Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 39 страниц)
Розділ 6
Лялька Анни
– Я ж не могла проігнорувати побажання батька, – виправдовуючись, сказала Нелл.
– Звісно, що не могла, – мовила Елізабет, начебто не розсердившись. – Так навіть вийшло на краще. Якщо вдуматися, то я придала цьому інциденту аж надто велике значення.
– Якому це інциденту?
– Анна розсердилася на Доллі і вдарила її.
Нелл пополотніла.
– Мамо, ні!
– Це трапилося лише раз, десь півтора місяці тому.
– А як це сталося? І чому?
– Чесно кажучи – не знаю. Взагалі-то ми ніколи не лишаємо Анну наодинці з малою, але в той час, коли трапилося лихо, Півонія на них не дивилася, а щось шила. Ось тоді Доллі раптом верескнула – і як розплакалася! Коли ж Півонія підійшла, щоб подивитися, Анна її не підпустила. «Погана лялька, погана!» – повторювала вона. – Елізабет безпорадно поглянула на Нелл, наче виправдовуючись. Нелл іще ніколи не доводилося бачити такого виразу в материних очах. – Вона тримала Доллі за руку і викручувала її та смикала. Бідолашна дитина намагалася вирватися і верещала як різана – я саме проходила коридором і почула її крик, що було, слава Богу, якраз вчасно. Анна ніяк не хотіла відпускати Доллі, щипала її та смикала, приказуючи: «Доллі погана, погана». Тільки удвох з Півонією вдалося нам видрати у неї дитинча, а потім півдня його заспокоювали. У малої вискочив величезний синець, і вона багато днів не підходила до Анни. Це розізлило Анну. Ти ж знаєш її, вона добродушна і ніколи не злиться. Просто некерована під час менструацій – от і все. Та все ж ми вирішили ненадовго віддати їй Доллі – і подивитися, як вона поведеться. І її злість відразу ж пропала. На щастя, Доллі не заперечувала: мені здається, вона вже настільки виросла, що пам’ять про завданий біль важить менше, аніж розлука з матір’ю.
– А що це за Півонія? – нахмурилася Нелл.
– Дівчина з родини Вонґів. Її прислала Рубі, коли Доллі навчилася ходити й говорити. Не стільки щоб замінити Джейд, скільки щоб допомогти мені.
– Вона така сама, як і Джейд?
– Мабуть, ні, але так само віддана і старанна.
– Треба було проігнорувати батька та їхати додому, – пробурчала Нелл. – Ходімо подивимося на них, мамо.
Дитяча кімната виглядала так, хоч картину малюй, – настільки бездоганна була вона у кожній своїй деталі. Нова дівчина Вонґ сиділа, скоцюрбившись, біля Анни, а та тримала Доллі на колінах – дві чорні голівки, одна з прямим волоссям, друга – з кучерявим, обидві схилені над миловидною світловолосою дівчинкою, пухкенькою та з ямочками на щоках.
Востаннє Нелл бачила Доллі, коли та була іще немовлям, а тепер перед нею було майже дворічне дитинча зі світлими кучерями, янгольським личком та аквамариновими очима. Її брови та вії були брунатними, вказуючи на те, що світле волоссячко з часом потемніє, а вираз її обличчя не нагадував ані Александра, ані Елізабет. Безперечно, вона була схожою на свого батька.
Коли Анна підняла очі і побачила Нелл, її обличчя вкрила посмішка; вона відкинула Доллі вбік – це не було чимось несподіваним, бо Півонія з готовністю підхопила дитину і, неушкоджену, поставила на підлогу.
– Нелл, Нелл, Нелл! – закричала Анна, простягуючи руки.
– Привіт, люба моя, – сказала Нелл, обнімаючи та цілуючи сестру.
– Доллі, де Доллі? – вимогливо спитала Анна.
– Ось, – відповіла Півонія, подаючи їй дівчинку.
– Доллі, моя Доллі, – сказала Анна, звертаючись до Нелл і сяючи від радості.
– Привіт, Доллі. Ти мене пам’ятаєш чи ні? – спитала Нелл, беручи малесеньку ручку. – Я – твоя тітонька Нелл.
– Тітонька Нелл, – чітко вимовила дівчинка і посміхнулася.
– Можна мені взяти її на руки, Анно?
Анна нахмурилася і підозріло поглянула на сестру з-під красивих темних брів, і на якусь мить Елізабет і Нелл здалося, що Анна знову напуститься на сестру, як і раніше, до народження Доллі. Але Анна підняла дитину з колін і безтурботно кинула її Нелл.
– Ось, тримай! – Заперечний імпульс явно вщух.
Провівши півгодини з Анною та Доллі, Нелл заморилася більше, аніж під час сутичок з білими студентами в університеті, але це також додало їй упевненості сказати те, що мало бути сказано.
– Мамо і тату, – сказала вона в бібліотеці, де вони зібралися утрьох. – Я хочу обговорити з вами одну невідкладну справу.
Відчувши, про що йтиметься, Елізабет внутрішньо зіщулилася, а Александр запитливо відірвав очі від келиха з вином, у який він задумливо дивився.
– Це про Анну та Доллі.
– А що з ними не так? – спитав Александр, подавляючи позіхання.
– Вам доведеться їх роз’єднати.
Він ошелешено глянув на неї.
– Роз’єднати? Навіщо?
– Тому що Доллі – жива дитина, до якої Анна ставиться так, начебто вона – ганчіркова лялька. Пам’ятаєте, що трапилося, коли кілька років тому їй подарували цуценя? Вона його надто сильно стиснула, воно її вкусило – і вона розмазала його мозок по стінці, схопивши його за ноги і гепнувши об куток. Така сама доля чекає і на Доллі, яка вже достатньо велика та незалежна і має право на хоч трохи свободи. Свободи, яку Анна не бажає їй дати. Ганчіркові ляльки завжди під рукою, їх можна закинути в куток, а потім знову взяти, коли захочеться.
– Та ти перебільшуєш, Нелл, – мовив Александр.
– Точно перебільшуєш, – піддакнула матір. – Бо Анна любить Доллі.
– Вона і цуценятко любила, ну то й що? Я не перебільшую! – підняла вона голос, у якому зазвучали різкі нотки. – Татку, хіба мама не казала тобі, як Анна ущипнула Доллі за руку кілька тижнів тому? І як на руці в Доллі вискочив величезний синець?
– Ні, – відповів Александр, ставлячи на стіл келих з вином.
– Але ж то було лише один-єдиний раз, Нелл, лише один раз, – заперечила Елізабет. – І нічого подібного відтоді не траплялося.
– Та ні, мамо, воно трапляється кожного разу, але ти відмовляєшся це бачити. Анна швиргає Доллі по кілька разів на день, наче вона – бездушна лялька, і лише завдяки Півонії – дуже гарній дівчині – вона не забивається і не зазнає травм. – Нелл підійшла до батька, сіла йому на коліно і, поклавши руку йому на плече, поглянула на нього своїми волошковими очима. – Татку, цій ситуації треба покласти край. Якщо так триватиме й далі, Доллі отримає серйозну травму. Або Півонія не буде достатньо близько, щоб спіймати її, або Анна відмовиться її віддавати і заходиться карати «погану ляльку». Це стосується як Півонії, так і тебе, мамо.
– Зрозумів, – мовив Александр. – Тепер зрозумів.
– Ми збільшимо пильність, – запевнила Елізабет, кинувши на зрадливу доньку презирливий погляд. – Вони ж мати й донька! Анна няньчить Доллі ось уже рік і вісім місяців. Якщо ми їх розлучимо, Анна усохне й помре.
– О мамо, невже ти гадаєш, що я над цим не подумала?! – скрикнула Нелл, повернувши до неї голову. – Ти гадаєш, що мені про все це приємно говорити? Анна – моя сестра! Я люблю її! І любитиму завжди. Але вона завжди була інфантильною, а тепер невпинно регресує. Після народження Доллі вона була така спокійна, така сумирна, обходилася з дитиною так, наче збагнула, що то – жива істота. Але зараз усе змінилося. І настрій та поведінка її погіршуються. Вона стала впертою і навіть владною – можливо тому, що їй усе життя потурали. Ніхто жодного разу не дав їй ляпаса за непослух, не намагався відчитати за прогрішення.
– А вона ніколи не заслужувала ляпасів! Що я аж ніяк не можу сказати про вас, пані! – відрізала Елізабет.
– Згодна, – спокійно мовила Нелл. Її увага переключилася на батька. – Тату, ти мусиш ужити заходів.
– Ти маєш рацію – як завжди. Так, я мушу вжити заходів.
– Ні! – скрикнула Елізабет, підскочивши на ноги і розплескавши похапцем свій херес. – Ні, Александре, я не дозволю!
– Нелл, вийди геть, – сказав Александр.
– Але ж, батьку…
– Не зараз. Просто йди геть.
– Настала остання фаза, – мовив Александр, щойно за Нелл зачинилися двері. – Спочатку я був Татта, потім – татко, а тепер я – батько. Нелл стала дорослою.
– І стала твоєю копією: холодною та бездушною.
– Ні, вона стала сама собою. Розумною і цікавою. Сядь і заспокойся, Елізабет.
– Ні, не сяду, – відказала вона і стала ходити туди-сюди.
– Зараз же сядь! Я відмовляюся мати серйозну розмову з людиною, яка бігає по кімнаті, наче намагається втекти від правди.
– Анна – моя дитина, – сказала Елізабет, важко плюхаючись у крісло.
– А Доллі – твоя онучка, не забувай. – Він випрямився у кріслі, стиснув руки і втупив у Елізабет погляд своїх немиготливих ебонітових очей. – Елізабет, хоч як ти мене не любиш, хоч як ти не була б противною мені, але я – батько твоїх дітей і дід Доллі. Невже ти і справді вважаєш мене товстошкірим і не здатним осягнути усю глибину цієї трагедії? Невже ти вважаєш, що я не страждав, коли дізнався, що Анна розумово відстала? Що я не страждав через Джейд, якій довелося заплатити найвищу ціну? Невже ти гадаєш, що я, коли б міг, не зробив усе, щоб полегшити біль та страждання, серед яких жила Анна всі її п’ятнадцять років? Звісно, що зробив би! Я б поміняв місцями землю та небо, якби це хоч якось їй допомогло. Але трагедія ніколи не перестане бути трагедією. І вона лишається такою аж до свого страшного кінця. Мабуть, жодна дитина не змогла би бути такою обдарованою, як Нелл, без якоїсь противаги, якогось балансу. Але ти не можеш винуватити Нелл за те, що вона така! Тим більше ти не можеш винуватити ані мене, ані себе за те, якою є Анна. Примирися з фактами, люба моя. Анну та Доллі треба розлучити, поки не сталося найгірше.
Вона слухала, і по її щоках текли сльози.
– Я страшенно образила тебе, – сказала Елізабет, стримуючи ридання. – Але я не хотіла. І якщо зараз настав момент істини, то скажу, що ти не заслужив того, що я тобі зробила. – Вона стиснула пальці так, що вони аж побіліли. – Ти був до мене добрий та великодушний, і я знаю – тепер знаю, – що якби я повелася з тобою інакше, то ці гіркі слова ніколи б не були сказані. І Рубі тобі була б непотрібна. Але я не можу змінити себе, Александре. Не можу себе змінити.
Витягнувши хустку, він підійшов до неї, всунув її в руку Елізабет і притиснув її голову собі до стегна.
– Не побивайся так, Елізабет. Це не твоя вина, що ти не можеш не те що мене кохати, а навіть симпатизувати мені. Навіщо мучитися провиною за те, що ти не можеш змінити? Ти – рабиня обов’язку, але то я зробив тебе нею, коли народилася Анна. – Він погладив її волосся. – Шкода, що моя природна симпатія до тебе не повернулася. Я все ж надіявся, що з роками ти станеш мені ближчою. Але натомість ти іще більше віддалилася.
Її ридання стихли, але вона не сказала нічого.
– Полегшало?
– Так, – відповіла Елізабет, витираючись його хусточкою.
Александр повернувся у своє крісло.
– Тоді давай завершимо розмову. Ти знаєш не гірше за мене, що треба офіційно оформити заповіт. – На його обличчі з’явився якийсь дивний болісний вираз. – Ти, напевне, не знаєш, що я поклявся Джейд, що ніколи не віддам Анну до психлікарні. Боюся, вона знала набагато більше, аніж насмілювалася нам сказати. Вона знала про неминучість того, що невмолимо наближається, або чогось подібного. Тому нам треба зробити дві речі. Перше – це забрати Доллі у її природної матері, яка більше не здатна її доглядати. Друге – це вирішити, що робити з Анною. Триматимемо її тут у фактичному ув’язненні чи відправимо до ув’язнення деінде?
– А що це дасть, коли ми постійно триматимемо її тут під замком?
– Гадаю, Нелл скаже «ні». По-перше, Анна і досі перебуватиме неподалік Доллі, а вона ж така хитра – згадай, як вона вас усіх дурила, коли бігала на побачення з Семом О’Доннелом.
Елізабет натиснула кнопочку на столі, що стояв поруч.
– Місіс Сартіс, – сказала вона, коли з’явилася економка, – попросіть, будь ласка, Нелл, щоб вона зайшла до бібліотеки.
Щойно Нелл з’явилася з гордо піднятою головою, Елізабет швидко підійшла до неї, обняла та поцілувала в шоку.
– Вибач, Нелл, мені так шкода. Будь ласка, вибач мене.
– А тут нема чого вибачати, – сказала Нелл, сідаючи. – То був шок, я розумію.
– Нам треба поговорити з тобою про Анну, – мовила Елізабет.
Александр відкинувся на спинку крісла, на його обличчя упала тінь. А Елізабет почала нелегку розмову.
– Ми погоджуємося розлучити Доллі й Анну, а це означає, що ми маємо вирішити, що робити з Анною. Тримати її тут під замком чи перевести деінде?
– Я гадаю, що її треба відіслати, – мовила Нелл, і очі її затуманилися. – О’Доннел розчинив для Анни двері, і тепер їх уже неможливо зачинити. Гадаю, що саме цим пояснюється певне погіршення її стану. Ні, вона не розуміє, що саме створює їй дискомфорт. Однак вона розуміє, що чогось не вистачає, не вистачає чогось приємного, чим вона колись насолоджувалася. У її поведінці присутній елемент… е-е-е… фрустрації, і вона виміщає її на Доллі. Це так глибоко сховано, так загадково! Ми нічого не знаємо про те, як розумово відсталі люди сприймають світ, чи є у них якісь складніші емоції окрім ненависті та радості і щастя. Усе ж таки мені здається, що вони живуть складнішим життям, аніж ми припускаємо.
– А що ти побачила сьогодні, Нелл? – спитав батько.
– Певний елемент злоби, спрямованої проти Доллі: правда, батьку, вона швиргала її туди-сюди досить сильно. І той факт, що Доллі вже призвичаїлася до такого ставлення, свідчить про те, що воно триває вже досить довго. Але це не означає, що їй і далі вдаватиметься уникати травм, поки вона виросте достатньо великою, щоб самій навчитися їх уникати. Хіба ж нам можна і далі залишати її на милість Анни? А коли ми їх розлучимо, але Анна залишиться тут, то вона однаково колись до неї добереться.
– Ти пропонуєш, – спитала її Елізабет, – щоб ми не казали Доллі, що Анна – її матір? А натомість сказали, наприклад, що її матір – я?
– Так – допоки можна буде зберігати цю вигадку.
Александр слухав лише наполовину, а друга половина його свідомості тим часом намагалася знайти спосіб обійти обіцянку, яку він дав Джейд.
– А що, як послати Анну не до психлікарні, а до якогось надійного приватного будинку? Її наглядачами мусять бути жінки – з огляду на О’Доннела. Достатньо велике місце з парком, де вона могла б вільно гуляти і гратися, місце, яке б чимось нагадувало їй домівку? Нелл, чи зможе Анна нас забути? Чи зможе полюбити хоча б одну зі своїх наглядачок?
– Мені більше подобається цей варіант, аніж психлікарня, тату. І не сподобається, коли ми залишимо її тут. Якби ти знайшов підходящий будинок в Сіднеї, я би змогла контролювати догляд за нею.
– Контролювати догляд? – стурбовано спитала Елізабет.
Нелл глянула на матір поглядом свого батька.
– Так, мамо, за її доглядом доведеться влаштувати контроль. Люди бувають нечесними, особливо ті, які займаються доглядом за беззахисними. Вони неминуче стають жертвами дрібних жорстокостей та безцільної нелюдськості. Не питай, звідки я це знаю, просто я знаю – і все. Тому я контролюватиму той будинок: несподівано з’являтимуся там, шукатиму слідів побоїв, дивитимуся, чи тримають її в чистоті, і все таке.
– Це зв’яже тебе по руках та ногах, – пробурмотів Александр.
– Тату, мені вже давно час зробити щось для Анни. Досі це доводилося робити мамі.
– У мене були добрі помічниці, – сказала Елізабет, налаштована бути справедливою. – Уявляєш, що б то було, якби мені не надавали допомоги? У Кінросі є сім’я зі схожою проблемою.
– Так, але без такої додаткової проблеми, як Доллі. Та дівчина – каліка. У неї заяча губа, вовча паща, вона мала на зріст, – сказала Нелл.
– Звідки ти все це знаєш? – отетеріло спитав Александр.
– Я не раз бачила її, коли тут жила, тату. І вона мене зацікавила. Але вона й близько не проживе стільки, скільки може прожити Анна.
– І це – велике благо, – зауважив Александр.
– Але не для її матері! – різко втрутилася в розмову Елізабет. – І не для її братів та сестер. Бо вони люблять її.
Через тиждень Анна зламала Доллі руку і напала на Півонію, коли та спробувала врятувати настрашене дитя. Поки усмиряли Анну, яка оскаженіло відбивалася, поки забирали в неї – назавжди – дитя, якось умить ні в кого не лишилося до неї ані жалості, ані співчуття. До того часу, поки мало бути знайдене альтернативне приміщення у Сіднеї, Анну помістили в номер для гостей з маленьким фойє, яке можна було замкнути окремо від самих кімнат. Вікна довелося заґратувати, бо приміщення знаходилося на першому поверсі.
Александр та Нелл поквапилися до Сіднея шукати підходящий будинок, і у Нелл виникла ідеальна можливість висунути батьку свої пропозиції під час подорожі.
– Гадаю, – почала вона, – що зрештою нам доведеться спорудити будинок, тату. Майже неможливо знайти споруду з внутрішнім двором, тож Донні Вілкінс зможе нам такий будинок спроектувати. І все залишиться у нашому родинному колі, щоб публіка менше знала про Анну.
– Продовжуй, я слухаю, – мовив Александр, споглядаючи дочку зі змішаним почуттям здивування та скептицизму.
– У Драмойні та Розелі є великі ділянки землі, що доходять аж до гавані; я чула, що вони продаватимуться, бо настали важкі часи. Багато чоловіків, які могли дозволити собі особняки на дорогих ділянках, тепер оголошують себе банкротами, бо банки лопаються ліворуч, праворуч і в центрі. У «Апокаліпсису» теж погані справи, тату?
– Ні, Нелл, і ніколи не будуть.
Вона з полегшенням зітхнула:
– Тоді все гаразд. Я правильно мислю – земля біля бухти завжди буде гарним капіталовкладенням?
– Так, правильно.
– Тож коли ти купиш одну-дві ділянки у банкротів, ти не будеш у великому збитку?
– Ні, не буду. Але навіщо зациклюватися на гавані, коли у Воклюз та Пойнт-Пайпер можна за безцінь купити розкішний особняк?
– То фешенебельні та претензійні передмістя, тату, а люди з претензіями – вони сміховинні.
– Сподіваюся, ти нас не вважаєш претензійними?
– Люди з претензіями не обмежують себе усамітненими місцями на кшталт Кінроса, вони полюбляють бути якомога ближче до членів королівської родини чи до губернаторів. Набивати собі ціну, – пояснила Нелл, вживши новомодний вислів.
– А хто ж тоді ми такі, якщо ми не маємо сміховинних претензій і не набиваємо собі ціну?
– До огидності багаті люди, – серйозно відповіла вона. – Просто до огидності багаті люди.
– О Господи милосердний! Тому я мушу купити величезні ділянки землі з особняками в нудних передмістях типу Розель?
– Саме тому! – просіяла Нелл.
– Що ж, досить непогана ідея, – зауважив Александр, – за винятком одного. Тобі буде важко їздити з району Гліб до району Розель, щоб контролювати Анну.
– Та я іще й не думала про те, щоб помістити її де-небудь у Розелі, – заспокійливо відказала Нелл. – То буде пізніше, коли той особняк може стати осердям нового шпиталю. Не притулку для психічно хворих, а шпиталю. Де працюватимуть над тим, щоб винайти ліки для розумово хворих.
Александр зсунув брови, але задумливо, а не осудливо.
– Куди ти хилиш, Нелл, мені цікаво знати? Шукаєш спосіб, як витратити на філантропію мої огидні гроші?
– Та ні, не зовсім. Це більше стосується… ну…
– Давай, скинь камінь з душі, дівчино!
Нелл ковтнула слину, прокашлялася і безоглядно кинулася в невідомість.
– Татку, я не хочу продовжувати навчання на інженерному факультеті. Я хочу перейти на медичний.
– Медичний… І давно ти це вирішила?
– Точно не знаю – і це правда, – повільно відповіла вона. – Розумієш, це бажання завжди жило в мені, ще тоді, коли я розрізала своїх ляльок і робила для них штучні внутрішні органи. Але я ніколи не думала, що мені це вдасться, бо медичний факультет залишався єдиним, куди не пускали жінок. Але тепер на цей факультет стали приймати жінок – і вони туди просто юрмою пруть!
Александр не стримався і розсміявся.
– І скільки ж студенток у цій юрмі? – спитав він, витираючи очі.
– Чотири чи п’ять, – відповіла Нелл і теж розсміялася.
– А скільки там чоловіків-студентів?
– Близько сотні.
– На інженерному тобі довелося набагато важче, бо ти там була одна, і ти вистояла.
– Я вже звикла бути жінкою в чоловічому світі. – Вагон сіпнуло і хитнуло. – Якщо чесно, то я більше боюся, чи вдасться мені знайти спільну мову з отими студентками, аніж зі студентами.
Потяг в’їжджав до Літгоу, уповільнюючи хід; десь хвилин зо п’ять вони сиділи одне проти одного, не кажучи ні слова, Нелл – у болісному очікуванні, Александр – у роздумах.
– Ми ще ніколи не говорили про тебе та твої сподівання, еге ж?
– Так, ніколи, але якось ніхто й не піддав сумніву, що я вивчатиму саме інженерну справу, щоб працювати в нашій фірмі і, можливо, допомагати керувати нею.
– Це правда, але я не про це хотів сказати. Я мав на увазі твою спадщину. Яка складає сімдесят відсотків підприємства «Апокаліпсис Ентерпрайз».
– Тату!
– Я дуже жалкував, що в мене не народився син, – мовив Александр, насилу змусивши себе не відвести погляд. – Але у твоїй особі у мене з’явилася донька з геніальним мозком. Мозком, здатним розв’язувати будь-які технічні та математичні проблеми. Коли ти зростала, я поволі почав вірити в те, що ти, незважаючи на свою стать, станеш не гіршим адміністратором, аніж будь-який син. Навчання на інженерному факультеті було способом підготувати тебе до твоєї спадщини. Ось на що я сподіваюся: що ти збережеш свій здоровий глузд і одружишся з розумним чоловіком, який доповнить твій геніальний інтелект і стане твоїм партнером у всьому.
Нелл підвелася, підійшла до вікна і визирнула надвір, щоб подивитися, як потяг з Кінроса переводять на бокову колію, щоб відчепити їхній вагон.
– Потяг з Батерста запізнюється, – нарешті сказала вона.
– Легше говорити, коли не торохтять колеса. – Александр дістав сигару і підкурив її. – Давай укладемо угоду, Нелл.
– Яку іще угоду? – підозріло спитала Нелл.
– Закінчуй інженерний факультет – і я не заважатиму тобі вивчати медицину. На той час ти вже один диплом матимеш. Може, на медичному й більше жінок, аніж на інженерному, але я не матиму такого ж впливу на його викладачів, як на власників фабрик. – Його очі блиснули крізь сигарний дим. – Може, я й заковтну наживку у вигляді побудови одного-двох нових будинків, але я також сподіваюся викроїти трохи своїх огидних грошей на отой шпиталь для ненормальних.
Нелл простягнула йому руку.
– Згода! – сказала вона.
І вони з серйозним виглядом потисли одне одному руки.
– Професор фізіології – шотландець, тату. Томас Андерсон Стюарт. Професор анатомії – теж шотландець, Джеймс Вілсон. Більшість викладацького корпусу – шотландці, професор Андерсен Стюарт продовжує залучати їх з Единбурга, і це страшенно дратує сенат і керівництво університету. Але від Андерсена Стюарта не так легко відмахнутися, він упертий чолов’яга – це тобі нікого не нагадує, тату? Коли він прибув сюди 1883 року, медичний факультет містився в чотирикімнатному будиночку. А тепер це – величезна окрема споруда.
– А хто там професор медицини?
– Поки що ніхто, – сказала Нелл. – Може, прогуляємося по платформі, татку? Я хочу розім’яти ноги.
Повітря було спекотне, але Нелл однаково взяла батька під руку і буквально висіла на ньому, коли вони походжали по платформі.
– Я люблю тебе, татку, ти – найкращий, – сказала вона.
«І оце – все, – виснував Александр, – чого, максимум, можна діждатися від власних дітей. Коли тебе люблять і вважають найкращим». Її одкровення стало для нього жорстоким розчаруванням, але він був надто справедливою людиною, щоб примушувати свою доньку займатися тим, до чого в неї не лежала душа. Як же ж йому не пам’ятати отих розрізаних ляльок?! Або замацані сторінки його безцінного Дюрера? Без кінця поповнювану колекцію медичних підручників, які вона замовила у його лондонського постачальника книжок? А тепер усі вони стоять на полицях і муляють йому в очі. А вона ж жінка, вона піде туди, куди підказує їй серце. «Дивні створіння ці жінки, – подумав Александр. – Нелл анітрохи не нагадує Елізабет складом свого розуму, але однаково – половина її від Елізабет. І рано чи пізно ця половина неодмінно себе проявить. – Від Нелл його думки полинули до Лі. – Я завжди відчував, що Лі стане моїм природним наступником, з того часу, коли почав з ним спілкуватися. А тепер мені треба розшукати його і повернути. Навіть якщо мені доведеться для цього зігнути свою негнучку спину і вибачитися».
єАлександр та Нелл провели в Сіднеї два напружені тижні. Вони знайшли сорокарічний будинок на Гліб-Пойнт-роуд, неподалік пристанища Нелл, і вирішили, що він підійде. Збудований з отинькованого пісковця, він був досить просторий, щоб з комфортом вмістити Анну та шість наглядачок, плюс кухаря, прачку та двох прибиральниць. Завдяки тому що цей будинок стояв на ділянці з акр завбільшки, Александр наказав спорудити прогулянковий майданчик, безпосередньо прилеглий до кімнати Анни, від якої його відділяли одні двері.
Важче було знайти підходящих наглядачок. Александр і Нелл разом проводили з ними співбесіди; Нелл була такою прискіпливою, що навіть принюхувалася до подиху кожної претендентки. Запах часнику мав так само важливе значення, як і запах алкоголю, пояснила Нелл ошелешеному Александру.
– Наші студенти їли часник, якщо за день до лекцій були на гулянці, – пояснила вона.
Александру сподобалася одна весела, з очевидною материнською жилкою жінка, але Нелл уперлася і наполягала на суворій жінці з волосинами на підборідді та окулярами на кінчику носа.
– Та вона ж як лінкор, що мчить на всіх парах! – вигукнув Александр. – Це ж вогнедишний дракон, Нелл!
– Дійсно, тату, але нам потрібна саме така начальниця. Нехай добрі жінки квокчуть та сюсюкають біля Анни скільки їм заманеться, а сувора жінка нехай ними командує. Міс Гарботл – гарна людина, вона не зловживатиме своєю владою, але буде наполягати, щоб усі працювали чітко й злагоджено, як команда на лінкорі. Або зграя вогнедишних драконів.
А у квітні, коли все було підготовлено, накачану заспокійливими засобами Анну перевезли до її нового будинку в районі Гліб. Плакали тільки Елізабет, Рубі та місіс Сартіс. Аннина донька Доллі була надто занятою тим, що вивчала навколишній світ, Александр знову подався за кордон, а Нелл повернулася до університету, щоб вивчати інженерну справу.
