Текст книги "Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 41 страниц)

Зедд наставив достатньо пасток і капканів на мосту і дорозі до Вежі так, що ніхто не вижив би, пройшовши по ньому далі декількох кроків. Навіть Сестри Тьми не могли тут пройти. Вони спробували зробити неможливе і поплатилися своїми життями.

Сестри Тьми відчули щити, поставлені самим Першим Чарівником, і відмовлялися рушити по мосту. Але Джеган наказав їм у що б то не стало досягти входу, і Сестри принесли свої життя в жертву на славу Ордена.

Одного разу на короткий час Верну взяв у полон соноходець, і вона розповіла Зедду, що вони можуть знайти провідника, того, хто носить у своєму серці вірність лорду Ралу, і таким чином дізнатися про узи. Зедд не міг протистояти соноходцю за допомогою магії. Під час Великої війни чарівники, більш талановиті, ніж він, що володіли двома сторонами дару, теж намагалися створити захист від соноходців. Але немає захисту від соноходця, який захопив розум. Людина виконає всі його накази, не дивлячись ні на що, навіть ціною власного життя.

Зедд знав, що для деяких чарівників смерть була бажаним порятунком від страждання, заподіюваного соноходцем. Але Джеган блокував будь-які спроби самогубства; він потребував сили Сестер та інших людей, що володіють даром. Імператор не міг дозволити їм самогубство, яке рятує від муки життя в ролі раба. Звільнитися від катування, в яке перетворювалася їх життя, вони могли тільки, коли він посилав їх на вірну смерть, на зразок зачарованої дороги по мосту.

Будівля Замку височіла попереду. Похмурі кам'яні стіни в очах більшості людей виглядали страхітливо, але вони радували Зедда, віючи домашнім теплом. Його погляд блукав по знайомих деталях. Він згадав, як багато років тому, цілу вічність, бродив тут з дружиною. З веж він часто милувався видом лежачого внизу Ейдіндріла. Одного разу він пройшов мостом і перевалом для того, щоб захистити Серединні землі від вторгнення сил Д'хари, якою тоді правив батько Даркена Рала.

Все це теж, здавалося, було цілу вічність тому. Його онук Річард, лорд Рал, підпорядкував майже всі Серединні землі правлінню Імперії Д'хари. Зедд похитав головою, дивуючись з того, як Річард зміг все змінити. Завдяки йому, тепер і Зедд теж – частина Імперії Д'хари. І це справді дивно.

Не доходячи до кінця мосту, Зедд кинув погляд у прірву під собою. І знову якийсь рух привернув його увагу. Вчепившись вузлуватими пальцями в камінь, Зедд обережно перехилився через масивні перила. Майже прямо під собою, але ще не в хмарах, він помітив двох гігантських птахів, чорних, немов безмісячна ніч, ковзаючих уздовж гірської ущелини. Зедд ніколи не зустрічався з такими істотами і не знав, що й думати про них.

Повертаючись, він побачив, як над Вежею кружляють ще троє таких же гігантських птахів. Зедд вирішив, що це, мабуть, ворони. Великі ворони. Старий чарівник подумав, що просто невірно оцінив відстань, можливо, через довге недоїдання. Зробивши висновок, що це ворони, Зедд спробував перевірити обчислену ним віддаль, але птахи вже зникли з очей. Він знову подивився вниз, але не побачивв і тих двох, що зустрілися йому трохи раніше.

Пройшовшии через ворота з піднятими в честь його приходу залізними гратами і відчувши теплу атмосферу Замку, Зедд відчув себе самотнім. Він так сумував за Ерілін, своєю давно померлою дружиною, по своїй дочці, матері Річарда. І – добрі духи! – Як сильно він сумував за Річардом… Старий усміхнувся, думаючи про те, що онук тепер одружений і подорожує разом з дружиною. Іноді Зедд забував, що Річард вже давно чоловік. Він пам'ятав чудесний час його дитинства. Це був час, коли Зедд жив в Вестланді, далеко від Серединних земель, далеко від магії та відповідальності. Повне радості безтурботне життя поруч з цікавим хлопчиком, якому він показував чудеса цього світу, а той не втомлювався дивуватися. Який це був казковий час!

Всередині Замку лампи на стінах слухняно спалахували при наближенні Чарівника Першого Рангу Зеддікуса Зу'ла Зорандера, коли той ішов крізь зали всередину нескінченної гірської фортеці. Зедд перевіряв розставлені ним мережі, оцінюючи цілісність магії; якби хто-небудь пройшов тут, вона була б порушена. Він зітхнув з полегшенням. Старий чарівник не думав, що хто-небудь буде настільки безрозсудний, що спробує увійти в Замок, але світ любить дурнів. Зедду не хотілося розставляти настільки небезпечні мережі по всьому Замку на додачу до грізних щитів зовні, але він поки не наважувався їх зняти.

Зедд проминув довгий бічний стіл в загальній залі і, як у ті часи, коли він був дитиною, пробіг пальцями по рівному жолобку шоколадно-коричневої мармурової стільниці. Він завмер, розглядаючи стіл, і раптом зрозумів, який саме предмет несвідомо намагалися намацати його пальці. Це був клубок тонкого чорного шнурка, яким під час свята врожаю прив'язували стрічки та інші прикраси до настінних світильників.

Ні секунди не вагаючись, Зедд відкрив головний ящик столу і виявив клубок там. Він витягнув його і поклав у кишеню, яку встиг спорожнити від смородини по дорозі до дому. Зедд вийняв з настінної підставки поруч зі столом паличку з шістьма маленькими дзвіночками. Паличка була однією з сотень, якщо не тисяч в Башті, і в минулі часи такі палички використовували для виклику слуг. Зедд глибоко зітхнув. Здається, минула ціла вічність з тих пір, коли в Башті Чарівників жили слуги зі своїми сім'ями. Він пригадав, як у залах носилися і грали діти. Згадав веселий сміх, що луною розносився по коридорах.

Зедд присягнувся собі, що одного разу в залах знову гратимуть і сміятимуться діти. Діти Річарда і Келен. Широка усмішка зборознила його щоки.

У стінах були вирубані вікна і отвори, через які в численні кімнати і зали лилося світло, але залишалися і слабо освітлені місця. Зедд знайшов перше таке місце, що цілком задовольняло його своїм затемненням. Він розмотав шнур і закріпив на ньому дзвіночок, простягнувши шнур між грубими каменями навпроти проходу. Йдучи далі через лабіринт залів і коридорів, він зупинявся і натягував струною шнур в тих місцях, де він залишався непомітним. Йому довелося зняти зі стін ще кілька паличок.

Хоча всюди були поставлені магічні щити, не варто було недооцінювати можливості Сестер Тьми. Вони будуть шукати магію, а не дзвіночки. Зайві запобіжні заходи не завадять.

Зедд подумки відзначив, де він натягнув шнур – треба буде дати знати Еді. Хоча чарівник і сумнівався, чи потребує вона попередження, володіючи даром внутрішнього зору. Зедд був упевнений, що сліпими очима Еді бачить так зірко, як ніхто зі зрячих.

Слідуючи за чудовим ароматом тушкованого м'яса, старий дістався до затишного приміщення, уздовж стін якого на полицях розташувалися найнеобхідніші їм книги. Еді підвісила якісь трави сушитися до балки під стелею. Напроти вогнища стояла обтягнута шкірою кушетка, поруч з прикрашеним сріблом столом – зручні стільці. Через вікно відкривався перехоплюючий подих вид на Ейдіндріл.

Місто купалося в теплих променях призахідного сонця. Все виглядало так само, як і зазвичай, тільки над дахом не вилися димки, що говорили би про присутність у них господарів.

Зедд поставив навантажений мішок поруч зі стосами книг на круглий столик червоного дерева. Він прошаркав ближче до вогнища, втягуючи носом дивний запах печені.

– Еді, пахне чудово! – Покликав Зедд. – Ти сьогодні виходила? Я бачив дуже дивних птахів.

Його обличчя розпливлося в усмішці. Він знову вдихнув запах.

– Еді, думаю, пора починати, – крикнув Зедд в сторону комори. – Ми повинні спробувати м'ясо, в кінці кінців. Ти ж знаєш, я не можу чекати.

Чарівник озирнувся через плече і знову покликав.

– Еді? Ти мене чуєш?

Потім він підійшов до дверей і заглянув до комори. Дивно, але вона була порожня.

– Еді? – Зедд підійшов до сходів поруч з коморою. – Ти там?

Зедд невдоволено скривився, коли вона не відповіла.

– Еді! – Знову покликав він. – Жінко, де ти?

Він повернувся назад, його погляд прикувало кипляче в казанку над вогнем м'ясо.

Зедд знайшов у буфеті дерев'яну ложку і міцно ухопив її.

З ложкою в руках він зупинився і розвернувся до сходів.

– Почекай, Еді. Я тільки тут це… спробую.

Старий чарівник посміхнувся і кинувся до казанка.

13

Річард швидко піднявся на ноги, побачивши, як по ущелині до табору йде Кара, штовхаючи перед собою людину, яка йому смутно когось нагадувала. У слабкому світлі Річард не міг розгледіти обличчя людини, яку підганяла Кара. Річард оглянув навколишні кам'янисті пагорби і круті схили, але нікого більше не помітив.

Фрідріх був посланий до південь, а Том пішов розвідувати на захід. Всі хотіли бути впевнені в тому, що вибрали безпечне місце для стоянки. Йдучи по пересіченій місцевості, вони всі були втомлені і потребували хорошого відпочинку. Кара була на півночі, там, куди лежав шлях їхнього загону. Цей напрямок Річард вважав найбільш небезпечним. Дженнсен відволіклася від тварин, дивлячись, кого це Кара тягне з собою.

Річард пошкодував, що схопився з землі настільки поспішно; зробивши так, він проявив безтурботність. І ще. Воїн не міг відкинути дивне відчуття, неначе спостерігає за кимось ще, хто реагує, говорить, рухається. Зосередившись, він змусив себе стати більш уважним, відчуття майже зникло, і Річард прикинув, чи не було воно тільки плодом його уяви.

Келен вже тримала його під руку, стиснувши її так, немов боялася, що він впаде.

– Ти в порядку? – Прошепотіла вона.

Він кивнув, продовжуючи дивитися на Кару і людину поруч з нею. Келен почала хвилюватися за нього давно, ще перед тим, як Річард обговорював з нею книгу. Вони обидва були стурбовані тим, що відкрилося йому в прочитаному, але зараз найбільше Келен тривожилась за його здоров'я.

Річард підозрював, що, можливо, він злегка застуджений. Саме тому він відчував холод, тоді як інші нудилися від спеки. Час від часу Келен перевіряла йому лоб або прикладала долоню до щоки Річарда. Її дотики гріли його серце. Вона подумала, що чоловіка злегка лихоманить. Келен попросила Дженнсен помацати його лоб і сказати, чи не знаходить вона, що він гарячіший, ніж зазвичай. Дженнсен теж вважала, що брат нездужає, але жар, якщо і є, то незначний. Кара залишалася задоволена оглядом Келен, і сама не перевіряла.

Жар був останнім, що зараз хвилювало Річарда. Було щось важливе… Він ніяк не міг пригадати. Річард зосередився, намагаючись пригадати ім'я молодої людини або хоча б пригадати, де він його бачив.

Останні промені сонця грали рожевими відблисками на східних горах. Ближні пагорби одягалися легкими тінями густіючих сутінків. Невелике багаттячко розфарбовувало все навколо теплим жовто-помаранчевим світлом. Річард підтримував багаття слабким, щоб не виявляти своєї присутності.

– Лорд Рал, – поважно вимовив незнайомець. Він невпевнено схилив голову, не знаючи, чи належить йому кланятися – Велика честь для мене – знову бачити вас.

Він був на пару років молодше Річарда, і кучеряве чорне волосся падало на широкі плечі, обтягнуті тунікою з оленячої шкури. На поясі чоловіка висів довгий ніж, але меча не було. Його вуха стовбурчились так, наче він боявся пропустити найменший звук. Річард подумав, що, напевно, коли він був хлопчиком, йому довелося вислухати чимало глузувань з приводу своїх вух, але тепер, як це не дивно, вони надавали йому значущості. Чоловік виглядав сильним і м'язистим, і Річард не сумнівався в тому, що зараз йому не доводиться виносити глузування.

– Я… вибач, але я не можу пригадати…

– О, ви й не повинні пам'ятати мене, лорд Рал. Я був тільки…

– Сабар, – повільно промовив Річард. – Сабар. Ти завантажував печі у ливарні Пріска, в Алтур-Ранзі.

– Вірно, – просяяв чоловік. – Не думав, що ви згадаєте мене.

Сабар був одним з тих ливарників, хто міг працювати завдяки ресурсам, які Річард доставляв Пріску, коли ніхто більше не був на це здатний. Сабар розумів, як важко працює Пріска, щоб тримати ливарну, постійно отримуючи жорсткі, нескінченні і суперечливі накази Ордена. Він був у цеху в день, коли відкрили створену Річардом статую; також Сабар бачив її, перш ніж її знищили. Він був біля витоків повстання в Алтур-Ранзі, боровся пліч-о-пліч з Віктором, Пріском і тими, хто скористався моментом. Сабар тоді теж боровся за свободу для себе, своїх друзів і свого міста.

У той день багато що змінилося.

Нехай навіть ця людина, як і багато інших, хто був частиною Імперського Ордена – була одним з ворогів. Але тепер Сабар хотів жити власним життям, за справедливими законами, а не під гнітом деспотів, які позбавляли людей будь-якої надії на зміну їхнього життя, крім іншого обтяжене ще й жорстокою ілюзією «великого добра».

Річард відмітив, що всі навколо стоять в напрузі, як ніби очікуючи чогось поганого.

– Все в порядку, – він заспокійливо посміхнувся Каре. – Я знаю його.

– Так він сказав і мені, – Кара поклала долоню на плече Сабара і натиснула. – Сідай.

– Так, – Річард був радий, що Кара дружелюбно налаштована. – Сідай і розкажи нам, як ти тут опинився.

– Мене послала Ніккі.

Річард схопився, Келен підбігла до нього.

– Ніккі? Ми як раз їдемо на зустріч з нею.

Сабар кивнув, знову підводячись і не знаючи, чи піднятися чи йому на весь зріст і стояти, як Келен і Річард, чи залишитися сидіти. Кара не присідала, а продовжувала мовчки підніматися над Сабаром з видом ката. Морд-Сіт була в Алтур-Ранзі, коли почалося повстання, і могла пам'ятати Сабара, але це не мало значення. Якщо життю Річарда або Келен загрожувала небезпека, Кара не вірила нікому.

Річард жестом дав зрозуміти Сабару, що він може залишитися сидіти.

– Де вона? – Запитав Річард, присідаючи разом з Келен. – Вона скоро буде?

– Ніккі просила передати, що чекала так довго, як могла, але в результаті важливих подій вона більше не може чекати.

– І з нами відбулися непередбачені події, – розчаровано видихнув Річард. Келен викрали і забрали в Стовпи Творіння, сподіваючись використати її як приманку і заманити його в пастку. Але розповідь про це була би довгою. Так що, проковтнувши всю середину, Річард повідав Сабару її закінчення. – Ми намагалися відразу дістатися до Ніккі, але нам довелося йти в інше місце. Це було неминуче.

– Я затурбувався, коли вона повернулася і сказала, що ти не прийшов на місце зустрічі, але Ніккі сказала, що зараз у тебе набагато більш важливі справи і тому ти не прийшов, – розуміюче кивнув Сабар. – Віктор Касцелла, коваль, теж дуже хвилювався. Він дуже сподівався, що ти повернешся з Ніккі. Віктор сказав, що і в інших місцях люди готові повстати. Вони чули про те, як Імперський Орден був повалений в Алтур-Ранзі, і що люди стали жити по іншому. Коваль просив передати тобі, що знає багатьох вільних людей, які борються, щоб скинути гніт Ордена, так само, як колись боролися ми, і вони так само прагнуть свободи. Їм потрібна допомога Віктора, – Сабар перевів подих, намагаючись викласти багато новин коротко і стисло і при цьому нічого не забути. – Ті з Братів Ордена, кому вдалося втекти в Алтур-Рангу, відправилися в ці місця, щоб упевнитися, що повстання не пошириться. Жорстокість, з якою вони карали будь-якого підозрюваного в зраді, коштувала життя багатьом людям: і тим, хто був невинний, і тим, хто мав намір повалити Імперський Орден, – він скрушно помовчав. – Для того, щоб посилити контроль влади Ордену і не допустити виникнення нових заворушень, Брати Ордену відправилися в усі великі міста. Звичайно ж, деякі з них поспішили доповісти Джегану про падіння Алтура-Ранга, страти багатьох чиновників і про смерть Брата Нарева і його найближчих прибічників.

– Джеган вже знає про смерть Брата Нарева, – вимовила Дженнсен, простягаючи йому кухоль з водою.

Сабар посміхнувся, почувши новину. Він подякував Дженнсен за воду і трохи присунувся ближче до Келен і Річарду, продовжуючи розповідь.

– Пріска думає, що Орден зробить усе можливе, щоб приховати всі сліди нашого успіху в Алтур-Ранзі, – так просто вони це не залишать. Він каже, що замість того, щоб турбуватися про поширення повстання, ми повинні приготуватися до захисту. Ми всі, тобто кожна людина, тому що Орден не змусить себе чекати і повернеться вирізати всіх в Алтур-Ранзі, всіх жителів, до останнього немовляти, – Сабар запнувся, схвильований попередженням Пріски. – Віктор вважає, що треба кувати залізо, поки гаряче, і творити справедливе і спокійне майбутнє для себе, а не чекати, коли Орден збере сили і позбавить нас цього майбутнього. Він говорить, що якщо повстання розгорнеться всюди, Ордену буде, ох, як непросто його придушити.

– Віктор правий, – Річард втомлено провів рукою по обличчю. – Якщо в Алтур-Ранзі будуть відсиджуватися, як в єдиному оазисі свободи в серці ворожої землі, Орден задавить місто і виріже його серце. Орден не виживе без своїх ідей, і вони це знають, тому віру постійно підкріплюють силою. Без грубої сили Орден розвалиться. Джеган двадцять років витратив на те, щоб створити мережу доріг, що пов'язують весь Старий світ. Це одна з тих причин, завдяки якій він забрав стільки влади. Багато людей відкидали його пихатих жерців. По дорогах відповідь швидко досягала вух соноходця, і він миттєво реагував, страчуючи і знищуючи тих, хто насмілювався протистояти Ордену, – Річард задумався. – Що ще важливіше, після того, як він усунув супротивників вчення Ордена, Джеган вторгся в свідомість дітей і наповнив її сліпою вірою в своє вчення, перетворивши їх на рабів, готових померти за ідею, принести себе в жертву в ім'я всепожираючого «великого добра». Ці молоді люди, чия свідомість перекручено вченням Ордена, зараз на півночі завойовують Новий світ, безжально вбиваючи всіх, хто не приймає їх альтруїстичних принципів. Але поки Джеган і його незліченна армія на півночі, Орден тут ослаблений. Ця слабкість дає нам шанс, і ми повинні ним скористатися. Дороги, створені Джеганем, стануть нашою зброєю, і по них швидко пошириться вогонь боротьби за свободу, – голос Річарда став більш урочистим. – Факел боротьби буде запалено волею таких, як ти, волею людей, які вибрали свободу в Алтур-Ранзі. Язики полум'я розгоряться, і багато хто підсилить його. А якщо повстання заховати в одному місті і відокремити від решти світу, Орден швидко його загасить. Можливо, ні у нас, ні у наших дітей більше не буде шансу повернути владу над власними життями. Отже вогонь цей треба розпалити і в інших містах.

Сабар посміхався, відчуваючи гордість за те, що і він – частина цієї боротьби.

– Я знаю, Віктор, як і Пріска, пам'ятають про це і не забули жодного слова, сказаного лордом Ралом. Віктор хоче поговорити з тобою перед тим, як «підігріти крики», це він сам так сказав. Коваль чекає твого слова і хоче знати, як зробити так, щоб покраще «кувати розпечене залізо». Це знову його слова.

– Значить, Ніккі послала тебе до мене?

– Так. Я був щасливий, що вона вибрала саме мене. І Віктор теж. Не тільки тому, що ти живий, але і в очікуванні твого рішення.

Хоча Віктор і чекав його слова, Річард знав, що, не будь його, Віктор все одно б діяв. Повстання не замикалося на лорді Ралові, його вогонь охоплював людей, спраглих повернути собі владу над своїми життями. Річард був потрібен, щоб погоджувати дії багатьох людей. Людям важливо було бути впевненими в ідеях повстання і в тому, що воно підірве владу Ордену в Старому світі. Якщо повстанці переможуть і вони скинуть правління Ордена в Новому світі, Джеган і його люди відмовляться від завоювання Нового світу.

Соноходец мав намір завоювати Новий світ, розділивши його. Річард повинен скористатися такою ж тактикою, щоб перемогти. Тільки поділ сил Ордена зможе зруйнувати його.

Лорд Рал знав, що після облоги Ейдіндріла Імперський Орден направив свої мечі на Д'Хару. І незважаючи на те, що армія Д'хари сильна, її ряди зімнуть незліченні війська, які Джеган кине на них. Д'Хара впаде під вагою Ордена, якщо тільки його увагу не відверне що-небудь інше. Створена лордом Ралом Імперія Д'хари, що об'єднала Новий світ проти тиранії, закінчить своє існування.

Річарду необхідно повернутися до Ніккі і Віктора, щоб закінчити розпочату справу – розробку найкращого плану для руйнування Імперського Ордена.

А зараз вони втрачають час, вирішуючи інші проблеми, – проблеми, яких поки ще самі не розуміють.

– Я радий, що ти знайшов нас, Сабар. Передай Ніккі і Віктору, що нам неодмінно потрібно дещо завершити. Але як тільки ми закінчимо свої справи, ми зможемо вам допомогти.

Сабар здавався заспокоєним.

– Будь-хто з нас був би радий почути ці слова, – Сабар зачекав, потім підняв голову і вказав на північ. – Лорд Рал, коли я йшов до вас, слідуючи вказівкам Ніккі, я проминув те місце, де ви повинні були зустрітися з нею, і пішов далі на південь, – на його лицй промайнуло занепокоєння. – Кілька днів тому я був у місці, що простягнулося на милі в ширину. І воно було мертвим.

Річард подивився на нього. Його головна біль зникла.

– Що значить «мертвим»?

Сабарів змахнув рукою в вечірньому світлі.

– Місцевість, по якій я йшов, схожа на цю: дерева, чагарники, трава, – його голос став тихіше. – Але потім я вийшов до місця, де зовсім нічого не росте. Там немає нічого, крім голого каміння. Ніккі не говорила мені, що я опинюся в такому місці. Зізнаюся, я здорово злякався.

– І як далеко простягнулося це мертве місце? – Річард кинув погляд через плече на схід, туди, де лежали гори.

– Я йшов, залишивши позаду життя, і думав, що спускаюся прямо в підземний світ, – Сабарів уникав дивитися в очі співрозмовнику. – Або прямо в пащу нової зброї Ордена, створеної, щоб знищити всіх нас. Я дуже злякався і навіть було повернув назад. Але потім подумав, що Орден залякував мене все моє життя, і мені це не подобається. Ще я подумав, як буду пояснювати своє боягузтво Ніккі, і засоромився, повернувся в те місце і рушив уперед. Через кілька миль я вийшов до місць, де росли рослини, – він перевів подих. – Тоді я заспокоївся і відчув себе дурнем, що боявся.

Дві смуги. Значить, два загадкових кордони.

– Я був у схожому місці, Сабар. І мені теж було страшно, – повідомив Річард.

– Не так нерозумно було боятися? – Посміхнувся ливарник.

– Аніскільки. Можеш сказати, велика це земля? Крім каменю, там ще що-небудь є? Може, воно схоже на смугу, яка кудись веде?

– Так, точно як ти кажеш, смуга, – Сабар витягнув руку на схід. – Вона спускається з далеких гір на північ від цієї низини, – долоня чоловіка немов великий ніж розрізала горизонт. – Вона йде на південний захід до пустелі.

До Стовпів Творіння.

– Вона паралельна тому кордону, що ми перетнули на півдні, – глибоко дихаючи, заговорила Келен. – Навіщо створювати два кордони так близько? В цьому немає сенсу.

– Не знаю, – шепнув їй Річард. – Але від чого б не захищав кордон, ця річ була настільки небезпечна, що той чи ті, хто створили кордон, явно визнали – одного буде мало.

Келен обхопила передпліччя і промовчала. По її лицю Річард міг здогадатися, про що вона думає, особливо якщо врахувати, що обидва кордони вже не діють.

– Як би там не було, я радий, що не повернув назад, – Сабар невпевнено знизав плечима. – Мені довелося б побачити Ніккі, а вона просила мене допомогти лорду Ралу – моєму другу Річарду.

– Я теж радий, Сабар, – посміхнувся Річард. – Не думаю, що місце, через яке ти пройшов, зараз небезпечно так само, як колись.

– Хто така Ніккі? – Згораючи від цікавості, запитала Дженнсен.

– Ніккі? Відьма, – відповів Річард. – Вона була Сестрою Тьми.

– Була? – Брови Дженнсен злетіли вгору. Річард кивнув.

– Спочатку вона була з Джеганем, але потім усвідомила, що його шлях порочний, і приєдналася до нас, – він би не хотів вдаватися в подробиці. – Зараз Ніккі з нами, і її допомога просто безцінна.

Дженнсен нахилилася вперед, відповідь брата тільки підігріла її цікавість.

– Але як ти можеш довіряти тій, хто працював на Джегана? І до того ж Сестрі Тьми? Річард, я бачила таких жінок і знаю, наскільки вони нещадні. Вони зроблять те, що їм накаже Джеган, вони присвячені Володарю Підземного світу. Ти можеш покластися своїм життям, що вона не зрадить тебе?

– Я довіряю тобі і лягаю спати з ножем під подушкою, – сказав Річард, дивлячись прямо в очі Дженнсен. Дівчина відкинулася назад.

– Здається, я зрозуміла, – в замішанні посміхнулася вона.

– Що ще сказала Ніккі? – З нетерпінням запитала Келен.

– Тільки те, що я повинен прийти на її місце і зустріти вас, – відповів Сабар.

Річард знав, що Ніккі обережна. Вона не хотіла говорити юнакові багато на випадок, якщо його зловлять.

– Як вона дізналася, де я?

– Вона сказала, що може знати, де ти, з допомогою магії. Ніккі так само добре знає магію, як чудове її обличчя.

Сабар вимовив ці слова з благоговінням. Він не знав і половини правди. Ніккі була однією з найсильніших відьом, коли-небудь народжених на світ. Сабар не знав, що коли Ніккі служила Ордену, її називали Пані Смерть.

Річард здогадався, що якимось чином Ніккі використовувала зв'язок д'харіанців з ним, Магістром Ралом. Цей зв'язок запечатують клятвою вірності в серці, і той, хто давав клятву, був захищений від соноходця. Справжні д'харіанці, такі як Кара, завдяки зв'язку могли знати, де знаходиться лорд Рал. Келен якось зізналася Річарду, що її турбує те, що Кара завжди знає, де він. Ніккі – не д'харіанка, але вона відьма і пов'язана з Річардом, а тому теж здатна на це.

– Сабар, Ніккі не послала б тебе просто так, тільки для того, щоб сказати, що вона більше не може чекати нас в умовленому місці, – виголосив Річард.

– Так, звичайно, – закивав головою Сабар, ніби обурюючись, що забув. – Коли я запитав, що мені передати нам, вона сказала, що все напише в листі, – Сабар розв'язав шкіряну торбинку на поясі. – Ніккі сказала, що коли зрозуміла, як ти далеко, то була в розпачі, оскільки не встигала до тебе добратися. Вона була впевнена, це дуже важливо і для мене – знайти тебе і передати лист. Ще вона сказала, що в листі пояснюється, чому вона не може чекати.

Вказівним і великим пальцем Сабарів витягнув листа з таким виглядом, ніби це смертельно отруйна гадюка, а не всього лише маленький сувій, запечатаний червоним воском.

– Ніккі попередила мене, що лист небезпечний, – сказав Сабар, дивлячись в очі Річарду. – Вона сказала, що якщо хто-небудь, крім тебе, відкриє його, то мені слід триматися подалі, а то я помру заодно з тою людиною.

Сабар обережно поклав сувій на долоню Річарда. Він засвітився в його руці. Червоний віск засвітився, як ніби освітлений сонцем, хоча давно вже було темно. Сяйво перекинулося на весь сувій. Віск потріскався, немов осінній лід на ставку під вагою кроків. Раптом печатка розкололася і обсипалася.

– Навіть думати боюся, що було б, відкрий це хто-небудь інший, – промовив Сабар, нервово ковтаючи слину.

Дженнсен присунулася до брата.

– Це була магія?

– Мабуть, – сказав їй Річард, розгортаючи листа.

– Я бачила, як печатка розсипалася, – довірливо повідомила Дженнсен.

– Що небудь ще ти помітила?

– Ні. Вона раптом просто розкололася, – сказала дівчина.

Річард торкнувся кінчиками пальців шматочків воску на долоні.

– Напевно, Ніккі наклала магічну мережу на лист, а зняти її міг тільки мій дотик. Ти бачила наслідок магії – розламану печатку, – але не саму магію.

– Почекайте! – Сабар ляснув себе долонею по лобі. – І про що я тільки думаю? Я повинен віддати ще й ось це.

Він скинув з плечей лямки мішка і опустив його на землю. Швидко розв'язав шкіряні ремінці і акуратно витягнув щось, загорнуте у чорну стьобану тканину. Це щось висотою було приблизно в фут і не надто велике. По тому, як Сабарів тримав згорток, здавалося, він був важким.

Сабарів поклав згорток на землю навпроти багаття.

– Ніккі сказала, щоб я віддав це тобі, в листі є пояснення.

Дженнсен трохи посунулася, зачарована таємницею згортка.

– Що це?

– Ніккі мені не сказала, – знизав плечима Сабар. По його лицю ковзнуло невдоволення тим, як мало він знає про своє доручення. – Коли Ніккі дивиться на тебе і каже, що робити, у тебе з голови вилітають всі питання.

Річард посміхнувся, продовжуючи розгортати лист. Він дуже добре знав, що це означає.

– Чи казала Ніккі, хто може відкрити цю штуку?

– Ні, лорд Рал. Вона тільки веліла віддати її тобі та додала, що в листі все написано.

– Якби на згорток теж була накладена мережа, вона б попередила тебе, – Річард звів очі. – Кара, чому б тобі не розгорнути його, поки ми з Келен читаємо лист? – Він недбало махнув рукою в бік згортка.

Поки Кара, сівши на землю і схрестивши ноги, взялася розв'язувати вузли на шкіряних ремінцях, Річард і Келен мовчки читали лист.

Дорогі Річард і Келен!

Пробачте, що не можу сказати вам усього зараз, але є важлива справа, і я не смію примушувати його чекати. Джеган збирається зробити те, що я вважала неможливим. Завдяки своїй здатності соноходця він підпорядкував Сестер Тьми і хоче з їх допомогою створити зброю з людей, як у часи Великої війни. Це небезпечно саме по собі, а крім того, у Джегана немає дару, і знання його про цю зброю поверхневі. Він діє як грубий бик, який намагається рогами звити мотузку. Він і його люди використовують життя чарівників для своїх дослідів. Я поки не знаю точно, чого вони домоглися, і, чесно кажучи, навіть боюся дізнатися.

Тепер про те, що я вам посилаю. Я знайшла цей предмет, коли напала на слід і йшла до того місця, де ми повинні були з вами зустрітися. Сподіваюся, ви вже бачили одного разу те, що привезе вам мій посланець, тому що цього предмета торкався той, хто пов'язаний з вами.

Це – сигнальний маяк. Він працював не тільки тому, що до нього торкалися, але ще і в результаті певних подій. Скажу відразу, що ця річ досить непроста, і я не перебільшую її небезпеки.

Такі маяки здатні були створювати тільки чарівники минулого; їх створення вимагає двох сторін дару – Збитку і Приросту. Саме тому вони так рідкісні, і раніше я ніколи їх не бачила.

Колись я читала про них у Палаці Пророків. Такі сигнальні маяки продовжують працювати завдяки зв'язку з померлим чарівником, який їх створив…

Річард випрямив спину і глибоко зітхнув.

– Як може існувати такий зв'язок? – Запитала Келен.

Лорд Рал зрозумів прихований зміст того, про що хотіла сказати Ніккі.

– Якимось чином зв'язок зберігається з підземним світом, – пошепки відповів він дружині.

В її зелених очах танцювали і виблискували крихітні відблиски багаття.

Келен глянула на Кару. Охоронниця розгортала річ, пов'язану незримим зв'язком з мертвим чарівником в підземному світі. Келен вчепилася за краєчок листа і заглибилася в текст.

… Наскільки я знаю, такі сигнальні маяки створюють потужні захисні поля. Їх ставлять парами. Перший завжди з бурштину. Він попереджає того, хто порушує печатку. Дотик пов'язаного з померлим чарівником або того, хто з ним, запалює маяк, який служить одній меті – попереджає втягнутого в цей зв'язок. Після попередження маяк треба знищити. Я послала його вам, щоб бути впевненою, що ви його бачили.