Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 39 страниц)
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
1897–1900
Розділ 1
Повернення блудного сина
Рік, проведений у Бірмі, подарував Лі рубіни та сапфіри, а також той важливий факт, що нафта тут виходила на поверхню. Однак її використовували тільки для виробництва гасу після того, як вона здійснювала важку та виснажливу подорож з пагорбів у глиняних глеках. Рік у Тибеті не подарував діамантів, але дав духовні багатства, набагато цінніші за індійські брильянти. А рік, коли він гостував у колишніх співучнів в Індії, почався з пошуку діамантів, який згодом перетворився на дещо більш корисне для людей магараджі. Виробництво заліза з нечувано багатих родовищ руди стримувалося технологією виплавляння, яка не змінювалася тисячоліттями і залежала від деревного вугілля, дефіцитного через активне вирубування дерев. Фінансуючи нову технологію на кошти з продажу марганцю, Лі привозив вугілля з Бенгалу і поставив своє панівне становище на міцне промислове підґрунтя. Коли деякі раджі, що були під владою англійської корони, висловили невдоволення таким нахабством, Лі відповів їм, що він – просто слуга магараджі, що магараджа і досі править (хоча й зі згоди англійців), тож чим вони незадоволені? Він був певен, що імператриця Індії матиме свою частку.
Після цього Лі похапцем подався до Персії, щоб зустрітися зі своїми старими співучнями, Алі та Хусейном, двома синами шаха Насреддіна, який правив зі свого Павичевого Трону майже півстоліття, і цей ювілей мав святкуватися 1896 року.
Цікавість погнала Лі до гір Ельбурс, де він хотів на власні очі побачити криниці з нафтою та смоляні копальні, про які розповідав йому Александр. Вони і досі там були, і досі їх ніхто не розробляв.
Мандруючи на своєму арабському коні, він блукав поглядом по непривітній та гористій місцевості. Лі виявив, що «Ельбурс» є хибною назвою, яку дали європейські географи всім гірським кряжам в Західній Персії; справжній же Ельбурс лежав довкола Тегерана – високі піки, вкриті вічними снігами. А те, на що він зараз дивився, – то були гори. Просто гори без назви.
Нафтопровід до Перської затоки… Одна свердловина на п’ять акрів… Та це ж – спосіб для Персії розплатитися зі своїм величезним боргом, а йому – заробити власні статки і збагатитися! Нафта знаходила дедалі ширше застосування: мастильні оливи, гас, парафін, смола кращої якості, аніж вугільна, вазелін, анілінові барвники та інші хімікати – а також пальне для нового двигуна, який перетворював його на горючу суміш з такою ефективністю, яка паровим двигунам і не снилася. Хіба ж не казав йому магараджа, що штучне індиго нищило індійський експорт природного барвника індиго?
Добре поміркувавши і дійшовши висновку, Лі повернувся до Тегерана і попросив аудієнції в шаха.
– Іран має велике багатство – нафту, – сказав він, уживши перську її назву; його фарсі вже була настільки досконалою, що він міг обходитися без перекладача. – Але не має місцевої технології та знань, щоб цим багатством скористатися. Я маю такі знання і достатньо коштів, щоб експлуатувати родовища нафти. Я дуже хотів би отримати дозвіл на цю діяльність в обмін на угоду, що забезпечуватиме мені п’ятдесят відсотків прибутку плюс компенсацію тих коштів, які я вкладу в устаткування та механізми.
Йому було важко говорити мовою, яка не мала технічних термінів, і Алі та Хусейн допомагали йому, де могли.
Розмову слухав іще один чоловік: потенційний нащадок Насреддіна – Музафаруддін. Він служив губернатором Азербайджану, перської провінції, яка межувала з Кавказом і була постійно на ножах з турками та росіянами. Через швидкий розвиток Баку як джерела нафти для Росії Музафаруддін виявив неабияку зацікавленість. Він також дуже переймався тим, щоб Іран не виштовхнули на узбіччя в перегонах за контроль території, на якій – чи у якій – можуть бути знайдені поклади цінних ресурсів. Для родини шаха Лі був відносно нешкідливим варіантом, бо не мав територіальних претензій або інших мотивів, аніж служіння Мамоні. Мамона – це вони розуміли. З Мамоною вони могли впоратися. Старий шах впав у летаргію виконавчої влади, обплутаної системою привілеїв та повноважень, які надто часто призводили до того, що на керівних посадах опинялися не ті люди, що треба. Та Музафаруддіну лише щойно виповнилося сорок, а та хвороба, яка зрештою його доконала, ще не встигла розвинутися. Його непокоїли не турки, а росіяни, які завжди плели інтриги, щоби мати вихід до океанів на дурняк: не пробиваючись через чужі моря та не ведучи жорстоких морських битв. У цьому сенсі Іран був для них бажаною здобиччю…
Тож після кількох місяців пробивання своїх інтересів Лі Костеван нарешті отримав право видобувати нафту в Західній Персії на площі у двісті п’ятдесят тисяч квадратних миль. Нафту треба було видобувати і качати, а для цього знадобилося найняти невдоволених «диких» бурильників в Америці, закупити сучасне бурове устаткування, де до зубчастих бурів для їх охолодження подавалася вода під тиском, а також установити парові двигуни для забезпечення машинерії енергією.
Численними були його труднощі, і всі вони не мали стосунку до техніки. Йому довелося звикати до безперервного ескорту з цілого батальйону солдат, бо гори кишіли неприборканими племенами, які не корилися владі Тегерана; жахливі перепади висот перетворювали на кошмар спорудження навіть елементарних доріг; залізничного сполучення як такого майже не існувало; а найгіршим було те, що у країні відчувався страшенний дефіцит горючого пального – як вугілля, так і дров.
Тому Лі вирішив почати з того, що було практично здійсненним у тих конкретних умовах. Свої перші свердловини він обмежив Ларістаном, де залізниця поєднувала місто Лар із Перською затокою і де навколо Лара були поклади вугілля. Невдовзі він виявив, що його дикі бурильники теж мали підкріплений величезним досвідом нюх на нафту. Лі слухав їх з величезною увагою і набував практичного досвіду, яким підкріплював свій диплом з геології, отриманий в Единбурзі. Він швидко збагнув, що нафтопровід є нереалістичним проектом, однаково що «глюком» під час куріння опіуму, але нафту можна було перевозити цистернами залізницею, до того ж британці патрулювали Перську затоку, вважаючи її своїми водами. Портові споруди були примітивними, морських танкерів – обмаль. Та Лі не розчаровувався: упевнений, що попит на нафту зростатиме з кожним роком, він напружено працював над тим, щоб забезпечити іранській нафті комерційний успіх. На його щастя, шах та його уряд були такими бідними, що дохід у 10 000 фунтів був для них астрономічною сумою.
1896 року шаха Насреддіна було вбито буквально за кілька днів до його п’ятдесятирічного ювілею; убивця, такий собі Керман, сказав, що він діяв за наказом шейха Кемаль-уддіна, який «віддячив» своєму родичу шаху за його доброту тим, що став закликати до бунту, а коли спроба зазнала фіаско, він спробував знайти притулок у Константинополі. Його вислали назад до Ірану, де він мав постати перед судом (убивцю повісили раніше), але по дорозі Кемаль-уддін помер, і влада в Ірані досить мирно перейшла до Музафаруддіна. Новий шах почав своє правління з позитивних кроків – урегулював обіг мідних монет і скасував древній податок на м’ясо, але підкилимна змовницька діяльність тривала й далі.
Для Лі то був неспокійний час; виробництво невеликої кількості нафти таки вдалося налагодити, і воно давало певний прибуток, але не ті мільйони, на які він сподівався і які, він, знав, неодмінно будуть.
Не знаючи, що новий шах захворів і здоров’я його слабшає, Лі вирішив відвідати Англію. Він уже не був у Кінросі сім років, навмисне щезнувши з виду; листи до матері він передавав з оказією на пошту у європейських містах, а про своє місцеперебування ніколи не повідомляв. Тому Александр, який не кидав спроб його розшукати, так і не зміг його знайти. Причина була проста: Александр навіть не підозрював, що Лі може зайнятися нафтовим бізнесом, особливо у такій країні, як Персія. Після того як Лі похапцем покинув Індію, він став людиною-невидимкою.
Лише два предмети з Кінроса супроводжували його в мандрах: фотографії Елізабет і Рубі. Його мати переслала їх йому разом із фотографією Нелл, коли він був в Індії. Але Лі чомусь не дуже подобалося споглядати жіночу версію Александра, тому фото Нелл він кинув у купу палаючого листя. Зроблені на початку 1893 року, якраз через три роки після його від’їзду, ці фото стали для нього справжнім шоком: через те що Рубі так постаріла, а Елізабет не постаріла взагалі. «Наче муха в янтарі, – подумав він, уперше побачивши це фото. – Не життя, що скінчилося, а життя, що застигло». Хоча старий біль минувся, все ж щось мимоволі відчувалося, коли він торкався цього фото, тому він носив його з собою, але нечасто видобував з кишені.
Нарешті містер Модлінґ скінчив свій земний шлях, і його змінив так само компетентний та ввічливий джентльмен, містер Августус Торнлі.
– Скільки грошей у мене лишилося? – спитав Лі в містера Торнлі.
Августус Торнлі з подивом і цікавістю подивився на нього. Ще й досі в Англійському банку ходила легенда про першу появу в ньому Александра Кінроса – ящик для інструментів, одіж з оленячої шкіри, пом’ятий та потертий капелюх. «А ось іще один цікавий тип заявився», – подумав банкір. Гладенька шкіра, засмагла до кольору дубової кори, ця химерна, схожа на кобилячий хвіст, коса, зосереджене обличчя і дивовижно просвітлені очі. На ньому був замшевий костюм, дуже схожий на костюм сера Александра, але на ньому не було капелюха, верхня частина одежі більше скидалася на піджак, а не на сорочку, розстебнуту до половини грудей, так само засмаглих, як і обличчя. Однак його англійська була бездоганною, як добре оброблений брильянт, а манери були світськими та вишуканими.
– Трохи більше, ніж півмільйона фунтів, сер.
Тонкі чорні брови з подивом підскочили, а посмішка оголила дивовижно білі зуби.
– Старий добрий «Апокаліпсис» і надалі заробляє гроші! – сказав Лі. – Яке полегшення! Хоча я, мабуть, єдиний акціонер «Апокаліпсису», який увесь час знімає гроші з рахунку, а не кладе.
– Це з одного боку, докторе Костеван. Вклади на ваш рахунок надходять від компанії регулярно. А можна поцікавитися, куди вкладаєте гроші особисто ви?
– У нафту, – стисло відповів Лі.
– О, це промисловість, за якою майбутнє, сер. Усі кажуть, що невдовзі безкінний екіпаж замінить кінний, і ця новина наганяє песимізм на кінних перевізників та кіннозаводчиків.
– Уже не кажучи про тих, хто подорожує верхи.
– Та отож, та отож.
Отак вони теревенили, поки клерк не приніс Лі банкноти, які він замовив, і містер Торнлі підвівся, щоб провести свого клієнта до виходу.
– До речі, ви щойно розминулися з сером Александром, – повідомив він.
– Він у Лондоні?
– У готелі «Савой», докторе Костеван.
«Треба чи не треба? – питав себе Лі, ловлячи екіпаж. – Чорт, а чом би й ні?»
– До Стренду… ні – давайте просто до «Савою», – сказав він, убираючись усередину.
Не маючи при собі дрібнішої монети, Лі дав візниці золотий соверен, який той, перелякавшись, похапцем сховав до кишені, думаючи, що клієнт помилився, сплутавши монету з шилінгом. Та Лі ніколи було перейматися цією проблемою – він швидко увійшов до готелю і сказав швейцару, який походжав по фойє, що хоче зняти в їхньому готелі кімнату.
«От досада! – подумав швейцар. – Як же тактовно пояснити цьому типу, що проживання в нашому закладі йому не по кишені?»
У цей момент на сходах з’явився Александр – у ранковому костюмі та циліндрі.
– Бачу, зібрався на чай, Александре! – вигукнув Лі. – Ну й франтом ти став під старість!
Поважний чоловік подолав тридцять футів мало не в один стрибок, міцно притиснув до себе дивакуватого типа і цьомкнув у щоку.
– Лі, це ти! Дай я на тебе подивлюся! Чорт, я б із задоволенням носив те, що зараз на тобі, а не оцей триклятий офіційний костюм! – скрикнув Александр, посміхаючись від вуха до вуха. – Хлопчику, ти – як бальзам на душу! Ти десь зупинився?
– Ні, я якраз хотів уселитися і спитав, чи немає в них вільної кімнати.
– У моєму люксі є одна – зроби мені честь.
– Залюбки.
– А де твій багаж?
– Та немає в мене багажу. Я втратив усю мою європейську одіж у маленькій сутичці з белуджами років сто тому. Що бачиш, те й маєш, – мовив Лі.
– Знайомся, Мофілде. Це доктор Лі Костеван, – сказав Александр. – Один з моїх співдиректорів. Будь другом, попроси мого кравця прийти завтра вранці – добре? – І він пішов сходами, обхопивши рукою Лі за плечі.
– Хіба тут немає ліфта? – спитав Лі, дуже радий бачити Александра.
– Тільки не зараз і не для мене. Я мало рухаюся, тому мені потрібна розминка. – Він узяв Лі за косу і легенько посмикав. – Ти ніколи її не підстригав?
– Інколи просто підрізаю. Ти йшов на якусь важливу зустріч?
– Та чорт з нею, найважливіша зустріч – це ти!
– Як легко ми перейняли лайливі слова від моєї матері! Як вона там?
– Дуже добре. Уся в турботах про Доллі – ти ж чув про бідолаху Анну? Бо я не пам’ятаю точно, коли ти зник.
– Краще розкажи мені все це знову, Александре.
Тож зрештою сталося так, що вибачення не знадобилися, бо вони були непотрібні; двоє чоловіків сиділи за обідом у номері Александра так, наче востаннє бачилися вчора, але водночас – сто років тому.
– Ти потрібен на підприємстві, Лі, – сказав Александр.
– Якщо це буде серйозна робота – то я згоден бути потрібним.
І з цього місця вони перейшли до розповіді Лі про його діяльність у Персії та сподівання, які він покладав на нафтову промисловість. Александр слухав уважно, заінтригований тим фактом, що спогади про його розповіді про Баку привели Лі в цю сферу діяльності.
– У той час я про це не здогадався, – сказав він, – бо не розмовляв місцевими мовами і тому не знав, що тамтешні мешканці винайшли спосіб очищати сиру нафту настільки, що її можна було використовувати як пальне для двигунів. Але ж вони не вміли відсепаровувати найлегші та найліпші фракції нафти, а Даймлера з його двигуном внутрішнього згоряння іще не було. Така проста річ! Зробити так, щоб пальне працювало всередині двигуна, а не ззовні. Клянуся, Лі, ця сировина з’явилася якраз вчасно для того, щоб зробити недавній винахід не лише можливим, але й таким, який можна застосовувати на практиці. – Але Александр не схвалював ідеї розширення діяльності у Персії. – Я не знаю багато про цю країну, але це – країна-банкрот, непевна країна, яка до того ж дуже залежна від милості росіян. Торнлі з Англійського банку каже, що Росія намагається встановити там свій контроль через банки. Персії потрібні запозичення, а Британія дещо нагадує своєю поведінкою дівчину, якій уже робили пропозицію, тому вона з упевненістю чекає нових, тож чому б інколи не казати «ні»? Продовжуй свою діяльність там стільки, скільки зможеш, але моя тобі порада: вшивайся звідти відразу ж, щойно відчуєш, що запахло смаленим і що ти можеш лишитися без штанів.
– Я швидко стаю прихильником саме такої точки зору, – мовив Лі, зітхнувши, – однак нафта дасть більше грошей, ніж золото.
– До того ж ти маєш перевагу: ти – виробник, а не продавець. Однак мені здається, що ти надто рано пішов на цей крок. Я пішов у іншому напрямку. Це – не нафта, а гума. Зараз у нас уже є тисячі акрів плантацій у Малайзії, на яких вирощуються бразильські каучукові дерева.
– Гума? – задумливо спитав Лі.
– Вона стає всюдисущою – використовується майже для всього. Автомобільним колесам потрібна гума – як для протекторів, так і для пневматичних шин. Стався великий стрибок у збуті велосипедів, бо вони теж перейшли на пневматичні колеса. Пружини, клапани, мочалки, водонепроникна одіж та калоші, гумові підстилки для шпитальних ліжок, валики, надувні подушки, машинні ремені, печатки, ролики – цей список майже нескінченний! Тепер ізоляцію для кабелів роблять не з гутаперчі, а з гуми, а ще є така тверда як камінь гума – вулканіт, що витримує дію кислот і лугів.
Він захопився власного розповіддю; відкинувшись на спинку крісла та відчуваючи у шлунку приємну тяжкість від соковитого біфштексу, Лі спостерігав за грою емоцій на Александровому обличчі. Насправді він не дуже змінився; напевне, він ніколи сильно не зміниться. Як і більшість жилавих чоловіків, він виглядав старшим, коли був молодий, а тепер, коли постарішав, став виглядати молодшим. Густе, як і завжди, волосся було тепер майже сивим; воно робило його схожим на лева, бо він і досі носив його довгим, аж до плечей. Його очі й досі палали вулканічною енергією, а тіло, незважаючи на згадку про необхідність фізичних вправ, не набрало жодного фунту зайвої ваги.
Але характер його помітно пом’якшав, може, через оту історію з Анною та Доллі – Лі не був певен. Просто ота бундючність та владність, із якою Лі зіштовхнувся після свого повернення до Кінроса, геть обсипалася – і з-за них показався колишній Александр. Так само динамічний, як і колись, з так само безпомилковим інстинктом починати новий бізнес у належний час: хто б міг подумати – гума! Однак він став м’якшим, добрішим, навіть милосерднішим. Щось навчило його смиренності та стриманості.
– Я маю для тебе подарунок, – сказав Лі, порпаючись у кишені своєї сорочки. Та не встиг він витягнути звідти фотографії і перекласти їх до іншої кишені, як Александр вихопив їх у нього з руки. «Усе ж якась владність та залишилася!»
– Ага, це, наскільки я розумію, твоя мати, а це хто – невже Елізабет?
– Узагалі-то мама прислала мені в Індію три зображення, але фото Нелл я десь посіяв.
– Фото Рубі більш заяложене, аніж фото Елізабет.
– Тому що я на нього частіше дивлюся.
Александр віддав фото назад.
– Ти повернешся додому, Лі? – спитав він.
– Стривай, спочатку – ось це.
З виразом захвату та потрясіння на обличчі Александр став роздивлятися монету.
– Та це ж драхма Александра Македонського, до того ж дуже рідкісна! І у прекрасному стані. Має такий вигляд, наче й не була у вжитку, хоча це неможливо.
– Її подарував мені нинішній персидський шах, тож хтозна, чи була вона у ходженні. Вона запросто могла десь лежати неторканою, відтоді як твій тезко покинув Екбатану, – шах каже, що монету привезли з Хамадана, як колись називалася Екбатана.
– Хлопчику, та вона ж безцінна! Я навіть не знаю, як тобі віддячити за такий подарунок. Так ти приїдеш додому чи ні?
– Трохи пізніше. Спочатку я хочу побачити «Маджестік».
– І я теж. Кажуть, що це – найкращий лінкор у світі. І чому Королівський флот так уперто розміщує свої дванадцятидюймові гармати на платформах, а не в баштах? Гадаю, американський флот має перевагу, бо використовує башти замість обертальних платформ.
– Це не має особливого значення, бо ці штуки надто вже повільно пересуваються – усього чотирнадцять вузлів на годину. До того ж Крупп виробляє кращу броню, аніж фірма Гарві.
– Кайзер Вільгельм теж почав будувати лінкори, – сказав Александр, пихкаючи сигарою. – Особисто я вважаю, що флот Її Величності з’їдає надто багато державних коштів.
– Та ну, Александре, – лагідно заперечив Лі, – може, за чотири роки я й відстав від життя, але не думаю, що Британія перебуває у скрутному фінансовому становищі.
– Так, Британія має велику дійну корову – імперію, але той економічний спад, що ми його відчуваємо в Австралії, поширився по всьому світу. Правда полягає в тому, що будівництво лінкорів дає людям роботу, бо на верфях у Клайді немає закладених кілів океанських лайнерів.
– А як стоять справи в Новому Південному Уельсі?
– Невесело. Банки лопаються один за одним починаючи з 1893 року, хоча то був найгірший рік. Закордонні інвестори похапцем витягують свої гроші. Багато років тому я намагався переконати Чарльза Дьюї не вкладати гроші у сіднейські банки, але він мене не послухав. Добре, що в Констанції є два зятя, які краще розуміються на бізнесі, аніж Чарльз. – Його чорні очі блиснули. – Генріетта й досі незаміжня. Невже ти не шукаєш собі гарну дружину?
– Ні.
– Шкода, шкода. Вона – гарна дівчина, але, боюся, вона так і залишиться старою дівою. Як і Нелл, вона надто метушлива і надто наполеглива.
– А як там Нелл?
– Вивчає медицину в Сіднейському університеті, хочеш – вір, хочеш – ні, – скривився Александр. – Закінчила з відзнакою інженерний факультет – і відразу ж вступила на другий курс медичного факультету. От мені ці жінки!
– Молодчага Нелл. Медицина – нелегке заняття для жінки, це точно.
– Після інженерної справи? Дурниці!
– Вона вся в тебе, Александр.
– І не нагадуй.
– А як стосовно федерації? – спитав Лі, міняючи тему.
– Ет, із цим уже все ясно наперед, хоча Новому Південному Уельсу не дуже-то й кортить. Гадаю, через те що кортить штату Вікторія. Ці дві колонії одна одну недолюблюють. Вікторії ця федерація вигідна.
– А профспілки?
– Стригалі та некваліфіковані робітники об’єдналися і створили CAP – Спілку австралійських робітників. Звісно, шахтарі – що вуглярі, такі ж войовничі, а Лейбористська виборча ліга згоряє від нетерпіння пошукати щастя на виборах до федерального парламенту.
– І це приводить до логічного запитання: а де буде столиця нової країни?
– Ну, історично це має бути Сідней, але Мельбурн із цим не змириться. Єдине, на чому всі сходяться, – це те, що столиця має бути десь у Новому Південному Уельсі.
– Десь, але у Сіднеї, еге ж?
– Це було б надто просто, Лі. Найстаріше поселення, і таке інше. Називалися різні міста – від Яса до Оранджа. Утім, доля інколи буває милосердною до людей хоч у дрібницях, і за це треба бути їй вдячними. Сер Генрі Паркс не зможе бути першим прем’єр-міністром федерації, бо минулого року він помер.
– Господи милосердний! Та це ж знаменує кінець епохи! І хто ж тепер буде «великою людиною»?
– Ніхто. У Новому Південному Уельсі – це чолов’яга на ім’я Джордж Рейд. У Вікторії – Тернер, хоча йому не судилося стати прем’єр-міністром. Їй-богу, це схоже на суперництво Англії та Франції.
– Франція далеко попереду у сфері автомобілів.
– Так не триватиме довго, – зневажливо мовив Александр. – Вони не мають необхідного досвіду з виплавляння сталі, зате його мають американці та англійці. Вони мають хист до точного машинобудування, але після франко-прусської війни німці загарбали Ельзас та Лотарингію разом з її промисловими підприємствами, і французи так і не оговталися від цього удару.
– Я здивований, що ти й досі не маєш автомобіля, Александре.
– Я чекаю, що Даймлер виготує щось, дійсно варте того, щоб його придбати. Німці та американці є найкращими інженерами-метрологами у світі, а конструкція двигуна внутрішнього згоряння така проста! А найпрекраснішим в авті є те, що для того, щоб його ремонтувати, не потрібен диплом інженера. Трохи здібностей до механіки та кілька інструментів – і містер Власник Авта зможе сам його полагодити.
– І це зменшить рівень шуму на шляхах. Не буде ані залізних обручів, ані залізних підків на копитах. Автомобілем легше керувати, аніж екіпажем, запряженим кіньми. Я дивуюся, що ти не почав займатися випуском автомобілів.
– Хтось в Австралії цим уже займається – свій безкінний екіпаж вони збираються назвати «Піонер». Але ж ні – наразі я краще триматимуся парових двигунів, – відповів Александр.
Після того як Лі був забезпечений належною одіжжю, вони з Александром, озброївшись рекомендаційними листами, вирушили до військово-морських доків у Портсмуті, щоб зверху донизу обдивитися «Маджестік».
– Ти маєш рацію стосовно швидкості, Александре. Цей корабель дійсно неповороткий. Американські лінкори при важчому озброєнні роблять вісімнадцять вузлів на годину, правда, при тоншій броні. – Лі задумливо оглянув люки для завантаження вугілля. – Корабель бере на борт дві тисячі тонн вугілля. Кажуть, цієї кількості достатньо, щоб пройти п’ять тисяч миль зі швидкістю дванадцять вузлів. З такими затратами цей корабель не вийде за межі Північного моря.
– Я наперед бачу, що ти скажеш, Лі, – наче твій розум заздалегідь дає мені сигнал прапорцем на щоглі. Вони встановлюють парові турбіни Парсонса на лайнери та торговельні судна: кажуть, що у військово-морському флоті їх установили на кілька торпедних катерів. Коли ж вони встановлять парові турбіни на один із цих п’ятнадцятитисячників, а платформи замінять на башти, то лишень тоді матимуть справжній лінкор – ось що ти хочеш сказати. – Самовдоволено посміхнувшись, Александр, дрібно крокуючи, пішов униз по трапу, вертячи в руках палицю з бурштиновим набалдашником. Він кивнув у напрямку містка і сказав, коли вони виходили під туман та дощ: – Будемо триматися в курсі подій на флоті, еге ж?
«Я наперед бачу, що ти скажеш», – подумки повторив Лі слова Александра.
Звісно, треба було іще оглянути машинобудівельні заводи містера Чарлза Парсонса, а також кілька інших фабрик, що виробляли новітнє устаткування, але в серпні Лі та Александр уже були на кораблі, що прямував до Персії, де вони збиралися побувати на нафтових родовищах. Там Лі виявив, що його помічник-американець, який добре володів фарсі, чудово справлявся і справлятиметься зі своїми обов’язками. Відмовок більше не залишилося: він мав повернутися додому.
Якась його частина сподівалася, що по дорозі Александру захочеться побувати на своїх каучукових плантаціях у Малайзії, але не так сталося, як гадалося. В Адені вони сіли на борт швидкісного пароплаву, який мав вирушити просто до Сіднея.
– Себто через Коломбо, Перт і Мельбурн, – припустив Лі. – Так ось у чому криється непопулярність ідеї зробити Сідней столицею. Перт – то взагалі як інший континент, але ж кораблі спочатку заходять до Мельбурна. А звідти до Сіднея іще тисяча миль, тому багато кораблів не завдають собі клопоту і пливуть аж до Сіднея. Але якщо знайдуть якісь зручні під’їзні шляхи до Австралії з півночі, то Сідней стане набагато важливішим за Мельбурн.
Лі багато й похапливо говорив під час подорожі, не бажаючи дати Александрові ані найменшого натяку на те, що йому не хочеться повертатися до Кінроса. Як же ж він зможе поводитися з Елізабет як нічого не було, коли Александр хотів наблизити його до себе? Так, він міг би жити в готелі «Кінрос», але після від’їзду Анни Александр переніс усі адміністративні функції та всю паперову роботу до свого будинку, а офіси в місті були частково переобладнані під лабораторії, де під егідою Ло Чі, Во Чіня та Донні Вілкінса тривали дослідницькі роботи. Лі мав увесь час працювати з Александром, і тепер йому доведеться обідати у нього вдома, а може, і вечеряти.
Роки, проведені за кордоном, були роками самотності, і цей тягар можна було нести лише завдяки тому, чому він навчився в Тибеті; якби не Елізабет, він, може б, вирішив залишитися серед тибетських монахів назавжди, відкинути всі знання та поняття, які вселили в нього матір та Александр, і розпочати життя, яке містило в собі гіпнотичний елемент, всесвітню гармонію, керовану душею. Східній частині його свідомості це подобалося, і він був би щасливий жити на вершині світу поза межами часу, вільний від страждань та прагнень. Однак Елізабет значила для нього більше, і в цьому крилася загадка. Жодним словом, жестом чи поглядом не дала вона йому якоїсь надії та заохочення. Та однаково він не міг викинути її з голови, не міг забути про свою любов до неї. Невже це правда, що дехто з нас має споріднену душу, а знайшовши її, безпорадно борсається у потоці, який увесь час прагне розчинити тебе в отій спорідненій душі? Зробити одну з двох?
– А ти сказав Рубі та Елізабет, що ми повертаємося? – спитав він Александра, коли корабель був на підході до Мельбурна.
– Ще ні, але я ж зможу зателефонувати їм з Мельбурна. Саме так я й хотів зробити, – відповів Александр.
– Зробиш мені послугу?
– Звісно.
– Не кажи нікому, що я з тобою. Я хочу їх здивувати, – сказав Лі, намагаючись надати своєму голосу якомога більше невимушеності.
Але виникли деякі ускладнення. У Сіднеї треба було зробити візити: до Анни та до Нелл. І чи зможе Нелл тримати все в секреті?
– Зараз вона мешкає в будинку Анни, – сказав Александр, коли вони взяли екіпаж до району Гліб. – Після того як хлопці отримали свої дипломи та повернулися до Кінроса, Нелл не змогла жити сама в їхніх «норах», і, коли вона попросила мене зробити невеличку прибудову до помешкання Анни, я відчув полегшення. У неї буде приватність, але вона матиме також змогу контролювати, щоб Анну доглядали належним чином.
– Доглядали? – нахмурився Лі.
– Ти сам побачиш, – ухильно сказав Александр. – Я дечого тобі не сказав, тому що це важко описати.
Анна шокувала Лі. Та прекрасна тринадцятилітня дівчинка, якою він знав її в Кінросі, – вона тоді якраз почала валандатися з О’Доннелом – перетворилася на слиняву, незграбну і товстелезну молоду жінку, яка не впізнала навіть свого батька, не кажучи вже про сина Рубі. Її сіро-блакитні очі безцільно блукали, а один великий палець кровоточив, бо вона його увесь час смоктала.
– Ми ніяк не можемо поламати цю звичку, сер Александре, – сказала міс Гарботл. – І я тут згодна з Нелл – нам не треба прив’язувати їй руку.
– А ви не пробували змащувати палець гірким алое?
– Так, пробували, але вона плює на нього і витирає мазь об своє плаття. Є менш розчинні сполуки, але вони вельми отруйні. Нелл гадає, що зрештою Анна обгризе палець аж до кістки, і тоді його доведеться ампутувати.
– І тоді вона почне обгризати наступний палець, – з сумом мовив Александр.
– Боюся, що так воно і буде, – підтвердила міс Гарботл і прокашлялася. – У неї також трапляються напади, сер Александре. І дуже сильні. Вона трясеться всім тілом.
– Моя бідолашна Анна, – мовив Александр і поглянув на Лі очима, повними сліз. – Це несправедливо, що хтось настільки безневинний мусить так страждати! – Він розправив плечі. – Однак ви піклуєтеся про мою доньку надзвичайно добре, міс Гарботл. Вона чиста, суха і вочевидь задоволена. Наскільки я розумію, їжа для неї – це велика насолода?
– Так, вона дуже любить попоїсти. Нелл та я погодилися, що не треба обмежувати її в харчах. Таке обмеження було б не менш жорстоким, аніж позбавлення їжі безсловесної тварини.
– А Нелл у себе?
– Так, сер Александре. Вона на вас чекає.
Коли вони проходили великим будинком, Лі помітив, наскільки гарно все було в ньому організовано і як багато жінок допомагало няньчити Анну. Атмосфера була бадьорою і життєрадісною, приміщення – чисті, без найменшої плями бруду, і добре прикрашені. «Не стільки для Анни, скільки для того, щоб підтримувати гарний настрій в обслуги, – здогадався Лі. – Але то навряд чи було задумкою Александра – він би про це й не здогадався. Значить, це придумала Нелл».
До її квартири можна було потрапити через двері, пофарбовані в жовтий колір; вони були трохи прочинені, але Александр однаково гукнув, щоб попередити Нелл про їхній прихід. Вона неквапливо вийшла з внутрішньої кімнати: худорлява, вдягнена у просте оливково-сіре плаття без талії, яке на кілька дюймів не діставало до щиколоток, на ногах стильні черевички, туго зашнуровані вище литок, і волосся, зав’язане на маківці в тугий вузлик. Тут Лі пережив іще один шок: її схожість з Александром стала тепер просто вражаючою, бо дівчача м’якість уже зникла з її обличчя, залишивши жорсткий і більше чоловічий, аніж жіночий, вираз. Тільки очі у неї були свої, вони стали більшими, бо сама вона стала тоншою; вони скидалися на два потужні блакитні промені, що пронизували все на своєму шляху.
