Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 39 страниц)
Відтоді у стосунках Александра і Елізабет з’явилася холодність, хоча він став приїжджати на обід частіше, аніж зазвичай, і проводив вечори у її компанії. Вправність її гри на фортепіано покращувалася невпинно, оскільки їй дедалі більше подобалася музика, але якось Александр, якому стало подобатися пускати в її бік шпильки, сказав:
– Ти граєш так само, як кохаєшся. Без пристрасті. Можна сказати, що взагалі без всякого виразу і почуття. Техніка гри – це заслуга міс Дженкінс, яка просто мусить працювати з тобою не покладаючи рук. Шкода, що ти не хочеш вкладати в музику хоч трохи свого внутрішнього «я»; утім, тобі подобається тримати в собі свої таємниці, чи не так?
Ця тирада глибоко образила її, але у міру того, як Александр ставав холодним та жорстоким, їй дедалі краще вдавалося контролювати свої емоції.
– А Рубі грає на фортепіано? – ввічливо спитала вона.
– Як концертна піаністка, з повним набором пристрасних емоцій.
– О, це для тебе добре. І також співає?
– Як оперна дива, за тим винятком, що у неї контральто, а для контральто мало було написано головних арій.
– Боюся, що я не знаю, що таке контральто.
– Вона має глибокий низький голос. До речі, я й досі не чув, як ти співаєш.
– Міс Дженкінс вважає, що мені не слід співати.
– Певен, що їй краще знати.
Оскільки їй ні з ким було поділитися про розмови з Александром, у Елізабет виробилася звичка обговорювати їх з самою собою – марне заняття, звісно, але воно давало хоч якесь полегшення.
– Краще було б вивести Рубі на чисту воду і про все відверто поговорити – як ти вважаєш? – питала Елізабет номер один.
– З нею дійсно є про що поговорити – бо більше й ні з ким, – відповідала Елізабет номер два.
– Мені Александр уже навіть не подобається, – казала Елізабет номер один.
– І недаремно, – казала Елізабет номер два. – Бо він тебе мучить.
– Але ж я ношу під серцем його дитину. Чи означає це, що і його дитину я не любитиму? Означає чи ні?
– Не думаю. Зрештою, який він має до неї стосунок? Ну прийшов, попихтів, постогнав, покректав кілька хвилин – і все. А решта – це ти. А себе ж ти любиш, правда? – питала Елізабет номер два.
– Ні, – сумно відповідала Елізабет номер один. – Я хочу любити дівчинку, яка народиться.
– Я теж. Але він хоче хлопчика.
Одноколійна залізнична лінія стандартної ширини, прокладена від Літгоу до Кінроса, виходила з Літгоу і прямувала на захід-захід-південь двадцять п’ять миль, а потім звертала на південь-південь-схід і тягнулася іще сімдесят миль аж до самого Кінроса. Швидкість її спорудження становила разючий контраст з черепашачими темпами будівництва державної залізниці між Літгоу та Батерстом, яку розпочали 1868 року і досі не закінчили.
Абсолютно скрізь продовжний ухил дороги був бездоганний; Александр сам спроектував залізницю, розташувавши її по боках гір на висоті сто футів над дном долини, щоб колія вийшла якомога рівнішою. Залізниця проходила через десять міцних і високих дерев’яних містків, прокладених через схильні до паводків річки; вона проходила також крізь дев’ять вирубів та два тунелі, кожен з яких був триста ярдів завдовжки. Завдяки китайській робочій силі він не мав проблем з виконанням робіт; китайці працювали як заведені, як машини, і, здавалося, не було в мандаринському діалекті такого слова, як утома.
Залізниця обійшлася у вісім тисяч фунтів за кожну милю, а загальна її вартість склала вісімсот сорок одну тисячу фунтів. Цю величезну суму компанія «Апокаліпсис Ентерпрайз» поблажливо взяла в банках Сіднея, а не в Англійському банку – в обмін на пільги стосовно податку, котрий ця компанія сплачувала за експорт золота до Англійського банку, який виступив гарантом. І недивно: Англійський банк уже на той час утримував золота компанії «Апокаліпсис» як заставу на суму, більшу, аніж залучені компанією кредити. Містер Модлінґ конфіденційно поінформував директорів, що золото надходитиме іще багато років. Александр і Рубі були клієнтами банку, а Чарльз Дьюї віддавав перевагу банкам у Сіднеї. Принц Сунь вкладав свої заощадження в банки Гонконга – нового ділового центру Східної Азії.
Александр купив два однакові локомотиви в англійській компанії «Грейт Норзерн Рейлвей». Це були списані локомотиви, але в надзвичайно доброму стані. Александру вони обійшлися набагато дешевше за нові, а компанія, у свою чергу, заробила чималі гроші на продажу вже списаного рухомого складу.
Вагони були придбані в іншому місці, і теж в Англії. Один з них був вагоном-холодильником, оскільки холодильні містера Семюела Морта вже працювали на повну потужність як у Літгоу, так і у Сіднеї. Коли в них не було потреби, компанія «Апокаліпсис» здавала свої вагони в оренду державній залізничній компанії, і так бувало більшість часу. Усі вагони були устатковані пружинними буферами та пружинними тяговими брусами. Найбільше занепокоєння Александра викликали гальма системи Фея – Ньюволла. То були складні гальма, які могли працювати лише на відстані не довше милі і потребували постійної присутності на потязі кількох людей, чиєю єдиною функцією було приведення в дію довгого штиря, який проходив під вагонами. Коли Александр прочитав про пневмогальма містера Вестингауза, він розмістив на них замовлення, щоб їх доставили з Пітсбурга в Пенсильванії якомога скоріше.
Єдиний пасажирський вагон був новий, тридцять футів завдовжки та вісім – завширшки; він був змонтований на шасі-возиках. У цьому вагоні було окреме купе для керівництва компанії, а також м’які місця по обидва боки проходу для решти пасажирів, котрі платили за розцінками другого класу. Вагон мав також дещо абсолютно революційне: окремий туалет – завдяки наполяганням Рубі.
– Можна довго розводитися про візки-шасі, локомотиви та гальма, які працюють від стисненого повітря, – сказала вона на одному з перших засідань правління, – але це – ганьба, коли чоловіки, котрі конструюють і експлуатують потяги, не передбачають у них туалетів для пасажирів. Вам, чоловікам, дуже добре: вийшов на вагонну площадку і посцяв собі залюбки і скільки душі завгодно! Ви можете навіть випорожнитися по-крупному, якщо сильно припече. А ми, жінки, мусимо терпіти страшні муки аж дев’ять годин від Сіднея та Бовенфельса, а коли поїзд зупиниться – стрімголов бігти до станційного туалету. Дати копняка державній залізниці я, на жаль, не в змозі, зате я прекрасно можу дати копняка компанії «Апокаліпсис Рейлвей»! Попереджаю тебе, Александре, – встанови у вагоні туалет! Інакше я перетворю твоє життя на пекло.
Коли залізничну лінію було відкрито наприкінці жовтня 1875 року, її остаточна вартість склала один мільйон сто дев’ятнадцять тисяч фунтів. Ця сума включала в себе локомотиви, рухомий склад, пасажирський вагон (з туалетом), вагон-холодильник, поворотні круги для локомотивів на вугільній шахті підприємства «Апокаліпсис» та розвантажувальні пристрої в Кінросі, вагонні депо, стрілочні розв’язки й багато дрібного устаткування. Незважаючи на такі гігантські витрати, ніхто з директорів компанії не вважав спорудження залізниці прорахунком: за прийдешні роки вона мала окупитися десятки разів за рахунок економії на доставці одного лише вугілля, не кажучи вже про оренду. А золото прибувало з шахти у дедалі більших кількостях, і деякі шматки руди являли собою майже чистісіньке золото, трохи розбавлене кварцовими вкрапленнями; до того ж було відкрито кілька нових жил, що якістю не поступалися головній.
Мешканці Кінрос-тауна насилу вірили, що їм так поталанило. Коли розсипне золото виснажилося, населення міста скоротилося до двох тисяч осіб, але Александр знайшов їм ту чи іншу роботу на шахті. Сам він не схотів ставати членом міськради, але її членами стали Рубі та Сунь, а один з племінників Суня, Сунь По, став секретарем міської ради. Він отримав освіту в одній з приватних шкіл у Сіднеї, говорив англійською з відривчастим австралійським акцентом і відзначався винятковою працездатністю й умінням. Шахтарі та фабричні робітники були білими людьми, працівниками ж, яких наймала міськрада, були китайці, які радо копали та мотижили землю замість працювати в шахтах чи за станками. Робота Суня По, за визначенням Александра, полягала в тому, щоб прибрати огидні залишки епохи розсипного золота, заасфальтувати вулиці міста з використанням шахтної породи та смоли, займатися спорудженням будівлі міськради та офісів, а також лобіювати уряд Нового Південного Уельсу, щоб той виділив кошти на спорудження школи та лікарні. У місті вже була школа на триста дітей, але розташовувалася вона в мазанці, а лікарня являла собою дерев’яний будиночок поруч з помешканням доктора Бартона. На центральній площі мав вирости парк, довкола якого розташовувалися готель «Кінрос», пошта, поліційний відділок та всілякі крамниці.
Звісно, транспортування вугілля до Кінроса означало, що місто буде освітлюватися газом; Сунь По сподівався за два роки віднайти кошти для подавання газу трубами у приватні помешкання; до готеля «Кінрос» газ провели негайно – на превелике задоволення Сема Вонґа, бо готувати їжу на газових плитах було набагато зручніше та приємніше.
Єдине невдоволення великою кількістю китайців виходило від проїжджих на кшталт комівояжерів, але вони невдовзі навчилися тримати язик за зубами; білі ж мешканці Кінроса добре знали, що той, кому належить реальна влада в місті, – Александр Кінрос – не потерпить антикитайських настроїв. Мабуть, саме через це в Австралії кількість китайців-мандаринів зростала набагато швидше, аніж, скажімо, кантонців. Тут, у Кінросі, вони могли спокійно жити, займатися бізнесом і не боятися переслідувань з боку поліції чи побиття з боку місцевих білих мешканців. Як і білі діти, маленькі китайці ходили до школи у віці від п’яти до дванадцяти років. Якийсь час Александр мав надію відкрити в місті і середню школу, але батьки дітей, як китайці, так і білі, не бачили особливого сенсу в тому, щоб їхні діти так довго ходили до школи. Найкраще, що міг тут вдіяти Александр, – це надати стипендії особливо обдарованим дітям, щоб ті продовжували навчання в Сіднеї. Але навіть це призвело до негативного ставлення деяких батьків, які не хотіли, щоб їхні сини і (о, який жах!) доньки дивилися потім на них звисока. Такий комплекс неповноцінності неприємно вразив Александра, бо він прибув з країни, де освіта цінувалася надзвичайно високо; австралійці ж, як він помітив, не були налаштовані на те, щоб давати своїм дітям освіту, вищу, аніж мали самі. І китайці дотримувалися такої ж думки. На все потрібен час, вирішив він. Ось у чім проблема. З часом усе зміниться. І одного дня ці люди цінуватимуть освіту так само високо, як і шотландці. Бо освіта – це квиток на подорож з темряви та невігластва. Погляньте лише на мою нещасну дружину з її двома роками навчання. Вона вміє читати, але не дуже добре пише та погано знається на арифметиці. Так, вона може казати, що не вийшла б за мене заміж, але її освіта почалася знову відтоді, як ми одружилися. Вона краще говорить, краще висловлює свої думки – лишень погляньте, як вміло напустилася вона на мене через Рубі! У шотландському Кінросі вона б так не змогла!
Наприкінці жовтня, коли було здано в експлуатацію залізницю «Апокаліпсис Рейлвей», з вагітною Елізабет уже важко було спілкуватися, хоча вона й виступила господинею на кількох прийомах, улаштованих для поважних осіб з Сіднея; дехто з них почувалися дуже некомфортно, бо залізниця з’явилася в Кінросі раніше, ніж у Батерсті. Через цю обставину мешканці Батерста прибули до Літгоу і влаштували там демонстрацію.
Нарешті Елізабет познайомилася з Рубі Костеван, яку ніяк не можна було виключити зі списку запрошених. Єдиними гостями, які залишилися ночувати в Кінрос-гаусі, було подружжя Дьюї; усі решта влаштувалися в готелі «Кінрос».
Гості прибули на вершину гори захекані та ошелешені; час від часу чулися вигуки захоплення. Поїздка у вагонетці була такою незвичною, що приїжджі, а особливо дами, були і налякані нею, і заворожені. На Елізабет було майстерно зшите плаття з сірого атласу та новий набір коштовностей, подарований Александром з цієї оказії: сапфіри та діаманти, оздоблені платиною, до того ж сапфіри були блідшими та прозорішими, аніж зазвичай бували ці камені. І, звісно, на одній руці вона носила діамантовий перстень, а на другій – турмаліновий.
Вагітність підкреслила її красу; гордість і самоповага, які ставали дедалі сильнішими з кожним днем, дозволяли Елізабет високо нести свою красиву голівку на граціозній шиї; її чорне волосся вивищувалося купою кучерів, серед яких блищали сапфірові та діамантові прикраси. «Будь як королева, Елізабет! Стань біля свого зрадливого чоловіка в одвірку і посміхайся, посміхайся, посміхайся!»
Елізабет, ясна річ, не наділяла Рубі такою рисою, як здоровий глузд і тактовність, але вона, незважаючи на це, мала такі риси у своєму арсеналі і пускала їх в хід, коли в них була потреба. Рубі приїхала останньою вагонеткою разом із Сунем у всій його мандаринській величі. Вона попрохала Александра, щоб той її відпустив, але надаремно.
– Якщо так сталося, – мовила Рубі, – то ти б краще надав своїй дружині можливість зустрітися сам на сам зі мною напередодні такої важливої події. Маленькій сучці і так важко вправлятися з великою кількістю поважних цабе, а тут іще я припхалася!
– Я волію, щоб ваша перша зустріч відбулася саме серед натовпу незнайомців, – відказав Александр тоном, що не допускав заперечень. – Вона трохи чокнута.
– Чокнута?
– Поринула у світ казок та ілюзій. Багато розмовляє сама з собою – так мені розповідає місіс Самерс, бо їй стало страшно. Коли вона сиділа за фортепіано, то було іще так-сяк, але, коли міс Дженкінс припинила свої візити, Елізабет як униз покотилася.
– Чому б тоді тобі не зробити так, щоб Теодора й надалі приходила, навіть попри те що вона вже не зможе навчити її грати краще, ніж навчила? Напевне, твоя бідолашна дружина почувається вкрай самотньою.
– Якщо ти натякаєш на те, що я не плачу міс Дженкінс грошей, то ти глибоко помиляєшся, Рубі! – невдоволено відрізав Александр. – Вона заощадила певну суму на відпустку в Лондоні, до того ж я заплатив їй наперед та ще й дав чималенькі відпусткові. Кажу тобі – я не скупий!
– Звісно, ти не скупий. Ти просто скнара.
Александр у розпачі здійняв руки. Хоч як би чоловік не старався, а жінці він однаково не догодить.
Рубі прибула на бенкет у платті з рубінового вельвету, оздобленому рубіновими прикрасами. У ньому вона виглядала просто розкішно; утім, вона навмисне намагалася справити такий ефект. І якщо їй уже судилося зустрітися в натовпі незнайомців з Елізабет, вона продемонструє їй, що вона – не якась там дешева вулична повія, яку вже неодмінно встигла намалювати Елізабет у своїй уяві. Хоча, подумала вона, гордовито виступаючи під руку з принцом Сунем, навряд чи Александрова жінка второпає, що вона їй хотіла сказати.
Звісно, її власна цікавість теж була збуджена як ніколи. Ходили чутки, що місіс Кінрос була гарненькою і що краса її не була поцінована належним чином через те, що була ця жінка вкрай тихою, стриманою і тому – непримітною. Але правдою було також те – і Рубі це знала, – що Елізабет і досі ніхто до пуття не бачив. Загальним джерелом інформації була місіс Самерс, а, на думку Рубі, місіс Самерс була неймовірною сволотою і дурепою.
Тому коли Рубі вперше узріла Елізабет, то побачила в ній більше, аніж хотілося б Александру. Так, дівчині бракувало зросту, але цей недолік частково компенсувався тим, що тримала вона себе надзвичайно добре, а ще вона була вродливою. Її шкіра була молочно-білою, не зіпсованою пудрою, губи – природно червоними, а брови та вії – достатньо чорними і не потребували підфарбування. Але в чорних очах крився зболений смуток, і Рубі відразу ж збагнула, що той смуток – не через її присутність. Александр узяв Елізабет за руку, щоб вивести її вперед, і в цих очах спалахнуло невдоволення, а рот скривила ледь помітна гримаса огиди. «О Господи! – подумала Рубі, і серце її тьохнуло. – Та вона ж фізично гидує ним! Александре, Александре, що ж ти наробив – вибрав собі наречену, навіть заздалегідь з нею не познайомившись? Шістнадцять років – то такий делікатний та крихкий вік! Людина або ламається, або розквітає».
Елізабет помітила жінку-дракона під руку з чоловіком, убраним у одіж з драконами; обидва були високі та велично-пишні. Сунь – у царствено-червоному та жовтому одязі, а Рубі – в рубіновому. Суня вона вже знала; її погляд зупинився на Рубі і потонув у тих незвичайних очах, таких неймовірно зелених, таких неймовірно лагідних. Цього вона ніяк не очікувала. Цього вона не хотіла. Рубі пожаліла її – як жінка жаліє жінку Не можна було від неї відмахнутися зневажливо як від проститутки, бо вона не була на неї схожа – від вбрання та манер до низького хрипкуватого голосу. Елізабет помітила, що мова Рубі звучала на диво гарно та приємно як для жінки, що народилася й виросла в Новому Південному Уельсі, а особливо – для жінки з таким минулим, як у неї. Вона не виставляла напоказ своє спокусливе тіло, а несла його, як цариця, якій належить світ.
– Так добре, що ви прийшли, міс Костеван, – прошепотіла Елізабет.
– Так добре, що ви мене прийняли, місіс Кінрос.
Оскільки це була остання пара гостей, Александр відійшов від дверей, відчуваючи, що його роздирає жахлива дилема: подати руку своїй коханці, своїй дружині чи своєму кращому приятелю? Традиція свідчила, що це не має бути його дружина, але традиція свідчила також, що це не має бути його коханка. Але ж як він міг полишити дружину з коханкою позаду, а сам піти з Сунем попереду?
Рубі розв’язала цю проблему по-своєму: підштовхнула Суня у спину до Александра.
– Уперед, джентльмени! – бадьоро скомандувала вона, а потім стиха додала, звертаючись до Елізабет: – Яка цікава ситуація!
Елізабет незчулася, як посміхнулася у відповідь.
– Так, дійсно цікава. Але я вдячна вам за те, що ви її полегшили.
– Бідолашна дитино, ви – як та християнка, яку кинули на поталу левам. Давайте продемонструємо, що це Александра кинули левам, – мовила Рубі, беручи Елізабет за руку. – Ми його затьмаримо, цього негідника.
Тож вони увійшли у приймальню рука в руку, посміхаючись і виглядаючи так, наче знають, що всяка інша жінка у кімнаті затьмарена їхньою красою, навіть Констанція Дьюї.
На превеликий розпач найнятого французького шеф-кухаря, вечерю оголосили майже відразу; він розраховував, що в його розпорядженні буде іще хвилин зо тридцять, тому шпинатне суфле ще й близько не було готове. Йому довелося все готувати нашвидкуруч самому – чорт, чорт, чорт! – яке страшне кулінарне фіаско!
Александр навмисне вдався до хитрощів, розсадивши свою дружину і коханку далеко одну від одної. Елізабет сиділа на одному кінці з губернатором, сером Еркюлем Робінсоном, праворуч, та прем’єром, містером Джоном Робертсоном, – ліворуч. Оскільки сер Еркюль керував самовладно і жорстко, їхні стосунки з прем’єром були далекими від ідеальних, тому саме Елізабет випав обов’язок підтримувати спілкування в межах пристойності. Це завдання ускладнювалося розщепленим піднебінням містера Робертсона та дефектом його мовлення, не кажучи вже про швидкість, з якою він поглинав вино, та постійне намагання помацати її за коліно.
Александр сидів за протилежним кінцем столу з леді Робінсон праворуч від нього та місіс Робертсон – ліворуч. Хоча Джон Робертсон і був відомий своїм упаданням за жінками та пияцтвом, номінально він вважався пресвітеріанцем; його надзвичайно скритна і нетовариська дружина зазвичай не брала участі в громадських заходах, тому те, що Александру вдалося витягнути її на прийом, свідчило про його неабияку впливовість.
Позираючи скоса на дам, Александр думав: «Про що ж мені говорити з цією пустоголовою манірною дурепою та цією релігійною фанатичкою? Це мені аж ніяк не до вподоби».
А посередині столу сиділа Рубі з містером Генрі Парксом праворуч та містером Вільямом Деллі ліворуч; на превелике задоволення обох чоловіків, вона неприховано фліртувала з ними обома. І робилося це так уміло, що жінки, які сиділи неподалік, почувалися більше затьмареними, аніж обуреними. Паркс був політичним супротивником Робертсона, і прем’єрська посада по черзі діставалася то одному, то другому; якщо наразі при владі знаходився Робертсон, то наступного разу це мав бути Паркс. Було так само важливо відокремити Паркса від Робертсона, як і Рубі – від Елізабет. Звісно, Сунь був, як завжди, чарівливий та гарний; ніхто не схибив і навіть подумки не обізвав його нехристем китайцем, хоча насправді саме ним він і був. Величезне багатство здатне ушляхетнити своїм золотим відблиском людей зовсім непоказних, не кажучи вже про Суня.
Коли нарешті подали шпинатне суфле, виявилося, що воно було варте того, щоб на нього чекати. Це саме стосувалося і шербету, зробленого з ананасів, привезених у холодильнику з Квінсленда, де ці делікатеси росли. Потім подали тушковану тріску, потім – смажену ягнятину; а завершував трапезу салат із тропічних фруктів, який вивищувався зі збитих вершків, наче вершина вулкану з купи хмарин.
Щоб усе це з’їсти, знадобилося три години, і протягом цих трьох годин Елізабет усе більше й більше почувалася господинею. Сер Еркюль та містер Робертсон могли й не любити один одного, але вони реагували на свою прекрасну сусідку, як бджоли – на квітку, сповнену нектару. І хоча містер Робертсон був неприємно вражений кількістю пресвітеріанства в цій прекрасній жінці, він мудро потакав її примхам та дивацтвам – зрештою, він звик до такої релігійності ще вдома.
А тим часом Александр відчайдушно борсався, намагаючись невимушено побазікати з двома жінками, які анітрохи не цікавилися паровими двигунами, динамо-машинами, динамітом та шахтним видобутком золота. Ситуація погіршувалася ще й тим, що він очікував на словесну перепалку з прем’єром Джоном Робертсоном і з нетерпінням чекав моменту, щоб завдати йому поразки. І ця словесна перепалка мала статися невдовзі після того, як дами залишать кімнату. І стосуватиметься ця перепалка ось якої теми: чому в Кінросі не знайшлося землі під пресвітеріанську церкву? Як це – у католиків виявилося достатньо землі, щоб збудувати школу, а також церкву, і вони не заплатили при цьому і пенні, а пресвітеріанцям заломили астрономічну суму за шматочок міської землі завбільшки з сірникову коробку? Якщо Робертсон гадає, що Александр відійде в оборону, то він глибоко помиляється! Річ у тім, що більшість мешканців Кінроса належали або до англіканської церкви, або до католицької; пресвітеріанське ж населення налічувало «аж» чотири родини. Тож Александр проігнорував жінок, які через його голову почали теревенити про дітей, і почав мріяти про те, як він скаже Джону Робертсону, що краще виділить землю безкоштовно конгрегаціоналістам та анабаптистам.
Вечеря йшла як заведено: коли з’явилися графіни з портвейном, дами піднялися і вийшли до великої вітальні, щоб чекати там принаймні годину, поки до них не приєднаються чоловіки. Це була традиція, заведена для того, щоб дами мали час спорожнити свої сечові міхури і не викликати сум’яття у чоловіків, коли ті спостерігатимуть, як вони увесь час уставатимуть з-за столу і то виходитимуть, то заходитимуть; оскільки більшість дам уже ніяк дочекатися не могли, щоб дістатися туалету, то процесія почалася.
– От і добре, що внизу є два ватерклозети, – сказала Елізабет, звертаючись до Рубі. – Якщо ви хочете, ми можемо сходити нагору до мого туалету.
– Тоді ходімо, ви – перші, – хихикнула Рубі.
– Я ніколи й не думала, що ви мені сподобаєтеся, – мовила Елізабет, коли вони проходили повз численні дзеркала.
– Ось так буде краще, – сказала Рубі, дивлячись на себе у дзеркало і поправляючи зачіску. – Що ж, мені теж здавалося, що я зненавиджу вас, – якщо чесно. Але в ту мить, коли я вас побачила, мені захотілося з вами подружитися. У вас немає друзів, а вони вам знадобляться, якщо ви хочете ужитися з Александром. Він як локомотив, він зминає всяку протидію та незгоду.
– Ви його кохаєте? – поцікавилася Елізабет.
– До смерті, і, підозрюю, навіть більше, – не криючись, відповіла Рубі. Її обличчя змінилося, на ньому з’явився викличний вираз, але Елізабет здалося, що в очах її промайнули біль та смуток. – Але те, що я його люблю, зовсім не означає, що нам добре жилося б з ним у шлюбі, навіть якби я не була високопоставленою повією, якою я насправді є. Вас виховали належним чином, щоб ви стали благочестивою та добропорядною дружиною. Мене ж не виховували – мене витягнули з бруду. Бути коханкою Александра – це більше, аніж я очікувала від життя, тому я – щаслива. Дуже щаслива.
«Ми – у цілковито протилежних ситуаціях, – подумала Елізабет, якій допомагала щойно набута мудрість. – Я його дружина і можу звільнитися від нього, коли захочу, а вона його коханка і може стати навіть ближчою до нього, якщо захоче. А це – несправедливо».
– Ходімо краще униз, – зітхнула Елізабет.
– Це хіба що там буде одна-дві софи. Я хочу знати про вас усе, Елізабет. Наприклад, ви добре почуваєтеся?
– Досить добре, хоча в мене налилися ступні й ноги.
– Справді? Ану дайте, я погляну. – Рубі спустилася на нижню сходинку і стала навколішки. Піднявши поділ Елізабетового плаття, вона помацала опухлу плоть, яка нависла над черевиками. – У вас сильна водянка, моя люба. Хіба ж він не викликав до вас лікаря? Тільки не отого старого дока Бертона з Кінроса, бо він ніякий не спеціаліст, а звичайний сільський шарлатан. Вам потрібен фахівець із Сіднея.
Вони пішли вниз.
– Я попрохаю Александра, – сказала Елізабет.
– Ні, я попрохаю Александра, – свавільно пирхнула Рубі.
– Хотіла б я це побачити, – хихикнула Елізабет.
– Боюся, що коли ви це почуєте, то у вас зів’януть ваші гарненькі вушка. Сьогодні я у своєму найкращому гуморі, – заявила Рубі, коли вони заходили до вітальні. – За звичайних обставин грубі вирази з мене так і пруть. Це буває, коли доводиться керувати борделем.
– Я відчула огиду, коли про це дізналася.
– Але зараз ви вже не відчуваєте такої сильної огиди, еге ж?
– Напевно, ні. Навпаки: я вмираю від цікавості: а як це – керувати борделем?
– Тут потрібно набагато більше вміння, аніж те, з яким уряд керує країною. Іноді потрібен батіг, це допомагає.
Вони вмостилися поряд на софі, не звертаючи уваги на прискіпливі погляди гостей; а тим часом місіс Євфронія Вілкінс, дружина преподобного Пітера Вілкінса з англіканської церкви в Кінросі, скористалася відсутністю Рубі та Елізабет, щоб ознайомити леді Робінсон, місіс Робертсон та інших дам з минулою і теперішньою історією Рубі. Після цієї розповіді місіс Робертсон стало зле, і вона попрохала негайно принести їй нюхальної солі, а леді Робінсон була вкрай заінтригована і ошелешена.
Обтяжена компанією занудливої та бляклої дружини одного з членів кабінету міністрів, Констанція Дьюї з заздрістю поглядала на Елізабет і Рубі. «Хто б міг таке передбачити?» – спитала вона саму себе і посміхнулася, чуючи позаду себе причитання, докори та побивання. Елізабет і Рубі вирішили потоваришувати! Бідний, бідний Александр! Та він просто сказиться від злості! Так йому й треба за те, що він ізолював цю бідну дитину і позбавив її можливості спілкування.
Коли з їдальні припленталися чоловіки, оточені сигарним димом та випарами портвейну, Елізабет підвелася, дивуючись, чому Александр виглядає таким самовдоволеним, а прем’єр Робертсон – таким засмученим.
– Я чула, Рубі, що ви прекрасно граєте і співаєте, – мовила вона. – Чи не зробите ви нам сьогодні честь?
– Ну звичайно ж, – відповіла Рубі, не виказуючи анітрохи обов’язкової в таких випадках сором’язливості. – Як стосовно Бетговена та кількох арій Глюка, а на десерт – Стивена Фостера?
Елізабет провела її до великого фортепіано і підсунула також стілець для себе, щоб сісти поруч.
Ховаючи очі, Александр вибрав місце поруч із Констанцією, якій вдалося втекти від занудливої жіночки, коли поприходили чоловіки. Чарльз Дьюї сів з протилежного боку.
– Вони вподобали одна одну, як качки – воду, – досить гучно зауважила Констанція, коли Рубі почала грати «Апасіонату». – Добре, що виразно видно вагітність вашої дружини, Александре, інакше люди могли б подумати, що у вас любов на трьох.
– Констанціє, що ти таке кажеш?! – перелякано пискнув Чарльз.
– Цить! – зашипіла на нього дружина.
Александр блиснув на Констанцію схвальною посмішкою, очі його заіскрилися, і він заповзято слухав бравурну гру, задоволення від якої лише посилювалося завдяки ошелешеним виразам на обличчях деяких жінок. Навіть у Лондоні та Парижі не доводилося їм чути кращого виконання.
Покінчивши з аріями та сонатами, Рубі почала грати та співати популярних пісень, а Елізабет захоплено спостерігала за нею і слухала. «Якою ж несправедливою буває інколи доля! Цій жінці судилося стати герцогинею – не менше. Я часто думала про одинадцятирічну дівчину, зґвалтовану власним братом, і дуже співчувала їй попри свою упередженість до неї. Але тепер я по-справжньому розумію, яким несправедливим може бути життя! О Рубі, мені так шкода!»
Помітивши, що Елізабет дуже болять напухлі ноги в тісних туфлях, Рубі раптом припинила гру.
– Мені хочеться покурити, – сказала вона і запалила сигару.
Такий демарш супроводжувався охами та ахами жіночої частини запрошених, але Рубі помітила явне задоволення на обличчі Констанції, і це допомогло їй розкурити маленьку чорну сигару як нічого не було, наче це цілком природно та нормально, коли жінка курить.
«Рубі, я хочу узнати тебе ближче! Тепер ми обов’язково зустрічатимемося на всіх прийомах, влаштовуваних компанією „Апокаліпсис“».
Владним жестом Рубі підізвала Александра до фортепіано, і він підійшов з виразом, який неначе промовляв присутнім, що всяка дружина та коханка завжди мусять бути в найгарніших стосунках одна з одною.
– Елізабет уже час спати, Александре, – сказала Рубі. – Відведи її нагору і вклади в ліжко.
Елізабет нахилилася, поцілувала Рубі в щоку, а потім вийшла з кімнати під руку зі своїм чоловіком. Тим часом Рубі поновила гру та співи.
– Чому ти не сказав мені, яка вона гарна?
– А ти повірила б мені, Елізабет?
– Ні.
Джейд і Перлина вже чекали на них, але Елізабет на хвилину затримала Александра, поклавши руку йому на плече.
– Коли народиться моя дитина, Александре, я виходитиму в місто кожного разу, коли мені захочеться, – мовила вона, високо піднявши підборіддя. – І я маю намір часто зустрічатися з Рубі.
На його обличчі з’явився стомлений і знуджений вираз.
– Як хочеш, моя люба. А зараз – іди спати.
