Текст книги "Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 41 страниц)

36

Коли несподівано підняли кришку, в клітку проникло світло. Незмазані петлі заперечливо заскрипіли. Зедд зажмурився від яскравого світла. Величезні руки підняли кришку. Якби у нього були сили, Зедд міг би послабити ланцюг на шиї і – спробував би вистрибнути. Але сил не було. Важка кришка відкинулась. Світ зовні був повний піску і бруду.

Очі Зедда ледь бачили в яскравому світлі і вихорах піску і пилу, що носився в повітрі. Ланцюг на його шиї був пригвинчений до кільця в центрі підлоги так, що старий ледве міг підвести голову на кілька дюймів. Все, що він міг робити зі зв'язаними за спиною руками, – це лежати на підлозі.

Коли відкрили кришку, Зедд зміг ковтнути свіжого повітря. У клітці було нестерпно жарко. Пару раз, коли вони зупинялися на ніч, йому дали ковтнути води. Цього було явно мало. Їх з Еді трохи годували, але набагато більше бранці потребували води. Зедду здавалося, що він помре від спраги. Останнім часом він міг думати тільки про воду.

Чарівник втратив лік дням, які він провів закутим у клітці і дивувався тому, що ще живий. Кліть підскакувала на кожному вибої довгої, нерівної дороги. Зедд знав, що його везуть до Імператора Джегана. Він знав також, що коли вони приїдуть, то, якщо виживе, він пошкодує про це. Часом, в задушливій спеці клітки, він думав, що втратить свідомість і помре. У такі моменти він бажав смерті. Він був упевнений, що заснути мертвим сном буде краще, ніж чекати того, що йому уготовано. Але у нього не було вибору: Рада-Хань не давав йому повіситися на ланцюгу, і, крім того, змусити убити себе було непростою справою.

Все так само лежачи на підлозі, Зедд спробував підвести голову, але побачив тільки небо. Чарівник почув, як відкрили другу кришку і закашлявся, коли його огорнув новий стовп пилу. Еді теж закашлялась. Почувши кашель подруги, він і не знав, чи радіти тому, що вона ще жива, чи жалкувати про муки, яким її піддають.

Зедд був готовий до тортур і знав, що йому вже уготовані найстрашніші з них. Він чарівник, і його змусили проходити випробування болем. Старий боявся тортур, але знав, що винесе їх всі, поки не помре. В такому стані, як зараз, він сподівався, що вони довго не триватимуть. На нього нахлинули знайомі почуття.

Але ще сильніше він боявся того, що Еді будуть мучити страшніше, ніж його. Більше всього на світі Зедд страждав від мук інших. Йому було боляче навіть думати про те, що її будуть катувати.

Коли відкинули кришку кліті, візок здригнулася. Солдат грубо схопив Еді, і з її горла вирвався крик.

– Рухайся, тупа стара, щоб я міг дістати замок!

Зедд чув, як по підлозі зачовгали туфлі Еді, вона намагалася перевернутися. Донеслися звуки ударів, мабуть, прийшлий залишився незадоволений її зусиллями. Зедд заплющив очі. Він хотів би закрити і вуха.

Передня стінка клітини відкрилася, впустивши всередину ще більше світла і пилу. На нього впала тінь. Прикутий до підлоги ланцюгом, Зедд не міг бачити обличчя людини. Солдат простягнув руку із затиснутим в ній ключем. Зедд тримав голову якнайдалі, щоб солдат в тісноті зміг протиснутися і відкрити замок. Таке зусилля завдавало Зедду сильного болю. Коли його вдарили, у вухах у Зедда задзвеніло.

Нарешті замок був відкритий. Рука людини схопила його за волосся і грубо потягла, немов мішок з зерном, з клітки. Зедд стиснув губи, щоб не кричати, коли ребра вдарилися по дерев'яних стінок клітини. Витягнувши з воза, його кинули на землю.

У вухах дзвеніло, аж голова йде обертом. Старий спробував сісти, і в цей момент його знову вдарили. Він впав у бруд. Руки були зв'язані, і, як не старався, він не міг сам підвестися. Після третього удару його згребли за волосся і поставили на ноги.

Серце Зедда здригнулося, коли він побачив, що вони опинилися в центрі великої армії. Люди заповнили весь видимий простір. І схоже, підходили ще.

Краєм ока Зедд зауважив Еді, яка сиділа на землі, схиливши голову. На щоці розпливався синювато-багряний синець. Коли на неї впала тінь, Еді не підняла голови.

Жінка в довгій темно-коричневій сукні йшла прямо до них. Зедд упізнав її коричневий одяг. Це та Сестра Темряви, яка наділа їм нашийники. Він не знав її імені, жінка не назвалася. По суті, після того, як їх посадили в клітки, вона з ними не говорила. Зараз вона стояла перед Зеддом і Еді, як наставниця перед неслухняними дітьми.

Кільце в нижній губі – знак раба – швидко розвіяло ореол влади, що оточував її під час сутички в Башті.

Земля була покрита кінським гноєм, по більшій частині вже сухим. За спиною Сестри спокійно стояли коні. За ними, здається, ніхто не доглядав. Схоже, ці коні були з кавалерії. Робочі коняги не такі доглянуті. Серед коней, людей, возів і мішків з припасами проглядала земля.

Над табором висів важкий сморід відхожих місць, кінського поту, гною та інших жирних запахів, звичайних для випадків, коли люди скупчуються в одному місці, де відсутні всякі поняття про чистоту. Зедд закліпав, коли їдкий запах палаючого багаття, на якому готували їжу, почав роз'їдати очі.

У повітрі було повно комарів, мух та інших комах. Особливо дошкуляли мухи. Комарі прилетять пізніше, а мухи вже зараз настирливо носилися навколо бранців. Зі зв'язаними руками вони не могли відігнати їх. Залишалося хіба що трясти головою, щоб мухи не лізли в ніс і вуха. Два солдати, витягли Зедда і Еді з ящиків, стояли по обидва боки від них. За спиною жінки розкинувся величезний табір. Люди були скрізь: відпочивали, працювали, розважалися. Вони були одягнені самим різним чином: в шкіряні обладунки, кольчуги, брудні туніки, штани, які можна було назвати лахміттям. Більшість були неголені і брудні, як дикуни. Над табором стояв безугавно гуркіт, в якому зливалися крики, свист, лайка і сміх, дзвін металу, удари молота і звуки пили, і над усім цим шумом іноді злітав чийсь крик смертельного болю. Намети, тисячі самих різних наметів, немов листя, опале після сильного вітру, займали величезний простір до самого підніжжя гір на сході. Багато наметів були прикрашені здобиччю, смугасті фіранки закривали вхід, перед ними стояли невеликі столики або лавки, тут і там на наметах, як знак завоювання, розвівався жіночий одяг. Вози та коні безладно стояли по всьому табору. Земля перетворилася на багно під ногами натовпів людей. Вся картина являла собою страшне видовище дикого народу, натовпу, мета якого – безцільний хаос. Хоча у їх лідерів були цілі, у самих солдатів – ні.

– Його Високість запрошує вас двох, – сказала їм Сестра.

Ні Зедд, ні Еді нічого не відповіли. Солдати поставили їх на ноги і підштовхнули йти слідом за Сестрою. Зедд зазначив, що їх супроводжують близько дюжини солдатів.

Віз доставив їх у табір. Там, де кінчалася дорога, був вхід у внутрішній табір, можливо, в ставку командувача. Звичайні солдати за колом тяжкоозброєних воїнів їли, грали в кості, мінялися здобиччю, жартували, базікали і пили. Все це бранці бачили, поки йшли мимо.

Зедду прийшла в голову думка закричати, що він один винен в накладенні заклинання, яке вбило так багато їхніх товаришів. Може, тоді ці люди накинуться на них і вб'ють, і вони не дістануться Джегану.

Зедд відкрив було рот, як раптом Сестра кинула на нього погляд через плече. Старий здогадався, що намисто на шиї зупинить його крик. Якщо вона не дозволить, він не зможе навіть говорити.

Бранці йшли повз вози слідом за Сестрою. Тут було близько десятка возів, що стояли в один ряд перед великими наметами. Жоден з них не був порожнім – всі були наповнені кошиками з предметами.

І раптом до Зедда прийшло усвідомлення. Він жахнувся, зрозумівши, що у візках – викрадені з Замку магічні речі. Всі ці вози їхали слідом за ними. І всі вони були заповнені предметами з Вежі Чарівників, які витягли звідти люди, що не володіють даром. Зедд боявся й думати про те, які безцінні і небезпечні речі могли там лежати. Там були речі, що стають небезпечними, коли їх переносити через щити. Були рідкісні предмети, які, якщо їх винести на світло, переставали бути видимими.

Охорона в кольчугах, шкірі, озброєна списами з гострими наконечниками, стояла по обидва боки дороги; вигнуті сокири, мечі перепиняли дорогу. Ці похмурі солдати виглядали ще страшніше і солідніше, ніж звичайні вояки в таборі, хоча і ті могли налякати кого завгодно. Спеціальні загони пильно спостерігали за табором, а звичайні воїни займалися кожен своєю справою.

Охорона провела Сестру, Зедда і Еді через ліс пік. За ними розташовувалися невисокі намети, круглі і однакового розміру. Зедд подумав, що в них, напевно, живуть, найближчі наближені імператора і його особисті раби.

Зедд здивувався, що, мабуть, тут живуть всі Сестри.

За цими однаковими наметами стояли чудові шатра імператора, над якими розвівалися його прапори. Без сумніву, деякі з цих наметів займали офіцери вищого рангу і самі довірені радники.

Старий чарівник волів би скористатися заклинанням вогню і підпалити все це. Тоді б він покінчив з Орденом прямо зараз.

Але він знав, що це тільки на деякий час викличе метушню. Імперський Орден знайде нового тирана для виконання своєї місії. Потрібно не просто вбити Джегана. Зедд не був упевнений, чи вдасться взагалі звільнити світ від тиску і тиранії Ордена.

Незважаючи на запевнення багатьох людей, імператор Джеган не був рушійною силою Ордена. Силою була жорстока ідеологія. Щоб існувати, вона не могла дозволити людям жити в достатку на тлі інших, які страждають під гнітом віри і догматів Імперського Ордена. Свобода і щасливе життя людей Нового світу зводили нанівець все, до чого прагнув Орден. Жити вільно, як ти сам того побажаєш, було богохульством, оскільки Орден вчив, що це злочин і гріх. А гріхи повинні бути знищені в ім'я великого добра. Тому свобода Нового світу повинна бути зломлена.

– Це вони? – Запитав вартовий з коротким волоссям. Кільця, що висіли у його вухах і носі, нагадали Зедду свиней, прикрашених до річної ярмарки. Але, звичайно, свині на ярмарку були набагато чистіші і приємніше пахли.

– Так. Обидва, як і наказували, – відповіла Сестра.

Страж неквапливо оглянув темними очима Еді і Зедда. Судячи з його усмішки, він залишився задоволений, тим, що постало перед ним: зло в його найгіршому вигляді. Переконавшись, що шиї бранців окільцьовані обручами, які не дозволять їм заподіяти шкоду імператору, він відступив на крок і махнув їм проходити до другого посту за наметами слуг і рабів. Погляди вартового були спрямовані вслід грішникам, які отримають заслужене.

Люди з другого посту оточили їх. Зедд зауважив, що ці варти були екіпіровані ще краще. На них були ті ж кольчуги і шкіряні лати, але у кожного на грудях були нашиті залізні смуги хрест-навхрест. Це виділяло їх, як знак приналежності до особливого загону. Зброя, що висить на поясах, було краще виготовлена, і її було більше. Чарівник зрозумів, що це не просто солдати, а спеціально натреновані бійці, що розвинули природний талант до вбивства.

Це були особисті охоронці імператора.

Мучачись спрагою, Зедд простежив за відром, повним води, яке стояло недалеко від охорони. Було б дивно, якби імператор залишив свої війська без води. Але знаючи, якою буде відповідь, Зедд не попросив напитися. Бічним зором він побачив, що Еді облизала пересохлі губи, але теж нічого не сказала.

Вони піднімалися до найбільшого і пишно прикрашеного намету, який здавався навіть не шатром, а похідним палацом. На його високому даху майоріли кольорові прапори війська. Стіни були облицьовані прикрашеними панелями. Червоні і жовті стяги ліниво тріпотіли на вітрі. Китиці та стрічки по всій поверхні намету робили його схожим на головний намет якої-небудь ярмарки.

Охорона на вході прискіпливо оглянула Зедда, перш ніж підняти овечу шкуру, прикрашену золотими медальйонами, і пропустити його всередину. Хтось з солдатів сильно стиснув плече старого і вдарив його у спину. Похитуючись, Зедд увійшов в темний намет, за ним проштовхнули Еді.

Хрипкий шум табору поглинали килими на стінах. На підлозі лежало безліч шовкових подушок. Кольорові прикраси покривали стіни і оживляли похмуре оздоблення шатра. Отвори нагорі, затягнуті тонкою тканиною, пропускали трохи світла. Але все одно було так темно, що можна було запалювати свічку або лампу.

В середині кімнати стояв задрапірований червоним шовком трон імператора. Самого Імператора Джегана на ньому не було.

Поки охорона оточила Зедда і Еді, один з правоохоронців зник за перегородкою, з якої лилося мерехтливе світло. Охорона стояла близько до Зедда, спітнілого від напруги. Взуття солдатів було заляпане гноєм. Вся пишнота оздоблення втрачало сенс, тому що в наметі стояв відвертий сморід. Кінський гній і людський піт тільки додавали свою ноту до загального аромату нечистот.

Чоловік, що вийшов за перегородку, просунув голову назад, підкликаючи Сестру. Він щось прошепотів їй, і жінка теж зникла за стіною.

Зедд кинув крадькома погляд на Еді. Її білі очі нерухомо дивилися вперед. Він переніс свою вагу на одну ногу і торкнувся її плеча своїм, намагаючись підбадьорити її. Вона відповіла легким поштовхом, повідомлення прийнято. Старий хотів обняти її, але знав, що, можливо, вже ніколи не зробить цього.

З-за стіни долинали нерозбірливі слова, товста завіса приглушала голосу, тому Зедд нічого не розчув. Якби він міг скористатися даром, то почув би все, аж до останнього, самого тихого звуку, але нашийник не дозволяв йому це зробити. Але навіть і так було зрозуміло, що за загородою Сестра звітує – коротко і по суті справи.

Раби підмітали килими в наметі, полірували вази, натирали дерево і не звертали ніякої уваги на тих, кого привела варта. Раптом, почувши за стіною низький голос, вони різко взялися за роботу. Зедд зрозумів, що рабам тут не слід совати ніс у справи імператора.

З-за витканих стін доносився запах готування їжі. Як відчував носом Зедд, готувалося щось смачне. Але сморід в наметі робив огидним запах м'яса, оливкової олії, часнику, цибулі та спецій.

Сестра вийшла з-за кольоровою завіси. Кільце в її нижній губі яскраво виділялося на попелястої шкірі. Вона дала знак правоохоронцям.

Сильні пальці схопили Зедда і Еді і потягли до слабкого світла попереду.

37

Виштовхнутий вперед, в кайданах, Зедд нарешті опинився перед самим сноходцем, Імператором Джеганем.

Джеган сидів на прикрашеному різьбленням стільці з високою спинкою перед обіднім столом. Лікті лежали на столі, в руках він тримав ногу гусака, яког рвав пальцями і жував. Відблиски світла танцювали на його поголеній голові, сухожилля на скронях напружувалися, поки він пережовував. Тонкі вуса, ростучі з кутів його рота і під нижньою губою, рухалися в такт щелепам разом із золотим ланцюгом, що з'єднував його вухо з носом. По товстих пальцях і оголених руках сноходця, поблискуючи в світлі свічок, тік гусячий жир.

Жуючи, Джеган вивчав бранців.

Незважаючи на свічки в підставках, в більшій частині намету було темно, як у в'язниці.

На столі перед Джеганем стояли тарілки з їжею, кубки, бутлі, чаші і свічки. Не було місця для плоских сріблених тарілей, деякі з них стояли на тонких, прикрашених ніжках. Їжі на столі вистачило б для невеликої армії.

Промови Ордена про необхідність самопожертви заради благополуччя всього людства, яке було їх вищою метою, були брехливі. Зедд розумів, що достаток на столі імператора суперечить їм, нехай навіть ніхто, крім Джеганя, про нього не розуміє.

За спиною тирана біля стіни стояли раби, деякі з підносами в руках, чекаючи наказів. Деякі з цих молодих рабів були чарівниками, одягненими в просторі білі шати. Вони вчилися в Палаці Пророків під керівництвом Сестер. Всі вони стали жертвами соноходця. Люди, що володіють рідкісними здібностями, були змушені служити хлопчиками на побігеньках. Тим самим Імператор Джеган ще раз показував, що найкращі і самі обдаровані люди в його імперії будуть чистити нічні горщики, а грубі тварини – правити ними.

Молоді жінки, Сестри Світла і Тьми, носили одяг, який тягнувся від шиї до самих щиколоток, але був настільки прозорим, що вони фактично були оголеними. І це теж говорило про те, що Джеган дивиться на них не як на обдарованих особливими здібностями, а тільки як на привабливі тіла. Літні й менш привабливі жінки стояли вздовж стін, на них були сукні з щільної тканини. Ймовірно, вони прислужували імператору іншими способами.

Джегану доставляло невимовне задоволення тримати під контролем найобдарованіших людей світу. Це відповідало ідеології Ордена – принижувати тих, хто має здібності.

Джеган мовчки спостерігав, як Зедда відводять в будинок рабів. Масивна шия соноходця робила його не схожим на людину. М'язи грудей і широкі плечі випирали з овечої безрукавки. Він був самим потужним з бачених старим чарівником людей.

Зедд і Еді мовчки стояли перед ним, в той час як зуби Джеганя відірвали ще один шматок м'яса від гусячої ноги. Він жував і дивився на них, думаючи, що зробити зі своєю свіжою здобиччю.

Його абсолютно чорні, позбавлені райдужки, зіниць і білків очі холодили кров у жилах Зедда. Коли він бачив їх в минулий раз, він не був зв'язаний, але те непідвладне магії дівчисько не дало Зедду прикінчити його. Чарівник починав про це сильно шкодувати. Його шанс убити Джегана втік крізь пальці в той день, і не через силу Сестер, а всього лише через незвичайне дівчисько.

Чорні очі соноходця блищали у світлі свічок. У їх глибокій порожнечі пропливали темні тіні, як хмари на безмісячну нічному небі.

Прямота його погляду була подібна погляду білих сліпих очей Еді. Під поглядом Джегана Зедд був змушений нагадати собі про необхідність розслабити м'язи і почати дихати.

Найстрашніше в цих очах було те, що Зедд в них побачив, – гострий, розважливий розум. Старий боровся з ним довгі роки і знав, наскільки він небезпечний.

– Джеган Справедливий, – Сестра жестом представила чудовисько, що розташувалося навпроти них. – Ваше Високість, Зеддікус Зу'л Зорандер, Перший Чарівник, і відьма на ім'я Еді.

– Я знаю, хто вони, – одночасно з відразою і загрозою глухо промовив Джеган. Він нахилився вперед, спершись рукою на спинку стільця, і вказав на них обгризеною гусячою ногою.

– Дід Річарда Рала, як я чув.

Зедд промовчав.

Джеган кинув ногу на тарілку і взяв ножа. Однією рукою він відрізав кусень червоного м'яса і наколов його на ніж. Тримаючи лікті на столі, він крутив ніж і говорив. По лезу тік червоний сік.

– Не чекав зустрітися так? – Звернувся Джеган до старого чарівника.

Імператор зняв зубами м'ясо з ножа і почав його жувати, розглядаючи Зедда і Еді. Він запив м'ясо ковтком із срібного кубка, не відриваючи від них погляду.

– Не можу висловити словами, як я радий, що ви прийшли до мене.

Його посмішка була подібна смерті.

– Живі.

Він покрутив зап'ястям, обертаючи кінчиком ножа.

– Нам є про що поговорити.

Сміх зник, але посмішка залишилася.

– Вам, у всякому разі. А я, як гостинний господар, послухаю.

Зедд і Еді не вимовили ні слова під поглядом чорних очей Джеганя.

– Неговіркі сьогодні? Ну, нічого. Скоро залопочете.

Зедд не став витрачати сили і говорити, що їх марно катувати. Джеган не повірить, а навіть якщо і повірить, то від катування не відмовиться.

Всмак насолоджуючись видом закутих і принижених старих, Джеган дістав пальцями декілька виноградин з вази.

– А ти кмітливий, Чарівник Зорандер. – Він закинув ягоди в рот. – Один в Ейдіндрілі, оточеному цілою армією, ти примудрився надурити мене. Змусив повірити, що я зловив в пастку Річарда Рала і Матір-Сповідницю. Хороший трюк. Він майже вдався. І, звичайно, заклинання світла, напущене на моїх людей, – це було щось приголомшливе. – Сноходець кинув у рот ще одну виноградинку. – А ти знаєш, скільки людей загинуло через твоє чаклунство?

Зедд бачив, як перекочуються м'язи волосатої руки імператора, коли він стискав кулаки. Джеган розслабив руку і відрізав ще шматок шинки.

Він помахав м'ясом, продовживши.

– Ось цю магію я і хочу від тебе, добрий чарівник. Я знаю від безмозких сук, які називають себе Сестрами Світла або Тьми в залежності від того, на кого вони сподіваються після смерті, що ти не можеш використовувати цю магію сам, а взяв її з Вежі Чарівників і спустив на моїх людей. Який-небудь дрібний предмет, який хтось випадково підняв з землі, запустив твоє заклинання.

Старий чарівник стривожився, зрозумівши, що Джеган знає занадто багато. Імператор відрізав ще шмат м'яса. Поблажливість в його погляді поступово танула.

– Отже, оскільки ти не володієш такою магією, я приніс з Замку деякі речі і сподіваюся, що ти скажеш мені, як вони працюють. Я впевнений, в Замку повно цікавих речей. Я хотів би знати деякі з цих заклинань, щоб відкрити перевали в Д'Хару. Це збереже мій час і сили. Я знаю, ти повинен розуміти моє нетерпіння опинитися в Д'харі і придушити її опір.

Зедд глибоко зітхнув.

– Ти можеш катувати мене до кінця моїх днів, але я не зможу сказати тобі нічого про ці предмети, тому що не знаю, для чого вони призначені, – заговорив він. – На відміну від тебе, я бачу межі своїх можливостей. Мені може бути просто не відомо, як виглядає потрібне тобі заклинання. Але навіть якби й знав, це ще не означає, що я мав би поняття про те, як воно працює. З тим заклинанням мені просто пощастило.

– Хто знає, хто знає… – протягнув Джеган. – Але дещо тобі доведеться мені розповісти. Ти ж, як я чув, Перший Чарівник, і це твій Замок. Навряд чи я повірю, що ти нічого не знав про те, що в ньому зберігається. Нехай ти і кажеш, що включити те заклинання було везінням, але мережу світла, яка вбила моїх людей, ти створив сам. Це означає, що найпотужніші заклинання ти знаєш.

– Зате ти не знаєш самого важливого в магії, – кинув Зедд. – Твоя голова повна великих ідей, і ти думаєш, що вони втіляться, як тільки ти того забажаєш. Ну, а це не так. Ти – дурень, що не знає найпростішої речі про магію і її межі.

Одна з брів Джегана зметнулася над його чорним оком.

– О, думаю, що знаю більше, ніж ти припускаєш, Перший Чарівник. Як бачиш, я люблю читати і волію самі освічені уми. Можливо, я знаю про магію багато більше, ніж ти думаєш.

– Я вірю тільки в те, що ти себе безсоромно обманював.

– Самообман? – Він розкинув руки. – А ти можеш створити ковзаючого, Чарівник Зорандер?

Зедд онімів. Напевно, Джеган знав звідкись цю назву, але й тільки. Він любить читати. Він просто прочитав це де-небудь.

– Безумовно, ні. І ніхто з живучих зараз не може.

– Це ти не здатний створити таку істоту, Чарівник Зорандер, – з натиском в голосі сказав соноходець. – Але ж ти не знаєш, що мені відомо про магію. Я зміг повернути втрачені знання – мистецтво, яке довгий час здавалося забутим і мертвим.

– Захоплююся твоєю здатністю мріяти, Джеган, але це робити легко, – посміхнувся Зедд. – Твої мрії не стануть реальністю тільки тому, що ти їх нафантазував і хочеш, щоб вони втілилися.

– Сестра Тахіра знає правду, – Джеган підкликав її ножем. – Розкажи їм, дорога. Розкажи, про те, як я мрію, і що потім втілюється в життя.

Жінка зробила вперед кілька кроків.

– Як накаже Його Високість. – Вона не дивилася на Зедда з-під пасма сивого волосся, що падало на очі. – Під керівництвом Його Високості ми змогли відродити древнє знання. Під його заступництвом ми змогли наділити чарівника Ніколаса здатністю, якої вже три тисячі років не було в цьому світі. Це одне з найбільших досягнень Його Високості. Я особисто підтверджую слова Імператора – у світі знову є Ковзаючий. І це не брехня, Чарівник Зорандер, а істина. Допоможіть мені, духи, – вимовила вона. – Я бачила, як народжувався в цей світ Ковзаючий.

– Ти створила ковзаючого? Ти в своєму розумі, жінко?! – Зі зв'язаними за спиною руками Зедд зміг тільки в люті сіпнутися до Сестри. Вона відійшла до стіни. Зедд направив свій гнів на Джегана. – Ковзаючі – це катастрофа! Їх не можна контролювати! Ти втратив останні мізки, якщо зробив це!

– Що, ревнуєш, чарівник? – Посміхнувся Джеган. – Злишся на те, що сам не здатний створити таку істоту, таку зброю проти мене, тоді як я можу? І тепер я можу дістати Річарда і його дружину.

– Ковзаючий володіє силою, яку ти не зможеш контролювати.

– Ковзаючий не представляє небезпеки для сноходця. Я швидше його. Я краще.

– Не має значення, наскільки ти швидкий – справа не в швидкості! Ковзаючим неможливо управляти, і він не буде тобі підкорятися!

– До цього дня я ним спокійно керував, – Джеган сперся на лікоть. – Ти думаєш, необхідна магія, щоб контролювати того, ким хочеш керувати? Але мені не потрібна магія. Ні для того, щоб наказувати Ніколасу, ні всьому людству. Ти можеш підкоритися владі, я – ні. Я знайшов людей, які не хотіли підкорятися наділеним даром, людей, які були народжені без єдиної іскри дару, – людей, яких ненавиділи і вигнали, бо вони не мали магії.

Джеган стукнув кулаком по столу. Раби підстрибнули разом з тарілками.

– Ось чого хоче ваше добро для людства – свободи для тих, хто володіє даром. І влади над тими, хто його не має! Як це кільце у тебе на шиї, ви хочете поневолити весь світ кільцем магії… Я знайшов цих вигнаних і привів сюди, поставивши під крило своїх командувачів. Їх твоя зла магія торкнутися не зможе.

Зедд не міг уявити, де Джеган знайшов таких людей.

І тепер Ковзаючий керує ними?

– Ваше добро відкинуло їх і вигнало, а ми поселили їх серед нас. Ми з ними дуже схожі – наша мета в тому, щоб у людства не залишилося жодної іскри дару. Тільки тоді в світі запанує спокій… Я маю перевагу над тобою, чарівник, – правда на моєму боці. Щоб перемогти, мені не потрібна магія, а тобі потрібна. Я передбачаю чудове майбутнє, і прагну до нього. За допомогою цих людей я взяв Замок. Їх руками я виніс звідти неймовірні скарби. Ти не зміг їх зупинити тоді, хіба зможеш зробити це зараз? Тепер людина піде своїм шляхом, не затьмареним магією… І тепер у мене є Ковзаючий, і з ним я прийду до перемоги. Він працює з цими людьми на загальне благо. І роблячи це, Ніколас стає просто безцінним. – У сноходця за пазухою був ще один разючий козир, яким він не забув скористатися. – До того ж Ковзаючий, яким, як ти кажеш, неможливо управляти, жадає прислати мені твого онука і його дружину. На їх рахунок у мене особливі плани – особливо на неї. – Лице Джегана почервоніло від злості. – На нього не настільки великі.

Зедд ледве стримував свій гнів. Якби не нашийник, він би все тут зруйнував.

– Коли Ніколас взнає всі свої можливості, він захоче діяти по своїй волі, і ціна, яку ти заплатиш, буде висока.

– А ось тут ти помиляєшся, чарівник, – розкинув руки Джеган. – За Річарда і Матір-Сповідницю я віддам усе, що Ніколас не попросить. Ніяка ціна не буде завеликою. Ти можеш думати, що я жадібний і егоїстичний, але ти помиляєшся. Я насолоджуюся роллю того, хто повертає язичників в пекло. Це мені й справді подобається, і я доб'юся того, що люди схиляться перед нашою справедливістю і шляхами Творця.

Джеганя розпирала пиха. Він потягнувся і взяв із срібного блюда горіхів.

– Зедд помиляється, – заговорила Еді. – Мені ясно, ти знаєш, що робиш, і можеш контролювати свого ковзаючого. Я б порадила тобі тримати його під замком, щоб він працював на тебе і твоє благо.

Джеган заусміхався.

– Ти теж, моя висохла стара відьма, розкажеш мені все, що знаєш про скарби Замку.

– Ба! – Скривилась Еді. – Тебе обдурили непотрібними дрібницями. А ти тягаєш їх за собою.

– Еді права, – підтакнув Зедд. – Ти необтесаний бовдур, який збирається…

– А, ну, вистачить, вам обом. Думаєте, виведете мене з себе, і я вб'ю вас на місці? – На його обличчі з'явилася усмішка. – Хочете уникнути заслуженого правосуддя?

Зедд і Еді мовчали.

– Коли я був хлопчиком, я був ніким, – тихо промовив Джеган, втупившись вдалину. – Вуличним волоцюгою з Алтур-Рангу. Бійцем. Злодієм. Життя моє було порожнє. Все, про що я думав, – це коли мені вдасться поїсти наступного разу. Одного разу я побачив чоловіка, що йшов по вулиці. Він виглядав так, наче в нього були гроші, які мені були потрібні. Ставало темно. Я тихо крався за ним, маючи намір дати йому по голові, як раптом він повернувся і подивився мені в очі. Його посмішка змусила мене застигнути на місці. Вона була не доброю або слабкою, а усмішкою людини, яка знає, що може вбити тебе в будь-який момент. Він витягнув з кишені монету і кинув її мені, а потім повернувся і пішов далі. Через кілька тижнів, глухої ночі, я йшов через алею, де спав в старих ковдрах, і побачив темну постать на вулиці. Я зрозумів, що це був той самий чоловік, тому що він кинув мені монету і пішов. Наступного разу я побачив його сидячим на кам'яній лаві на старій площі. Як і у мене, у нього не було шансів на життя. Людська жадібність висмоктала з нього життя. Я не хотів рости і стати такими, як вони, але я знав, що доведеться, і моє життя кане в небуття, ніхто про мене не згадає. Втрачена душа. Я сів поруч і запитав його, навіщо він дає мені гроші. Замість простої відповіді про звичайну милостиню, яку подають хлопчакам, цей чоловік розповів мені про велику ідею людства, про сенс життя і про те, що ми тут всього лише зупиняємося перед тим, як навічно прийти до Творця, але ми ще можемо повстати. – Джеган заправив в рот ще один шматок гусятини. – Я ніколи не чув нічого подібного. Я сказав, що для мене всі ці речі не мають значення, оскільки я всього лише злодій. Він відповів, ніби людство чинить зло по відношенню до мене, і врятувати його може тільки допомога таким, як я. Він відкрив мені гріхи людства. Перед тим як піти, мій благодійник запитав мене, чи знаю я, що таке нескінченність. «Ні», – відповів я. «Наше життя в цьому світі – всього лише мить перед переходом в інший світ», – сказав він. Тоді я вперше задумався про вищу мету. Наступні місяці Брат Нарев розмовляв зі мною про Створення світу і вічність і вчив мене. Він дав мені знання про краще, невідоме мені тоді майбутнє. Він навчив мене самопожертви і порятунку. Я думав, що падаю в вічну темряву, поки він не показав мені світло. Він взяв мене в помічники в справі рутинної роботи в житті. Брат Нарев був моїм учителем, священиком, порадником, рятівником, і… дідом.

Погляд Джегана знайшов Зедда.

– Він дав мені світло знання того, яким може бути майбутнє людства. Показав мені справжню жадібність і темну порожнечу, до якої йде людство. Зміцнив мій зір. Він був духом, а я його кістьми і плоттю. Брат Нарев надав мені честь розпочати революцію. Він підвів мене над грішними людьми. Ми були новою надією людства, і Брат Нарев сам дав мені право нести його бачення в очисному вогні спокути. – Джеган відкинувся на спинку стільця, дивлячись на Зедда так, як ніхто на нього не дивився. – І цієї весни, коли я ніс вчення Брата Нарева, щоб просвітити людство, принести майбутнє, в якому не буде магії, розділяючої людей, не буде жадібності і гордині, я прийшов в Ейдіндріл і… що я знайшов там? Голову Брата Нарева на жердині з запискою. У ній було написано: «З найкращими побажаннями від Річарда Рала». – Імператор затремтів від ненависті. – Пророк, яким я захоплювався найбільше в світі, який дав нам бачення Нового світу, був мертвий. Його голову насадив на палю твій онук. Я не знаю, що було скоєно ще понад жахливий злочин проти всього людства. – Похмурі тіні пливли в чорних очах Джеганя. – Річард Рал відповість за це. Він буде страждати так само, як Брат Нарев, перед тим, як я відправлю його до Володаря. Я хочу, щоб ти знав і своє майбутнє, старий. Твій онук отримає таку біль і ще одну, коли я візьму його дружину і змушу її заплатити за її власні злочини. – На його обличчі знову з'явилася зла усмішка. – Коли він заплатить свою ціну, я вб'ю його.