Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 51

Всю ніч, поки тривала облава, командний пункт Маркова охороняв загін бійців Будницького. По одному, по двоє вони чатували навколо руїн борошняного лабазу, готові вступити в бій, якщо з'являться есесівці. У підвалі всі були готові в разі небезпеки вийти через запасний хід у яр і перебратись на резервну базу. Двічі протягом ночі групи вільного пошуку з'являлися біля руїн, але ніщо тут не затримувало їхньої уваги, і вони пішли собі.

На світанку в підвал спустився Будницький.

– Фріци пішли спати, – сказав він весело Маркову. – Час нам братися за діло.

У відповідь на облаву бійці Будницького мали ще сьогодні зробити в місті дві великі диверсії: вивести з ладу залізничне депо і висадити в повітря офіцерське казино. Марков, розуміючи, які зараз насторожені гестапівці, причепливо розбирав кожну деталь цих операцій, і його знову і знову вражало різностороннє вміння Будницького. В цій постійній готовності до будь-якої найтруднішої справи виховував Будницький і своїх бійців. Він володів чудовою здатністю не те, що пристосовуватись до будь-яких обставин, а якось надзвичайно швидко вростати в них. «Росте чудовий розвідник», – думав про нього Марков і вже давно вирішив у думці: закінчиться війна, і він пошле Будницького на хороше, велике навчання.

Зараз, слухаючи відповіді на запитання Маркова, можна було подумати, що Будницький занадто впевнений у собі і своїх людях, але його загін уже мав за своєю спиною багато справ, здійснених розумно, сміливо, впевнено. Було видно, що, й готуючи ці дві великі диверсії, з бійцями було проведено копітку й тонку роботу. В депо і в казино з допомогою надійних людей, які працюють у цих місцях, маленькими порціями було доставлену вибухівку.

Тепер залишалося тільки на призначену годину включити годинниковий механізм пекельної машини. В депо це зробить сам Будницький, а в казино – одна з офіціанток, на ім'я Клава.

– За Клаву, як за себе, ручаюся, – сказав Будницький Маркову і помітно збентежився.

Марков не знав, що вже давно між Будницьким і Клавою були не тільки ділові взаємини.

– Так лише за дружину можна поручитися, – сказав Марков.

Обличчя Будницького почервоніло, але в очах з'явилася хитринка.

– І то не за всяку, – сказав він. – Але за свою я ручаюсь.

– Ви що?.. – Марков здивовано звів брови, ще не знаючи, як до цього поставитись.

– У загсі ми, звичайно, не були, – підхопив Будницький, очевидно вирішивши все розповісти Маркову, – оскільки цього закладу в місті поки що нема, але на віру вона мені дружина. Не гадав, звичайно, що тут знайду таку, в цій ненормальній обстановці, а от знайшов. Так що будьте цілком впевнені, товаришу підполковник. Вона розмалює казино якнайкраще. Як поводитись з механізмом міни, я її навчив, сам іспит приймав. Знає, дай боже кожному… А те, що не доповів вам одразу ж про неї, моя провина… Ми ж тут на особливому становищі…

Висадження в повітря було призначено на наступну ніч після облави. Ні Марков, ні Будницький не знали, що облава буде тривати протягом трьох ночей. Кравцов сам дізнався про це тільки першого вечора облави і повідомити товаришів не зміг.

У неділю початок облави було призначено на двадцять третю нуль-нуль. Клейнер навмисне відсунув початок на пізніший час, гадаючи цим приспати пильність підпільників, які повинні вважати, що на вчорашньому облава закінчилась. Він навіть сам порадив офіцерам CС і співробітникам гестапо, щоб відвести очі, увечері піти в казино. Саме ця обставина пізніше і викликала у нього підозру, що початок зради слід шукати серед його близького оточення.

Рівно о двадцять першій тридцять на залізничному вузлі гримнули один за одним два вибухи такої сили, що, здавалося, струсонули все місто. В темряві з усіх кінців міста було видно сплеск вогню над вокзалом.

Клейнер у цей час був у своєму кабінеті. Він тільки що повернувся після обіду і слухав останні вісті з Берліна. Почувши гуркіт, Клейнер поглянув, чи закриті вікна кабінету шторами затемнення, і продовжував слухати радіо. Він подумав, що це наліт радянської авіації, але одразу ж до кабінету ввірвався його ад'ютант.

– Висаджено в повітря депо і водокачку!

– Хто повідомив?

– Військовий комендант вокзалу.

– Деталі?

– Він повідомив лише факт.

– З'єднайте мене з ним, а самі подзвоніть у казино черговому офіцеру, щоб усі наші люди негайно йшли сюди.

Клейнер був відносно спокійний. Він ще не знав масштабів того, що сталося.

– Комендант вокзалу біля апарата, – доповів ад'ютант і поквапливо зник за дверима.

Клейнер не поспішаючи взяв трубку.

– Оберштурмбанфюрер Клейнер. Що там у вас трапилося?

– Висаджено депо і водокачку. Вся будівля депо, в якому було п'ять паровозів, зруйнована. Водокачка зруйнована вщент. Більше я нічого повідомити не можу. У мене порушений зв'язок з комендантським взводом, у приміщені вокзалу вибиті всі вікна, зірвано частину даху. Вибачте, я мушу йти на місце події.

– Коли повернетесь, подзвоніть мені негайно. Зараз до вас прибудуть мої люди.

Тепер, коли Клейнер зрозумів, що сталося, спокій де й дівся. Він викликав ад'ютанта.

– В казино подзвонили?

– Так. Але подзвоню ще раз. Боюсь, що черговий мене не зрозумів. Дуже погано чути, а там грає музика.

– Яка в біса музика? – загорлав Клейнер. – Сьогодні неділя, пане оберштурмбанфюрер.

– Яка неділя? З'єднайте мене з черговим по казино!

Виявилось, що черговий по казино офіцер усе зрозумів правильно. Він сказав, що офіцери гестапо вже почали виходити, і спитав у Клейнера, чи стосується його наказ, також і офіцерів з приїжджої частини СС.

– Усі повинні залишити цей бордель! – горланив у телефон Клейнер. – Усі, і негайно сюди!

Першим у кабінет Клейнера прийшов Грюнвейс.

– Де всі інші? – закричав на нього Клейнер.

– Хто саме? – спокійно спитав Грюнвейс. Не так просто було злякати криком цю людину з мертвими очима.

– Ви з казино? – задихаючись від люті, спитав Клейнер.

Грюнвейс посміхнувся.

– Я туди не ходжу. Я вів допит, почув вибух і ось зайшов дізнатися, що трапилось.

– Диверсія на залізничному вузлі,– крізь стиснуті зуби гаркнув Клейнер.

Оглушливий гуркіт струсонув будинок, і в стіни його немовби вдарила шквальна хвиля. З тріском і дзвоном посипалися шибки, штори затемнення підкинуло до стелі.

– Погасити світло! – крикнув Клейнер, схопився з крісла і притиснувся до стіни.

Грюнвейс здивовано поглянув на нього, не дуже швидко пішов до дверей і повернув вимикач. Потім він підійшов до вікна, виглянув крізь розбите скло на вулицю і, не повертаючи голови, голосно сказав:

– По-моєму, горить казино.

До кабінету вбіг ад'ютант і мовчки почав приладжувати штори затемнення. Потім вбіг ще хтось. Клейнер не бачив його, було чути тільки його судорожне дихання і потім хрипкий голос:

– Нещастя! Яке нещастя!

Ад'ютант засвітив світло і прослизнув у двері.

Серед кабінету стояв начальник слідчого відділу. Клейнер уже сидів у кріслі і дивився на нього круглими від люті очима.

– Що ви там мимрите? Кажіть ясно, що сталося!

– Я щойно вийшов звідти, – переривчасто заговорив начальник слідчого відділу, – дійшов до пошти, став переходити вулицю… І в цей час мене ніби колодою по спині вдарило.

– Що сталося, чорт би вас узяв? – загорлав Клейнер.

– Висаджено в повітря і горить наше казино, – відповів начальник слідчого відділу. Крик полковника одразу ж привів його до тями. Він підійшов до столу і сів у крісло.

– Я так і зрозумів, – сказав Грюнвейс і спитав: – Наших там було багато?

– Повно, – тихо відповів начальник слідчого відділу. – Там не тільки наші. Багато з армії. Я бачив генералів, вони сиділи за окремим столиком, троє чи четверо. Жах… Жах!

Клейнер віддав наказ увімкнути сигнал тривоги.

За сигналом тривоги, який звичайно давався в загрозливі моменти авіаційних нальотів, усі співробітники повинні були негайно вибігати у двір, де був вхід до бомбосховища. Коли Кравцов вийшов у двір, там уже зібралося чоловік тридцять. Вони юрмились біля замкнутих дверей до бомбосховища і нервово розпитували один одного, що сталося. Кравцов міг би дати їм абсолютно точну інформацію, але він вважав за краще слухати, що кажуть інші…

Прибіг Грюнвейс. Він звелів усім вишикуватися в шеренгу. В цей час у двір заїхали два грузовики. Грюнвейс наказав усім сісти на машини.

– В казино! – наказав Грюнвейс, вскакуючи на підніжку машини.

За наказом Клейнера силами гестапо і СС було оточено райони вибухів. Кравцов потрапив до групи, яка оточила казино, що було тепер купою руїн, охоплених полум'ям. Солдати намагались гасити пожежу, але зробити це було неможливо – осередок вогню ховався під поваленими кам'яними стінами, і варто було солдатам загасити полум'я в одному місці, як воно знову виривалося в іншому. З гуркотом і ревінням примчали чотири танки. Солдати закидали подані їм танкістами стальні троси на руїни і в такий спосіб розтягали кам'яні брили. Однак усе це нічого не дало. Троси розжарювались і рвалися, мов нитки. Через годину прибули дві машини з хімічними засобами гасіння. Полум'я, нарешті, загасили. Все навкруги занурилось у пітьму, і тільки чорні клуби диму спліталися в хисткий стовп, що підіймався над містом все вище і вище, до самих зірок. А праворуч у небі розливалася червоно-сіра заграва палаючого депо.

Повернулись у гестапо лише опівночі. Співробітники розійшлись по своїх, кабінетах, пригнічені всім, що вони бачили. Багато хто з них цього вечора втратив своїх друзів. Усіх охопило відчуття страху і цілковитої своєї безпорадності.

Цієї ночі облави не було. Кравцов додому не пішов, ліг на столі в своєму кабінеті: хіба мало що може спасти на думку начальству, треба бути напохваті. Цілу ніч він чув біганину по коридору, нервові вигуки, лайку.

Близько дев'ятої ранку в коридорі пролунав вигук:

– Всіх до оберштурмбанфюрера! Негайно!

Кравцов зліз зі столу, причепурився і пішов до Клейнера.

У дверях приймальні його зупинив ад'ютант.

– Тільки німці,– сказав він, зачиняючи двері.

Кравцов не відходив, і ад'ютант повторив:

– Тільки німці. Хіба незрозуміло? – І двері захлопнулись.

Кравцов одійшов від дверей і на площадці сходів побачив трьох росіян, які так само, як і він, працювали в гестапо. Серед них був закінчений негідник, підручний Грюнвейса Булочкін, до якого Кравцов уже давно підбирався.

– Що діється? – спитав Кравцов, підходячи до них.

– Суд божий, – посміхнувся Булочкін, – Не хвилюйся, Конопльов, коли треба буде за вчорашнє відривати голови, нас покличуть. Я піду почищу пістолет, треба, як кажуть, приготувати знаряддя виробництва.

Булочкін пішов униз, а росіянин, що працював в реєстратурі, дивився йому вслід і, коли той зник з очей, сказав:

– Коли б нам самим голови не повідривали за компанію. Клейнер ще вночі зажадав особисті справи всіх руських співробітників. Легко сказати: не менше як сто жертв, і всі, як один, велике цабе.

– А що на вокзалі, не чули? – спитав Кравцов.

– Невідомо, дим і досі валує, і з заріччя оточення на три квартали стоїть. Наш лейтенант Цеслер казав спочатку, що це авіація, а тепер каже – партизанська диверсія.

– Так чи інакше, справа погана, – зітхнув Кравцов і пішов коридором до своєї кімнати. Ні, в цих нічого не дізнаєшся, вони начинені тільки чутками.

Головні події тим часом відбувалися в кабінеті Клейнера.

Співробітники гестапо, заховавшись у свої кабінети, намагались не потрапляти на очі начальству. Близько дев'ятої вечора Кравцов вирішив іти додому. Він заховав у стіл папери, погасив світло і вийшов у коридор. Ключ від кабінету належало здавати комендантові на першому поверсі. Ще спускаючись сходами, Кравцов побачив, як два солдати провели Булочкіна через вестибюль до дверей у двір. Він ішов попереду блідий як стіна.

Кравцов зайшов до комендантської. Приміщення було набито солдатами, які стояли, сиділи на підвіконнях і прямо на підлозі.

Кравцов протиснувся до шафи, де зберігались ключі, і в цей час почув хрипкий голос коменданта:

– Хвилиночку, пане Конопльов, підійдіть-но сюди.

Кравцов пропхався до його столу.

– Здайте зброю! – почувся наказ.

Не поспішаючи, Кравцов поклав пістолет на стіл.

– Ви заарештовані… Відведіть, – наказав комендант солдатам, що стояли біля нього.

– Я можу знати, в чому справа? – спокійно спитав Кравцов.

– Прийде час, – дізнаєтесь.

Розділ 52

Савушкін знав, звичайно, що для розвідника уміння терпляче вичікувати таке ж необхідне, як сміливість і винахідливість. Але знати – це ще не все!

Ось уже третій місяць його недосяжною метою був Щукін. Савушкін повинен був зустрітися з ним за межами «Сатурна» і обов'язково віч-на-віч. Заговоривши з ним, він передасть йому привіт від його дружини й сина, які жили в Барабінську, і вручить листа від них. А потім він повинен зробити з Щукіним те ж саме, що свого часу Рудін зробив з Андросовим, – залучити його до співробітництва з нашою розвідкою.

Цей, здавалося б, простий план обговорювався довго і ретельно. Звичайно, Рудіну, який бачив Щукіна майже щодня, зробити все це було набагато легше. Та якщо Щукін відкине пропозицію, це означало б провал Рудіна. Вирішили: зробить це Савушкін. Зустріч повинна відбутися обов'язково за межами «Сатурна». Причина та ж сама: якщо спроба не дасть наслідків, у Щукіна буде менше шансів захопити Савушкіна, та й Савушкіну легше маневрувати, ніж Рудіну. Адже не було ніяких підстав сподіватися на покладливість Щукіна. Велика суперечка виникла з приводу того, чи варто показувати Щукіну, щоб пробити на нього тиск, виготовлені ним «провальні» документи. Могло, наприклад, виявитися, що Щукін робив помилки в документах не навмисне. Тим більше, що останній рік такі документи до наших рук не потрапляли. Щукін же міг на випадок чого зіслатися на свою недосвідченість у початковий період роботи. Нарешті не виключено, що в той перший період Щукін і свідомо робив для агентів такі непридатні документи, але потім його настрій змінився. До того ж, показавши Щукіну виготовлені ним документи, Савушкін тим самим розкривав провал багатьох агентів «Сатурна». А вони ж були включені нашою розвідкою в «гру», для «Сатурна» і для німців вважалися нормально діючими. Одне слово, доводилося враховувати багато чого. А головне – абсолютно невідомі справжні настрої Щукіна. Цього не знав навіть Рудін, що постійно перебував поблизу Щукіна.

– Скільки, по-вашому, шансів на те, що він зламається? – питав Марков.

– Стільки ж, скільки за те, що не зламається, – відповідав Рудін.

Навіть після вечері з нагоди нагородження, коли Щукін чомусь знайшов за потрібне застерегти Рудіна, що Біркнер знає російську мову, нічого певного про настрої цієї людини не можна було сказати. Рудін через кілька днів після тої вечері спитав у нього, що означало його попередження, але Щукін, анітрохи не бентежачись, відповів, що нічого подібного не пам'ятає, бо був дуже п'яний. Тож позиція Щукіна ховала в собі невідомі небезпеки, і їх треба було передбачити.

Найбільш надійною зброєю проти нього залишався лист від дружини й сина. Якщо в Щукіні ще збереглося щось людське, воно повинно було допомогти йому звернути погляд до Батьківщини. Треба сказати, що лист цей не міг не схвилювати тільки людину з камінним серцем. Дружина і син Щукіна, одержавши повідомлення військкомату, майже три роки вважали, що він загинув безвісти. І раптом дізналися, що він живий і дістали змогу написати йому листа. Правда, їм не сказали, що він тепер робить: вони просто знали, що він партизанить у ворожому тилу. На жаль, цей втішливий обман був необхідний. Кінець кінцем, якщо Щукін знайде в собі сили порвати а гітлерівцями і стане чесно служити Батьківщині, він сам вирішить, повернувшись до своїх близьких, що їм сказати про перші роки війни – правду чи втішливу брехню. Але тоді головним для них буде його повернення.

Якщо ж лист сподіваного впливу на Щукіна не зробить і Савушкін побачить, що нічого більше він вдіяти не може, йому доведеться зразу ж на місці знищити Щукіна.

1 тоді цей зрадник ще раз, але тепер уже назавжди, стане для своєї сім'ї загиблим безвісти…

Починаючи операцію, Савушкін залишив базу Маркова і оселився у зв'язаної з підпіллям учительки-пенсіонерки. Але там він лише ночував, а цілий день з ранку до пізнього вечора проводив коло зони «Сатурна», вперто шукаючи зустрічі з Щукіним.

Щукін ніби знав, що на нього чекає така зустріч. За два місяці він вийшов за межі зони «Сатурна» лише двічі і до того ж не сам. В обох випадках Савушкін ходив за ним слідом, як тінь, сподіваючись, що хоч на якийсь час Щукін залишиться сам. Та надія на це була марною.

Першого разу Щукін з групою працівників «Сатурна» пішов у кіно. Савушкін терпляче ждав його біля кінотеатру. Коли вся компанія вийшла, нарешті, з театру, Савушкін, користуючись тим, що навколо була штовханина, підійшов до компанії впритул і чув, як усі вмовляли Щукіна піти в казино, а він відмовлявся. «Не йди до казино, не йди», – в думці наказував йому Савушкін, готовий повірити в передачу думок на відстань. Але Щукін пішов до казино. І там Савушкін довго чекав його. І знову вони вийшли компанією і разом попрямували до «Сатурна», їх здалеку супроводжував Савушкін. Другого разу Щукін вийшов у місто з двома співробітниками «Сатурна». Савушкін встановив, що вони ходили купувати шкіряне пальто для одного з співробітників. І знову Щукін жодної хвилини не був сам. Свою невдачу Савушкін переживав тим більше гостро, що попередні два місяці він провів у безплідному чеканні.

Коли при «Сатурні» було створено групу «Два ікс», до якої входив і Щукін, виникла потреба ще прискорити операцію. Марков вирішив дещо спростити її. Він дозволив Савушкіну підійти до Щукіна і відкликати його вбік, навіть якщо той буде в цей момент не сам. Савушкіна порадувало це полегшення, але воно ховало в собі і величезну небезпеку для нього самого. Якщо Щукін відмовиться або покличе на допомогу, він повинен буде знищити Щукіна. Але яким би способом він це не зробив, у нього самого шанси на порятунок катастрофічно зменшувались. І все ж Савушкін радів новій схемі операції, здійснення якої було для нього справді дорожчим за власне життя…

Усе попливло того суботнього квітневого дня, хоча сонця зовсім не було видно. Дув теплий південний вітер.

З дахів капало, з легким шумом осідали снігові замети. По-весняному пронизливо цвірінчали горобці.

Савушкіну в його добротному пальті на ваті і хутряній шапці-венгерці було жарко. Невдовзі після вибухів до міста прибуло кілька військових загонів, у тому числі й батальйон угорців. Патрулі стояли на перехрестях, тинялися по місту вдень і вночі. Людина, йдучи вулицею, мусила щохвилини пред'являти документи. Щоб полегшити Савушкіну завдання, Бабакін купив у мадьярського капрала для нього пальто і шапку. Савушкіну приготували нові документи, і тепер він за документами був уповноваженим санітарного управління угорської армії, відрядженим до цього міста для організації медичного обслуговування угорської частини. Розрахунок був правильний: угорські солдати патрульної служби не несли, а в німців цей документ сумнівів викликати не міг, бо вони знали, що в місті є угорський батальйон.

Одягнений в угорську форму, Савушкін сидів на лаві в садку, звідки добре було видно вихідний шлагбаум «Сатурна». Це була одна з його точок спостереження, і називалася вона «Субота» – найбезнадійніша точка. Якщо Щукін і вийде, він нізащо не буде сам; у суботу виходили до міста багато співробітників «Сатурна».

Савушкін уже збирався підвестися, щоб трохи пройтися вулицею, як раптом побачив біля шлагбаума знайому кремезну постать Щукіна: охорона «Сатурна» перевіряла його документи. Савушкін завмер: Щукін був сам. Це скидалося на сон. Щукін сам, зовсім один повільно йшов вулицею. Дійшовши до перехрестя, він повернув ліворуч. Савушкін швидко обійшов садок і паралельним провулком вийшов назустріч Щукіну. Між ним і Щукіним було метрів сто, і ця відстань невмолимо скорочувалась. Савушкін поборов хвилювання, дістав з пачки сигарету і, коли Щукін порівнявся з ним, сказав:

– Вибачте, будь ласка, у вас немає сірників?

Щукін спокійно поглянув на нього, дістав з кишені і подав йому коробку сірників. Дивлячись, як Савушкін закурив, він, ледь посміхаючись, сказав:

– Ви, я помітив, уже давно хочете припалити саме від моїх сірників.

Савушкін випустив струмінь диму і, повертаючи сірники, мовив:

– Це правда. Але річ у тому, що я не тільки хочу припалити саме від ваших сірників, а й мушу передати нам привіт від Ольги Вікентіївни і від Кості.

Цього Щукін аж ніяк не чекав. Він навіть ступив крок назад. Потім злякано озирнувся навкруги.

– Не може бути! – промимрив він ледве чутно. Обличчя його стало землистим.

– Так, так, – посміхнувся Савушкін. – І не лише привіт, а й лист. Давайте підемо звідси, поряд є тихий садок. Бо, крім усього іншого, я мушу сказати вам дещо дуже для вас важливе.

Щукін покірно пішов поруч із Савушкіним. Ішли мовчки, Савушкін давав йому змогу осмислити те, що відбувається.

В садку вони підійшли до тієї ж лави, на якій п'ятнадцять хвилин тому ніс свою терпеливу вахту Савушкін. Щукін мовчки сів коло Савушкіна і простяг руку.

– Зачекайте, спочатку поговоримо. Я хочу, щоб ви точно знали, кого я представляю.

– Я догадуюсь, – тихо відповів Щукін. – Я помітив вас, коли ходив з компанією в кіно. Якщо хочете знати, зараз я йшов спеціально, щоб зустрітися з вами.

– Чому і навіщо?

Щукін, помовчавши, сказав:

– Дуже важко коротко відповісти на ваше запитання. Та все ж – хто ви і навіщо я вам потрібен? Навряд чи ви хочете тільки передати мені лист…

Савушкін десятки разів вів у думках цю розмову в найрізноманітніших варіантах, але слова Щукіна про те, що він помітив його давно, були для нього, Савушкіна, несподіванкою. З одного боку, це ніби полегшувало розмову, свідчило про те, що Щукін і сам хоче її, але, з другого боку, Щукіну так легше було вести гру. Савушкіну тепер треба було відразу викладати всі свої карти. А могло бути й так, що Щукін пішов на цю зустріч, підготувавши засідку. Та відступати нікуди. Вперед, Савушкін!

– Скажіть, вас влаштовує ваша теперішня доля зрадника свого народу? – спитав Савушкін.

– Ні. Давно не влаштовує.

– Чого ж ви нічого не робите, щоб змінити свою долю?

– Ви недостатньо інформовані про це, – сказав Щукін.

– В такому разі інформуйте, це в ваших інтересах.

– Я робив тільки те, що міг робити в своєму становищі. Ви знаєте, чим я займаюся в «Сатурні»?

– Так, ваша справа – документи, і іноді ви їх виготовляли неохайно.

– Ви це знаєте? – вихопилось у Щукіна майже радісно. – Але тільки не іноді, а в тридцяти чотирьох випадках, і не просто неохайно, а навмисне неправильно.

– Нам відомі лише три випадки, – зупинив його Савушкін. Так було домовлено – з обережності назвати лише три випадки.

– Цього не може бути! – вигукнув Щукін і додав: – Або тоді у вас там дуже погано працюють.

Савушкін мовчав і чекав. Гра чи щирість? Ось питання, на яке він намагався зараз відповісти собі і не міг, бо в словах Щукіна, в тому, як він їх казав, в усій його зовнішності, в очах було щось таке, що не викликало до нього цілковитого довір'я.

– Благаю вас, дайте мені лист, – тихо сказав Щукін.

Савушкін мовчав.

– Невже те, що ви сказали про лист, тільки хитрощі? – опитав Щукін, і в його очах блиснув злобний вогник.

– Лист у мене в кишені,– спокійно сказав Савушкін. – Але я не певен, що він принесе вам радість. Ваші дружина і син не знають, що ви зрадник. Досі вони вважали вас безвісти загиблим… – З цими словами Савушкін дістав з внутрішньої кишені лист і дав його Щукіну.

Коли Щукін розпечатував листа, руки його тремтіли, він закусив нижню губу і напівзаплющив очі; поглянув на лист і тихо сказав:

– Так, Ольга… Ви не зважайте на мене… Вибачте… – пробурмотів він і почав читати лист.

«Серьожо, мій дорогий! І досі не віриться, що ти знайшовся і що я пишу оце тобі – живому, якого я пам'ятаю, люблю і чекаю весь цей страшний час. Наш Костик сидить зараз коло мене, і його буквально трусить від радості, що ти живий. Він теж зараз напише тобі. Адже він уже в третьому класі. В чоловіка, який приніс нам цю радість, на жаль, дуже мало часу, і він чекає наших листів до тебе. Але він обіцяє, що ми скоро одержимо твою адресу, і тоді я тобі напишу детальніше про все. Ми живемо в Барабінську. Я ж і не знаю, чи встиг ти одержати нашу вісточку звідси в перші тижні війни. Спочатку нам було тут важко, але потім про нас подбали власті, як про сім'ю фронтовика: я одержала роботу, і нам влаштували кімнату. Так що ми ситі й живемо в теплі. Костик, як той справжній мужчина, коли було важко, підтримував мене і все казав: «Татові на війні важче». Ми одержали тільки один твій лист, якого ти надіслав, коли їхав на фронт. А в сорок другому році в квітні надійшло повідомлення, що ти загинув безвісти. Не буду тобі описувати, що я пережила за ці роки, але, сама не знаю чому, я вірила, що ти знайдешся, і Костик вірив. Він через це одного разу навіть побився у дворі з хлопцями. Ну тепер усе це позаду. Я горджуся тобою, любий мій Серьожо, що ти став партизаном. Твоїми подвигами весь цей час марив Костик. Він ніби відчував, що ти там, у лісах, ведеш боротьбу проти заклятих ворогів…»

Савушкін бачив, як рука, що тримала папір, упала на коліна, на чолі і вилицях з'явилися червоні плями, дихав він поривчасто й хрипко.

– Хто сказав їм, що я партизан? – прошепотів він.

– Ми, – відповів Савушкін. – Нам здалося, що такий обман не буде підлим. Якщо ви виявитеся справжньою людиною, а не закінченим негідником, краще буде, щоб сім'я ваша нічого про вашу зраду не знала. Ну, а якщо… Тоді переживання ваших близьких не можуть нікого цікавити.

Щукін думав про щось, дивлячись прямо поперед себе, потім знову став читати лист. Коли він дійшов до рядків, написаних сином, він раптом хлнпнув і одвернувся. Плечі його здригалися.

Щукін дочитав і спитав:

– Ви мені залишите цього листа?

– Будь ласка.

Щукін поквапливо заховав листа, він ніби боявся, що його відберуть.

– Що ви від мене хочете? – уже спокійно спитав він.

– Спочатку я хочу знати: чи справді ви хочете заслужити поблажливість Батьківщини?

– Так, хочу, – поквапливо відповів Щукін.

– Але ви, сподіваюсь, розумієте, що для цього вам треба зробити немало?

– Все, що в моїх силах, я зроблю.

– До вас у «Сатурні» звернеться наша людина. Вона запитає у вас, чи готова відповідь Ользі Вікентіївні і Костеві. Ви відповісте: готова. І та людина скаже вам, що треба робити. Запам'ятали?

– Так. А якщо та людина не прийде?

– Не турбуйтесь, прийде. А тепер розійдемося. – Савушкін подав руку Щукіну. – Бажаю вам одного – заслужити право повернутися до сім'ї.

– Спасибі, спасибі,– пробурмотів Щукін, не випускаючи руки Савушкіна. – А можу я написати хоч кілька слів дружині?

– Можете. Передайте тій людині, яка до вас звернеться.

– Дякую. Я зроблю все, що зможу.

Через два дні в їдальні під час обіду до Щукіна підійшов Рудін. Вони докладно і довго говорили з приводу повідомлень, одержаних від кількох агентів про зміни в особистій документації радянських військовослужбовців. Агенти били тривогу і вимагали заміни їхніх документів на нові. Були підстави гадати, що два агенти через застарілі свої документи уже провалились.

Рудін стежив за співрозмовником: чи змінилося в ньому хоч щось після зустрічі з Савушкіним? Але не такий був Щукін, щоб хоч чимсь виказати себе. Він був, як завжди, стриманий, похмурий і небагатослівний. Це навіть насторожувало.

І все ж Рудіну треба було діяти. Коли в їхній розмові настала пауза, Рудін спитав, чи готова у Щукіна відповідь на лист дружини і сина. Щукін уважно подивився на Рудіна і ледь помітно посміхнувся.

– Відповідь готова.

Хвилину вони мовчали, пильно дивлячись один на одного. Потім Щукін сказав:

– Майте на увазі, Мюллер у чомусь вас підозріває.

– Звідки це вам відомо?

– Та вечеря після нагородження відбувалася за планом Мюллера.

– Я так і думав.

– Ну, а я вважав їхні підозри безпідставними, – посміхнувся Щукін. – Дуже боявся, що ви п'яний можете несвідомо підтвердити їхні підозри якою-небудь дурною російською фразою і загинете задарма, тому й попередив вас. Але ви, треба сказати, іспит склали на відмінно. Біркнер потім сам сказав мені, що, очевидно, Мюллер щодо Крамера помиляється. І все ж у свою групу «Два ікс» він узяв не вас, а мене. Вам треба бути насторожі.

– Я завжди насторожі,– просто сказав Рудін. – А тепер давайте про справу. Ми повинні знати все, що робиться в групі «Два ікс».