Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 39 страниц)
– Усе, що ми знайдемо, будемо ділити. Половину мені, половину – вам. З вашої половини ви оплачуватимете витрати на тих китайців, яких візьмете собі на допомогу. Я – зі своєї половини – платитиму винагороду Рубі за те, що вона вивела мене на вас. – Не зводячи очей з Суня, Александр відкинувся на спинку крісла. – Якщо родовище виявиться багатим, на тому місці виросте місто. Ви матимете право на перших ролях започаткувати місцевий бізнес та комерцію, а Рубі – відкрити готель, кращий, ніж «Костеван». Одному мені, Суне, буде важко контролювати поселення, що неминуче виникне біля родовища. Але якщо біля його витоків стоятиме група людей – і за умови що всі ви погодитеся визнати мене за головного, – поселення завжди буде під моїм контролем.
– Як ви все продумали! – здивувався Сунь.
– А який сенс братися за справу без належної підготовки, друже мій? Тож подумайте про мою пропозицію, гаразд? Двадцять чоловіків, ніяких жінок, і спочатку це буде не лише намивка золота. Згідно з законом, я мушу спорудити огорожу довкола своєї землі і звести на ній будинок. Це основна умова, і цим спочатку ми і займемося. А коли з приготуваннями покінчимо, можна буде цілком легально приступити до видобутку золота. Легальність нам дуже потрібна, бо є один скватер, який невдовзі дуже засмутиться.
– Господи милосердний! – відреагувала Рубі. – Александре, ти що – божевільний?!
– Навпаки, – весело вишкірився він. – При здоровому глузді – як ніколи. Сунь приходив з тобою поговорити, еге ж?
– Так, бо обачливість – друга натура і в нього, і в мене.
Вони підійшли до стійла, немов маючи намір поглянути на Александрову кобилу; у тому місці їх начебто ніхто не міг би підслухати.
– І цей скупий шотландець, – зашипіла Рубі, вирячивши очі, – збирається утримувати підстаркувату проститутку! Та я прекрасно можу обійтися і без ваших жалюгідних подачок, містере Кінрос! Ви мене не обдурите! Варто вас лише трохи пошкребти – і відразу ж вигулькне біблійний фанатик! Може, я й починала свою діяльність як чужа підстилка, а тепер живу тим, що наймаю інших дівчат, щоб вони працювали підстилками, але принаймні це – чесна робота! Так, чесна! Коли жінка одружена, їй не хочеться виконувати свої подружні обов’язки. Я не звинувачую її в цьому, бо її чоловік або надто п’яний, щоб у нього добре піднімався прутень, або надто скупий, хоча для себе він не шкодує грошей, щоб купити тютюну та спиртного! Тому він іде на сторону і шукає дівчину, щоб випорожнити в неї своє застояле старече сім’я. І коли ти навіть не знаєш цього чоловіка – про кохання я взагалі мовчу, – то хіба ж ти не мусиш брати з нього гроші за те, що він впорскує в тебе своє сім’я, га? Хіба ж ні, ти, святенницький скнаро?
Александр мало на підлогу не впав від сміху.
– Ой, Рубі, я так люблю, коли ти ораторствуєш! – Він витер сльози, взяв її за руки і не відпустив, коли вона спробувала вирватися. – А тепер послухай мене, ти, пришелепувата фанатичко! Слухай і мовчи! Інколи з певних людей починається низка подій, а ти і є саме такою людиною. Без тебе у мене ніколи б не виникло бажання укладати угоду з Сунем Чжоу, а це, у свою чергу, призвело б до купи проблем у моєму новому бізнесі. Я плачу тобі не за те божественне задоволення, що ти мені його даруєш, а за безцінну ділову послугу. Так, я дійсно скупий шотландець, але зазвичай шотландці є також щедрими та великодушними людьми, і я – один із них. Щоб стати тим, ким я є зараз, мені доводилося бути скнарою, але тепер, коли я можу собі дозволити ним не бути, я ним не буду. Це – ділова угода, у якій ти заслужила місце партнера, Рубі, – навіть попри те що наразі ти є лише, так би мовити, партнером у ліжку.
Ця остання фраза, така відверто задирлива й зухвала, розсмішила Рубі; буря минула.
– Гаразд, гаразд, бачу, куди ти хилиш, негіднику. Потиснімо руки.
Александр потиснув її простягнуту руку, а потім притягнув Рубі до себе і поцілував. Тепер так легко буде її кохати, бо вона завжди буде поруч!
Угода між шотландцем та китайцем означала необхідність надзвичайної обережності та майже маніакальної таємничості. У своїй общині в Гілл-Енді Сунь оголосив, що місяців на шість-вісім поїде до Китаю і візьме з собою охоронця; тим часом його дружина та діти залишаться під опікою Сема Вонґа, Чана Хуа та інших родичів.
Двадцять чоловіків, набраних Сунем, були молодими сильними хлопцями, котрих, як здогадувався Александр, пов’язували з Сунем узи, які не вдасться розірвати жодному некитайцю. Вочевидь, вони були віддані йому аж до смерті. Незважаючи на те що ці хлопці говорили англійською краще за більшість місцевих китайців, вдягнені вони були як робітники-кулі.
Місія до Китаю помпезно вирушила дорогою, що вела до Райдела. Тут завжди був більш пожвавлений рух порівняно з дорогою, що вела до Батерста, оскільки Райдел слугував залізничним перевалочним пунктом на шляху до Гілл-Енда. На під’їзді до Райдела група дочекалася темряви, а потім звернула з дороги і щезла у найближчому лісі.
Александр поїхав на день раніше і вже чекав на галявині – вдалині від людського житла. З ним був Самерс та кілька в’ючних коней, навантажених мотками дроту, ложковими бурами, великими дерев’яними палями, каністрами з гасом, лампами, сокирами, кайлами, мотиками, молотками та різноманітними пилками. Останні призначалися для спорудження огорожі з місцевої деревини. Різьблені ж скрині Суня не містили нічого, окрім харчів: рису, сушеної риби, сушеного качиного м’яса, насіння селери, цибулі та капусти, пляшок з різними соусами, а також великої кількості яєць у спеціальній слюдяній упаковці.
– Зараз ми рушимо далі, – сказав Александр Суню, вбраному в простий селянський одяг. – А завтра нас уже ніхто не зможе помітити, тож ми подорожуватимемо вдень, а вночі зробимо привал. Це важко, але мені хочеться відійти якомога далі від цивілізації, а вже потім зробити зупинку і нормально відпочити.
– Згоден.
Александр представив йому Самерса.
– Цей чоловік буде нашим зв’язковим у Батерсті, Суне. Я маю будиночок на околиці, де на нас чекатиме решта потрібного вантажу. Самерс потроху підвозитиме його нам, завжди покидаючи Батерст ще до сходу сонця. Свою домогосподарку я відіслав до Сіднея з великим списком речей, які необхідно придбати, і з наказом залишатися у родичів, поки я її не покличу.
Сунь нахмурився:
– Ця жінка – ненадійна ланка ланцюга?
Самерс весело вишкірився.
– Ні, містере Сунь. Ми з нею заручені, і вона знає, чий хліб вона їсть.
– Зрозуміло.
Під кінець січня огорожа була готова, а дерев’яний будинок Александра – майже добудований. Він та половина китайців уже користувалися циліндричними промивними пристроями під назвою «том», які були значним кроком уперед порівняно з лотками та ковшами. Гравій був багатий на золото, навіть багатший, аніж Александр припускав на початку; здавалося, що розсипи тягнулися далеко за західну межу його володінь, і це означало, що перша орда старателів залишиться в цих краях достатньо довго, щоб на цьому місці виросло місто. Сунь та всі його двадцять хлопців мали ліцензію на розвідку й видобуток золота, але кожен з них мав право застовпити ділянку не більше дванадцяти квадратних футів. Вони застовпили свої ділянки під водоспадом суміжно, один біля одного, та не встигли решта збагнути, що відбувається, як двадцять два чоловіки вже розсипалися вздовж річки, знімаючи стільки «золотих вершків», скільки могли, – за межами своїх офіційно розмічених ділянок. Та однаково – іще більше багатства крилося під поверхнею, там були глибокі пласти намивного золота, які не обмежувалися теперішнім руслом ріки, бо впродовж тисячоліть ріка часто змінювала своє русло.
Тепер вони урізноманітнювали свою дієту свіжими яйцями з курника на п’ятдесят курей, а також качиним і гусячим м’ясом, свининою з хліву та великою кількістю різних овочів з родючого городу. Александру сподобалася китайська кухня, але він з подивом помітив, що Самерс не виказав щодо неї особливого ентузіазму. Тенти китайців розташувалися табором на певній відстані від дерев’яного будинку Александра, у якому він мешкав разом із Сунем, а Самерс волів увесь час бути в дорозі.
За півроку вони вже встигли намити десять тисяч тройських унцій золота, маленьких самородків, серед яких траплялися і більш-менш великі, а один являв собою справжнє диво і важив аж сто фунтів. Загалом їхній улов складав наразі сто двадцять п’ять тисяч фунтів, а золото все прибувало й прибувало кожного дня.
– Мені здається, – сказав якось Александр своєму китайському партнерові, – що настав час зробити візит містеру Чарльзу Дьюї, який орендував цю землю.
– Мене дивує, що він на нас досі не напустився, – відповів Сунь, скинувши свої тонкі елегантні брови. – Йому ж, напевне, повідомили, що ви придбали частину орендованої ним землі під фермерське господарство?
Александр театрально знизав плечима.
– Мусили повідомити, але чи повідомили? Як ви гадаєте?
Фермерська садиба Данлі виходила на ріку Аберкромбі в західному напрямку від Транкі-Крик – старательського поселення, яке спромоглося магічним чином перетворити родовище розсипного золота на родовище золота, що містилося у кварцових жилах. Сталося це 1868 року. Чарльза Дьюї зачепило за живе, коли Транкі-Крик відкрилося як офіційне золоте родовище, тому, коли було відкрито золотоносну кварцову жилу, він вклав чималі гроші в кілька копалень в Транкі-Крик; наразі вони забезпечили йому прибуток на суму п’ятнадцять тисяч фунтів стерлінгів.
Не здогадуючись, що містер Дьюї був інвестором золотих копалень, Александр під’їхав до вражаючого ансамблю з добре доглянутих споруд за бездоганною огорожею з білених стовпів та поперечин. Перед конюшнею та сараями висився розкішний двоповерховий особняк з акуратно нарізаних вапнякових цеглин. Особняк мав вежі і башточки, високі засклені двері, криту веранду і шиферний дах. «Містер Дьюї – заможна людина», – подумав Александр, спішуючись зі своєї конячини. Дворецький-англієць повідомив, що містер Дьюї вдома. При цьому він скоса поглядав на непроханого гостя: таке незвичне вбрання, недоглянутий кінь… Та оскільки містер Кінрос випромінював спокійну гідність і владність, дворецький погодився доповісти про нього хазяїну.
Чарльз Дьюї був схожий на кого завгодно, але не на фермера. Він був маленький на зріст, опецькуватий, сивочолий, мав пишні бакенбарди, але був безбородий; вбраний у зшитий на замовлення дорогий лондонський костюм, вишукану шовкову краватку, а комірець білої сорочки був накрохмалений так, що, здавалося, ось-ось зламається.
– Ви застали мене в міському вбранні – щойно повернувся з ділової поїздки до Батерста, після якої влаштували невеличкий бенкет. Сонце вже давно перевалило за щоглу, – торохтів Дьюї, проводжаючи Александра до свого кабінету, – час пропустити чарчину. Ви не проти?
– Я не маю звички регулярно вживати спиртне, містере Дьюї.
– Що таке? Релігійні принципи? Добровільне самообмеження і таке інше?
Чарльзу Дьюї здалося, що коли б вони були надворі, то Кінрос сплюнув би з досади на землю, але натомість той лише гордовито закопилив губу.
– Я не маю релігійних принципів. Існує вкрай небагато принципів, яких я дотримуюся, сер.
Ця досить недоброзичлива відповідь зовсім не засмутила Чарльза; будучи сангвініком, він толерантно ставився до вад своїх ближніх і не судив їх суворо.
– Тоді можете попити чаю, містере Кінрос, а я тим часом поп’ю нектару з річечок, що течуть серед торф’яників вашої батьківщини, – весело відказав він.
Усівшись у крісло з пляшкою шотландського віскі в руках, він з цікавістю поглянув на свого гостя. Який незвичайний на вигляд тип: загострені колючі брови, козлина борідка, як у Ван Дейка… Очі, які не виказували жодних емоцій, але бачили все. Напевне, дуже розумний та освічений. Йому вже розповідали про цього Кінроса в Батерсті: він був у всіх на вустах, бо ніхто не знав, що він замислив, однак ніхто не сумнівався, що він неодмінно щось замислив. Американська одіж у стилі старателів та переселенців підказувала, що його цікавило золото, але, хоча цей чоловік і побував у Гілл-Енді кілька разів, єдине золото, яке він знайшов, було золото пишного волосся Рубі Костеван.
– Я здивований тим, що ви й досі до мене не навідалися, містере Дьюї, – мовив Александр, з вдячністю сьорбаючи гарячий ассамський чай.
– Не навідався? Куди? І з якого це дива?
– Річ у тім, що я придбав триста двадцять акрів орендованої вами землі майже рік тому.
– Що за чортівня?! – вигукнув Чарльз, випрямляючись у кріслі. – Уперше про це чую!
– Ви ж мали отримати листа з Департаменту земельних ресурсів.
– Мав отримати, але ж не отримав, сер!
– От же ж ці державні установи! – сказав Александр, співчутливо цокаючи язиком. – Б’юся об заклад, вони працюють тут, у Новому Південному Уельсі, іще повільніше, аніж, скажімо, у Калькутті.
– Я обов’язково розповім про це неподобство Джонові Робертсону. Це він затіяв усю ту плутанину з законом про відчуження державних земель! І це при тому, що він сам теж є скватером! Це звична проблема з тими, хто потрапляє до парламенту, навіть такого недосконалого та обмеженого в повноваженнях, як наш: його члени стають сліпими до всього, що не пов’язано з підвищенням державних доходів, але від тих десяти фунтів, що скватер платить за оренду, мало зиску.
– Так, я зустрічався з Джоном Робертсоном у Сіднеї, – зазначив Александр, ставлячи на стіл чашку. – Однак це не просто візит ввічливості з мого боку, містере Дьюї. Я прибув сюди для того, щоб поінформувати вас, що я знайшов золотий пласт на тій ділянці землі біля Кінрос-ривер, яку я придбав під своє фермерське господарство.
– Кінрос-ривер? Що це ще за Кінрос-ривер?
– То була безіменна притока ріки Аберкромбі, тому я дав їй своє ім’я. Я помру, але ріка понесе моє ім’я у вічність. Там повно золота, просто феноменально повно.
– О Господи! – простогнав містер Дьюї. – То чому ж стільки золота було знайдено саме на орендованій мною землі, га? Мій батько орендував цю землю ще 1821 року, Кінросе, і я був скватером на двохстах квадратних милях. А потім з’явилося золото – і Джон Робертсон зі своїм законом. Господарство Данлі зменшується і занепадає, сер.
– Як шкода, як шкода, – стримано поспівчував Александр.
– І де ж саме ви придбали землю?
З дорожнього мішка з’явилася мапа Департаменту земельних ресурсів; Дьюї відставив чарку на стіл, начепив голоблі своїх окулярів на вуха і, підійшовши до Александра, зазирнув йому через плече. Він відчув, що від гостя йшов приємний запах – від шкіряного костюму линув особливий аромат, до того ж власник цього костюма явно полюбляв часто митися. Його довга красива та чиста рука вказала на самісінький край східної межі господарства Данлі.
– Я розчистив там трохи землі, коли іще був молодим хлопцем, – зауважив Дьюї, повертаючись до свого крісла. – Ще тоді, коли ніхто про золото й не думав. Після того я туди й не збирався повертатися. Там починаються дикі гори, тому ні корів, ні овець там не можна випасати – вони потрапляють до дикого лісу і в ньому щезають. А тепер ви приїжджаєте до мене і кажете, що там повно розсипного золота. А це означає офіційне проголошення родовища та виникнення огидного халуп’яного містечка з усією мерзенністю покидьків роду людського, що зберуться туди, гнані своєю ненаситною пожадливістю.
– Я придбав також на аукціоні десять тисяч акрів гірського узвишшя, – додав Александр, доливаючи собі чаю. – Я збудую там собі будинок, щоб уникнути, як ви кажете, «усієї мерзенності» халуп’яного містечка. – Він нахилився вперед і мовив зі щирим виразом на обличчі: – Містере Дьюї, я не збираюся робити вас своїм ворогом. Я добре знаюся на геології та інженерній справі, тому в моєму позірному безрозсудстві є певний метод і послідовність, інакше б я не заплатив п’ять тисяч фунтів за, здавалося б, нікому не потрібну гору, яку я назвав Кінрос. Будь-яке місто, що постане поблизу родовища, також зватиметься Кінрос.
– Яке незвичне ім’я! – мовив Дьюї.
– Це моє ім’я і лише моє. Згідно з усталеним порядком речей, Кінрос-таун має померти, коли виснажиться золотоносний гравій. Однак мене цікавить не розсипне золото, хоча я вже добряче на ньому заробив. Під отією горою криється те, що в Каліфорнії зветься «основна жила», тобто золото без вмісту піритів. Як вам відомо, золото з гравію може видобувати всякий, але розробляти глибоку жилу в товщі скельної породи – це далеко поза фінансовими можливостями старателів, що ордами збігаються на родовище. Тут потрібна спеціальна машинерія та чималі приватні кошти. Тому коли я буду готовий розробляти основну жилу на своїй землі, я почну шукати інвесторів, щоб створити компанію. І я запевняю вас, що кожен з інвесторів цієї компанії стане багатшим за Креза. Мені не треба, щоб ви настроювали проти мене своїх друзів-політиків у Сіднеї, містере Дьюї, і тому я волів би, щоб ви стали моїм союзником.
– Іншими словами, – мовив Чарльз Дьюї, наповнюючи свою чарку, – вам потрібні від мене інвестиційні кошти.
– Звісно – коли прийде час. Я не хочу, щоб моєю компанією володіли та керували люди, яких я особисто не знаю і яким я не можу довіряти, сер. Це буде приватна компанія, не громадська. А хто буде в ній кращим пайщиком, аніж член родини, яка оселилася тут іще 1821 року?
Дьюї звівся на ноги.
– Містере Кінрос, Александре, можете звати мене Чарльз. Я вірю вам. Ви – хитрий та обережний шотландець, а не мрійник та фантазер. – Він тяжко зітхнув. – Однаково вже надто пізно стримувати золоту лихоманку, тому нехай сарана злітається на родовище, щоб пожерти розсипне золото якомога швидше. Лише після цього в Кінрос-тауні почнеться видобуток шахтним способом, як і в Транкі-Крик. Саме мої капіталовкладення в Транкі-Крик дозволили мені звести ось цей будинок. Ви залишитеся на ніч і повечеряєте з нами?
– Якщо ви вибачите мені відсутність вечірнього костюму.
Александр відніс свої дорожні мішки до прекрасної кімнати, з вікон якої розлягався вид на довколишні пагорби та мутні води ріки Аберкромбі, засмічені золотодобувними копальнями, розташованими ближче до витоків.
Констанція Дьюї спершу наготувалася поставитися до Александра Кінроса з упередженням, але потім він їй сподобався. Вона була на п’ятнадцять років молодшою за свого чоловіка і досі зберегла на обличчі сліди колишньої краси. Александр здогадався, що саме завдяки її рукам будинок було оздоблено з таким смаком, бо вона була розкішно вдягнена у вбрання зі світло-бежевого атласу, який тільки-но входив у моду. На шиї у неї було рубінове намисто, у мочках вух також виднілися рубінові сережки, а руки до ліктів закривали атласні рукавички. Александр помітив також, що у неї були прекрасні стосунки з чоловіком.
– Наші три доньки – синів у нас немає – вони зараз у школі в Сіднеї, – мовила вона, перевівши подих від радісного хвилювання. – Я так за ними скучаю! Досі їх навчала гувернантка. А тепер, коли їм виповнилося дванадцять, їм доведеться навчитися спілкуватися з іншими дівчатами, а також заводити зв’язки в суспільстві, які допоможуть їм з часом вийти заміж. А ви одружений, Александре?
– Ні, – стисло відказав він.
– Надто зайняті, щоб знайти підходящу дівчину, чи вас більше приваблює веселе холостяцьке життя?
– Ні перше, ні друге. Я вже обрав собі дружину, але шлюб відкладено на майбутнє, поки я не збудую будинок, як у вас. До речі, його збудовано з вапняку? Чарльзе, а де ж вам вдалося знайти каменярів, які змогли так вправно його обтесати і покласти? – спитав Александр, уміло змінивши тему розмови.
– У Батерсті, – сказав Чарльз. – Коли уряд проклав залізницю через Блакитні гори, спуск зиґзаґом на західному схилі довелося частково будувати на трьох великих віадуках. Пісковець можна було видобувати неподалік, але головний інженер, Віттон, не зміг знайти каменярів. Довелося йому виписувати їх аж з Італії, саме тому віадуки та цей будинок і були споруджені за метричною системою, а не за англійською.
– Я звернув увагу на віадуки, коли їхав з Сіднея, – такі бездоганні, наче їх будували древні римляни.
– Та отож. Після завершення робіт дехто з каменярів вирішив осісти в Батерсті, де для них було багато роботи на роки. Я відкрив вапняковий кар’єр біля печер Аберкромбі, видобув там необхідну кількість блоків і найняв італійських каменярів для спорудження ось цього будинку.
– Саме так вчиню і я, – мовив Александр.
Згодом чоловіки пішли до кабінету; Дьюї – насолодитися своїм портвейном, а Александр – попихкати сигарою. Саме там Александр і торкнувся делікатного питання.
– Повз мою увагу не проминув той факт, – почав він, – що у Новому Південному Уельсі до китайців ставляться вкрай погано. Наскільки я розумію, такою ж самою є ситуація у Вікторії та Квінсленді. А як ви ставитеся до китайців, містере Дьюї?
Немолодий скватер знизав плечима.
– Я не ставлюся до цих нехристів з ненавистю – це все, що я можу сказати. Бо мені мало доводилося з ними мати справу. Вони скупчуються побіля золотих родовищ, хоча в Батерсті є кілька прибуткових справ, якими вони володіють: ресторан та крамниці. З того, що мені довелося бачити й чути, я дійшов висновку, що вони – тихі і працьовиті люди, які нікого не ображають і не пхнуть носа не в свої справи. На жаль, їхня працьовитість дратує багатьох білих австралійців, які хочуть працювати менше, а отримувати – більше. Окрім того, вони не змішуються з іншими і вони – нехристияни. У результаті їхні храми зазвичай називають кумирнями – під цим словом часто розуміється якась нечестива діяльність. Ну, і, звісно, найбільшим їхнім прогрішенням є те, що вони відсилають зароблені гроші додому, до Китаю. І в цьому вбачається викачування з Австралії її багатств. – Він хихикнув. – Те, що китайці відсилають додому, – краплина в морі порівняно з тим, що відсилається в Англію.
Згадавши, що його власні гроші теж переказуються до Англійського банку, Александр нервово засовався. Стало зрозуміло, що Чарльз Дьюї – один з людей нової породи, які були патріотами Австралії на противагу Англії.
– Мій партнер – китаєць, – сказав він, – і я підтримуватиму його і в біді, і в радості. Коли я був у Китаї, то переконався, що китайці мають із шотландцями певні спільні риси – здатність тяжко і вперто працювати і ощадливість. Але мають перед шотландцями одну істотну перевагу – свою веселу та безтурботну вдачу. Китайці багато сміються. А шотландці такі вже суворі, такі вперті й замкнуті!
– Ви цинічно ставитеся до власного народу, Александре.
– Я маю для того вагомі підстави.
– Я маю таке відчуття, Конні, – мовив Чарльз Дьюї, енергійно розчісуючи гребінцем довге волосся дружини, – що Александр Кінрос – один з тих незвичайних людей, які ніколи не роблять хибних кроків.
У відповідь Констанція злегка здригнулася.
– Господи, недарма ж є прислів’я «плати гроші – і бери, що тобі треба».
– Ніколи не чув такої приказки. Ти хочеш сказати, що чим більше грошей він заробить, тим вищу духовну ціну йому доведеться заплатити?
– Так. Дякую, любий, досить. – І, повернувшись від туалетного столика, стала до нього обличчям. – Ні, я не хочу сказати, що він мені не подобається, – зовсім ні, – але у мене є підозра, що в голові у нього багато чорних думок. Стосовно особистих справ. Саме на особистих справах він спотикнеться, бо він застосовує до них таку ж саму логіку, як і до своїх бізнесових справ.
– Це ти про те, що він, за його ж словами, вже підшукав собі майбутню дружину?
– Саме так. Дивно, як він про це сказав: «Вибрав дружину». Таке враження, що він навіть не поцікавився, що вона думає і відчуває з цього приводу. – Констанція куснула ніготь. – Якби він не був багатієм, воно б вирішилося само собою, але багатії – бажані кандидати в чоловіки. Дуже бажані.
– А ти теж вийшла за мене через гроші? – спитав Чарльз і посміхнувся.
– Увесь наш край так думає, але ти ж прекрасно знаєш, що це не так, старий хитруне. – Її очі освітила доброта. – Ти був такий бадьорий, такий невимушено-веселий, однак діловитий… І мені подобалося, як твої бакенбарди лоскочуть мені стегна.
Чарльз поклав гребінець на столик.
– Ходімо до ліжка, Констанціє.
