Текст книги "Дотик"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 39 страниц)

Надворі та на судні панував холод. Тільки коли вони проминули острови Зеленого Мису, зимова погода нарешті відступила, але на той час місіс Вотсон уже страждала від частих нападів сильного кашлю. У Кейптауні її стривожений чоловік з переляку нарешті протверезився і викликав на борт лікаря. Оглянувши хвору, той скорчив занепокоєну міну і похитав головою:

– Якщо ви хочете, щоб ваша дружина залишилася живою, сер, то я раджу вам перервати подорож і знести місіс Вотсон на берег.

«Але як же тоді бути з Елізабет?»

Посиливши присутність духу чаркою джину, містер Вотсон не завдав собі клопоту поставити таке запитання, а його дружина і поготів не могла цього зробити, бо знепритомніла від високої температури. Не минуло й півгодини після візиту лікаря, як подружжя опинилося на причалі, залишивши Елізабет напризволяще.

Якби капітану Маркусу вдалося наполягти на своєму, Елізабет відправили б на берег слідком за подружжям Вотсонів, але він припустився помилки, не зваживши всерйоз на одну з трьох інших пасажирок. Та швидко скликала збори, у яких окрім неї взяли участь два подружжя, троє тверезих неодружених джентльменів та капітан Маркус.

– Дівчина зійде на берег, – мовив капітан тоном, що не допускав заперечень.

– Облиште, капітане! – відказала йому місіс Августа Голідей. – Висадити на берег шістнадцятирічну дівчинку в чужих краях, саму, без жодної душі, яка могла б її захистити, – це просто безчесно і недопустимо! Тільки зробіть так, сер, – і я відразу ж доповім про цей ганебний учинок власникам судна, Гільдії капітанів та всім, хто тільки спаде мені на думку! Міс Драмонд залишиться на «Аврорі»!

Коли ж до цієї заяви місіс Голідей, виголошеної з войовничим блиском в очах, додався схвальний гомін решти учасників зборів, капітан Маркус збагнув, що його карта бита.

– Якщо дівчина залишиться, то ані я, ані екіпаж з нею жодним чином не спілкуватимемося, – процідив він крізь зуби. – Крім того, не спілкуватиметься з нею жоден пасажир чоловічої статі – одружений чи неодружений, п’яний чи тверезий. Її замкнуть у каюті і туди приноситимуть їжу.

– Вона що, у в’язниці? – спитала місіс Голідей. – Ганьба! Дівчині потрібні прогулянки на свіжому повітрі!

– Якщо їй потрібне свіже повітря, вона може час від часу відчиняти ілюмінатор, а якщо їй потрібні фізичні вправи, може підстрибувати на місці. Ось що я вам скажу, шановна пані. На цьому судні господар – я, і моє слово – закон. Я не допущу розпусти на «Аврорі».

Тож останні п’ять тижнів тієї нескінченної подорожі Елізабет провела в каюті замкнена, гаючи час за книгами і журналами, які дала їй місіс Голідей. Та швиденько зійшла на берег, щоб відвідати лише одну в Кейптауні крамницю англійської книги. Капітан Маркус зробив єдину поступку: дозволив місіс Голідей щодня виводити Елізабет на прогулянку – два круги палубою, після того як впаде темрява. Але навіть після цього він сторожко ступав за ними і гавкав, як сторожовий пес, на кожного матроса, який насмілювався наблизитися до жінок.

– Як сторожовий пес, – мовила Елізабет і захихикала.

Після того як подружжя Вотсонів зійшло на берег, її настрій істотно поліпшився попри фактичне ув’язнення. Дівчина поставилася до нього з розумінням, знаючи, що і батько, і доктор Маррі схвально зустріли б такий наказ капітана. До того ж особисте приміщення стало для неї даром небесним: воно було просторішим за її кімнату вдома, куди їй заборонялося входити, поки не настане час лягати спати. Коли вона ставала навшпиньки, в ілюмінаторі з’являвся океан – поверхня неозорого і безкрайнього обширу дихала, наче жива істота. Під час вечірніх прогулянок Елізабет чула, як він шипить і гуркоче, коли ніс «Аврори» падає униз, поринаючи у хвилі.

Вона дізналася, що місіс Голідей була вдовою вільного поселенця, який зробив скромний капітал у Сіднеї, відкривши спеціалізовану крамницю, що обслуговувала потреби пристойної публіки. Стрічки та ґудзики, шнурівки для корсетів та вставки з китового вуса, панчохи та рукавички – усе це представники вищого суспільства Сіднея купували у крамниці під назвою «Галантерея Голідея».

– Коли помер Волтер, мені кортіло якомога скоріше повернутися додому, – зітхнувши, мовила вона Елізабет. – Але вдома було не так, як я сподівалася. Це так дивно – все, про що я мріяла усі ці роки, виявилося ілюзією, вигадкою моєї уяви. Я не підозрювала, що повернулася додому вже австралійкою. У Вулвергемптоні скрізь виднілися купи вугільного шлаку, скрізь стирчали димарі, і – уяви собі – я погано розуміла, про що говорять люди. Я сумувала за своїми дітьми, за внуками, мені бракувало простору. Нам здається, що як Господь створив людину за своїм образом та подобою, так само і Британія зробила Австралію подібною собі. Але це не так. Австралія – зовсім інша країна.

– А хіба ж Австралія – це не Новий Південний Уельс? – спитала Елізабет.

– Направду, так воно і є. Але сам континент уже досить довго зветься Австралією, і її мешканці – будь вони з Вікторії, Нового Південного Уельсу, Квінсленду чи інших колоній – всі вони називають себе австралійцями. І мої діти – також.

У їхній розмові Александр Кінрос згадувався досить часто. На жаль, місіс Голідей нічого про нього не знала.

– Уже чотири роки, як я полишила Сідней, а він, мабуть, приїхав під час моєї відсутності. Крім того, якщо він одинак і не обертається у світському товаристві, то його ім’я відоме лише його колегам. Але я не маю сумнівів, що він – вище докорів, – заспокійливо та приязно мовила місіс Голідей. —

Інакше чому б він написав, що хоче одружитися з двоюрідною сестрою? Негідники, моя люба, зазвичай не одружуються взагалі. Особливо тоді, коли вони живуть з золотих родовищ. – Місіс Голідей стулила губи і презирливо пирхнула: – Золоті родовища – це кубла беззаконня та розпусти, куди партіями постачають жінок сумнівної репутації. – І для більшої промовистості делікатно кахикнула. – Сподіваюся, Елізабет, ти ознайомлена з подружніми обов’язками?

– О, звісно, ознайомлена, – напрочуд спокійно відповіла Елізабет. – Моя своячка Мері вже розповіла мені, чого слід очікувати від заміжжя.

Коли «Аврора» увійшла до Порт-Джексона, її взяв на буксир паровий катер; розлючений присутністю лоцмана, якого він терпіти не міг, капітан Маркус був надто поглинений своїми емоціями і тому не помітив, як місіс Голідей звільнила Елізабет із ув’язнення і вивела на палубу, щоб з гордістю справжньої господині показати те, що ця доброчесна жінка назвала «визначними місцями цієї найвеличнішої бухти у світі».

І дійсно – Елізабет бухта теж видалася величною. Дівчина поглинала поглядом масивні жовтогарячі крутосхили, увінчані густими блакитно-сірими лісами. Потім перед її очима з’явилися піщані затоки, пологі схили і дедалі частіші ознаки присутності людини. Дерева – високі й тонкі – змінилися незліченними рядами будинків, хоча де-не-де на береговій смузі вигулькували довкола величних особняків, яким місіс Голідей давала стислі і ємкі характеристики, що коливалися від засудження до знеславлення.

Довколишнє повітря було густо просякнуте вологою, сонце палило нестерпно, і над усією красою цієї величної бухти панував жахливий сморід. Елізабет помітила, що вода була аж коричневою від бруду.

– Березень – не найкращий місяць для візиту, – зауважила місіс Голідей, спершись на поруччя. – Завжди така спекотна волога! У лютому та березні ми завжди молилися, щоб швидше війнув Садерлі Бастер – різкий свіжий вітер з півдня, який приносить прохолоду. Елізабет, сморід дуже тобі заважає?

– Дуже сильно, – відповіла Елізабет, біла як полотно.

– То каналізаційні стоки, – пояснила місіс Голідей. – Сто сімдесят з гаком тисяч мешканців – і всі відходи стікають у бухту, перетворюючи її на справжнісіньку вигрібну яму. Наскільки мені відомо, влада має намір щось із цим робити, але це, мабуть, станеться тоді, коли на горі рак свисне, як каже мій син Бенджамін. Він – член міської ради. З водою теж великі проблеми. Звісно, ті дні, коли вода продавалася по десять шилінгів за цебро, вже минули, але й досі вона є досить коштовною. Лише фантастично багаті люди можуть дозволити собі водогін. – Місіс Голідей презирливо пирхнула. – Ясна річ, містер Джон Робертсон та містер Генрі Паркс не страждають через проблеми з водопостачанням!

Тут з’явився капітан Маркус і загримотів:

– Поверніться до своєї каюти, міс Драмонд! І негайно!

Там Елізабет і залишилася, поки «Аврору» тягнули до причалу; все, що дівчина змогла побачити крізь ілюмінатор, – це численні щогли, все, що змогла почути, – це натужні крики та чахкання двигуна.

Коли через кілька годин – принаймні їй так здалося – у двері каюти постукали, Елізабет притьмом зіскочила з койки і серце схвильовано закалатало. Але то був лише Перкінс – пасажирський стюард.

– Ваші валізи вивантажили на берег, міс, і ви мусите прослідувати за ними.

– Місіс Голідей? – гукнула Елізабет, йдучи слідком за стюардом крізь хаотичний світ лебідок, які опускали на причал ящики у великих, плетених з мотузок кошиках, червонолицих чоловіків у фланелевих сорочках і моряків, які свистіли та щось весело вигукували.

– Місіс Голідей? Та вона вже давно зійшла на берег. Попрохала дати вам ось це. – Перкінс засунув руку в кишеню жилетки і видобув звідти невеличку картку. – Якщо вона вам знадобиться, ви зможете знайти її за вказаною адресою.

Елізабет зійшла по трапу на брудні дошки причалу, де громадилися стоси великих та малих ящиків. «Де ж мої валізи?» – подумала вона.

Знайшовши валізи у відносно спокійному місці – біля стіни якогось хиткого сараю, Елізабет поклала гаманець собі на коліна і схрестила поверх нього руки. Куди вирушати, що робити? Гадаючи, що Александр Кінрос, побачивши клітчасту тканину, відразу ж її упізнає, Елізабет заздалегідь надягнула одне зі своїх саморобних платтів, але погода була явно не для саржевої вовни; мабуть, подумала вона, знемагаючи від спеки, мало з того, що вона привезла з собою у валізах, знадобиться у такому кліматі. Піт рясними краплями вкрив обличчя Елізабет; він стікав по шиї з волосся, схованого під досить тугим чепчиком, і просочувався з її ситцевої білизни на клітчасту тканину плаття.

Сталося так, що саме Елізабет першою впізнала його – завдяки опису міс МакТавіш. Вона сиділа, вдивляючись у вузький прохід між купами спущеного на причал вантажу, – і раптом побачила чоловіка, який ішов так, наче увесь світ належав йому. Високий і худорлявий, він був вдягнений незвично для її очей, що призвичаїлися до чоловіків у робочій фланелі та кепках, або у розкішних спідницях шотландських горців, або ж у солідних костюмах, накрохмалених сорочках та жорстких капелюхах. На Александрові були м’які брюки, пошиті з якоїсь жовтувато-коричневої шкіри, ненакрохмалена сорочка з легким шарфом на шиї, розстебнутий піджак з такої ж самої шкіри, яка звисала довгою бахромою на швах та по краях, і низький коричневий капелюх з широкими крисами. Під капелюхом виднілося засмагле обличчя; чорне волосся кучерями спадало на плечі, а темна борода та трохи світліші вуса були ретельно підстрижені точнісінько в такому стилі, який, якщо вірити зображенням, був притаманний самому Дияволу.

Вона підвелася, і в цю мить він теж її помітив.

– Елізабет? – спитав Александр, простягаючи руку.

Але вона не взяла його руки.

– Так ви знаєте, що я – не Джин?

– Чому б це я думав, що ти – Джин, коли ти – точно не Джин?

– Але ж ви… ви писали про Джин, – затнулася вона, не наважуючись поглянути йому в очі.

– Твій батько відповів мені і натомість запропонував тебе. Узагалі-то це не має великого значення, – сказав Александр Кінрос і, повернувшись, дав знак чоловіку, який ішов слідком за ним. – Поклади її валізи у візок, Самерсе. А я відвезу її до готелю в екіпажі. – І додав, знову обернувшись до Елізабет: – Я б знайшов тебе швидше, якби не виявилося, що мій динаміт прибув на цьому ж судні. Мені довелося вивантажувати його і складати у безпечному місці, поки ним не заволодів який-небудь заповзятливий шахрай. Ходімо.

Узявши Елізабет під руку, Александр вивів її крізь прохід на неймовірно широку вулицю, яка була одночасно і складом, і головною артерією міста. На вулиці було повно чоловіків, які довбали кайлами її дерев’яне покриття.

– Крізь доки збираються прокласти залізничну колію, – пояснив Александр Кінрос, підсаджуючи Елізабет в один з найманих екіпажів біля тротуару. І відразу ж додав, усівшись поруч із нею: – Тобі жарко. У такій одежі – не дивно.

Зібравши докупи свою сміливість, Елізабет повернула голову, щоб як слід до нього придивитися. Мала-таки рацію міс МакТавіш – Александр не був красенем, хоча мав досить правильні риси обличчя. А може, то через те, що ті риси обличчя не були притаманні Драмондам і Маррі? Важко повірити, що він був її старшим двоюрідним братом. А що викликало у Елізабет неприємний холодок на спині, так це чітка схожість Александра з Дияволом. І не лише в бороді та вусах; його брови були колючі та чорні, як вороняче крило, а глибоко посаджені й обрамлені довгими віями очі – такі темні, що важко було розрізнити зіниці.

Він поглянув на неї так само прискіпливо, але з меншою цікавістю.

– Я гадав, що ти русява – як і Джин, – мовив він.

– Я вдалася в чорнявих шотландців на ім’я Маррі.

Александр посміхнувся; як і казала міс МакТавіш, то і справді була прекрасна й дивовижна посмішка, але Елізабет аж ніяк не зомліла, забачивши її.

– Я теж, Елізабет, – сказав він і, взявши її за підборіддя, повернув обличчям до сліпучого сонця. – Але в тебе дивовижні очі – темні, але не карі й не чорні. А темно-блакитні. От і добре! Є шанс, що наші сини на вигляд будуть більше шотландцями, аніж ми з тобою.

Від його дотику вона зніяковіла; а згадка про майбутніх синів їй не сподобалася. Щойно Елізабет відчула, що не образить його, вона відсунулася від його руки і уставила погляд на гаманець у себе на колінах.

Конячка тягнула екіпаж угору, від причалів до досить великого міста, яке, на недосвідчений погляд Елізабет, було таким само гамірливим та повним життя, як і Единбург. Його вузенькі вулиці заполонили екіпажі, фури, двоколки, возики, фургони та омнібуси на кінній тязі. На вулицях поряд зі звичайними будинками були і крамниці незвичного вигляду – через довгі навіси з краями, що доходили аж до тротуару. На жаль, ці навіси приховували вміст вітрин від подорожніх, що їхали у міському транспорті повз.

– Це навіси, – пояснив Александр, неначе читаючи її думки – і таким чином виявляючи іще одну притаманну Дияволу рису. – Під ними ховаються покупці, коли йде дощ, або рятуються у затінку в спекотну погоду.

Елізабет промовчала.

Через двадцять хвилин екіпаж різко звернув у досить широку вулицю, де з одного боку був парк із травою, здавалося, зовсім сухою. Посеред вулиці тяглася подвійна колія: у цьому місті громадський транспорт мав вигляд трамваїв на кінній тязі, тобто конки. Кучер спрямував екіпаж до тротуару і зупинив його біля жовтого будинку з пісковця з доричними колонами на вході. Швейцар у розкішній уніформі допоміг Елізабет і Александру вийти з екіпажа і шанобливо вклонився Александру, а коли той вклав йому в руку золоту монету, поклін його став іще шанобливішим.

Готель був просто неймовірно розкішним. Вражаючі сходи, скрізь – темно-червона плюшева оббивка, величезні вази з дивовижними квітами, блискуча позолота на рамах картин, а також – на столах та підставках. У величезній кришталевій люстрі яскраво палали свічки. Слуги в лівреях взяли у Елізабет її валізи, а тим часом Александр повів її не до сходів, а до якоїсь конструкції, схожої на гігантську кліть з мідного мережива, де на них чекав іще один слуга в лівреї – рукою в елегантній рукавичці він розчахнув двері дивовижної конструкції. Щойно всі вони опинилися всередині кліті, вона смикнулася, затремтіла – і почала підніматися! Наполовину спантеличена, наполовину перелякана, Елізабет дивилася, як від неї віддаляється вестибюль, потім побачила поперечний розріз підлоги, а ще за мить – коридор у темно-червоних тонах. Попискуючи та поскрипуючи, пташина клітка піднімалася далі. Чотири, п’ять, шість поверхів угору! Нарешті кліть затремтіла, зупинилася і випустила своїх пасажирів.

– Ти що – жодного разу ліфта не бачила, Елізабет? – здивовано спитав Александр.

– Ліфта? Якого ліфта?

– Ну, підйомника – по-американськи. Їх рухає гідравліка, тобто тиск рідини. Ліфти – абсолютно новий винахід. Оцей – поки що єдиний у Сіднеї, але невдовзі всі комерційні будівлі ставатимуть дедалі вищими і завдяки ліфтам людям не доведеться ходити вгору сотнями сходинок. Я користуюся цим готелем саме через ліфт. Найкращі номери – на верхньому поверсі, бо там більше свіжого повітря, менше шуму і гарна панорама. – Витягнувши з кишені ключ, Александр відімкнув двері і розчинив їх. – Це твій номер, Елізабет. – Потім він витягнув з кишені годинника, подивився час і вказав на великий годинник, що цокав на полиці над каміном. – Невдовзі з’явиться покоївка, щоб розпакувати твої речі. Тобі до восьмої треба прийняти ванну, відпочити і перевдягнутися для вечері. І надягни, будь ласка, вечірню сукню.

І з цими словами Александр зник у коридорі.

У Елізабет підігнулися коліна, але зовсім не через чарівну посмішку Александра Кінроса. Яка пишна й розкішна кімната! Уся у блідо-зелених тонах, широченне ліжко з балдахіном, поруч – стіл та крісла, а межи ліжком і диваном – щось схоже на хрест. Високі засклені двері вели на невеличкий балкон – Александр і справді мав рацію: з балкона розлягалася велична й прекрасна панорама! Ніколи в житті Елізабет не доводилося бувати вище другого поверху. От якби побачити і озеро Лох-Левен, і все графство Кінрос із такої висоти! Перед нею лежав увесь східний Сідней: канонерки в гавані, численні ряди будинків, а далі – ліси на пагорбах та вздовж берегів бухти, яка і справді видавалася найвеличнішою у світі. Що ж до свіжого повітря… Тільки не для чутливого носа Елізабет, який і на шостому поверсі відчував отой сморід, що стояв у бухті.

У двері постукали. Увійшла служниця і принесла тацю з чаєм, бутербродами та тістечками.

– Ви б спочатку прийняли ванну, міс Драмонд. Покоївка підігріє чай, коли ви будете готові, – мовила служниця поважним тоном.

Елізабет виявила, що за дверима біля ліжка є величезна ванна, а також, за словами служниці, гардеробна кімната з дзеркалами, комодами та шафками.

Напевне, Александр пояснив служниці, що нічого подібного його нареченій іще не доводилося бачити, бо ця жінка, не змінюючи підкреслено байдужого виразу обличчя, взяла ініціативу в свої руки і показала Елізабет, як користуватися унітазом, а потім усадовила її у масивну ванну і вимила брудну голову та солону від поту шкіру з такою невимушеністю, наче їй кожного дня доводилося бачити оголених жінок.

«Отже, Александр Кінрос», – подумала Елізабет, сьорбаючи чай. Перші враження бувають оманливими; вони часто формуються під впливом пліток, якогось випадку, незнання та упередженості. Александрові Кінросу вкрай не поталанило: він був дуже схожий на зображення Диявола, яке доктор Маррі навмисне повісив на стіні кімнати, де діти студіювали Біблію. Метою цього заходу було налякати дітей його прихожан, і цієї мети було досягнуто: тонкі губи, викривлені у презирливій усмішечці, моторошні чорні провалля очей, злостивість, що зачаїлася у хитро вигнутих бровах та куточках рота. Для повної схожості з Дияволом Александру Кінросу бракувало лише рогів.

Здоровий глузд підказував Елізабет, що то лише випадковий збіг, але вона і досі була більше дитиною, аніж жінкою. Отаким чином, абсолютно ненавмисне Александр Кінрос з’явився у її житті з карбом невиправної вади, і вона відразу ж відчула до нього відразу. Її жахала сама лише думка про одруження з цим чоловіком. Коли ж це станеться? Дай, Боже, щоб не скоро!

«Як же мені, дивлячись у ці бісівські очі, сказати їх власнику, що не такого чоловіка я для себе прагнула? – мучилася Елізабет запитанням. – Мері вже розповіла мені, чого слід очікувати в ліжку, і, судячи з її розповіді, нічого радісного та приємного у цьому немає. Доктор Маррі чітко дав зрозуміти, що жінка, якій подобається статевий акт, – однаково що повія. Господь Бог зробив так, що лише чоловіки отримують від цього задоволення. Жінки є джерелом зла та спокуси, тому саме вони винуваті в тому, що чоловіки стають жертвами плотської пристрасті. Саме Єва спокусила Адама, саме Єва увійшла у змову зі Змієм, під чиєю маскою крився Диявол. Єдине задоволення, дозволене жінкам, – це діти. Мері сказала мені, що, коли дружина є надто чутливою, вона схильна відокремлювати те, що відбувається у ліжку, від особи свого чоловіка, який у всьому іншому є її товаришем. Але ж я не можу уявити Александра своїм товаришем! Він лякає мене навіть більше, ніж доктор Маррі».

Як зауважила міс МакТавіш, обручі вже вийшли з моди, але об’ємисті спідниці і досі були в ходу. Під ними ховалися численні нижні спідниці – шар за шаром. Нижні спідниці Елізабет були надзвичайно непрезентабельними: пошиті з небіленої бавовни, та ще й без прикрас. Лише одна вечірня сукня, змайстрована міс МакТавіш, але навіть вона нічим особливим не вирізнялася. Це Елізабет збагнула, коли служниця допомагала їй вдягнутися.

На щастя, газові пальники у холі горіли тьмяно; Александр ковзнув по ній поглядом і схвально кивнув. На ньому були фрак і біла краватка. Таке модне вбрання Елізабет доводилося бачити лише на сторінках журналів. Чорно-біле тло іще сильніше відтіняло мефістофельські риси Александра, та Елізабет узяла його під руку і дозволила провести себе до ліфта, який уже чекав на них.

Коли вони спустилися до вестибюля, Елізабет, убрана в темно-синє клітчасте плаття, іще більше усвідомила провінційну обмеженість сільської Шотландії та швацького вміння міс МакТавіш: вигляд жінок, які походжали під ручку з поважними панами, зменшив її самооцінку мало не до нуля. Руки та плечі цих жінок були оголені, їхні стани оповивав або пишний шовк, або пінисте мереживо; їхні талії були тонкі; спідниці збиралися ззаду у великі жмути, що каскадами спадали на підлогу; їхні тугі рукавички піднімалися вище ліктів, широкі зачіски пишними копицями здіймалися угору, а напівоголені груди виблискували діамантами.

Коли Елізабет і Александр увійшли до їдальні, усі завмерли і обернулися, щоб їх обдивитися; чоловіки з серйозним виглядом кивнули Александру, а жінки швиденько причепурилися. Зарозумілий і пихатий офіціант провів їх до столика, за яким уже сиділи двоє людей – літній чоловік у «вечірньому вбранні» (Елізабет невдовзі мала засвоїти цей вираз) та жінка у бездоганній сукні й так само бездоганних діамантових прикрасах. Чоловік підвівся і вклонився, жінка ж сиділа з застиглою посмішкою на непроникному обличчі.

– Елізабет, знайомся: це – Чарльз Дьюї та його дружина Констанція, – сказав Александр, коли Елізабет сіла на стілець, який присунув їй офіціант.

– Ви така чарівна, моя люба, – мовив містер Дьюї.

– Так, чарівна, – луною відгукнулася місіс Дьюї.

– Чарльз та Констанція завтра будуть свідками на нашому весіллі, – пояснив Александр, беручи в руки меню. – У тебе є якісь улюблені страви, Елізабет?

– Ні, сер, – відповіла вона.

– Ні, Александре, – поправив він.

– Ні, Александре.

– Оскільки я маю уявлення про харчі, які ти споживала вдома, то віддамо перевагу простим стравам. Гокінсе, – звернувся він до офіціанта, що стояв поруч, – смажену камбалу, шербет і ростбіф. Міс Елізабет – великий шматок, мені – не дуже.

– Палтус у тутешніх водах не водиться, – зауважив містер Дьюї. – Тому доводиться обходитися камбалою. Рекомендую вам спробувати устриці. Смію заявити, що тут вони – найкращі у світі.

– Що собі замислив Александр? Одружитися з цією дитиною? – спитала Констанція Дьюї, коли вони з чоловіком піднялися ліфтом на п’ятий поверх.

Чарльз Дьюї весело вишкірився і звів брови.

– Ти ж знаєш Александра, моя люба. Це розв’яже багато проблем. Поставить на місце Рубі і водночас дасть йому дівчину достатньо молоду, щоб виліпити з неї те, що йому до вподоби. Надто вже довго він був одинаком. Якщо він не заведе собі сім’ю, то невдовзі не матиме часу навчити синів керувати його імперією.

– Бідолашна дівчинка! У неї такий сильний акцент, що я ледь її розуміла. А оте жахливе плаття! Так, я знаю Александра, і знаю, що йому до вподоби розкішні жінки, а не кепсько вдягнені дівчата. Згадай лишень Рубі.

– А що тут згадувати, Констанціє? Забачивши її, чоловіки завжди пускають слину, і я теж – але лише як глядач, не більше, – відказав Чарльз, який був у прекрасних стосунках зі своєю дружиною і міг дозволити собі пожартувати таким чином. – Однак маленька Елізабет учинить тут справжнісінький фурор, якщо її належним чином переробити й ушляхетнити. Ти сумніваєшся, що Александр здатен її переробити? Я – ні.

– Та вона ж боїться його, – мовила Констанція із впевненістю в голосі.

– А що ж тут дивного? Цього і слід було чекати, хіба ж ні? У всьому цьому жорстокому й несправедливому місті навряд чи знайдеться хоч одна шістнадцятирічна дівчина, яка б зростала під таким надійним захистом, як Елізабет. Я певен, що саме тому він і виписав її сюди. Александр може гуляти собі з Рубі та десятком інших жінок, але він – той чоловік, котрий вимагатиме від своєї майбутньої дружини незайманості. Це в ньому проявилося шотландське пресвітеріанство, хоч як би вперто Александр не стверджував, що він – атеїст. З часів Джона Нокса ця церква ані на дюйм не відступила від своїх жорстких правил.

Наступного дня їх повінчали згідно з пресвітеріанським обрядом. Місіс Дьюї навіть подумки не висловила критики з приводу весільного плаття Елізабет – дуже простого, з коміром аж до горла, з довгими рукавами, прикрашеного лише ґудзиками, які йшли від коміра до талії. Сатин плаття тихо шелестів, його ситцева підкладка ніде не вибивалася назовні, а білі туфлі вигідно підкреслювали щиколотки, продовженням яких, на переконання Чарльза Дьюї, були довгі й красиві ноги.

Наречена поводилася стримано, наречений – спокійно і впевнено; впевненими голосами виголосили вони свої клятви. Коли їх проголосили чоловіком та дружиною, Александр підняв вуаль над обличчям Елізабет і поцілував її. Хоча для подружжя Дьюї цей поцілунок з боку видався абсолютно природним, Александр відчув, як Елізабет здригнулася і ледь-ледь відсахнулася. Але момент минув, і після теплих привітань від містера та місіс Дьюї за порогом церкви молоді та їхні свідки розійшлися, бо подружжю Дьюї треба було повертатися додому, в якусь місцину під назвою Данлі, а містер та місіс Кінрос пішли назад до готелю, щоб пообідати.

Цього разу всі в їдальні зааплодували, коли молоді увійшли туди, бо Елізабет і досі була вбрана у весільне плаття. Густо почервонівши, вона сором’язливо уставилася собі під ноги. На їхньому столику стояли білі квіти – хризантеми з маргаритками; сідаючи, Елізабет похвалила красивий букет, аби що-небудь сказати, щоб розвіяти свою ніяковість.

– Осінні квіти, – сказав їй Александр. – Пори року тут навпаки. Нумо ж, випий келих шампанського. Тобі доведеться навчитися любити вино. Що б там тобі не казали в церкві, а навіть Ісус Христос та його жінки пили вино.

Проста обручка, здавалося, пекла її вогнем, але ще більше пік її ще один перстень на тому ж пальці – перстень з великим діамантом завбільшки з фартинг. Коли Александр подарував їй його під час ленчу, вона не знала, куди й очі подіти; найменш за все їй хотілося дивитися в коробочку, яку він тримав у простягнутій руці.

– Тобі нецікаві діаманти? – спитав він її.

– Та ні, цікаві, дуже цікаві! – ніяково вичавила Елізабет. – Але ж чи доречно це? Він – такий великий і… помітний…

Александр спохмурнів.

– Діамант – традиційна прикраса, а діамант МОЄЇ дружини має відповідати її становищу. – З цими словами він нахилився над столом, узяв Елізабет за руку і насунув перстень на її третій палець. – Розумію: все це, напевне, дуже дивно і незвично для тебе, Елізабет, але ти – моя дружина і тому повинна мати найкращі речі і надягати найкращі речі. Завжди. Бачу, дядько Джеймс ввірив тобі лише маленьку частку тих грошей, які я вислав, але, якщо чесно, саме цього я і очікував. – Він саркастично посміхнувся. – Отакий він і є, дядько Джеймс. Рахує кожен гріш. Але то все – у минулому, – вів далі Александр, огорнувши її руку своїми долонями. – Відсьогодні ти – місіс Кінрос.

Мабуть, вираз її очей змусив його перерватися. З нехарактерною незграбністю Александр різко підвівся і, підходячи до балкона, мовив:

– Сигара… Я полюбляю викурити сигару після їжі.

На цьому тему було вичерпано; наступного разу Елізабет побачила його лише в церкві.

А тепер вона була його дружиною і мала якось з’їсти страву, яку їй зовсім не хотілося їсти.

– Я не голодна, – прошепотіла Елізабет.

– Воно й видно. Гокінсе, подайте місіс Кінрос тушковану телятину та ароматне суфле.

Решта часу в їдальні минула, неначе в якійсь тісній розумовій шафі, яку їй згодом ніколи не вдавалося ані відчинити, ані зламати. Пізніше Елізабет збагне, що сум’яття, тривога та збудженість, що нуртували в її душі, пояснювалися надмірною швидкістю подій, напливом численних і досі не знаних емоцій. Її не лякала перспектива шлюбної ночі, думка про яку таїлася в закутку свідомості. Її лякала перспектива довічного ув’язнення з чоловіком, якого вона не могла покохати.

«Акт» (за висловом Мері) мав статися в її ліжку; ледь встигла вона надягнути нічну сорочку і ледь встигла піти від неї служниця, як двері на протилежному боці кімнати розчинилися і увійшов її чоловік, вдягнений у квітчасту шовкову піжаму.

– Хочу опинитися з тобою в ліжку, – мовив він, посміхаючись, а потім обійшов усі пальники, гасячи їх один за одним.

Отак набагато краще! Вона його не бачитиме, а якщо вона його не бачитиме, то не бачитиме і своєї ганьби.

Александр сів боком на ліжко, а потім повернувся до Елізабет, підклавши під себе одну ногу. Напевне, він здатен був бачити у темряві. Але величезне напруження, яке вона відчувала, ослабло: він здавався таким спокійним, таким розслабленим, таким невимушеним…

– Ти знаєш, що зараз має статися? – спитав він.

– Так, Александре.

– Спочатку буде боляче, але згодом ти навчишся мати від цього задоволення. Старий нечестивець Маррі – він і досі священик?

– Так! – перелякано розкрила рота Елізабет, вражена такою характеристикою доктора Маррі – наче це він був Дияволом, а не Александр!

– Він більше винуватий у людських нещастях, аніж тисяча пристойних і чесних нехристів китайців.

Зашелестів шовк – то Александр ліг поруч із нею, просунув руки під покривалом і стиснув її у своїх обіймах.

– Ми тут разом не лише для того, щоб створювати дітей, Елізабет. Те, що ми зараз робитимемо, освячено нашим шлюбом. Це – акт кохання. Акт любові. Не лише плотської любові, але й любові розумової і навіть духовної. І для тебе немає в ній нічого сороміцького та гідного осуду.