Текст книги ""Сатурна" майже не видно"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 39 страниц)

Розмова наблизилась до кінця. Старков ще раз подякував усім за прекрасно виконане завдання і з дуже серйозним виглядом сказав:

– У зв'язку з вашим поверненням я провів тут одну нелегку операцію: всі ваші родини викликані з евакуації і зараз чекають не дочекаються вас дома. Все. Беріть у чергового машини – і по домівках…

Марков закінчив свої справи тільки пізно вночі. Старков дав йому свою машину, вона вже стояла біля під'їзду, але Маркову захотілося пройтися по Москві, та й жив він зовсім недалеко.

Перейшовши площу, він заглибився в темну ущелину вулиці 25 Жовтня. Війна тривала, і Москва була наглухо затемнена. На вулиці ні душі – комендантська година.

– Пред'явіть документи!

Перед Марковим стояли, невідомо звідки взявшись, два солдати і лейтенант – комендантський патруль. Тієї ж миті Марков зрозумів, що опинився в безглуздому становищі: у нього не було не тільки нічної перепустки, а й будь-яких документів взагалі. Вдень він подбати про це забув: звик за три роки жити без всяких папірців.

Він почав пояснювати молодому лейтенанту, в чому річ, але лейтенант перебив його суворою вимогою:

– Ваші документи, громадянине!

– Зробимо так, – сказав Марков. – Ось будинок держбезпеки. Поведіть мене туди, і там ми все з'ясуємо.

Коли б не так! Лейтенант був, як кажуть, з іншого відомства і, не слухаючи більше пояснень, наказав своїм солдатам відвести затриманого до військової комендатури.

І смішно, і досадно, а треба йти. Та ще зчепивши руки за спиною: очевидно, патрулеві він видався дуже підозрілим.

На безлюдній вулиці гучно лунають кроки солдатів, що йдуть позад нього. В одного весело побрязкує розгвинчена підківка на каблуці. Марков уже не досадував на те, що йому не повірили. Більш того, він би, напевне, стурбувався, якби цього не трапилося, і ще сьогодні зчинив би тривогу з приводу небезпечної довірливості військових патрулів. Досадно було тільки, що він на годину пізніше побачить дружину і синочка. Він їм навмисне не подзвонив, хотів зробити все так, як мріялося там, у тилу ворога, – прийти додому без попередження, постукати в двері і на запитання дружини: «Хто там?» – відповісти: «Один жебрак, який хоче стати принцом…» Двадцять років тому він, комсомолець, слюсар залізничних майстерень, освідчувався в коханні робфаківці Каті Лизловій. Він не міг користуватися старорежимними висловами на зразок «прошу вашої руки» і почав молоти щось безглузде і плутане про жебрака, який хоче стати принцом, – до цього він випадково прочитав дитячу книжку. Катя розсердилась і заявила, що принци – це із царської монархії, яку, хвалити бога, повалили в жовтні, і тоді довелося йому вдатися до старорежимних формул. Але слова про принца і жебрака міцно увійшли в їхнє життя, і вони згадували їх і в хвилини ніжності, і коли трохи сварились. Ну нічого. Жебрак, що хоче стати принцом, за годинку все ж постукає в заповітні двері… А поки що треба йти темною і тихою Москвою. За спиною гучно гупають чоботи солдатів. У одного брязкотить підківка. Його ведуть до комендатури. Війна триває. Петро Марченко зараз у Берліні. А Кравцов десь зі своєю зондеркомандою. Вони воюють. Все-таки чудова професія – розвідник. Вічно воюючі солдати Батьківщини. Вони гинуть, коли навіть немає на землі війни. Раптом згадався Коля Кримов, разом з яким вони за комсомольською мобілізацією прийшли в ЧК. Перед війною Кримов працював у Німеччині. Ще на початку сорок першого року він почав надсилати донесення про те, що Німеччина готує напад на Радянський Союз. Йому в грубій формі відповідали, що він замість вірогідної інформації збирає провокаційні чутки. Кримову не повірив Сталін – людина, що була для Колі мало не богом. І в день, коли гітлерівські банди ринулися через наш кордон, Коля Кримов застрілився. Там, у Берліні… Звичайно, можна тепер спокійно розмірковувати про те, що він виявив слабкодухість, замість того, щоб з ще більшою люттю боротися з ворогом. Але хто знає, скільки він пережив за ті місяці, коли бачив, як насувається на Батьківщину велика біда, коли він, щохвилини ризикуючи життям, здобував усе нові і нові докази того, передавав їх у Москву і у відповідь одержував: «Це провокація». Ану ті, хто спокійно тепер розмірковує, станьте на хвилинку на місце Колі Кримова. У нього ж було звичайнісіньке серце – пульсуюча грудочка м'язів, пронизана живими нитками нервів. Адже навіть стальна струна рветься, якщо її перетягнути… А тепер там, у Берліні, Петро Марченко, він немовби підхопив незримий прапор, що випав з рук Колі Кримова. Щасти тобі, дорогий Петре!.. Так, ми солдати, і, як належить на війні, ми зазнаємо втрат. І ми по-солдатському змикаємо лави, щоб іти далі, вперед, бачачи перед собою одну святу мету – спокій і щастя своєї Вітчизни. Про нас не співають пісень. І не треба. Так нам навіть краще. На кожному нашому папірці стоїть гриф: «Цілк. таємно». Як покладеш ці слова на пісню? Слава героїв відкритої війни – гордість народу, вона своїм дзвінким, далеко чутним голосом кличе за собою інших. Нам слави не треба. Гучної – тим паче. Нашими портретами цікавляться тільки вороги. А хіба з кінцем Гітлера зникнуть назавжди вороги нашої великої Вітчизни? Про кого ж тоді дбав Гіммлер, створюючи у нас про запас агентуру групи «Два ікс»? Але вже цієї ночі по всій країні діють оперативні групи чекістів: їх справою вже став роздобутий Рудіним список… Незрима війна триває, і кінця їй поки що не видно. І спасибі вам, мовчазні солдати, що розмірено крокуєте за моєю спиною. Зараз ви разом з нами…

Коли Марков вийшов, Старков подзвонив по телефону до нього додому і сказав Катерині Сергіївні, що хвилин за десять вона побачить свого чоловіка.

– Пожартуйте з нього, – попросив Старков. – Погримайте його за дверима довгенько, виявіть пильність, розпитайте, хто та що…

– Добре, спробую, – сміялася Катерина Сергіївна, але з голосу було ясно, що ніякої пильності вона не виявить.

Хвилин через п'ятнадцять, коли Старков читав чергове донесення Марченка з Берліна, пролунав телефонний дзвінок.

– Леонід Іванович, це Маркова вас турбує,– почув Старков схвильований жіночий голос– Його немає й досі. Минуло вже п'ятнадцять хвилин, я виходила на вулицю… А йти ж йому п'ять хвилин, не більше…

– Все ясно, – заспокоїв її Старков. – Очевидно, його забрав патруль, адже у нього немає документів. Не хвилюйтесь, ради бога, зараз ми його врятуємо і доставимо.

Старков подзвонив у військову комендатуру…

…Марков повільно підіймався сходами рідного дому. Ось і третій поверх. А серце так калатало, ніби він вийшов на двадцять третій.

Віддихавшись, Марков уривисто стукнув у двері і приготувався сказати про жебрака, який хоче стати принцом.

Але двері розчинилися миттю…

ЧЕРЕЗ П'ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ

Яскравого літнього ранку в прохолодну тінь перону Білоруського вокзалу в Москві безшумно вповз міжнародний експрес, що складався з синіх, запилених, здавалось, вигорілих на сонці вагонів. Вродлива рудоволоса дівчина з букетом гвоздик, що з'явилася на пероні ще за півгодини до прибуття експреса, побігла вздовж поїзда. Біля площадки п'ятого вагона вона зупинилась, поквапливо поправила зачіску і стала дивитись у відчинені двері вагона з таким виразом обличчя, ніби чекала появи звідти самого бога.

Дівчина з букетом гвоздик – це Раєчка Гінзбург. Вона працює в «Інтуристі» лише третій місяць. Сьогодні вона від суворої завідуючої бюро обслуговування готелю «Національ» одержала перше самостійне доручення: їй треба зустріти промисловця з Західної Німеччини, що прибуває до Радянського Союзу як турист, пана Гернгросса, до якого її прикріпили як перекладачку на весь час його туристської подорожі по СРСР. Раєчка Гінзбург дуже хвилюється – адже це її перша, дуже відповідальна самостійна робота.

Рая знала про пана Гернгросса тільки те, що йому майже шістдесят років. Тому всіх літніх чоловіків, що з'являлися в дверях вагона, як у рамі, вона зустрічала шанобливою посмішкою і запитанням:

– Вибачте, будь ласка, ви часом не пан Гернгросс?

Один по-російськи відповів їй:

– Ні, я зовсім навпаки.

Другий відповів по-французьки:

– На жаль, ні, мадемуазель…

А от третій – високий і сивий – поглянув на неї уважно і сказав:

– Так. Я – Гернгросс. А ви хто?

– Я перекладачка з туристського агентства. Вітаю вас з прибуттям до столиці Радянського Союзу – міста Москви. Дозвольте подарувати вам ці скромні квіти. – Рая поводилась точнісінько так, як учили її на курсах.

– Чудово. Дякую. Як накажете вас величати? – В очах у Гернгросса поблискувала іронія.

Рая подивилась на свого підопічного, який міг би бути їй дідом, і сказала:

– Просто Рая.

– Ра-я, – повторив Гернгросс і знову уважно подивився на дівчину.

Вони вийшли на вокзальну площу і зупинились. Гернгросс повільно оглянув площу.

– От я і в Москві. Хто це? – він показав на пам'ятник.

– Це великий російський радянський письменник Максим Горький. Він народився…

– Подробиць не треба, – люб'язно перебив Гернгросс. – Письменники – не моя сфера, – усміхнувся він. – Я займаюсь виробництвом пластичних матеріалів. І коли нам попадеться пам'ятник людині, зв'язаній з цією великою справою, я попрошу вас якнайбільше розповісти про неї… Скажіть, цей великий будинок– якийсь офіс?

– Ні. Це просто жилий будинок. Між іншим, у цьому будинку жив і помер наш талановитий поет-пісняр Василь Іванович Лебедєв-Кумач.

Гернгросс розреготався.

– Що у вас, вся література розташувалася на цій площі?

– Чому тільки на цій? – серйозно заперечила Рая. – Поряд площа – там стоїть пам'ятник великому радянському поету Маяковському. А далі ще площа – там знаменитий пам'ятник Пушкіну. На Арбаті – Гоголь…

Гернгросс дивився на неї здивовано, він не розумів, чому дівчина сердиться.

Коли носильник приніс чемодани, Гернгросс і Рая сіли в машину і поїхали до готелю «Національ», де туристові був приготовлений номер. Рая мовчала. Вона не знала, чим зацікавити свого підопічного; попередній її план – дорогою розповісти йому про визначні місця вулиці Горького – виявився вичерпаним. І вона боялася, що цей пан чомусь її одразу не злюбив і, приїхавши до готелю, попросить замінити перекладачку, і всі в бюро обслуговування думатимуть, що вона не справилась. Але ж вона все робила правильно, діяла так, як учили на курсах.

– А хто цей на коні? Теж письменник? – з хитрою посмішкою спитав Гернгросс, показуючи на пам'ятник Долгорукому. Рая вже розкрила рот, щоб розвіяти помилку свого підопічного, але Гернгросс, сміючись, приклав палець до уст.

– Давайте домовимось. Не обтяжуйте мене непотрібними мені знаннями. Якщо мене щось зацікавить, я спитаю сам. Я взагалі ворог розмов на безпредметні теми. А от про пластики – скільки завгодно. Але навряд чи це цікавить вас.

– Чому? Мене повідомили про ваш профіль заздалегідь, – заперечила Рая. – У плані для вас є поїздка на виставку нашої промисловості пластмас. Я прочитала книжку.

– Так це ж чудово! – Гернгросс дзвінко ляснув себе по коліну.

Вони під'їхали до готелю.

Весь день Рая чергувала в кімнаті перекладачів, чекаючи виклику Гернгросса. Але він її не покликав. До сніданку він ходив по магазинах. Виходячи з готелю, сказав Раї, що з міркувань ощадливості в магазини завжди ходить без жінок. Винятку з цього правила він не робить навіть для дружини… Потім він обідав у компанії інших туристів і з ними ж увечері пішов на балет.

– А ви йдіть до тата й мами, – сказав він Раї. – Балет зрозумілий усім своїм інтернаціональним мовчанням.

Одначе вранці він сам попередив Раю, щоб вона нікуди не йшла: вони їдуть на виставку радянських пластмас.

Рая ще раз перегорнула страшенно нудну і незрозумілу їй книжку про пластичні маси. І з острахом чекала поїздки на виставку.

А поїздка пройшла чудово. На експонатах були таблички – читай собі та перекладай на німецьку. І Гернгросс жодного разу ні про що не перепитав. Було видно, що справу цю він знає і нічим здивувати його тут не можна.

На другий день Рая зранку без діла вешталась біля бюро обслуговування. Потім їй це набридло, і вона взялася підбирати газетні вирізки. А Гернгросс з трьома туристами з Японії подався вранці до Третьяковської галереї. Рая провела його до машини.

– Не ображайтесь на мене, Раю, – сказав Гернгросс. – Але перекладати картини так само безглуздо, як і балет…

У Третьяковській галереї Гернгросс спочатку підключився до екскурсії німецької молоді з НДР. Екскурсовод гарною німецькою мовою розповідав досить цікаві речі, і Гернгросс не нудьгував. Його тільки дратували надто вже самовпевнені хлопці й дівчата з цієї Німеччини Ульбріхта. Кінець кінцем він одійшов від них і, безладно вештаючись по галереї, зайшов до залу, де експонувалися російські ікони.

О, це дуже цікаво! Хтось з людей його кола казав, що російські ікони незрівнянні і коштують дуже дорого. Гернгроссу особливо сподобалась одна з них, намальована на погано обструганій дошці. Здавалося, з самих її шпарин проступало жіноче обличчя з спокійними, трохи сумними очима. Гернгросс не втримався і доторкнувся до ікони пальцем: йому не вірилось, що на дошці є шар фарби.

– Громадянине! Торкатися руками заборонено! – гучно пролунало в порожньому залі.

Гернгросс відсмикнув руку й озирнувся. На нього суворо дивилась худенька жінка в форменому халатику галереї. І раптом він побачив, що її очі розширюються, вона хоче закричати… і не може… Гернгросс мимоволі ступив крок назад. Він зрозумів тільки одне: ця жінка його знає. Він швидкими кроками пройшов повз неї, а опинившись у сусідньому залі, ще швидше попрямував до виходу. У дворі, розштовхуючи людей, він навально прорвався до воріт.

Щастя! З таксі вилізли й пішли до галереї дві дами. Гернгросс вскочив у вільну машину.

– Хутчіш вперед!

Водій, не дуже кваплячись, включив швидкість, і машина помчала провулком.

У цей час до міліціонера, який чергував біля під'їзду галереї, підбігла жінка в форменому халатику. Показуючи на таксі, що віддалялося, вона, важко дихаючи, вимовляла окремі слова:

– Гестапо!.. Кат!.. Заарештуйте!.. Гестапо!..

– Спершу, громадяночко, заспокойтеся, – статечно порадив їй міліціонер, але про всякий випадок все ж поглянув услід таксі і запам'ятав його номер: чи то 30–32, чи то 30–37. Машина була вже далеко… – Ну, заспокоїлися, громадяночко?

– Боже ж мій! Беріть машину, наздоганяйте! Він же втече!

– Громадяночко, скажіть ясно, що трапилося? Крадіжка?

– Та ні ж! Отой, що поїхав… Це ж кат гестапо… Бив мене… Мучив… Коли війна була… Я його впізнала… Він злякався і навтіки…

– От тепер усе ясно. Як ваше прізвище?

– Олейникова. Лідія Вікторівна Олейникова. Я тут працюю.

– Я бачу. Почекайте. Я зараз.

Міліціонер пішов до свого постового телефону, викликав чергового по місту і повідомив про пригоду:

– Так… 30–32 чи 30–37. Світло-сіра. Прізвище заявника – Олейникова. Лідія Вікторівна. Працівниця Третьяковки… Добре…

Водій Артамонов, який повіз Гернгросса, зранку був не в настрої. Вранці він прийшов у гараж, і з'ясувалося, що змінник підсунув йому машину з відірваним глушителем – гримить, наче порожнє відро з гори. Треба було приварити кронштейн, а зварник почав вимагати на «чвертку». Довелося дати, а інакше тинявся б у гаражі до полудня. Але біда не приходить сама. Поїхав він на вокзальну площу до ленінградського поїзда. Пішов до виходу, щоб виловити пасажира вигідного, і якраз пощастило – піймав такого, що в житті на таксі не їздив. І зразу ж нарвався на контролера. Тепер будуть тебе поливати на всіх загальних і інших зборах. А то й догану начеплять… А цей пасажир – де вони такі й беруться – гуде й гуде: «Хутчіш, хутчіш».

– На випадок чого мені штраф платити, а не вам, – звично огризнувся Артамонов.

– Я платить усі штрафи! – рішуче заявив Гернгросс. Артамонов вперше поглянув у дзеркальце на свого пасажира: здається, не наш?

Вони вже підіймалися схилом вулиці Горького.

– Куди ще? – спитав Артамонов уже ввічливіше.

– Вперед і швидко.

– Ясно…

А що ясно, невідомо. Буде потім кудкудакати: ах, мені треба було праворуч, ах, ліворуч!

– Будь ласка, відвезіть мене Білоруський вокзал.

– От тепер усе ясно. До поїзда?

– Станція метро, будь ласка.

– Ясно. Це ми вмить, – Артамонов і справді наддав газу.

Біля станції метро Гернгросс вискочив з машини, ткнув Артамонову п'ять карбованців і одразу ж змішався з людським потоком, що вливався в двері метро. Артамонов поглянув на лічильник – 47 копійок, потім знову на новеньку хрустку п'ятірку і вирішив: «Треба почекати – згадає, бісова душа, повернеться по здачу».

Але «бісова душа» не повернулася. «Відплатив мені зварника з походом», – посміхнувся Артамонов і, старанно склавши п'ятірку, сховав її в свій особистий гаманець…

Міліціонер і Лідія Вікторівна Олейникова зайшли до приміщення дирекції, і постовий заходився неквапливо складати протокол. Прізвище? Ім'я? По батькові? Рік народження? Місце народження?.. Він немовби й не бачив, що жінку, яка сиділа перед ним, трусило, наче в лихоманці, і не чув, як вона розгублено твердила: «Він утік… Він утік…»

Протокол ще не було закінчено, як у Третьяковку примчав кремезний хлопець у модній картатій сорочці на випуск. Він показав міліціонерові своє посвідчення і тихо спитав про щось.

Хлопець, вислухавши міліціонера, весело оглянув жінку.

– Ви Олейникова?

– Вп'яте кажу: Олейникова Лідія Вікторівна, – почала сердитись жінка. Справді: причепилися до неї замість того, щоб наздоганяти ката.

– Ви вже вибачте, Лідіє Вікторівно, – посміхнувся хлопець, – служба у нас така. Ви не хвилюйтеся, заходів вжито. Я з держбезпеки. Лейтенант Трегубов. Тепер ви мені все розкажіть, Лідіє Вікторівно. Що то за людина, яку ви впізнали? Де ви з нею познайомились? Як? І так далі. Тільки якомога детальніше…

Коли лейтенант Трегубов повернувся до КДБ і доповів про все начальникові відділу, той швидко дав по телефону кілька розпоряджень, коротко доповів комусь про подію і, нарешті, назвав останній номер.

– Це Бабакін говорить. Слухай-но, я пригадую, що в одному з твоїх донесень по «Сатурну», які проходили через мене, було щось про дівчину, яку Мюллер обробляв, щоб закинути в Москву. Пам'ятаєш? Тоді нікуди не виходь, зараз ми зайдемо до тебе з лейтенантом Трегубовим. Дуже цікава ситуація.

В кабінеті полковника Рудіна лейтенант Трегубов повторив свою розповідь.

– Ясно. Це вона, – сказав Рудін. – Виходить, вона тоді зломилась?

– Ні. Вона сказала, що вижила чудом, а потім, коли пішли німці, вже своїм ходом, як вона висловилась, перебралася в Москву, до сестри.

– Його шукають? – спитав Рудін.

– Шукаємо таксі,– відповів Бабакін.

– Генерала Маркова поінформовано?

– Так. Він на чотирнадцяту нуль-нуль призначив оперативку…

В цей час центральна диспетчерська таксі вже вшосте передавала по радіо одне й те ж оголошення:

– До уваги всіх водіїв! До уваги всіх водіїв! Якщо побачите машини за номерами 30–32 і 30–37, передайте їх водіям наказ директора парку: негайно з'явитися в свій парк. Повторюю…

Це оголошення могли чути лише водії радіофікованих машин, а їх було ще не так багато, до того ж ще й не кожний водій уважно до цього прохання поставиться. Старший лейтенант держбезпеки Глєбов це розумів і, нудьгуючи в таксомоторному парку, намагався побороти своє нетерпіння.

Першою прибула машина з номером 30–32. Водієм її виявилася жінка. І відразу ж Глєбов документально встановив, що в той час, коли трапилася подія, ця машина за викликом обслуговувала народного артиста республіки Смирнова-Сокольського.

Артамонов після Гернгросса возив ще з десяток пасажирів і вже після полудня одвіз веселу компанію в Химки. І там він влип: біля під'їзду річкового вокзалу стояла ціла валка вільних таксі. Повертатися в місто впорожні – невигідно, буде холостого пробігу кілометрів з сім. Але він помітив, що таксі все ж потроху розбирають, і вирішив ждати своєї черги й подрімати.

Його розбудив літній водій.

– Слухай-но, тебе в гараж начальство кличе. Негайно. По радіо зранку трублять. Мабуть, порушення якесь зробив?

– Ніяких порушень не було! – розізлився Артамонов, але згадав про контроль на вокзалі.– А може, ти помилився, не про мене йдеться?

– Точно. 30–37. Номер прямо в мозок удовбали – кличуть, кличуть…

А твій номер який?

А тобі навіщо?

– Легко сказати, такий холостяк треба зробити! На випадок чого підтвердиш, що я з Химок відчалював.

– Це можна. Номер мій – 40–14. Прізвище – Соловйов.

Артамонов записав і лютий, як біс, рвонув машину з стоянки… «Є ж на світі такі люди! Сам тицьнув п'ятірку і помчав, мов на пожежу. А потім схаменувся і ще й тарарам зчинив. Номерок мій запримітив. А втім, він не міг його побачити. Він ні спереду, ні ззаду машини не заходив. А на щитку після фарбування номера нема. Отож, міг він помилитися номером? Міг. А якщо він сидить у гаражі власною персоною? Тоді справа кепська – плакала моя п'ятірка. Але, може, взагалі щось інше – накапав контролер?»

У гаражі пасажира не виявилося. Замість нього з Артамоновим розмовляв симпатичний молодий товариш. Це був Глєбов.

– Розкажіть мені, де ви були сьогодні між десятою і одинадцятою ранку, – попросив Глєбов.

Артамонов хотів було спитати, а хто ти такий, щоб я для тебе балачки розводив, але одразу ж подумав, що трубити півдня по радіо марно не будуть.

– Де я в цей час був? Дайте-по пригадати… Значить, Преображенка. Потім ЦПКіВ Горького… Потім ГУМ… Потім Савеловський… Потім знову ГУМ… Потім Химки. А звідти на виклик сюди.

– А в районі Третьяковки ви не були?

Артамонов відповів не відразу, ніби силкувався пригадати. Насправді ж він швидко міркував: «Ясно – здача. Бучу зчинила бісова душа. Але засікли мене, очевидно, точно і петляти небезпечно. Нехай вона згорить, ця тричі проклята п'ятірка!»

– Так, я був і там.

– Там ви взяли високого статечного чоловіка у світло-сірому костюмі? – спитав Глєбов.

– Ну, взяв. І що з того?

– Куди ви його відвезли?

– Метро Білоруський вокзал.

Артамонов дивився на симпатичного молодого товариша, бачив, як той хвилюється, і не міг зрозуміти, чого б це. Невже через нещасні чотири карбованці з полтинником?

– Він зайшов у метро?

– Не те що зайшов – вбіг.

– Дорогою він що-небудь казав?

– Тільки «хутчіш» та «хутчіш». Я йому сказав, що не хочу штраф платити, тоді він заявив, що всі штрафи заплатить сам. Щедрий… на слово.

– Він говорив по-російському?

– Так. Тільки він, по-моєму, не росіянин, слова калічить.

– Як він з вами розплатився?

– Добре розплатився, – почав посміхаючись Артамонов.

– Мене не цікавить сума, – перебив його Глєбов. – Він платив монетами чи бумажкою?

– Бумажкою, бумажкою… – огризнувся Артамонов.

– Вона у вас збереглася?

Артамонов м'явся, знову вдаючи, що хоче пригадати, чи є в нього та п'ятірка.

– Товаришу Артамонов, це дуже важливо, щоб бумажка виявилася у вас! Дуже важливо!

Артамонов не кваплячись дістав гаманець і витяг з нього п'ятірку. Він уже розумів, що справа не в здачі.

– Обережніш! – крикнув Глєбов. – Тримайте за кінчик.

Артамонов кинув п'ятірку на стіл.

– Спасибі, товаришу Артамонов. Велике вам спасибі. Ви не уявляєте, як дорого коштує ця п'ятірка.

– Чому ж це не уявляю?

– Вам збитків зазнавати ні до чого, – спохватився Глєбов і, вийнявши з кишені п'ять карбованців, віддав їх Артамонову. – Поки що ви вільні.

– Що значить поки що? – стривожився Артамонов.

– А те, що вас не мусить здивувати, якщо ми викличемо вас до себе в КДБ. Можливо, треба буде з вашою допомогою встановити особу цього пасажира. І останнє: нікому про подію жодного слова.

– Зрозуміло…. – здивовано сказав спроквола Артамонов, підвівся і, переступаючи з ноги на ногу, зніяковіло додав: – Він, між іншим, здачі не взяв. На лічильнику було всього сорок сім копійок.

Глєбов розсміявся.

– І ви гадали, що вас викликали відібрати здачу?

– Не без того…

– Зачекайте трошки, я оформлю протокол, ви мусите підписати…

Закінчувалась оперативна нарада в генерал-майора Маркова. Тут були полковник Рудін, майор Бабакін, лейтенант Трегубов, старший лейтенант Глєбов і ще три оперативні працівники.

– Я хочу звернути вашу увагу, товариші, на те, як просто пощастило викрити цього дуже досвідченого розвідника, – говорив Марков посміхаючись. – Якось в одній критичній статті про пригодницьку літературу я прочитав таку тираду: нам, мовляв, набридли в цих творах пильні прибиральниці з готелів, які ловлять шпигунів, наче мух. Це могла написати людина, яка нічого не розуміє в тому, про що пише. Їй подай баскервільського собаку, карколомний сюжет або щось у цьому дусі. Ну, а нам прибиральниці не набридли. І ви погляньте, яку роль у цьому викритті зіграла найелементарніша добросовісність різних людей… І насамперед, звичайно, сигнал Олейникової. Вона молодець! Адже вона розуміла, що через це випливе на світ історія її кохання до есесівця в таборі…– Марков помовчав. – Рудін і Бабакін, і я – ми давно знайомі з цим паном. Ми його знали на прізвище Мюллер. Це материй ворог нашої держави. Тепер нам треба дізнатися, чого він завітав до нас. Зараз головне – не спускати з нього очей ні на хвилину. Але працювати обережно, щоб не сполохати цього хижака. Він трохи заспокоїться і тоді, певно, займеться тим, заради чого приїхав. Хоч може статися й так, що, злякавшись, він не буде нічого робити і поспішить поїхати додому, а згодом замість нього приїде хтось інший. Та я гадаю, що виїхати йому ми все ж не дозволимо. Отже, дійте, товаришу!

…Гернгросс захворів. Прийшов до готелю і одразу ж викликав до себе Раю Гінзбург. Вона побачила його в постелі. Він неголосно стогнав. Звівши страждальницький погляд на Раю, він спробував посміхнутись.

– От який кепський турист вам дістався… – сказав він, і обличчя його скривилося від болю. – Біда, люба Раю! З часів війни в мені таїться паскудна хвороба – запалення нервових закінчень сонячного сплетення.

– Я викличу лікаря! – Рая попрямувала до телефону.

– Почекайте… – зупинив він її.– Марна справа. Медицина не знає ні причин цієї хвороби, ні того, як її лікувати… – Він знову скривився, пережидаючи біль. – От, відпустило. Минулого року я їздив до Швейцарії – там знайшовся професор, який нібито справлявся з моєю хворобою. Після його лікування я гадав, що всі мої муки закінчились. І раптом… Сьогодні ось був у Третьяковській галереї, настрій чудовий, зайшов до залу ікон, і тут… Такий біль, Раєчко, що стаєш від нього божевільним, не пам'ятаєш, що робиш. Як поранена тварина інстинктивно мчить до своєї нори, так і я під час приступу мчу додому… – Він посміхнувся і продовжував, заплющивши очі: – Сміх, та й годі,– вражений дивовижним болем, я кинувся… Куди б, ви думали? На Білоруський вокзал. От сила сліпого інстинкту: адже через цей вокзал лежить шлях до мого дому. Але ще по дорозі до вокзалу біль трохи відпустив, я зрозумів, що поводжусь мов божевільний. І повернувся до цього мого тутешнього дому… – Він помовчав, страдницьки посміхаючись. – Лікаря все ж треба викликати, мені необхідне снотворне.

Рая кинулась до телефону, подзвонила завідуючій бюро обслуговування.

– Лікар буде не пізніше як за півгодини, – повідомила вона Гернгросса.

– Спасибі, мила Раю. Якщо можна, будь ласка, дістаньте мені книг німецькою мовою. Тільки цікавих. Якщо можна, детектив, – це дуже добре відвертає увагу від усього земного, в тому числі й від болю. Дружина завжди тримає в запасі для мене такі книги.

– Добре, я постараюсь…

Рая пішла в бюро обслуговування.

Гернгросс лежав… і старанно аналізував усе, що сьогодні трапилось. Як професіональний розвідник, віл чудово розумів, що його робота завжди пов'язана з подібними ризикованими ускладненнями, і особливого страху не відчував. Про те, хто ця жінка, що впізнала його в іконному залі, він згадав, ще коли їхав у таксі. Пам'ять у нього також була професіональна. Всі деталі зустрічі з нею тоді, під час війни, він відновив у пам'яті абсолютно точно. І тепер, обмірковуючи, як вона може надалі повестися, він кінець кінцем зупинився на найбільш реальному, на його думку, варіанті: так, вона впізнала його і першої миті не зуміла цього приховати. Але потім, коли шок минув, вона повинна була відмовитись від думки заявити про свою зустріч. Адже тоді їй треба буде повідомити владу, що в таборі вона була коханкою есесівського офіцера, а їй же відомо, що подібного тут не прощають… Ну, а якщо вона все ж зчинила галас? Що ж, не так уже й страшно. Перекладачка вже знає пояснення його поведінки під час приступу хвороби. Зараз це ж знатиме й лікар. Він може твердити, що жінка помилилася. Що ж до його поведінки, то вона зовсім не була зв'язана з цим випадком і була наслідком приступу хвороби. Свідків їхньої зустрічі в «Сатурні» бути не може, і юридичне обгрунтування звинувачення на підставі тільки самих її свідчень неможливе. Тепер – гроші, що їх він дав шоферу таксі. Він весь час пам'ятав про цю синеньку бумажку, прекрасно розуміючи, що ця бумажка – єдиний шлях відшукати її власника. Валюту він міняв тут, в готелі, одержав зовсім нові банкноти в запечатаній пачці, так що синенька бумажка неминуче приведе сюди, в готель, а потім встановити його особу буде зовсім просто… Ну й що ж? Тут та ж сама версія: під час приступу хвороби він діяв несвідомо, головне було – скоріш, скоріш додому. Але чому ж він скористався потім метро, а не повернувся на таксі? Тут був очевидний прорахунок у логіці, якщо не посилатися на приступ болю. Та чи могли «вони» розшукати шофера, який його віз до вокзалу? В Москві, треба думати, десятки тисяч таксі, і біля галереї щоденно бувають їх сотні. Ну, а якщо все ж знайшли? Навряд чи водій упізнає свого пасажира, адже він жодного разу навіть не озирнувся на нього. І все ж… А друге заперечення упізнання буде виглядати вже доказом. Отже, треба ліквідувати всі інші, хоч і побічні, докази. І насамперед гроші. Дівчина, яка міняла їх йому, ніяких записів не робила, і біля нього, коли він обмінював гроші, нікого не було. Отже, найкраще ліквідувати гроші з тої пачки, які в нього залишилися. Скажімо, послати Раю щось купити. Ні, цього робити не можна, адже Рая в разі чого повідомить «їх» про покупку. Треба зробити по-іншому…

Гернгросс підвівся з постелі, замкнув вхідні двері і, діставши з кишені гроші, пішов у вбиральню. Там, старанно зім'явши кожну бумажку зокрема, він довго опускав їх в унітаз. Потім одімкнув двері і ліг в постіль, продовжуючи розмірковувати.

Іноземних туристів у готелі багато, і перевірку грошей «вони» влаштувати не наважаться. Кінець кінцем у нього, на самий крайній випадок, є ще один засіб захисту – вимога до посольства ФРН захистити його від образливих дій місцевих властей. Посольство зв'яжеться з Бонном, а там знають, хто він і з якою місією відбув до Москви, і, звичайно ж, зроблять усе, щоб його виручити… Гернгросс трохи заспокоївся.