Текст книги "Дотик"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 39 страниц)

– Така жахлива історія, Джейд, – мовила вона за наспіх приготованою вечерею з капусти та картоплі. – Не дивно, що вона так на тебе вплинула.

– Хунь Чі каже, що я швидше одужаю, якщо ми знайдемо того, хто це зробив, – відповіла Джейд, яка полюбляла смажену картоплю з капустою.

– Я знаю, до чого він веде, але, на жаль, ніхто і найменшої гадки не має, ані найменшої. – Теодора поглянула на порожню тарілку Джейд. – Господи, я звикла готувати для однієї себе, і тобі не вистачило! Може, тобі грінок зробити, Джейд? Або кексу з маслом?

– Кексу з маслом, якщо можна, міс Теодоро. Завтра я приготую свинину по-китайськи та рис із яйцем, а також сир із кокосового молока на десерт.

– Ой, яка прекрасна зміна в меню! Я з нетерпінням чекатиму.

– Ви, напевне, знаєте всіх у Кінрос-тауні, міс Теодоро. Навіть краще, аніж міс Рубі. Вона бачить чоловіків, що заходять до готелю випити, але є багато людей, які не можуть собі дозволити харчуватися і випивати в готелі, навіть по великих святах чи особливих випадках, до того ж міс Рубі не ходить по неділях до церкви, – сказала Джейд, запихаючись кексом, густо намазаним маслом.

– І то правда, – мовила Теодора.

– Тоді вам слід зосередитися і гарненько подумати, міс Теодоро. Подумати про кожного мешканця Кінроса, а також про тих, хто сюди регулярно наїжджає.

– Я вже думала над цим, Джейд.

– Мабуть, не надто ретельно, – невблаганно напосідала Джейд.

На цьому вона закінчила і дала Теодорі перейти до обговорення того, як краще пофарбувати її будиночок, як виявилося – зовні.

– Сем погодився зробити це для мене – пофарбувати у кремовий колір з коричневим оздобленням. Я придбала, як він і просив, фарби, щітки та наждак. Завтра він береться до роботи.

– Сем? – нахмурилася Джейд. – Який Сем?

– Сем О’Доннел. Він був одним із шахтарів, яких звільнив любий сер Александр минулого липня. Решта перебралися до Броукен-Гілл або до Маунт-Морґан, але Сем вирішив залишитися тут. Ну, він одинак і не п’є – ходить на вечірню молитву по неділях до церкви Святого Андрія і прекрасно співає альтом. Маляр Скрипе безнадійно запив – це так сумно, Джейд, коли деякі чоловіки краще налигуватимуться до поросячого вереску, аніж дбатимуть про свої родини! Тому Сем узявся фарбувати ті будинки, з якими він може впоратися самостійно, і виконує тимчасові роботи, коли немає що фарбувати. Рубає дрова, копає городи, подрібнює вугілля. – Теодора почервоніла і затнулася. – Він завжди радий мені допомогти, бо я завжди даю йому буханець хліба та кілька шилінгів за роботу Узагалі-то він просить двадцять фунтів за те, щоб як слід пофарбувати будинок – випалити стару фарбу, обшкрябати дощатий настил, а потім відшліфувати його наждаком. Знає свою справу. Оскільки любий сер Александр дозволяє мені тут жити, я вважаю своїм обов’язком ремонтувати будинок за свій рахунок.

– А де живе цей Сем? – спитала Джейд, намагаючись уявити його.

– Він ночує під відкритим небом біля дамби, наскільки я знаю. Він має отого великого, химерного на вигляд собаку на ім’я Ровер, і вони є нерозлучними приятелями. Завтра ти зустрінешся з Семом та Ровером.

Нарешті це ім’я знайшло свою прив’язку в пам’яті Джейд.

– Сем О’Доннел… А чи не той це чоловік, який привозив сюди профспілкового діяча, Біда-як-там-його, якраз перед тим, як розпочалися страйки?

– Не можу достеменно твердити, моя люба, але можу сказати, що шахтарі його не люблять. Усі інші люблять – я маю на увазі жінок у Кінросі, яким часто буває важко наколоти дров чи викопати картоплю. Сем незамінний для багатьох жінок, особливо для таких, як я, хто не має чоловіка, який міг би допомогти.

– Схоже на те, що Сем любить чарувати жінок, – мовила Джейд.

Теодора ображено надулася і стала схожою на сердиту індичку.

– Ні, зовсім ні! – скрикнула вона. – Сем – джентльмен від голови до п’ят. Наприклад, він ніколи не зайде в будинок до жінки, просто заглядає у вікно на кухні, щоб узяти свій чай та булочки. – Вона з жахом збагнула, куди хилить китаянка. – Джейд! Ти ж не хочеш сказати, що це зробив Сем? Це – не він, клянусь тобі, не він. Сем дуже ввічливий та поштивий з жінками, але в мене завжди було таке відчуття, ну, що жінки мало його цікавлять, якщо ти розумієш, до чого я веду.

– А хто ж його тоді цікавить? Молоді чоловіки? Маленькі хлопці?

Теодора заквоктала та замахала руками.

– Джейд! Що ти таке кажеш?! Ні, я не про це! Я просто хочу сказати, що його задовольняє те життя, яке він веде, так, принаймні, мені здається. Кілька вдів… е-е-е… намагалися підбити до нього клинці, але він відшив їх так ввічливо і тактовно, що ніхто з них навіть не образився. Місіс Хардейкер молода, красива і має пристойні гроші, але він навіть будинок їй фарбувати не схотів.

– Ви так його захищаєте, Теодоро, що мені доведеться погодитися з вашою думкою про нього.

Коли Сем О’Доннел наступного ранку з’явився о сьомій, щоб почати зішкрябувати стару фарбу з будинку Теодори, Джейд уже стояла поруч із господинею, щоб його привітати.

«Дуже привабливий і вродливий – як для білого чоловіка», – подумала вона.

Високий, з граціозними рухами, з довгими жилавими руками чоловіка, який кілька років займався стрижкою овець, він мав русяве волосся та іскристі очі, які постійно міняли колір, – то вони були блакитні, то сірі, то зелені. Вони ковзнули по Джейд і не спалахнули внутрішнім вогнем, як це буває з хтивими чоловіками. І не спалахнули вони зовсім не тому, що вона була китаянка. Джейд і досі була дуже красивою жінкою, домішка білої крові наділила її великими виразними очима, як у лані, – і вона знала, що була привабливою як для китайців, так і для білих чоловіків. Але Сем ніяк на неї не прореагував. Його манери у ставленні до Теодори, яка, забачивши його, уся аж мліла, були бездоганними. Він також не давав їй жодної надії, але поводився з приязною товариськістю.

За ним плентався великий собака породи, яка була нещодавно виведена для того, щоб пасти і охороняти велику рогату худобу: поцяткована сіро-блакитна шерсть і чорна голова з виступаючим лобом. Жовті очі тварини були напружені, уважні та трохи зловісні. Наче він знав, що має поводитися пристойно, але якийсь примітивний, глибоко прихований інстинкт прагнув учепитися комусь у горлянку.

Сем перевірив матеріали, які приготувала йому Теодора, схвально кивнув і видобув паяльну лампу з сумки для інструментів.

– Дякую, міс Джей, усе в ажурі, – мовив він і почав наповнювати резервуар лампи спиртом.

Стало ясно, що вони йому більше не потрібні. Теодора пішла назад у будинок, а Джейд, ідучи за нею, озирнулася. Але Сем О’Доннел не дивився їм услід – він і досі готував до роботи свою паяльну лампу.

«Ні, – зітхнула Джейд. – Мабуть, це не Сем О’Доннел».

Цілий тиждень вона рискала містом, побувавши і в китайському кварталі, і в пагодовому містечку Суня, розмовляла з усіма, кого зустрічала, навіть тоді, коли дехто з білих та китайців не бажав з нею розмовляти. Преподобний містер Вілкінс, ЯКОГО вона застала за прибиранням та причепурюванням олтаря, добре знав Джейд як опікунку Анни, яка завжди стояла біля церкви Святого Андрія і чекала, поки скінчиться служба. Він з радістю обговорив з нею тему спокусника Анни, але нічого конкретного сказати не міг. А про Сема О’Доннела він завважив таке:

– Гарний хлопець, завжди приходить на вечірню службу, а не на ранкову. Незважаючи на його дії, коли були звільнені шахтарі, однаково він – гарний хлопець. Колись він був стригалем, а вони завжди були найбільш войовничими членами профспілок, Джейд.

– А ви думаєте, якщо він ходить на вечірню службу, то він уже гарний хлопець? – спитала Джейд, приязним тоном компенсуючи досить безтактне запитання.

– Ні, зовсім не тому, – відповів священик. – Просто Сем – добра людина. У моєму домі сталося нашестя пацюків відразу ж після того, як звільнили частину міських працівників, а він вивів їх за два дні. І відтоді ми не бачили жодного пацюка. Він виконує у Кінросі корисну функцію, бо береться за ті випадкові роботи, на які навіть китайців важко знайти. Я без образи, Джейд. Китайці люблять постійну роботу.

– Я розумію, містере Вілкінс. Дякую, – відказала вона.

Але навіть після цього вона підозріло приглядалася до Сема, коли він обробляв фасад будинку Теодори, працюючи так старанно, що Джейд здивувалася – чому це деякі шахтарі називали його лінивим. «Можливо, – подумала вона, – його цілком влаштовувала платня, яку він отримував на шахті, але під землю спускатися він не надто полюбляв? Тому після того, як профспілковий діяч Бід-як-там-його-звати поїхав до Сіднея, Сем знайшов у Кінросі нішу, яку ніхто до нього не хотів займати. Він працював на свіжому повітрі, поруч увесь час був собака, і, якщо вірити Теодорі, він харчувався краще, аніж зазвичай харчувалися бездомні. Навіть собаці перепадало трохи жил та кісток від місцевого м’ясника. Звісно, можна було назвати вадою те, що він інколи міг несподівано гукнути і сказати, що йому треба терміново заскочити на пару годин до місіс Мерфі чи місіс Сміт, щоб виконати якусь роботу, але він завжди повертався. І він не брехав».

Джейд слідкувала за ним і бачила, що Сем і справді ходив туди, куди казав, – допомогти жінкам. Звісно, його відсутність давалася взнаки на виконанні ремонту для Теодори, але вона, здається, не мала нічого проти.

Джейд швидко звикла до присутності Сема, коли він спирався на підвіконник кухонного вікна і сьорбав чай з емальованої кружки та хрумкав тістечками, що їх спекла для нього Теодора; на обід він брав іще одну чашку чаю, два величезні бутерброди з сиром та маслом і з’їдав їх у тіні під деревом на Теодориному подвір’ї. Наприкінці кожного дня Теодора винагороджувала його буханцем свого пишного і смачнючого хліба, і Сем, несучи в руках сумку з інструментами, вирушав додому, до дамби, яка знаходилася на відстані в п’ять миль; позаду чимчикував собака.

Повертаючись до Кінрос-гаусу після своєї відпустки у вагончику канатної дороги, Джейд подумала, що ані Сем, ані хтось інший не дав їй підстав запідозрити себе – ані словом, ані поглядом, ані дією.

Так би ніхто й ніколи ні про що не дізнався, якби не Джим Самерс, який з кожним роком ставав дедалі дратівливішим та похмурішим. Усі знали, що його домашнє життя склалося вкрай нещасливо, що Меґґі Самерс дійшла до стану, близького до слабоумства; інколи вона не впізнавала Джима, інколи – впізнавала і накидалася на нього, дряпаючись і кусаючись. Самерс також знав про те, що Александр дедалі менше цінував його послуги, особливо після того, як з’явився Лі. Після втечі Лі Александр згадав про існування вірного Самерса і позвав його разом у дорогу, коли Рубі відмовилася з ним їхати. Але Самерсу теж довелося відмовитися, бо він не міг просто так полишити Меґґі, інакше її довелося б помістити у притулок для психічно хворих, а на це бідолаха не міг наважитися. Її життя являло собою низку розчарувань, і, хоча Александр і наполягав на тому, що Меґґі однаково вже нічого не усвідомлює і не розуміє, Джим добре пам’ятав той страшний притулок у Парижі, куди вони з матір’ю їздили провідувати її слабоумну сестру. Коли Самерс уперся на своєму, Александр був явно невдоволений.

Коли саме її підозри перекинулися з Сема О’Доннела на Джима Самерса, Джейд точно не пам’ятала, просто низка певних подій вказала на його провину. Першою стала його спроба зґвалтувати її другу наймолодшу сестру, Квітку Персика, за якою вона його й застукала; саме завдяки втручанню Джейд її сестра зберегла цнотливість. Другою обставиною стало те, що Джейд помітила погляд, яким він супроводжував Елізабет, коли та гуляла в саду. А третьою обставиною була та ненависть, з якою Самерс дивився на Джейд за те, що вона завадила йому порозважатися з її сестрою – Квіткою Персика. А четверта подія була ось яка: підсаджуючи Нелл на норовисту конячку, він дозволив собі ніби ненароком помацати її за сідницю, і Нелл відреагувала миттєво – вдарила його ручкою батога в обличчя.

Джим Самерс! А чому б ні? Хіба можуть роки безперервної роботи на Александра бути перешкодою? Він мав доступ до всього, до кожного куточка гори Кінрос – від лісу і стежинок у ньому до самого будинку. Колись він жив у тому будинку на третьому поверсі. Дружина його була колись економкою. Зараз його дружина була вже неспроможною виконувати свій подружній обов’язок, але Джим не насмілювався звертатися до послуг повій, що жили у великому будинку на околиці міста, і обходив цей будинок десятою дорогою, бо місто ставало дедалі більш респектабельним, дедалі більше підпадало під вплив моралізаторів від церкви.

Тому Джейд вирішила вистежити Джима, коли він бував на горі, а не на підприємстві, унизу. Зараз це було легше зробити, бо Крильце Метелика з радістю погодилася підміняти її з Анною, Бабка повернулася і, окрім того, Елізабет теж могла її підмінити.

Дитяча кімната перетворилася на кімнату для пологів; доктор Вайлер наполіг на тому, щоб усе було готово, якщо у Анни рано почнуться перейми. Перлина, найвміліша і найдосвідченіша з дівчат Вонґ, навчилася капати хлороформ у марлеву пов’язку з потрібною швидкістю, щоб забезпечити анестезію, але уникнути удушшя, а доктора Бертона навчили новій процедурі на той випадок, якщо доктор Вайлер не встигне вчасно приїхати. У ті дні у Кінросі славилася одна акушерка, Мінні Колінз, котра, на думку доктора Вайлера, який мав з нею розмову, була навіть більш досвідченою у важких пологах, аніж старенький доктор Бертон. Тому в дитячій кімнаті встановили скляну шафу з інструментами в карболці, а у другій шафі містилися пляшки з хлороформом, карболкою та спиртом. У шухлядах, оброблених карболкою, зберігалися вата, марля та бинти.

Анна не надто переймалася своїм станом і поводилася набагато спокійніше, аніж очікувалося. Коли тіло її налилося, вона стала цим дуже пишатися і демонструвала його при першій же нагоді. Коли в її череві борсалося дитинча, вона радісно верещала. Але вона чомусь сильно налаштувалася проти Нелл, і тій було через це дуже боляче, бо їй хотілося бути поруч з Анною в її вагітності та під час пологів. Утомившись від математики, історії, романів та анатомії, Нелл відверто нудилася, аж поки Рубі не прийшла їй на порятунок.

– Давно час тобі ознайомитися детальніше з роботою «Апокаліпсис Ентерпрайз», – звернулася до неї Рубі тоном, що не припускав заперечень. – Якщо вже Констанція навчилася заміняти Чарльза, а чоловік Софії став займатися бухгалтерією, то тобі й поготів треба навчитися заміняти Лі. Твій мозок забитий теорією, але зараз настав час застосувати її на практиці і взятися за реальні факти. Сунь, Констанція та я вирішили, що тобі треба працювати п’ять днів на тиждень – два у міських офісах і три проводити на інспекціях у збагачувальному та інших цехах. Ти з ними вже трохи знайома, бо Александр брав тебе туди з собою кожного разу, коли тільки міг. Якщо ти хочеш успішно закінчити інженерний факультет, то тобі спочатку не завадило б навчитися обходитися з людьми, яким ти, безсумнівно, не сподобаєшся.

Для Нелл ця пропозиція була як порятунок. Вона увібрала в себе двигуни та інше устаткування ще тоді, коли сиділа спочатку у батька на колінах, а потім – поруч, коли він брав її з собою на шахту; на ній був мішкуватий комбінезончик, і вона – який жах! – ще тоді продемонструвала чоловікам, які споглядали її з ненавистю та огидою, що знає локомотив від ґвинтика до ґвинтика, а також усе пов’язане з ціанідною очисткою золота. Вона вміла користуватися гаєчним ключем не гірше за найкращого з робітників, не скаржилася, коли вимазувалася в мастильну оливу, мала добрий слух на внутрішні дефекти металу, коли простукувала поверхню якогось механізму чи колеса локомотива. Незабаром злоба та роздратування чоловіків змінилися на захват, тим більше що Нелл ігнорувала ту обставину, що вона була жінкою, і, здавалося, вважала себе однією з мужчин. У ній також був Александрів природжений владний інстинкт. Коли вона давала наказ, то жадала його неодмінного виконання, бо то був правильний наказ; а якщо вона не знала відповіді, то не соромилася спитати.

Для Елізабет то стало величезним клопотом, бо вона турбувалася за Нелл більше, аніж за Анну. Нелл пішла у чоловічий світ, і вона, на відміну від сестри, мала і розум, і чутливість, щоб сильно страждати, якщо її відштовхнуть чи проігнорують. Хоча Нелл і мала сталеву волю Александра, була вона також у чомусь і так само вразливою та незахищеною, як її матір. І хоча їхні стосунки не були близькими, Елізабет відчувала і розуміла цю вразливість краще, аніж сама Нелл. Татусева доця – ось ким була Нелл, знехтувана всіма, бо татко був у від’їзді. Тому для неї стало великим полегшенням, що вона займеться батьковою справою.

Коли Анна була вже на восьмому місяці, тобто в березні 1891 року, її зросла вага змусила обмежити довгі прогулянки, на яких наполягали жінки, що нею опікувалися; ознак токсикозу не було, але через ту велику вагу, яку їй доводилося носити, Анна стала дратівливою, і її вже стало важче розважати і забавляти.

Коли за Анною доглядала Джейд, вона любила водити її у трояндовий садок, де наприкінці літа було повно квітів. Там після нетривалої прогулянки Анну можна було всадовити в комишеве крісло і забавляти вгадуванням кольорів троянд. Хоча вона й розуміла саме поняття кольору, але не могла дати конкретному кольору назву. Тому Джейд зробила це грою, і Анна увесь час сміялася з того, як її нянька вимовляє назви кольорів.

– Бузко-о-о-овий, – корчила гримасу Джейд, показуючи на квітку. – Роже-е-е-вий! Бі-і-і-і-ілий! Жо-о-о-овтий, кре-е-е-емови-ий!

Анна повторювала звуки, але плутала назви кольорів і не могла правильно сказати, яка троянда була бузковою, яка – рожевою, а яка – білою. Однак це зайняття допомагало вбити час і відволікти Анну від її стану.

Вони якраз грали у цю гру, коли на певній відстані галявину перетнув Самерс; а за ним ішов великий сірувато-голубий собака-пастух. Джейд чула, що Самерс завів собаку, мабуть, для компанії, до того ж його дружині собака сподобався і це було хоч якесь, а полегшення.

Раптом Анна радісно заверещала і простягнула руки.

– Ровере! – вигукнула вона. – Ровере!

День раптом померк, неначе сліпуче сонце закрила важка чорна хмара; Джейд, стоячи посеред троянд, відчула всю силу цієї безневинної зради, виявила всю жахливу різницю між підозрою та доконаним фактом. Анна назвала ім’я собаки Сема О’Доннела.

Але ж Анна не знала Сема О’Доннела! Під час свого тижневого перебування в місті Джейд розпитувала кожного про те, з ким зустрічалася Анна, коли забрідала в місто, хто з нею розмовляв, хто брав над нею опіку і повідомляв про її втечу в Кінрос-гаус. Підозрюючи Сема, вона особливо ретельно розпитувала про нього, але його не виявилося серед знайомців Анни. Якщо дівчина опинялася в місті, вона вирушала до Рубі в готель або до будиночка преподобного Вілкінса. Може, там усе й сталося? Коли О’Доннел ганяв пацюків у будинку священика? Навряд чи, бо священик сказав би, якби щось запідозрив. Однак Анна знала ім’я собаки Сема, а значить, знала і самого Сема.

– Ровере, Ровере! – продовжувала гукати Анна, простягаючи руки.

– Містере Самерс! – скрикнула Джейд.

Він підійшов до них, а разом з ним – і пес.

– Це – Ровер? – спитала Джейд, коли пес, явно приязна істота, підійшов до Анни, відповідаючи на її емоційні вигуки, почав лащитися і виляти хвостом.

– Ні, цього пса звуть Блуї, – відказав Самерс з тим самим виразом на обличчі. – Це – Блуї, Анно, а не Ровер.

Самерс не знав імені собаки Сема О’Доннела. Почуваючись так, наче вона брела крізь киплячу воду, Джейд дозволила Анні посюсюкатися з собакою, а потім – помахати рукою Самерсу, коли той пішов собі геть, і продовжила гратися з Анною, поки не настав обідній час. Якраз тоді Джейд помітила, що Анна, напевне, дещо перегрілася на сонці, бо дівчина стала скаржитися на головний біль.

– Ти – терплячіша з нею, коли вона нездужає, – мовила Джейд, звертаючись до Крильця Метелика, яка похапцем націджувала настоянку опію. – Тому залишайся з нею, добре? Бо мені треба терміново сходити до Кінроса.

Поки Крильце Метелика давала настоянку Анні (на щастя, та полюбляла її пити), Джейд підійшла до шафи з пляшками і взяла звідти пляшку з написом «Хлороформ». Потім, коли Крильце Метелика вкладала Анну на ліжко, щоб прикласти їй на лоба холодний рушник, Джейд узяла з шухляди одну з марлевих пов’язок. Це було зроблено настільки швидко, що Крильце Метелика навіть не озирнулася, навіть тоді, коли Джейд, у якої були зайняті руки, надто гучно гепнула дверима, закриваючи шафку.

Скільки вона вже про це міркувала, скільки подумки повторювала! Кожен рух був розрахований наперед, усі ускладнення враховані. Джейд узялася за виконання задуму з легкістю людини, яка робить знайому справу. З дитячої кімнати вона вирушила до сараю у дворі, у якому багато років тому її хотіла поселити Меґґі Самерс. Після того цей сарай переробили на щось типу тимчасової в’язниці для помічника кухаря, який з’їхав з глузду і якого довелося там тримати до відправлення у психічну лікарню. Відтоді той сарай так і лишився камерою ув’язнення – про всяк випадок. Його вікна були заґратовані, стіни оббиті матрацами з соломою, а важке залізне ліжко було приґвинчено болтами до підлоги. На ліжку не було нічого, окрім матрацу, але Джейд принесла з собою білизну і акуратно її постелила. Окрім ліжка у кімнатці ще були стіл із шухлядами, стілець та ослін – усі з заліза. Хоча їх багато разів шкребли та мили, усі ці «меблі» зберігали слабкий сморід блювотини та фекалій; Джейд розчинила вікна і запалила ароматичні палички у старій банці з-під варення. Кілька разів вона сходила на кухню, але Чанг та його помічники, надто зайняті своїми справами, не помітили нічого підозрілого в її діях, бо давно вже звикли до її присутності. Вона взяла там маленьку спиртову піч з мідним чайником, кілька китайських чайних чашок та пакунок зеленого чаю.

У дворі нікого не було, у той день білизну не прали, і тому вся увага Чанга була зосереджена на приготуванні обіду. Задовольнившись тим, як тепер виглядав сарай, Джейд зачинила вікна та віконниці, непомітно проникла до будинку і пішла до себе в кімнату. Там вона надягнула своє найпривабливіше яскраво-блакитне плаття зі спокусливими розрізами по боках. За звичайних обставин жодна китаянка не надягнула б такого плаття, йдучи до міста, де мешкали білі люди, тому вона накинула на плечі накидку, незважаючи на спеку. Витягнувши з комоду пляшечку з настоянкою опію, Джейд поклала її до кишені накидки.

Потім, набравшись хоробрості, вона викликала вагончик і поїхала до міста; була вже четверта дня, і вона знала, що Теодора Дженкінс зараз грає на органі в церкві Святого Андрія. То була остання служба перед Великим постом. Робочі мали йти на нічну зміну аж о шостій, тому Джейд була у вагончику сама, до того ж вона помітила, що біля копрів людей майже не було. Спустившись униз, вона швидко пішла до будинку Теодори Дженкінс, оминаючи Кінрос-сквер.

Сем О’Доннел не змінив свого розкладу роботи, тобто працював, як завжди, до п’ятої години, будь то понеділок чи п’ятниця. Якщо він ненадовго до когось відлучався, то робив це до дванадцятої години, щоб вчасно повернутися. Собака загарчав іще до того, як побачив її, тому Сем уже знав, що хтось іде, коли Джейд вийшла з-за рогу. Він підвівся зі щіткою в руці, сподіваючись побачити Теодору. Коли ж натомість він побачив Джейд у накидці, його брови здивовано вигнулися, він посміхнувся і обережно поклав щітку на банку з фарбою.

– Тобі не жарко? – спитав він.

– Страшенно, як хлібові в печі, – відказала Джейд. – Ти не проти, якщо я зніму свою накидку, Семе?

– Вперед.

Він ніколи не вважав привабливою подругу Теодори – явно китаянку-метиску, але коли вона нарочито недбалим жестом скинула з себе накидку і продемонструвала своє просто неймовірне плаття, його охопило таке сильне бажання, якого він не знав відтоді, як востаннє бачив Анну Кінрос. А ця шльондра і справді була розкішною! Тонка талія, високі стоячі груди, стрункі ноги у блискучих шовкових панчохах, які вище колін переходили в мереживні підв’язочки, що болісно-спокусливо натякали на красиві голі стегна. А волосся – пряме, чорне і густе: блищить і переливається, як грива у норовистої конячки. Воно звисає на спину, зачесане за маленькі красиві вушка. Лише два типи жінок приваблювали Сема О’Доннела: молоді незаймані дівчата і повїї-аматорки.

– І куди ти в цьому ходила? – вичавив він із себе.

– До містечка принца Суня, тому я так і вдяглася. Треба було найняти екіпаж, та я відразу не здогадалася. Надто вже спекотно. Тож я зайшла до міс Теодори – може, думаю, води поп’ю та й піду додому.

– Міс Дженкінс удома немає, але двері не замкнені.

Замість відповіді Джейд приклала тендітну руку до лоба, вхопила ротом повітря і хитнулася, наче непритомніючи. Сем підхопив її, стиснув у обіймах і відчув її тремтіння. Помилково прийнявши її огиду за палку пристрасть, він поцілував китаянку. Джейд відповіла йому таким поцілунком, що в нього аж голова запаморочилася, – ще ніколи його так не цілували, та й не дивно: Сем не був розпусником, що волочився за кожною спідницею. Невже всі китаянки такі? Багато ж він втратив за всі ці роки, з презирством погорджуючи цими дівчатами! Кажуть, що у них туга маленька вагіна, хоча й та завелика для чоловіків-китайців, якщо вірити чуткам. Одного не знав Сем: колись Джейд працювала на міс Рубі, коли та тримала бордель, і тому чула, бачила і знала буквально все.

– Я хочу тебе, – прошепотів він. – Джейд, я тебе хочу!

– І я тебе хочу, – прошепотіла вона у відповідь, перебираючи пальцями його волосся.

– Я закінчу роботу і можу взяти тебе до свого пристанища.

– Та ні, я маю кращу ідею, – відповіла вона. – Я поїду додому у вагончику, а ти піднімешся нагору зміїною стежкою. Я мешкаю в сараї у дворі Кінрос-гаусу, недалеко від того місця, де закінчується ця стежина. Персонал увесь буде всередині, тому ти можеш прокрастися під покровом надвірних споруд, аж поки не побачиш мої двері – вони яскраво-червоні, єдині двері такого кольору.

– У моєму таборі буде надійніше і безпечніше, – засумнівався Сем.

– Я не можу піти так далеко, я надто тендітна і слабка, Семе. – Вона встромила язичок йому у вухо, а потім ковзнула ним по підборіддю і по губах. – Мені подобаються білі чоловіки, – мовила вона низьким голосом. – Вони такі великі! Але я працюю служницею в Кінрос-гаусі й мені не можна водити до себе чоловіків. Проте заради тебе я готова порушити це правило. Семе, я тебе хочу! Я хочу обцілувати тебе всюди!

Схоже, що вона й справді була повією-аматоркою, але вона, безперечно, була чистою та приємною. Сем О’Доннел переступив через свої принципи і кивнув.

– Гаразд, – сказав він.

Вона надягнула свою накидку – і відразу ж стала в ній непоказною: волосся не видно, ніг – теж, грудей як і не було.

– Я чекатиму на тебе, – сказала вона і поспішила геть.

За звичайних обставин Сем О’Доннел був чемним та вихованим чолов’ягою, який любив жінок, але ніколи не брав їх силою і поводився з ними лагідно. Він був, за його власним визначенням, «перебірливим сучим сином». Благопристойні жінки віком від двадцяти та старші не лише не приваблювали його – вони вбивали його бажання наповал. Як і оті заїжджені шкапи-повії, що жили та працювали на околиці міста у великому будинку з лихою славою.

Коли він народився у Молонгу, маленькому провінційному містечку на дальньому заході, його доля була визначена його соціальним статусом: батько насилу наскрібав грошей на життя тим, що орендував на паях землю або стриг овець, мати ж займалася тим, що народжувала дітей. Коли йому виповнилося дванадцять, батько повів його до вовняного сараю і навчив стригти овець. То була страшенно важка і гидка робота в жахливих умовах. Стригалі селилися в тому, що гучно називалося бараком, спали на голих дошках, а годували їх такими харчами, до яких навіть бродячий пес не доторкнувся б. Недивно, що стригалі були найвойовничішими з членів профспілок! Він терпів таке життя, поки жила його матір, а потім подався до Гульґонґа на золоті копальні, де й навчився професії шахтаря. Опісля, коли йому вже було під сорок, він приблудився до Кінроса, де його найняв на роботу шахтний наглядач; всемогутнього сера Александра Кінроса йому зустрічати не доводилося, навіть коли до міста приїздив Бід Тальгарт.

Після вступу до Об’єднаної асоціації гірників його голова повнилася мріями про краще життя для робочого люду, легші умови праці та справедливіше начальство. Ця організація активно працювала в Гульґонґа, і він сподівався, що так само активно працює вона і в Кінросі. Але то було не так, і було то обумовлено хитрістю сера Александра. Добрі умови праці, добра оплата, приємне для життя місто. Від чого Сем іще більше став ненавидіти сера Александра Кінроса. Значить, у того був якийсь прихований мотив, хоча він не міг здогадатися – який саме. Коли працівники «Апокаліпсису» сприйняли звільнення покірливо, Сем вирушив до Сіднея і залучив на свою підтримку найкращого демагога своєї справи – Біда Тальгарта. Однак вівці так і не перетворилися на вовків! Вони взяли вихідну допомогу і подалися деінде в пошуках роботи. Чому ж він так не вчинив, він знав дуже добре.

Усе це почалося в ті дні, коли його звільнили, на самому початку липня. Сер Александр звільняв своїх людей групами, і Сем опинився у першій групі. Оскаженілий від люті, він вирішив остудитися пішою прогулянкою на вершину гори, де стояв будинок сера Довбаного Александра Кінроса, до якого заборонено було наближатися. І там, недалеко від кінцевого майданчика канатної дороги, але в дальньому від Кінрос-гаусу кінці, він наштовхнувся на видіння. То була найгарніша дівчина, яку він коли-небудь бачив; вона гуляла собі і щось мугикала під ніс. Пес Ровер, зазвичай лютий до людей, на цей раз верескнув з радощів, підскочив до дівчини і стрибнув до неї полащитися. Замість відштовхнути собаку вона завищала від захвату і почала з ним обійматися. А коли до неї наблизився Сем з примиренницькою посмішкою на обличчі, вона зиркнула на нього своїми блакитними очима і дала зрозуміти, що і його теж рада бачити.

– Привіт, – мовив він і гукнув собаці: – Ровере, геть! Геть, я сказав!

– Привіт, – відповіло видіння.

– Як тебе звати? – спитав він її, з подивом не помічаючи в дівчині страху перед невідомим чоловіком, зустрінутим в усамітненому місці. Цей страх не раз руйнував його плани в минулому.

Замість відповіді вона присіла біля пса, що лащився до неї, і погладила його. Той перевернувся на спину і тоненько заскавучав від задоволення.

– Як тебе звати? – знову спитав Сем.