Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 39 страниц)
– А він навчався у Сіднейському університеті? – спитала Елізабет.
– Борони Боже, ні! Там же немає медичного факультету – і взагалі, коли йому було вісімнадцять, узагалі не існувало ніякого Сіднейського університету. Тому йому довелося податися до шпиталю Святого Варфоломія у Лондоні – один з найстаріших шпиталів у світі, заснований у дванадцятому сторіччі, десь так. А може, і найстаріший, хтозна. Та як би там не було, цей шпиталь – дуже старий. Акушерство та гінекологія були зовсім новими спеціальностями, і післяпологовий сепсис був у ті часи звичним явищем, якщо жінки народжували у шпиталі. Більшість пацієнток Едварда народжували дітей удома, тому йому довелося попобігати з однієї вулиці на іншу зі своїм чорним портфелем – то було жахливо, але забезпечило безцінний досвід. Коли ж він повернувся додому – а він народився у Сіднеї 1817 року, – йому спочатку було важко. Бачите, ми обидва – євреї, а люди зазвичай зневажають євреїв.
– Як і нехристів китайців, – співчутливо мовила Елізабет.
– Так, нехристиян.
– Але він досяг успіху.
– О, так! Він був таким гарним фахівцем! На цілу голову вище за отих… ветеринарів, що називають себе акушерами. Одного разу він урятував життя й дитину жінки, яка займала високе суспільне становище, – і всі його проблеми зійшли нанівець. Люди стали ходити до нього натовпами – єврей він чи ні. Бо він дуже добре знав свою справу, – сухо мовила Маргарет.
– А ви, Маргарет? Ви народилися у Сіднеї? У вас не місцевий акцент.
– Ні, я була повитухою при шпиталі Варфоломія, і саме там я його і зустріла. Ми побралися і сюди приїхали вже вдвох. – Її обличчя просіяло. – Він так багато читає, Елізабет! Кожне нове досягнення швидко засвоюється і стає частиною його гінекологічного арсеналу. Наприклад, він нещодавно прочитав про жінку, яка пережила кесарів розтин минулого року в Італії. Тому ми у вересні вирушили до Італії, щоб поговорити з хірургом – іще одним Едвардом, хоча, звісно, доктор Порро зветься Едуардо. Якби мій Едвард мав змогу рятувати жінок та дітей за допомогою кесаревого розтину, він був би найщасливішою людиною у світі.
– А що сталося з його батьками?
– Вони прожили достатньо довго, щоб насолодитися плодами його успіху. Бог був до них милостивим.
– А скільки років вашим дітям?
– Руф – майже тридцять, вона вийшла заміж за іншого лікаря-єврея, а Симон – у Лондоні, у шпиталі Святого Варфоломія. Коли він скінчить заняття, то стане допомагати батьку в його роботі.
– Я так рада, що ви тут, Маргарет.
– І я також. Якщо ви не будете проти, то я хотіла б залишитися тут аж до пологів, а до Сіднея повернутися з Едвардом.
Посмішка округлила губи Елізабет.
– Гадаю, ані я, ані Александр не будемо проти, Маргарет.
Два дні по тому стан Елізабет раптово погіршився: токсикоз повернувся разом із передчасними переймами. Александр послав термінову телеграму серу Едварду в Сідней, але він знав, що гінеколог ніяк не зможе прибути раніше, ніж через добу. Порятунок Елізабет і дитини ліг повністю на леді Вайлер, яка взяла Рубі своєю першою помічницею. Та сама передбачливість, яка спонукнула сера Едварда приїхати передчасно до Кінроса, підказала йому потребу залишити все необхідне для своєї дружини на той випадок, коли його самого не виявиться на місці. Тому Маргарет Вайлер зайняла пост свого чоловіка, роблячи ін’єкції сульфату магнію і долаючи конвульсії, а тим часом Рубі займалася самим процесом дітонародження, відривчасто кидаючи запитання офіційній акушерці та виконуючи так само відривчасті накази. Цього разу було більше конвульсій, а інтервали між ними були меншими. Елізабет і досі смикалася, коли народилася дитина – крихітне худеньке створіння, до того ж таке синє та скоцюрблене, що Маргарет Вайлер довелося залишити Елізабет на Джейд, а самій допомагати Рубі оживляти другу дівчинку. Цілих п’ять хвилин вони ляскали та масажували малесеньку істоту, поки та смикнулася, вхопила ротом повітря і тихенько заскімлила. Після цього Маргарет відразу ж повернулася до Елізабет, залишивши Рубі доглядати за дитиною. Дві години по тому конвульсії закінчилися, однак тимчасово; Елізабет була жива і в глибоку кому не впала.
Дві жінки вирішили трохи перепочити і попити чаю, який принесла заплакана Шовкова Квітка.
– Вона житиме? – спитала Рубі, така виснажена, що рухнула у крісло і нахилила голову до колін.
– Сподіваюся, що так, – відповіла Маргарет Вайлер, поглянувши на свої руки. – Я не можу вгамувати дрож, – мовила вона з подивом у голосі. – Яка жахлива робота! Я більше не хочу мати справу з чимось подібним. – Вона повернулася і поглянула на Джейд, яка сиділа поруч із Елізабет. – Джейд, ти була просто неперевершеною. Без тебе я не впоралася б.
Маленька китаянка зашарілася і поміряла пульс у Елізабет.
– Я готова за неї вмерти.
– У вас є час та можливість поглянути на немовля? – спитала Рубі, підводячись.
– Так, звісно. Джейд, якщо стан Елізабет хоч на волосинку зміниться – кричи. – Леді Вайлер підійшла до ліжечка, де лежала і тихенько скімлила маленька зморщена істота; колір її шкіри змінився з синьо-чорного на рожево-бузковий. – Дівчинка, – мовила акушерка, знімаючи покривало, яке, не загортаючи, накинула на дитину Рубі. – Десь вісім місяців, можливо, трохи більше. Треба зберігати її в теплі, але Елізабет це не стосується. Перлино? – гучно позвала вона.
– Так, моя пані?
– Накажи розпалити вогонь у дитячій кімнаті негайно і поклади теплу грілку в ліжечко. Потім нагрій цеглину і загорни її у велику кількість матерії, щоб вона не пекла. Мерщій!
Перлина хутко зникла.
– Джейд, – сказала Маргарет Вайлер, повернувшись до ліжка, – як тільки Перлина повідомить, що ліжечко для дитини готове, понеси дівчинку до дитячої кімнати і поклади її в це ліжко. Підігрівай його, але слідкуй, щоб не стало аж надто жарко. Тепер дитина – на твоїй відповідальності, тому що я не можу кинути Елізабет і міс Костеван теж не може. Доглядай за нею якомога краще, а якщо вона знову посиніє, покличеш нас. Нелл доведеться спати в кімнаті Крильця Метелика, тому скажи Перлині, щоб вона забрала з кімнати своє ліжко відразу ж після того, як віднесе дитину до дитячої кімнати.
Здавалося, усе було зроблено в одну мить: Джейд помінялася місцями з леді Вайлер і пішла до ліжечка, а Рубі взяла малу та передала її Джейд. А та поглянула на малесеньке зморщене обличчя з повагою та захватом.
– Моя дитиночка, – проспівала вона, обережно чукикаючи згорточок. – Ця дівчинка буде моєю. Я за нею ходитиму.
І вона пішла геть, а Рубі та леді Вайлер залишилися по обидва боки ліжка, куди перенесли Елізабет відразу ж після того, як у неї почалися перейми.
– Мені здається, що вона просто спить, – обережно мовила Рубі, поглянувши спочатку на акушерку, а потім – на нерухоме тіло Елізабет.
– Мені теж. Але будьте напоготові, Рубі.
– Елізабет більше не повинна мати дітей, – твердо заявила Рубі.
– Саме так.
– Маргарет, ви – жінка з великим життєвим досвідом, еге ж? – спитала Рубі, намагаючись зробити так, щоб запитання прозвучало необразливо. – Тобто свого часу ви багато бачили і пережили, просто не могли не бачити і не пережити.
– Ой, Рубі. Саме так воно й було. Інколи мені здається, що я бачила аж надто багато.
– Я теж, до речі.
Зробивши перший хід, Рубі замовкла і сиділа непорушно, прикусивши губу.
– Запевняю вас – що б ви не сказали, це не зможе мене образити чи шокувати, Рубі, – лагідно мовила леді Вайлер.
– Та ні, це – не про мене, – поспішила запевнити її Рубі, пригадавши, що шокувати співрозмовників – то її царина. – Це стосується Елізабет.
– Тоді скажіть мені.
– Я… про секс… – випалила Рубі.
– Ви хочете спитати, чи можна буде Елізабет займатися сексом?
– І так, і ні, – відказала Рубі, – але саме з цього місця і слід почати докладнішу розмову. Ми пересвідчилися, що Елізабет ризикує своїм життям, якщо завагітніє. Чи означає це, що їй узагалі протипоказане статеве життя?
Маргарет Вайлер зітхнула, насупилася і заплющила очі.
– Хотіла б я мати однозначну відповідь на це запитання, але я її не маю, Рубі. Якби вона мала впевненість, що статевий акт не спричиниться до зачаття, їй можна було б жити нормальним подружнім життям.
– О, тут я знаю всі подробиці! – мовила Рубі. – Я була хазяйкою борделю, і кому ж, як не мені, знати про всі ті хитрощі, на які ідуть жінки, щоб не завагітніти? Підмивання, правильно дібрані дні менструального циклу, виймання члена перед еякуляцією… Але в тім і біда, що інколи жоден з цих запобіжників не працює. Тоді тільки й залишається, що пити настоянку спориньї протягом шести тижнів і сподіватися, що вона справить належний ефект.
– Тоді ви вже маєте готову відповідь на СВОЄ запитання, еге ж? Найнадійніший засіб – це взагалі припинити статеві стосунки.
– От чорт! – мовила Рубі, розпрямляючи плечі. – Унизу чекає її чоловік. Що мені йому сказати?
– Скажіть, нехай почекає іще годину, – відповіла леді Вайлер. – Якщо за цей час стан Елізабет не погіршиться, можна буде сказати, що з нею все гаразд.
Проминула іще одна година, і лише тоді Рубі, тихенько постукавши у двері, увійшла до кімнати, оздобленої блякло-зеленим шотландським тартаном.
Александр сидів там, де й зазвичай, – біля великого вікна, яке виходило на місто Кінрос та гори вдалині. Ще не було поночі; хоч яким би важким не був стан Елізабет, останні дев’ять годин уже здавалися далекою вічністю, як зорі у телескопі. Книжка впала Александру на коліна, а на його обличчя впали останні промені призахідного сонця, що пробивалося крізь темні хмари, що виднілися на обрії. Коли вона постукала, він аж підстрибнув від несподіванки, а потім повернувся і незграбно звівся на ноги.
– Пологи пройшли нормально, і вона вижила, – тихо повідомила Рубі, беручи його за руку. – Небезпека іще не минула, але Маргарет і я твердо впевнені в тому, що з Елізабет усе гаразд. Ти – батько іще однієї дівчинки, мій любий.
Александр плюхнувся у крісло і обм’як. Рубі сіла на стілець напроти і спробувала посміхнутися. Александр неначе постарів, обличчя його посіріло, здавалося, попри всю свою силу та енергію він програв битву, зіштовхнувшись із сильнішим супротивником.
– Розщедрюйся, Александре, мені страх як хочеться викурити сигару та випити коньяку, – сказала вона. – Я не можу зачинити двері повністю, бо мене можуть викликати, але я можу курити й випивати, нашорошивши одне вухо.
– Звісно, моя любове. Ти ж знаєш, що ти – моя любов, – мовив він, дістаючи сигару і підкурюючи її для Рубі. – Дітей більше не повинно бути, – мовив він, підходячи до буфета і наливаючи два келихи коньяку. – Це ясно як день. Бідолашна Елізабет! Тільки тепер для неї настане спокійне життя. Мабуть, тепер вона почне втішатися ним. Бо в її ліжку більше не буде Александра, еге ж?
– Такою є загальна думка, – мовила Рубі, беручи келих з коньяком. Зробивши великий ковток, вона глибоко затягнулася сигарою. – Господи, як гарно! Мені більше не доведеться все це переживати знову. Твоя дружина страшенно страждала під час вагітності, але народила досить безболісно. Дивно, еге ж? Це важко збагнути, коли не маєш власної дитини. Хоча Лі я народила досить легко.
– Йому зараз… скільки йому зараз? Дванадцять? Тринадцять?
– Не з’їжджай з теми, Александре. Шостого червня йому виповниться тринадцять. Зимова дитина за австралійськими стандартами. Восени легко зносити вагітність, хоча в Гілл-Енді було досить жарко.
– Він буде моїм основним наступником, – мовив Александр, відсьорбнувши коньяку.
– Александре! – підскочила Рубі. – У тебе вже ж є двоє наступниць!
– Так, але дівчата. Які, за словами Чарльза, зможуть залучити до моєї родини хлопців, набагато кращих за тих, якими могли виявитися мої власні сини. Хлопців, які навіть зможуть виявити бажання змінити свої прізвища на Кінрос. Але в глибині душі я завжди знав, що твій хлопець стане для мене кимось більшим, аніж просто сином моєї коханки.
– А на чиїй конячці він поїде? – різко спитала Рубі.
– Прошу?
– Та то я просто так, – відвернулася Рубі. – Я кохаю тебе, Александре, і завжди кохатиму. Однак нам не слід вести таку розмову, коли твоя дружина знаходиться межи життям та смертю. Це… це негарно.
– Я не згоден. І, гадаю, Елізабет теж не буде згодна. Ми всі визнали, що моє одруження стало помилкою, але ця помилка сталася через мене. Я винуватий, і більше ніхто. Я хотів показати двом страшним дідуганам, що Александр Кінрос – цар усього світу. – Він посміхнувся, і раптом на його обличчі з’явився умиротворений вираз. – Але хоч яким би нещастям не став мій шлюб, я певен, що врятував Елізабет від іще більшого нещастя, яке спіткало б її у шотландському Кінросі. Вона б цього не зрозуміла і не зрозуміє, але це правда. Тепер, коли я більше ніколи не прийду до її ліжка, їй стане краще. Я виказуватиму їй усі почесті та повагу, але моє серце належить тобі.
– А хто така, – спитала Рубі, скориставшись можливістю, – хто така Онорія Браун?
Він спочатку розгубився і на мить спантеличився, а потім розсміявся.
– Моя перша в житті жінка. Вона мала у своему володінні сто акрів доброї сільськогосподарської землі у штаті Індіана; вона пустила мене переночувати. Її чоловік загинув у американській громадянській війні. Вона віддала мені не лише себе, вона віддала б мені все, що мала, якби я залишився і одружився з нею та почав обробляти її землю. Я взяв те, що мені було потрібно, – її тіло, але від решти відмовився. – Александр зітхнув і заплющив очі. – Відтоді я не змінився, Рубі. І навряд чи змінюся. Я сказав їй, що моє призначення в житті – не фермерство. І поїхав уранці геть зі своїми п’ятдесятьма п’ятьма фунтами золота.
Зелені очі Рубі заблищали слізьми.
– Александре, Александре! Якого ж болю ти собі завдав! – скрикнула вона. – А якого болю ти завдаєш своїм жінкам! І що ж з нею сталося?
– І гадки не маю. – Він поставив на стіл порожній келих. – Мені можна побачити мою новонароджену доньку?
– Звісно ж, – відповіла Рубі, зморено спинаючись на ноги. – Мушу попередити тебе, що Елізабет не знає про твою присутність. Дитина народилася швидко і кольором чимось нагадувала свою матір під час пологів – така ж синьо-чорна. Нам з Маргарет Вайлер знадобилося аж п’ять хвилин, щоб оживити її і змусити зробити вдих. Дівчинка народилася на цілий місяць раніше, і тому вона дуже маленька й слабка.
– Вона помре?
– Не думаю, але їй буде далеко до Нелл.
– І більше ніяких статевих стосунків з Елізабет?
– Так каже леді Вайлер. Ризик завагітніти надто високий.
– Так, занадто високий. Мені доведеться обмежитися двома доньками, – мовив Александр.
– Нелл дуже здібна, ти ж знаєш.
– Так, знаю. Але вона має нахил до живих істот.
Рубі повільно ступала угору східцями.
– У п’ятнадцять місяців після народження – дуже дивно, що дитина взагалі виявляє якусь схильність. Утім, Лі був теж чимось схожий у цьому сенсі, якщо пригадати. Але, на мою думку, це означає лише одне – ранній, не по літах, розвиток – як і Лі. А яка схильність проявиться у неї пізніше – цього не знає ніхто. Діти такі непостійні; вони часто піддаються нападам ентузіазму, які спалахують і швидко гаснуть.
– Я хочу, щоб вона вийшла заміж за Лі, – сказав Александр.
Рубі, яка вже стояла біля дверей до кімнати Елізабет, аж підскочила від несподіванки. Швидко обернувшись, вона вчепилася руками у волосся Александра так міцно, що той аж скривився від болю.
– Слухай сюди, Александре Кінрос! – просичала вона. – Я цього не потерплю! Щоб я цього більше не чула – ніколи! Ти не можеш планувати людські життя, наче це шахти чи залізниці! Не чіпай мого сина та свою доньку! Нехай вони самі шукають собі супутників у житті!
Замість відповідати він розчинив двері й увійшов до кімнати.
Елізабет уже прийшла до тями; вона повернулася на подушці і, посміхнувшись, поглянула на них.
– Я знову вижила, – сказала вона. – Гадала, що цього разу неодмінно настане кінець, але він не настав. Маргарет каже, що у нас знову дівчинка, Александре.
Він нахилився і ніжно поцілував її в лоба, а потім взяв за руку.
– Я знаю, моя люба, мені Рубі вже сказала. Це прекрасно. Ти достатньо гарно почуваєшся, щоб придумати для неї ім’я?
Елізабет злегка нахмурилася і беззвучно поворушила губами.
– Ім’я… – замислено мовила вона. – Якось нічого не спадає на думку.
– Тоді давай пізніше придумаємо.
– Ні, давай зараз. Скажи мені якесь ім’я.
– А як стосовно Кетрін? Чи Джанет? Елізабет – на твою честь? Анна? Марія? Флора?
– Анна, – із задоволенням повторила Елізабет. – Так, мені подобається Анна. – Вона піднесла його руку до своєї щоки. – Боюся, нам знову доведеться шукати годувальницю. Здається, у мене й цього разу немає молока.
– Місіс Самерс декого знайшла, наскільки мені відомо, – мовив Александр, повільно й лагідно виймаючи свою руку; її рука була схожа на пазури хижака. – Це ірландка на ім’я Бідді Келлі. Її дитина померла позавчора від крупу, і ця жінка сказала місіс Самерс, що годуватиме нашу дитину, якщо у неї буде молоко. Так домовлятися з нею, Елізабет? Чи мені попрохати Суня, щоб він знайшов китаянку?
– Ні, нехай буде Бідді Келлі. Вона мене влаштовує.
Але Рубі нахмурилася: Меґґі Самерс знайшла-таки хитрий спосіб повернутися до центру подій. Ця Бідді Келлі явно була якоюсь її подругою з церковної католицької общини, яка розноситиме плітками все, що тут підслухає. Шпигунка в будинку принаймні на шість місяців! Багато спілкування, багато таємниць, що повідомляються пошепки… те, про що і досі не знає містечко Кінрос, воно невдовзі дізнається.
Розділ 6
Відкриття
Якщо раніше Джейд марно благала іще перед народженням Нелл, щоб її зробили нянькою, то з появою малятка Анни її найзаповітніша мрія нарешті здійснилася. Бідді Келлі вправно виконувала свій обов’язок і добре няньчила та годувала немовля впродовж семи місяців, після чого Анну перевели на коров’яче молоко – без будь-яких побічних ефектів. Це стало певним розчаруванням для місіс Самерс, яка втратила свою подружку, але Джейд і Рубі відчули величезне полегшення. Рубі була задоволена з того, що економка позбулася основного джерела внутрішньої інформації, але емоції, що їх пережила Рубі, не можна було порівняти з тим, що відчувала Джейд. Тепер Анна повністю була під її опікою.
Елізабет видужувала повільно, але без рецидивів; на той час, коли її другій доньці виповнилося півроку, вона вже була спроможною поводитися, як здорова молода дівчина. Уроки гри на фортепіано були поновлені, вона ходила на прогулянки до Кінроса, а Александр знайшов надійного чоловіка, який навчив її їздити верхи та керувати елегантним візком, запряженим двома жвавими та міцними конячками, їй також дісталася біла арабська кобила з хвилястою гривою і пишним хвостом. Елізабет назвала її Кристал, їй подобалося подовгу доглядати за нею і чистити, тож шкіра конячки стала гладенькою та блискучою, як атлас. Елізабет могла проводити години поспіль у конюшні, доглядаючи за своєю конякою, зате у неї завжди бракувало часу на спілкування з Анною. Значною мірою таке нехтування пояснювалося ревнивістю Джейд, бо їй мати дитини вбачалася чимось на кшталт суперниці. Однак Елізабет була достатньо щирою перед собою, щоб визнати, що такий стан справ з вихованням Анни її цілком влаштовує.
Александр наказав продовжити асфальтову дорогу аж до Кінроса; хоча вона й петляла та звивалася цілих п’ять миль, аж поки не добігала міста, це звільнило Елізабет від необхідності користуватися вагонеткою. Для того щоб скористатися вагонеткою, їй доводилося ставити до відома пані Самерс або когось із її насуплених лакеїв, що вагонетку слід доставити від копрів до будинку. А для того щоб виїхати на коні чи на возику, треба було лише спитатися в конюшні, яка не входила до сфери відповідальності Самерс. Це було величезною перевагою! Раптом життя засіяло для Елізабет новими кольорами і набуло небачених вимірів, не в останню чергу завдяки тому, що її тіло звільнилося нарешті від усього, що пов’язувало її з Александром Кінросом.
За винятком далекого кревного зв’язку.
Коли Рубі, уповноважена бути носієм новин, сповістила їй, що сер Едвард Вайлер і його дружина вважають нерозумним продовження статевих стосунків, Елізабет насилу стрималася, щоб не підстрибнути від радощів; та вона втрималася і примружила очі, щоб приховати свої радісні емоції. Може, Рубі й думала, що їй бракуватиме «акту», але Елізабет знала напевне, що ні.
Їзда верхи була її найулюбленішою розвагою; оскільки така їзда не вимагала наявності дороги, то Елізабет часто ломилася на Кристал у лісові хащі, якщо не заважали проїхати кущі та трава. Це, у свою чергу, привело до відкриття чарівних потаємних куточків, чия краса буквально приголомшувала її; у неї виробилася звичка годинами сидіти на якомусь камені і спостерігати за парадом живих істот довкола себе – від лірохвосток і кенгуру-валлабі до дивовижних комах. Або вона брала з собою книжку, знаючи, що тут їй ніхто не заважатиме; час від часу Елізабет відривалася від книжки, піднімала голову і мріяла про справжню свободу, яку по праву народження мали всі ті живі істоти, яких вона споглядала довкола себе.
Одного разу вона натрапила на озеро. Вона знайшла його, проїхавши досить далеко вздовж річки, коли перебувала у рішучому дослідницькому настрої і коли їй відчайдушно хотілося втекти від будь-яких обмежень та умовностей; Елізабет змушувала Кристал іти руслом ріки там, де неможливо було проїхати берегом. Відтоді як вона знайшла це озеро, вона більше нікуди й не їздила верхи – тільки туди.
Озеро лежало в невеликій западині і було досить глибоким; наповнював його водоспад, що стрибав униз великими валунами посеред пишних, як дівчачі коси, папоротей та густого довгого моху, якого не можна було зустріти в Шотландії. У чистій воді кидався у вічі буквально кожен камінець, було видно кожну рибинку та кожну креветку, прозору, як скло; видно було навіть, як несамовито калатають їхні маленькі, як червоні булавочки, серця. Хоча дерева й затіняли озеро, однаково опівдні промені сонця проникали крізь листву і, відбиваючись від поверхні води, утворювали над озером, сяйво, схоже на розплавлене золото. Усяка живність приходила сюди попити води; Елізабет знайшла досить безпечне місце поодаль від озера, щоб Кристал могла там пити воду, не ризикуючи при цьому розчавити когось із крилатих, ходячих та повзучих місцевих мешканців; для себе ж вона знайшла зручний валун, щоб на ньому сидіти, душею линучи в далекі мандри.
Озерце належало їй і тільки їй. Ліс на вершечку гори був закритий для всіх, окрім містера та місіс Кінрос, але навіть якщо там з’явився б якийсь порушник, то він ніколи б не знайшов озерце. Надто вже далеко вгору за течією воно знаходилося, надто вже важко було туди дістатися.
Ніхто зі сторонніх не міг сказати, про що думає Александр Кінрос. У мешканців будинку склалося таке враження, що він вирішив підтримувати з дружиною поштиві та цивілізовані стосунки, які не йшли далі застільних та післяобідніх розмов про видобування золота, про погоду, про нові проекти, про те, що пишуть газети, про те, що сер Генрі Паркс став головою невдалого уряду, чи про те, що містер Джон Робертсон здобув рицарський титул.
– Сер Джон Робертсон, – задумливо мовила Елізабет. – Дещо дивно, що королева вирішила дати йому рицарство. Він не належить до англіканської церкви, до того ж має підмочену репутацію як любитель поволочитися за жінками. Зазвичай такі якості сильно знижують людину в очах Її Величності.
– Сумніваюся, що її поінформували про його розпутну поведінку, – сухо зазначив Александр. – Однак його новий рицарський титул мене не дивує.
– А чому ж?
– Тому що Джон Робертсон уже не являє собою цінну політичну фігуру. Коли таке трапляється з якимось діячем, він зазвичай пише прохання королеві, щоб вона нагородила його рицарським званням. Це щось на кшталт сигналу покинути виборчу політичну арену.
– Та невже?
– Так, моя люба. Ти не могла не помітити, що коаліційні уряди, що міняються з калейдоскопічною швидкістю, зовсім не ставлять собі конкретних цілей. Згадаєш мої слова, невдовзі Робертсон піде із законодавчої асамблеї. Його, напевне, призначать довічним депутатом верхньої палати і залишать членом виконавчої ради. Паркса ж залишать царювати в нижній палаті, – пояснив Александр і зневажливо пхикнув.
– Але Паркс також має рицарське звання, – заперечила Елізабет. – І щось поки не видно, що він збирається у відставку.
– Це, мабуть, тому, що у Паркса надто товсті щоки, – весело вишкірився Александр. – Через їхню пухку плоть очі перетворюються на щілинки і нездатні бачити довкола себе. Жарт, звісно. Просто він бундючний, цей сер Генрі. І завжди таким буде. Він також живе аж надто розкішно – а це небезпечно для політика без значних персональних статків. Робертсон – багата людина, Паркс – відносно бідна. Офіційно член парламенту не може заробляти гроші, не має права, але є таке поняття, як «подяка» за інвестиції, «чайові» для прем’єра тощо, – знизав плечима Александр. – Треба просто знати шляхи і способи, як вийти на ці приробітки, Елізабет.
– Мені він дуже сподобався, коли був у нас на прийомі.
– Так, він – цікава і чарівлива людина. І мені подобається його ідея про державну освіту дітей. Що мені в ньому не подобається, так це його аж надто піддатлива вдача. Сер Генрі гнеться туди, куди дме вітер.
Наприкінці січня 1878 року, коли Анні було десять місяців, Нелл розшукала свого татка у бібліотеці.
– Тату, – спитала вона, залазячи на коліно Александру. – А що не так з нашою Анною?
Застуканий зненацька таким запитанням, Александр повернув дворічне маля до себе і здивовано витріщився. Обличчя його доньки дедалі більше нагадувало його власне, воно було видовженим, з виступаючими бровами; воно скоріше личило б не малій дитині, а дорослій жінці. Темно-сині очі дивилися невідривно, і їхній погляд був не по роках стурбованим та занепокоєним.
– А що, на твою думку, не так з Анною? – спитав Александр, несподівано збагнувши, що майже не бачиться зі своєю молодшою донькою.
– Щось та не так, – з упевненістю в голосі мовила мала. – Пригадується, у її віці я вже розмовляла, бо я добре пам’ятаю, що ти казав тоді мені, а я – тобі, татку. Все пам’ятаю. А наша Анна й досі не може рівно сидіти у ліжку. Джейд дурить мене, вона завжди її підтримує руками кожного разу, коли я заходжу поздороватися з сестрою, але ж я однаково все це бачу. Очі Анни рухаються якось не так, вони то закочуються, то бігають туди-сюди. Вона увесь час пускає слину. Я в її віці вже вміла сидіти на горшку і пукати, а вона – ні. Ой, татку, вона така маленька й гарненька, вона – моя сестричка, але з нею щось не так, правда!
У Александра аж у роті пересохло; він облизав губи і спробував надати своєму обличчю якщо не байдужого, то хоча б нестурбованого вигляду.
– А котра зараз година? – спитав він.
Це була гра: він навчив Нелл розуміти, що показують стрілки старого дідового годинника, який «жив» у кутку його бібліотеки. Мала ніколи не помилялася, не помилилася вона й зараз.
– Шоста, татку. Крильце Метелика невдовзі зайде за мною, – захихикала вона, – а мене нема!
– А ти її сама знайди! От вона здивується! – мовив Александр, обережно опускаючи доньку на підлогу. – Якщо вже шоста, мені треба буде знайти твою маму. За годину прийде на вечерю тітонька Рубі.
– Як же ж мені хочеться не спати, а бути з вами! Я люблю тітоньку Рубі майже так сильно, як і Крильце Метелика.
– Значить, більше, ніж маму? І більше, ніж мене?
– Ні, ні, зовсім ні! – викрутилася мала. – Це все відносно, тату, і ти це знаєш.
– Усе, біжи геть, мала хитрюго, – тихенько підштовхнув її батько і засміявся.
Перед тим як розшукати Елізабет, Александр сходив до дитячої кімнати, куди Нелл так і не повернулася після народження Анни, бо леді Вайлер сказала, що гамірливе дитинча буде заважати ретельному догляду за передчасно народженою дівчинкою. Крильце Метелика тримала Нелл у себе, але останнім часом дівчинка стала наполягати, щоб кімнату віддали повністю їй.
Раптом до Александра дійшло, що Джейд майже не виходила з дитячої кімнати ані вдень, ані вночі і що догляд за Елізабет вона переклала виключно на Перлину та Шовкову Квітку; себе ж вона повністю присвятила маленькій Анні. «Дивно все це і непояснимо, – подумав він. – Який же батько поглинеться інтересом до своєї малої дитини, навіть якщо він – її рідний батько? Особливо коли ця дитина – іще одна дівчинка?» Нелл була не така: бадьора, розумна, допитлива, ділова, настирлива. Нелл не дасть йому ігнорувати її існування і ніколи не давала відтоді, як народилася. А натомість Анну не було ані видно, ані чутно. І завжди знаходилася якась відмовка, щоб не пускати його до дитячої кімнати подивитися на свою молодшу доньку.
Але сьогодні він не постукав у двері, не спитався дозволу в Джейд; він просто взяв і увійшов. Джейд сиділа з Анною на колінах, однією рукою підтримуючи малу за спинку, а другою чимось годувала її з ложечки. Джейд аж підстрибнула від несподіванки і ошелешено уставилася на Александра.
– Містере Кінрос! – схвильовано мовила вона. – Містере Кінрос, вам не можна зараз до Анни, я її годую.
Замість відповіді він підійшов до дерев’яного кухонного стільця, взяв його за спинку і поставив перед дитиною та нянькою. А потім усівся на нього з кам’яним виразом на обличчі.
– Дай мені дитину, Джейд.
– Я не можу, містере Кінрос! У неї фартушок увесь заляпаний, і вона вас вимаже!
– Невелика біда, якщо вимаже. Мені не звикати. Дай її мені, Джейд. Негайно.
Передати дитину до його рук було нелегко: схожа на ганчіркову ляльку, Анна не могла тримати голівку, але нарешті Александр узяв її на руки. Позбавлена дитини, Джейд стояла і тремтіла, і її вишукано гарні риси обличчя завмерли маскою жаху.
Уперше Александр дістав змогу добре придивитися до своєї молодшої доньки – і відразу ж помітив, що Нелл таки мала рацію, незважаючи на те що у свої десять місяців Анна була гарнішою дитинкою, аніж свого часу Нелл, – пухкенькою та добре доглянутою. Чорне волоссячко, чорні вії та бровенята, сіро-блакитні оченята, які не сходилися в одній точці, чи, принаймні, здавалося, що не сходилися. Вочевидь, якісь розумові процеси все ж відбувалися в її голові, бо мала збагнула, що руки, які її тримають, – чужі, і коліно, на якому вона сидить, – також чуже. Вона завовтузилася в його невмілих обіймах, замахала рученятами і тихенько заскімлила.
– Дякую, Джейд, можеш забрати її, – мовив Александр, не проминувши помітити, як швидко Анна зреагувала на зміну обстановки: щойно китаянка взяла її на руки, вона враз замовкла і розкрила ротик, чекаючи нової порції кашки.
– Скажи мені правду, Джейд, – тихо мовив Александр. – Ти давно помітила, що в Анни не все гаразд із розумовим розвитком?
