Текст книги "Дотик"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 39 страниц)

Він надзвичайно насолоджувався життям, тим більше що в дитинстві на його долю випало мало радощів та й у Ґлазґо було мало приємного. Зрештою, йому було лише двадцять з гаком, часу попереду він мав багато, і здоровий глузд підказував йому, що все нове, що траплялося, так чи інакше сприяло освіті – що завдяки його подорожам, завдяки його латині та його давньогрецькій люди почнуть колись поважати його не лише за багатство.

Однак усьому колись настає кінець. П’ять років мандрував Александр ісламським світом, Середньою Азією, Індією та Китаєм. Потім він сів на пароплав з Бомбея до Лондона. Подорож була швидкою, легкою та приємною – на той час уже відкрився Суецький канал.

Коли він послав звістку містеру Волтерові Модлінґу про свій намір прийти до Англійського банку о другій дня, той джентльмен мав достатньо часу, щоб приготувати повчальну проповідь про те, що етикет не дозволяє зберігати всі надбання Александра на Треднідл-стрит. Він також мав достатньо часу, щоб зняти одне з тих надбань з горища власного будинку і відправити його кур’єром до свого офісу, де воно зараз і стояло біля столу, – великий об’ємистий пакунок, зашитий у брезент.

Вдягнений у замшу Александр увійшов до офісу широким кроком, з ляскотом поклав чек на п’ятдесят тисяч фунтів перед здивованим банкіром, а потім всівся у крісло для відвідувачів; очі його посміхалися.

– Цього разу без золота? – спитав містер Модлінґ.

– Так, без золота, бо там, де я побував, я його не шукав.

Містер Модлінґ кинув вивчальний погляд на загоріле та обвітрене обличчя, охайну козлину борідку і кучері, що спадали Александру на плечі.

– Ви маєте напрочуд гарний вигляд, зважаючи на ті краї, у яких ви побували.

– Не хворів ані дня. Бачу, мої замшеві костюми вже прибули. А як стосовно решти речей? Вони дійшли до вас?

– Ваші так звані «речі», містере Кінрос, завдали нашому банку чимало клопоту. Це ж вам не камера схову! Однак я дозволив собі викликати оцінщика, щоб зробити висновок – зберігати ваші «речі» в зовнішніх сейфах чи відправити їх на зберігання до наших підвалів. Переслана вами статуетка – це Греція другого сторіччя до нашої ери, ікони – візантійські, килим має шістсот подвійних вузлів шовку на квадратний дюйм, автор картини – Джотто, вази – це прекрасно збережені вироби часів династії Мін, скатертини – також у прекрасному стані – якась династія, що існувала півтори тисячі років тому. Тому все це довелося відправити до підвалів. Посилку, яку ви бачите перед собою, я зберігав на своєму горищі, попередньо пересвідчившись, що в ній нова, хоча й досить оригінальна одіж, – сказав містер Модлінґ, намагаючись надати суворості своєму голосу. Потім він підняв чек і помахав ним у повітрі. – А це що таке, хотів би я знати, сер?

– Це? Діаманти. Я продав їх сьогодні вранці одному голландцю. Він на них добряче потім заробить, але я теж задоволений своєю ціною. Просто мені пощастило їх знайти, – пояснив Александр і посміхнувся.

– Діаманти… А хіба їх не видобувають у копальнях?

– Видобувають, але цим почали займатися зовсім недавно. Я знайшов їх там, де всі діаманти повизбирали ще тоді, коли Адам з €вою під стіл пішки ходили, – у вкритих гравієм руслах маленьких сріблястих річок, що течуть з Гіндукушу, Паміру та Гімалаїв. У Тибеті мене теж чекали багато цікавих знахідок. Необроблені діаманти схожі на звичайну гальку чи гравій, особливо коли вони вкриті шаром якогось багатого на залізо мінералу. Якби вони стирчали звідти і блищали, то всі давно вже були б знайдені, але мені вдалося побувати в деяких по-справжньому далеких краях.

– Містере Кінрос, – повільно вимовив Волтер Модлінґ, – ви – феномен. Ви володієте дотиком Мідаса.

– Колись мені теж так здавалося, але потім я вирішив, що помиляюсь. Людина знаходить земні скарби тоді, коли придивляється до того, що бачить, – відказав Александр Кінрос. – У цьому й полягає мій секрет. Придивлятися до того, що бачиш. Більшість людей цього не роблять. Щасливий випадок не стукає у двері лише раз. Навпаки – він відбиває перманентну чечітку.

– А ви часом не збираєтеся виконати таку чечітку у фінансових колах Лондона?

– Боже борони, ні! – з непідробним жахом скрикнув Александр. – Невдовзі я вирушаю до Нового Південного Уельсу. І цього разу – за золотом. Мені знадобиться рекомендаційний лист до якого-небудь сіднейського банку – спробуйте знайти мені пристойний заклад! Хоча золото я надсилатиму сюди.

– Банки, – урочисто та з почуттям гідності мовив містер Модлінґ, – є, загалом, надійними установами з бездоганною репутацією.

– Дурниці! – презирливо пирхнув Александр. – Сіднейські банки нічим не відрізнятимуться від банків Ґлазґо чи Сан-Франциско – будуть вразливими до крадіжок, здійснюваних їхнім найвищим керівництвом. Ви потримаєте у себе мої скарби, поки я не вирішу, що з ними робити?

– Так – за скромну винагороду.

– Ясна річ. А тепер я поїду в редакцію «Таймс».

– Якщо ви вкажете мені ваше місцеперебування, містере Кінрос, я накажу вислати туди вашу одіж.

– Ні. Мене чекає надворі екіпаж.

Зацікавившись, містер Модлінґ не втримався від спокуси і спитав:

– «Таймс»? Ви що – збираєтеся написати статтю про свої подорожі?

– Ще чого не вистачало! Ні, я маю намір розмістити оголошення. Якщо мені доведеться два місяці провести на кораблі до Нового Південного Уельсу, то я не збираюся байдикувати.

Тому я хочу знайти чоловіка, який навчить мене французькій та італійській мовам.

У рекомендаціях Джеймса Самерса йшлося, що, хоча він розмовляє з сильним та вульгарним акцентом, притаманним центральним графствам Англії (як вважали ті, на чию думку слід зважати), чути його французьку та італійську – це суцільне задоволення. Джеймс пояснив, що коли він був іще малий, його батько впродовж десяти років тримав у Парижі англійський пивний бар, а потім вони переїхали до Венеції, де він відкрив аналогічний заклад. Те, що Александр вибрав його з-поміж численних претендентів, пояснювалося дивною роздвоєністю цього чоловіка. Його матір-француженка походила з достойної родини і наполягала на тому, щоб її син прочитав усю французьку класику; потім, коли вона померла і його батько одружився на так само освіченій італійці, бездітність змусила її зосередити всю свою увагу на пасинку. Однак виявилося, що Джеймс Самерс не мав ані найменшої схильності до навчання!

– А чому ви відгукнулися на моє оголошення? – спитався Александр.

– Бо так можна потрапити до Нового Південного Уельсу, – безхитрісно відповів Самерс.

– А чому ви хочете туди поїхати?

– Розумієте, з моїм акцентом я навряд чи зможу отримати вчительську роботу в Ітоні, Гарроу чи Вінчестері. Моя англійська – це чисто сметвікська говірка, бо саме у Сметвіку народився мій батько. – Він знизав плечима. – Окрім того, містере Кінрос, я не створений для того, щоб усе життя провести у класній кімнаті, і я ніколи не дочекаюся, що мене наймуть приватним учителем для чиєїсь багатої доньки, – хіба ж ні? Річ у тім, що мені подобається важка праця – я хочу сказати, ручна праця. Водночас я не боюся відповідальності. Тому Новий Південний Уельс може стати для мене непоганою можливістю покращити життя. Тобто я хочу сказати, що не можна робити негативних висновків про людину лише на підставі його манери розмовляти.

Александр відкинувся у кріслі і вивчально поглянув на Джеймса Самерса. Щось у цьому чоловікові його приваблювало – була в ньому якась природна незалежність, змішана з певною скромністю, яка свідчила про те, що він готовий покластися на того, кого визнає вищим за себе за розумом та здібностями. Александр здогадався, що батько Самерса був, напевне, людиною суворою, але справедливою і до того ж, можливо, мав рідкісну рису: продавав алкоголь, але сам до нього не пристрастився. Син його поставив знак рівняння між освітою та жіночою зніженістю, однак прагнув бути схожим на батька. Слуга, який не любив і не хотів прислужуватися.

– Можете вважати, що вже отримали роботу, містере Самерс, – сказав Александр, – хоча може статися, що після прибуття до Сіднея я не буду вас звільняти. Утім, це іще залежить від того, чи сподобається вам працювати зі мною. Після того як я оволодію французькою та італійською, мені знадобиться людина на кшталт П’ятниці, як у романі Даніеля Дефо. І я не маю на увазі нічого образливого та принизливого.

Просте, але привабливе обличчя Самерса освітилося радісною посмішкою.

– О, дякую, містере Кінрос, дуже дякую!

Вони прибули до Сіднея 13 квітня 1872 року, якраз на двадцять дев’ятий день народження Александра. Уся подорож зайняла понад рік, бо Александр просувався у вивченні італійської та французької не так швидко, як він припускав, до того ж – і це було важливішою обставиною – йому захотілося також побачити Японію, Аляску, Камчатський півострів, Північно-Західну Канаду та Філіппіни.

У Джеймсі Самерсі Александр знайшов бездоганне знаряддя для своєї невгамовної енергії: цьому чоловікові подобалося все, що вони робили, усяке місце, куди вони їхали; він з радістю брався за все, що наказував йому містер Кінрос. Він звертався до Александра «містер Кінрос» і волів, щоб Александр називав його «Самерс», а не по-простому та по-братерському – «Джим», хоча до цього спонукало їхнє тривале спілкування.

– Принаймні Сан-Франциско знаходиться на півострові, що виступає у велетенську затоку, тому стічні води зносить течія і смороду не чути, – сказав Александр Самерсу під кінець їхнього першого дня в Сіднеї. – А Сідней немовби обіймає свою гавань, тому каналізаційні стоки залишаються у набагато меншому обсязі води. Сморід тут просто незносний – як у Бомбеї, Калькутті або ж Вампоа. А щоб не дати людям можливості втекти від задухи на суходіл, ці ідіоти спорудили смердючу вентиляційну трубу каналізації на протилежному боці головного парку! Тьху!

Подумки Самерс вирішив, що містер Кінрос аж надто прискіпливо і несправедливо поставився до Сіднея, який здався йому красивим містом. Утім, він уже давно помітив, що містер Кінрос мав надзвичайно чутливий «нюхальний пристрій». Настільки чутливий, сказав колись містер Кінрос на Юконі, що він міг відчувати золото, а на Юконі золота було багато.

– Та оскільки я не бажаю провести іще кілька суворих зим у холодних широтах, то ми, Самерсе, тут не залишимося, – оголосив він.

Тож не дивно, що відразу ж після того, як він представив свого листа до банку, який порекомендував йому містер Модлінґ, Александр сів на потяг, а потім на екіпаж і подався до Батерста – міста, буквально з усіх боків оточеного золотими родовищами. Та, незважаючи на цю обставину, сам Батерст не був шахтарським містом і саме тому, на переконання Александра, залишався упорядкованим, чепурним та спокійним населеним пунктом.

Замість оселитися в готелі чи пансіоні він орендував будинок, розташований на кількох акрах землі, і поселив у ньому Самерса.

– Знайдіть жінку, яка прибиратиме будинок та готуватиме їжу, – наказав Александр і дав Самерсу список. – Призначте їй платню, трохи більшу за звичайну, і вона з радістю погодиться на цю роботу. Поки я розвідуватиму перспективні золоті родовища, я хочу, щоб ви скупилися у відповідності з оцим списком. Ось вам лист-доручення виписувати чеки на мій рахунок у банку. Якщо ви не вмієте вести бухгалтерію, вам доведеться навчитися. Знайдіть бухгалтера і заплатіть йому, щоб він вас навчив. – 3 цими словами Александр скочив у американське ковбойське сідло, накинув на нього перекидні мішки з усім необхідним; під сідлом була красива гніда конячка, яку він придбав уже в Австралії. Безсумнівно, що для тривалих багатоденних поїздок у суворих краях американське ковбойське сідло годилося краще за сідло англійське. – Не знаю, коли повернуся, тому чекайте мене кожної хвилини. – І поїхав геть легкою риссю – у шкіряному костюмі та крислатому капелюсі.

Тиждень, що його провів у Батерсті Александр, був наповнений активною діяльністю: головним чином він збирав інформацію від властей міста і графства, трьох членів місцевої землевласницької знаті, від крамарів та завсідників різноманітних готельних барів. І невдовзі дізнався, що розсипне золото, в основному, закінчилося, але в Гілл-Енді та Гульгонзі наразі розроблялося пластове золото і його знаходження спричинило другу золоту лихоманку.

Раніше, коли тільки знайшли перші золоті розсипи, уряд штату Новий Південний Уельс – а також уряд Вікторії, де знайшли навіть більші родовища, – з такою пожадливістю накинулися на це джерело доходів, що стали продавати щомісячні старательські ліцензії за астрономічну суму в тридцять шилінгів. У Вікторії обурення старателів, спричинене нахабністю та безцеремонністю державних фінагентів, мало не призвело до справжнісінької революції. Результатом заворушень стало зниження вартості ліцензії до двадцяти шилінгів і продовження її дії до одного року. Однак Александру ліцензія поки що була не потрібна – навіщо марнувати гроші? Шлях до Гілл-Енда, який являв собою всього-навсього звичайну ґрунтову колію, був забитий транспортом: плоскодонними фурами, запряженими інколи аж десятком волів і навіть більше; тарантасами з написом «Cobb & Со», які всі сприймали за американські поштові карети; запряжені кіньми повозки, двоколки та екіпажі; чоловіки верхи на конях або піші, а з ними – багато жінок та дітей. Убрання чоловіків охоплювало надзвичайно широку гаму – від міських костюмів та циліндрів до потертих робочих штанів, фланелевих сорочок та крислатих капелюхів, у той час як жінки були вдягнені більш-менш однаково – одноманітні тьмяно-коричневі плаття з льону чи ситцю, широкі солом’яні капелюхи або ж довгасті чепчики, на ногах – чоловічі черевики. Дітлахи були різного віку – від немовлят до юнаків та дівчат шлюбного віку, зазвичай вдягнених в одіж, трохи кращу за латане дрантя. Восьми-дев’ятирічні хлопці курили сигари і жували тютюн, як досвідчені дорослі.

«Отакими, мабуть, були і дороги в Каліфорнії під час золотої лихоманки, – подумав Александр. – І як же це схоже на Америку! Від поштових карет і критих повозок до зовнішнього вигляду людей – точнісінько як американські переселенці. Однак усі, кого я зустрічав у Сіднеї, видавали себе за англійців – але не завжди вдало. Як усе це сумно… Ці краї розташовані надто далеко, щоб сюди їхали заможні англійці, тому мешканці міста вирішили керуватися класово-національною свідомістю і видавали себе за англійців, а не, скажімо, шотландців чи ірландців».

Містечко Гілл-Енд було схоже на своїх побратимів у всьому світі: порізані коліями вибоїсті вулиці, які, безсумнівно, перетворювалися на багнюку в сиру погоду, ті ж самі халупи, сараї та тенти. Однак у ньому таки була вигадлива церква з червоної цегли і дві-три інші цегляні споруди, включно з тією, чия вивіска проголошувала, що то був готель «Роял». Повсюдно було повно китайців, одні вдягнені як робітники-кулі, з косами на маківці, інші – коротко підстрижені, у британських ділових костюмах та циліндрах. Декілька пансіонів, а також крамниць і ресторанів належали китайцям.

Повітря бриніло вже знайомими звуками: оглушливо-дратівливим бухканням дробарок та гарчанням подрібнювачів. Цей шум ішов з боку Гокінс-Гілл, де у вигляді жил залягало золото, – там була хаотична мішанина з кар’єрів, копрів, поворотних підйомних кранів та парових двигунів, які виднілися де-не-де. Однак більшість власників ділянок використовували кінну тягу. Александр майже відразу здогадався, що в цих місцях бракувало води; тут не можна було вимивати золото струменем води з прибережної гальки та гравію, бо річечка, мілка й вузька, була єдиним джерелом води і для господарчих, і для домашніх потреб. А дерево – дерево тут було твердим, як залізо. Принаймні так йому сказали.

– Достобіса важка й невдячна праця. І місце тут – гірше ще пошукати треба, – підсумував його інформатор.

Засмутившись, Александр спрямував свій погляд на готель «Роял» і вирішив, що цей заклад – не для нього. Поруч з Кларк-стрит він помітив набагато менший готель-мазанку під гофрованим залізним дахом; готельний навіс затуляв увесь тротуар біля нього; під навісом виднілося поруччя та водопій для коней. На вивісці яскравими червоними літерами було написано: «Готель „Костеван“». «Оце – якраз те, що мені треба», – подумки сказав собі Александр, прив’язав кобилу, щоб та попила води, а сам пройшов до готелю крізь розчинені парадні двері.

У цей час більшість чоловіків з Гілл-Енд працювали на своїх ділянках, тому прохолодний, навдивовижу елегантний вестибюль був майже порожній. Під однією стіною тягнулася барна стійка з червоного кедру, і у приміщенні окрім обов’язкових столиків та стільців було також і піаніно.

Ніхто з півдесятка відвідувачів на нього навіть не поглянув, мабуть через те, що всі вони були аж надто п’яні. З-за стійки підвелася жінка.

– Ага! – тріумфально скрикнула вона. – Янкі!

– Ні, шотландець, – відповів Александр, витріщившись на неї.

А жінка була варта того, щоб на неї витріщатися. Висока, пишнотіла, з тонким станом у корсеті, красивими напівоголеними грудьми, що мало не випадали з великого декольте її червоного шовкового плаття; короткі рукави трохи сповзли і оголили її прекрасні плечі. Шия її була довгою, лінія підборіддя – надзвичайно виразною, а красота її обличчя просто приголомшувала. Повні губи, короткий прямий ніс, високі вилиці, широкі брови та зелені очі. Александр раніше не вірив, що можуть існувати по-справжньому зелені очі, але очі цієї жінки були по-справжньому зелені. Такого ж самого кольору, як і мінерали берил чи перидот. Копа волосся, що обрамляло це запаморочливо-красиве лице, була червонувато-білявого кольору, неначе рожеве золото.

– Шотландець, – мовила вона, – але шотландець, який побував у Каліфорнії.

– Так, побував – декілька років тому. Мене звуть Александр Кінрос.

– А мене – Рубі Костеван, а це, – обвела вона рукою, – мій заклад.

– У вас є вільна кімната?

– Є, у тильній частині будинку, для тих, хто може дозволити собі платити фунт за добу, – відповіла вона глибоким, трохи хрипкуватим голосом з англійським акцентом, у якому відчувався домішок місцевої говірки.

– Я здатен собі таке дозволити, місіс Костеван.

– Міс Костеван, але можете звати мене просто Рубі. Усі, окрім тих, хто ходить по неділях до церкви, так мене і звуть. – Вона посміхнулася, оголивши рівні білі зуби, а на її щоках утворилися ямочки.

– А харчування входить до тарифу чи ні, Рубі?

– Сніданок та вечеря, без обіду. – Вона обернулася до набору пляшок. – Що питимете? У нас є домашнє пиво з бочки, а також міцні напої. Як мені вас величати, Алекс чи Александр?

– Александр. Я краще вип’ю чашку чаю.

Рубі від подиву широко розкрила очі.

– Господи, ви, часом, не палкий богомолець? Щось на вас не схоже.

– Я бісівське дитя, але досить стримане і помірковане. Моїм непозбутнім гріхом є добрі сигари.

– Зрозуміло, – відказала Рубі. – Матильдо, Доро! – гукнула вона.

Коли з дальніх дверей салуну з’явилися двоє дівчат, Александр відразу ж збагнув, у чому полягав основний вид діяльності готелю «Костеван». Дівчата були чистенькі, молоді та гарненькі, але він безпомилково розгледів у них проституток.

– Що там? – спитала темноволоса Матильда.

– Заступи мене у барі, люба моя. Доро, піди скажи Сему, щоб той зробив чаю для мене та містера Кінроса.

Білява дівчина кивнула і зникла, а Матильда стала за стійку.

– Сідай, Александре, в ногах правди немає, – мовила Рубі, вмощуючись за стіл, який був явно начальницьким, бо був краще зроблений та ретельніше відполірований, аніж решта меблів у салуні. З бокової кишені спідниці вона витягнула тоненький золотий портсигар, розкрила його і подала Александру. – Хочете сигару?

– Дякую, спочатку чаю. Я проковтнув не менше ніж фунт пилюки.

Рубі підкурила свою сигару, глибоко затягнулася і випустила з носу тоненьку цівку диму. Тендітні блідо-сірі кільця диму, що попливли у неї над головою, викликали у нього те саме радісно-болісне збудження, яке він інколи відчував у мусульманських країнах, коли зустрічався поглядом з підфарбованими очима якоїсь надзвичайно привабливої жінки. Можна хоч усю її закрити паранджею, але є такі жінки, котрі здолають будь-яку спробу загнуздати їхню привабливість. Саме такою жінкою і була Рубі.

– Тобі пощастило в пошуках золота в Каліфорнії, Александре?

– Ну, взагалі-то так, пощастило. Я з двома своїми напарниками знайшов золотоносну кварцову жилу в передгір’ях Сьєрри.

– І того було досить, щоб стати багатою людиною?

– Так, скоріше помірно багатою.

– І ти все розтринькав?

– Невже я схожий на йолопа? – тихо спитав Александр, блиснувши темними очима.

Рубі, ошелешена такою відповіддю, відразу ж змінила тему, але в ту мить розчинилися задні двері і до кімнати увійшов хлопчик років восьми. Перед собою він штовхав возик, на якому стояли великий чайник на саморобній підставці, два чайні порцелянові набори, кілька елегантних бутербродів та слоїстий торт з кремом.

Очі Рубі засяяли при виді хлопчика, який був дитям незвичної та вишуканої краси – такого Александрові ще не доводилося бачити. Екзотичний, стрункий, граціозний, надзвичайно впевнений у собі та сповнений почуття власної гідності.

– Це мій син Лі, – сказала Рубі і, пригорнувши до себе хлопчика, швидко його поцілувала. – Будь ласка, привітайся з містером Кінросом, мій котику.

– Здрастуйте, містере Кінрос, – посміхнувся малий посмішкою Рубі.

– А тепер – хутко зникни. Нумо, маленький розумнику!

– Значить, ти була заміжня, – виснував Александр.

Рубі здивовано звела красиві брови.

– Ні, не була. Жодна сила на землі ніколи не змусить мене вийти заміж, Александре, – жодна сила на землі! Накинути собі на шию ярмо, щоб бути рабинею якогось чоловіка? Ха! Та я краще помру!

Різкість її відповіді не надто його здивувала; він уже інстинктивно встиг здогадатися про найголовніші риси характеру Рубі. Незалежна вдача. Гордість приватного власника. Презирство до благочестивих громадян. Але хлопець і досі був загадкою: темно-бежевий колір шкіри, форма зелених очей, блискуче і чорне, як вороняче крило, пряме волосся.

– Батько твого сина – китаєць?

– Так. Сунь Чжоу. Але він погодився з тим, що наш син буде зватися Лі Костеван і що він стане британцем, – за умови що я виховаю його джентльменом. – Рубі налила в чашки чаю. – Сунь Чжоу колись був моїм партнером у цьому бізнесі, але, коли народився Лі, я викупила його частку. Він і досі мешкає в Гілл-Енді, але тепер він – власник і керівник пральні, пивоварні та кількох пансіонів. Ми з ним залишилися добрими друзями.

– Однак він ввірив свого сина повністю під твою опіку?

– Звісно. Лі – метис, тому він не може бути китайцем. Сунь виписав з Китаю дружину, щойно у нього з’явилися гроші, тож у нього зараз два сини-китайці. Його брат, Сем Вонґ – узагалі-то його прізвище теж Сунь, але Вонґ вирішив бути Семом, – його молодший брат наразі працює у мене поваром, і я плачу йому скажені гроші. Один з двох братів мусить повернутися додому, щоб догодити батькам, і це має бути Сем. Тому він отримує лише половину своєї платні. Решту я кладу в банк на його рахунок – чим більше він привезе додому, тим більше йому заздритимуть родичі й сусіди. – Рубі пирснула від сміху. – Що ж стосується Суня, то існує лише один спосіб, у який він зможе повернутися до Китаю, – у вигляді праху в урні, розмальованій зображеннями драконів.

– А на яку ж долю для свого сина ти сподіваєшся, якщо збираєшся зростити з нього джентльмена? – спитав Александр, знаючи, яка доля зазвичай чекає на байстрюків.

Прекрасні сяйні очі його співрозмовниці раптом наповнилися слізьми; вона покліпала, щоб вони скоріше щезли.

– Я вже все розрахувала наперед, Александре. За два місяці його зі мною вже не буде. – Знову в очах з’явилися сльози – і знову Рубі з ними впоралася. – Я не бачитиму сина десять років. Він поїде до однієї дуже привілейованої приватної школи в Англії. Та школа навчає іноземних учнів, синів пашей, раджів, султанів – усіляких великих цабе зі Сходу, які хочуть дати своїм синам англійську освіту. Тож Лі не вирізнятиметься з собі подібних, за винятком того, що він надзвичайно розумний. Розумієш, його шкільні друзі одного дня самі стануть великими цабе – султанами, пашами та раджами, і всі будуть служити Британській короні. І зможуть стати Лі у пригоді.

– Ти надто багато вимагаєш від малого хлопця, Рубі. Скільки йому – вісім чи дев’ять?

– Вісім, але невдовзі виповниться дев’ять. – Вона налила Александру четверту чашку чаю і, охоплена емоційною щирістю, нахилилася до нього через стіл. – Він і справді добре розуміє своє становище – що таке бути метисом, вади мого суспільного стану і таке інше. Я нічого і ніколи від нього не приховувала, але я ніколи не допущу, щоб він соромився сам себе. Лі та я сприймаємо себе з тверезою рішучістю і практичністю і тому будуємо цілком реалістичні плани. Я не уявляю свого життя без нього, але мені доведеться зібрати докупи всю силу волі – заради нього. Якби я послала його до школи в Сіднеї чи, скажімо, у Мельбурні, хтось однаково неодмінно дізнався би про це. Але ніхто ні про що не дізнається, коли він буде вчитися в англійській школі для привілейованих учнів. Сунь має двоюрідного брата. Його звуть Во Фат, і він поїде з Лі як слуга та захисник. Вони відпливають до Англії на початку червня.

– Йому буде навіть важче, аніж тобі, навіть попри те що він усе розуміє.

– Гадаєш, я цього не знаю? Але якщо він усе розуміє, то він це зробить. Заради мене.

– Добряче подумай, Рубі. Коли твій син виросте, чи подякує він тобі за те, що ти в такому юному віці відірвала його від себе і кинула в жорстоке хижацьке кубло, яким є англійська приватна школа? В оточенні багатства, свідомий того, що коли його співучні дізнаються про нього правду, то переріжуть йому горлянку, – ох, Рубі, у цій справі є і темний бік, – мовив Александр, сам не знаючи, чому він так уперто захищає хлопця, якого він бачив лише раз у житті. Щось у його очах – дзеркалі душі – щось дуже не схоже на Рубі привабило Александра надзвичайно сильно.

– Ти – хронічний зануда! – Рубі підвелася. – Ти на коні приїхав? Якщо так, то у дворі є стійло. Відведи коня стежиною і передай Чану Хуа. Корм у Гілл-Енді дорогий, тому кінь обійдеться тобі у додаткові п’ять шилінгів на добу. Матильдо, відведи містера Кінроса до «похмурої синьої кімнати». Він заробив собі цю кімнату, бо є нестерпним занудою. – Із цими словами Рубі пішла до бару. – Можеш замовляти вечерю коли захочеш, – кинула вона Александру, коли той у супроводі Матильди ішов до «синьої кімнати».

Та кімната і справді була оздоблена в гнітюче-синіх тонах, зате була великою та зручною. Александр позбувся Матильди, швидко пройшовши повз неї до своєї кобили; дівчина явно розраховувала на щедру оплату за послуги, які вона збиралася надати.

Поруч із «синьою кімнатою» була ванна – «мабуть, не краща й не гірша за ті, що були в Гілл-Енді», – подумав Александр. Нужник являв собою яму в кінці двору – у Гілл-Енді не було водяних клозетів! Безсумнівно, вода була у цьому містечку найсерйознішою проблемою.

Помившись і поголившись, він ліг у синє ліжко і заснув глибоким сном.

Його розбудив шум: готель ожив, і це означало, що більшість із місцевих старателів закінчили свою роботу. Александр запалив гасову лампу, вдягнувся у новий замшевий костюм і вирушив у пошуках вечері. Хтозна, де готельні повії займалися своїм ремеслом, але принаймні не в цьому крилі будинку, де Рубі розміщала заможних постояльців. Коли він відводив свою коняку до стійла, то помітив, що кухня являла собою окрему споруду, щоб вогонь плити не призвів, бува, до пожежі. Він помітив також напроти крила, де була його кімната, ще одне крило, яке відгалужувалося від основної частини готелю. Яка ж вона розумна та передбачлива, ця Рубі! І безжалісна. Бідолашний хлопець!

У салуні яблуку ніде було впасти. До бару було не проштовхнутися, а всі столики, окрім начальницького, були зайняті. Матильда і Дора пурхали між столиками; окрім них у салуні були іще три дівчини. Александр подумав, що коли він сяде поїсти за начальницький стіл, то уникне зацікавлених поглядів відвідувачів, більшість із яких були ще досить тверезими.

– Привіт, мене звуть Морін, – сказала рудоволоса дівчина в одязі з зеленим мереживом. Ще ніколи Александр не бачив людей з такою кількістю ластовиння на обличчі, як у цієї дівчини. Здавалося, що якби його було іще трошечки більше, то обличчя здавалося б засмаглим. – У нас на вечерю є смажена хрустка свинина, смажена картопля та варена капуста, а також варений пудинг з родзинками та кремом на десерт. Якщо вам це не подобається, Сем може приготувати щось інше.

– Та ні, це мене цілком влаштовує, дякую, Морін, – відповів Александр. – Я вже знаю Матильду та Дору, а хто оті двоє інших дівчат?

– Косооку дівчину з каштановим волоссям звуть Тереза, а оту, що з татуїровками на руках, – Агнеса, – захихотіла Морін. – Колись вона обслуговувала матроський паб у готелі «Рокс», що в Сіднеї.

Тож дівчата Рубі були не такими чистими, як видавалися. Але оскільки Александр не мав наміру користуватися їхніми послугами – «а цікаво, скільки вони коштують тут, у Гілл-Енді?» – то він зосередився на поглинанні смачнючої страви. Хоч Сему Вонґу і переплачували, він і справді був прекрасним кухарем. Може, перед тим як він повернеться до Китаю, вдасться умовити його приготувати якусь справжню китайську страву. Сама ж Рубі була за стійкою бару; вона була така заклопотана, що тільки й змогла, що помахати йому рукою. «Цікаво, а чи кожен салун у Гілл-Енді має таке гарне прикриття, як „Костеван“?» – подумав Александр і схилився до негативної відповіді. П’ятеро дівчат працювали, аж гай шумів: то зникали зі своїми жертвами на кілька хвилин, то знову з’являлися, щоб підхопити нову жертву, яка вже чекала своєї черги. Ясна річ, у місті була поліція; але, скоріш за все, Рубі платила хабарі, щоб її бізнес не прикрили.

Відчувши приємну повноту у шлунку, Александр відкинувся на своєму стільці, щоб побалувати себе сигарою, випити чаю та поспостерігати за гротескними сценами. Він помітив, що, скоріш за все, за послуги дівчат із Рубі розплачувалися наперед.

Потім, коли відвідувачі сп’яніли і поблажливо розм’якли, Рубі сіла за піаніно. Воно стояло відразу ж біля вхідних дверей, повернуте під таким кутом, щоб виконавця було видно всьому залу. Вона підсмикнула спідниці, щоб не наступити на поділ, торкнулася пальцями клавішів і заграла. Александр аж заціпенів, охоплений абсурдним імпульсивним бажанням крикнути на завсідників, щоб ті заткнулися і послухали, – як же ж гарно вона грала! Репертуар складався зі звичних популярних мелодій, але Рубі прикрашала їх вишуканими пасажами, які свідчили про те, що вона з блиском впоралася б і з творами Бетговена чи Брамса.