Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 39 страниц)
– Елізабет? – спитав він і нахилився, щоб поцілувати в щоку.
– Александре, – мовила вона, насилу змусивши себе посміхнутися. – У нас донечка. Вибач, що не син. Ти, мабуть, засмутився?
– Та де там, зовсім ні! – відповів він із щирою радістю та задоволенням. – Чарльз просвітив мене з приводу дівчат. А ти як?
– Ти знаєш, набагато краще. Сер Едвард каже, що у мене ще можуть трапитися конвульсії, але мені здається, що їх більше не буде.
Александр узяв її руку і поцілував.
– Я кохаю тебе, маленька мати.
У його радісних очах з’явився замислений вираз.
– Як ми її назвемо?
– А як ти хочеш її назвати?
– Елеонора.
– Коли вона піде до школи, її прозиватимуть Нелл.
– Та мені й Нелл подобається. А тобі?
– І мені. Гарне ім’я, не смішне і не претензійне. Можна мені поглянути на свою доньку?
Підійшла леді Вайлер, тримаючи в руках тугий згорточок, і віддала його в руки Елізабет.
– Я її ще не бачила, – мовила Елізабет, піднімаючи край полотна. – Ой, Александре! Вона така гарна!
Чорна чупринка, примружені від різкого світла лампи очиці, гладенька червонувата шкіра, ротик, як маленька літера О.
– Так, – відповів Александр, і йому від хвилювання перехопило подих. – Вона прекрасна, наша маленька Елеонора. Елеонора Кінрос – гарно звучить!
– Вона буде татусина доця, – радісно мовила леді Вайлер, простягаючи руки, щоб знову забрати Елеонору. – Перша дівчинка завжди татова доця.
– Я про це подбаю, – сказав Александр і вийшов з кімнати.
«Освіта, спочатку потрібна гарна освіта… Спочатку – гувернантка, а потім – наставниця, яка підготує мою дочку до університету. Освіта – це все.
У школу до Сіднея я її посилати не буду, бо не маю довіри до цього міста. Нелл – так мені подобається більше, аніж Елеонора, – залишатиметься під моїм наглядом, що б там Констанція не казала мені про необхідність того, щоб дівчата частіше спілкувалися з дівчатами і вчилися фліртувати та бути світськими левицями. Так, майбутнє моєї доньки вже визначено чітко й однозначно: гуманітарна освіта в мовах та історії, а потім – одруження з Лі Костеваном. Якщо удача не остаточно мене покинула, то наступною дитиною Елізабет буде хлопчик, але мої надії я покладатиму на Нелл та Лі. У їхніх дітях змішається моя кров та кров Рубі – ото нащадки вийдуть! Сильні й життєздатні».
Сер Едвард і леді Вайлер поїхали через вісім днів після народження маленької Елеонори; конвульсій у Елізабет більше не було, і вона швидко одужувала. Гінеколог порадив утримуватися від статевих стосунків упродовж півроку, але дотримувався думки, що друга вагітність пройде значно легше. Токсикоз – це захворювання, характерне саме для першої вагітності.
Єдиною турботою сера Едварда було знайти для Елізабет матір-годувальницю, бо свого молока у неї не було. Вона радо вибрала кузину Джейд і Перлини, дівчину на ім’я Крильце Метелика, котра втратила при пологах власну дитину приблизно тоді ж, коли Елізабет народила Елеонору. Як, молоко китаянки?
– Ви не знаєте, як це може вплинути на вашу дитину, – сказав лікар розсудливо. – Між людськими расами існують істотні відмінності, тому молоко матері однієї раси може не згодитися для дитини іншої раси. Благаю вас, місіс Кінрос, спробуйте знайти білу годувальницю.
– Дурниці, – відказала Елізабет з типово шотландською впертістю, котра, як відомо, – всім впертостям впертость. – Молоко – воно і є молоко. Бо інакше як би могла собака виняньчувати кошенят, а кішка – цуценят? Я читала, що в Америці негритянські матері годують білих дітей. Крильце Метелика має молока на двох немовлят, тому моїй Елеонорі його не бракуватиме.
– Нехай буде по-вашому, – зітхнув сер Едвард.
– Дивні вони якісь, – сказав він своїй дружині, коли вони сідали на поїзд. – Чому Александр Кінрос не прислухається до думок політиків усіх переконань? До Робертсона, Паркса, навіть до тих крутіїв, що примудряються якось впливати на робітників і улещувати їх. Усі вони твердо впевнені в тому, що імміграція китайців до Австралії мусить припинитися. Багато хто навіть вимагає депортувати тих китайців, що вже сюди приїхали. Однак Кінрос збудував свою імперію за допомогою китайців, а його дружина хоче, щоб її немовля смоктало китайське молоко! Господи, твоя воля! Якщо вони вперто поводитимуться так і далі, то буде біда.
– Я не бачу жодної підстави для хвилювання, – спокійно мовила леді Вайлер. – Якби Александр експлуатував своїх китайців, то це дійсно було б слабкою ланкою в його обладунку. Але ж він їх не експлуатує, і це не дає підстав втручатися в його справи.
– Люба моя, декотрим політикам не потрібні ані підстави, ані здоровий глузд.
На китайському молоці маленька Елеонора зростала як на дріжджах і поводилася бездоганно. У шість тижнів вона вже спала всю ніч, а в три місяці вже сиділа в ліжечку.
– Отака вона швидка, наша маленька кицюня! – сюсюкала Рубі, цілуючи малу в щічку. – Улюблена дівчинка тітоньки Рубі! Ой, Елізабет, вона повертає мене в ті часи, коли у мене тільки-но народився мій маленький котик! Він був такий гарненький!
– У неї будуть блакитні очі, – зауважила Елізабет, зовсім не ревнуючи через те, що малій Елеонорі приглянулася Рубі. – Не такі темно-сині, як у мене, але й не світло-блакитні, як у батька. Досить темні, але прозорі. Хоча мені здається, що волосся так і залишиться чорним, як ти гадаєш?
– На те схоже, – відповіла Рубі, подаючи Елеонору матері. – Шкіра у неї темніша за твою, більше схожа на Александрову. Вона вся – за винятком очей – більше схожа на Александра; те ж саме видовжене обличчя.
Очиці, про які йшлося, з цікавістю позирали на Рубі, хоча вважається, що тримісячні діти іще не здатні розпізнавати. «Воно ще й неначе розуміє, про що йдеться!» – подумала Рубі. Засунувши руку в сумочку, вона витягнула звідти листа.
– Я отримала його від Лі, – пояснила вона. – Хочеш послухати, Елізабет?
– Будь ласка, почитай, – відповіла Елізабет, граючись пальчиками малої.
Рубі прокашлялася.
– Не буду нудити тебе довгим вступом, а потім зачитаю лише деякі шматочки. Ось тут далі йдеться: «Я тепер – старшокласник, почав вивчати латину та давньогрецьку. Наш директор, містер Метьюз, досить пристойний чолов’яга, який не вірить у всесильну палицю, хоча мені здається, що в нашій школі до тілесних покарань ставляться негативно саме тому, що вчаться в ній діти високопоставлених іноземних чиновників. А тепер про те, що тобі не сподобається. З математики у мене кращі оцінки, аніж з англійської, але це лише означає, що мені доведеться наполегливіше працювати над англійською. Містер Метьюз каже, що під його керівництвом навіть повний ідіот стане добре освіченою людиною. Він увів мене у спеціальний курс читання англійських класиків – від Шекспіра й Мільтона до Ричардсона, Дефо та близько сотні інших. Моє читання, каже він, ще не таке швидке, як потрібно, але воно неодмінно таким буде. Чесно кажучи, мені більше подобається історія, але тільки не оті безконечні конфлікти на кшталт війни Троянд. Там здебільшого хрестові походи, битви та зради – і мало науки, як на мене. Мені подобаються греки та римляни, які билися під проводом набагато кращих воєначальників та за шляхетніші цілі. То були війни, поставлені на наукову основу».
– А скільки йому зараз років? – спитала Елізабет, мимоволі посміхнувшись, коли почула гордість за сина в голосі Рубі.
– У червні йому виповниться дванадцять, – відповіла вона, і в її очах заблищали сльози. – Для мене час повзе як равлик, а для нього він летить, а це – дуже важливо. Хочеш, іще почитаю?
– Так, будь ласка.
– «Цього листа я кину в поштову скриньку в селі, тому я можу бути відвертим. Звісно, у школі Проктора ніхто й не подумає про те, щоб цензурувати листи, але я не до кінця певний, що листи, котрі здаються до шкільного поштового відділення, не розпечатуються і не перечитуються. Тут багато всяких хлопців, і далеко не всі вони є старанними учнями або просто приємними та люб’язними людьми. Коли я ходив до початкових класів, то дізнався, що сини магараджів та принців інколи заздрять один одному, бо одні мають те, чого не мають інші, і тому часто зазіхають на чужі речі. Вони інколи бувають такі вправні у брехні, як і самі англійці. Тому наші наставники можуть розпечатувати і читати наші листи хоча б для того, щоб знати настрої серед учнів. Мені дуже сподобалися листи від Александра, бо в них багато добрих порад і здорового глузду».
– А Александр йому пише? – здивовано спитала Елеонора.
– Значно частіше, ніж я, – відповіла Рубі. – Він – Александр Кінрос, власник найпродуктивнішої золотої копальні у світі, тому його репутація як дописувача є бездоганною. Не знаю чому, але йому дуже сподобався мій маленький котик, коли вони вперше зустрілися в Гілл-Енді.
– Продовжуй, – попросила Елізабет.
– «Моє життя у школі є легким завдяки золоту. Я можу без остраху та заздрощів дивитися в очі своїх співучнів, бо я так само, як і вони, можу дозволити собі дорогий костюм або придбати квиток до опери в Лондоні, куди нас інколи водять наші наставники. Мамо, я дуже хотів би мати твоє фото, особливо зараз, коли на тобі стільки коштовностей, що ти скидаєшся на російську царицю. А ще – фотографію тата, будь ласка».
– Сподіваюсь, що ти виконаєш його прохання, – мовила Елізабет.
– Так, неодмінно. Сунь почувається дещо нервово від думки, що йому доведеться позувати ще одному мандрівному фотографові у своєму найкращому вбранні.
– Давай повернемося до листа, Рубі. Як же ж гарно пише твій хлопець!
– «Мої успіхи в математиці такі великі, що я вже отримую консультації разом з хлопцями, які готуються до навчання в Кембриджі. Містер Метьюз каже, що в мене ньютонівський всеохопний хист до математики, але я підозрюю, що таким чином він просто хоче мене спонукати до кар’єри викладача. Але мені не надто хочеться рухатися в тому напрямку. Інженерна справа є набагато цікавішою. Я хочу будувати речі з металу… Моїми найліпшими друзями залишаються Алі та Хусейн, сини шаха Насреддіна з Персії. Життя там дуже небезпечне та сповнене несподіванок: якісь люди постійно намагаються убити шаха, але він не збирається помирати саме в такий спосіб і тому має сильну охорону. Не кажучи вже про те, що невдах убивць страчують привселюдно, бо це слугує запобіжником, пояснюють мені Алі та Хусейн». – Рубі поклала листа. – Оце і все, що тут може бути тобі цікавого, Елізабет. Решта – це чисто материнське чтиво, і коли я читаю його, то не можу стримати сліз. – Вона вмить причепурилася і поправила зачіску. – Як ти гадаєш – я зможу видати себе за російську царицю, га? Особливо у тому новому платті від Соваж. Та з усіма моїми діамантами та рубінами.
– Я дам тобі поносити оту кумедну брильянтову тіару, яку мені щойно придбав Александр. Лишень вдумайся, Рубі! Тіара! Де ж я її носитиму, га?
– Ти її надягнеш тоді, коли до колоній приїде якийсь королівський принц, – діловито зазначила Рубі. – А Александра запросять з усіма іншими великими цабе поцілувати того принца в сраку.
– Де ти набралася таких, з дозволу сказати, метафоричних виразів?
– Під парканом, моя люба Елізабет, під парканом. Бо саме там я зростала.
Жорстокі тортури відновилися через півроку після народження Елеонори, і Елізабет навіть не намагалася вдати, що їй це доставляє хоч якесь задоволення. Найбільше її бісило те, що Александр знову став приходити до неї в ліжко, прекрасно знаючи, що це їй не подобається. І він наполягав на виконанні подружнього обов’язку, хоч якою б позбавленою кохання та задоволення справою не було це заняття. Інстинктивно відчуваючи, що Александр оскаженіє, якщо дізнається, що вона обговорює їхні стосунки з його коханкою, Елізабет вирішила поговорити з ним самим.
– Ти кажеш, що я холодна, що немає для тебе задоволення в «акті», бо немає в ньому задоволення для мене. Однак ти досі приходиш до мого ліжка і вивергаєш своє… е-е-е… сім’я. Як ти так можеш, Александре?
Він розсміявся і знизав плечима.
– Так уже влаштовані чоловіки, моя люба. Якщо перед чоловіком з’являється оголене жіноче тіло, він неодмінно на нього зреагує.
– А що як оголене жіноче тіло виявиться відштовхуюче огидним?
– Я не знаю, що на це відповісти, Елізабет. Досі мені не траплялося жодного відштовхуюче огидного жіночого тіла. Мабуть тому, що я таких не шукав, вони мені й не траплялися.
– Тебе ніколи не переговориш!
– А навіщо тоді намагатися?
– Тому що ти такий самовдоволений!
– Насправді це не так. Я лише здаюся тобі таким через ті стосунки, які між нами склалися. Ти кинула рукавичку – і я її підібрав, Елізабет. Не я хотів між нами війни. Усе, що я хотів, – це люблячої дружини. Я не ображав тебе і ніколи не ображу. Але мені потрібні діти – нащадки.
– За скільки мій батько продав мене тобі?
– П’ять тисяч фунтів плюс те, що лишилося від тієї тисячі, яку я прислав на твій переїзд.
– У нього лишилося тоді дев’ятсот двадцять фунтів.
Він нахилився і поцілував її в лоб.
– Бідолашна Елізабет! Тобі не поталанило з чоловіками – ні з батьком, ні зі старим йолопом Маррі, ні зі мною. – Він сів у ліжку і схрестив ноги, як турецький паша. – А кого б ти обрала своїм чоловіком, якби мала можливість вибрати?
– Нікого, – пробурмотіла вона. – Зовсім нікого. Я краще була б Теодорою Дженкінс, аніж Рубі.
– Так, звучить переконливо. Ти була б старою дівою. – Він простягнув руку. – Що ж, Елізабет, визнаймо, що те, чим займаємося ми в ліжку, не дає задоволення ні мені, ні тобі, і спробуймо вживатися тоді, коли ми не в ліжку. Я не заборонив тобі водити дружбу з Рубі, я взагалі ні з ким не забороняю тобі водитися. Хоча повз мою увагу не проминув той факт, що відтоді, як у місті з’явилася пресвітеріанська церква зі священиком, ти і досі жодного разу не побувала на службі. Чому, дозволь спитати?
– Твоє безбожництво, як його називає місіс Самерс, перекинулося й на мене, – відповіла вона, неначе не помічаючи простягненої руки. – Якщо чесно, то я більше не хочу ходити до церкви. А який сенс? Ти й Елеонору виховаєш у пресвітеріанському дусі? Чи в якому?
– Звісно, що ні. Якщо в ній проявиться релігійна жилка, то вона сама знайде дорогу до Бога. Якщо ж вона вдасться в мене, то цього не станеться ніколи. Але я не буду навмисне піддавати її забобонам, лицемірству та обмеженості тієї чи іншої релігії. Я помітив, що відтоді, як у нас народилася донька, ти взяла за звичку читати сіднейські газети, тож ти, напевне, вже встигла помітити, наскільки сильно роз’їденою релігійними чварами є не лише наш штат, а й уся Австралія. Так, може, я і безбожник, але я, принаймні, стою вище за всі ці чвари. І хочу, щоб такою була й Елеонора. Я найму для неї вчителів з філософії, а не з теології. На такому фундаменті вона потім сама зможе вибрати те, що їй найбільше підходить.
– Я згодна, – мовила Елізабет.
– Невже?
– Авжеж. Я вже достатньо подорослішала, щоб зрозуміти, що широкі знання набагато більше сприяють свободі, аніж вузька обмеженість. Я хочу, щоб моя донька була вільною від тих забобонів та упередженості, які заважали мені жити. Я хочу, щоб вона стала непересічною людиною і сама до всього додумалася. Щоб вона була здатною говорити з тобою про геологію та механіку, про поезію – з поетами та письменниками, про історію – зі справжніми істориками, а також про географію – з тими, хто багато подорожував.
Александр радісно розсміявся і пригорнув її до себе.
– Елізабет, Елізабет! Як добре, що я дожив до того дня, коли нарешті почув від тебе оце!
Але недовгими були обійми; Елізабет вивільнилася, повернулася на другий бік і вдала, що спить.
Швидкий розвиток Елеонори підтвердив небезпідставність батьківських сподівань на те, що дитина буде розумнішою за своїх однолітків. У дев’ять місяців дівчинка почала розбірливо розмовляти, і це буквально заворожило її батька, який став час від часу ненадовго навідуватися до дитячої кімнати протягом дня, коли Елеонора не спала. Вона просто обожнювала його, і це було видно з того, як мала тягнула до Александра рученята в ту ж мить, коли він входив до кімнати, обіймала його, коли він брав її на руки, і щось радісно белькотіла. Найбільш вражаючою рисою були її очі – широко розставлені, великі і сині-сині, як волошки; вона подовгу і уважно розглядала татка, уся така радісна через його прихід. «Невдовзі, – подумав він, – їй захочеться мати кошенятко чи цуценятко; я не допущу, щоб моя дитина зростала без домашньої тваринки, як я. Через смерть улюблених істот вона мусить зрозуміти, що смерть – це частина життя, і це буде набагато краще, аніж дізнатися про смерть через втрату когось із батьків».
На превелике невдоволення Джейд, дівчина на ім’я Крильце Метелика швидко досягла підвищення статусу від годувальниці до няньки. Елеонора швидко її вподобала і не хотіла, щоб її з нею розлучали. І справді, багато в чому вона, здавалося, любила Крильце Метелика та свого батька більше за матір, яка знову завагітніла і нездужала. Тому саме Крильце Метелика водила дівчинку гуляти до саду, де оголяла її, щоб мала отримала десятихвилинну порцію сонячного світла, вчила її твердо стояти на іще не зміцнілих ногах, годувала її, купала, давала цілющі зілля при кольках у животі та болях при прорізуванні зубів. Александр схвально поставився до цього, втішаючись, що Елеонора виросте двомовною; Крильце Метелика розмовляла з нею китайською, а він – англійською.
– Мама – хвора, – сказала вона Александру, коли їй було дванадцять місяців. При цьому її бровенята стурбовано нахмурилися.
– А хто тобі про це сказав, Нелл?
– Ніхто, татку, я сама бачу.
– Та невже? А як?
– У неї геть жовта шкіра, – відповіло дівча з апломбом десятилітньої дитини. – І вона багато блює.
– Так, ти маєш рацію, вона – хвора. Але це минеться. Вона збирається народити тобі братика або сестричку.
– О, я й про це знаю, – стурбовано скривилася Нелл. – Крильце Метелика сказала мені, коли ми рвали гвоздики.
Така обізнаність ошелешила Александра, тим більше що він невдовзі збагнув, що його доньку більше цікавлять хвороби, а не іграшки: вона знала, коли у Меґґі Самерс болить голова, а у Джейд – рука на місці старого перелому. Ще більш бентежним виявилося її зауваження про те, що Перлина страждає депресіями через регулярні проміжки часу, хоча, звісно, вона нічого не могла знати про місячні у жінок. Цікаво, подумав Александр, чи довго це крихітне створіння спостерігало за нами усвідомлено, чи довго в її голівці повноцінно працює мислячий механізм? І скільки вона здатна бачити?
Стан здоров’я Елізабет помітно погіршився; коли напади нудоти тривали шостий місяць поспіль, Александр послав за сером Едвардом Вайлером.
І той сказав:
– Поки що її стан можна схарактеризувати як передтоксикозний, але я гадаю, що мені треба буде приїхати наступного місяця і знову її оглянути. Вона відчуває порухи дитини, і це – добра ознака, але стан її здоров’я слабкий. Мені не подобається колір її шкіри, хоча ноги не набрякають. Може, просто місіс Кінрос узагалі важко дається вагітність, от і все.
– Але ж ви не розвіяли моїх страхів, пане Едвард, – мовив Александр. – Сподіваюся, у неї не буде іще одного токсикозу?
– Повторний токсикоз – досить рідкісне явище, але наразі я не можу сказати напевне. Доти, поки – або якщо – у неї не з’являться набряки, я раджу їй побільше рухатися, розминати кінцівки.
– Проконтролюйте її стан аж до пологів, пане Едвард, і ви отримаєте іще одну ікону.
Коли на двадцять першому тижні вагітності з’явилися набряки, Елізабет добровільно уклалася в ліжко. Цього разу вона мала пробути в ньому понад п’ятнадцять тижнів.
«Господи, невже я ніколи не позбудуся цього ліжка? Як воно мені обридло! Чи зможу я коли-небудь знову робити те, що я хочу: грати на фортепіано, вчитися їздити верхи, керувати повозкою? Мою доньку виховують інші люди, вона ледве здогадується, що я – її матір. Коли вона шкандибає до мене своїми незміцнілими ноженятами, щоб зі мною побачитися, то питає, як я почуваюся, вимагає, щоб я дала їй подивитися на мої ноги, розпитує, скільки разів на день я блювала або чи боліла в мене голова. Не знаю, звідки в неї береться оця одержимість хворобами, однак я надто погано почуваюся, щоб розібратися, що там діється у її маленькій голівці. Таке миле маленьке створіннячко – зовсім як я, каже Рубі. Але мені здається, що у неї рот схожий на Александрів – прямий, твердий і рішучий. І вона успадкувала його розум, його допитливість. Я хотіла, щоб її знали на ім’я Елеонора, але вона чомусь хоче, щоб її називали Нелл. Мабуть, китайцям так легше вимовляти, але це, напевне, Александр започаткував цю звичку».
Як і під час першої вагітності, саме Рубі втішала її, саме Рубі подовгу грала з нею в покер, читала їй, розмовляла з нею. Коли вона не могла прийти, її заміняла Теодора Дженкінс – не така цікава компанія, звісно, але після подорожі до Лондона та до Європи з нею можна було говорити не лише про квіти в палісаднику чи про мошку, яка з’їдає її капусту на городі.
Усі постійно клопоталися про Елізабет, за винятком місіс Самерс, яка була, як завжди, таємничо-загадковою, нечутливою до милих витівок та хитрощів Нелл. Елізабет сподівалася, що в її доньці місіс Самерс побачить ту дитину, яку вона сама не змогла народити, але її поведінка продемонструвала марність цього сподівання; Меґґі Самерс дедалі більше уникала виконання обов’язків з виховання дитини і зовсім не намагалася брати в них активнішу участь. Тим краще було чотирьом китаянкам, на яких Елізабет покладалася у всьому, і вони ніколи її не підводили.
– Міс Лізі, вам треба спробувати поїсти, – мовила Джейд, подаючи смачненький трикутничок бутерброда з креветками.
– Не хочу, давай іншим разом, га? – відказала Елізабет.
– Але ж ви мусите, міс Лізі! Ви так схудли, що це шкодить вашій дитині. Чанг приготує для вас усе, що вам заманеться, – вам лишень треба замовити.
– Печиво із заварним кремом, – сказала Елізабет, яка і цього печива теж не хотіла, але знала, що їй треба висловити бажання стосовно чого-небудь їстівного. Принаймні, печиво із заварним кремом легко проскочить у шлунок, а може, навіть там і залишиться, якщо її не знудить. Яйця, молоко, цукор. Харчування для прикутого до ліжка інваліда.
– А зверху покласти мускатну диню?
– Мені байдуже. Просто йди геть і дай мені спокій, Джейд.
– Я дуже боюся, – сказав Александр у розмові з Рубі, – що Нелл може залишитися без матері. – Його обличчя перекривилося, і по щоках потекли сльози; він поклав голову Рубі на груди і заплакав.
– Тихо, тихо, тихо, – проспівала вона і почала чукикати Александра, аж поки той не заспокоївся. – Ти все це переживеш – і Елізабет теж. Ось чого я боюся, так це того, що вона ніколи не ходитиме з дитиною без того, щоб при цьому не підійти близько до воріт смерті.
Він перелякано відштовхнув її, застидавшись, що продемонстрував свою слабкість, і рукою витер з лиця сльози.
– Ох, Рубі, що ж мені робити?
– А які останні перлини мудрості від сера Едварда?
– Що коли цього разу все скінчиться нормально, то їй уже не слід буде вагітніти.
– Я ж казала те саме, хіба ж ні? І не думаю, що ця новина страшенно її засмутить.
– Зараз не час іронізувати!
– Змирися зі своєю поразкою, Александре. Це – та битва, яку ти не зможеш виграти.
– Та знаю, – стримано мовив він, надів капелюха і вийшов геть.
Залишившись на самоті, Рубі стала походжати своїм будуаром, не вірячи вже нічому, окрім своєї незнищенної любові до Александра. Що б він від неї не хотів, коли б він від неї цього не хотів, вона буде завжди напоготові задовольнити його бажання. Однак її симпатія і прив’язаність до Елізабет продовжували зростати – і це було цілковитою загадкою. За своїм становищем коханки вона мала зневажати дівчину за її вади та недоліки, за її слабкості, за її сумну та пасивну вдачу. Мабуть, відповідь крилася в надзвичайно юному віці Елізабет—їй лише вісімнадцять, а вона вже знову вагітна і знову дивиться в обличчя смерті. Так і не поживши нормальним життям.
«Мабуть, я відчуваю до неї те, що відчувала б до неї її матір. Який парадокс! Матір, яка спить з її чоловіком. Господи, як же ж мені хотілося б побачити Елізабет щасливою! Побачити, як вона знайде чоловіка, якого покохає. Це – все, що вона хоче, це – усе, що їй насправді потрібно. Не багатство, не шикарне світське життя. Просто чоловік, котрого вона кохатиме. Одне я знаю напевне: вона ніколи не покохає Александра. Яке ж це для нього нещастя! Такий удар по його шотландському самолюбству. Присмак поразки у роті, до якого він не звик. Як же ж так буває в житті, га? Ми ходимо й ходимо по колу – Александр, Елізабет і я».
Коли Рубі пішла до Елізабет наступного ранку, вона гралася якийсь час із думкою поговорити про їхні дедалі гірші стосунки з Александром, які були, на її думку, наріжним каменем Елізабетової хвороби. Ні, це – не уявний зв’язок, а цілком реальний! Упродовж багатьох років Рубі доводилося мати справу зі стількома різними жінками, що вона вже й порахувати не змогла б. Та увійшовши до спальні Елізабет, вона передумала. Для того щоб про це говорити, треба було порвати всі стосунки з Александром, а цього вона зробити не могла. Мабуть, буде більше користі, якщо вона умовить Елізабет хоч трохи попоїсти.
– Як там Нелл? – спитала вона, всівшись на ліжку.
– Хтозна. Я її майже не бачу, – відповіла Елізабет зі сльозами на очах.
– Припини, мила моя! Будь оптимісткою! Залишилося всього лише шість чи сім тижнів! Щойно це скінчиться, ти швидко одужаєш.
Елізабет натужно посміхнулася.
– Я маю жалюгідний вигляд, еге ж? Вибач, Рубі, я обов’язково одужаю. Якщо переживу пологи. – Елізабет змахнула рукою, такою тонкою, що вона більше нагадувала пташину лапку. – Ось що мене лякає – що я не переживу пологів. Я не хочу померти, однак маю жахливе передчуття, що кінець наближається.
– Якийсь кінець завжди наближається, – мовила Рубі, взявши руку Елізабет, і ніжно її погладила. – Тебе з нами не було, коли Александр показав нам – Чарльзу, Суню та мені – золоту жилу, яку він знайшов у глибині гори. Чарльз назвав цю знахідку апокаліптичною – ти ж знаєш Чарльза, він любить уживати подібні слова. Якби він не сказав «апокаліптична», то вжив би щось на кшталт «катастрофічна» чи «запаморочлива». Але Александр учепився за це слово; він пояснив, що «апокаліпсис» означає грецькою колосальну подію, щось на кшталт кінця світу. Однак, коли я написала про це Лі, він пояснив, що насправді це слово означає найвище одкровення – у них тоді ще не було грецької у шкільній програмі. Дивно, еге ж? Як би там не було, Александру здалося, що його відкриття оцієї шахти стало колосальною подією, і саме через це підприємство стало називатися «Апокаліпсис». Але ж насправді це був аж ніяк не кінець, еге ж? – навпаки, початок. «Апокаліпсис» змінив і надалі змінює життя всіх людей, які мають до нього стосунок. Якби не було цієї шахти, він не послав би за тобою, я б і досі була хазяйкою борделю, Сунь і досі був би нехристем китайцем з нездійсненними ілюзіями, Чарльз – звичайнісіньким скватером, а Кінрос перетворився б на місто-привид після того, як вичерпалося б розсипне золото.
– Католики називають Апокаліпсисом Книгу Одкровення, – сказала Елізабет, – тому визначення, яке дав Лі, є правильним. Александрова золота копальня – це найвище одкровення. Воно показало нам, хто ми є насправді.
«Господи милосердний! – подумала Рубі. – Я вже давно не бачила її такою пожвавленою. Може, таким околичним шляхом можна буде підійти до тієї розмови про причину її хвороби».
– А я й не знала, що це слово настільки пов’язане з Біблією. Я ж у релігії людина темна, тому поясни, будь ласка.
– О, як добре я знаю мою Біблію! Від Книги Буття до Одкровення. Як же ж добре я її знаю! Як на мене, то ніщо й ніколи не мало більш підходящого ймення, як оця Александрова золота гора. Одкровення за одкровенням – і стосовно початку, і стосовно кінця. – Голос Елізабет набув зловісно-химерної інтонації, очі лихоманково заблищали. – Через Апокаліпсис їдуть четверо вершників: Смерть на блідому коні та троє інших. Троє інших – це Александр, ти і я. Тому що ми їдемо, чекаючи, поки не скінчиться Апокаліпсис, – ось що ми робимо. І в результаті помремо і я, і ти, і Александр. Жоден з нас не є достатньо молодим, щоб пережити, перечекати Апокаліпсис. Усе, що ми можемо, – це спробувати його перечекати. А може, коли ми скінчимо, Апокаліпсис поглине нас, візьме нас своїми в’язнями.
«І як же ж мені бути з цим… з цим пророцтвом?»
Рубі розібралася з цим питанням просто – пирхнула і відмахнулася.
– Яка дурниця! Як сказав би Александр, у тебе трохи поїхала стріха. – Шум під дверима розрядив напружену ситуацію; Рубі повернулася і аж засіяла. – Обід принесли, Елізабет! Скажу чесно – я голодна, а ти схожа на вершника, який їде на коні на ім’я Голод, тож їж.
– Ага, Рубі! Тепер я бачу, що ти лицемірила. Ти добре знала про Апокаліпсис та чотирьох вершників.
Рубі не знала, що спонукнуло Елізабет промовляти пророцьким тоном, але, мабуть, наріжний камінь її хвороби трохи зрушив з місця, бо Елізабет добряче попоїла, її не знудило, а опісля вона спромоглася лягти поруч із Нелл на ліжко і поговорити з нею десь із півгодини. Дитина не заперечувала проти того, щоб полежати, не виказала роздратування та метушливості. Вона лишень лежала й дивилася в материне обличчя з виразом, як здалося Рубі, безконечного співчуття. «Може, деякі шотландці і схильні до легких зрушень стріхи, – подумала вона. – У Елізабет і її доньки є якась химерна потойбічність, тож як же такий зашкарублий та прагматичний інженер, як Александр, упорається з цією ситуацією?»
Сер Едвард Вайлер повернувся оглянути Елізабет на День дурня – першого квітня. Вигляд у нього був дещо знічений. З ним прибула його дружина, леді Вайлер.
– Е… е… е… у мене з’явилося неочікуване «вікно», – збрехав він, – і я дізнався, що сьогодні йде потяг на Кінрос, тому вирішив підскочити і перевірити, як у вас справи, місіс Кінрос.
– Звіть мене Елізабет, – приязно посміхнулася вона. – Звіть мене так увесь час, а не лише тоді, коли мені погано. Так приємно бачити вас, леді Вайлер. Скажіть мені, будь ласка, чи достатньо великим є те «вікно», чи зможете побути у нас кілька днів.
– На жаль, цьогорічна сіднейська спека далася леді Вайлер взнаки. Якщо чесно, вона її просто виснажила. Тож, якщо ви не заперечуєте, Елізабет, вона залишиться у вас на кілька днів. На жаль, я маю мало вільного часу, тому я швиденько вас огляну і спробую встигнути на сьогоднішній поїзд у зворотному напрямку.
Заявивши, що стан її здоров’я є досить непоганим, незважаючи на худобу, доктор Вайлер вицідив з Елізабет пінту крові, а потім поїхав.
– А тепер, коли він відбув, – змовницьки сказала леді Вайлер, – ви можете звати мене Маргарет. Едвард – милий чоловік, але відтоді, як він здобув звання «сер», він трохи відірвався від дійсності і наполягає, щоб до мене зверталися виключно «леді Вайлер». Ось що робить титул з людьми. Він виріс у бідній сім’ї, але його батьки нашкребли грошей, відмовляючи собі у всьому, щоб дати йому медичну освіту. Його батько працював на трьох роботах, а мати брала додому прання та шитво.
