Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 39 страниц)
Спочатку вона побачила лише Александра, підійшла до нього, обняла і майже механічно поцілувала. Дійсно – вони були надзвичайно схожими, як близнюки. І хоч як Александр не бурчав через те, що вона займалася медициною, він був м’яким пластиліном у руках своєї доньки.
Потім, вивільнившись із батькових обіймів, вона побачила Лі, аж підстрибнула від несподіванки та посміхнулася.
– Лі, невже це справді ти? – спитала вона, дзьобнувши його в щоку. – Ніхто не казав, що ти повернувся.
– Це тому, що я не хочу, щоб хто-небудь знав, що я повертаюся, Нелл. Тримай це в таємниці заради мене, добре?
– Провалитися мені на цьому місці!
Крильце Метелика приготувала простий обід: свіжий хліб, масло, варення, нарізана холодна телятина і улюблений Александрів десерт – торт із кремом та мускатними горіхами. Нелл дала чоловікам поїсти, а потім сама попила чаю і приступила до розмови.
– Як твоя медицина? – спитав Лі.
– Чудово. Усе так, як я й сподівалася.
– Але ж це, напевне, важко.
– Тільки не для мене, до того ж я підтримую гарні стосунки з моїми наставниками та викладачами. У решти жінок ситуація важча, бо вони не мають мого хисту у стосунках з чоловіками. Бідолах можна легко довести до сліз, і вони прекрасно знають, що їм навмисне занижують оцінки тільки через те, що вони – жінки. Тому їм доводиться на одному курсі вчитися по два роки. Деяким – навіть довше. Але вони вперто йдуть уперед.
– А тебе провалювали, Нелл? – спитав Александр.
На Александровому обличчі Нелл з’явилася саркастична посмішка.
– Ніхто й не насмілиться! Я – як Грейс Робінзон, яка закінчила факультет 1893-го, не проваливши жодного року. Хоча їй так і не дали відзнак, а мали дати. Розумієш, жіночі школи не забезпечують належної підготовки з хімії та фізики, а часто – навіть у математиці. Тому бідні дівчата змушені все вчити практично заново, а викладачі не підготовлені навчати основ. Я ж маю диплом інженера. І це забезпечує мені солідну репутацію на факультеті. – Нелл хитро посміхнулася. – Викладачі бояться, щоб їх не ткнули носом у незнання якоїсь теми, тому вони воліють краще мене не чіпати.
– А ти добре ладиш зі своїми колегами-студентками? – спитав Лі.
– Узагалі-то краще, аніж я очікувала. Я допомагаю їм у точних науках та математиці, але дехто з них приречений відставати.
Александр розмішував чай, а потім, дзенькнувши ложкою об чашку, поклав її на тарілочку.
– Анна. Розкажи мені про Анну, Нелл.
– Погіршення її розумового стану швидко прискорюється, тату. Утім, ти сам це бачив. Міс Гарботл сказала тобі, що у Анни епілептичні напади?
– Так.
– Їй недовго лишилося жити, тату.
– Я боявся, що ти це скажеш, бо міс Гарботл нічого не говорила про майбутнє.
– Ми тримаємо її в теплі, вберігаємо від протягів, намагаємося спонукнути її хоч трохи гуляти, але вона дедалі неохочіше це робить. Може статися, що вона увійде у status epilepticus – тобто напади епілепсії триватимуть один за одним, і вона помре від виснаження, але більшою є вірогідність того, що вона застудиться, застуда піде їй у груди і вона помре від пневмонії. Якщо хтось із персоналу застуджується, то вона не приходить на роботу доти, поки не припинить кашляти та чхати, але хтось колись неминуче інфікує Анну іще до того, як дізнається сам про своє захворювання. Я дивуюся, що цього іще не сталося. Вони з нею такі добрі, такі добрі.
– Зважаючи на те, якою невдячною є ця робота, я радий це від тебе чути.
– Тату, жінка зі схильністю няньчити та доглядати знаходитиме задоволення в найбільш невдячній роботі. Ми з тобою добре дібрали наш персонал.
– А яка смерть буде легшою? – різко спитав Александр. – Пневмонія чи безперервні епілептичні напади?
– Епілептичні напади, бо свідомість втрачається вже під час першого і більше не повертається. Це жахливо, але насправді пацієнт не відчуває своїх страждань. Пневмонія ж є набагато гіршою. Багато болю та страждання.
Запала тиша; Александр сьорбав чай, Нелл колупала виделкою торт, а Лі сидів і жалкував, що він зараз тут, а не деінде.
– А твоя матір навідувалася до неї? – спитав Александр.
– Навідувалася, але я заборонила їй приїздити, тату. Це нічого не дає, бо вона її теж не впізнає, а дивитися на неї… о тату, це те саме, що дивитися в очі тварині, яка знає, що помирає. Мені навіть подумати страшно про той біль, який вона відчуває.
Лі простягнув руку за шматочком торта – краще робити хоч щось, аніж нічого, навіть жувати тирсу.
– А в тебе є хлопець, Нелл? – нарочито безтурботним тоном спитав Лі.
Вона закліпала від несподіванки очима, але потім поглянула на нього з вдячністю за те, що він змінив тему.
– Я надто зайнята, правда. Медицина дається не так легко, як інженерна справа.
– Отже, ти станеш жінкою-лікарем?
– Та на те схоже. – Нелл зітхнула і набула задумливого виразу, який видався дещо неприродним на її рішучому обличчі. – Кілька років тому я зустріла хлопця, який мене зацікавив, але я була дуже молодою, а він – надто шляхетним, щоб скористатися цією перевагою. І ми пішли кожен своєю дорогою.
– Інженер? – спитав Лі.
Нелл розсміялася.
– А от і не вгадав!
– Тоді ким він був – чи є зараз?
– А оце, – відказала Нелл, – я б воліла тримати при собі.
Стояв листопад, сезон цикад; навіть крізь гуркіт локомотивів та стукіт коліс було легко чути їхній оглушливий вереск у кущах, що підходили близько до залізниці. Спекотне літо – як на узбережжі, так і вглибині країни, важкий сезон мусонів на півночі – от що означали цикади.
Під час подорожі від Сіднея до Літгоу Александр нервувався. Заспокоївся він, здавалося, лише тоді, коли їхній вагон причепили до кінроського потяга, – той знову почав ходити чотири рази на тиждень. Лі й подумати не міг, що Александр відчував його небажання повертатися, що він внутрішньо приготувався до того, що той скаже, ніби передумав і зібрався знову їхати до Персії. Тому коли вони пересіли на потяг, який ішов без зупинок, Александр відчув себе краще і впевненіше.
Йому Лі не просто подобався, він його любив, як сина, якого в нього ніколи не було, як дитину Рубі, яка також була сполучною ланкою з Сунем. Коли він потягнув Лі подивитися на Анну, то сподівався, що між ним та Нелл проскочить іскра симпатії, їхнє одруження стало б завершальним мазком у полотні його життя. Але між ними не те що іскра не проскочила, між ними не з’явилося навіть віддаленого натяку на якийсь взаємний потяг. Вони були просто як брат і сестра. Александр не міг цього зрозуміти, бо Нелл була такою схожою на нього, а матір Лі так його любила! Та вони ж неначе були створені одне для одного! Коли Нелл стала розповідати про якогось хлопця, з яким зустрічалася, а потім закрилася, наче молюск, Лі сидів явно незацікавлений, і видно було, що це його аж ніяк не зачепило. Байстрюківство вже давно перестало бути суспільною проблемою, а Александр уже настільки піднявся над старими образами дитинства, що тепер став вважати народження Лі абсолютною іронією. Його нащадком теж стане байстрюк. Однак він хотів, щоби в нащадках Лі була і його кров, а тепер виходило, що цього не буде. Лі взагалі, може, ніколи й не одружиться. Буде кочовим холостяком. Мабуть, зі свого китайського боку він був нащадком якогось непосидючого монгола, який почувався добре лише тоді, коли мандрував степами. Жінки його обожнювали і буквально втрачали через нього голови, від його вигляду у них перехоплювало подих у туго затягнутих корсетах, вони кидали на нього погляди, сповнені диявольської спокусливості, та Лі, здавалося, їх не помічав. У нього завжди була на підхваті якась жінка – чи то в Персії, чи то в Англії, але його ставлення до них було чисто східним: як у пекінського мандарина до своєї наложниці, яка грала, співала, говорила лише тоді, коли їй дозволяли, знала «Камасутру» вздовж і впоперек і, можливо, дзвеніла дзвіночками, коли йшла.
Як там його назвала Елізабет? Золотистий змій. У той час ця метафора ошелешила його, але згодом він зрозумів її сенс. То було нещасне створіння, що заповзало у свою нору на чотири роки і кусало себе за хвіст – скільки ж він його шукав! Навіть детективи Пінкертона не змогли знайти його, навіть Англійський банк, з якого він регулярно знімав грубенькі гроші під час своїх мандрів. Фальшиві компанії, фальшиві рахунки, Швейцарський банк… Ніщо не купувалося від його імені – і хто б подумав, що за іранською нафтою стоїть саме він? Усі гадали, що то був шах.
То було просто звичайнісіньке везіння, коли він ухопив золотистого змія за хвіст саме тоді, коли той вирішив покинути свою гору. Вчепився і не відпускав. Умовив цю хитру і слизьку істоту повернутися додому. Тепер до Кінроса залишалося небагато, і Александр нарешті почав вірити, що міцно тримає свого блудного сина. Час спливав дедалі швидше.
Йому вже було п’ятдесят чотири, а Лі – тридцять три. Ні, Александр не збирався на той світ, не проживши свої вісім десятків, але семирічна перерва у підготовці нащадка зяяла великою дірою.
Кінрос дуже змінився за сім років його відсутності; Лі відчув захват іще на залізничній станції, яка була оснащена залами чекання та туалетами; усюди стояли кошики та горщики з квітами, а по обидва боки платформи з великим написом «КІНРОС» красувалися яскраві клумби. Оперний театр був перероблений у театр для вистав, а в дальньому кінці Кінрос-сквер зводилася велична споруда нової опери. На кожній вулиці росли дерева та стояли ліхтарі; у кожне приватне помешкання було проведено електричний струм та газ. Із Сіднеєм та Батерстом тепер був телефонний та телеграфний зв’язок. Гордість господаря міста кидалася в очі повсюдно.
– Це – зразкове місто, – сказав Лі, піднімаючи свої сумки.
– Сподіваюся, що так. Золота шахта знову працює на повну потужність, і це означає, що вугільна шахта також завантажена повністю. Я починаю погоджуватися з Нелл, що змінний струм кращий за постійний, хоча маю намір почекати, поки Ло Чі завершить створення турбінного генератора покращеної конструкції, – цей хлопець просто геній, – сказав Александр. Він підійшов до вагончика канатної дороги. – Рубі прийде на вечерю, то я тебе залишаю, і можеш сам влаштовувати свої сюрпризи. Можеш навіть трохи запізнитися.
«Мушу не забувати, – сказав собі Лі, заходячи до готелю, – що матері зараз п’ятдесят шість. Я не зможу приховати свого смутку, а смуток обов’язково буде. Це, напевне, жахливо, коли прекрасній жінці доводиться демонструвати свій вік, особливо мамі, яка завжди залежала від своєї краси. І не заточила себе у шматку бурштину, як Елізабет».
Однак вона виявилася такою, якою він її пам’ятав: самовпевнена, спокуслива і дивовижно елегантна. Так, довкола очей та рота з’явилися кілька зморшок, під підборіддям трохи відвисла шкіра, але однаково вона залишалася Рубі Костеван – від копни золотистого волосся до прекрасних зелених очей. Очікуючи Александра, вона вдяглася в рубіново-зелене атласне плаття з високим, прикрашеним рубінами комірцем – щоб приховати обвислу шкіру; рубіни були також на її зап’ястях та в мочках вух.
Коли вона побачила його, ноги її підігнулися і вона осіла на підлогу, сміючись і плачучи одночасно:
– Лі, Лі, хлопчику мій!
Легше було нагнутися до її рівня, тож Лі став навколішки, обхопив її руками, притиснув міцно-міцно до себе, що аж кістки хруснули, і став цілувати її обличчя і її волосся.
– Я знову дома. Я знову в тих обіймах, які запам’ятав першими іще в дитинстві, моя голова повниться її парфумами; моя матір – просто чудо. Як я тебе люблю! – вигукнув він. – Як я тебе люблю!
– Усі свої історії я прибережу до вечері, – сказав він згодом, після того як Рубі відповіла йому так само нестримним проявом всеохопної радості, а він потім перевдягнувся у вечірній костюм.
– Тоді давай вип’ємо разом, перед тим як підемо, бо вагончик буде внизу ще тільки через півгодини, – сказала вона, йдучи туди, де стояли ряд графінів, сифон та відерце з льодом. – Я й гадки не маю, що ти зараз волієш пити.
– Бурбон «Кентуккі» – якщо маєш. Не треба ні газировки, ні води, ні льоду.
– Я його маю, але чи витримає такий удар порожній шлунок?
– А я вже до нього призвичаївся – саме його п’ють мої бурильники, особливо – на дурняк. Звісно, країна мусульманська, спиртне заборонене, але я ввожу його тишком-нишком і стараюся, щоб за межами табору ніхто не пив.
Вона подала йому склянку, а собі налила хересу і сіла у крісло.
– Ти стаєш усе загадковішим та загадковішим, Лі. Яка іще мусульманська країна?
– Персія, ні, Іран, як вони називають. Зараз я займаюся нафтовим бізнесом на паях з шахом.
– Господи! Тепер зрозуміло, чому ми від тебе жодної звісточки не мали.
Кілька хвилин вони сьорбали зі склянок, не кажучи ні слова, а потім Лі спитав:
– А що сталося з Александром, мамо?
Вона не стала кривити душею.
– Я знаю, що ти хочеш знати. – Вона зітхнула, простягнула ноги і уставилася на рубінові застібки своїх черевичків. – Сталося кілька речей… Сварка з тобою, бо він знав, що помилявся. А коли він зліз зі свого коня під назвою пиха, то не знав, як полагодити ті паркани, тобто стосунки з людьми, які ця коняка повалила. А поки він устиг приручити цю свою пиху, ти вже поїхав. Він докладав неймовірних зусиль, щоб тебе знайти. А тут іще навалилася оця біда з Анною, О’Доннелом, дитиною – і Джейд. Він бачив, як її вішали, – і це страшенно вразило його. Потім Нелл не захотіла робити те, на що він від неї сподівався, а Анну треба було розлучати з дитиною. Інший чоловік ще більше озлився б, але не мій коханий Александр. Усе те, що сталося, усе разом, спричинилося до того, що він отямився, опанував себе – не різко, не поштовхом, а поступово. Ну і звісно ж, він винуватить себе за те, що одружився з Елізабет. Вона була ненабагато старшою за Анну – саме в тому віці, коли враження закарбовуються як у камені, і саме каменем вона і стала.
– Але ж у нього була ти, а в неї не було нікого. Що ж тут дивного, що вона перетворилася на камінь?
– Та годі тобі! – відрізала Рубі, перервавши розмову, бо вона почала зачіпати її вразливі місця. Її склянка була порожньою, і вона знову долила. – Я просто без надії сподівалася, що одного дня Елізабет стане щасливою. Якби вона когось зустріла, то могла б розлучитися з Александром через його постійну подружню невірність зі мною.
– Щоб Елізабет – і стала прати в суді свою брудну білизну?
– А чом би й ні?
– Я ще можу уявити, як вона тікає світ за очі зі своїм коханцем, але не уявляю її у кімнаті засідань перед суддями та купою журналістів.
– Вона не втече світ за очі зі своїм коханцем, Лі, бо має піклуватися про Доллі. Доллі вже забула про Анну і гадає, що Елізабет – її матір, а Александр – батько.
– Значить, одне це завадить розлученню, еге ж? Увесь цей скандал з Анною та чужим чоловіком знову витягнуть на світ, а Доллі… скільки їй – шість? Доллі досить доросла, щоб усе зрозуміти.
– Так, ти маєш рацію. А я якось про це й не подумала, чорт забирай! – Рубі різко змінила тему – і свій настрій. – А як ти? – бадьоро спитала вона. – Є якісь жінки на обрії?
– Немає. – Він поглянув на свій золотий наручний годинник, який подарував йому в Лондоні Александр, і осушив склянку. – Уже треба йти, мамо, ми запізнюємося.
– Елізабет знає, що ти тут? – спитала Рубі, підводячись.
– Ні.
Коли вони дійшли до вагончика, там на них чекав Сунь; Лі, шокований, різко зупинився. Його батько, якому скоро мало виповнитися сімдесят, перетворився на шанованого китайського мудреця – тоненька борідка, що опускалася аж на груди, довгі нігті, шкіра, схожа на гладеньку слонову кістку. Очі ж звузилися до щілинок, посеред яких синхронно бігали дві маленькі чорні намистини. «Це – мій тато, але я вважаю своїм батьком Александра. Який же довгий шлях пройшли ми під час своїх життєвих мандрів, і куди нам іще судилося потрапити, коли знову війне вітер?»
– Здрастуйте, тату, – сказав Лі і, нахилившись, поцілував йому руку.
– Мій хлопчику, ти прекрасний.
– Усі на борт, мерщій! Човен відпливає! – нетерпляче скомандувала Рубі, піднявши руку, щоб натиснути на дзвінок, який давав сигнал у машинний відділ високо на горі.
«їй не терпиться зібрати всіх нас разом, – подумав Лі, допомагаючи Суню сісти у вагончик. – Моя мати хоче, щоб усі любили одне одного і були щасливими».
Біля дверей їх зустріла Елізабет, і Рубі, яка вмирала від нетерпіння, бажаючи побачити її реакцію на неочікуваного гостя, виштовхала Лі поперед себе та Суня.
Що відчуваєш, коли бачиш свою єдину на світі жінку після тривалої розлуки? Для Лі то був лише біль, усе в ньому перевернулося, і смуток та відчай охопили його розум. Він побачив радше розмитий згусток своїх емоцій, фантом, а не саму Елізабет.
Посміхнувшись, він поцілував фантому руку, сказав комплімент його зовнішності і пройшов до вітальні, залишивши Елізабет вітати Рубі та Суня. А у вітальні були Александр і Констанція Дьюї, яка підійшла до нього, потиснула руку, поцілувала і поглянула на нього зі щирою симпатією, яка його дещо спантеличила. І тільки коли Лі нарешті опустився у крісло, він здогадався, що по-справжньому іще не побачив Елізабет.
Та й за вечерею він її як слід не роздивився; бо Александр, через те що їх було всього шість, не став садити гостей по крайніх місцях, тому вони з Елізабет опинилися по різні боки одного ряду. Між ними був Сунь, напроти – Александр, за ним – Констанція та Рубі.
– Не так, як заведено у суспільстві, – бадьоро зазначив Александр, – але в моєму домі я маю повну свободу садовити чоловіків разом, а жінкам дати можливість потеревенити. Ми не нудитимемося тут, чекаючи на портвейн та сигари, ми будемо виходити разом з дамами.
Лі випив більше вина, ніж зазвичай, хоча їжа, чудова, як завжди, – йому сказали, що Чанг і досі був старшим на кухні, – не дала йому сп’яніти. Коли усі пішли до вітальні попити кави і насолодитися сигарами, Лі порушив задуману Александром розстанову крісел для гостей, відсунув своє крісло від інших і усамітнився від веселощів. Кімната була яскраво освітлена, у люстрах «Вотерфорд» свічки замінили на електричні лампочки, а газові пальники також були переведені на електричний струм. «Таке різке світло, – подумав Лі. – Немає отих милих острівців тіней, немає м’якого зеленуватого відблиску від кахлів. Немає холодного м’якого поблиску свічок. Може, й справді за електричним освітленням майбутнє, але це – неромантично. Навіть якось немилосердно».
З такої позиції йому було напрочуд чітко видно Елізабет. О, яка ж вона гарна! Як на картині Вермеєра, прекрасно освітленій, де видно кожну дрібну деталь. Її волосся було таке ж темне й густе, як і в нього, його м’які хвилі сходилися у великий пучок на потилиці – без завитків та штучних випуклостей, які були зараз в моді. Чи носила вона коли-небудь якийсь теплий колір? Щось він не пам’ятає. Сьогодні вона була у темно-синьому, із сталевим блиском, креповому платті з досить прямою спідницею і без шлейфа. Зазвичай плаття такого фасону оздоблювалися бусами, але її плаття було простим, без китичок і трималося на плечах за допомогою тоненьких штрипок. Довкола її шиї виблискував іскрами гарнітур із сапфірів та діамантів, прикраси були також у мочках вух та на зап’ястях, а на пальці – сліпуча діамантова обручка. Однак турмалін зник: на її правій руці взагалі не було перснів.
Між іншими гостями відбувалася пожвавлена бесіда; тож Лі, упиваючись її красою, заговорив до неї.
– На вас сьогодні немає турмаліну, – зауважив він.
– Александр подарував мені його на знак дітей, які в мене будуть, – пояснила вона. – Зелений означав хлопців, рожевий – дівчат. Але я не народила йому хлопців, тому зняла цю прикрасу. Вона була така важка!
І, на його подив, Елізабет потягнулася за срібним коробочком, що лежав біля неї на столі, витягнула звідти довгу сигарету і намацала коробку сірників у срібному футлярі. Лі підвівся, узяв у неї коробку, чиркнув сірником і дав прикурити.
– Закуримо? – спитала вона, підіймаючи на нього очі.
– Дякую. – У тому погляді не було якогось прихованого змісту, просто ввічливий інтерес. Він повернувся до свого крісла. – А коли ви стали курити сигарети? – спитав він.
– Років сім тому. Знаю, дамам не слід курити, але, гадаю, то мене ваша матір мимоволі привчила – я зрозуміла, що мені зараз байдуже, що скажуть чужі люди. Я обмежую своє куріння оцим відпочинком після вечері, але коли ми з Александром буваємо в Сіднеї і заходимо до ресторану, то він курить свої сигари, а я – сигарети. Це досить цікаво – спостерігати за реакцією решти відвідувачів, – сказала вона і посміхнулася.
І то був кінець їхньої розмови. Елізабет з явним задоволенням докурила свою сигарету, а Лі сидів і на неї дивився.
Александр усамітнився з Сунем і говорив з ним про роботу.
Злегка розминаючи пальці, Рубі приготувалася сісти за фортепіано; у її руках стала дедалі частіше з’являтися дратівлива негнучкість, яка особливо сильно бентежила вранці. Але в цей момент Александр та Сунь про щось почали сперечатися, і гра на фортепіано їм лише завадила б, Констанція дрімала за своїм келихом портвейну – у неї почали з’являтися старечі схильності. Не маючи чим себе зайняти, Рубі почала роздивлятися свого котика-муркотика і відчула величезний приплив любові. Він невідривно дивився на Елізабет, а та повернулася, прислухаючись до розмови Александра з Сунем, при цьому давши можливість Лі споглядати її бездоганний профіль. У Рубі аж серце впало, і вона вхопилася рукою за груди і стиснула корсаж. Як він на неї дивиться!
Неприховане бажання, абсолютне прагнення – і нічого більше. Якби зараз Лі встав, підійшов до Елізабет і почав зривати з неї одіж, то це було б логічним продовженням його погляду. «Мій син по вуха закоханий в Елізабет! І давно? Так он чому…»
Рвучко підвівшись і розбудивши при цьому Констанцію та перервавши розмову Александра з Сунем, Рубі підійшла до фортепіано. Дивно, але де й узялася у її пальцях та експресивність та енергія, котрі, як вона боялася, полишили її назавжди! Але це не був час для Брамса, Бетговена чи Шуберта. Зараз потрібен був Шопен, у мінорі, оті болісні переходи та перепади, якими повнилися очі її сина. Недосяжне кохання, невловиме кохання, туга, яку, напевне, відчував Нарцис, марно намагаючись спіймати своє відображення у ставку, туга, яку відчувала німфа Ехо, дивлячись на Нарциса.
Тож вони затрималися допізна, заворожені Шопеном. Елізабет час від часу підкурювала сигарету, а Лі її кожного разу підпалював. О другій годині Александр замовив чаю та бутерброди, а потім наполіг на тому, щоб Сунь залишився у нього переночувати.
Він провів Лі та Рубі до вагончика і запустив двигун сам – котел двигуна був завжди розігрітий, – не бажаючи турбувати котельного машиніста.
У вагончику Рубі взяла Лі за руку.
– Ти так гарно сьогодні грала, мамо. Звідки ти знала, що я відчував те саме, що й Шопен?
– Бо я бачила, – відверто відповіла Рубі, – як ти поглядав на Елізабет. Ти її давно кохаєш?
У нього перехопило подих; він різко видихнув відповідь:
– А я й не знав, що видав себе. Більше ніхто не помітив?
– Ні, мій котику. Ніхто, окрім мене.
– Тоді моя таємниця у безпеці.
– У безпеці – наче я про неї й не знала. Так ти давно її кохаєш, Лі? Давно?
– З сімнадцяти років, мабуть, але я про це не відразу здогадався.
– Ось чому ти досі не одружився, ось чому ти тут надовго не залишився, ось чому ти втік. – На щоках Рубі заблищали сльози. – О Лі, який жах!
– Це ще м’яко сказано, – сухо зазначив він, вивуджуючи з кишені хустку. – На, візьми.
– Тоді навіщо ти приїхав додому зараз?
– Щоб знову її побачити.
– Сподіваєшся, що почуття минуло?
– Та ні, я знаю, що не минуло. Воно дає сенс моєму життю.
– Дружина Александра… Але як же гарно ти стримуєш свої емоції! Коли я сказала, що вона може розлучитися з ним через суд, ти за це не вхопився, а натомість розбив мій аргумент. – Вона здригнулася, хоча повітря було по-літньому тепле. – Ти ніколи не станеш вільним від неї?
– Ніколи. Вона значить для мене більше, аніж моє власне життя.
Рубі обернулася до нього і обхопила сина руками.
– О мій Лі, мій котику-муркотику! Як би я хотіла тобі допомогти!
– Ти нічим не зможеш мені допомогти, мамо, і мусиш пообіцяти, що ніколи й не намагатимешся.
– Обіцяю, – прошепотіла вона йому в жилетку – і раптом розсміялася гортанним сміхом. – Ти увесь у помаді. У пральні будуть пліткувати.
Він притиснув її до себе іще сильніше.
– Моя люба матусю! Не дивно, що Александр тебе любить. Ти – як гумовий м’ячик: завжди здатна отямитися і підскочити. Обіцяю тобі, зі мною все буде гаразд.
– А ти цього разу залишишся чи знову втечеш?
– Я залишаюся. Бо потрібен Александру, дуже потрібен. Особливо сильно я це збагнув, коли побачив тата. Він полишив усі свої справи, окрім чисто китайських у своєму пагодовому містечку. Як би я не кохав Елізабет, я не можу кинути Александра. Тим, ким я є, я зобов’язаний тобі та йому, – сказав Лі і посміхнувся. – Уяви собі – Елізабет курить!
– Їй потрібно те, що міститься в тютюні, але сигари для неї є надто міцними. Александр спеціально замовляє для неї сигарети у фірмі Джексона в Лондоні. Їй важко жити. Усе, що в неї є, – це Доллі.
– Гарна дитинка, так, мамо?
– Дуже мила і якраз в міру розумненька. Доллі не буде Нелл, вона більше схожа на дівчат Дьюї. Кмітлива, жвава, гарненька, освічена до рівня, необхідного жінці її соціального рангу. Може, вона вийде заміж за якогось достойного молодого чоловіка, проти якого не заперечуватиме Александр, і нарешті народить йому нащадка чоловічої статі.
