Текст книги "Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 41 страниц)

Одна людина підняла руку.

– Але шматок дерева, швидше за все, мокрий і не зламається. Деревні волокна тільки прогнуться, але не відламаються від того, що в руках.

Річард кинув йому зброю. Переконавшись, що той спіймав, він продовжив пояснення.

– Подивися в середину, у вузькій частині надріз. Бачиш, ми вже тримали її над вогнем, щоб висушити дерево. Зверни увагу на загострений кінець. Бачиш, він надрізаний і розщеплений на чотири частини з розбіжними кінцями, немов бутон, так що якщо кінець увійде в тіло ворога, то палиця в середині швидше за все зламається, а кінці розійдуться в різних напрямках. Це завдасть ще більшої шкоди, як якщо б ударити чотири рази. Коли ви вженете у ворога цю штуку, він не зможе битися, тому що будь-який рух буде проштовхувати дубовий осколок ще глибше в його нутрощі. Якщо удар зачепить життєво важливі органи, то він помре негайно, якщо ні – він все одно помре протягом дня. Вмираючи, він буде кричати в агонії і жаху. Я хочу, щоб солдати Ордена дізналися, що таке біль і смерть, які вони приносять іншим. Страх змусить їх думати про втечу. Вони втратять сон, впадуть духом, так що ми приведемо їх у стан, коли їх легко буде вбити. Річард взяв інший предмет.

– Це невеликий самостріл, – Річард підняв предмет вище, щоб люди могли розглянути його, поки він пояснює принцип дії. – Як ви бачите, цей курок утримує тятиву. Міцна стріла лягає в цей жолобок. Якщо посунути важіль, курок посунеться, відпустить тятиву і випустить стрілу. Це не надто складно. І, хоча ви не вмієте поводитися з цією зброєю, але, підійшовши досить близько, ви зможете зробити хороший постріл. – Він показав на стояче на віддаленні дерево. Швидко прицілившись, воїн випустив стрілу. Люди не встигли помітити, як вона рухалася, але в мить ока дерево позбулося верхівки. Оцінивши зроблений ефект, Річард продовжував. – Я зробив кілька самострілів і цілу купу лож і деталей до них. З тими речами, що ви принесли, ми зможемо закінчити виготовлення. Як я вже говорив, вони досить грубуваті і не дуже гарні на відстані, але зате вони малі і ви зможете заховати їх під плащем. Неважливо, наскільки великий і сильний ворог. З такою зброєю і найслабший з вас зможе вбити його. Якщо цю зброю застосувати з близької відстані, від неї не захистить навіть кольчуга. Я обіцяю, що ця зброя буде дуже смертоносно. Використавши її, ми зможемо дістати іншу зброю – колючі ножі.

Річард показав кийки з твердого дерева з цвяхами, які стирчали на кінці. Таку зброю теж можна було приховати. Він показав їм простий шнур з невеликими дерев'яними ручками на кінцях, призначений для задушення людини ззаду, коли необхідно діяти непомітно.

– Але лорд Рал, навіть якщо ми погодимося приєднається до вас в цьому, ми – не воїни, – почав Оуен, з тривогою озираючись по сторонах. – Ці люди з Ордену, вони громили, досвідчені у таких справах. У нас не буде і шансу проти них.

Гомін голосів підтвердив загальну стурбованість. Річард похитав головою, піднімаючи руку на знак тиші.

– Погляньте на пальці, які ви тримаєте. Запитайте себе: а чи був шанс у цих маленьких дівчаток проти них? Запитайте себе, чи був шанс у ваших матерів, сестер, дружин, дочок? Ви – єдина надія для них. Ви – єдина надія для себе. В більшості своїй у вас немає шансів у боротьбі проти них. Але, на відміну від того, що ви думаєте, у мене немає мети битися з ними. Це лише хороший варіант самогубства. – Річард вказав на одного з чоловіків молодше. – Скажи, чого ми хочемо? Яка причина, по якій ти прийшов до мене?

Хлопець зніяковів.

– Ми хочемо позбавитися від людей Ордена.

– Так! Правильно! – Вигукнув Річард. – Ви хочете позбутися вбивць. Останнє, що ви хочете, так це битися з ними.

– Але ці штуки… – Чоловік простягнув руку до показаної Річардом зброї.

– Ці люди – вбивці. Наше завдання – стратити їх. Ми хочемо уникнути битв. Якщо ми будемо битися, то ризикуємо бути поранені або вбиті. Я не кажу, що ми не будемо з ними боротися, але це не є нашою метою. У ті моменти, коли їх буде небагато, і ми будемо впевнені в своїх силах, із засідки ми візьмемо їх раніше, ніж зможе розпочатися бій. Запам'ятайте, ці люди впевнені, що ніхто з вас не надасть їм ніякого опору. Ми можемо вбити їх до того, як вони встигнуть оголити зброю. Але нам краще постаратися не стикатися з ними лицем до лиця. Наша мета – вбивати їх. Вбивати всіх, кого зможемо. Вбивати їх завжди – під час сну, коли вони дивляться в бік, коли розмовляють, п'ють, коли виходять прогулятися. Вони – лиходії. Ми повинні вбивати їх, а не боротися з ними.

Оуен узяв його за руку.

– Але, лорд Рал, якщо ми почнемо вбивати їх, то вони спробують відігратися на всіх наявних у них полонених.

Річард дивився на людей, поки не переконався в тому, що всі уважно слухають.

– Ти тільки що визнав реальність того, що вони є злом. Ти правий. Вони можуть почати вбивати полонених, намагаючись змусити вас здатися. Але вони і зараз їх вбивають. Через деякий час, якщо їх не зупинити, вони перейдуть до масових вбивств. Чим швидше ми знищимо їх, тим швидше все це закінчиться і тим швидше припиняться вбивства. Хтось з вас віддасть життя за нашу справу, але, здійснивши її, ми станемо вільні. Якщо ж ми не зробимо цього, то залишимо невинних на розтерзання злу, а зло не буде милосердним. Як я говорив раніше, ви не можете вести переговори зі злом. Ви повинні його знищити.

Один з присутніх прочистив горло.

– Лорд Рал, дехто з нашого народу встали на бік Ордена, повіривши його словам. Вони не захочуть, щоб ми завдавали шкоди солдатам Ордена.

Річард важко зітхнув. На секунду він відвернувся й глянув у темряву перед тим, як знову направити увагу на людей.

– Я вбивав людей, яких знав усе життя, тому що вони були прихильниками Ордена, як і ті, про які ви говорите. Вони повірили людям з Імперського Ордена, і так як я протистою Ордену, намагалися мене вбити. Жахливо вбивати тих, кого ти знаєш. Але я думаю, що альтернатива була б ще жахливіше.

– Альтернатива? – Перепитав чоловік.

– Так – дозволити їм убити мене. У цьому і полягає альтернатива – втратити своє життя і те, за що ти б'єшся – життя тих, кого любиш. – Виразна мова Річарда пабула похмурого відтінку. – Якщо деякі з вашого народу приєдналися до Ордену або захищають його, то в кінці кінців ви зіткнетеся з ними. Вибір буде такий: їх життя або ваше. Ваш невірний вибір може коштувати життя більшості з нас. Якщо ці люди на стороні зла, то ми не можемо допустити, щоб вони перешкодили нам знищити зло. Ось чому вам потрібно вирішити – приєднатися до нас чи ні. Якщо ви приєднаєтеся, то ви повинні змиритися з тим, що можете вбити і тих, кого знаєте. Ви повинні ретельно зважити своє рішення.

Людей не шокували ці слова Річарда. Вони вислухали його з серйозним виглядом.

Келен помітила маленьких пташок, що пролітали мимо в пошуках укриття на ніч. Небо, вкрите крижаним туманом, темніло. Вона оглянула небо, виглядаючи чорнокрилих птахів. Жінка сумнівалася, що вони можуть бути тут, на перевалі, в таку жахливу погоду. Тому туман почав їй здаватися другом, який підтримує затишок.

Річард виглядав виснаженим. Келен було важко дихати в горах, на такій висоті. Напевно що чоловікові доводилося набагато гірше. Тепер вона побоювалася, що через отруту розріджене повітря остаточно виснажить сили Річарда. Вони повинні спуститися з перевалу якнайшвидше.

– Я сказав вам правду і все, що міг сказати, – сказав людям Річард. – Ваше майбутнє тепер залежить від кожного з вас.

Він тихо попросив Кару, Дженнсен і Тома зібрати їх речі. М'яко поклавши руку на спину Келен, лорд Рал повернувся до людей і вказав вниз.

– Ми збираємося розбити табір в цих лісах. Ви ж вирішуйте, що вам робити. Якщо ви – з нами, то спускайтеся вниз, під прикриття дерев, де птахи не зможуть виявити нас, коли погода проясниться. Нам треба закінчити виготовлення зброї, яку ви будете нести. Якщо ж хтось не захоче до нас приєднатися, тоді сподівайтеся тільки на себе. Я не планую залишатися надовго в таборі. Якщо Орден вас зловить, то вони будуть вас катувати, і я не хочу бути поблизу, коли ви, кричачи від болю, видасте наш табір.

Зневірені люди залишилися стояти разом.

– Лорд Рал, ти маєш на увазі, що ми повинні вибирати прямо зараз? – Запитав Оуен.

– Я сказав вам усе, що міг. Скільки ще зможуть вас чекати ті, кого катують, гвалтують і вбивають? Якщо ви хочете приєднатися і стати частиною життя, то ласкаво просимо в наш табір. Якщо ви виберете іншу сторону, то я бажаю вам успіху. Але, будь ласка, не намагайтеся слідувати за нами, інакше я буду змушений вас убити. Колись я був лісником. Я дізнаюся, якщо хтось піде за нами.

Один з чоловіків, той, хто першим показав Річарду два камінчики, щоб сказати, що він може розкрити місцеположення протиотрути, вийшов вперед з купки людей.

– Лорд Рал, мене звуть Енсон, – блакитні очі юнака були повні сльозами. – Я хотів, щоб ви знали, хто я такий. Я Енсон.

– Добре, Енсон, – кивнув Річард.

– Спасибі вам за те, що відкрили мені очі. Я завжди думав про щось схоже на те, що ви пояснювали. Тепер я розумію, чому, і розумію, яка тьма закривала мої очі. Я більше не хочу жити так. Я не хочу жити, керуючись нічого не значущими словами, і не хочу, щоб люди з Ордену нищили моє життя. – Сльози текли по обличчю юнака, і він не соромився їх. – Моїх батьків убили. Я бачив тіло батька, яке було насаджено на кіл. Він ніколи нікого і пальцем не чіпав. Він не вчинив нічого, що б заслужити подібну муку. Мою сестру забрали. Я не міг спати ночами, думаючи про це, думаючи про її жах. Я хочу битися і вбивати цих лиходіїв. Вони заслужили смерть. Я хочу, як ви говорили, стерти їх на порох. Я вибрав право приєднатися до вас і битися за те, щоб отримати свободу. Я хочу жити вільним і хочу, щоб ті, кого я люблю, жили вільними.

Келен застигла, почувши, що один з них сказав подібні слова, не обговоривши їх спершу з іншими. Вона бачила очі інших людей, поки Енсон говорив. Вони насторожено вслухалися в кожне його слово.

Річард посміхнувся, кладучи руку на плече юнака.

– Ласкаво просимо в Імперію Д'Хара, Енсон. Ласкаво просимо додому. Ми можемо покластися на твою допомогу. – Він показав на Кару і Тома, які збирали зброю, яку вони принесли показати людям. – Чому б тобі не допомогти їм віднести ці речі в наш табір?

Рот Енсон розтягнувся до вух у відповідь на цю пропозицію. Юнак говорив м'яким голосом, але у нього були широкі плечі й потужна мускулиста шия. Він був добродушним, але здавався повним рішучості. Якби Келен була в армії Імперського Ордена, їй би не хотілося, щоб по її душу прийшов так потужно складений чоловік.

Енсон нетерпляче спробував узяти вантаж із рук Кари. Морд-Сіт не захотіла віддавати його, і тому він узяв інший вантаж і пішов за Томом вниз. За ними пішла й Дженнсен, тягнучи на мотузці Бетті, що впиралася. Коза хотіла, щоб вони залишилися з Річардом і Келен.

Решта дивилися, як Енсон спускався з пагорба разом з Карою, Томом і Дженнсен. Потім вони відійшли вбік, подалі від статуї, перешіптуючись між собою, вирішуючи, що їм робити.

Річард глянув на фігуру Кейджа Ранга перед тим, як почати спускатися. Щось привернуло його увагу.

– У чому справа? – Запитала його Келен.

– Цей напис, – показав він на монумент. – Спереду на п'єдесталі, під його ногами.

Келен знала, що раніше там не було напису, але вона знаходилася дуже далеко, щоб бути впевненою в тому, чи бачить вона напис на граніті. Жінка озирнулася простежити, як спускаються інші, але залишилася з Річардом, поки він дивився на статую. Люди все ще стояли в стороні, зайняті розмовою.

Келен змогла розгледіти те місце на п'єдесталі, де розміщувалося попередження. Пісок зі статуетки, яка зображувала Річарда, вітер все ще не змів з каменю.

Як тільки вони підійшли ближче, вона насилу змогла повірити своїм очам. Схоже, пісок додав на камені ще один напис. Вона була впевнена – раніше цих слів тут не було.

Келен володіла декількома мовами, але не цією, хоча вона і впізнала її. Це була та ж древнєд'харіанська мова.

Під поривами пронизливого вітру жінка обхопила себе руками і зіщулилась. Похмурі хмари безупинно пливли по небу. Вона подивилася на гори, які підносилися навколо, багато з яких накрила темна пелена туману. Широка смуга снігопаду приховувала далекі схили. Крізь маленький просвіт у бушуючій негоді Келен змогла побачити за перевалом долину, яка обіцяла тепло і зелень.

І зустріч з Імперським Орденом.

Наблизившись впритул до Річарда, Келен захотіла, щоб він обійняв її своєю теплою рукою і трохи зігрів. Але вона не зважилася притиснутися до його спини, а лише спостерігала за тим, як чоловік вдивляється в невиразні письмена, вибиті ніби навічно в камені. Він виглядав настільки тихим, що Келен сильно занепокоїлася, і її серце знову відчайдушно забилося в грудях.

– Річард, що тут написано? – Прошепотіла вона, присуваючись ще ближче.

Приголомшений, він поволі водив пальцями по буквах, а його губи беззвучно вимовляли слова древнєд'харіанського письма.

– Восьме правило чарівника, – ледь чутно вимовив Річард. – «Талген Васстерніч».

46

Йдучи позаду гінця, Верна відступила вбік. На неї галопом мчало кілька коней. Їх боки були забризкані гряззю, ніздрі широко роздувалися. Очі сидячих на конях вершників переповнювала жорстока рішучість. Всі останні тижні табір знаходився в постійному кипінні, так що аббатисі постійно доводилося пам'ятати про необхідність дотримуватися обережності. Коли б вона не вийшла з намету, на неї обов'язково хтось мчав. Якщо через табір не неслися коні, то біг чоловік.

– Сюди, – сказав через плече гонець.

Він озирнувся на неї, і Верна йому кивнула. Дуже вихований юнак. Його кучеряве світле волосся і манери змусили її пригадати про Уоррена. Верна була беззахисна перед хвилею болю, що проходила через неї при кожному спогаді про те, що Уоррена більше немає, перед щоденною порожнечею.

Вона не змогла б згадати ім'я гінця. Тут стільки молодих людей. Було важко запам'ятати їх всіх по іменах. І, як Верна не старалася, їй це не вдавалося. Принаймні зараз вони не вмирали з лякаючою швидкістю. Така ж неприємна, якими бували зими в Д'Харе, ця зима з її мінливою погодою була щонайменше перепочинком від битв минулого літа, від постійних битв і смерті. Жінка не думала, що така заспокійлива і розслаблююча тиша триватиме, коли знову настане літо.

Зараз перевали охороняються від Імперського Ордена. У таких тіснинах чисельна перевага ворога означала не так вже й багато. Якщо тільки одна людина може протиснутися у вузьку щілину в кам'яній стіні, то не має великого значення, чи чекає за ним своєї черги сотня наступаючих чи тисяча. Захищатися від однієї людини – не така вже непосильна задача, це не те що битися з усією ударною міццю армії Джеганя.

Верна почула далекий грім і відчула, як він прокотився по поверхні землі. Вона глянула на небо. Сонце не показувалося вже два дні. Їй не подобалося дивитися на хмари, що нависали над вершинами гір. Схоже, що вони могли стати джерелом жахливої бурі.

Цей звук міг і не бути громом. Можливо, що це магія, яку обрушує ворог на щити, що прикривають проходи. Така спроба нічого їм не дасть, але заснути Верні буде важко. Іншої причини, по якій могло б так гуркотіти, не було.

Деякі з проходячих мимо чоловіків і офіцерів кивали, вітаючи її, або посміхалися, або навіть злегка кланялися. Верна не бачила жодної Сестри Світла. Багато хто з них були на перевалах, контролюючи щити, роблячи так, щоб жоден солдат Імперського Ордена не зміг пройти. Зедд навчив Сестер продумувати кожну можливість, де ворог ухитрився б знайти лазівку в їх обороні – неважливо, наскільки неймовірною здавалася така можливість, – і перешкоджати їй. Вдень і вночі Верна прокручувала в мозку картини таких слабких місць, аналізуючи, чи все вони передбачили, чи є що-небудь, що Сестри не врахували і тому це може допомогти ворожим силам проникнути всередину.

Якщо так трапиться, якщо вороги прорвуться, тоді ніщо не зможе зупинити їх наступ, крім невеликої армії захисників, яка набагато поступалася за чисельністю армії Ордена, яка знаходилася за цими горами. Верна більше не думала про щілини в броні їх оборони, вона боялася навіть припущення про ймовірність існування такої діри.

Схоже, що вирішальна битва може початися в будь-який момент. Де ж Річард?

Пророцтво говорить, що він буде життєво необхідний в битві, в якій вирішиться майбутній шлях людства. Остання, і швидше за все, вирішальна битва, за все, що їм було дороге, за останню іскру волі, вже наступала. А лорд Рал пішов на ризик не з'явитися в той момент, коли він дуже потрібний. Аббатисі насилу вірилося, що пророцтва століттями твердили про те, що він повинен очолити їх, адже коли прийшов час, передвіщений ватажок кудись зник.

Верна знала серце Річарда. Вона знала і серце Келен. Аббатиса жодного разу не засумнівалася в них. Але зараз Верна була однією з тих, хто дивилися в очі орді Джегана. А Річарда з ними все не було.

З небагатьох відомостей, почерпнутих Верною з повідомлень Енн в Дорожньому щоденнику, виходило так, що в дорозі виникли непередбачені обставини, що вимагали зміни їхніх планів. Тому Енн і Натан поїхали на південь, через Старий світ. Енн уникала подробиць, ймовірно Натан не захотів ділитися з ким-небудь ще, тому Верна не тиснула на подругу. Однак вона трохи стривожилася від думки, що Енн приєдналася до пророка так охоче. Про причини свого рішення Енн змовчала, лише написавши, що Дорожній щоденник – не місце для пояснення таких речей.

Незважаючи на те, що ця людина іноді була вельми корисною, Верна вважала Натана занадто небезпечним. Якщо гроза приносить даючий життя дощ, разом з дощем з небес сиплються і удари блискавки, а вони можуть і нашкодити. Коли Енн і Натан об'єднують сили, слід чекати неприємностей.

Верна нагадала собі, що не все в цьому світі проти них, що не все так вже безнадійно і сумно. Армія Джегана отримала приголомшливий удар від рук Зедда і Еді, в силу чого втратила величезну кількість людей, і багато нападників постраждали від падаючих каменів і дій стихії, яка обрушилася на їхні голови завдяки магічному мистецтву старих захисників Ейдіндріла. В результаті Орден Імперії покинув місто, залишивши Вежу Чарівників недоторканою. Незважаючи на те, що соноходець тягнув до неї свої жадібні руки, вона залишилася поза межами його досяжності.

Зедд і Еді добре захищали Замок, так що з цього боку Верна поки що не чекала неприємностей. Замок Чарівників здавна був сховищем різноманітних цінностей Імперії Д'Хара, в тому числі магічної зброї та інших предметів. У недавній битві Замок вистояв, ще раз довівши, що може надати значну допомогу в боротьбі з Імперським Орденом. Верні бракувало старого чарівника, порад Зедда і його мудрості, хоча жінка ніколи вголос не зізналася б у цьому. В цьому старому вона бачила багато чудових якостей, які перейняв у нього Річард.

Верна зупинилася, коли побачила Ріккі, що йшла напереріз. Вона схопила Морд-Сіт за руку.

– У чому справа, аббатиса? – Запитала Рікка.

– Ти щось про це чула?

– Що саме я повинна була чути? – Спантеличено подивилася на неї дівчина.

Посланець зупинився на іншій стороні перехрестя. Коні риссю бігли в різні боки, один з них тяг воза з бочками води. Люди в повному озброєнні снували по місту. Всюди споруджувалися укріплення, оточені захищеними проходами, з прорізами в середині для людей, коней і возів. Все як зазвичай.

– Ні, відбувається щось незвичайне, – наполягала Верна.

– Вибач, я нічого не чула.

– Ти зайнята?

– Нічого спішного.

Верна міцніше схопила Ріккі за руку і потягнула.

– Генерал Мейферт послав за мною. Думаю, нам слід піти разом. Адже якщо він захоче побачити і тебе, не доведеться посилати когось на твої пошуки.

Рікка знизала плечима.

– Чудово, – вираз обличчя Морд-Сіт став підозрілим. – У тебе є які-небудь думки про те, що саме не так?

Верна відірвалася від спостереження за посильним, який пробирався вперед між людьми, возами, кіньми і ремонтними станціями і кинула погляд на Ріккі.

– Нічого конкретного. – Лице Верни злегка спотворилося, як відбувалося завжди, коли вона намагалася передати словами слабке відчуття неспокою. – Ти коли-небудь прокидалася і відчувала, ніби скоїлося щось нехороше, і мучилася, не в силах пояснити, чому тобі здається, що день буде поганим?

– Якщо передбачався поганий день, я намагался дивитися на нього відсторонено, як якщо б спостерігала за подіями очима іншої людини, і намагалася зрозуміти, чи не в мені чи причина цих неприємностей.

– Дуже погано, що ти необдарована, – посміхнулася Верна. – Ти могла б стати хорошою Сестрою Світла.

– Я волію бути Морд-Сіт – тією, хто здатна захистити лорда Рала.

Посильний зупинився на узбіччі дороги.

– Тут, аббатиса. Генерал Мейферт наказав привести вас в цей намет під деревами.

Верна подякувала молодому чоловікові і пішла по м'якій землі. Ріккі йшла поруч. Намет стояв на деякій віддалі від центру життя табору, в тихому місці, де офіцери зустрічалися з розвідниками, що повернулися з вилазки. Верна гарячково ламала голову, намагаючись уявити собі, які новини міг принести розвідник. Тривогу не оголошували, так що, по всій видимості, перевали все ще під контролем. Якби що-небудь трапилося, табір був би схожий на розтривожений мурашник. Але все виглядало так само тихо, як і в будь-який інший день.

Охоронець побачив підходячу Верну і увійшов в намет доповісти про її прихід. Генерал негайно вийшов з намету і поспішив їй назустріч. Його сині очі світилися рішучістю. Однак лице було мертвенно-блідим.

– Я побачила Ріккі і подумала, що повинна захопити її з собою, тому що вона також може вам знадобитися, – пояснила Верна, коли Мейферт схилив голову в короткому привітанні.

Високий світловолосий генерал кинув погляд на Ріккі.

– Так, це прекрасно. Будь ласка, заходьте.

Верна схопила його рукав.

– У чому справа? Що відбувається? Що трапилося?

Генерал знову глянув на Ріккі і перевів погляд на Верну.

– Ми отримали послання від Джегана.

– Як посланці Джегана змогли пройти в табір і ніхто їх не вбив? – Запитала Ріккі різким напруженим голосом, підійшовши впритул і вимогливо заглядаючи Мейферту в очі. – Це всупереч всім правилам, ніхто чужий не повинен пройти, незважаючи ні на які причини. Там навіть миша не проскочить. Та й нема про що розмовляти, це могла би бути пастка.

– Це був віз, запряжений єдиним конем, – Мейферт нахилив голову до Берні. – Люди подумали, що віз порожній. Згадавши ваші інструкції, вони пропустили його.

Верна була здивована, згадавши, що Енн просила її пропустити порожній віз, і вона сама відразу ж віддала таке розпорядження.

– Віз їхав з власної волі? Порожній віз сам собою управляв? – Обурено перепитала Морд-Сіт.

– Не зовсім. Люди, які його побачили, подумали, що він порожній. Кінь був схожий на ваговоза, що йде по давно знайомому шляху, і тому стражники вирішили, що кінь брів по дорозі, як його і привчили.

Генерал Мейферт стиснув губи, спостерігаючи за виразом обличчя Верни, а потім з запрошуючим жестом повернувся до намету.

– Ходім, я вам покажу.

Чоловік провів їх до намету і відкинув полог. Верна увійшла, за нею Ріккі і генерал. Усередині на лавці сиділа молода послушниця, Холлі. Вона обіймала дуже перелякану дівчинку, якій на вигляд було не більше десяти років.

– Я попросив Холлі залишитися з нею, – прошепотів генерал. – Подумав, що це заспокоїть її більше, ніж присутність солдата.

– Звичайно, дуже мудре рішення, – схвалила Верна. – Це вона привезла послання?

Молодий генерал кивнув.

– Вона сиділа в дальньому кутку воза, тому солдати не помітили її спочатку і подумали, що віз порожній.

Тепер Верна зрозуміла, чому такого посланника пропустили. Солдати не стали вбивати дитину, а Сестри могли перевірити дівчинку і переконатися, що вона не є небезпечною. Верна знала, що Зедд знайшов би що сказати з цього приводу. Старий напевно прорік би, що загроза може з'явитися в несподіваному вигляді. Верна підійшла до парочки на лавці, і, посміхаючись, сіла поруч.

– Я Верна. З тобою все гаразд, маленька леді? – Дівчинка кивнула. – Хочеш їсти?

Злегка затремтівши, дівчинка кивнула, оглядаючи скупчених навколо неї людей великими карими очима.

– Аббатиса, Валері вже пішла за їжею, – сказала Холлі.

– Зрозуміло, – відповіла Верна, все ще посміхаючись. Вона опустилася навшпиньки і ніжно погладила руки дівчинки, щоб заспокоїти її. – Ти жила в цих місцях?

Дівчинка моргнула, намагаючись оцінити небезпеку, витікаючу від дорослої, сидячої перед нею. Її заспокоїли посмішка Верни і ласкавий дотик.

– Велика подорож на північ, мадам.

– І хтось послав тебе сюди, щоб зустрітися з нами?

Великі очі дівчинки наповнилися слізьми, але вона не заплакала.

– Мої батьки залишилися там, внизу. Солдати схопили їх. Як гостей, сказали вони. Прийшли і забрали нас. Ми були там останні кілька тижнів. Сьогодні вони наказали мені привести лист сюди. Вони сказали, що якщо я зроблю, як мені сказано, вони дозволять моїм мамі, татові і мені піти додому.

Верна знову погладила маленькі ручки дівчинки.

– Зрозуміло. Це дуже добре, що ти допомагаєш батькам.

– Я тільки хочу піти додому.

– Ти потрапиш додому, дитя. – Верна випросталась. – Ми погодуємо тебе, дорога, так що ти підеш до батьків з повним животом.

Дівчинка встала і зробила реверанс.

– Спасибі вам за вашу доброту. Можна мені відїхати назад після їжі?

– Звичайно, – відповіла Верна. – Я тільки піду прочитаю листа, поки тобі принесуть смачну їжу, і тоді ти зможеш повернутися до батьків.

Всівшись на лавку і притиснувшись до Холлі, дівчинка не могла відвести обережних очей від Морд-Сіт. Намагаючись не показувати страху, Верна посміхнулася дівчинці на прощання, перш ніж вийти з намету. Вона не могла навіть уявити, що затіяв Джеган.

Верна заквапилася.

– Що в листі? – Запитала вона генерала, вийшовши з намету.

Мейферт зупинився біля входу, до блиску натираючи великим пальцем мідну гудзик, і подивився в очі Верни.

– Я зараз дам вам його прочитати, аббатиса. Багато що здається повністю ясним. Але дещо, я сподіваюся, ви мені проясните.

Увійшовши у свій намет, Верна побачила очікуючого у стороні капітана Зіммера. Чоловік з квадратним підборіддям на цей раз не сяяв звичною заразливою посмішкою. Капітан командував особливими силами Д'Хари, групою людей, чиєю роботою було проводити дні і ночі на ворожій території і вбивати як можна більше ворогів. Запас ворогів був, здавалося, нескінченний. Капітан, мабуть, вирішив винищити їх усіх.

Люди з його загону добре знали свою справу. Вони колекціонували зв'язки вух убитих ворогів. Келен завжди хотілося подивитися на їх колекцію після чергового повернення з рейду. Капітан і його солдати завжди ніжно ставилися до неї.

Всі подивилися на блискавку, що прорізала небо. Шторм підійшов ближче. Через мить земля здригнулася від розкотистого удару грому.

Генерал Мейферт взяв маленький складений аркуш паперу зі столу і простягнув Берні.

– Ось що принесла дівчинка.

Поглянувши на похмурий вираз облич обох чоловіків, Верна розгорнула папір і прочитала написане:

«Я захопив Чарівника Зорандера і чаклунку по імені Еді. Тепер я володію Замком Чарівників і всім, що в ньому знаходиться. Мій Ковзаючий скоро доставить до мене лорда Рала і Матір-Сповідницю.

Ваша справа програна. Якщо ви здастеся зараз і відкриєте проходи, я помилую ваших людей. Якщо ні, я вб'ю всіх.

Джеган Справедливий».

Рука, що тримала листа в тремтячих пальцях, опустилася.

– Всемилостивий Творець, – прошепотіла Верна. У неї закрутилася голова. Рікка вирвала листок зі слабких рук і, поки читала його, застигла як кам'яна. Прочитавши його, Морд-Сіт не втрималася і пробурмотіла під ніс якесь страшне прокляття.

– Ми повинні витягнути їх! – Вигукнула вона. – Ми повинні врятувати Зедда і Еді від Джегана.

– Це неможливо, – похитав головою капітан Зіммер.

– Він врятував мені життя! – Кричала Ріккі з почервонілим від гніву обличчям. – І вам теж! Ми повинні витягнути його звідти!

На противагу Ріккі, Верна заговорила спокійно.

– Ми всі відчуваємо те ж, що і ти. Зедд не раз рятував життя нам усім. На нещастя, Джеган за це постарається заподіяти йому ще більше зла.

Рікка потрясла листом перед їхніми обличчями.

– Так що, ми просто дозволимо йому померти? Дозволимо Джегану вбити його? Ми проникнемо туди або придумаємо що-небудь!

Капітан Зіммер поклав руку на довгий ніж.

– Пані Ріккі, якби я сказав тобі, що сховав людину в таборі, в одному із сотень тисяч наметів, і ніхто не буде перешкоджати тобі питати про неї, і тобі дозволять вільно шукати, як ти думаєш, скільки часу мине, поки ти знайдеш цю людину?

– Вони сидять не в будь-якому наметі, – заперечила Рікка. – Подивися на нас. Прийшло послання. Хіба воно потрапило в якийсь один з багатьох наметів у таборі? Ні, воно прийшло сюди, де знають, що з ним робити.

Генерал схопився за стілець і повернувся, усвідомивши сенс слів, вимовлених Верною. У таборі Джегана Зедда і Еді напевно катують. Нарешті він поставив питання, яке мучило його найбільше.

– Як ви думаєте, це правда, що Ковзаючий спіймав лорда Рала і Матір-Сповідницю? Невже ця жахливе істота, цей Ковзаючий, скоро дійсно привезе їх до Джегана?

Верна подумала, що можливо саме тому Енн і Натан стрімголов кинулися в Старий світ. Верна знала, що Келен і Річард все ще десь там. Тільки така невідкладна причина могла змусити Енн і Натана відправитися на південь. Чи можливо, що Ковзаючий схопив Келен і Річарда або забрав їх душі? У Верни впало серце. Їй було цікаво, чи знала Енн напевно, що Ковзаючий схопив Річарда, а якщо так, то чому не сказала нічого про мету своєї подорожі на південь.

– Не знаю, – нарешті відповіла вона.

– Думаю, Джеган зробив помилку, – сказав капітан Зіммер.

Верна підняла брову.

– Яку?

– Він тільки що видав нам, скільки у нього неприємностей з проходами. Він тільки що повідомив нам, наскільки хороший наш захист, і як це його дратує. Якщо військо Імперського Ордена не зможе пробитися через гори в цьому сезоні, вся його армія буде змушена залишитися в долині на зиму. Ось чому Джегану треба, щоб ми пропустили його. Зими в Д'Харі суворі, особливо для таких людей, як у нього, не звичних до нашого клімату. Я на власні очі бачив, скільки людей він втратив минулої зими. Сотні тисяч загинуть від хвороб.

– У нього достатньо людей, – заперечив генерал. – І він може відновити втрати. У нього знайшлися нові солдати, щоб зайняти місце тих, хто загинув минулої зими.

– Так ви думаєте, що капітан помиляється? – Запитала Верна.

– Ні, я згоден з тим, що Джеган зробить все, щоб пройти тут. Просто я не думаю, що його хвилює, скільки загине людей. Думаю, він жадає правити світом. Соноходець довго чекав, а тепер бачить, що мета зовсім близько, майже у нього в руках. А ми – остання перешкода у нього на шляху, не даємо бажаній нагороді впасти до нього в руки. Та й його людям не терпиться зайнятися грабежем. Він вирішив розділити Новий світ, діставшись до Ейдіндріла, і він близький до мети, але, з іншого боку, дуже далекий. – Генерал Мейферт розгорнув карту і почав показувати місця, про які він говорив. – Якщо Джеган не зможе пройти тут, то поверне армію і піде далеко на південь, в долину річки Керн, перейде її і підніметься в Імперію Д'Хара. Коли його армії займуть відкриті простори на півдні, ми не зможемо зупинити їх. Якщо Джеган не проб'ється зараз, йому доведеться зробити тривалий перехід і втратити багато часу, але врешті-решт він все одно впіймає нас. Він воліє заощадити час, і тому пропонує такий обмін.