Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 39 страниц)
Доллі задула сім свічок на торті, любовно приготованому кухарем та оздобленому її улюбленою рожевою глазур’ю.
– Їй уночі, мабуть, буде зле, – сказала Констанція, коли всі вийшли до вітальні після ігор та відвідин конюшні, де знаходився головний подарунок для Доллі: шетлендський поні.
– Та то нічого, – спокійно відповіла Елізабет. – Півонія дасть їй магічного зілля проти блювоти, якщо їй стане зле, і Доллі міцно спатиме.
«Навіть Александр не помітив би, що його дружина має зв’язок на стороні», – подумав Лі. Жодного разу її погляд не затримався на ньому довше, аніж було пристойно.
На вечерю їли трохи менше, аніж зазвичай: святковий торт і ситні та вигадливі сендвічі тільки перебили апетит. Щойно з основною стравою було покінчено, Александр підвівся.
– Вибачте, але я піду на шахту, там треба зробити одну роботу.
– Я піду з тобою і допоможу, – визвався Лі.
– Дякую, але це – моя прогулянка. На самоті.
– Навіть без Самерса?
– Навіть без Самерса.
– А як там ся має його бідолашна дружина? – поцікавилася Констанція.
– Божевільна як двері, але має напрочуд міцне здоров’я.
– Важкий випадок.
– Та отож, – сказав Александр і зник.
Зізнання Лі стало громом серед ясного неба, і, хоча слухав Александр начебто спокійно, розум його кипів. Йому й на думку не могло спасти, що Елізабет покохає Лі. «Вона має гарний смак, – подумав він, пригадавши бездоганну мову Лі. – Він – абсолютно щира, чесна і порядна людина. Йому також не забракло розуму й такту не пригадати про мої стосунки з Рубі, хоча вони, вочевидь, свого часу справили на нього величезне враження. Кажуть, кохання сліпе, однак кохання Лі було достатньо зряче і розбірливе для того, щоби помітити схильність Елізабет до скритності. Якби народилася дитина, а Лі не зізнався б, то вона приховувала б гірку правду аж до неминучого й жорстокого кінця. Бо вона вся скута і оповита таємницями. Ось що трапляється, коли церковні сповіді в дитинстві караються безжально та немилосердно, коли ці сповіді та зізнання не розглядаються як бажання сказати правду і тому не вважаються гідними похвали. Натомість Елізабет навчилася ховати свої таємниці так добре, що й сама вона часто не знає, навіщо вона це робить».
А він, Александр, так і не став їй другом. Надто багато уваги він приділяв тому, щоби вбрати її належним чином, засипати потоком коштовностей, привчити до ролі господині дому. Коли він розмовляв з нею, то розмовляв, як учитель, на теми, далекі від її розуміння та сфери інтересів, – про геологію, про гірничодобувну справу, про свої амбіції. І його майбутні нащадки теж мали жити його інтересами. Яка була їй різниця – цей геологічний шар силурійського періоду чи якогось іншого? Але саме про це говорив він з нею, коли віз до Кінроса. Не про речі, які були їй цікавими, а про те, що було цікавим йому! От якби можна було повернути час назад! Якби ж то він знав, що асоціювався у її свідомості з отим образом сатани, який намалював їй старий телепень Маррі! А до подружнього ложа вона прийшла такою цілковито непідготовленою! Її б хоч про чисто механічний бік справи просвітили! Молоді дівчата у сільській Шотландії були такі темні в цьому, такі незнайка – бо їх з дитинства від цього відгороджували. Між гидотним описом статевого акту, зробленим їй якоюсь людиноненависницькою каргою, та самим актом лежала прірва, подолати яку можна було лише коштом тривалої підготовки.
А він цією підготовкою займатися не схотів. Він не став її зваблювати, а просто взяв силою. Вона була для нього, як золота шахта, готова до розробки. Статевому акту мав передувати довгий період зустрічей за тихою вечерею, квітів, а не діамантів, поцілунків, а не дозволів на поцілунки, повільного розкриття душі, яке б схилило Елізабет до більшої інтимності. Але ж ні – хіба ж буде цим займатися великий Александр Кінрос?! Він зустрів її, одружився з нею наступного ж дня і заліз до її ліжка після одного поцілунку в церкві. І таким чином виставив себе грубою твариною в її очах. Одна помилка за другою – ось якою була історія його стосунків з Елізабет. А Рубі завжди значила для нього більше.
Але лише після зникнення своєї дружини збагнув Александр, що він скоїв з нею. Зрозумів її біль та розчарування.
«Недивно, що вона відразу ж мене незлюбила. Недивно, що вона так хворіла, коли носила моїх дітей. Вона не хотіла бачити мене їхнім батьком, але й не знайшла чоловіка, якого б вона хотіла бачити батьком своїх дітей. Тепер, коли я дізнався про Лі, я впевнений, що їй можна вагітніти, навіть у її віці – без найменших проблем. Так гарно, що я дізнався про Лі саме зараз! Він для неї – ідеальна пара».
Тунель номер один став для нього пристанищем, де він був повним господарем: зміни мали помінятися тільки о дванадцятій ночі, а шахтарі в тунелях номер сім та номер п’ять знали, що він працював у тунелі номер один. Ніхто йому не заважатиме, якщо тільки він сам когось не викличе.
Компресор був чудом техніки: він забезпечував достатній тиск повітря для свердла навіть на такій відстані, особливо йому подобалося, як працює свердло «Інгерсолл». Прекрасно обкатане і майже нове. Він мав намір пробурити отвори для зарядів на глибину дванадцять футів, розташовуючи їх так, як задумав кілька днів тому; саме через це він і відмовився від допомоги Лі, бо той почав би ставити під сумнів правильність його дій – надто багато він знав. Александру й справді не була потрібна допомога, він прекрасно знав, що робить, і сам він міг виконати цю роботу краще і швидше. На першому отворі свердло провалилося в порожнину через одинадцять футів: він мав рацію, там і справді був розлом! І він далі свердлив отвори, і кожного разу вони провалювалися в порожнечу через приблизно одинадцять футів. А поки він свердлив, він думав.
«А яке розкішне життя я прожив! Ото була винагорода! Існує добрий рецепт успіху – це тяжка праця, розум та амбітність. Я не зробив жодного хибного кроку в усіх моїх починаннях – від золота до гуми, і якщо мало статися якесь фіаско, то воно сталося в моєму особистому житті. Сер Александр Кінрос з Шотландського рицарського ордена – хіба ж не прекрасно виглядав я у своїй робочій одежі? Скільки ж радощів було в моєму житті! Тріумфи, подорожі, несамовиті пригоди, купа золота в Англійському банку, величезне задоволення від спорудження зразкового міста на покоління раніше свого часу, знання того, що всі державні службовці мають свою ціну, задоволення від їх купівлі, отих загребущих ідіотів. Яке ж мають значення гроші, коли ти продаєшся другій людині як товар?
Так, я славно прожив свої п’ятдесят п’ять років».
Він зупинився і пов’язав хустку навколо лоба, а потім знову взявся до роботи, кожен рух упевнений і гнучкий.
Попри всі нещастя, які приніс Елізабет їхній шлюб, вона подарувала йому прекрасну доньку, котра піде далеко в професії, яку обрала, – якщо, звісно, їй не здумається стати політичним діячем. Він помітив, що Нелл була альтруїсткою, і цю рису вона, напевне, успадкувала від своєї матері. Єдиної мети, якої він не досяг, – це його син, кревний нащадок. Йому ніколи не треба було виписувати наречену з Шотландії. Треба було одружитися з Рубі, дружиною його серця, бо вона була його господинею, а також господинею його розуму, бо і його серце, і його розум вона тримала у своєму розкішному й спокусливому тілі. Але не лише своїм спокусливим та розкішним тілом тримала Рубі його серце і розум. А й своїм грубим іскристим гумором, своєю приземленою мудрістю, своїм відчуттям сміховинного, своїм гігантським апетитом до життя. Рубі – одна з мільйонів. Він і її підвів, і це було так само гірко усвідомлювати, як і те, що він підвів Елізабет. Обох кохав і обох підвів.
Але він був перед Елізабет в боргу, і вже давно настав час його віддати. Ніяк не можна було виправдати те, що він любив її, але не ощасливив. Але Рубі, принаймні, була щаслива. Лі є бездоганною парою для Елізабет, так, але чи зможе він подолати її звичку до скритності? Він глибоко в неї закоханий, але це ота ввічлива та добре вихована любов середньовічного рицаря, безнадійне зітхання на безпечній відстані. Чи зможе він пройти шлях від безнадії до втілення надії? Чи є Елізабет, про яку він мріяв цілих сімнадцять років, тією Елізабет, з якою йому доведеться жити? Цього Александр не знав. Та й не хотів знати.
Раптом у його думки вскочив Сунь. Старий добрий Сунь! Ніхто не мав кращого партнера для того, щоб розпочати такий масштабний бізнес! Он від кого успадкував Лі своє почуття честі й самоповаги, це безсумнівно. Досить дивно, бо його батько не брав особистої участі в його вихованні та не надто переймався його долею. Китайські сини Суня були, як це не дивно, іще більшими китайцями, аніж сам Сунь, – далося взнаки зовсім інше виховання. Александр схильний був думати, що Лі надзвичайно поталанило. Коли колонії об’єднаються у федерацію, китайцям стане непереливки, але Александр не сумнівався, що ті з них, хто вже потрапив у Австралію, в Австралії й залишаться. Як це нерозумно – марнувати талант та інтелект небілих людей!
Анна з’явилася і щезла, як інструмент тортур, химерним чином сполучений з Джейд, Семом О’Доннелом та Теодорою Дженкінс. Хто-хто, а остання дійсно стала яскравим прикладом того, як любов може зруйнувати життя! Ця дурна жінка полишила Кінрос і тепер скніла в злиднях у Батерсті, беручи додому шитво та даючи уроки гри на фортепіано. А все тому, що вона відмовилася поглянути в очі правді про свого чарівливого майстра на всі руки. Джейд – маленька чорна фігурка, що потихеньку розгойдується на мотузці; її прах, що так само потихеньку осипається на дешеву труну Сема О’Доннела. Розумно втнув Сунь, нічого не скажеш. А після недавньої зливи попіл Джейд остаточно просочиться з урни в його домовину, і він опиниться в кошмарних обіймах дівчини, яка вчинила над ним розправу.
А що Анна? Бідолашна слабоумна істота. Трагедія, так само невблаганна та неминуча, як паводковий потік, що мчить долиною. За одну цю трагедію він був у боргу перед Елізабет, на яку прийшовся основний тягар. Так, він має дати їй шанс і молитися, щоб цей шанс не прийшов запізно. Лі – кохання її життя, але чи захоче вона цього сама, коли отримає своє? Чи не почне й він ущемляти її та обмежувати? «Ні, – подумав Александр, – якщо вона зможе народити йому дітей. Вони будуть дітьми її серця. Справжніми улюбленцями. Цікаво, чи буде якесь дитинча схожим на Рубі? Я був би радий!»
Отвори були просвердлені. Александр зморено почвалав до тунелю, куди щойно прибув Самерс із чотириколісним возиком, у якому були ящик динаміту, пастова закладка, артилерійський порох, платиновий дріт і детонатори. «Як летить час! – подумав Александр, поглянувши на свій годинник. Його стрілки зійшлися о пів на сьому. – Дев’ять годин пішло на свердління. Непогано для такого діда, як я».
– Ви зазначили в записці повний ящик шістдесятипроцентного, сер Александре, але чи не забагато це буде?
– Так. Забагато, Самерсе, але отой динаміт у відкритому ящику мені не дуже сподобався. Ось давай поглянемо. – Він підважив монтировкою дебелу дерев’яну кришку і уставився на рівні ряди коричневих шашок, витягнув одну з них, помацав і понюхав. А потім кивнув: – Ця партія краще. Везіть цей возик мені.
– От якби я так добре розбирався у вибухівці, як ви! – поштиво мовив Самерс і потягнув возик до тунелю номер один.
Александр зупинив його.
– Дякую, Самерсе, я сам упораюсь.
– А як свердло «Інгерсолл»? Трубу для стиснутого повітря демонтувати?
– Я сам упорався з цим свердлом і розібрав трубу.
– Не треба було, сер Александре, дійсно не треба було це робити самому.
– Ти хочеш сказати – у моєму віці? – вишкірився Александр – і потягнув возика.
Самерс стояв і дивився на нього, аж поки Александр не зник за поворотом яскраво освітленого тунелю. Знову опинившись перед поверхнею лави, Александр узяв шашку найпотужнішої вибухівки і розрізав її упаковку збоку гострим ножем. Він запхав її до отвору досить легко, потім узяв найдовшу трамбівку і заштовхав нею шашку аж у порожнину. Потім іще одну шашку, і ще одну. Працюючи з максимальною швидкістю, він заповнив отвір, аж поки в ньому не зосталося місце лише для однієї шашки. До торця останньої шашки він прикріпив фульминат ртутного детонатора, патрон-бойовик і дві клеми, з’єднані платиновими дротами на підкладці з артилерійського пороху. І взявся за другий отвір.
Піт котився з нього градом, м’язи пекло від напруги, але він розмістив заряди так, як хотів, – щоб з кожного отвору звисав шматок дроту. Потім він узяв ці кінці та скрутив їх в один жмут. Александр вправно зірвав ізоляцію з кінця одного дроту, який він невдовзі розмотуватиме, коли виходитиме з тунелю до галереї, де цей дріт буде приєднано до вибухового пристрою, який і запустить вибух. Ось так, готово. Він оглянув результат своєї роботи і схвально кивнув головою.
Штовхаючи поперед себе котушку з дротом, він важко зачвакав по мокрій землі до галереї. Там його ждали Самерс, Лі та Прентіс. Прентіс підніс котушку до вибухового пристрою, збираючись сам під’єднати дріт. Але Александр забрав у нього дріт, зачистив його і сам приєднав. «Який же ж він прискіпливий гівнюк, – подумав Прентіс. – Усе хоче зробити сам, наче цього ніхто більше не вміє робити».
– Старий добрий тунель номер один готовий до вибуху, – сухо кинув Александр і посміхнувся їм. Він був увесь вимазаний у грязюку і страшенно зморений, але вигляд у нього був переможний.
Прентіс увімкнув сирену, яка попереджала всіх, що невдовзі станеться вибух. Коли стихли її останні звуки, Александр клацнув вимикачем на пристрої, й амперметр показав, що струм пішов. Вони затулили вуха руками, як і сорок інших робітників, але вибуху не сталося. Пащека тунелю номер один зяяла темнотою і пусткою, бо світло в ньому згасло.
– От лайно! – вилаявся Александр. – Десь обрив дроту.
– Стривай! – різко кинув Лі. – Стривай, Александре! Це може бути осічка або затриманий вибух!
Замість відповіді Александр вимкнув струм – і стрілка амперметра впала до нуля.
– Я полагоджу, – сказав він, узяв лампу і пішов до тунелю. – Це – мій вибух. Ви всі залишайтеся тут – зрозуміло?
Цього разу він побіг підтюпцем, посміхаючись і сповнений моці й рішучості. Тільки люди, що лишилися позаду, не знали, що струм і досі надходив: він улаштував у терміналі перемичку, яка вмикалася тоді, коли вимикач повертався в положення «вимкнуто». Перемичка також пускала струм в обхід амперметра.
Двоє дротів лежали на землі, і їхні оголені мідні кінці блищали в рожевуватому світлі лампи. Александр поставив лампу і взяв дроти у кожну руку.
– Краще так, аніж жити у старості та приниженні, всцикаючись у штани, – сказав він і з несамовитою радістю з’єднав проводи.
Увесь тунель здригнувся, наче вулкан, камінюччя розлетілося на триста ярдів, і гора, смертельно поранена в точці, що знаходилася на відстані одинадцять футів поза твердою поверхнею лави, важко осіла вниз, розірвана і піднята угору потужним вибухом. Перша вибухова хвиля зі свистом пронеслася тунелем, а слідком за нею почувся страшенний гуркіт; людей у галереї затрясло, як горох у банці; усе засипало дрібними уламками, піднялися клуби густого пилу, які шугонули аж до копрів, а потім через відвальний тунель вирвалися зі штольні. Гуркіт почувся аж у Кінросі та на вершечку гори. Але коли він стих і Лі, відчуваючи дзижчання у вухах, підвівся на ноги, він побачив, що галерея лишилася неушкодженою. Верещали зовнішні сирени, а з міста вже бігли люди.
– Господи, невже стався обвал?! Скільки людей загинуло, скільки тунелів засипало тонами камінюччя?
Спершу треба було оцінити завданий ущерб; коли Лі, гірничі інженери та контролери здійснили огляд, виявилося, що нічого не обвалилося, окрім тунелю номер один. Ніде більше не було ані тріщини в підпорці, ані дірки в брезентовому покритті, ані вигину в рейках для вагонеток. Уся сила вибуху обмежилася тунелем номер один.
«Цей чоловік – просто геній», – похмуро подумав Лі, коли вони з Самерсом пройшли стільки в тунель номер один, скільки змогли: приблизно дев’яносто футів, що залишилися з колишніх тисячі. Александр так розташував заряди, щоб вчинити максимум руйнування в мінімумі простору. Жодна частина шахти «Апокаліпсис» не постраждала, окрім її найстарішого тунелю.
«Старий добрий тунель номер один. Він мене любить, старий чорт».
Самерс завивав, як мала дитина, майже всі робітники в галереї плакали, але Лі не плакав. Поки Прентіс та інші наглядачі готувалися до того, щоб відкопати Александра, Лі непомітно підійшов до вибухового пристрою і висмикнув кабель, що з’єднував його з генераторною будкою. Перевернувши пристрій, він відкрутив донну пластину і побачив, що вдіяв Александр.
«Ти ж завжди хотів розібратися, в чому полягає трюк, еге ж? – Ніхто його не бачив; Лі зняв перемичку і засунув її до кишені своїх брюк, а потім знову приґвинтив кришку. – Коли кому-небудь здумається перевірити пристрій і випробувати його в лабораторії, то він працюватиме бездоганно, як годинник. Б’юся об заклад, що ти навмисне влаштував так, що саме я виявлю оцей трюк. Бо ти, Александре Кінрос, хотів загинути в нещасливому випадку – ну, каприз долі, ніхто не винуватий. Я допоможу тобі, я стану учасником змови. Я завинив тобі це і ще багато-багато іншого.
Звісно, вони ніколи його не знайдуть. Він не повертався до галереї, коли стався вибух, а стояв біля поверхні лави з оголеними дротами в руках. Ця гора стала твоєю гробницею, Александре Кінрос. Вона стала твоїм золотим царським мавзолеєм».
– Джиме, – звернувся він до Самерса, який і досі ревів. – Джиме, послухай! Я не можу тут залишатися, треба повідомити жінок. Робітники можуть прокопати тунель на сто футів, не більше. Якщо його не буде в цій сотні, то він загинув. Він однаково загинув, і ми всі це знаємо. Але нехай трохи покопають, так їм стане легше. Я повернуся, як тільки зможу.
І Самерс, який усе життя виконував накази начальства, витер щоки, вишмаркав носа і поглянув на Лі очима, що потонули у сльозах.
– Так, докторе Костеван, я про все потурбуюся.
– Молодець, – сказав Лі і поплескав його по плечу.
«Униз чи вгору? Униз», – вирішив він. Його матір, напевне, першою взнала про чутки, тому їй першою і слід сказати.
Що сказав йому Александр учора, під кінець їхньої розмови? Щось про те, що подумає, як залишити його при собі і водночас звільнити Елізабет. Так, щось на кшталт цього. Але ж хто міг подумати, що він прийме саме таке рішення?! Хто був іще таким безжальним та рішучим, щоб узятися за саму суть справи? Жінки ніколи не дізнаються, що то був не нещасливий випадок, тож Елізабет не відчуватиме провини, а Рубі – ненависті. «Якщо моя мати дізнається, що він покінчив життя самогубством, вирішивши, що це – найкращий вихід із ситуації, то вона до скону ненавидітиме Елізабет. А це означало б іще одне джерело проблем. Тому все, про що ми говорили з Александром, так і залишиться нашою таємницею. Він загинув у шахтній аварії, які трапляються увесь час. О, скільки про це говоритимуть! Як же ж сталося, що вибухнули заряди, коли не було струму? Чому вибух вийшов таким потужним? Чому Александр нікого не пустив до тунелю номер один? Але ніхто не знатиме достеменно, ніхто – окрім мене та Александра».
Коли Рубі, яка стурбовано чекала на веранді, побачила Лі, що вийшов з вагончика, їй довелося вхопитися за опору навісу, щоб не впасти. Коли він підійшов ближче, вона побачила його обличчя – суворе, непорушне, рішуче. Чи через вираз обличчя, чи якимось іншим містичним чином, але Рубі зрозуміла без тіні сумніву, що Александр загинув. Вона підняла руку, а другою спиралася на стовп, наче на милицю. Лі взяв її за руку і підтримав.
– У тунелі номер один сталася аварія. Александр загинув, принаймні шансів вижити у нього немає.
У її зелених очах з’явився вираз, який з’являється у кішки, коли у неї забирають кошенят, щоб їх утопити, – спантеличення та невимовний біль. «Невдовзі, – подумав Лі, – вона почне шукати Александра в усіх закутках своєї захитаної свідомості, гадаючи, що сталася якась помилка і насправді Александр живий».
– То був його фірмовий великий вибух?
– Так, сталася осічка, тому він увійшов до тунелю, щоб полагодити обрив.
Рубі колихнуло; Лі обійняв її за плечі і повів усередину, де посадив у крісло і налив бренді.
– Це на нього не схоже – не прорахувати заздалегідь усе, що стосується вибухівки та вибухових робіт. Він займався цим тридцять п’ять років, – мовила Рубі, до якої повертався її нормальний колір обличчя.
– Може, саме через це і сталася біда, мамо. Він просто втратив почуття небезпеки, став легковажити.
– Це ж не в його характері, ти знаєш.
– Я просто намагаюся пояснити це, і собі також.
– Нарешті я овдовіла! – здивованим тоном мовила вона. – Нарешті я відчуваю себе вдовою. А Александр не був би самим собою, якби не залишив відразу аж дві вдови.
– Мамо, з тобою все гаразд? Мені треба повідомити Елізабет.
– Вона його не оплакуватиме. Тепер у неї є ти.
– Не кажи так, мамо.
– Ой, іди вже! Це не я кажу, це моє потрясіння каже, – стомлено відказала Рубі. – Передай Елізабет, що я піднімуся до неї сьогодні, але пізніше. До того часу вона вже встигне оговтатися, бо там Констанція і вона її втішить. Тепер ми всі – вдови.
Вагонетки працювали як навіжені: мало не половина міста прийшла до шахти, щоб розчистити завали у тунелі номер один. Лі ж поїхав на гору і застав Елізабет і Констанцію в оранжереї; вони сиділи й пили чай. Вони підняли на нього свої безтурботні обличчя і придивилися до Лі: увесь у пилюці, спітнілий, а на обличчі такий вираз, який бував у Суня, коли хтось із його людей скоював якийсь злочин.
– Що трапилося? – спитала Елізабет. – Ми чули якийсь глухий удар.
– Стався жахливий нещасний випадок. Загинув Александр.
Чашка з чаєм випала з рук Констанції і розбилася об підлогу. Елізабет поставила свою на тарілочку, вирівнявши її вушко з узором на тарілочці. Її біла шкіра стала іще білішою, але минуло кільканадцять секунд, і тільки тоді вона поглянула на Лі. У її очах промайнула жахлива суміш смутку та радості – наче ці дві поборювали одна одну в її душі.
«А коли ці відчуття вщухнуть, – подумав Лі, – вона не відчує нічого, окрім полегшення. Дружина Александра не оплакуватиме свого чоловіка. Його оплакуватиме моя мати».
І це усвідомлення змусило його негарно подумати про свою кохану: двадцять три роки хоч якогось співжиття, нехай і невеселого, однаково мусили викликати відчуття втрати, а значить – смуток і бажання поплакати.
– Рубі, – сказала вона тремтячими губами, – Рубі знає?
– Так, я першою повідомив її, бо в місті вже почалися розмови. Там добре почули, що вибух був справді жахливий.
– Я задоволена, що ти повідомив її першою. Дякую, – лагідно мовила Елізабет. – Для неї він набагато більше значив. Бідолашний Александр!
Констанція плакала, заламуючи руки.
– Не плач, – сказала їй Елізабет тим же тихим та лагідним голосом. – Так краще – загинути у цвіті літ, аніж жити, відчуваючи, як підкрадається старість. Я рада за нього.
– Мама каже, що прийде пізніше. Ти зв’яжешся з Нелл?
– Так, звісно.
– А вони знайшли його тіло? – спитала Констанція.
Лі поглянув їй просто у вічі, і в очах його з’явився бентежний вираз.
– Ні. Вони ніколи не знайдуть його тіла, Констанціє. Воно в кількастах футах від входу в тунель, якого більше не існує. Тепер Александр – навіки частина «Апокаліпсису». – Він рушив до дверей. – Я мушу йти, я потрібен на шахті.
Елізабет провела його через галявину, що зеленіла після дощу.
– Він же не знав про нас, Лі?
– Ні, не знав, – відказав Лі, збагнувши, що з цією неправдою йому доведеться жити довіку. – Він усі свої зусилля зосередив на цьому вибухові. Нещастя трапляються навіть із благословенними людьми. А шахта – це дуже небезпечне місце. – Лі прикрив долонею очі. – Ніколи не думав, що на Александра чекає такий кінець. Він був королем.
– Наприкінці увесь тягар падає на царя, – загадково мовила Елізабет. – Це та ціна, яку він платить за своє володарювання.
– У твоєму серці та житті іще лишилося місце для мене?
– Так. Завжди. Але доведеться почекати.
– Я вмію чекати. Авжеж, ти знаєш, що я тут і завжди готовий з’явитися, щойно стану потрібен. Я кохаю тебе, Елізабет. І смерть Александра не зможе цього змінити.
– І я тебе кохаю. Гадаю, що Александру було б приємно дізнатися, що я знайшла чоловіка, якого покохала. – Вона стала навшпиньки і цьомкнула Лі в щоку. – Тепер ти за все відповідаєш. Приходь, коли зможеш.
«Невже в ній ніколи нічого не змінюється? – спитала себе Рубі, зустрівшись з Елізабет того вечора у Кінрос-гаусі. – Ось вона – офіційна вдова Александра: врівноважена, зібрана і задумлива – як завжди. Навіть її очі спокійні, хоча й сумні. Вона кудись подумки усамітнюється, але ніхто не знає – куди. Так завжди казав про неї Александр».
Доллі вже все узнала і лежала, рюмсаючи, на ліжку, а поруч із нею квоктала Півонія, заспокоюючи її. Елізабет зателефонувала Нелл, перервавши її обхід лікарняних палат, щоб повідомити, що її батько загинув.
– Вона зараз їде сюди, – сказала Елізабет Рубі спокійним, відстороненим та лагідним голосом.
Лі прийшов якраз перед вечерею, попередньо викупавшись та перевдягнувшись у чисту робочу одежу.
– Ми вирішили призупинити пошукові роботи, – сказав він, сідаючи важко, як старий, у крісло і беручи келих з бурбоном з руки матері. – Усі інженери кажуть, що коли прокопати тунель іще на кілька футів, то може статися новий обвал – іще гірший. Александрового тіла ніде немає. Воно – всередині гори.
Елізабет не давала спокою відсутність тіла, і вона видала свої сумніви, коли спитала:
– Що ж нам робити, Лі? Його можна буде поховати офіційно чи ні?
– Ні.
– Але у нього має бути могила!
– Так, у нього може бути могила, – терпляче пояснив Лі. – У ній не обов’язково має бути тіло, Елізабет. Він може мати могилу, де б тобі не захотілося.
– Поруч із Анною. Йому подобалося там, на вершині гори.
Рубі сиділа мовчки, і досі надто шокована, щоб плакати. Усі жінки, наче домовившись, з’явилися в чорному: строгі напівшовкові плаття без прикрас, із закритими шиями. «Вони що, – подумав Лі, – завжди мають щось подібне про запас у дальньому кутку гардероба? Хоча, коли померла Анна, ніхто не носив траур. То була милосердна смерть, смерть, яка всім подарувала полегшення, тому чорного тоді ніхто не надягнув».
– Статую, – раптом сказала Рубі. – На Кінрос-сквер треба поставити статую Александра в замшевому костюмі з китичками, верхи на коні.
– Так, – з ентузіазмом озвалася Констанція. – І щоб виготував її якийсь дуже вправний скульптор.
Три пари очей зиркнули на Лі.
«Вони хочуть, щоб я це організував. Я зайняв Александрове місце, але чи хочу я цього? Відповідь – ні. Але, здається, я не маю вибору. Смерть Александра прикувала мене до Кінроса міцніше, аніж Цезар був відданий своєму баченню Риму».
Тієї ночі він спав у будинку, хоча й не в ліжку Александра, а в маленьких гостьових покоях, пристосованих колись під тимчасову тюрму для Анни. І посеред ночі він прокинувся від якогось кошмару – і виявив поруч із собою Елізабет. Якась його частина в жахові відсахнулася, але основним почуттям була вдячність. Елізабет була в нічній сорочці, а значить, прийшла не для того, щоб шукати тілесних утіх. Лі перекотився на бік і обійняв її, а вона притиснулася до нього і легенько поцілувала.
– А як ти дізналася, що зараз мені потрібна? – спитав він, увіткнувшись обличчям у її волосся.
– Тому що ти його любив.
– А ти, хоч у найпотаємнішому куточку своєї душі?
– Ні, ніколи.
– А як ти все це терпіла?
– Відгородила себе стіною від нього і від усього.
– Зі мною тобі не треба буде цього робити.
– Я знаю. Але спочатку буде важко, коханий.
– І не може не бути. Тобі доведеться розбирати стіни цеглина за цеглиною. І не самій. Я буду поруч і тобі допомагатиму.
– Це надто нереально, щоб бути реальністю. Я гадала, що Александр житиме вічно. Мені він здавався саме такою людиною.
– І мені також.
– Коли ми дамо людям знати про наші стосунки?
– Через багато місяців, Елізабет, в іншому випадку тобі доведеться перетерпіти скандал.
– Я здатна перетерпіти все, якщо ти будеш зі мною, але тобі буде набагато краще, коли скандалу не буде. Бо ти любив Александра.
Оскільки судовий слідчий був у Батерсті, то розслідування – яке навряд чи можна вважати звичайним розслідуванням – проводилося в Батерсті. У кімнату набилося повно журналістів, бо загадкова смерть сера Александра стала новиною міжнародного масштабу.
Самерс засвідчив, що сер Александр попросив у нього нерозпечатаний ящик шістдесятипроцентного динаміту, у якому містилося двісті шашок, і зміг продемонструвати відповідну записку, якою Александр віддавав це розпорядження. А потім зізнався, що у вибухівці був повним телепнем і не міг відрізнити один кінець динамітної шашки від другого – якщо між ними і справді була якась різниця. Він міг заприсягнутися, що сер Александр і справді вимкнув струм у вибуховому пристрої, бо бачив, як стрілка впала при цьому до нуля. Ніхто не увімкнув струму знову, коли сер Александр пішов до тунелю, – це він теж може підтвердити під присягою.
Прентіс засвідчив, що він узяв у сера Александра котушку з дротом, щоб зачистити його, але сер Александр роздратувався, забрав у нього дріт, зачистив його і сам приєднав. Потім Прентіс засвідчив, що увімкнув попереджувальну сирену і що всі робочі зміни повиходили з тунелів, щоб почекати в галереї. На власні очі він бачив, як сер Александр клацнув вимикачем, бачив, як амперметр показав наявність струму. Він також з великою упевненістю засвідчив, що сер Александр знову вимкнув струм перед тим, як увійти до тунелю номер один, щоб усунути обрив, який, як усі вони гадали, і став причиною осічки.
Лі своїми показаннями підтвердив свідчення Самерса та Прентіса стосовно того, хто приєднав дроти до вибухового пристрою і хто клацнув вимикачем, спочатку увімкнувши струм, а потім його вимкнувши. То був сер Александр. У суді Лі продемонстрував термінал і пояснив, як він працює, додавши, що цей пристрій ретельно перевірили в лабораторії і встановили, що він функціонує як слід, – то було досить просте устаткування. Якщо судовому слідчому потрібно більше свідчень стосовно вибухового пристрою, то на суді присутні інженери, які цю перевірку здійснювали.
Коли його спитали – як же ж тоді міг статися вибух, коли не було струму, Лі тільки головою похитав і відповів, що не знає. Коли ж із цим запитанням звернулися до Прентіса, він теж похитав головою і сказав, що не знає. Без детонації динаміт – інертна речовина, і навіть якщо один детонатор таки спрацював би, то вибухнули б не всі заряди, бо не всі вони були з’єднані послідовно. Стандартна процедура полягала в тому, що спочатку підривалися перші заряди, вивчалися їхні результати, а вже потім вирішували, чи продовжувати вибухи. Ні, піротехнік ніколи не мав наміру обвалювати всю лицеву поверхню лави; її основна маса розбивалася відбійними молотками після того, як вибух створював у ній щілини та розколював породу вздовж природних ліній розлому.
