Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 37 (всего у книги 39 страниц)
Викликаний повторно, Лі засвідчив, що сер Александр буквально випромінював ентузіазм з приводу цього вибуху і назвав його «експериментальним». Прентіс, викликаний повторно, підтвердив ці слова.
– Ви маете якесь пояснення тому, що сталося, якусь теорію? Докторе Костеван? – спитав судовий слідчий наприкінці дачі свідчень.
– Лише одне, ваша честь. Що за лицевою поверхнею лави знаходився великий розлом, про який сер Александр не здогадувався, і що вибух призвів до величезного обвалу гранітних порід довкола цього розлому. Я не бачу, як іще це могло статися. Для необізнаної людини це мало що означає, але коли я піднімався на гору кілька днів тому, то виявив невеличку впадину якраз над тим місцем, де мав закінчуватися тунель номер один. А для геолога це означає розлом, що обвалився, якщо зважити на те, що перед нещасним випадком там ніякої впадини не було.
– Чи могло це призвести до потужного вибуху, докторе Костеван?
– Це залежить від обставин, ваша честь. Не впевнений, чи зможе зараз хтось із присутніх тоді в галереї з упевненістю сказати, що він почув: вибух чи просто обвал тунелю. Обидва спричиняються до потужних звукових хвиль, які чинять вплив на вушні перетинки, – сказав Лі, навмисне висловлюючись по-науковому.
Судовий слідчий оголосив вердикт: смерть у результаті нещасливого випадку. Тепер сер Александр Кінрос був офіційно визнаний померлим.
Рубі та Елізабет не були на судовому засіданні, але там була Нелл, хоча це означало для неї ще одну подорож із Сіднея, яка мала затягнутися через поминальну службу та прочитання заповіту.
– Мені здається, що все те була навмисне влаштована пастка, – сказала вона, коли Лі супроводив її на поїзд із Батерста до Літгоу.
– Що ти хочеш сказати, Нелл?
– Мій батько не робив помилок.
– Згоден, не робив.
– Ну то й що? – спитала вона погрозливо.
– А те, що це – загадка, Нелл. На яку я не маю відповіді.
– Має бути якась причина.
– Сподіваюся, що ти зможеш її знайти. Мені полегшало б, якби тобі це вдалося.
– А моїй матері начхати.
– А я гадаю, що ні. Вона не звикла до виявів своїх почуттів, і ти маєш знати про це краще, аніж я.
– Це точно, – з люттю в голосі відказала вона. – Рубі – і та більше переживає.
– Бо має більше причин для переживань, – відверто мовив він.
– Ми така химерна пара, Лі. Ти і я.
– Утягнені в химерні стосунки між нашими рідними.
– Добре сказано. Ти надто вразливий та чутливий для інженера.
– Дякую.
Вона прихилилася щокою до вікна купе і зосередила погляд своїх блакитних очей на обличчі Лі. Він невловимо, але відчутно змінився: став упевненішим у собі, старшим, набагато рішучішим. «Він що – готує себе на роль батькового наступника? Але ж батько сказав, що я буду його головною наступницею. А я не хочу – і не буду! Але ж ні, не це його хвилює. Є якась інша причина тієї зміни, що в ньому відбулася. Він ніколи мене не приваблював, але тепер я раптом побачила, що він дуже привабливий. Велика цілісність характеру, честь, розважливість і чутливість. І моя матір, і його надіються на нього як на опору в цей жахливий час. Утім, хіба ж це не типово? Лі ж чоловік. А на мене їм начхати».
У Літгоу вони пересіли на поїзд до Кінроса і впали в мовчанку, яку ніхто з них не хотів порушувати.
Раптом Лі заговорив:
– Через смерть Анни та загибель батька ти, мабуть, пропустила багато занять, Нелл. Це тобі нічим не загрожуватиме?
– Гадаю, що ні. Екзамени наприкінці року будуть з лікарських речовин, клінічної медицини, хірургії, а ще – трохи психології та анатомії. Я їх складу, бо вже добре знаю свій матеріал, до того ж у нас немає жорсткого правила обов’язкової присутності на заняттях, особливо якщо ти відсутній через поважну причину. – Її довгасте обличчя засвітилося ентузіазмом. – Наступного року в мене також усе буде гаразд. Тисяча дев’ятисотий буде моїм останнім навчальним роком, і найважчим. Значна його частина буде присвячена речам, які я не вважаю медициною, – наприклад, медичній юриспруденції. Я також пишу докторську дисертацію, тому збираюся закінчити університет як справжній доктор медицини, а не просто бакалавр.
– А яка тема твоєї дисертації?
– Епілепсія.
«Це через Анну», – подумав він.
– А ти збираєшся одружуватися? – спитав Лі з чарівливою посмішкою, яка позбавила запитання різкості.
– Ні.
– Шкода. Ти – єдиний кревний нащадок Александра.
– Я не вірю в такі речі, Лі. Усе це – застарілі та насправді незначущі поняття. До того ж є Доллі.
– Шкода, – сказав він, але в його голосі не відчувалося жалю.
– Це хіба що ти здумаєш зі мною одружитися, – сказала Нелл, виклично блиснувши очима.
– Та нізащо в мільйон років!
– А чому це? – спитала вона вимогливим тоном, зачеплена за живе.
– Ти – надто колюча й агресивна, а я – не той чоловік, котрий згладжуватиме твої гострі кути. Я віддаю перевагу лагіднішим жінкам.
– І ти вже вибрав собі саме таку жінку?
– Ні. Жінок не вибирають. Жінки вибирають.
Відчувши до нього симпатію, вона нахилилася вперед.
– Так, гадаю, ти маєш рацію.
– А що ж сталося з тим хлопцем, якого ти вподобала?
– О, то було так давно, мені було лише шістнадцять. Його мало шляк не трафив, коли він дізнався, що я така молода. Тому я швидко вшилася, доки багаття не розгорілося.
– А чи можна знову викресати іскру?
– Ні, особливо тепер, коли тато загинув. Я буду як зрадниця.
– Як так?
– Цей хлопець виявився лейбористом з парламенту Нового Південного Уельсу. Аж зі штанів вистрибував від свого соціалізму, як і татко – від свого капіталізму. – Вона зітхнула, і на її обличчі з’явився замріяний вираз. – Та все ж він мені подобався! Набагато менший на зріст, аніж ти, але він би дав тобі чортів на рингу, точно кажу.
– Це хіба що тоді, – посміхнувся Лі, – якби він навчився всіх отих китайських штучок, яких ти навчилася для самозахисту.
Остання воля й заповіт Александра були новими документами, зробленими лише через два дні після смерті Анни – тобто до зізнання Лі, що стало для нього великим полегшенням. За все, що було в заповіті, Лі не міг винуватити себе, хоча його дивувало: чому Александр не змінив його, коли дізнався про зв’язок Лі з його дружиною? Шість із семи акцій «Апокаліпсис Ентерпрайз» відходили до Лі; сьома залишалася Рубі, і це означало, що тепер усі тринадцять акцій підприємства розподілялися таким чином: сім – Лі, дві – для Рубі, дві – для Суня, і дві – для Констанції Дьюї. Лі ставав головним акціонером та безсумнівним босом.
Елізабет, Нелл та Доллі отримали кожна по п’ятдесят тисяч фунтів річного доходу, виплачуваного з прибутків чи трастових фондів, останнє мало вирішуватися радою директорів.
Джим Самерс отримав сто тисяч, сестри Вонґ – кожна по сто тисяч, а кухар Чанг – п’ятдесят тисяч. Александр висловив побажання, щоб Сунь По залишився міським мером, і заповів йому п’ятдесят тисяч фунтів. Теодора Дженкінс отримала двадцять тисяч фунтів та документи на її колишній будинок.
Десять тисяч акрів гори Кінрос були власністю компанії, але Елізабет отримувала право тимчасового володіння цією ділянкою аж до своєї смерті, після чого земля знову відходила до компанії. Усі спадкові виплати готівкою звільнялися від податку на спадщину і мали виплачуватися з особистих фондів Александра.
Його приватні накопичення, колекція творів мистецтва, рідкісні книжки та вся власність на його ім’я залишалися тим дітям Елізабет, яких вона зможе мати після його смерті, і цей пункт не зрозумів ніхто, і Лі також. Що ж передчував, що хотів сказати цим Александр, бо він іще не знав про їхні стосунки, коли складав цей заповіт? Може, це в такий спосіб він дав зрозуміти Елізабет, що йому дуже шкода і що вона вільна одружитися знову?
– Я така рада, що тягар прийшовся на тебе, Лі, – зауважила Нелл.
– А я – ні. Я такого й не чекав, чесно кажучи.
– Тепер ти за руки й ноги прив’язаний до «Апокаліпсис Ентерпрайз». Гадаю, батько умив від мене руки, коли я зайнялася медициною.
– Так – як від хранительки його досягнень та здобутків, але я б не став називати п’ятдесят тисяч фунтів на рік умиванням рук.
– Ти ж не знаєш, я сподівалася, що він надасть кошти на будівництво шпиталю для психічно хворих.
Лі через силу посміхнувся.
– Якщо ти дійсно йому таке сказала, то це вже саме по собі стало причиною відмови. Александр визнав би це за спробу боротися з вітряками, мало б це стосунок до Анни чи не мало.
– Так, саме так він би й учинив, еге ж? Цілковитий прагматик.
– Я б не сказав – ти лишень поглянь на суму, яку він заповів Теодорі!
– Я рада, що він про неї згадав.
– Я також.
– А які його особисті статки, Лі?
– Величезні. Такі величезні, що виплати спадщини готівкою та податкові стягнення будуть просто непомітними.
– Усім дітям, які можуть народитися у мами після його смерті… Але ж він знав – ми всі знаємо! – що їй не можна мати дітей! Що ж станеться з його особистою спадщиною, якщо у неї не народяться діти?
– Цікавий момент. Оскільки його особисті статки зберігаються в Англійському банку, то ця справа, мабуть, розглядатиметься в канцлерському суді роками, і адвокати битимуться за його спадщину і терзатимуть її труп, як падла, – сказав Лі. – Якщо ти матимеш дітей, мені здається, що ти зможеш претендувати на неї через суд.
– Мама – і народжувати дітей у її віці? – сказала Нелл з таким виглядом, що коли це трапиться, то настане кінець світу. – Хоча мушу визнати, – продовжила вона задумливо, – що токсикоз тепер не буде проблемою.
– А чому не буде? – спитав Лі, хапаючись за соломинку.
– Мені здається, що зараз її здоров’я у набагато кращому стані, аніж було тоді.
– Навіть у її віці? – з прихованою надією спитав Лі.
– Так, теоретично, гадаю, вона і досі є спроможною мати дітей.
І на цьому Лі облишив тему.
Але то він залишив її стосовно Нелл, та невдовзі виявив, що назавжди застрягнув у Александровій павутині. Наступною стала Рубі.
– Напевне, він знав про тебе і про Елізабет, перед тим як склав свій заповіт, – припустила Рубі, коли вони повернулися до готелю.
– Повір мені, мамо, – мовив він з усією щирістю, взявши її за руки. – Александр і справді не знав про Елізабет і мене, коли писав свій заповіт. Якби він це знав, то ніколи б не зробив мене головним акціонером, і ти прекрасно це знаєш.
– Тоді ж чому?..
– Усе, чим я можу пояснити його рішення, – це інстинктивне лиховісне передбачення або передчуття того, що після його смерті життя Елізабет різко зміниться. Що нові діти не зашкодять її здоров’ю, – сказав Лі, не в змозі висловити те, що він інстинктивно відчував.
– Але ж він був налаштований жити вічно! Як же ж він міг знати, що буквально за тиждень після написання оцього жалюгідного папірця загине в шахтній аварії? – настійливо спитала вона, походжаючи кімнатою.
Лі зітхнув:
– Він завжди називав Елізабет ненормальною, але він був таким же шотландцем, як і вона. Він мав моторошну, просто надприродну інтуїцію. Я і справді вірю, що він мав якесь лиховісне передчуття.
– Я можу припустити, що так воно і було, але це однаково залишає багато запитань без відповіді! – Раптом Рубі розсміялася, але не істерично, а від щирого здивування. – От негідник чортів! Навмисне склав такий заповіт. І той факт, що він помер, не заважає йому і досі мучити нас.
– Мамо, сядь, випий коньяку та викури сигару.
Вона підняла до нього свій келих, він підняв до неї свій.
– За Александра, – сказала Рубі. І випила келих залпом.
– За Александра. Щоб він ніколи не припиняв мучити нас.
Лише після вечері Рубі повернулася до тем, які продовжували її загризати.
– Мій любий котику-муркотику, а як же тепер Елізабет?
– Я одружуся з нею в належний час.
– Ти клянешся мені, що він не знав?
– Ні, я не клястимуся! Що за ідіотське прохання, мамо?! Увімкни свій здоровий глузд! – грубо сказав Лі. – Будь ласка, облишмо цю тему, гаразд?
Вона спокійно сприйняла його демарш, а потім мовила:
– Напевне, він був у конторі старого Брамфорда і готував чернетку заповіту, поки Елізабет спала, а остаточний варіант підписав після сніданку наступного дня – так сказав мені Брамфорд. А Александр казав, що Нелл липне до своєї матері як клей, – роздратовано пирхнула Рубі. – Він тебе не бачив, тому не міг знати.
– Мамо, благаю, зміни тему, га?
– Нелл зчинить страшенний ґвалт, коли дізнається про тебе та Елізабет.
– Наскільки ти розумієш, мені байдуже до Нелл.
– О, розумію і не можу винуватити нікого з вас обох. – І знову взялася за своє. – Для мене єдиним поясненням його дивного заповіту є ось це: якби він знав, то не зробив би тебе своїм головним наступником. Це – неспростовно, навіть для Нелл. Александр не любив Елізабет, але він не потерпів би чужих зазіхань на неї.
– Мамо, я тебе люблю, але, якщо ти зараз не замовкнеш, я тебе вб’ю.
– Я знаю, що ти мене любиш, мій котику, і я тебе також люблю. – По її щоках потекли сльози, але вона примудрилася посміхнутися. – Мені страшенно погано без Александра, але я щаслива за тебе. Якщо пощастить, у мене будуть страхітливо багаті онуки. Вона народить їх без особливих проблем, я спинним мозком це відчуваю.
– Елізабет каже те ж саме. І Нелл також.
Задзвенів телефон. Лі підвівся, щоб узяти трубку, і вираз його обличчя сказав Рубі, що він знав, хто телефонував.
– Звичайно ж, Елізабет, – сказав він у слухавку, щоб хоч якось розважити Еґґі. – Мамо, з тобою хоче поговорити Елізабет.
– У тебе все гаразд? – сказала в слухавку Рубі.
– Так, ми з Нелл у нормі. Але я не знаю точно, коли Лі збирається взятися до виготовлення статуї Александра, тому вирішила краще подзвонити і сказати тобі, що думаю з цього приводу, – сказав голос Елізабет.
– Статуя Александра? – отетеріло спитала Рубі.
– Тільки не в бронзі, Рубі, будь ласка, тільки не в бронзі. Скажи Лі, що я хочу, щоб цю статую зробили з граніту. Граніт – це камінь Александра.
– Неодмінно скажу.
Рубі поклала слухавку.
– Вона хоче, щоб статую Александра виготували з граніту, а не з бронзи. Каже, що це – його камінь. Господи!
«А й то правда, – подумав Лі. – Він похований під тисячами тонн граніту. На горі зараз утворилася впадина – над кінцем тунелю номер один, як я й казав судовому слідчому. Він потрапив на розлом. Великий розлом. Він знав, що він там є. Він навмисне потягнув мене туди, щоб закінчити нашу розмову, і тупнув ногою. Удар вийшов глухий – під землею явно була порожнина. Але я був надто емоційно збуджений, щоб зважити на цю обставину. Я – єдина людина, яка може задатися питанням про те, про що він ніколи б мені не сказав: невже Александр планував самогубство іще до того, як дізнався про те, що Елізабет зрадила йому? Чи могло її зникнення тоді, після похорон Анни, викликати у нього якийсь надприродний страх та тривогу? Невже він вирішив дати їй свободу, поки Елізабет іще молода, щоб вона ще народила дітей? Зазвичай він обговорював зі мною кожну деталь майбутнього вибуху, але не цього разу».
Елізабет сподобалося сидіти у бібліотеці, включивши лише одну настільну лампу; її крісло стояло далеко від лампи, в тіні, і тому на ньому можна було лише сидіти й думати.
Минув місяць після смерті Александра. Він тягнувся неймовірно довго. Після вердикту суду, після поминальної служби та оголошення заповіту життя сера Александра Кінроса нарешті набуло свого офіційного завершення. Якимось дивним чином Лі немовби відійшов на задній план, але не сам. А в її свідомості. Час неначе розколовся – між Александром живим та Александром мертвим. Її майбутнє та її свобода були тепер гарантовані, однак вона ніяк не могла позбутися думок про Александра. Котрий покінчив життя самогубством – це вона знала так безсумнівно, наче він матеріалізувався перед нею і сам їй про це сказав. Його самогубство було ретельним та продуманим – як усе, за що він брався. Оскільки вона не знала, що Лі сказав йому про їхні стосунки, то вважала, що він і справді про них не знав, а це означало, що в основі його самовбивства лежала якась інша причина. Але що то була за причина – вона й гадки не мала.
– Мамо, тобі не слід сидіти тут самій у темряві, – сказала Нелл, заходячи до кімнати. – Вечеря буде через півгодини. Принести тобі величезний келих хересу?
– Прошу, – відповіла Елізабет, мружачись від світла, коли Нелл пройшлася по бібліотеці і повмикала решту ламп.
– Їсти хочеш? Може, попросити Хунь Чі зробити тобі якийсь тонізуючий засіб?
– Я хочу їсти. – Елізабет взяла келих і відсьорбнула. – Але тонік від Хунь Чі? Хіба сучасна медицина не придумала щось ефективніше? Коли йдеться про Хунь Чі, там може бути все що завгодно – від розтовчених жуків і сухого кізяка до сім’ян лугових трав.
– Китайська медицина – просто чудова, – відказала Нелл, сідаючи напроти матері зі своїм келихом хересу. – Ми зазвичай ідемо до хімічної лабораторії і щось там виробляємо, а вони натомість ідуть до матері Природи. Звісно, багато з того, що ми отримуємо в лабораторіях, є чудовими ліками, які здатні на те, на що нездатна китайська медицина. Але коли йдеться про неважкі та хронічні захворювання, Природа має прекрасну фармакопею. Після закінчення я маю намір зібрати «бабусині рецепти», універсальні зілля, а також рецепти Хунь Чі проти подагри, головокружіння, висипів, розлиття жовчі та бозна ще від чого.
– Це значить, що ти більше не збираєшся займатися дослідженнями?
Нелл саркастично скривилася.
– Мені не буде місця серед дослідників, що-що, а це я вже встигла усвідомити. Але я не рву через це своє серце – мені аж самій дивно стало. Я хочу зайнятися загальною лікарською практикою в якомусь страшенно бідному районі Сіднея.
Елізабет посміхнулася.
– О Нелл, мені до вподоби твоє рішення!
– Завтра я повертаюсь до Сіднея, мамо, інакше доведеться залишитися на другий рік, хоча мені болить залишати тебе тут саму.
– Я не залишуся надовго сама.
– Прошу?
– Я ненадовго поїду.
– З Доллі? Куди?
– Ні, я залишу Доллі Констанції в Данлі. Там – діти Софії і Марії, і взагалі – настав час Доллі навчитися спілкуватися з дітьми її віку. Дівчата Дьюї не знають про батьків Доллі, і Данлі звідси далеко. У них там чудова гувернантка. Це запропонувала мені Констанція.
– Так це ж прекрасно, мамо! Просто чудово. А ти?
– А я поїду на Італійські озера. Я завжди про них мріяла. Але ніколи не мала змоги туди вирватися. Спочатку Анна, потім – Доллі. Ти пам’ятаєш Італійські озера, Нелл?
– Тільки те, що вони прекрасні, – відповіла Нелл, і до її горла підкотився клубок. – Ти плануєш часто туди їздити? Тобі часто хотілося туди їздити?
– Кожного разу, коли життя тут ставало нестерпним.
– І це часто траплялося?
– Дуже часто.
– Невже ти так сильно ненавиділа тата?
– Та ні, я ніколи не відчувала до нього ненависті. Я не любила його, і ця нелюбов переросла в антипатію. Ненависть – це коли ти не знаєш причини свого почуття, вона надто сліпа, але я завжди була в змозі побачити правду. Я навіть спромагалася розуміти точку зору Александра. Та от біда – його точка зору була так далеко від моєї…
– А він же любив тебе, мамо.
– Тепер, коли його немає на світі, я це зрозуміла. Але це нічого не змінює. Він більше любив Рубі.
– Оту огидну Рубі Костеван!
– Не кажи так! – скрикнула Елізабет так гучно та суворо, що Нелл аж підскочила. – Якби не Рубі, то я, чесно, не знаю, що б і робила. Я завжди любила її, тому не треба її винуватити, Нелл. Не хочу й слова поганого про неї чути.
Нелл аж здригнулася. «Що я чую! Пристрасть у материному голосі! І через кого – через єдину жінку, яку, згідно з точкою зору громадськості, вона мусила ненавидіти!»
– Вибач, мамо, я помилялася.
– Тільки пообіцяй мені, що коли ти вийдеш заміж – тільки спробуй не вийти! – ти вийдеш заміж з правильних міркувань. Найважливіше – це симпатія. І найперше. Звісно, кохання. Ну і тілесне задоволення. Про це не кажуть, наче це щось від диявола, а не від Бога. Але навіть не можу знайти такі слова, щоб пояснити тобі, наскільки важливою є ця обставина. Якщо ти щиро й охоче ділитимеш зі своїм чоловіком подружнє ложе, то решта не має великого значення. Ти сама собі пробила кар’єру, і вона має для тебе надто велике значення, щоб від неї відмовитися, і ти не мусиш від неї відмовлятися. Якщо чоловік, якого ти обереш, змушуватиме тебе кинути твою кар’єру, краще кинь його. Ти завжди матимеш достатній доход, щоб жити комфортно, тому ти можеш вийти заміж і однаково займатися своєю кар’єрою.
– Добра порада, – хрипко мовила Нелл, починаючи тепер бачити багато нюансів у стосунках її матері та батька, про які вона раніше не здогадувалася.
– Ніхто не зможе дати кращої поради, аніж людина, яка зазнала фіаско.
Запала тиша; Нелл уже іншими очима дивилася на матір, із мудрістю, набутою після смерті батька. Вона завжди була на боці батька, завжди дратувалася материною пасивністю, відстороненістю, наче вона подумки витала деінде. Що вона терпіти не могла у своїй матері, так це певний елемент мучеництва, але тепер вона побачила, що Елізабет – не мучениця і ніколи нею не була.
– Бідолашна мамо! Тобі просто не пощастило, еге ж?
– Так, не пощастило. Але, сподіваюся, пощастить у майбутньому.
Нелл поставила свій келих і, підвівшись, поцілувала матір у губи – уперше в житті.
– Я теж на це сподіваюся. – Вона простягнула їй руку. – Ходімо, вечеря вже готова. Не будемо чіпати привидів минулого, еге ж?
– Привиди? Я радше назвала б їх демонами, – сказала Елізабет.
Лі супроводив Елізабет до будинку після того, як провів Нелл на поїзд. Ідучи за нею до бібліотеки, він почувався дещо розгублено. Єдиним фізичним контактом, який вони мали після смерті Александра, була ота безпристрасна, зворушливо-жалісна інтерлюдія у кімнаті, де колись тримали під замком Анну. Ні, він не винуватив її за те, що вона від нього відсторонилася; навпаки – він прекрасно розумів, що зараз відбувається в її душі. Але він бачив, як невидима присутність Александра продовжує витати над ними, і він ніяк не міг знайти потрібне заклинання, щоб її позбутися. Його лякало те, що він узагалі може її втратити, бо, хоча він кохав її і вона його теж кохала, однаково їхні стосунки були збудовані на піску, а смерть Александра струснула той пісок у багатьох напрямках та аспектах: його наступництво – і його абсолютне незнання того, як функціонував її розум. Якщо Александр не зміг у ньому розібратися за такий довгий час, то як же він зможе це зробити? Інтуїція підказувала йому, що через кохання, але логіка та здоровий глузд твердили, що не все так просто.
Навіть зараз, коли двері бібліотеки були міцно зачинені, а штори щільно запнуті, вона не давала йому жодних знаків, що їй хотілося, щоб він підійшов до неї, обійняв, кохався з нею. Натомість вона мовчки стояла, опустивши голову і протягуючи крізь пальці чорні лайкові рукавички, наче піддаючи тортурам цих безсловесних свідків її непоправної втрати. І вона робила це з повною зосередженістю. Мав рацію Александр – часто вона кудись зникає і не залишає ключів від лабіринта, у якому мандрує.
Минуло кілька хвилин. Раптом у нього вирвалося запитання:
– Елізабет, що ти збираєшся робити?
– Робити? – Вона підняла на нього очі і посміхнулася. – Я хочу, щоб розпалили вогонь. Мені холодно.
«Мабуть, ось воно, – подумав Лі, ставши навколішки з маленькою свічкою біля каміна, щоб запалити ретельно складені папір та дрова. – Оце, мабуть, воно і є. Ніхто над нею не клопотався, ніхто не виявляв ніжності, вважаючи, що їй і так гарно в її комфорті та добробуті». Запаливши вогонь, він узяв у неї рукавички, відстебнув капелюха, повів її до зручного крісла, яке підтягнув до каміна, розгладив її волосся там, де воно збилося під капелюхом, приніс херес та сигарету. У її очах, темних у напівмороці, стрибали язики полум’я, коли вона поверталася до каміна, але тільки тоді, коли там був Лі. Потім її очі прослідкували за його рухами – він вмостився на килимі біля її колін і прихилився на них головою. Вона взяла його косу і накрутила її собі на руку, але при цьому він не міг бачити виразу її обличчя. Досить було вже того, що він отак сидів побіля неї.
– За що тебе кохаю я? Давай перелічу, – почав Лі.
Елізабет підхопила:
– Тебе кохаю я за ті висоти, куди душею я злечу.
– Кохаю я тебе за повсякденнії турботи, за сонце і палаючу свічу.
– Кохаю я тебе за посмішки та сльози, кохатиму тебе усе своє життя!
– А як угодно буде Богу, – скінчив Лі, – то навіть після смерті тебе кохати буду я!
Вони знову замовкли; тоненькі дровця вже розгорілися, і він підвівся, щоб підкинути у вогонь старі сухі поліняки, а потім сів на підлогу між її колінами, схиливши голову на її живіт. Заплющивши очі, він упивався дотиком її рук, що гладили йому обличчя. Їхній херес так і стояв невипитий, а сигарета згоріла дотла.
– Я їду звідси, – мовила Елізабет через деякий час.
Лі розплющив очі.
– Зі мною чи без мене?
– З тобою, але окремо. Я вільна їхати, вільна тебе кохати, вільна тебе бажати. Але не тут. Не спочатку, принаймні. Можеш відвезти мене до Сіднея і посадити на пароплав, що вирушає… та яка різниця куди?! Куди завгодно у Європі. Хоча краще було б до Генуї. Я їду на Італійські озера з Перлиною та Шовковою Квіткою. І там ми на тебе чекатимемо – стільки, скільки треба. – Вона провела пальцем по контуру його брови, а потім легенько, як пером, торкнулася його щоки. – Я так люблю твої очі… Такий дивний та красивий колір…
– А я вже почав боятися, що все скінчилося, – сказав Лі, надто сповнений щастя, щоб ворухнутися, наче боявся його розплескати.
– Ні, це ніколи не скінчиться, хоча одного дня ти сам цього захочеш. У вересні мені буде вже сорок.
– Між нами не така вже й велика вікова різниця. Ми разом постаріємо і будемо підстаркуватими батьками. – Він підтягнувся і обкрутився, щоб поглянути на неї. – Ти хочеш сказати, що ти…
Елізабет розсміялася.
– Ще ні. Але неодмінно буду. Бо ж Александр дещо заповів моїм дітям. Гадаю, що саме на це він і розраховував.
У нього аж дух перехопило від хвилювання.
– Елізабет, невже ти й справді цього хочеш?
– Як скажеш, – загадково посміхнулася вона. – Коли ти зможеш до мене приїхати?
– Через три або чотири місяці. О жінко, як я тебе кохаю! Поет сказав би красивіше, але навряд чи з сильнішою емоцією.
– І я тебе кохаю. – Вона нагнулася, міцно його поцілувала – і знову відкинулася у кріслі. – Я хочу, щоб ми були всім, чим ми хочемо бути, Лі. А це означає – почати жити разом десь там, де над нами не висітимуть неприємні спогади. Я хочу, щоб ми побралися в Комо, а медовий місяць провели на віллі, яку я знайду сама. Знаю, нам доведеться сюди повернутися, але на той час ми повиганяємо всіх демонів. А будинки стають домівками лише тоді, коли вони просякнуті спогадами. Цей будинок ніколи не був мені домівкою, але він має багато спогадів. І він стане домівкою, я обіцяю.
– А озеро залишиться нашим потаємним місцем. – Він підвівся, підтягнув своє крісло до неї так, щоб вона могла торкнутися його, коли захоче, і посміхнувся їй зачарованою замріяною посмішкою. – Мені ледве в це віриться, моя кохана Елізабет.
– А що тобі треба буде зробити, щоб мати змогу поїхати? – спитала вона. – Компанія впорається без тебе?
– Підприємство – це єдине ціле зі своїм власним життям; можна навіть сказати, що воно є самодостатнім. Моїм помічником стане чоловік Софії, тож настав йому час заслужити повагу і шану, – відповів Лі. – Окрім того, люба моя, світ швидко збігається, стає меншим, і твій покійний чоловік був одним з тих людей, хто вельми прискорив цей процес.
– А мій наступний чоловік продовжить цей процес прискорювати, наскільки я розумію. – Нарешті вона відсьорбнула свій херес, але коли Лі запропонував їй іще одну сигарету, Елізабет похитала головою. – Я більше не хочу. Налий собі бурбону, любий.
– І я теж не хочу. Я переходжу на херес.
І він усе підкидав та підкидав дрова в камін, роздумуючи, яким же то буде життя разом з Елізабет: мир і пристрасть, повне єднання та взаєморозуміння. Він просто сидітиме отак побіля неї кожного вечора, радісно споглядаючи її і скучаючи, коли її поруч немає.
– Узагалі-то за своєю природою я – голуб, який завжди повертається додому, – мовив Лі здивованим тоном. – Дивно – як я міг провести скільки часу в мандрах!
– А мені хотілося б побувати в тих місцях, де ти мандрував, – замріяно проказала Елізабет. – Може, коли повертатимемося з Італії, зазирнемо до Персії, щоб поглянути на твоє нафтове родовище?
Лі мовив зі сміхом:
– Моє малоприбуткове нафтове родовище! Але у нас із Александром одночасно з’явилася колись ідея, як спекатися цього родовища та ще й отримати при цьому грубенький прибуток. Ми якраз тоді оглядали у Портсмуті «Маджестік» – то такий лінкор, і він сказав: «Я читаю твої думки, наче твій розум сигналізує мені підняттям прапорців». І я, наче луна, повторив те, що він сказав. Нам не треба було більше нічого казати, ми і так усе зрозуміли.
– У дечому ти дуже схожий на нього, – мовила Елізабет з радістю, а не з гіркотою. – І що ж то була за одночасна ідея?
– Вона не зреалізується завтра чи післязавтра. І навіть через рік. Але за десять-дванадцять років британцям знадобляться паливні турбіни для військових кораблів. Якщо Британія і далі збирається правити морями, їй знадобляться лінкори, здатні нести гігантські гармати, дуже товсту броню і при цьому однаково ходити зі швидкістю не менше від двадцяти вузлів на годину. Та ще й без гігантської хмари диму. Нафта – це тоненький прозорий димок. Вугілля – чорні клуби диму. Проблема в тому, люба моя, що британці не мають власних нафтових родовищ. Коли прийде слушна година, я продам мою долю в «Пікок ойл» британському урядові, і це страшенно сподобається шаху. Якщо його союзником буде британський лев, то разом вони зможуть прогнати російського ведмедя. Хоча, – задумливо додав Лі, – не знаю, не знаю, який з цих двох хижаків небезпечніший.
– Що ж, здається, для мене все склалося щасливо, – мовила Елізабет. – Коханий, Александр зробив дуже добре, що обрав саме тебе!
– Александр зробив дуже добре, що вибрав тебе. Якби він не ввіз собі наречену з Шотландії, я б тебе ніколи не зустрів, і мені навіть думати не хочеться, як би я жив, не знаючи тебе. Мабуть, і досі вештався б по світу.
– А я була б старою дівою в шотландському Кінросі. Я дуже рада, що Александр привіз мене сюди. – Вона зронила сльозу. – Я би нічого не змінила у своєму житті. Окрім Анни.
Лі нічого не сказав, а просто накрив її руку своєю.
