Текст книги "Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 41 страниц)

55

Легкі подихи вітру рухали гілками, змушуючі срібні промені місяця, що каскадом падали крізь пелену лісу, населяти світ ковзаючими блукаючими привидами. Келен роззирнулася, насилу розрізняючи темні силуети примарних дерев, намагаючись у темряві розрізнити можливі каверзи на шляху. Вона не чула співу птахів, ніякі дрібні тварини не носилися серед розкиданого листя, пересмішники не співали в ночі. Жінка обережно пробиралася по вкритій мохом землі, намагаючись побачити в темряві нори і щілини в скелястих місцях або калюжі стоячої води.

Попереду Річард ковзав через ліс немов тінь. Часом чоловік майже пропадав, змушуючи її здригатися від страху, що він покинув їх. Він наказав ступаючим за ним супутникам не розмовляти і йти настільки тихо, наскільки можливо, але жоден з його загону не міг рухатися через ліс так само тихо, як він.

З-за деяких, йому самому неясних, причин Річард був натягнутий як тятива. Він відчував якусь невиразну небезпеку. Хоча його оточувала прекрасна, залита місячним світлом лісова ніч, Річард серед примарної тиші відчув нависле над ним погане передчуття.

Келен радувало, що небо нарешті очистилося. Дощі минулих днів зробили подорож не особливо важкою, але і не дуже приємною. Хоча було досить тепло, через вогкість здавалося, ніби насправді холодніше. Але пошуки укриття не входили в їхні плани. Поки вони не дістали останню дозу протиотрути, у них тільки один вибір – поспішати.

Протиотрута з Нотвіка злегка поліпшила стан Річарда, зупинивши прояв симптомів отруєння, але тепер, після декількох днів, виявилося, що поліпшення було тимчасовим. Келен так хвилювалася за чоловіка, що у неї пропав апетит.

Тепер з ними йшло вдвічі більше людей, і ще більш численні прихильники ідеї визволення Бандакара пробиралися до міста Хаутон різними шляхами. Ці групи людей планували знищувати невеликі загони солдатів Імперського Ордена, які привільно розташувалися в селах уздовж дороги. Річард, Келен і їх невеличкий загін ішли настільки швидко, наскільки було можливо, навмисно уникаючи зустрічей з ворогом і прагнучи добратися до місця раніше, ніж Ніколас і його солдати дізнаються про їх наближення. Така хитрість дасть їм кращі шанси дістати останню дозу протиотрути.

Коли вони роздобудуть протиотруту, настане час зустрітися з рештою бандакарців для атаки. Келен знала, що якщо вони зможуть спочатку нейтралізувати Ніколаса, то їм вдасться набагато простіше і з меншим ризиком знищити останні війська Імперського Ордену. Якби вона змогла підібратися досить близько до Ковзаючого, щоб доторкнутися до нього своєю силою. Мати-Сповідниця знала, що краще не пропонувати таку ідею Річарду, він ніколи не погодиться з таким планом.

Якоюсь мірою Келен відчувала відповідальність за те, що ці люди страждали під владою Імперського Ордена. Якщо не віддалятися далеко від суті, природна межа, яка захищає Бандакар, як і раніше на місці. Так що якщо ці люди зможуть звільнитися від влади Імперського Ордену, зміни, які підуть за цим, будуть означати справжню свободу – свободу, якою вони раніше не мали можливості насолоджуватися, – і буде можливість змін на краще.

Зміни, що відбулися з жителями Нотвіка, були найкращим свідченням такого очікування. Річард і Келен майже всю ніч розмовляли з людьми, пояснюючи їм те, що повинні були пояснити. Вранці вони знищили солдатів, які захопили Нотвік і довгий час тримали його жителів в лещатах страху. Незабаром городяни влаштували свято, танцювали та співали на вулицях. Ці люди відчули найважливіше – вільне і прекрасне повітря свободи. Вони переконалися і в нежиттєвості старого способу їх суспільного устрою, який передбачав бездіяльність, відмову від того, щоб реально спробувати змінити своє життя.

Річард розвіяв їх древню ілюзію схиляння перед Мудрими і безглуздими догматами Розмовляючих, що заперечували знання. Ворожі солдати були знищені. Але жителі Нотвіка не зупинилися, прагнучи тепер звільнити всю свою країну від влади Імперського Ордена. Позбувшись від вимушеної сліпоти пригнобленого розуму, багато людей дивилися вперед і бажали самі побудувати своє майбутнє.

Келен раптово натрапила на простягнуту вбік руку Річарда. Вона притиснула руку до грудей, заспокоюючи серце, що швидко застукало, негайно повернулася і послала ідучим позаду сигнал зупинитися. У нічному лісі не лунало ані звуку, лише дзижчали москіти.

Річард зняв заплічний мішок, сів на низький камінь і почав щось шукати в мішку.

– Що ти робиш? – Прошепотіла Келен, підійшовши ближче.

– Вогонь. Нам потрібне світло. Передай нашим людям по ланцюжку, щоб дістали факели.

Річард витягнув кремінь і кресало, Келен пошепки передала розпорядження Карі, яка розвернулася і пішла назад. За її коротким наказом декілька чоловік, намагаючись ступати навшпиньках, вийшли вперед з незапаленими смолоскипами.

Люди підійшли ближче, сівши в низькі зарості позаду каменя. Річард підняв із землі паличку і вмочив її в маленький контейнер, який дістав з мішка. Потім провів паличкою по вершині каменю.

– Я намазав трохи ялинової смоли на камінь, – пояснив він людям, які підійшли. – Піднесіть факели так, щоб вони запалилися, коли я підпалю смолу.

Ялинова смола, яку збирають з поранених дерев, використовувалася для розпалювання вогню під час дощу. Іскра могла підпалити її, навіть якщо в лісі було мокро. Вона горить досить потужно, щоб розгорілося навіть сире дерево.

Річард завжди відчував себе в темряві як вдома. Келен жодного разу не бачила, щоб йому вночі знадобився, як зараз, вогонь. Вона уважно вдивлялася в пітьму, намагаючись розгледіти, що стурбувало чоловіка і чого не помітили інші.

– Кара, передай далі, – прошепотів Річард. – Я хочу, щоб всі дістали зброю. Зараз же.

Дівчина без розмов відправилася передати наказ. Повисла нескінченна гнітюча тиша, що порушувалася тільки звуками ковзаючого по шкірі кресала. Слова наказу обійшли загін і повернулися до неї.

– Зроблено, – доповіла Морд-Сіт, нахиляючись до Річарда.

– Ви обидві теж, – лорд Рал подивився на Келен і Дженнсен.

Келен дістала меч, Дженнсен – сріблястий кинджал, прикрашений витонченим зображенням літери «Р», знаком приналежності Дому Рала.

Річард висік іскру. Смола спалахнула зі злим шипінням, факели швидко запалилися, світло загорілося в самому серці лісу.

Від раптового ріжучого очі світла люди зажмурилися, а потім стали оглядатися по сторонах, намагаючись зрозуміти, що ховається в темряві.

У людей вирвалося єдине вражене зітхання.

На деревах навколо них, на кожній гілці, розташувалися чорнокрилі птиці. Їх були сотні. Чорні бусинки очей спостерігали за людьми.

Якусь мить після того, як спалахнуло світло, всі залишалися нерухомі і мовчазні, освітлені нерівним полум'ям.

З дикими криками птиці пішли в атаку.

Хижаки налетіли на них з усіх боків. Нічне повітря наповнилося метлянням блискучих чорних пір'їн, помахами величезних крил та дзьобами і блискаючими кігтями. Після довгої тиші їх крики, які здавалося свердлили вуха, і свист оглушали.

Але попереджені люди зустріли атаку чорнокрилих ворогів з суворою рішучістю. Деяких птиці штовхнули на землю, або вони спіткнулися і впали самі. Інші кричали, намагаючись сховатися від ударів руками. Чоловіки розрубували птахів, що атакували їх друзів, і поверталися до наступних верещачих чудовиськ, які налітали на них з іншого боку.

Келен побачила червоно-смугасті груди птаха, який раптово з'явився прямо перед нею. Вона змахнула мечем, відрубуючи крило, і різко розвернулася, заносячи меча, щоб вдарити птаха, що заходив з іншого боку. Жінка пришпилила до землі лежачого біля її ніг птаха, який своїм хижим дзьобом, схожим на дзьоб грифа, намагався вирвати шматок плоті з її ноги.

Клинок Річарда перетворився на розмиту сріблясту пляму, що прорубувалась через місиво крилатих нападників. Його оточувала хмара з чорного пір'я. Птахи нападали на всіх, але більша їх частина зібралася навколо Річарда. Було схоже на те, ніби птахи намагалися відтіснити людей від Річарда, щоб більша частина зграї могла дістати саме лорда Рала.

Дженнсен з несамовитою люттю скажено рубала оточуючих її птахів. Келен розтинала інших, збиваючи їх, поранених або мертвих, на землю. Майже з таким же успіхом Кара ловила птахів прямо в польоті і швидко звертала їм шиї. Всюди навколо люди кололи, різали і рубали, прагнучи відбити натиск лютуючих хижаків. Ніч наповнили крики агонії птахів, ляскання крил і глухі звуки зброї, що разила ціль. Птахи падали там, де їх наздоганяли мечі. Велика їх частина ретирувалася і повернулася на вихідні позиції. Усі дерева навколо вкрилися сидячими на них жахливими птахами. Лежачі на землі мертві і поранені птахи перетворили поверхню в лісі в рухоме море чорного пір'я.

Лютість нападу лякала.

І раптом напад припинився.

Кілька птахів, що лежали з розпростертими крилами, намагалися піднятися. Їх пір'я тихо скрипіли, чіпляючись за пір'я лежачих під ними мертвих птахів. Тут і там люди добивали лежачі біля їхніх ніг тіла. Це тривало недовго – вцілілі птахи відлетіли геть.

Навколо Річарда, подібно заметам після хуртовини, височіли купи мертвих птахів.

Піднявши вгору смолоскипи, люди переводили дух. Вони вдивлялися в відігнану вогнем темряву, вишукуючи ознаки небезпеки з боку неба. Але ніч була тиха. Було чути тільки шипіння факелів. Гілки оточуючих їх дерев були порожні.

Келен бачила подряпини і порізи на руках Річарда. Вона пробралася через море мертвих птахів до його мішка, який лежав на найближчому камені. Землю навколо Річарда по коліно всіювали тіла мертвих птахів. Вона змахнула один з трупів з мішка чоловіка. Запустивши туди руку, вона порилася на дотик, поки її пальці не наткнулися на загорнутий у вощений папір цілющого бальзаму, яким зазвичай лікували рани.

Побачивши, що Річард нетвердо стоїть на ногах, Кара підбігла до нього. Вона підхопила його під руку, даючи йому спертися.

– Що це, чорт візьми, було? – Важко дихаючи і хапаючи ротом повітря, запитала Дженнсен, змахуючи руді локони волосся з розпаленого обличчя.

– Я вважаю, вони нарешті вирішили спробувати дістатися до нас, – відповів Оуен.

Дженнсен поплескала по голові Бетті, яка йшла по тілах птахів, тремтячи від страху і прагнучи швидше притиснутися до своїх друзів.

– В одному можна бути впевненими. Вони знову нас знайшли.

– На цей раз є одна важлива відмінність, – поволі промовив Річард. – Вони не переслідували нас. Вони нас чекали.

Всі втупилися на нього.

– Що ти маєш на увазі? – Келен відірвалася від змазування його порізів бальзамом. – Вони переслідували нас і раніше. Вони, мабуть, бачили нас.

Бетті підійшла ближче, нахилилася до ноги цілительки і стала спостерігати за розмовою. Жінка була не в настрої чесати їй вуха і відштовхнула козу.

Річард сперся на плече Кари, намагаючись знайти рівновагу. Тільки тепер Келен помітила, як сильно хитало чоловіка. Часом йому було важко стояти.

– Ні. Вони не переслідували нас. На небі було порожньо. – Річард показав на лежачих навколо нього птахів. – Ці птахи не летіли за нами. Вони чекали нас. Їм було звідкись відомо, що ми йдемо сюди. Вони чекали в засідці.

Ця думка лякала – якщо була правдою.

Келен випросталась. Однією рукою вона стискала папір, на іншій були ліки.

– Як вони змогли дізнатися, куди ми прямуємо? – Завмер в очікуванні палець з цілющим бальзамом.

– Про це я теж хотів би дізнатися.

Ніколас повернувся в своє тіло, його рот був відкритий в позіху, який не був справжнім позіхіом. Він хитнув головою спершу в один бік, потім – в інший і посміхнувся від насолоди затіяної ним гри. Вона була блискучою. Вона була чудовою. Його посмішка стала ширше, оголивши зуби.

Ніколас похитнувся на ногах, ще не відновивши рівновагу. Це нагадало йому про нетвердо стоячого на ногах Річарда Рала, який відчуває запаморочення від отрути, що невблаганно продовжує свою смертоносну роботу.

Бідному Річарду Ралу так потрібна остання доза протиотрути!

Чародій знову відкрив рот в позіху, закидаючи голову, прагнучи вийти, прагнучи більше пізнати. Він досить скоро повернеться. Він буде спостерігати за ними. Спостерігати за занепокоєнням цих людців, як вони марно намагаються зрозуміти, що трапилося, спостерігати, як вони наближаються. Вони прийдуть до нього всього через кілька годин. Наближаються справжні веселощі.

Ніколас пройшов через кімнату, обходячи розкидані всюди трупи. Всі ці люди раптово померли, коли знищили птахів. Тут і там мертві громадилися один на іншого, подібно тому як лежали в цих темних лісах птиці навколо Річарда Рала.

Така жахлива смерть. Їхні душі встигли нажахатися побоїщем, але нічого не могли зробити, щоб зупинити його.

Ковзаючий керував їх душами, їх долею. Тепер вони вже були не в його владі, тепер вони належали Володарю підземного світу. Ніколас запустив пальці у волосся кольору воронячого крила, здригаючись від насолоди, відчуваючи, як краплі олії течуть по його пальцях і долоні.

Йому довелося відтягнути в сторону три тіла перш, ніж вдалося дістатися до дверей. Відкинувши важку клямку, він штовхнув масивні двері.

– Наджар! – Крикнув Ніколас в морок коридору.

Людина стояла і чекала неподалік, притулившись до стіни. Його мускулиста фігура випросталась.

– У чому справа?

Чарівник, показуючи, легко відвів руку назад. Його пальці з чорними накладними нігтями були широко розсунуті.

– Тут безлад, який слід прибрати. Візьми кілька людей і винеси ці тіла, – наказав він.

Наджар підійшов ближче і зазирнув у кімнату.

– Цілу юрбу? – Страшне видовище здивувало навіть його.

– Так, – відрізав Ніколас. – Мені були потрібні вони всі.

Кожен з нападаючих птахів підпорядковувався душі одного з цих спустошених людей, а кожна людська душа підпорядковувалася Ніколасу. Це було приголомшливе досягнення – одночасне керування такою кількістю душ з такою точністю і узгодженістю. Але, коли гинули птахи, в кімнаті з увійшлим у транс Ніколасом вмирали бездушні люди.

Він припустив, що колись зможе навчитися призивати душі назад, коли їх ведені гинуть. Це врятує його від необхідності кожного разу брати нових людей. Але поки що людей в його розпорядженні багато. Крім того, якщо вдасться знайти спосіб повертати душі, то йому доведеться мати справу з тими особистостями, в тіла яких душі повернуться. А вони вже будуть розуміти, що він використовує їх. Можуть виникнути труднощі. Але все це в майбутньому.

Поки ж його дратувало те, що Річард Рал знищив тих, хто допомагав йому спостерігати нинішньої ночі.

– Скільки ще чекати? – Нетерпляче спитав Наджар.

– Скоро. Дуже скоро. – Ніколас посміхнувся, знаючи, про що його питає підручний. – Ти повинен винести цих людей звідси до того, як вони прийдуть сюди. Потім Виведіть наших людей. Нехай роблять все, що хочуть.

На обличчі в Наджара заграла хитра посмішка.

– Як накажеш, Ніколас.

– Імператор Ніколас, – підняв брову Ковзаючий.

– Імператор Ніколас, – фиркнув Наджар, відправляючись до своїх людей.

Чародій несподівано затримав його.

– Ти знаєш, Наджар, а я розмірковував.

– Про що? – Обернувся Наджар.

– Про Джегана. Ми і так тяжко працюємо. Навіщо мені підкорятися йому? Легіони моєї мовчазної армії можуть раптово обрушитися на нього. Коли-небудь так і трапиться. Мені навіть не знадобиться армія. Одного разу він буде прогулюватися верхи, а я зможу бути поруч в дикому звірові, чекати його, щоб скинути з коня і загризти.

– Вірно, – почухав потилицю підручний.

– Дійсно, для чого мені Джеган? Я з легкістю впораюся з Імперським Орденом. В дійсності, я набагато краще підходжу для цього, ніж він.

– Тоді що з нашими планами? – Підняв голову Наджар.

– Для чого їх міняти? – Знизав плечима Ніколас. – Але навіщо я повинен віддавати Матір-Сповідницю Джегану? І навіщо мені давати йому правити світом? Може, я залишу її собі для забави… І сам стану правити світом.

56

Річард притулився до обшитої дошками стіни. Секунду перепочив, чекаючи, поки світ не припинить обертатися навколо. Він задубів від холоду і насилу міг бачити в темряві.

Лорд Рал знав, що зір залишає його.

Вночі дія отрути посилювалася. Він завжди міг бачити вночі набагато краще, ніж більшість людей. Тепер він бачив уночі не краще інших. У цьому не було великої різниці, але він знав, що це означало.

Почалася третя стадія отруєння.

На щастя, вони близькі до отримання останньої дози.

– У цю алею, сюди, – прошепотів Оуен.

Річард оглянув вулицю і не помітив ані найменшого руху. Місто Хаутон спало. Лорд Рал теж смертельно хотів заснути. Від втоми і запаморочення ноги переставлялися як дерев'яні. Побоюючись кашлю, дихати доводилося неглибоко.

Кашель приносив ще гіршу біль. Принаймні, добре, що він не кашляв кров'ю.

Крім того зараз будь-який виданий ним гучний звук міг привести до фатальних наслідків, і тому Річард безперервно ковтав, намагаючись стримувати дихання. Будь-який шум з їхнього боку міг розбурхати солдатів ворога.

Коли Оуен звернув у алею, Річард, Келен, Дженнсен, Том, Енсон і купка його людей по одному слідували за ним.

У вікнах, що виходили на головну вулицю, ніде не горіло світло. Річард не бачив вікон, поки їх маленька група йшла, притискаючись до стін, по вуличці. У деяких стінах були лише замкнені наглухо двері.

Дійшовши до вузького проходу між будинками, Оуен звернув туди, пішовши по стежці між кам'яними стінами, Прохід навряд чи був ширше плечей Річарда.

– Це єдиний шлях всередину? – Вхопив чоловіка за руку Річард.

– Ні. Бачиш? Через вулицю спереду проходить алея, а всередині є двері, що ведуть на іншу сторону будівлі.

Переконавшись, що у них в запасі є можливість для відступу, Річард трохи заспокоївся і рушив по шляху, запропонованому Оуеном. Вони спустилися по темних сходах в кімнату, розташовану у фундаменті під будівлею. Том кілька разів ударив кременем про кресало, поки не запалив свічку.

Коли свічку запалили, Річард обвів очима цю маленьку, порожню кімнату без вікон.

– Що це за місце? – Починаючи здогадуватися про щось, запитав він.

– Фундамент палацу, – лаконічно відповів Оуен.

– І що ми тут робимо? – Насупився Річард.

Оуен захитався і метнув швидкий погляд на Келен.

Жінка піймала його погляд і опустила вії. Вона натиснула чоловікові на плече й змусила його сісти і притулитися спиною до стіни. Бетті протиснулася між ними і лягла поруч з Річардом, задоволена можливістю відпочити. Дженнсен присіла навпочіпки поруч, з іншого боку від кози. Кара теж підійшла до них і завмерла.

– Річард, це я попросила Оуена привести нас сюди – в місце, де ми можемо бути в безпеці, – пояснила Келен, сівши перед ним навшпиньки. – Ми не зможемо всі разом піти в будівлю на пошуки протиотрути.

– Я теж так думаю. Відмінна думка, – схвалив він дружину. – Ми з Оуеном підемо, а ви відпочинете тут, де ніхто не зможе вас знайти.

Лорд Рал почав було підніматися, але Келен змусила його сісти на місце.

– Річард, це ти повинен почекати нас тут. Ти не можеш іти. У тебе паморочиться голова, і тобі слід поберегти сили.

Річард заглянув в її зелені очі – очі, які завжди полонили його, завжди примушували думати про все інше, як про несуттєве. Він хотів, щоб вони з дружиною зараз опинилися одні в якому-небудь тихому місці. Такому, як будинок, який він побудував для неї в горах, куди він забрав її після того, як її поранили… коли вона втратила їх ненароджену дитину… коли її побили до напівсмерті ці громили.

Келен була найдорожчою для нього на світі живою істотою. Вона була для Річарда всім. Вона повинна бути в безпеці. Він не може дозволити їй ризикувати.

– У мене достатньо сил, – намагаючись говорити твердіше, сказав лорд Рал. – Зі мною все буде в порядку.

– Якщо ти почнеш кашляти в місці, де є солдати, то тебе схоплять і ти ніколи не виберешся, що набагато знижує шанси добути протиотруту. Вас з Оуеном обох схоплять. Ми не знаємо, скільки тут солдат. Що буде з нами, якщо тебе схоплять? Що буде… – голос Келен зірвався від хвилювання. Вона заправила за вухо пасмо волосся, що вибилося. – Послухайте, лорд Річард, Оуен ходив туди раніше, він зможе піти туди знову і забрати протиотруту.

Річард побачив в очах дружини іскру божевілля. Вона була налякана тим, що втрачала його. Він ненавидів себе за те, що Келен доводилося боятися за нього.

– Вірно, лорд Рал, – переконував його Оуен. – Я дістану протиотруту і принесу його вам.

– Поки ми чекаємо, ти можеш трохи відпочити, – сказала Келен. – Сон допоможе тобі краще, ніж будь-що інше, поки вони не принесуть протиотруту.

Річард не зміг би описати, як він втомився. Але йому як і раніше не подобалася думка про те, що він не піде сам.

– З ним може піти Том, – запропонувала Кара.

Річард подивився спершу в блакитні очі Кари, потім – в очі Келен і зрозумів, що вже програв цю суперечку з люблячими його жінками.

– Чи далеко знаходиться це місце? – Звернувся він до Оуена.

– На чималій відстані. Ми зараз на околиці міста. Я хотів привести вас в місце, де ми найменше зможемо наштовхнутися на солдатів. До протиотрути йти близько години. Я подумав, що краще нам не надто заглиблюватися в місто. Це укриття не завадить нам швидко вибратися звідси в разі потреби, і воно досить близько від тайника для того, щоб вам довелося недовго чекати протиотруту.

– Гаразд, ідіть, – кивнув Річард. – Ми будемо чекати тебе і Тома тут.

Келен міряла кроками маленьке і сире підвальне приміщення. Решта людей сиділи, притулившись до стін, і мовчазно чекали. Келен же не могла більше виносити напруги. Це занадто нагадувало чекання біля ліжка вмираючого.

Вони підійшли так близько, а мета чомусь почала здаватися неймовірно далекою. Вони чекають вже так довго, що чекання пертворилось у вічність, яка ніколи не скінчиться. Келен примусила себе заспокоїтися. Незабаром Річард отримає протиотруту. Тоді йому стане краще. Він вилікується від отруєння.

Але що, якщо зілля не спрацює? Раптом він чекав занадто довго, щоб вилікуватися? Ні, людина, яка готувала отруту і протиотруту, сказала Оуену, що остання доза вилікує Річарда. Виходячи з вірувань цих людей, вони б не дали йому отрути, якби не були впевнені, що її дія нейтралізується. Вони ніколи не пригостили б Річарда отрутою, знаючи про існування небезпеки для життя.

Але що якщо ці люди помилилися?

Келен плескала себе по плечах, крокуючи по кімнаті, і наказала своєму розуму перестати придумувати проблеми для занепокоєння. У них достатньо реальних складнощів і без тих, що може винайти її багата уява. Треба отримати протиотруту, а після цього їм необхідно розібратися з даром Річарда. А потім вони повинні звернути увагу на Джегана і його армію.

Поглянувши через плече, Келен побачила, що Річард задрімав. Вона вирішила вийти на вулицю і чекати Оуена і Тома там. Кара сиділа навпроти Річарда, притулившись до стіни, і охороняла його сон. Вона кивнула, коли Келен пошепки сказала їй про свої наміри. Дженнсен, зауваживши, що Келен направляється до дверей, мовчки пішла за нею. Бетті спала поруч з Річардом, так що дівчина залишила її в будинку.

Прохолода місячної ночі впала на Келен, але від цього вона відчула себе тільки бадьоріше, хоч їй і потрібно було поспати. Жінка пішла по цегляній доріжці між будівлями до вулиці.

– Оуен скоро повернеться, – сказала Дженнсен. – Постарайся не хвилюватися. Вже скоро.

Келен вдивлялася в темряву.

– Навіть після того, як Річард прийме протиотруту, дар буде продовжувати приносити йому муки. Зедд занадто далеко. Ми повинні будемо дістатися до Ніккі якомога швидше. З тих, хто може знати, що нам робити для його порятунку, тільки вона досить близько.

– Ти думаєш, що від його дару буде ще більше неприємностей?

Душу Келен терзала біль, яку вона так часто бачила в очах чоловіка. Але справа була не тільки в болях.

– Коли Річард в останні два рази користувався мечем, я побачила, що навіть магія меча залишила його. У нього вже зараз набагато більше складнощів, ніж він помічає, – поділилася вона.

Дженнсен стулила тонкі губи, спостерігаючи, як Келен бродить з боку в бік.

– Цієї ночі ми отримаємо протиотруту, і незабаром будемо вже на шляху до Ніккі, – нарешті впевнено сказала вона.

Келен різко обернулася, почувши якийсь шум. Звук був схожий на шурхіт кроків. Дві темні постаті з'явилися з темряви в кінці вулиці. Один з ідучих сильно височів над іншим, так що Келен була впевнена, що це Том і Оуен. Вона хотілося було кинутися до них, але знала, що ворог може використовувати хитрі виверти. Тому вона штовхнула Дженнсен за ріг будинку, де вони сховалися в самій густій тіні. Зараз не час бути безтурботними.

Коли двоє підійшли до вузького отвору між стін і повернули до них, Келен вийшла з темряви прямо перед ними, приготувавшись скористатися своєю силою, якщо виникне така необхідність.

– Мати-Сповідниця, це я, Том, і Оуен, – прошепотів Том. Дженнсен з полегшенням зітхнула. – Ми дуже раді знову бачити вас.

Оуен оглядав вулицю. Закінчивши перевірку, він повернувся, і Келен побачила у світлі місяця, що сльози течуть по його обличчю.

– Мати-Сповідниця, у нас біда, – сказав Том. Самі гіркі вести іноді звучать так просто.

– Мати? Сповідниця, я, я… – заломив руки Оуен. Келен схопила його за сорочку обома руками.

– У чому справа? – Трясла вона хлопця. – Протиотрута у вас, чи не так? Ви ж принесли її, так?

– Ні, – Оуен, ковтаючи сльози, дістав складений аркушик паперу. – Замість пляшки з протиотрутою я знайшов у схованці ось це.

Келен вихопила у нього листок. Тремтячими пальцями розгорнувши папір, вона піднесла його ближче до очей, щоб можна було у світлі місяця розібрати написане.

«Протиотрута у мене. Також в моїх руках нитки життя усіх жителів Бандакара. Я можу припинити їх життя, так само як і життя Річарда Рала.

Я віддам протиотруту і жителів в обмін на Матір-Сповідницю.

Приведіть Мати-Сповідницю на міст в милі на схід від вашого притулку. Якщо я не отримаю Матір-Сповідниця протягом години, я виллю протиотруту в річку і простежу за тим, щоб всі люди в місті померли.

Імператор Ніколас».

Келен, чиє серце виривалося з грудей, попрямувала на схід.

– Матір-Сповідниця, я знаю, про що йде мова, – потягнув її назад Том, схопивши за руку.

Д'харіанець бачив, як тряслися руки Келен.

– Тоді ти знаєш, що в мене немає вибору, – з гіркотою сказала вона.

– Що сказано в листі? – Встала перед нею Дженнсен, не даючи пройти.

– Ніколас хоче мене в обмін на протиотруту.

Дівчина обняла Келен за плечі, зупиняючи її.

– Що?

– У листі сказано, що Ніколас хоче отримати мене в обмін на життя всіх жителів і протиотруту, яка врятує життя Річарду.

– Життя всіх жителів… Але як він зможе здійснити таку загрозу?

– Ніколас – могутній чаклун. У таких людей знайдеться безліч способів. Якщо Ніколас не придумає нічого більш підходящого, він може використати магічний вогонь і спопелити все місто.

– Але магія не заподіє шкоди людям – вони необдаровані, як і я.

– Якщо він скористається магічним вогнем і підпалить будинок, як вчинили ми з тими сплячими солдатами в місті Оуена, то людям, які опинилися всередині, буде неважливо, чому почалася пожежа. Якщо Будинок загориться, вогонь буде самий звичайний – вогонь, який вбиває будь-кого. До того ж у Ніколаса є тут солдати. Він може наказати їм страчувати людей. Він може знищити тисячі з них за короткий час. Я навіть не можу уявити, що ще може вигадати таке страховисько, але він поклав цей лист в тайник, де було заховано протиотруту, і, значить, він не блефує.

Келен обійшла Дженнсен і пішла далі. Вона не могла змусити себе позбутися тремтіння, її серце здавалося вискакує з грудей, і як не намагалася вона заспокоїтися, у неї нічого не виходило здавалося. Річард повинен отримати протиотруту. Тільки це важливо. Жінка сконцентрувалася на цій думці, швидко крокуючи по темній вулиці.

Тому пішов за нею разом з Дженнсен.

– Мати-Сповідниця, почекайте. Ми повинні все обдумати, – попросив він.

– Я вже зробила це.

– Ми можемо послати на місце зустрічі наших людей, вони відберуть протиотруту силою.

– У чарівника? – Перепитала Келен, ні на секунду не зупиняючись. – Не думаю. Крім того, якщо Ніколас помітить людей, які прийдуть зі мною, він, можливо, виллє зілля в річку. І що тоді? Ми повинні виконати його вимоги. Ми повинні отримати протиотруту і безпечно понести його подалі від них.

– Чому ви думаєте, що Ніколас, одержавши вас, не виллє протиотруту в річку? – Поцікавився Том. – Ми повинні зробити обмін таким чином, щоб точно отримати протиотруту. Ми не можемо розраховувати на його добру волю або чесність. Оуен і Дженнсен необдаровані. Вони не постраждають від його чаклунства. Вони допоможуть нам упевнитися, що ми отримаємо протиотруту при обміні, – переконано сказала вона.

Дженнсен відкинула волосся з обличчя, підійшовши ближче.

– Келен, ти не можеш цього зробити. Просто не маєш права. Будь ласка, зупинись. Річард збожеволіє, та й усі ми. Будь ласка, заради нього, не роби цього.

– Врешті-решт він і так зійде з розуму, якщо виживе, – голос Келен був повний безнадії.

Сльози котилися по обличчю Дженнсен.

– Але ж це самогубство, – заридала дівчина.

Келен оглянула будинки, вулиці, переконуючись, що ніде немає солдатів.

– Будемо сподіватися, що Ніколас думає так само.

– Мати-Сповідниця, ви не можете так вчинити, – втрутився Оуен. – Лорд Рал показав нам, що це неправильно. Ви не можете торгуватися з такими людьми, як Ніколас. Ви не повинні намагатися умилостивити зло.

– У мої наміри не входить умилостивити Ніколаса.

– Що ти маєш на увазі? – Змахнула сльози зі щоки Дженнсен.

Келен твердо оголосила про своє рішення.

– Який кращий спосіб позбавити від Імперського Ордена це місто і весь Бандакар? Знищити Ніколаса. Як найпростіше дістатися до нього? Змусити його думати, що він переміг.

– Ти хочеш доторкнутися до нього своєю силою? – Здивовано моргнула Дженнсен. – Ти ж про це думаєш, адже так? Невже ти думаєш, що у тебе буде можливість доторкнутися до нього силою сповідниць?

– Якщо я тільки зможу побачити його, він помре.

– Річард ніколи не погодився б на це, – заперечила дівчина.

– Я його не питаю. Це моє рішення.

Том вийшов вперед, загороджуючи їй дорогу.

– Мати-Сповідниця, я поклявся захищати лорда Рала і розумію ваше бажання ризикнути собою, щоб захистити його, але це зовсім інша справа. Ви, напевно, постараєтеся врятувати його життя, але якою ціною? Ми можемо втратити занадто багато. Я не можу вам цього дозволити.

– Я згоден, – Оуен обійшов Келен і став поряд з Томом. – Лорд Рал збожеволіє, якщо ви обміняєте себе на протиотруту.

– Він нас всіх уб'є, – кивнула Дженнсен, висловлюючи згоду. – Відірве нам голови за те, що ми дозволили тобі зробити це.

Келен посміхнулася, дивлячись на напружені обличчя друзів. Вона приклала долоню до щоки Дженнсен.

– Пам'ятаєш, після того як ми зустрілися, я сказала тобі, що бувають моменти, коли у нас немає іншого вибору, окрім дії?