Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 38 (всего у книги 39 страниц)
Розділ 4
Жінка-лікар
Смерть батька спричинилася до великої зміни в медичній кар’єрі Нелл: раптом її оцінки погіршилися, і не тому, що погіршилися її знання. Вона успішно склала екзамени за четвертий курс, але її викладачі вирішили дати їй лише перехідний бал – вона мала багато пропусків занять, отаким було їхнє пояснення. І на п’ятому, і на шостому курсі – що б вона не робила, однаково це не справляло враження на викладачів, хоча Нелл прекрасно знала, що її знання – найкращі в групі. Тепер про почесні відзнаки, навіть другого класу, і мови не могло бути. Хоча вона не думала, що вони насміляться її провалити. Точніше, вона тонко натякнула викладачам, що коли вони на це наважаться, то вона піде прямісінько до найколючіших газет, які часто шпетили медичний факультет за дискримінацію жінок. Тому вони випустили її – навіть із почесною відзнакою, хоча й другого класу. Тож Нелл закінчила медичний факультет бакалавром медицини і бакалавром хірургії. Її докторську дисертацію з епілепсії відкинули як надто складну, заплутану і не підтверджену достатньою кількістю клінічних даних. До того ж це було «немодне» захворювання. Тому донька сера Александра Кінроса послала її серу Вільяму Говеру в Лондон і спитала, чи тягне ця праця на докторську. І підписалася: «Е. Кінрос».
Вона і досі чекала на відповідь з Лондона, коли настав її випускний день – на початку грудня 1900 року. То був час незвичного збурення і ще більш незвичних побоювань; ось-ось мала утворитися федерація під назвою Австралійська Співдружність. Вона й досі залишалася досить сильно прив’язаною до Англії: її громадяни мали британські паспорти і були британськими підданими. «Австралійців як таких не існує. То має бути другорядна країна, британська за своїм характером, а в її конституції – украй розлогій – багато йдеться про права федерального парламенту та штатів, а народ згадується лише один раз, у преамбулі. Ні тобі Білля про права, ні відчуття індивідуальної свободи, – невдоволено міркувала Нелл. – Демократія по-британськи для збереження інституцій та статус-кво. Що ж, ми й починали як нація кримінальних засланців, тому й звикли, що у нас сидять на шиї. Навіть губернатор у своєму першому посланні народу посилався на нашу „вроджену пляму“. Ідіть під три чорти, лорде Бошамп, рафінований англійський бовдуре!»
Вона сиділа на лавці біля медичного факультету і обідала бутербродами по-китайськи, не маючи настрою ані спілкуватися зі своїми співученицями, ані співчувати їм; їхня ситуація була не кращою, аніж її. А студенти-хлопці, незважаючи на те що Нелл ходила на вечірки та бали, однаково намагалися уникати її як нецікаву і противну сучку з чоловічим характером. Новини про те, що ця штучка варта грубеньких п’ятдесят тисяч на рік, звісно, породила до неї певний інтерес серед більш прагматичних та пожадливих хлопців, але Нелл добре знала, як треба відшивати цих причепливих ідіотів. І вони ганебно ретирувалися; не допомогло це їй і з оцінками, коли нежонатий старший викладач запропонував їй руку та серце. Та то все було несуттєве – вона закінчила медичний факультет, і це було її великою перемогою. Жодного року не залишалася вона на другий курс.
– Я так і знав, що це ви, – почула вона голос, і його власник примостився побіля неї на лавці, важко плюхнувшись на неї своїм важким тілом.
Нелл повернула на незнайомця обличчя із саркастичною гримасою та презирливим поглядом. Раптом очі її широко розкрилися, а щелепа відпала.
– Господи! Та це ж Бід Тальгарт! – вигукнула вона.
– Саме він, та ще й без черевця.
– А що ви тут робите?
– Та сидів у бібліотеці юрфаку, читав.
– А чому? Ви вивчаєте право?
– Ні, просто готуюся до роботи у федеральному парламенті.
– А ви вже там?
– Безпроблемно – як двічі по два.
– У вас гидотна платформа, – зауважила Нелл і, прикінчивши бутерброд, струсила з рук крихти хліба.
– Ви називаєте вимогу «одна людина – один голос» огидною?
– Та ні, з цим усе гаразд, але ж ви знаєте, що неминуче станеться потім. Жінки здобудуть право голосу, а на час наступних загальних виборів вони матимуть його навіть у Новому Південному Уельсі.
– А що ж тоді тут огидного?
– Повна заборона на імміграцію для небілих та інших небажаних рас, – відповіла вона. – Ну і слово придумали – «небажані»! Та немає по-справжньому білих! Ми рожевуваті чи бежеві, значить – ми теж кольорові.
– І ви завжди так вважатимете?
– Так, завжди. Мій вітчим – наполовину китаєць.
– Ваш вітчим?
– Невже ви так глибоко загрузли у вашому соціалістичному гівні, що не помітили повідомлення про те, що мій батько загинув два роки тому?
– У мене на грудях – вікно. Коли я розстебну піджак, то тільки тоді здатен помічати, – серйозно відповів Бід. – Мені дуже шкода. Він був великою людиною. Значить, ваша мати знову вийшла заміж?
– Так, у Комо, півтора роки тому.
– Комо?
– Ви що, у школі географії не вчили? То – на Італійських озерах.
– Тоді це саме те Комо, про яке я подумав, – відповів Бід і оком не моргнувши, бо встиг навчитися у парламенті хитрим маневрам. – І це вам не сподобалося, Нелл?
– Тоді – так, але не зараз. Я не можу за неї не порадіти. Він на шість років молодший за неї, тому їй, мабуть, не судилося рано овдовіти, як більшості жінок. Їй несолодко прийшлося в житті, і тому вона заслужила на щастя. – Нелл хихикнула. – У мене тепер є брат і сестра, молодші за мене на двадцять чотири роки. Ну хіба ж це не диво?
– Ваша матір народила близнят?
– Так, гетерозиготних двійнят, – відповіла Нелл, навмисне хизуючись своїми знаннями.
– Поясніть, будь ласка, – сказав він (іще один політичний маневр: вас не вважатимуть невігласом, якщо справа стосується чогось особливого і втаємниченого).
– Тобто вони розвинулися з двох різних яйцеклітин. Ідентичні ж близнята з’являються з однієї яйцеклітини. Виходить, що у віці сорок з гаком вона вирішила народжувати по двоє. Мабуть, наступною буде трійня.
– А скільки ж їй було, коли вона народила вас?
– Коли їй ледь виповнилося сімнадцять. А якщо ви таким чином хочете дізнатися про мій вік, то повідомляю: на день Нового року мені виповниться двадцять п’ять.
– Узагалі-то мені запам’ятався ваш вік. Коли я, політик-початківець, опинився сам на сам з шістнадцятилітньою дівчиною в моєму будинку. – Він окинув поглядом її пальці без перснів. – А ви одружені? Чи маєте нареченого або друга?
– Та ви за мене не переживайте! – пирхнула Нелл. – А ви як? – бовкнула вона, не подумавши.
– І досі неприкаяний холостяк.
– І досі мешкаєте в отому страшному будинку?
– Так, але він відремонтований і поліпшений. Я придбав його. Ви мали рацію: власник будинку продав мені його за сто п’ятдесят фунтів. А тепер, після недавніх епідемій тифу, віспи та бубонної чуми, скрізь прокладають каналізацію. І до мого будинку теж підведена каналізація. А там, де колись стояв нужник, я вирощую на городі прекрасні овочі.
– Мені хотілося б поглянути на ваш перебудований та поліпшений будинок. – Це теж у неї вирвалося мимоволі.
– А мені б хотілося показати його вам.
Нелл підвелася.
– Мені зараз треба терміново бігти до Шпиталю принца Альфреда до операційної.
– А коли ви випускаєтеся?
– За два дні. Моя мати та вітчим повернулися спеціально до цього дня з-за кордону, а з Кінроса приїздить Рубі. Софія привезе Доллі, тож уся сім’я буде в зборі. Я жду не діждуся побачити своїх братика й сестричку.
– А можна мені прийти подивитися, як пані лікарка отримуватиме диплом? – гукнув він навздогін.
– Аякже, провалитися мені на місці! – крикнула Нелл у відповідь.
Він стояв, дивлячись, як зменшується її легка летюча постать, на якій тріпотіло чорне студентське плаття. Нелл Кінрос! Та сама Нелл Кінрос – а скільки ж років спливло! Він і гадки не мав, яку спадщину отримала вона після смерті свого батька, але зовні вона була дівчиною дуже простою. Коротке мішкувате плаття, чорні, наче шахтарські, черевики, волосся, зав’язане в тугий вузол, ані риски помади чи пудри на матовій шкірі. Його брови злетіли вгору, на обличчі з’явилася сумна міна, а рука піднялася і пригладила густу каштанову шевелюру. Колеги-депутати знали, що означав цей жест: Бід Тальгарт прийняв важливе рішення.
«Деяких людей абсолютно неможливо забути, – думав він, вирушаючи до трамвая. – Треба знову з нею побачитися. І розпитати, як склалося її життя. Якщо вона зараз закінчує медичний, то мусила закінчити й інженерний – за умови, звісно, що її не зарубали на інженерному, а на медичному не залишали кілька разів на другий рік; про таке поводження зі студентами жіночої статі часто пишуть у прогресивних газетах».
Не встигла Нелл відбігти і сто ярдів від лавки, як уже встигла про нього забути, але однаково він зберігався у віддаленому закуточку її пам’яті приємним спогадом. «Бід Тальгарт! Як то добре – відновити дружбу», – котра значила для неї, як зізналася вона самій собі, дуже багато.
Здавалося, операція тягнулася нескінченно довго, але нарешті о шостій з гаком Нелл звільнилася і подалася до готелю на Джордж-стрит, де зупинилися її матір та Лі. З такої нагоди вона спіймала екіпаж і увесь час покрикувала на візницю, щоб той не барився. Цікаво, а чи сувора мама зі своїми малюками? Вони вже сплять чи ще не сплять і зможуть зустрітися зі своєю сестрою?
Елізабет і Лі знаходилися у шикарній вітальні свого номера люкс; Нелл прожогом влетіла в кімнату – і заклякла як укопана. «Невже ця жінка – моя мати? О, вона завжди була красива, але ж не настільки, як зараз! Як богиня кохання, сяюча і царствено-спокійна, вона випромінює підсвідому сексуальність, яка є майже непристойною. Вона на вигляд молодша за мене, – подумала Нелл, і до її горла підкотився клубок. – Оце і є шлюб її серця, і вона розквітла, як колись непримітна троянда. А дивовижна вродливість Лі проявилася іще помітніше, хоча й стала м’якшою, якоюсь навіть жіночною».
Нелл помітила, що його очі увесь час супроводжували Елізабет і вдоволено заспокоювалися лише тоді, коли на ній зупинялися. Вони були як одне ціле.
Елізабет підійшла і поцілувала її, Лі – обійняв. А потім Нелл посадили у крісло і дали келих із хересом.
– Я така рада, що ти повернулася, – мовила Нелл. – Якби ти не приїхала, мій випускний день сприймався б зовсім по-іншому. – Вона озирнулася довкола широко розкритими очима. – А двійнята сплять?
– Ні, ми їх навмисне не вкладали, щоб вони з тобою привіталися, – відповіла Елізабет і взяла її за руку. – Вони в сусідній кімнаті, а з ними – Перлина та Шовкова Квітка.
Дитинчата народилися через одинадцять місяців після того, як Елізабет і Лі побралися, і зараз їм було вже вісім місяців. Коли Нелл уставилася на них, то відчула такий приплив любові, що на її очах заблищали сльози. Які ж вони гарненькі! Маленький Александр був схожий на обох своїх батьків: темне й густе волосся, як у Лі, але трохи звивисте, як у Елізабет, овальне матове личко, як у Лі, але з сіро-блакитними очами, як у Елізабет, щоки й вилиці, як у Елізабет, а красивий повний рот, як у Лі. А Марі-Ізабель була викапана Рубі – від рудувато-золотистого волосся до ямочок на пухкеньких щічках.
– Привіт, дітвора, – сказала Нелл і нахилилася. – Я Нелл – ваша старша сестра.
Діти були надто маленькими і ще не говорили, але дві пари оченят поглянули на неї з розумом та цікавістю, обидва ротики розкрилися і засміялися, пухкенькі рученята заляскали по її простягнутій руці.
– О мамо, які ж вони прекрасні!
– І ми так гадаємо! – сказала Елізабет, беручи на руки малого Александра.
Лі підійшов до Марі-Ізабель.
– А оце – татова доця, – сказав він, цілуючи малу в щічку.
– Ти нічого не приховала від мене, коли писала мені? Ти легко народила? – стурбовано спитала Нелл – то в ній заговорив лікар.
– Ходити з ними було під кінець важко – я була такою великою та важкою! – відповіла Елізабет, погладжуючи неслухняне волосся Александра. – Звісно, я й гадки не мала, що їх там двоє. Італійські акушерки дуже досвідчені, а у нас узагалі була найкраща. Розривів не було – тільки звичайні пологові клопоти. Мені це здалося дуже дивним: коли народжувалися ви з Анною, я була непритомна, от і довелося мені вперше відчути, що таке перейми. Я так здивувалася, коли після появи Марі-Ізабель мені сказали, що буде іще одна дитина! – Елізабет розсміялася і легенько стиснула Александра. – Я знала, що в мене буде Александр, ось він і народився.
– А я, як водиться, знервовано походжав туди-сюди за дверима, – сказав Лі. – Почув, як закричала Марі-Ізабель, і в голові у мене промайнуло: я – батько! Та коли мені сказали про Александра, я був сам не свій від щастя.
– А хто начальник? – спитала Нелл.
– Марі-Ізабель, – хором відповіло подружжя.
– У них дуже різні вдачі, але вони подобаються одне одному, – пояснила Елізабет, передаючи Александра Перлині. – Час спати.
Рубі, Софія та Доллі прибули наступного дня; Констанція Дьюї почувалася надто зле, щоб вирушати в таку дальню дорогу. У свої дев’ять років Доллі перебувала у тій стадії, коли дівчата бувають кутасті та непоказні. «Це ненадовго, – подумала Нелл. – До того часу, коли їй виповниться п’ятнадцять, вона встигне стати квітучою красунею. Два з половиною роки, проведені в Данлі, пішли Доллі на користь. Тепер вона – жвавіша, відвертіша, впевненіша в собі, але однаково не втратила доброзичливість вдачі».
Хоча їй сподобалася і Марі-Ізабель, при тій першій зустрічі Доллі віддала своє серце Александру. «Тому, – як з ниючим серцем здогадалася Нелл, – що малий має очі своєї справжньої матері, а Доллі, мабуть, невиразно пам’ятає очі Анни. – Обмінявшись поглядом з Елізабет, Нелл помітила, що її мати теж звернула на це увагу. – Це у нас в крові – впізнавати свою матір, хоч як би давніми та далекими не були спогади про неї. Невдовзі їй доведеться розповісти правду, інакше якась злобна істота зробить це першою. Але з нею все буде гаразд, з Лялькою Анни».
Після смерті Александра Рубі не перестала слідкувати за собою, бо то було для неї однаково, що зрадити його пам’ять. І хоча вона й вдягалася за новою огидною модою, вона примудрялася робити навіть цю огидність елегантною та витонченою. Коли половина Британської імперії подалася воювати з бурами – або принаймні так здавалося, що половина, – ті, хто задавав тон у моді, неначе страждали від такого сильного відчуття провини, що навіть райські пташки перетворилися на гидких каченят. А спідниці ставали дедалі коротшими; при такій моді Нелл не надто виокремлювалася, хоча, слід визнати, коротші спідниці краще сиділи на Рубі.
«Дують вітри змін, – подумала Нелл, – настає нова доба, нове сторіччя, і через два-три роки жінкам уже даватимуть почесні відзнаки при закінченні університетів. Шкода, що мені це не вдалося».
– Ти змінилася, Нелл, – мовив Лі, коли вони сиділи на терасі готелю за кавою та вечірніми спиртними напоями.
– Яким чином? Колючіша, ніж завжди?
Лі блиснув білосніжними зубами. «Господи, – подумала вона, – на нього й справді любо поглянути! Це просто щастя, що у мене інші смаки».
– Знову спалахнула іскорка.
– Ти просто телепат! Утім, вона не те що спалахнула… принаймні поки що. Я випадково зустріла його вчора в універі.
– Він і досі парламентарій з неправильними поглядами?
– О, так, але вже федерального парламенту. Я вишпетила його за лейбористську імміграційну платформу, спрямовану проти кольорових рас, – пирхнула вона.
– Але це його не відштовхнуло, еге ж?
– Сумніваюся, що щось може його від чогось відштовхнути, якщо він упивається в нього зубами. У цьому сенсі він – як бульдог.
– Ця риса має вам підійти. У вас буде життя, сповнене плідних суперечок!
– Після того, що я пережила з матір’ю та батьком, я б воліла жити спокійним та мирним життям, Лі.
– А вони, між іншим, рідко коли сварилися, у тім-то й річ. Ти – несамовита і непосидюча копія Александра, Нелл, ви знаходите насолоду в боротьбі. Якби це було не так, ти б ніколи не закінчила медичного факультету.
– Я зрозуміла, – мовила вона. – А ви часто сваритеся з матір’ю?
– Ні, бо нам це непотрібно. Особливо зважаючи на те, що в нашому гніздечку – двоє діточок, а буде, сподіваюся, іще одне. Не знаю, як вийде, але Елізабет упевнена, що все буде гаразд.
– Господи, Лі! Ти можеш утамуватися хоч ненадовго і дати їй передихнути? Вона ж щойно народила двійню!
Лі розсміявся.
– А я не винуватий! То була її ідея.
Рубі та Софія теревенили про Марі-Ізабель.
– Викапана я! – заявила Рубі. – Мені не терпиться навчити цю прекрасну дитинку називати заступ грьобаною лопатою. О, це моє нове кошенятко!
– Рубі! – аж рота розкрила Софія. – Навіть не смій про це думати!
Нелл закінчила університет разом з двома жінками та набагато більшою кількістю чоловіків. Спостерігаючи за церемонією з поштивої відстані, Бід Еванс Тальгарт чекав, поки молоду лікарку цілували та тиснули в обіймах родичі, що з’юрмилися довкола неї. Якщо ото була її матір, то Нелл явно не успадкувала материної краси та її стриманих спокійних манер. А її вітчім, імпозантний чоловік, мав на голові китайську косу. Якби не коса, важко було б сказати, чого в ньому більше – китайського чи європейського. Кожен з них тримав у руках по дитинчаті, матір – хлопчика, а батько – дівчинку; поруч стояли з дитячими візками дві гарненькі китаянки в шовкових штанях та жакетках. А ще з ними була Рубі Костеван – хіба ж він може забути отой день у Кінросі? Коли він підняв з підлоги Нелл, яка перечепилася через поділ власної сукні й упала, а потім обідав з мільйонерами, як висловилася про себе Рубі. Особливо його вразило, як вітчим Нелл називав Рубі «мамо».
Усі вони були вбрані в дорогу одіж, але у них не було отого бундючного виду людей з вищого суспільства, який напускають на себе батьки багатьох студентів, коли вони козиряють своєю начебто вишуканою мовою, за якою ховається провінційний австралійський акцент. До нього слабко долетіли слова «Мафекінг»[4]4
Місто в теперішній ПАР.
[Закрыть] та «уїтлендери»,[5]5
Європейські переселенці у Трансильванії XIX–XX століть.
[Закрыть] і він стиснув губи. Огидний ура-патріотизм! Бури ведуть справедливу війну. Чому б і нам в Австралії не влаштувати революцію на кшталт американської та не викинути британців геть? Нам без них було б набагато краще.
Бід Тальгарт знервовано присунувся ближче до групи родичів Нелл; незважаючи на свій добротний костюм, свої накрохмалені манжети та комірець, парламентську краватку та черевики з телячої шкіри, він здавався тим, ким був: сином шахтаря, який сам колись працював у вугільній лаві. Це просто безумство! Вона ніколи не впишеться в його життя!
– Містере Тальгарт! – захоплено скрикнула Нелл, потискаючи його простягнуту руку.
– Вітаю вас, міс Кінрос.
Вона з традиційною безцеремонністю представила його своїй родині:
– Знайомтеся, це – Бід Тальгарт, соціаліст.
– Радий з вами познайомитися, – мовив Лі по-справжньому вишуканою мовою, щиро потискаючи руку Тальгарта. – Як глава родини маю честь запросити вас на наше капіталістичне збіговисько, містере Тальгарт.
– Не бажаєте пообідати завтра з мільйонерами? – спитала Рубі, пускаючи бісики.
З’явилися президент університету і декан, відчуваючи запах грошей та потенційних пожертв.
– Це моя дружина, місіс Костеван, – звернувся Лі до президента. – А це – моя мати, міс Костеван.
– Самі напросилися! – зігнулася від сміху Нелл, коли парочка стала похапливо ретируватися. – Я – жінка-лікар і тому не зможу отримати місце у шпиталі, але воно їх колише? Ні!
– Тоді, може, вам варто відкрити приватну практику десь, скажімо, у Кінросі? – спитав Бід.
– Коли у Сіднеї – бубонна чума, мільйони пацюків, а багато людей узагалі не можуть дозволити собі викликати лікаря?! Ні, тільки не я! – сказала Нелл.
– А як тоді стосовно відкрити приватну практику в моєму виборчому окрузі? – спитав він, беручи Нелл під руку і відводячи трохи вбік. – Там ви майже нічого не заробите, але смію припустити, що вас не дуже турбують гроші.
– Якщо чесно, то і справді не турбують. Я маю річний дохід у п’ятдесят тисяч фунтів.
– Господи, тоді все ясно, ви не погодитеся, – мовив він похмуро.
– А чому б ні? Ваше – це ваше, а моє – це моє. Перше, що мені треба зробити, – це купити авто. Дуже зручно, коли викликатимуть додому. І обов’язково з тентом – на випадок дощу.
– Принаймні ви з вашими здібностями хоч зможете його полагодити, бо, наскільки я знаю, вони ламаються раз по раз. А я навіть крана на кухні поміняти не вмію.
– Так ось чому ви пішли в політику, – доброзичливо пожартувала Нелл. – Прекрасна професія для людини, яка нічого не вміє робити і не має здорового глузду. Так ви й прем’єр-міністром станете.
– Дякую вам за вотум довіри. – Його очі раптом перестали сміятися і набули сміливого і водночас ніжного виразу. – Ви сьогодні дуже гарна, докторе Кінрос. Вам слід частіше надягати шовкові панчохи.
Нелл почервоніла як буряк, і цей факт її страшенно засмутив.
– Таке скажете… Дякую, – пробурмотіла вона.
– Я не зможу з вами завтра пообідати, бо у мене завтра – обід з мільйонерами, – сказав він, ігноруючи її сум’яття. – Але я зможу приготувати смажену ягнятину на будь-який вечір, котрий вам підійде. У мене навіть меблі нові з’явилися.
– У Нелл, – зауважила вдоволеним тоном Елізабет, – теж урешті-решт усе в житті буде добре.
– На кожен товар – свій покупець, – впевнено піддакнула Рубі. – Він – фанатик робітничого класу, але вона невдовзі виб’є з нього цю дурню.
