Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 39 страниц)
– Може, її менструації – то лише на користь, – мовила Елізабет, звертаючись до Нелл. – Інакше ми ніколи б не змогли привчити її митися і перевдягатися.
Звісно, дорослішання дочок змусило Елізабет відчути себе страшенно старою; досить дивне відчуття, якщо взяти до уваги її фактичну молодість. Але у свої тридцять років вона вже мала на руках двох розквітаючих дівчат і не мала жодної уяви, що з ними робити. Якби вона більше знала, мала більший досвід, це допомогло б їй подолати труднощі; фактично ж Елізабет довелося діяти навпомацки і вдаватися до порад Рубі за необхідності. Ні, навряд чи Рубі могла б стати їй у пригоді й чимось допомогти з Анною – ніхто не міг дати раду Анні, окрім Джейд, люблячої, терплячої та непохитної у своїй відданості. У березні 1889 року, на чотирнадцятому році шлюбу, Елізабет помітила, що призвичаїлася контролювати свої емоції і завдяки цьому змогла досягти певної душевної рівноваги. Багато в чому, міркувала вона, життя, яке вона вела вдалині від дому, мало чим відрізнялося від життя, яке вона вела б, коли б залишилася в Шотландії: їй би довелося доглядати свого старого батька, а потім, оскільки вона була б старою дівою, їй довелося б няньчити племінників та племінниць; її послуги були б украй важливими, але сама вона навряд чи була б у центрі загальної уваги, сенсом чийогось існування. Та вона й не хотіла бути в центрі уваги та сенсом чийогось існування. У Александра були Рубі та Нелл, у Нелл – Александр, а в Анни була Джейд. Пролетіли роки, але нічого не змінилося в її стосунках з Александром. Оскільки він не чіпав її, вона мала змогу зберігати фасад пристойності заради своєї єдиної здорової дитини – Нелл.
А були ж і приємні моменти! Коли вони разом з Нелл сміялися з кухаря Чанга; коли вони з Александром на чомусь зійшлися у думках; захопливі й цікаві розмови з Рубі; візити Констанци, яка таким чином намагалася скрасити своє вдівство; поїздки в казковий світ заростів; деякі книги, які справили на неї глибоке враження; гра дуетом на фортепіано разом із Нелл; час, проведений на самоті, коли вона хотіла побути сама, – а таке траплялося часто. А коли вона думала про озеро, коли в її пам’яті спливав образ Лі і починав її переслідувати, то плин часу затупив гострі краї цих спогадів, змішавши все в золотистому сонячному серпанку та його відблискові на шкірі хлопця. З часом вона навіть змогла поновити поїздки до озера, насолоджуватися ним, при цьому навіть не згадуючи про Лі.
Що стосується Александра, то його будинок став для нього аж надто жіночним, набридливо-жіночним. І хоча він благородно продовжував брати з собою Нелл на інспекційні обходи, коли вона була не в школі, він змушений був зізнатися самому собі, що все стало не так, як раніш було. То була не її провина, а його та Елізабет, з її постійними зауваженнями, що тепер Нелл – молода жінка і мішень для домагань чоловіків. Тож хоч як би він не старався, а однаково помічав, що придивляється до своїх працівників – чи не кидають вони, бува, на Нелл хтивих поглядів, або гірше – як казала Елізабет – чи не починають волочитися за нею, подумки вираховуючи, скільки грошей принесе їм майбутній шлюб. Здоровий глузд підказував, що Нелл – не фатальна жінка і що навряд чи нею стане, але ревнивий батько, який прокинувся в Александрову міг переполошитися достатньо сильно, щоб, наприклад, заборонити Нелл ходити разом із Самерсом або з якимось іншим чоловіком з копальні чи цеху. Він навіть якось побував у школі, щоб перевірити, які там склалися стосунки, – і виставив себе на посміховисько! Нелл явно була не більше й не менше, аніж одним з хлопчаків. Троє білих дівчаток, які починали з нею вчитися, пішли зі школи, коли їм виповнилося десять; це сталося з багатьох причин – від переїзду до школи-пансіону в Сіднеї до необхідності повернутися додому.
Саме дорослість Анни стала тією останньою соломинкою, яка переважила терези і змусила його мріяти про втечу. Навіть Рубі не могла внести в його життя достатньо нормальності тоді, коли Александр змушений був подовгу залишатися в Кінросі. Але тікати стало важче, ніж колись, бо Чарльз Дьюї помер, а Сунь поволі занурювався у чисто китайські справи. Але на цей час звичайна золота копальня перетворилася на справжню імперію, котра вимагала його особистої уваги в усьому світі: «Апокаліпсис Ентерпрайз» поширила свою діяльність у сфери, далекі від видобування золота. Підприємство інвестувало у видобуток інших мінералів – від срібла, цинку та свинцю до міді, алюмінію, нікелю, марганцю та рідкоземельних металів; воно мало також свою частку у виробництві цукру, пшениці, вирощуванні великої рогатої худоби та овець; воно вклало капітали у фабрики, що виробляли парові двигуни, локомотиви, вагони та сільськогосподарське устаткування. Підприємство мало чайні плантації на Цейлоні, плантації кави в Центральній та Південній Америці, смарагдові копальні в Бразилії, а також акції у півсотні процвітаючих підприємств у Сполучених Штатах, Англії, Шотландії та Німеччині. Оскільки компанія була приватною, ніхто, окрім членів ради директорів, не знав, скільки вона варта. Навіть Англійський банк – і той мусив вибудовувати здогадки.
Збагнувши, що він має несхибне око на антикваріат і витвори мистецтва, Александр узяв собі за звичку поєднувати бізнесові поїздки за кордон з придбанням картин, скульптур, старовинних меблів та рідкісних книжок. Дві ікони, що він їх подарував серу Едвардові Вайлеру, були компенсовані з лишком; до полотна Джотто додалися два полотна Тиціана, одне полотно Рубенса і одне – Ботічеллі. А потім він закохався в абстрактні твори сучасних художників з Парижа і придбав Маріса, Мане, Ван Гога, Дега, Моне та Сьора; він мав також одну картину Веласкеса і дві – Гої, одну картину Ван Дейка, одну – Вермеєра і одну – Брюгеля. Гіди в Помпеях продавали безцінні римські мозаїчні плити підлоги за п’ять золотих соверенів. Скрізь гіди могли продати все що завгодно за кілька шматочків золота. Не бажаючи тримати предмети мистецтва в Кінрос-гаусі, Александр за кілька місяців спорудив прибудову і більшість своїх улюблених робіт або розвішав по стінах, або помістив у засклені вітрини. Ці витвори мистецтва були капіталовкладенням і водночас допомагали йому скрасити самотність.
Іншим заняттям, що допомагало скрасити самотність, були подорожі, але він був прив’язаний справами до Кінроса. В одній частині своєї свідомості він і досі йшов слідами Александра Македонського, бажаючи побачити все цікаве, що є у світі. Але тепер йому доводилося подовгу стирчати в будинку, просякнутому запахами та звуками жінок. Ще більше ситуація ускладнилася тоді, коли до жіночого клубу приєдналася Анна зі своєю какофонією вересків та криків.
– Пакуй валізи! – якось гаркнув він Рубі в червні 1889 року.
– Що? – ошелешено спитала вона.
– Пакуй свої валізи! Ми з тобою їдемо за кордон.
– Александре, я б з радістю, але ж я не можу. Та й у тебе мало вільного часу. А хто ж керуватиме підприємством?
– Дехто. Він буде тут на днях, а може, й раніше, – відповів Александр. – Лі повертається додому. За тиждень його корабель пришвартується в Сіднеї.
– Тоді я взагалі нікуди не поїду, – виклично мовила Рубі.
– Не хвилюйся, ти його побачиш, – відрізав Александр. – Ми зустрінемо його в Сіднеї, ви обніметеся, поцілуєтеся, а потім ми подамося до Америки.
– А ти візьми з собою Елізабет.
– Чорта з два! Я ж хочу отримати задоволення, Рубі, а не зіпсувати поїздку.
Зелені очі зиркнули на нього з чимось схожим на антипатію.
– Знаєш, Александре, щось останнім часом ти став надто перейматися власною персоною, – сказала Рубі. – Я вже не кажу про пихатість і зарозумілість. Я – не ваша служниця, добрий пане, тому не гарчіть на мене і не наказуйте мені збирати валізи лише через те, що вам обридло стирчати в Кінросі. Я нікуди не поїду! Якщо мій син повертається, то я хочу бути вдома.
– Та ти ж побачишся з ним у Сіднеї.
– Скільки – п’ять хвилин, еге ж?
– Можеш п’ять днів, якщо хочеш.
– А якщо п’ять років? Друже мій, здається, ти забув, що я майже не бачила свого сина в його юнацькі роки! Якщо він дійсно повертається додому, то мій дім – це єдине місце, де мені хочеться тепер бути.
Безпомилково вловивши металеві нотки в її голосі, Александр кинув владний тон і спробував напустити на себе вигляд покаяння та смиренності.
– Будь ласка, Рубі, не залишай мене! – благально мовив він. – Ми ж не назавжди від’їжджаємо, просто достатньо надовго, щоб струсити павутину з мого мозку та мого тіла. Прохаю тебе, їдь зі мною! Обіцяю, коли ми повернемося додому, я більше нікуди не проситиму тебе поїхати. І ти залишишся вдома.
Рубі пом’якшала.
– Ну, взагалі-то можна було б…
– От і молодець, гарна дівчинка! Ми пробудемо в Сіднеї стільки, скільки тобі треба буде, щоб побачитися з Лі, а потім попливемо геть – усе що завгодно, Рубі, тільки поїхали звідси разом! Я ніколи не возив тебе за кордон – хочеш побачити Альгамбру і Тадж-Махал, піраміди і Парфенон? Якщо тут буде Лі, то ми вільні їхати куди завгодно. Хтозна, що криється в майбутньому? Це може бути нашим останнім шансом, моя дорогенька! Скажи «так»!
– Якщо я матиму достатньо часу в Сіднеї для Лі, то – так.
Він кинувся цілувати її руки, шию, губи та волосся.
– Можеш мати все, що захочеш, якщо ми втечемо з Кінроса, а я – з цупких пазурів Елізабет. Відтоді як дівчата стали дорослими, вона тільки й знає, що гризе мене і прискіпається.
– Та знаю. Вона навіть на мені інколи старається зігнати злість, – погодилася Рубі. – Мені інколи здається, що коли б вона могла, то віддала Нелл та Анну до монастиря, – продовжила вона з саркастичною гримасою. – Утім, цей причепливий настрій невдовзі минеться, не може не минутися, але не хотілося б у цей час бути мішенню для її нападок.
Почувши від Рубі дещо підфарбовану та підчищену версію їхньої розмови з Александром, Елізабет аж рота розкрила від обурення.
– Рубі, невже я й справді така страшна?! Не може бути! – заперечила вона.
– Це майже правда, і це на тебе не схоже, – відказала їй Рубі. – Дійсно, Елізабет, ти мусиш кинути оту зацикленість на захисті цнотливості своїх дівчат. Останні вісімнадцять місяців було особливо тяжко. Знаю, не в кожної матері є дві дівчини, які так швидко перетворилися на жінок, але в цьому місті вони в повній безпеці, запевняю тебе. Якби Нелл була вертихвісткою, тоді б була причина для занепокоєння, але вона абсолютно врівноважена дівчина, а не якась там нікчема, якій бажання кохатися вдарило в голову. Що ж стосується Анни – так Анна просто доросле дитя! Твоє постійне чіпляння та бажання гризти уже відштовхнуло від тебе Александра, та й Нелл також. Вона тобі явно не подякує, якщо дізнається, через що батьку так хочеться забігти світ за очі.
– Але ж компанія! – скрикнула Елізабет.
– Компанія не залишиться без керівництва, – відповіла Рубі, несподівано відчувши небажання повідомляти новину про повернення Лі.
– Ти й справді їдеш з Александром? – задумливо спитала Елізабет.
– Тільки не кажи мені, що ти ревнуєш! – пирхнула Рубі.
– Ні, звісно ж ні, я не ревную! Мені просто цікаво, як це воно – подорожувати з людиною, яку кохаєш.
– Мені хочеться вірити, – мовила Рубі, цьомкаючи Елізабет у щоку, – що колись ти неодмінно дізнаєшся, що це таке.
Елізабет поводилася дуже стримано, коли проводжала Александра та Рубі на залізничній станції. «Вона знову заховалася у свою равликову хатку, – з сумом подумала Рубі, – і хіба ж ми з Александром не винуваті в тому, що єдиним вікном у реальний світ стала для неї турбота про своїх дівчат? Але найгірше – це те, що її зусилля та страхи даремні й недоречні, бо жодна з дівчат не потребує її турботи».
– Ти сказав Елізабет, що Лі повертається? – спитала Рубі, коли поїзд рушив.
– Ні, бо думав, що ти їй про це сказала, – здивувався Александр.
– Я не сказала.
– Чому?
Рубі знизала плечима.
– А я що – ясновидиця? Звідки мені було знати, що ти не скажеш? До того ж яка різниця? Елізабет абсолютно не цікавить ані компанія, ані Лі.
– Це тебе засмучує, еге ж?
– Чорт, іще й як! Як же ж можна не любити мого котика-муркотика?!
– Оскільки я його дуже люблю, то мені це теж невтямки, якщо чесно.
Коли Александр поїхав, Нелл занурилася у книги, твердо зібравшись наприкінці наступного року вступити до університету в зовсім юному віці – у п’ятнадцять років. Такі амбіції нажахали її матір, яка всіма силами противилася планам дочки.
– Якщо ти хочеш із кимось посваритися, то вперед, мамо! – спалахнула гнівом Нелл. – Якщо до тебе ще не дійшло, то повідомляю, що Анна останнім часом стала дуже вередливою, тому краще доклади свою енергію, щоб її заспокоїти.
На цю цілком обґрунтовану критику Елізабет відповісти було нічого, тому вона замовкла і прикусила губу, подумавши, що треба розшукати Джейд і порадитися, чи можна щось вдіяти, щоб угамувати Анну.
– Нічого не можна вдіяти, міс Лізі, – похмуро мовила Джейд. – Моя дівчинка Анна – більше не дівчинка, і вона більше не хоче залишатися в будинку. Я намагаюся не випускати її з поля зору, але вона… вона така хитрюща!
«Хто б міг подумати?» – здивувалася Елізабет.
Якимось химерним чином Анна стала досить незалежною, наче вміння вмиватися та перевдягатися відчинило в її свідомості якісь дверцята і ці дверцята, одного разу відчинившись, підказали їй, що вона може обходитися без сторонньої допомоги. У проміжку між менструаціями вона була щасливою дитиною, яку неважко було чимось зайняти чи розвеселити: дати їй загадку з кубиків чи якийсь конструктор – і вона могла сидіти над ними годинами. Та коли їй виповнилося дванадцять, а це сталося в той рік, коли Александр забрав Рубі і подався геть, Анна почала гратися у гру, мета якої полягала в уникненні своїх вихователів; вона зникала в саду і ховалася там. Лише її невміння стримувати радісний сміх – а хихотіла вона дуже гучно – давало змогу Джейд і Елізабет знаходити її.
Однак Елізабет взяла до відома зауваження Рубі про її надмірну опіку над дочками, а тут іще й Александр відчитав її незадовго до від’їзду.
– Анна просто ховається в саду – тільки й того, Елізабет, тому не чіпай її, дай їй спокій і хоч ненадовго від неї відчепися!
– Якщо її не зупинити, вона забреде іще далі.
– От коли забреде, тоді й треба вживати заходів, – виголосив Ал-ександр свій вердикт.
Тепер, коли з часу від’їзду Александра та Рубі минуло три тижні, Анну знайшли одного разу аж біля копрів, коли починалася денна зміна. Шахтарі, які впізнали її, тому що Елізабет продовжувала брати її з собою до церкви по неділях, ввічливо, але рішуче затримали її і відвели до Самерса, а той повернув дівчину додому.
– Не знаю, що мені з нею робити, містере Самерс, – сказала Елізабет, розмірковуючи, чи допоможе в цій справі добрячий ляпас. – Ми намагаємося увесь час за нею слідкувати, але варто нам лише повернутися до неї спиною, як вона кудись зникає.
– Я дам знати кому слід, леді Кінрос, – сказав Джим Самерс, ховаючи своє роздратування; часу в нього було обмаль, і йому тільки й лишалося робити, що ганятися за Анною. – Якщо хтось помітить, що вона бродить, він неодмінно відведе її до мене або до Кінрос-гаусу. Це вас влаштує?
– Так, звісно. Дякую, – відповіла Елізабет, відкинувши ідею добрячого ляпасу як не лише марну, але й шкідливу.
На тому й зупинилися. За відсутності Александра та Рубі за все відповідав Самерс.
Але недовго. Елізабет якраз вела додому Анну, яка ні в чому не розкаювалася, а лише хихотіла, коли раптом з-за живоплоту на верхньому майданчику канатної дороги показався Лі. Вона зупинилася як вкопана і витріщилася на нього як заворожена. Анна верескнула і вирвалася з ослаблої руки матері.
– Лі, Лі! – загукала вона, підбігаючи до нього.
«Ця сцена схожа на ту, коли чоловік намагається стримати переросле цуценя, яке вертить хвостом, звивається і лізе цілуватися», – подумала Елізабет. Вона зраділа появі Лі навіть більше, аніж могла собі уявити. І з посмішкою, застиглою на губах, пішла до нього по траві.
– Відійди, Анно, відійди! – сказала Елізабет і, не втримавшись, розсміялася.
– Бачите, вона мене запам’ятала, – зі сміхом відповів Лі.
З’явилася Джейд і взяла під свою опіку Анну, яка спочатку впиралася, а потім швидко скорилася і посміхнулася сонячною безтурботною посмішкою.
Юнак остаточно перетворився на мужчину – йому, напевне, виповнилося двадцять п’ять минулого місяця. Хоча гладенька китайська шкіра і опирається досить довго старінню, все ж біля куточків його рота пролягли дві невеличкі виразні зморшки, яких іще не було, коли Елізабет востаннє бачила Лі в Англії; очі його стали печальнішими та мудрішими.
– Доктор Костеван, наскільки я розумію? – спитала вона, простягаючи руку.
– Леді Кінрос, радий вас вітати, – мовив він, беручи руку і цілуючи її.
Цього вона ніяк не очікувала і тому не знала, як реагувати; вона вивільнила свою руку з його долонь якомога делікатніше і пішла з ним до будинку.
– Наскільки я розумію, то – Анна? – спитав Лі.
– Так, це моя проблемна дитина.
– Проблемна дитина?
– Вона тікає від нас кожного разу, коли в неї з’являється нагода.
– Ясно. Напевне, це створює вам чималий клопіт.
Господи, хоч хтось став на її бік! Елізабет зупинилася і поглянула на Лі – і в ту ж мить пожалкувала: вона забула, наскільки небезпечно дивитися в його напрочуд дивовижні очі. Зашарівшись, вона шумно вхопила ротом повітря і відповіла:
– Ми з Джейд буквально збиваємося з ніг. Коли вона просто ховалася в саду, це було іще туди-сюди, але нещодавно її упіймали аж біля копрів. Гадаю, наступного разу її знайдуть десь у Кінрос-тауні.
– І ви не можете з цим змиритися, наскільки я розумію. А вам не вистачає для пошуків сестер Вонґ?
– Жасмин та Квітка Персика поїхали разом із твоєю матір’ю, але в моєму розпорядженні є Джейд, Перлина, Шовкова Квітка та Крильце Метелика. Мені потрібен хтось, кого б вона зовсім не знала і на кого б не звертала уваги. Джейд запропонувала наймолодшу сестру Вонґ – Півонію, але я не можу прохати двадцятидворічну дівчину взяти на себе відповідальність за Анну.
– Тоді залиште цю справу мені. Я попрохаю свого батька, щоб він знайшов мені жінку, яку не знає Анна і яка не дасть їй себе обдурити. Якщо Анна після Англії не змінилася, то вона швидко звикне до присутності незнайомої людини поблизу себе і не звертатиме на неї ніякої уваги, поводячись так, наче вона на самоті, – мовив Лі, відчиняючи двері і пропускаючи вперед Елізабет.
– Ой, Лі, я вам така вдячна!
– Не варто подяк, – сказав він і повернувся, щоб піти.
– А хіба ви не зайдете до нас? – здивовано і дещо ображено спитала Елізабет.
– Мабуть, ні. У вас немає опікунки.
– Про що ви кажете?! – вигукнула Елізабет, густо червоніючи. – Якщо пригадати, чим зараз займаються мій чоловік та ваша матір, це просто смішно! Заради Бога, заходьте, сідайте зі мною і попийте чаю.
Він схилив набік голову, вивчально подивився на неї крізь примружені повіки – і раптом на його щоках з’явилися ямочки Рубі. Він розсміявся і сказав:
– Гаразд, але лише один раз.
І вони сиділи в оранжереї і пили чай, а Елізабет засипала його запитаннями. Після навчання він захистив докторський ступінь у механічному машинобудуванні, пояснив Лі, хоча до того присвятив певний час вивченню геології.
– А ще я трохи попрацював у фондовій компанії, щоб зрозуміти, як функціонує ринок цінних паперів.
– І то був корисний досвід?
– Анітрохи, – бадьоро відповів Лі. – Я дійшов висновку, що існує єдиний спосіб пізнати бізнес – це самому ним займатися. Моя справжня освіта набувалася тоді, коли Александр брав мене з собою кожного разу, коли лише випадала нагода. А тепер він ввірив мені управління підприємством «Апокаліпсис Ентерпрайз» за його відсутності, хоча, наскільки мені відомо, чоловік Софії Дьюї також дуже добре знається на бізнесі і його щойно взяли до нас на роботу.
– Та він більше знається на бухгалтерії, – мовила Елізабет, із задоволенням демонструючи хоч якусь обізнаність. – Він працює більше в Данлі, аніж у Кінросі, бо бідолашна Констанція так і не змогла повністю одужати після смерті Чарльза і її доньки намагаються створити для неї максимум комфорту, піклуючись про неї.
– Так, він може брати звітність додому, але коли сіднейський телефонний комутатор закрокує в ногу з прогресом, він зможе зробити набагато більше, будучи у себе в Данлі, – зауважив Лі.
– А у нас у Кінросі є телефони, але чисто місцеві, без виходу на Батерст чи Літгоу.
– От і довіряй Александру роль першопрохідця!
Коли він підвівся, Елізабет явно засмутилася.
– Ви прийдете на вечерю? – спитала вона.
– Ні.
– Навіть якщо я покличу Нелл, щоб вона виконала функцію опікунки?
– Навіть у такому разі – однаково ні, дякую. Мені треба буде приглядати за материним готелем.
З болем у грудях дивилася Елізабет, як він ішов терасою. Вона почувалася так, наче її без попередження позбавили величезного задоволення або ласого шматочка їжі. Лі повернувся, але чітко дав їй зрозуміти, що не збирається проводити ані хвилини в її компанії. І це якраз тоді, коли вона набула достатньої впевненості в собі і трохи відтанула. Тоді, коли вона відчула себе в змозі ставитися до нього як до приятеля, а не до небезпечного чужинця, що вдерся на її озеро. «От досада, яка ж досада!»
Однак він виявив уміння тримати своє слово: послав у її розпорядження Бабку – немолоду китаянку, таку ж незбагненно-загадкову, як і належить бути всім представникам Сходу. Куди б не пішла Анна, там уже була Бабка, причому така ненав’язлива, що Анна через два дні взагалі перестала її помічати.
– Ідеальний охоронець, – сказала Елізабет Лі по телефону, оскільки до Кінрос-гаусу він не приходив. – Не знаю, як вам і віддячити, Лі, правда. Бабка забезпечує нам з Джейд необхідний відпочинок, тож, коли вона бере вихідний, ми удвох цілком у змозі її замінити. Зайшли б коли-небудь на чай, га?
– Коли-небудь зайду, – відповів він і поклав слухавку.
– Коли-небудь – це однаково що ніколи, – сказала сама собі Елізабет і зітхнула.
Що ж до Лі, то слово «ніколи» пояснювало все. Коли він вийшов з-за живоплоту і буквально наштовхнувся на Елізабет, яка похмуро вигулювала свою молодшу копію, сподівання Лі на те, що він нарешті позбувся спогадів про Елізабет, струсив із себе її чари, зникли так швидко, неначе їх ніколи й не було. Почуття хвилею накотилися на нього – кохання, жаль, бажання, відчай. Не вірячи власній витримці, він відмовився пити з нею чай, і лише раптове розуміння того, якою одинокою вона була, змусило його – з міркувань чемності – сказати «так». Та страшна самотність була у всьому – у її очах, виразі її обличчя, у поставі, у манерах. Однак навіть одне приємне чаювання підштовхнуло б Лі до краю межі, перейшовши яку він зробив би заяву, котру Елізабет відкинула б зі страхом та раз і назавжди, – у цьому він не сумнівався. Тому він не міг погодитися на зустріч – хіба що коли б там гарантовано був іще хто-небудь. А такі оказії за відсутності Александра траплялися рідко.
Він не хотів повертатися додому, але визнав право Александра наказувати йому; після всього того, чого він досяг удалині від домівки, був час виявити себе як керівний центр усієї системи функціонування підприємства «Апокаліпсис Ентерпрайз». Александру було вже сорок шість, і йому вочевидь був потрібен наступник, який би дав йому змогу подорожувати і частково звільнив від обтяжливих обов’язків керівництва компанією.
Коли матір та Александр зустріли його в Сіднеї, він відразу ж побачив їхню щиру радість від того, що вони удвох, від перспективи поїхати далеко-далеко разом, і його серце защеміло. На цей час він уже знав історію Александра – показна законність його народження, яка мала приховати той факт, що він був байстрюком, нерозгадана таємниця його матері, його залізна рішучість набути багатства і влади і те задоволення, яке давали йому багатство і влада. Але про свої стосунки з Елізабет він не сказав нічого вартого уваги; усе, що знав Лі, – це те, що розповіла йому матір: що Елізабет не можна більше мати дітей і тому вона живе в його будинку як його дружина, фактично такою не будучи. Але це не було відповіддю на її таємницю; у місті з такою великою кількістю китайців і Александр, і Елізабет могли б легко знайти спосіб жити шлюбним життям без ризику вагітності. Хоча китайці і знамениті своєю багатодітністю, вони знають також, як цієї багатодітності уникнути, якщо на те є необхідність. Особливо освічені китайці. А Хунь Чі з медичної крамниці – і поготів.
Кохання до Елізабет зробило його надчутливим до кожного мовчазного виразу обличчя Александра, до його очей, тіла – коли він говорив про свою дружину. І ті мовчазні вирази свідчили про сум’яття, про біль. Але не про сильне кохання, ні – Александр кохав Рубі, і Лі не мав стосовно цього ані найменшого сумніву. Однак Александр не був байдужим до Елізабет. Вочевидь, він не відчував до неї ані презирства, ані ненависті. Лі завжди мав таке враження, що Александр просто втомився від Елізабет і кинув спроби налагодити з нею стосунки, і це вказувало на те, що причина проблем у їхніх стосунках крилася саме в ній. Жоден чоловік не міг залишатися до неї байдужим – надто вже гарною вона була, як зовні, так і внутрішньо. Її краса приваблювала чоловіків, а не відштовхувала; вона мала ауру недосяжності, і це викликало у чоловіків інстинкти Хижака, інстинкти Завойовника. Але тільки не в Лі, який бажав Елізабет не в такий примітивний спосіб. За маскою відсторонення та зарозумілості він двічі на коротку мить встиг побачити охоплену панікою істоту, що потрапила в пастку. Про що він мріяв і до чого прагнув – це звільнити її, навіть якщо ця воля означатиме, що вона не змінить свого ставлення до нього і так і буде вважати його тим, ким вона колись його назвала: «Ви для мене – ніхто», – якось сказала вона.
О, але ж вона так зраділа, коли його побачила! Настільки зраділа, що прохала залишитися. Благала прийти з візитом. Що ж, то – результат її самотності, і мудрість підказала йому, що треба відмовитися. Александр був його другом та наставником; і для Лі було немислимо зрадити довіру Александра.
Тому Лі зайнявся підприємством і увесь занурився в роботу – подалі від будинку на горі та подалі від Елізабет.
