Текст книги "Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 41 страниц)

Його розум летів швидше ніг, згадуючи щити і дивуючись з того, як хтось зміг їх пройти. Були щити, які пройти було абсолютно неможливо. Зедд пригадував усі тисячі коридорів і переходів у Башті, намагаючись уявити вірогідні шляхи. Це нагадувало складну головоломку, і, як він не старався все передбачити, але, ймовірно, щось забув. Він напевно щось упустив.

Цілі секції та кімнати були перегороджені щитами – пройти їх було неможливо, однак, хтось їх пройшов. Навіть якщо якийсь коридор був перегороджений з двох кінців щитами, можна було пройти в кімнати і виявити ще один шлях. Так було зроблено навмисно: кімнати, в яких могли міститися предмети магії, закривалися, але залишалися шляхи, щоб потрапити в них і вибратися назад, в інші кімнати, які могли теж бути закриті щитами. Таким побудували Замок – тривимірний лабіринт з нескінченними варіантами одного й того ж шляху.

Крім того, існували мережі смертельних пасток. У деяких місцях стояли спеціально ослаблені попереджувальні бар'єри, які ніби не пропускали далі. За такими захисними бар'єрами знаходилися тільки щити, які відразу ж вбивали будь-якого смертного. Ті, хто проник всередину Замку, не знали про наступні щити і йшли прямо в пастку. Ці щити були створені для того, щоб убити тих, хто посмів так далеко забратися.

Зедд міг припустити, що хтось благополучно минув всі щити і тепер зачепив дзвіночки, але він не міг уявити, як цей хтось зуміє пройти далі. Але ким би не був непроханий гість і яка б удача йому не допомагала, скоро він заплутається в лабіринті, і тоді, навіть якщо він не буде спопелений щитами, з ним розправиться Зедд.

Чарівник оглянув вежі, мости, бастіони і сходи. Кинув погляд на лежачий в темряві мертвий Ейдіндріл. Яким чином цей «хтось» зумів пройти по кам'яному мосту в Вежу?

Напевно, Сестра Тьми. Може бути, одна з них здогадалася, як застосувати Магію Збитку, і зруйнувала його щити. Але навіть якщо і так, щити в самому Замку зовсім інші. Більшість з них створено чарівниками давнини, тими, хто володів обома сторонами дару. Сестра Тьми не змогла б пройти такі щити – вони були покликані захищати від чарівників тих часів. А вони були набагато могутніші Сестер Тьми.

І де Еді? Вона повинна була б уже повернутися. Зедд пошкодував, що не пішов шукати її відразу. Тоді б він точно знав, чи є хто-небудь в Башті. Або його подруга вже знає це. Старий здригнувся від раптової тривожної думки. А якщо навпаки вони застали Еді?..

Зедд повернувся і побіг по бастіону. Він біг уздовж стіни з усіх сил, а по сходинках він скотився так, наче це був схил пагорба.

Завдяки дару він знав, що поблизу нікого немає. А якщо так, то він примудрився проскочити перед ними. Тепер він заманить їх у пастку.

Зедд рвонув двері і влетів у зал.

Він впав прямо в обійми того, хто його очікував.

І не просто спіткнувся, а збив людину з ніг. Обидва впали на жовто-зелену мармурову підлогу залу і заковзали, намагаючись побороти один одного.

Зедд був приголомшений. Його дар казав йому, що в залі нікого немає. Дар обдурив його. Зустріч із людиною, коли він відчував, що зал порожній, дратувала Зедда більше, ніж борюкання на підлозі.

Зчепившись з противником, Зедд намагався випустити мережу, щоб зв'язати його силою магії. Людина ж, навпаки, намагалася здавити його своїми м'ясистими ручищами.

У відчаї, незважаючи на те, що їх тіла переплелися майже в клубок, Зедд зміг набрати в повітрі достатньо енергії і випустити ріжучий промінь світла прямо в прибульця. Блискучий промінь висік тонку лінію на кам'яній стіні за спиною чоловіка.

Зедд надто пізно зрозумів, що посланий ним згусток руйнівної магії не завдав супротивнику ніякої шкоди. По залу застукали осколки каменю, вони під кутом відскакували від стін і стелі, застрибали по мармуру підлоги.

Чоловік притиснув Зедда спиною до підлоги, відчайдушно волаючи про допомогу і важко дихаючи йому в лице. Зедд розслабився і перестав захищатися. Чоловік злегка послабив захват, і в наступний момент чарівник точно вдарив його коліном в груди. Від подиву і болю людина закричала і повалилася набік від Зедда, задихаючись.

Позбавлене тепла повітря стало крижаним, немов серед зимової ночі. Поки обидва супротивники збиралися з силами після сутички, в повітрі розповзалися хмарки їх важкого дихання. Людина знову закричала, сподіваючись на підмогу.

Зедд дивувався тому, що цей тип зважився напасти на чарівника. Але, схоже, він не боявся магії. Навіть якщо раніше Зедд не знав про це, зараз це було очевидно. Хоча противник був рази в два більше старого чарівника і десь втричі молодший за нього, і до того ж, на нього ніяк не діяла магія, на погляд Зедда, боровся він якось… слабо.

Але який би він не був боязкий, зараз він знову наважився атакувати. І якщо він таки зверне Зедду шию, буде вже несуттєво, наскільки боязко він це зробить.

Поки незнайомець піднімався на ноги, Зедд відкинув руки назад, розчепірив пальці і випустив полум'я. Однак на цей раз він знав, що намагатися вразити ним нападника марно. Замість цього старий спрямував вогонь на кам'яну підлогу залу. Струмінь полум'я вгризлась в камінь, вириваючи цілі шматки з підлоги і посилаючи їх вгору.

З страхітливою швидкістю камінь завбільшки з кулак встромився в плече чоловіка. Крізь гуркіт падаючих каменів Зедд розчув хрускіт кістки. Удар розвернув супротивника і відкинув його до стіни. Тепер Зедд знав, що хоча на супротивника і не діє магія, він може заподіяти йому шкоду, наповнивши зал кружляючим гострим камінням.

Чоловік, оговтавшись після удару, знову кинувся на Зедда. Він був зустрінутий дощем з кам'яних осколків. Кров забризкала стіни, коли його голову розрізало на шматочки. У мить ока він був мертвий і важко осів на підлогу.

В диму та пилу на Зедда несподівано напали ще двоє. Як і в перший раз, дар не попередив його про їх наближення.

Зедд спробував було обрушити новий ураган осколків, але вороги вже підібралися дуже близько. Зедда перекинули на спину і притиснули руки до підлоги.

Старий чарівник відчайдушно прагнув викликати полум'я і обрушити стелю. Він взявся закручувати повітря, щоб рознести стіни на шматки, а заодно і ворогів разом з ними.

Чиясь м'ясиста рука заткнула рот Зедду засмальцьованою білою ганчіркою. Він зітхнув і тут же втягнув у себе різкий запах. Чарівник подумав, що не варто було його вдихати, але було вже надто пізно.

Широка лапа накрила йому обличчя, заважаючи бачити навколишній світ. Реальність огидно похитнулася.

Зедд ще намагався пручатися в обволікаючій, німій темряві, поки не втратив свідомість.

18

Коли Зедд отямився, голова йшла обертом, а в животі перекочувалися хвилі нудоти. Старий не пам'ятав, щоб коли-небудь за довге життя відчував себе так погано.

Він не знав, що можна відчувати таку потребу звільнити шлунок, коли той давно вже порожній. Зедд не міг підняти голову. Якби він міг померти прямо зараз, це стало б благим порятунком від нестерпного болю.

Чарівник хотів прикрити руками очі, в які безжально било світло, але виявив, що його зап'ястя міцно зв'язані за спиною.

– Здається, він опритомнів, – вимовив хтось поруч.

Незважаючи на нудоту, Зедд інстинктивно спробував за допомогою дару визначити, скільки людей його оточують. Але йогодар, звичайно стрімкий, як думка, прославлений і блискучий дар, який дозволяв Зедду бачити без допомоги очей і чути без допомоги вух, зараз як ніби загруз в патоці. Старий подумав, що причина в речовині, якою просочили ганчірку. Поруч із собою він зміг розгледіти тільки одну людину.

Хтось схопив його за одяг і поставив на ноги. Зедд дозволив собі вирвати. На його подив, цього не сталося. Темна ніч пливла перед його очима. Зедд зміг розрізнити дерева на фоні неба, зірки і неясні обриси Замку.

Раптом ніч розірвав язик полум'я. Зедд зажмурився. Маленьке полум'я ліниво коливалося на розкритій долоні жінки з жорстким сірим волоссям. У темряві Зедд розгледів і інших людей – дар знову підвів його. Як і той, хто напав на нього, ці люди теж не бачили магію.

Жінка пильно його розглядала. Її обличчя спотворилося задоволеною відразливою гримасою.

– Так, так, так, – вимовила вона поблажливим тоном. – Сам великий чарівник…

Зедд мовчав. Схоже, це її потішило. Її гачкуватий ніс на страшному обличчі наблизився ближче.

– Тепер ти наш, – прошипіла вона.

Зедд терпляче чекав, збираючи всередині себе силу. Він втягував повітря, викликаючи полум'я, яке розріже цю жінку надвоє і поховає її під купою каміння. Він думав, що ніч осяється світлом, яке він випустив.

Але нічого не сталося.

Не гаючи часу на обдумування, що сталося, Зедд знову зібрав силу і послав полум'я, яке повинно було б зжерти її.

Ніякої реакції.

Не тільки нічого не сталося, але і з'явилося відчуття, що його зусилля подібні камінчику, нескінченно падаючому в порожній глибокий колодязь. Сталося те, чого він побоювався – він відчув страшну порожнечу.

Зедд зрозумів, що не зможе викликати полум'я і вразити її, навіть якщо від цього буде залежати його життя. Якимось чином його позбавили здатності чаклувати. Напевно, це результат дії смердючого речовини, через яку він втратив свідомість.

І нехай Зедд не керував своєю силою, він зробив те, що міг – плюнув відьмі в обличчя.

Вона вдарила його по обличчю, вибивши з рук тих, хто його тримав. Не маючи можливості звільнити руки, Зедд сильно вдарився об землю. Він лежав у пилюці, у вухах стояв дзвін удару. Зедд чекав, що зараз хто-небудь підійде і вб'є його.

Замість цього вони знову поставили його на ноги. Хтось схопив його за волосся на потилиці і підняв голову, змусивши дивитися в очі жінці. Здавалося, що злісний вираз її обличчя застиг на її лиці навічно.

Вона плюнула йому в обличчя.

– Значить, граємо в дитячу гру «око за око», – посміхнувся Зедд.

У відповідь він отримав порцію відбиваючих нутрощі ударів. Якби його не тримали під пахви, він би впав додолу. Зедд не зовсім розумів, як вона це робить – може бути, згустком повітря, який направлявся її даром. Жінка розсіювала повітря, перш ніж зібрати його в ріжучу грань, якою можна було розсікти Зедда навпіл. Як би там не було, старий чарівник знав, що вона наставила йому відмінних синців.

Довгий час Зедд був не здатний відновити дихання.

Люди, яких не бачив його дар, змусили його встати.

– Я розчарований, виявивши, що знаходжуся в руках відьми, яка не змогла винайти що-небудь поцікавіше, – посміхнувся Зедд.

Гримаса розповзлася по її обличчю.

– Не хвилюйся, Чарівник Зорандер, Його Високість дуже хотів дістати твоє кістляве тіло. Він буде грати в «око за око» так, що, боюся, ти знайдеш забаву вельми витонченою. Я то знаю, що у винаході жорстокостей Його Високість незрівнянні. Впевнена, він тебе не розчарує.

– Так чого ж ми чекаємо? Мені не терпиться перекинутися парою слів з Його Високістю.

Голову Зедда знову відкинули назад, і відьма проскребла нігтем по його щоці і горлу, не настільки сильно, щоб пішла кров, але достатньо для того, щоб задовольнити свою, насилу стримувану, жорстокість. Вона присунулася ще ближче. Одна з її брів піднялася так, що по спині Зедда пробіг холодок.

– Уявляю, у тебе накопичилося багато ідей до цієї зустрічі. Ти, напевно, довго мріяв, що ти скажеш чи зробиш… – Жінка підійшла ще ближче і обвела пальцем щось на його шиї. Коли вона потягнула за поки невідчутне для нього кільце, Зедд зрозумів, що йому одягли нашийник. По тому, як воно вп'ялося в шкіру, старий відчув, що річ, напевно, виготовлена з заліза.

– Здогадуєшся, що це? – Промовила вона. – Здогадайся.

– Ти дійсно нудна жінка, – як міг незворушно зітхнув Зедд. – Але, думаю, тобі вже не раз про це говорили.

Вона пропустила глузування повз вуха, кваплячись повідомити щось жахливе.

– Це Рада-Хань, – сказала вона, кривлячи рот в ще більш широкої усмішці.

Зедд відчув, як всередині піднімається тривога, але нічим не видав її.

– Та ну, – він не поспішаючи, ліниво позіхнув. – Не очікував, що жінка з таким обмеженим інтелектом, як ти, придумає що-небудь розумне.

Вона вдарила його коліном у пах. Зедд зігнувся навпіл від болю, не маючи можливості захиститися. Такої жорстокості він не очікував.

Не давши отямитися, його ривком поставили на ноги. Стояти прямо було ще болісніше. Зуби Зедда були стиснуті, з очей текли сльози, коліна підгиналися, але його міцно тримали.

Посмішка відьми нескінченно дратувала його.

– Бачиш, Чарівник Зорандер? Не завжди важливо бути розумним.

Зедд був з нею згоден, але промовчав.

Він збирав сили, готуючись зняти з себе намисто. Колись його вже «заковували». Таке з ним створила сама аббатиса, покаравши, немов якого-небудь хлопчиська, що не вміє поводитися з даром. Сестри Світла одягають нашийники тим, хто може заподіяти своїм даром шкоду іншим. І Річард носив Рада-Хань, коли в ньому ожив дар.

Коли Сестри вважали необхідним, вони надягали намисто юним чарівникам, і він завдавало їм біль, вартувало лише викликати магію. Зедд розумів, чому сестри закували Річарда в нашийник, коли стало відомо, що він володіє двома сторонами дару, розумів, що вона турбувалася про те, що його можуть переслідувати темні сили, але все одно Зедд не міг пробачити їй цього. Чарівника може вчити тільки чарівник, а не натовп гусок на зразок Сестер Світла.

Сестри, однак, не збиралася вчити Річарда. Вони закували його намистом, щоб викрити зрадників у своїй пастві – Сестер Тьми.

Але, на відміну від Річарда, Зедд знав, як знімати цю штуку. Він вже робив так, коли аббатиса думала за допомогою нашийника домогтися його згоди.

Зедд трохи зібрав силу, так, щоб відьма не помітила, і спробував розчепити намисто. Він відчув заклинання, готове звільнити його.

Коли прийде потрібний час, він буде твердо стояти на ногах, а голова перестане крутитися, і тоді він зламає нашийник. У той самий момент, перш ніж вона встигне усвідомити, що сталося, він спопелить її полум'ям чарівника.

Жінка знову підчепила пальцем нашийник і потягнула.

– Мій дорогий чарівник, підозрюю, що з твоїм видатним талантом ти знаєш, як звільнитися від нашийника.

– Так? Видатний талант? – По обличчю Зедда пробігла усмішка. – Вельми задоволений.

Її усмішка була сповнена презирства. Відьма підтягла його за обруч близько до свого жахливого обличчя.

– Так як Його Високість був би дуже незадоволений, зумій ти звільнитися від нашийника, я вжила заходів до того, щоб це не сталося. Щоб одягнути його на тебе, я використовувала Магію Збитку.

Так, тепер це проблема.

Вона покликала людей. Зедд зауважив, що у всіх мокрі очі. Він був приголомшений, коли зрозумів, що вони плачуть.

Плачучі чи ні, але люди виконували накази потворної предводительки, а тому безцеремонно схопили чарівника і кинули його у віз, немов в'язанку дров.

Зедд впав поряд з кимось.

– Рада бачити тебе живим, старий, – прошепотів тихий голос.

Еді. Половина її обличчя опухла і кровоточила. Вони побили її майже до смерті. Її руки теж були зв'язані за спиною. Зедд побачив, що вона теж плаче.

Його серце стиснулося.

– Еді, що вони з тобою зробили?

– Не так багато, скільки, боюся, ще зроблять, – слабо посміхнулася вона.

У тьмяному світлі ліхтаря Зедд помітив на ній той же огидний нашийник.

– Твоє тушковане м'ясо було чудовим, – сказав він.

– Прошу, не говори зараз зі мною про їжу, – застогнала Еді.

Зедд обережно повернув голову і побачив у темряві ще людей. Вони стояли у нього за спиною, тому він їх не відчув. Його дар не бачив їх.

– Думаю, у нас серйозні труднощі, – прошепотів він, швидше сам собі.

– Та ну?.. І що в тебе на думці? – Проскрипіла Еді. Зедд знав, що вона просто намагається розвеселити його, але не міг змусити себе навіть посміхнутися. – Пробач, Зедд.

Він кивнув і ліг на бік. Це було найкраще, що він міг зробити зі зв'язаними руками.

– Я думав, що все передбачив, поставивши скрізь пастки. На жаль, вони виявилися марними проти тих, кого магія не відчуває.

– Ти не міг знати про це, – ласкаво промовила Еді. Зедд мучився жалями.

– Але я повинен був прийняти це до уваги, після того, як ми зустріли навесні таку людину в Палаці сповідниць. Я повинен був подумати про цю небезпеку, – його очі втупилися в темряву. – Я провалив нашу справу, як останній дурень.

– Звідки вони всі прийшли? – Еді ледве стримувалася, щоб не запанікувати. – У своєму житті я не зустрічала жодної людини, а тут їх ціла юрба.

Зедд не міг бачити страждань Еді. Його подруга могла знати про те, що вони тут, тільки по звуках мови. Він же, врешті-решт, міг бачити ворогів і очима.

Люди стояли навколо, схиливши голови і очікуючи наказів.

Було помітно, що їм не подобається те, що відбувається. Всі вони були молоді, близько двадцяти. Деякі плакали. Дивно було бачити, як плачуть такі здоровенні чоловіки. Зедд майже пошкодував про те, що убив одного з них. Майже.

– Ви, троє! – Жінка вказала на кількох чоловіків в тіні і протягнула одному з них ліхтар, в який вклала полум'я зі своєї руки. – Ідіть і починайте шукати.

Білі очі Еді обернулися до Зедду.

– Сестра Тьми, – прошепотіла вона з огидою. І тепер Сестри володіють Замком.

19

– Звідки ти знаєш, що це була Сестра Тьми? – Запитала Верна і знову взялася писати.

Вона вивела свої ініціали на аркуші з проханням до Сестри з'їздити на південь в місто і дізнатися, як місцеві відьми збираються його захищати. Вся паперова робота тепер звалилася на неї. Палац Верни був зруйнований, пророк став недосяжний, Справжня аббатиса поки безрезультатно зайнята його пошуками. Багато хто з Сестер віддали свої душі Володареві підземного світу, і це наблизило його на крок вперед до того, щоб томити їх всіх у вічній темряві. Інші Сестри – і Світла, і Тьми – опинилися в руках ворога і підкоряються всім його наказам. Кордон між Старим і Новим світом зруйнований, цілий світ перевернутий, а єдина людина – Річард Рал – якому було передбачено зламати хребет Імперському Ордену, знаходиться пес його знає де і робить пес його знає що, і нарешті, її втомило написання наказів.

Верна терпіти не могла возитися з паперами, у неї було кілька помічників, але вона відчувала, що їх треба контролювати. Крім того, що папери її дратували, вони займали її увагу, не дозволяючи зосереджуватись на можливих магічних сюрпризах з одного і іншого боку, які можуть бути прогавленими.

– Це могла бути і Сестра Світла, – додала Верна. – Джеган використовує і їх. Ти не можеш знати напевно, що це Сестра Тьми. Всю зиму і весну він посилав разом з розвідниками Сестер.

Морд-Сіт сперлася ліктем на стіл і нагнулася вперед.

– Кажу ж вам, аббатиса, це була Сестра Тьми. – Верна не бачила сенсу погоджуватися, і тому в глибині душі не погоджувалася.

– Ну, якщо ти так говориш, Ріккі… – не бажаючи сперечатися, протягнула вона.

Верна взяла зі стосу ще один папір – наказ Сестрам знайти серед дітей тих, хто може стати Сестрами Світла і відозву на тему, чому Творець проти Імперського Ордена. Верна посміхнулася, уявивши, як Зедд розлютиться, дізнавшись, що в Новому світі Сестри мають свою думку на цей рахунок.

Ріккі прибрала зі столу руки.

– Ти зі мною ще погодишся.

– Ну, гаразд, можеш йти, – Верна бурмотіла собі під ніс наступне послання від Сестер Світла на півдні. Сестри писали про те, що перекрили гірські перевали.

– Не йди звідси нікуди, – гаркнула Ріккі і вилетіла з намету.

– Нікуди я не йду, – зітхнула Верна, читаючи рахунок, але розлючена білявка вже пішла.

Раптом Верна розрізнила звуки якоїсь метушні біля шатра. Ріккі зло когось вичитувала. Морд-Сіт невиправна. Може тому, незважаючи ні на що, вона подобалася Верні.

З тих пір як загинув Уоррен, серце Верни ніби закам'яніло. Вона, як і колись, робила те, що була повинна, але не відчувала нічого, крім відчаю. Чоловік, якого вона кохала, її чоловік, найдивовижніший чоловік в світі – помер.

Ніщо більше не хвилювало її.

Верна намагалася виконувати свою роботу якнайкраще – занадто багато людей залежали від неї, але, по правді, вона вимотувала себе роботою, тільки щоб чим-небудь зайняти свій мозок, і не давати йому думати про втрату Уоррена. Це не завжди спрацьовувало, але вона старалася. Люди розраховують на неї, а вона не може себе змусити дбати про них.

Уоррен помер. Життя для Верни стало порожньою пусткою. Це кінець всього, кінець турбот про будь-що.

Верна зняла з пояса Дорожній щоденник. Вона не змогла б відповісти, що її змусило це зробити. Вже дуже давно у книзі не з'являлися повідомлення від аббатиси Аннеліни. Енн теж відчувала необхідність в спіклуванні після того, як Келен кинула їй в обличчя звинувачення. Мати-Сповідниця дорікала їй в тому числі і тим, що вона винна у війні. Верна вважала, що Келен не права, але їй було занадто добре відомо, чому на Енн лежить відповідальність за їх нинішні труднощі. Часом Верна розділяла почуття Келен.

Тримаючи на долоні Дорожній щоденник, жінка побачила, як проступили літери нового повідомлення.

До намету увірвалася Ріккі. Вона опустила важкий мішок прямо на стос паперів на робочому столі Верни.

– Ось! – Підвищила голос Ріккі.

Перше, що помітила Верна, піднявши очі, це те, наскільки дивно одягнена Ріккі. Її щелепа сама собою опустилася вниз. На Ріккі був не звичний червоний шкіряний костюм і не костюм коричневого кольору, який Морд-Сіт носять під час відпочинку. Ні в чому іншому Верна її зроду не бачила.

Зараз на Ріккі була… сукня.

Верна не могла пригадати, коли вона ще так дивувалася.

Причому плаття не просте, а рожеве. Такого зухвалого поросячого кольору, який ні за що б не вибрала жодна пристойна жінка віку Ріккі. А фасон! Виріз плаття опускався так низько, що оголював все заховане під тканиною багатство. Два горбики плоті випиналися настільки сильно, що, здавалося, зараз зовсім вистрибнуть. Верна здивувалася тому, що соски Ріккі ще залишаються прикриті тканиною, незважаючи на те, що дівчина збуджено дихає.

– Ну що, і ти теж?.. – Випалила Ріккі.

Верна, нарешті, подивилася в випромінюючі злість блакитні очі.

– Я теж – що?

– Ти теж не можеш відірвати погляду від моїх грудей? – Верна відчула, що червоніє.

– Про що ти думаєш, одягаючись так в таборі! – Накинулася вона на дівчину, щоб приховати несподівану сором'язливість. – Навколо повно солдат! Ти виглядаєш як повія!

Повсякденний шкіряний одяг закривав тіло до самого горла, тому вид жіночої плоті тут був чимось незвичайним і від незвичності шокував.

Тут тільки Верна помітила, що довга коса Ріккі теж розпущена. Світле волосся розсипалися, точно кінська грива. Вона ніколи не бачила ні одну Морд-Сіт на людях з незаплетеною косою – коса була ознакою їхньої професії.

Навіть вигляд оголених грудей Ріккі не так дивував, як її розпущене волосся. Саме воно притягувало хтиві погляди. Було щось викличне в її розпущеній косі, хоча Верна не могла схвалити професію, чия мета – тортури людей.

Вона раптом згадала, що попросила одну з Морд-Сіт, Кару, проробити найгірше з її арсеналу з юнаком, майже хлопчиськом – вбивцею Уоррена. Цілу ніч Верна провела, слухаючи, як він кричить, прощаючись з життям. Його страждання були жахливі, але навіть вони не принесли їй задоволення.

Часом Верна думала про те, що, можливо, в майбутньому житті Володар підземного світу приготував їй щось подібне за створене нею. Вона не турбувалася про це, це було б найменшою з можливих відплат.

До того ж вона вирішила, що якщо їй доведеться заплатити за вбивство цього чоловіка, тоді вся суть Справедливості – брехня, для якої немає різниці між добром і злом. По справедливості, та кара, яка відбулася з її волі над дикою твариною в образі людини, яка вбила Уоррена, повинна бути винагороджена в загробному житті вічним перебуванням в променях Творця поряд з духом Уоррена, а інакше немає в світі справедливості.

До намету ввійшов генерал Мейферт і застиг поряд з Ріккі. Він відвів назад світле волосся і подивився на Верну, яка спокійно сиділа за своїм столом.

Саме він роздобув цей дерев'яний столик на зруйнованій фермі. Він, звичайно, не був схожий на столи в Палаці Пророків, але був набагато зручнішим, ніж оббиті золотом громіздкі письмові столи. Генерал Мейферт пишався тим, що Верна користується його знахідкою.

– А це що таке? – Запитав він, кинувши швидкий погляд на волосся та одяг Ріккі.

– Ну, я поки що не знаю, – відгукнулася Верна. – Щось схоже на представлення одягу Сестер Джегана.

Ріккі склала голі руки на своїх оголених грудях.

– Не просто Сестри, а Сестри Тьми.

– Джеган всю зиму посилав Сестер через перевали, – сказав молодий генерал. – Аббатиса поставила там щити і пастки, – в його голосі з'явилося занепокоєння. – Хочеш сказати, що хтось з них пройшов щити?

– Ні, хочу сказати, що я полювала на них.

– Про що ти говориш? – Розсердилася Верна. – Ми втратили таким чином дюжину Морд-Сіт. Після того, як ти знайшла насаджені на списи голови двох твоїх сестер Морд-Сіт, Мати-Сповідниця заборонила вам марно розкидатися власними життями.

Ріккі посміхнулася. Ця була одна з тих посмішок, якими Морд-Сіт задоволено посміхаються перед тим, як подарувати людям нічні кошмари.

– Марно?

Рікка витягла з мішка жіночу голову. Тримаючи її за волосся, вона піднесла голову до лиця Верни. Потім повернулася до генерала, потрясла головою у нього під носом і кинула її на стіл. На папери повільно засочилась запечена кров.

– Ну, як я і говорила, Сестра Тьми.

Верна впізнала лице, навіть спотворене смертю. Ріккі права, це Сестра Тьми. Цікаво, як Ріккі дізналася, що це Сестра Темряви, а не Світла?

Верна почула кінське іржання біля шатра. Солдати вітали розвідників, що повернулися. Було чути, як люди розмовляли і віддавали накази. Молоти били по розпеченому залізу, немов дзвони. У загоні переступали з копита на копито коні. Проходячі поруч воїни дзвеніли зброєю. Вогонь потріскував, коли в нього підкидали дров або ковалі опускали в нього залізні заготовки.

– Ти торкнулася її ейджем? – Тихо запитала Верна. – Ейдж не діє на тих, кого контролюють соноходці.

– Ейдж? – Хитро посміхнулася Ріккі і розчепити руки. – Ти бачиш ейдж?

Верна знала, що жодна Морд Сіт не залишає свій ейдж. Дивлячись на випираючі з сукні груди Ріккі, Верна могла тільки здогадуватися, куди та сховала ейдж.

– Так, добре, – тон генерала говорив, що він більше не має наміру терпіти. – Я хочу знати, що відбувається, прямо зараз.

– Я була на перевалі Доббін в розвідці і виявила імперський патруль.

– Час від часу вони там з'являються, – кивнув генерал, розчаровано зітхнувши. – Як ти змогла пройти через патруль? І чому жодна з наших Сестер не спіймала їх?

– Ну, цей патруль був ще на тій стороні перевалу, за зруйнованою фермою, – Ріккі знизала плечима і постукала пальцем по столу. – Там, де ти знайшов цей столик.

Верна невдоволено скривила лице. Ріккі не повинна була ходити за перевал. Але Морд-Сіт підпорядковувалася тільки наказам лорда Рала. У відсутність Річарда Ріккі слухалася наказів Келен. Верна підозрювала, що Морд-Сіт підкоряються Матері-Сповідниця лише тому, що вона дружина лорда Рала, а вони не хочуть накликати на себе гнів Річарда. Якщо накази не здавалися Морд-Сіт важливими, вони зазвичай не виконували їх. А коли вважали інакше, то робили те, що від них хотіли.

– Бачу саму Сестру, і у неї сильний головний біль, – продовжила Рікка.

– Джеган, – констатувала Верна. – Джеган наказував їй, або карав за щось, чи читав лекцію. Час від часу він так робить. Це не дуже приємно.

Ріккі поворушила волосся на мертвій голові, розкидавши папери.

– Бідолаха, – протягнула Морд-Сіт. – Поки вона блукала в соснах, притискаючи пальці до скронь, її люди розважалися на фермі з жінками. Ті кричали й намагалися вирватися, але це тільки заохочувало солдатню.

Верна прикрила очі і зітхнула. Деякі так і не навчилися тікати при наближенні Імперського Ордена.

Іноді, коли люди заперечують існування зла, їх зіштовхують лицем до лиця з тим, чого б вони найбільше хотіли уникнути.

– Але я подбала про хоробрих солдатів Імперського Ордена, – знову задоволено посміхнулася Рікка. – Вони були так захоплені, що не звернули на мене уваги. Жінки були перелякані і волали, навіть коли я їх рятувала. Сестра не звертала уваги на крики ні раніше, ні коли я опинилася на фермі, – Морд-Сіт на секунду задумалася і продовжила звіт про подію вже більш серйозним тоном. – Одна з жінок була блондинкою і приблизно мого зросту. І тут мені в голову прийшла думка. Я натягнула її плаття, розпустила волосся і стала схожою на неї. Потім дала дівчині одяг одного з солдатів і веліла їм бігти, не обертаючись, до пагорбів, у протилежному напрямку від Сестри. Мені не довелося повторювати це двічі. Потім я сіла на лавку поряд з коморою. Скоро з'явилася і Сестра. Вона побачила мене, я сиділа, схиливши голову, і удавано плакала. І вона чомусь вирішила, що інша жінка ще всередині з чоловіками. Сестра сказала: «Прийшов час для того, що ці тупі виродки зробили з тобою і твоєю подружкою. Його Високість чекає від нас звіт, і чекає його терміново. Він готовий почати наступ «.

– Вона так сказала? – Верна навіть підвелася з крісла.

– Так.

– А потім? – Запитав генерал Мейферт.

– Потім Сестра попрямувала до бічних дверей комори. Коли вона підійшла до мене, я схопилася і перерізала їй горло солдатським ножем, – буденним тоном завершила розповідь Морд-Сіт.

– Ти перерізала їй горло? – Генерал Мейферт підскочив до Ріккі. – Ти не скористалася ейджілом?

Дівчина подивилася на нього так, ніби він зовсім не слухав її.

– Аббатиса говорила, що ейдж не діє на тих, ким володіє соноходець. Тому я вибрала ніж. Соноходець чи ні, ніж завжди відмінно діє, – Рікка знову підняла голову і показала її Верні. До закривавленої шиї прилип папір. – Я провела ножем по горлу і навколо шиї. Сестра трохи побилася, але я міцно тримала її, і вона швидко померла. На одну мить все стало чорним, таким чорним, як серце Володаря. Немов весь підземний світ охопив нас.

Верна не могла дивитися на голову Сестри, яку давно знала, і думала, що вона присвячена Творцеві, світлу життя. Але ця Сестра вибрала посвяту смерті.

– Володар сам прийшов забрати її, – прошепотіла Верна.

– А… Ну, не думаю, що коли помирає Сестра Світла, відбувається таке ж, – як здалося Берні, саркастично вимовила Рікка. – Я ж сказала тобі, це була Сестра Тьми.

– Сказала, – кивнула Верна.

Генерал Мейферт дружньо ляснув Морд-Сіт по плечу.

– Спасибі, Ріккі. Піду віддам розпорядження. Якщо Джеган зібрався рухатися, через кілька днів він буде тут. Нам потрібно підготувати перевали.

– Перевали треба втримати, – вимовила Верна і тихо зітхнула. – До кінця.

Ордену доведеться йти через гори, щоб завойовувати Д'Хару. Через гори є кілька перевалів. Верна і Сестри як могли запечатали їх. Вони обрушили за допомогою магії камені на проходи, зробивши їх недоступними. У важкодоступних місцях завалити дорогу, залишивши загарбникам єдиний шлях – дертися по стінах гір. Люди всю зиму працювали над тим, щоб зробити недоступними і стіни. На вершині стін були збудовані укріплення, з яких можна було скидати на ворогів камені. Скрізь Сестри поставляли магічних пасток, пройти які було б кривавим випробуванням, а після пасток армію Ордена зустріли б захисники на стінах.