали важку подію останніх днів. Загін Будницького вперше зазнав великих втрат. В одному бою загинуло шість бійців. Найприкріше полягало в тому, що сталося це через те, що командир групи Ловейко проявив безтурботність і сліпу самовпевненість.

Ловейко вів свою групу далеким кільцевим маршрутом. Справи йшли добре – група висадила в повітря важливий залізничний міст і відбила в поліцаїв воза з продовольством. На четверту добу, вже в темряві, вони підійшли до села Лосихи, розташованого на березі невеликої річечки. Село було маленьке, хат на п'ятнадцять, не більше. Ловейко вирішив, що німецького гарнізону тут бути не може, і всім складом групи ввійшов у село без попередньої розвідки. Коли вони добрались до середини єдиної сільської вулиці, що тяглася вздовж річки, по загону вдарило кілька кулеметів. Уцілілі бійці кинулись до річки й залягли там у прибережному чагарнику. Бій точився до світання й кінчився тим, що гітлерівці примусили залишки загону безладно відступити. Уцілілі бійці й сам Ловейко повернулися на базу.

Ловейка спеціально попереджали, що німці негайно пристосуються до боротьби з рейдовими загонами. Будницький втовкмачував йому: «Ні кроку без розвідки». І от не стало шістьох бійців, і серед них богатиря Ольховикова, того самого, який керував боєм, коли Рудін здавався в полон. Мало того, Ловейко не знав, чи всі, хто лишився на сільській вулиці, вбиті. Може, там були й поранені? Втрачено повозку з продовольством, яке було так потрібне загону.

Марков на зборах не виступав, слухав, що говорили інші. Це було перше в загоні серйозне порушення військової дисципліни. А втім, ні, порушення бували й раніше, але оскільки вони не приводили до трагічних наслідків, про них говорили іноді навіть з веселим молодецтвом. І саме Ловейко, який вважався помічником Будницького, випустив летучу приказку: «Партизан не солдат, він сам собі генерал».

– Ну, сам собі генерал, – сказав Будницький, звертаючись до нього, – відповідай перед партією і народом про свій генеральський злочин. А спершу послухай, що скажу тобі я. Ти що ж, вирішив, що ми з цілої дивізії вибрали й послали сюди кращих з кращих для того, щоб ти їх тут поставив під німецькі кулемети?

Ловейко сказав щось, але Будницький, дивлячись на нього лютими очима, крикнув:

– Відповідай, як ти посмів повернутися на базу живим?

Бійці виступали коротко. Ловейко вчинив злочин і, звичайно, не може залишатися в партії. Говорили про те, що ця трагічна історія повинна стати уроком для всіх. Бійці пригадували порушення військової дисципліни, що траплялися раніше, називали прізвища, не милували товаришів.

Марков бачив суворі обличчя бійців; і видно було без слів, що цей випадок ніколи не забудеться.

Ловейко не виправдовувався і не просив зглянутися.

– Я усвідомлюю свою провину, – сказав він і після довгого мовчання додав: – Пошліть мене на найтяжче, на смертельне діло, щоб я власною кров'ю змив свою ганьбу.

Будницький знову не втерпів:

– У нас всі щодня на смерть ідуть і вважають це за честь, а ти хочеш іти, щоб з себе змити кров товаришів? Хочеш красивої смерті? А розстрілу перед строєм ти не хочеш?

– Розстрілюйте, – твердо промовив Ловейко.

Його виключили з партії. До рішення командування про віддання Ловейка до військово-польового суду ухвалили вважати Ловейка під арештом і тримати його в землянці, де він до цього часу жив разом з чотирма бійцями.

Люди розійшлися притихлі, серйозні. А соловейко, наче нічого й не сталося, розсипав у присмерковому лісі звабливі трелі.

Марков ішов із зборів глибоко замислений. Спустившись у землянку, він сів до столу й задумався про співробітників своєї групи. Ще і ще раз причепливо аналізував роботу Рудіна, Кравцова, Савушкіна, Бабакіна. Ні, ні, він не міг знайти навіть натяку на недисциплінованість кого-небудь з них. На початку операції дещо легковагими були донесення Савушкіна про його зустрічі з німецьким інженером Хорманом. Але тоді він ще не розумів, якими важливими можуть виявитися стосунки з цією неприємною для нього людиною. В останніх же його донесеннях усе було серйозно, точно, діловито… Ні, і Савушкін працював добре…

Вже майже місяць Савушкін невідлучно був при Хормані. «Відходи» від операції Кравцова по вилученню коштовностей, які той одержував через Бабакіна, остаточно покорили німецького інженера. Він вирішив не відпускати од себе Савушкіна і оформив його своїм другим шофером і перекладачем для зв'язку з російськими робітниками, яких залучали на будівництво. Насправді ніякого такого зв'язку Савушкін не здійснював, а, користуючись машиною Хормана і виданими йому документами, «ганявся за коштовностями».

Не так давно небезпечною перешкодою для Савушкіна раптом стала пасія інженера – Тоська. Пронюхавши, які справи у Савушкіна з Хорманом, вона захотіла мати свою частку баришів. Савушкін повівся з нею грубо: порекомендував їй не совати носа куди не слід. Тоді вона розповіла все своєму дружкові Анатолію, і вони вирішили діяти разом. Спочатку друзі вступили з Савушкіним у мирні переговори. Але, не досягнувши свого, перейшли до агресивних дій. Якось увечері вони підстерегли Савушкіна в безлюдному місці і пред'явили йому ультиматум: або полонину цінностей їм, або він пошкодує.

– З тебе цілком досить тютюну, який ти від мене одержуєш, – спокійно сказав Анатолію Савушкін і додав Тосьці: – А ти, якщо ще хоч раз писнеш, втратиш усе, що маєш…

Агресори явно розгубились і не знали, що їм далі робити. А поки вони роздумували про це, Савушкін пішов.

Проте незабаром Савушкін розгадав їхній нехитрий план. Вони просто вирішили пограбувати Хормана і втекти. Підготовку до цього вони вели грубо, з нахабною сміливістю карних злочинців. Савушкін вистежив їх і попередив Хормана. Той розлютився, і через два дні настала розв'язка: Хорман застав їх, коли вони порпались у йогочемоданах. Погрожуючи пістолетом, він загнав їх у комірчину, замкнув і викликав гестапо. Тоська і Анатолій попали в тюрму. Вони явно переоцінили в Хормані ліричне начало.

Будівництво аеродрому закінчилось. Хорман сказав Савушкіну, що яке б нове призначення він не дістав, неодмінно візьме його з собою і знайде йому якусь посаду…

Цього дня на аеродром почали прибувати бомбардувальники. Надвечір на стоянках, як полічив Савушкін, їх було не менше шістдесяти. Завтра повинні прибути решта, а також командування повітряної армії, якій цей аеродром було передано. Вночі Савушкін встиг передати зв'язковому підпілля докладне повідомлення про аеродром. Рано-вранці наступного дня над аеродромом на великій висоті пролетів радянський літак-розвідник. На перехоплення його вилетіли «мессершмітти», але не наздогнали літака: перешкодила надто щільна хмарність.

Удень Хорман передав по акту аеродром командуванню повітряної армії. З цієї нагоди відбувся обід в офіцерській їдальні.

Савушкін, як наказав йому Хорман, чекав його дома. Рано-вранці вони разом поїдуть у Мінськ, де Хорман дістане нове призначення. Чемодани інженера вже були заштопані. Савушкін прокинувся від того, що Хорман щосили тряс його за плечі.

– Вставай! Вставай! Чорт тебе взяв!

Савушкін схопився й одразу все зрозумів. Наші літаки бомбили аеродром.

– Чемодани! – крикнув Хорман і потяг найбільший у машину.

На аеродромі вибухали фугаски, горіли літаки. Бомба влучила в бензосховище, до неба піднялася стіна білого вогню.

Машина рвонулася з місця й помчала по розбитій дорозі, яка обхідним шляхом вела до шосе. Хорман так розгубився, що включив обидві фари.

– Погасіть світло! – кричав йому на вухо Савушкін, але інженер мов оглух і гнав машину далі з засвіченими фарами. Савушкін погасив їх. Темрява чорною стіною стала перед машиною. Хорман різко натиснув на гальмо, чемодани з заднього сидіння попадали на їхні спини. Хорман вилаявся і виліз з машини. Слідом за ним виліз і Савушкін. Від аеродрому вони від'їхали вже кілометрів з п'ять. Наліт радянських бомбардувальників тривав. У чорному небі гули літаки, там, на аеродромі, раз у раз виростали вогненні кущі вибухів, але гуркіт їх здавався вже далеким і був схожий на грім грози, що відходила.

– Погано, Вольдемар, – сумовито сказав Хорман. Дуже погано. Німець – це орднунг… порядок. Де порядок? Аеродром – і нема зенітної артилерії. Нікс орднунг. Дуже погано, Вольдемар…

Савушкін, здавалось, був так переляканий, що не міг що-небудь сказати у відповідь. Він чудово розумів, про що каже Хорман. Залізничний состав із зенітними батареями, призначений для охорони аеродрому, наче крізь землю провалився. Він повинен був прийти ще п'ять днів тому. Одне з двох: або батареї самовільно захопив який воєначальник, або цей ешелон накрили партизани. І в тому і в другому випадку Хорман мав рацію: славнозвісного німецького порядку в цій історії не видно було.

Вони поїхали далі.

На світанні, коли попереду вже показався Мінськ, Хорман, втомлений, брудний, сказав посміхаючись:

– Ми виїхали з аеродрому до того, як прилетів Іван. Зрозумів?

Савушкін усе розумів.

День він провів у машині Хормана, охороняючи його чемодани. Машина стояла в затінку бульварчика біля величезної будівлі, в якій до війни був Будинок офіцерів. Хорман зникав на годину-півтори, потім прибігав, обмацував поглядам чемодани, говорив Савушкіну: «Ждемо, так треба», – і знову біг.

Коли вже стало сутеніти, він прийшов і повідомив:

– Є нова робота, Вольдемар, все в порядку.

Він розповів Савушкіну, як цілий день навколо нього йшла, як він висловився, боротьба порядку з безладдям. Справа в тому, що нове його призначення вирішилось ще три дні тому. А тутешнє начальство пробувало не підкоритися берлінському наказу, і цілий день дзвонило в Берлін, вимагаючи, щоб Хормана повернули на відбудову розбитого росіянами аеродрому.

– Але тут порядок мав перемогу, – сказав Хорман. – Аеродром більше не мій справа.

Ночували вони в готелі разом, в одному номері.

– Ти, Вольдемар, тримайся за мій рука, – сказав Хорман, ставлячи на стіл пляшку свого улюбленого рому й закуску.

Він сп'янів, як завжди, дуже швидко і знову впав у дику меланхолію, молов усяку нісенітницю, але жодного слова про те, що найбільше цікавило Савушкіна, – про нове своє призначення.

Вранці Хорман був бадьорий і веселий. Не снідаючи, вони упакували дві посилки його дружині і відвезли їх на військову пошту. Дорогою в готель Хорман засміявся і сказав:

– Велике місто – великий гешефт. Тепер ми з тобою маємо багато великий місто. Я одержував великий пост. Рейх дивиться на Хормана й каже: «Браво, Хорман!»

Поступово Савушкін з'ясував, що Хормана призначено нічним керівником будівництва оборонних укріплень тут, у Білорусії.

– Розумієш, Вольдемар, як добре, – говорив Хорман, – ти – моя машина, твій документ, і гестапо каже «пардон». А мій робота така: треба їхать Гомель, Борисов, Вітебськ, Мінськ, а ти там шукаєш товар і робиш свій реалізація продукти. Ми матимемо великий капітал… Розумієш?

Тепер відома і приблизна зона, де будуватиметься укріплення. Савушкін чудово розумів, що наближається до великої і важливої справи, заради якої можна піти на все…

Розділ 33

На цей час Кравцов опинився в надзвичайно рискованому становищі. Коли ще в Москві розроблялися плани оперативних дій учасників групи Маркова, для Кравцова було зазначено кілька тем для першої його розмови з гестапівцями, якими він повинен був зацікавити німців. Серед інших була тема «Робота серед молоді й підлітків, що лишилися на окупованій території». Цей козир і виклав Кравцов під час першої зустрічі з оберштурмбанфюрером Клейнером. Клейнер, виявляється, не забув цієї розмови і, коли операції по вилученню коштовностей закінчились, підключив Кравцова до роботи серед молоді і підлітків, що лишилися в місті. Цим займалася досить велика група гестапівців, керував якою сам Клейнер. Спочатку Кравцов не знав кінцевої мети цієї роботи, йому сказали, що завдання полягає нібито у відверненні молоді від різних порочних захоплень, зокрема від хуліганства і злодійства, які справді процвітали в місті. Крім того, Кравцов розраховував, беручи участь в роботі цієї групи, вести розвідку серед молоді.

Хлопцям і на думку не спадало, що цивільні люди, які займаються ними, – гестапівці. Вони називали себе чиновниками міністерства східних областей. Ніякої політики! До хлопців вони зверталися з невинними проханнями – допомогти місцевій адміністрації захистити населення міста від хуліганів і злодіїв. А п'ятнадцятилітньому підліткові навіть подобається брати участь у нічному патрулюванні по місту й носити на рукаві пов'язку з написом «Команда порядку». До цих команд вступало чимало молодих хлопців, і Кравцову ніяк не щастило дізнатися, що робиться в усіх командах і що являють собою хлопці, які вступили туди.

Наступною справою гестапівців було відкриття в місті молодіжного клубу. Відповідальним за клуб призначили Кравцова. Саме в цей час Добринін закінчив свою місію підставного агента «Сатурна»: як було заплановано, партизанський загін «в результаті склоки» серед його керівників розпався, і Добринін лишився без роботи. Марков, розуміючи всю складність становища, в яке потрапив Кравцов, вирішив направити йому на допомогу Добриніну. Коли той з'явився в місті, Кравцов «завербував» його агентом гестапо і незабаром залучив до роботи в молодіжному клубі. Спільно вони вирішили, що перше їхнє завдання – користуючись клубом, розвідати настрої молоді. Добринін запропонував для початку провести вечір відпочинку молоді з танцями та іграми. От коли стало в пригоді те, що Добринін замолоду працював старшим піонервожатим у літньому піонерському таборі. Поданий Кравцовим план вечора затвердив Клейнер. Він попередив, що неодмінно заїде в клуб, але, так би мовити, неофіціально.

В суботу клуб молоді був переповнений. Особливо башто людей товпилося в коридорі: там стояла, привезена її офіцерського казино, радіола. Лунала джазова музика. Кравцов тинявся серед молоді, прислухався до розмов. Невже всі вони прийшли б сюди, якби знали, що все це справа рук гестапо? Ні, ні, цього не може бути. Треба з кимось із них поговорити по щирості, пояснити… Але хто з ними говоритиме? Кравцов і Добринін не можуть. Перший же хлопчина, дурніший або балакучіший за інших, може провалити їх…

Приїхав Клейнер. Він був у цивільному, і хлопці не знали, хто цей високий вродливий чоловік. Побачивши Кравцова, Клейнер подав йому знак очима.

Вони вийшли на вулицю і, звернувши за ріг клубу, зупинились.

– Послухайте, це грандіозно, – сказав Клейнер. – Перший вечір – і стільки молоді! Я гадав, що в усьому місті її менше, ніж зараз у клубі. Дякую вам, пане Конопльов. Наступної суботи організуйте такий же вечір, і я викличу сюди кінохроніку. Завтра вранці ви мені доповісте про все, що було на вечорі. – Клейнер потиснув руку Кравцову й попрямував до машини.

Коли Кравцов повернувся до клубу, молодь з коридора перейшла в зал, де розігрувалась вікторина з призами. Кравцов сів аж в останньому ряду.

– Увага, увага! – кричав зі сцени Добринін. – Ставмо друге запитання. Увага! Назвіть прізвище видатного полководця з шести букв. Відповідати швидко, лічу до трьох. – Він плеснув у долоні. Раз…

– Чапаєв! – викрикнув хлопець, що сидів у останньому ряду, неподалік від Кравцова.

– Чапаєв! Чапаєв! – почулося ще кілька невпевнених голосів.

– Ні, ні,– Добринін помахав рукою і ще раз плеснув долоні.– Два… Людина, яку знає весь світ! Шість букв!

– Ну?!

– Суворов! – почувся тоненький дівчачий голосок.

– Неправильно! Ну-ну! – Добринін плеснув долонній втретє. – Три! Мимо. Ex, ви! Гітлер – от хто!

– У-у. – розчаровано загудів зал.

– Увага! Увага! – вів далі Добринін. – Запитання третє. Хто такі Мінін і Пожарський? За що їм поставлено пам'ятник у Москві на Красній площі? На думання даю рівно хвилину. – Добринін подивився на годинник і відійшов у глиб сцени.

«Він збожеволів, чи що?» – думав Кравцов, лаючи себе за те, що не перевірив добринінської вікторини. Але тепер було пізно, і нічого зробити вже не можна. Запитання поставлено. У залі гул. Хлопці радяться один з одним, і от над рядами звелася рука.

Добринін вийшов на авансцену.

– Ну, давай, давай!

Хлопчина в окулярах, з білявою патлатою головою, заговорив густим баском, ніби відповідав на запитання вчителя у школі:

– Це було в сімнадцятому столітті. Польські інтервенти захопили Росію й Москву. Мінін і Пожарський, які жили в Нижньому Новгороді, кинули клич створити народне ополчення для врятування Росії і Москви. Вони скликали велике військо, повели його на Москву і розгромили поляків. За це їм і пам'ятник.

– Правильно! Як тебе звуть?

– Кость.

– Кость має п'ять очок. Ідемо далі. Запитання четверте…

У Кравцова було відчуття, ніби він сидить на міні уповільненої дії, яка щомиті може вибухнути. Проте далі по ходу гри він поволі почав заспокоюватись. Добринін ставив найрізноманітніші запитання, і більше половини з них були пов'язані з датами, іменами її подіями, взятими з історії Німеччини. Правда, на ці запитання майже не відповідали. Але хіба в цьому винен організатор гри? А те, що свою історію хлопці знають, – це не дивно, вони ж вивчали її в школах.

На кінець гри Кравцов зовсім заспокоївся. Добринін під дружні оплески вручив приз – плитку шоколаду і книгу Гітлера «Майн кампф» патлатому хлопчині в окулярах, який відповів на сім запитань з десяти.

У коридорі заграла радіола, і молодь посунула з залу.

Кравцов трохи затримався, щоб вийти разом з хлопчиною, який у грі назвав ім'я Чапаєва. Це був кремезний юнак з серйозним і навіть сердитим обличчям. Він виходив із залу разом з приятелем. Кравцов пішов за ними й почув їхню розмову.

– Як би ти не вскочив з своєю відповіддю, – сказав хлопцеві приятель і озирнувся,

– А ти хотів би, щоб я сказав «Гітлер», га? – спитав його товариш похмуро, і той розсміявся.

– А вийшло здорово, всі кричали: «Чапаєв! Чапаєв!»

Вони загубилися в натовпі. Незабаром до Кравцова проштовхався ще збуджений грою Добринін.

– Ну, як? – тихо спитав він.

– Спочатку я злякався, – відповів Кравцов. – Але ніби все в порядку.

– Слухай-но, що я тобі скажу… Той хлопчак, в окулярах, книгу Гітлера засунув в урну, і всі, хто це бачив, засміялись.

– Дізнайся, хто цей хлопчина і де живе, – сказав Кравцов. – Поговори з ним. І ще он з тим, – Кравцов знайшов у натовпі свого сусіда по останньому ряду, – он бачиш, сердитий такий, зачіска на проділ?

– Бачу.

– Це він перший назвав Чапаєва.

– Гаразд. – Добринін пірнув у натовп танцюючих…

Вранці Клейнер викликав до себе Кравцова.

– Ну, як пройшов вечір?

У його запитанні Кравцов відчув ледь помітну іронію.

– Не зовсім так, як хотілося… – відповів Кравцов, думаючи, що Клейнеру вже доповів про вечір хтось із його співробітників. – У цьому розумінні особливо показовою була проведена нами вікторина. Звичайно ж, голови молоді ще засмічені тим, чого їх навчали в школі, і пропагандою комуністів. Взагалі з цією молоддю треба працювати й працювати, і це буде нелегка справа.

Клейнеру відповідь Кравцова явно сподобалась. Можливо, він чекав, що Кравцов почне розхвалювати вечір.

– Так, так, мені про цю вікторину розповідали, – сказав Клейнер. – Ця гра в Росії популярна?

– Так. І вона дуже допомагає з'ясувати думи й бажання учасників гри. По суті справи, це гра-допит.

– А що? Розумно, розумно. – Клейнер помовчав і сказав: – Я хочу, щоб ви знали, яких двох результатів ми чекаємо від цього задуму з місцевою молоддю. Переважну більшість її ми повинні підготувати до відправки в Німеччину як робочу силу. Я вже розпорядився, щоб у вашому клубі регулярно крутили фільми про життя в Німеччині й виступали оратори, які вміють добре змалювати німецьке життя. Але одночасно ми повинні відібрати для початку, скажімо, сотню найнадійніших, з них ми зробимо спеціальний загін, підпорядкований гестапо. Ви не бачили останньої кінохроніки про Кавказ?

– Ні,– ледь чутно відповів Кравцов, страшенно вражений почутим.

– У кінохроніці показано, – мовив Клейнер, – як спійманих партизанів розстрілює каральний загін, сформований з місцевих жителів. Не випадково майже весь випуск хроніки присвячений епізоду з розстрілом. Берлін надає величезного значення цій справі, і ви самі розумієте чому. Менше собак буде почеплено на нашу з вами фірму. Мені вже дзвонив про це сам Кальтенбруннер. Я гадаю, що саме ви і повинні підібрати надійних хлопців у місцевий загін.

– Боюсь, що я з цим не справлюсь, – з небезпечною квапливістю сказав Кравцов і, помовчавши, пояснив: – Усі ці хлопці мені, як росіянину, довіряють менше.

Клейнер здивовано подивився на Кравцова.

– Не впізнаю вас, пане Конопльов! Усе навпаки! З усієї нашої групи саме вам найлегше розмовляти з молоддю. Це підтверджує і вчорашній вечір. Так що прошу вас не хникати, а попрацювати так, як належить людині, яка скоро з рук Німеччини одержить орден.

– Я, звичайно, буду старатися.

– Я вірю в вас, пане Конопльов, – майже урочисто промовив Клейнер.

Весь день Кравцов був у тривожному збентеженні: він не знав, як тепер бути. З одного боку, він міцно вліз у гестапо, і його донесення про плани й діла гестапівців були для Маркова дуже цінними. З другого – він повинен тепер стати прямим підсобником гестапівців у їхніх кривавих ділах. Способів усунутися від виконання доручення Клейнера він не бачив. «Треба тікати з міста», – ця думка ставала дедалі настирливішою.

Увечері Кравцов і Добринін зустрілись у будиночку мічурінця. Добринін не поділяв похмурих думок Кравцова; він вважав, що вони можуть знайти вихід із ситуації, яка створилася, проте нічого конкретного поки що запропонувати не міг.

– Хлопці ж нашенські,– переконано говорив Добринін. – Їм тільки шепни, чого він них хочуть, вони ні в Німеччину не поїдуть, ні тим паче найматися в кати.

Кравцов не міг пройнятися оптимізмом товариша. «Одно з двох, – думав він, – або Добринін не розуміє всієї складності становища, або, дорвавшись, нарешті, до діла, просто не хоче його кидати».

– Не впізнаю тебе, слово честі, не впізнаю! – пробував жартувати Добринін. – Куди поділось твоє славетне нетримання рішучості?

– Кинь жартувати, – похмуро сказав Кравцов.

Вночі вони написали донесення Маркову про становище, що склалося. В донесенні подавались обидві думки: кравцовська – про вихід з міста і добринінська – про спробу підірвати зсередини гестапівську роботу серед молоді. Вранці Кравцов відніс це донесення Бабакіну, попередивши його, що справа дуже спішна.

Наступного дня вранці Бабакін передав Кравцову відповідь Маркова.

«Про вихід з міста, не може бути й мови: ми, як і раніше, повинні знати від вас усе про діяльність гестапо. Необхідно зробити все можливе для ліквідації критичної ситуації з молоддю. Разом з Добриніним виявіть з її середовища хоча б півтора десятка таких, на яких можна покластися, їх імена й адреси через відомих вам людей передасте підпіллю. Спираючись на відібраних вами хлопців, підпільники розгорнуть агітаційну роботу серед усього контингенту. Вам же необхідно продумати заходи, які розкрили б молоді, хто ними займається і що їх чекає. Скористайтесь тим, що начальство поспішає. Їм тепер не до тонкощів, і можна діяти прямолінійніше, а це значить, що перед молоддю можна оголити мету гестапо в усій її мерзенності і небезпечності. Ваші дії не повинні суперечити вашому становищу. В ті заходи, які ви продумаєте, обов'язково залучіть гестапівців, в усьому з ними радьтесь, заручіться їхнім схваленням, провокуйте на те, щоб вони давали вам вказівки, і перетворіться на виконавців цих вказівок, які не несуть у дальшому прямої відповідальності перед гестапо. Бажаю успіху. Привіт. Марков».

Кравцов прочитав радіограму вже по дорозі в гестапо. Ретельно її знищивши, він мимоволі уповільнив крок. Проте на обмірковування вказівок часу не було. Він уже запізнювався в гестапо, де сьогодні, іронією долі, йому повинні вручати орден.

Церемонія відбувалася в кабінеті Клейнера. Для вручення ордена прибув представник армії – полковник із залізним хрестом на шиї. Були присутні всі начальники відділів, кореспонденти, кінооператори.

Першим говорив Клейнер. Не відчуваючи ні найменшого збентеження, він дуже похвально відізвався про роботу керованої ним установи. Потім довго просторікував про гестапо взагалі і про його найважчу місію серед переможних інститутів фюрера. Він висловив жаль, що не всі це розуміють, і при цьому недвозначно подивився на армійського полковника.

– Одне з найважчих завдань гестапо в розбещеній комуністами Росії,– сказав Клейнер, піднявши вказівний палець, – уміти знайти підтримку великим цілям Німеччини серед тверезо мислячої частини місцевого населення. І я пишаюся тим, що сьогодні одержує орден за заслуги перед Німеччиною мій російський співробітник пан Конопльов. – Він заплескав у долоні, дивлячись в об'єктив включеного кіноапарата. – Хайль Гітлер!

До стола підійшов полковник із залізним хрестом на шиї. Він тримав відкриту синю коробочку з орденом. Кінооператор крупним планом зняв орден.

– Пане Конопльов, прошу вас підійти сюди, – сказав Клейнер.

Кравцов вийшов уперед і став перед полковником.

– Армія доручила мені вручити вам високу нагороду, – однотонним, скрипучим голосом заговорив полковник. – Я роблю це з задоволенням. Армія знає про ваш цінний подарунок і говорить вам спасибі. Але в армії кожне її слово – це обов'язково діло. – Полковник глянув на Клейнера. – Тому і армійське спасибі набуло матеріального виразу у вигляді цього ордена. Поздоровляю вас і хочу вірити, що у вашій особі армія придбала надійного помічника на всьому її важкому шляху. – Полковник викинув уперед праву руку. – Хайль Гітлер! – Після цього він потис Кравцову руку і сам прикріпив орден до його піджака. Всі аплодували, апарат крупним планом знімав Кравцова.

– Ви хочете говорити? – звернувся до нього Клейнер.

– Так, кілька слів… – здавалось, що Кравцов схвильований і щасливий до краю. – Мені зараз ніяково перед усіма, хто тут присутній. Порівняно з ними я зробив так мало, і раптом… ця нагорода. Так дозвольте ж мені розцінювати її не як нагороду за зроблене, а як високий вексель довір'я, який мені належить ще оплачувати своєю роботою.

Його виступ сподобався, йому аплодували.

– Пан Конопльов, – сказав Клейнер, – почав зараз іншу велику справу, і, можна сказати, почав успішно. Я хочу побажати йому виконати її так само добре, як попередню…

Церемонія закінчилась. Кінооператори погасили свої лампи-підсвітки. Начальники відділів розійшлись. Поїхав полковник із залізним хрестом на шиї. Клейнер розмовляв з Кравцовим.

– Ви виступили, Конопльов, не тільки добре, а й дуже правильно по суті. Вексель, саме вексель. – Клейнер знову підняв свій повчальний палець, – хочу, щоб ви знали, я весь час пам'ятатиму ваш вислів – вексель.

– Я теж його завжди пам'ятатиму, – посміхнувся Кравцов.

Він пройшов до своєї кімнати, сів біля столу й поринув у глибокі роздуми. Кравцов був справді схвильований. Ще недавно, дізнавшись про нагородження, він думав про це як про свою велику перемогу. Адже коли розвідникові ворог вручає нагороду – це значить, що працює розвідник добре: розумно, хитро, не викликаючи підозри. А зараз він побачив цей орден зовсім в іншому світлі: не буде ж ворог вручати йому орден тільки за те, що йому довіряє? І зовсім не випадково Клейнер зараз же згадав про операцію з коштовностями і так натискав на слово «вексель». Ясно, то цьому задуму з молоддю вони надають величезного значення. Отже, зірвати плани гестапо – його святий обов’язок. Але як зробити це, не втративши довір'я Клейнера?

І ще одну ніч Кравцов і Добринін провели без сну…