Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 39 страниц)
Розділ 3
Знайдено золоту жилу і наречену
Рік по тому, як він знайшов розсипне золото на Кінрос-ривер, Александр нарешті повернувся до Гілл-Енда і «синьої кімнати» в готелі «Костеван».
Рубі привітала його дещо прохолодно, але сердечно: так вітають старого приятеля, але дають зрозуміти, що шансів на те, що вона стрибне з ним у ліжко, у нього майже немає. Таке ставлення диктувалося гордістю та самоповагою; однак, щиро кажучи, вона постійно за ним скучала, особливо через те, що Сунь та Лі були у від’їзді. Хвороби, розчарування та невдоволення спричинилися до того, що всі п’ятеро дівчат, які працювали в Рубі, пішли і їх змінили п’ятеро нових.
– Точніше було б сказати не «нових», а «свіжих» дівчат, бо всі вони – та ж сама наволоч, – невдоволено мовила Рубі, наливаючи Александру чаю. – Я в цьому бізнесі вже досить давно, та, коли в барі повно народу, я ніяк не можу запам’ятати, хто з них Паула, а хто – Петронела. Це ж треба – Петронела! Звучить, як назва засобу проти комариних укусів.
– Той засіб називається «цитронела», – лагідно мовив Александр, порився у кишені і видобув звідти якийсь конверт. – Ось, візьми. Це – твоя доля прибутків на поточний час.
– Господи! – скрикнула вона, витріщившись на банківський чек. – Скільки ж це процентів – десять тисяч фунтів?
– Десята частка мого паю. Частку своїх доходів Сунь використав для придбання ділянки на вершечку гори за чотири милі від міста, де він будує мініатюрне китайське містечко – усе з блискучої керамічної кахлі та цеглин яскравих кольорів, із загнутими покрівлями та багатоярусними башточками. Мені він дав у розпорядження сто робітників-кулі, щоб вони збудували насип з каменю та породи біля виходу з долини, і цей насип стане основою для прекрасної майбутньої дамби. Коли ці робітники скінчать дамбу, я перекину їх на вершечок моєї гори, щоб вони відвели чисту частину русла ріки якраз до цієї дамби. А потім ці кулі стануть основою загону робітників, які споруджуватимуть мою залізницю. До того ж платня у них буде, як у білих працівників. Ясна річ, Сунь такий щасливий, наче він став імператором Китаю.
– Любий Сунь! – зітхнула Рубі. – Тепер ясно, чому Сем Вонґ такий неспокійний. Я можу обійтися без Паоли, Петронели та інших, але я не зможу обійтися без Сема та Чана Хуа. А вони вже починають потихеньку гомоніти про те, щоб повернутися додому.
– Вони тепер – заможні люди. Сунь застовпив ділянки на їхнє ім’я, як і мав зробити кожен брат чи кузен, – мовив Александр, дивлячись на Рубі хитро примруженими очима. – Кінрос – єдине родовище, де китайці є рівноправними партнерами і де до них ставляться по-людськи.
– Ти прекрасно знаєш, Александре, що Сем – ніякий не брат Суня, а Чан – ніякий не кузен. Вони – його кріпаки, невільники, чи як там називаються раби, звільнені з рабства, але й досі залежні від свого господаря.
– Так, звісно, що знаю. Я розумію, чому Сунь вигадав і підтримує цю фікцію. Він – феодальний володар з півночі, який тримається своїх традицій, свого вбрання і вимагає, щоб залежні від нього люди робили те ж саме. Китайці, які перейшли до англійського способу життя, недолюблюють його.
– Можливо, це й так, але не думай, що Сунь не має влади над тими китайцями, що обрізали свої довгі коси і вбралися в накрохмалені сорочки. Біла людина для них – спільний ворог. – Рубі розкрила свій золотий портсигар. – Китайці не ставитимуться до тебе краще, незважаючи на те що ти зробив їх своїми рівноправними партнерами і ставишся до них, як до білих людей.
– Я довірився їм через їхню здатність тримати язика за зубами, і завдяки цьому я маю змогу на півроку випередити своїх конкурентів, – пояснив Александр, змахнувши банківським рахунком. – І розмір моїх заробітків напряму залежить від влади Суня над своїми людьми. Таємниця зберігалася доти, поки ми не зареєстрували свої ділянки.
– І тепер маєш тентове поселення з десятьма тисячами мешканців.
– Саме так. Але я встиг вжити заходів з наведення там дисципліни. Гарним містом Кінрос стане лише через багато років, але я вже запланував його майбутній вигляд, розмітив у ньому землю і виділив належні ділянки для державних установ, а також – також! – привіз туди шість гарних поліцейських. Я їх сам добирав і впевнений, що вони не робитимуть китайців своїми жертвами. Я найняв також санітарного інспектора, який слідкуватиме за тим, щоб стічні канави споруджувалися так, щоб вони не забруднювали підземних вод. Я не хочу, щоб населення Кінроса страждало через епідемії тифу. До Батерста є така-сяка дорога, принаймні достатньо добра, щоб нею могли їздити поштові карети, є також дорога і на Літгоу. Капуста продається по фунту штука, морква – по фунту за фунт, яйця – шилінг за штуку, але так буде не завжди. Добре, що немає засухи, а коли вона прийде, водосховище вже наповниться водою.
Зелені очі Рубі спостерігали за ним зі змішаним виразом цікавості й захвату. У неї аж дух перехопило.
– Александре, – нарешті видихнула вона. – Ти унікальна людина. Будь-хто інший просто обідрав би родовище та довкілля як липку – і вшився геть, але ти не такий. Дивно, чому ти назвав своє місто Кінрос. Правильніше було б назвати його Александрія.
– Бачу, ти часу не марнувала і читала книжки.
– Тепер я – знавець Александра Македонського.
– Якраз на перехресті Кінрос-стрит і Аурик-стрит я зарезервував особливо принадну місцину. Ширина її фронту, який виходить на обидві вулиці, складає сто футів, позаду – достатньо місця для конюшні та сараїв. У плани міста ця ділянка землі внесена як «готель „Кінрос“», власник-орендар – Р. Костеван. Я раджу тобі збудувати його з цегли. – Погляд Александра посуворішав. – І наступне: своїх шльондр залишиш у Гілл-Енді.
Очі Рубі спалахнули вогнем, вона розкрила була рота, щоб вибухнути прокльонами, але Александр випередив її.
– Заткнися! Лишень подумай, стара дурна відьмо! Зазвичай жінка не веде справи у готелі, чиїм власником вона є. Але якщо готель – це і дійсно готель, а не кубло з проститутками, тоді – це респектабельне заняття, через яке Лі не доведеться червоніти, коли він прокладатиме свій життєвий шлях. Який сенс витрачати купу грошей на його освіту, коли він намагатиметься влаштуватися у вибраній ним сфері діяльності, а мати його так і залишиться власницею борделю на золотому родовищі? Рубі, я пропоную тобі нове життя у новому місті, і я хочу, щоб ти була в тому місті шанованою особою. – Він посміхнувся своєю особливою чарівливою посмішкою. – Якщо ти відкриєш бордель у Кінросі, одного дня тобі доведеться поїхати звідти. Фанатики Біблії накопичать достатньо влади і впливу, щоб вигнати дам сумнівної репутації геть, та ще й наостанок вивалявши їх у смолі та пір’ї. Зрештою, хто ж тоді стане на мій бік, коли я вступлю в неминучу конфронтацію з релігійними фанатиками, які спробують стати чимось на кшталт місцевої поліції моралі в моєму місті?
Рубі розсміялася, але швидко протверезіла.
– Спорудження такого готелю, про який ти щойно розповів, стане у третину тієї суми, яку ти мені щойно дав. На це я піти не можу, бо половину цих грошей доведеться заплатити за навчання Лі; до того ж зараз такий момент, коли мої фінанси в кепському стані. Виробництво на копальні Гокінс-Гілл падає, а разом з ним занепадає і Гілл-Енд. Багато мешканців Гілл-Енда вже встигли перебратися до Кінроса або подорожують саме туди. Тому я буду з тобою відвертою. По-перше, разом з цими людьми до Кінроса помандрує і моя репутація. По-друге, я сама планую невдовзі вирушити до Кінроса, щоб збудувати там мазанку і прилаштувати моїх дівчат до єдиної роботи, яку вони знають. Я розумію сенс ваших настанов, ваша величносте, але я не зможу виконати ваші накази. Може, наступного року ви видасте мені іще частину дивідендів, але то буде остання. Бо на той час розсипне золото вичерпається.
– Давай вийдемо надвір і попрощаємося з моєю старою доброю конячиною, – сказав, підводячись, Александр, і простягнув Рубі руку.
Через півгодини ошелешена Рубі пішла до себе в кімнату, щоб надягнути плаття, яке вона спеціально зберігала до того дня, коли він повернеться, щоб з нею зустрітися: пошите з вельвету кольору апельсинового мармеладу, це плаття було достатньо стильним, щоб його могла надягнути навіть дружина міністра. Бездоганне плаття для власниці готелю «Кінрос».
«Жила. Він сказав, що на своїй землі знайшов золоту жилу. – Вона прискіпливо і абсолютно безпристрасно подивилася на себе в дзеркало. – Ніхто не скаже, що мені тридцять один. Максимум – двадцять п’ять. Одна з переваг життя, проведеного у приміщенні, – це те, що шкіра не висихає і не зморщується на сонці. А як подумати про отих жалюгідних створінь, які гарують на своїх крихітних ділянках, бо їхні чоловіки, які гарують у шахті, неспроможні заплатити ті гроші, які правлять китайці за свою городину, вирощену спеціально на продаж? За спідницю чіпляється малеча, а на плиті печеться хліб. Руки в цих жінок грубіші за руки їхніх чоловіків. Не знаю, як вони можуть так жити, я б точно не змогла! Може, це через кохання. Якщо це так, то я ніколи не кохатиму жодного чоловіка настільки сильно – ні Суня, ні Александра. А дехто з цих жінок колись були такі ж гарненькі, як і я. Колись.
Згадай, як ти прожила свій тридцять один рік, Рубі!
Я – прекрасний і переконливий приклад того, що гріх дає користь. Якби я з ранку до ночі вовтузилася на городі, як оті жінки, мене б не помітив жоден з тих чоловіків, які допомогли мені в житті. Кажуть, народження – це просто випадковість долі… Що ж, доля народжує у цей світ дуже багато жінок, і лише на невелику їх частину припадають статки, виховання та суспільні зв’язки, достатні для того, щоб вдало вийти заміж. Александр каже, що деякі жінки ідуть навчатися до університетів, але ж таке трапляється лише завдяки тому, що їхні батьки спроможні заплатити за навчання і послати їх туди. Мене ж моя мати могла послати лише за кухлем пива. Я ніколи не знала свого батька, вічного невдаху на ім’я Вільям Генрі Морґан. Він був крадій скота і завсідник в’язниць, і батько його теж з тюрем не вилазив. Він уже мав дружину і тому не міг одружитися з моєю матір’ю, також донькою каторжника. Вона померла від гангрени, коли впала п’яною і зламала ногу. Мої зведені сестри – всі п’янички та повії, мої тюхтії-брати – затавровані рецидивісти і сидять за ґратами.
Чому ж я вижила і вибилася в люди? Звідки я взяла сили, щоб вибратися з життєвої ями і стати кращою?
Мій брат Монті зґвалтував мене, коли мені було одинадцять, – може, це й на краще. Квітка зірвана, битва програна. Немає крові на простирадлах після шлюбної ночі – немає надії здобути собі респектабельного чоловіка. Чоловіки, які надумали одружитися, хочуть бути певними, що вони – перші. Присягаюся, що так само міркує й Александр Кінрос!
Чого я боялася, так це підхопити сифіліс. Усе життя він ходив навколо мене, ховався і підстерігав. Коли Монті взяв мене, він його ще не мав, але рік по тому в нього з’явилися на шкірі виразки. Я не стала чекати. Якщо мою квітку було зірвано, я втекла до Сіднея і знайшла собі старого багача, щоб він мене утримував. У нього не піднімався член, поки я його не посмокчу, – не надто приємне заняття, але надійний спосіб уникнути вагітності. Коли він помер, то залишив мені п’ять тисяч фунтів – як же ж побивалися його родичі, який ґвалт підняли! Сказали, що в гробу мене бачили і що я не отримаю ані гроша. Та коли я зачитала їм його листи і пригрозила, що зачитаю їх у суді, вони вирішили не судитися зі мною. Розплатилися як шовкові. Отак я насмоктала собі купу грошей.
Тож я повернулася до Гілл-Енда з грошима і започаткувала єдиний бізнес, який я знала, – бар та проституція. І невдовзі покохала Суня. Прекрасний чоловік. Знатного походження. Але так само хитрий, як і Александр. Однак він подарував мені безцінний подарунок – сина Лі. Мою дитинку, мою надію, моє майбутнє. І я ніколи не скажу йому, що по материній лінії його предками були невдахи каторжани. Завдяки Александру Кінросу Лі уникне плями на своїй репутації.
Чи здогадується Александр, що я його кохаю? Може. А може, й ні. Можливо, він колись покохає мене. Але є одна добра річ у наших стосунках – на шлюб ніхто з нас не розраховує. Якби ми побралися, він спробував би підкорити мене своїй волі, а я б не стала коритися. Мені вже шкода його майбутню дружину, але водночас я вже ненавиджу її за те, що вона забере його у мене.
Золота жила. Він присягається, що вона там є, присягається, що сьогоднішня виплата – то лише вершечок золотого айсберга, який пливе мені назустріч. Чи вірю я йому? Чи вірю я в нього? Так, тисяча разів „так“! Тому я зроблю, як він бажає: збудую в Кінросі готель з вишуканої цегли і стану шанованою дамою».
Підвівшись з-за туалетного столика, вона пішла вниз на вечерю, поколихуючи масивним шлейфом своєї спідниці.
– У Літгоу роблять прекрасну цеглу, – сказав за вечерею Александр. – Її можуть доставляти звідти на возах, запряжених буйволами. До того часу, коли скінчиться будівництво готелю «Кінрос», у місті вже буде водогін, вода у якому рухатиметься силою власного тяжіння, витікаючи з водосховища. Каналізаційну мережу, напевне, також буде закінчено. Я знайшов ідеальне місце для зрошуваних полів. Бачить Бог, тут удосталь китайців, щоб ці поля давали гарні врожаї. Завдяки очищеним людським відходам – а саме вони використовуватимуться для зрошення – овочі на цих полях будуть украй дешевими. До того ж ці поля знаходитимуться з підвітряного боку міста, і тому вітри здуватимуть геть неприємний запах.
«Він розпатякуватиме про свій бісів Кінрос, аж поки півні не заспівають, – подумала Рубі. – Не жага золота рухає ним, а те, що за допомогою цього золота можна зробити».
Александр вийшов на основну жилу в лютому 1874 року. А за три місяці до цього він почав заглиблюватися у скелю, ретельно слідкуючи, щоб тунель не вийшов за межі його території. Він сам розробляв вузенький отвір заввишки з людський зріст, сам виконував вибухові роботи, сам робив кріпи, сам робив підкопи. Єдиними його помічниками були порохові шашки, підпорки завдовжки в кілька футів та лопата, якою він відкидав роздроблене вибухом камінюччя.
Заглибившись на п’ятдесят футів у підніжжя гори, він натрапив на кварцову жилу в глухому кінці свого тунелю. Сталося це після малопотужного вибуху, що пролунав якось слабко, приглушено. Ця жила, маючи два фути завширшки, піднімалася догори ліворуч і повільно спускалася вниз праворуч. Просіюючи уламки при тусклому світлі гасової лампи, він знайшов у них самородки вперемішку зі сланцями та кварцом. То було справжнісіньке Ельдорадо! У якому ж напрямку копати? Швидко взявшись за роботу, Александр почав відгрібати убік пусту породу. А потім взяв шматок кварцу, вийшов, похитуючись, на яскраве денне світло – і зачудовано уставився на те, що тримав у руці. Боже Всемогутній! Шматок наполовину складався з чистого золота!
Потім він посміхнувся і звів погляд на гору; коліна у нього злегка тремтіли від утоми. Жила йде як угору, так і вниз, подумав він. Вона йде далеко вглиб гори. Це може бути лише одна з кільканадцяти жил – гора Кінрос буквально напхана золотом. Байстрюк, народжений від невідомого батька, скоро матиме таку силу та владу у цій країні, що зможе оптом скупати та продавати урядовців та цілі уряди. Посмішка згасла; Александр заплакав.
А коли сльози висохли, він поглянув на південний схід, у напрямку Кінрос-тауна, який не помре, ні. Він стане як Гульґонґ – з мощеними вулицями, з імпозантними будівлями. Опера? А чому б ні? Це буде прекрасне місто, над яким вивищуватиметься гора з чистого золота! Його сини та сини його синів з гордістю нестимуть ім’я Кінрос.
Наступного дня він зібрав разом Сунь Чжоу, Чарльза Дьюї та Рубі Костеван, щоб продемонструвати їм свою знахідку.
– Це просто апокаліптично! – скрикнув Чарльз, і його очі округлилися від здивування. – Мабуть, саме тут Господь залишив гроші для перебудови світу після того, як він його знищить! Заради всього сущого, Александре! Це схоже на пиріг з ізюмом! На Транкі-Крик золото розпорошене у кварці так дрібно, що його там майже не видно, а тут, здається, золота більше, аніж кварцу!
– Апокаліпсис, кажете? – задумливо мовив Александр. – Що ж, гарна назва для цього місця і для нашої справи. Копальня «Апокаліпсис», підприємство «Апокаліпсис». Дякую, Чарльзе.
– Я – партнер? – занепокоєно спитав Чарльз.
– Якби ти не був партнером, я б тебе не позвав.
– Скільки грошей тобі потрібно?
– Для початку – основний фонд завбільшки принаймні сто тисяч фунтів, по десять тисяч за акцію. Я маю намір купити сім акцій, щоб зберегти контроль над компанією, але якщо хтось із вас забажає купити дві акції, то це просто збільшить наш капітал. Партнерство обмежується нами чотирма, пропорційно кількості акцій, якими кожен з нас володітиме.
– Я був би радий бачити тебе керівником, навіть якщо ти не будеш основним тримачем акцій, – сказав Чарльз. – Я куплю дві акції.
– І я теж придбаю дві акції, – зголосився Сунь, і ніздрі його радісно затрепетали.
– А мені – одна акція, – сказала Рубі.
– Ні, для тебе – дві акції. Одну придбаєш ти, а друга – для Лі, ти будеш нею розпоряджатися, поки він не досягне повноліття.
– Ні, Александре! – Рубі вхопилася за серце, надто вражена, щоб розсердитися. – Не треба бути таким щедрим!
– Я хочу бути таким, як я хочу. – Він повернувся і вивів усіх на сліпуче сонце, а потім сказав, звертаючись до Рубі: – Я маю передчуття стосовно твого сина. Що йому відведена роль у підприємстві «Апокаліпсис». Чарльзе, дякую за вдалу назву. Це не подарунок, моя люба. Це – капіталовкладення.
– А навіщо нам так багато основного капіталу? – спитався Чарльз, швидко прикинувши, як йому зібрати двадцять тисяч фунтів.
– Тому що копальня «Апокаліпсис» буде експлуатуватися з абсолютним професіоналізмом від самого початку. Тут знадобляться шахтарі, підривники, теслі, млинарі – принаймні сто найманих працівників, до того ж найнятих за гарну платню, – пояснив Александр, походжаючи туди-сюди. – Я не маю ані найменшого бажання стати мішенню нападок зловмисників, які спеціалізуються на тому, що сіють невдоволення серед робітників. Мені потрібні кільканадцять потужних подрібнювачів, десяток дробарок, а також достатня кількість ртуті, щоб упоратися з обсягом золота, яке видобуватиметься. У Літгоу багато вугілля, але звивистий підйом робить його транспортування до Сіднея таким дорогим, що його видобувники не можуть конкурувати з північними або південними родовищами вугілля. Ми негайно ж розпочнемо будівництво приватної залізниці зі стандартною колією від Літгоу до Кінроса. Чому, спитаєте ви? А тому, що придбаємо вугільну шахту біля Літгоу і возитимемо звідти наше власне вугілля. Спалення деревини – непотрібне марнотратство. Таким чином ми матимемо газ для освітлення міста, вугілля для парових двигунів та кокс для сепараційних реторт. Ми більше не користуватимемося чорним порохом: я невдовзі привезу нове шведське чудо під назвою «динаміт».
– Я дістав відповідь на своє запитання, – сухо мовив Чарльз. – А що, як жила виснажиться іще до того, як ми отримаємо прибуток?
– Цього не станеться, Чарльзе, – впевнено відповів Сунь. – Я вже проконсультувався зі своїми астрологами та пророчою книгою «І-Цзин». І дістав відповідь: цей край даватиме золото впродовж сторіччя.
Готель «Кінрос» відкрився, хоча Рубі і досі чекала меблі та причандалля для дешевих номерів. Александр оселився в номері люкс на горішньому поверсі і нарешті розкрив таємницю – де він так часто і подовгу бував упродовж останніх трьох місяців. Він, бачите, жилу знайшов. От же ж скритний негідник!
– Сподіваюся, – сказала Рубі, коли вони вечеряли удвох у її кімнаті, – що решта мого персоналу ось-ось приїде. Щойно звістка про «Апокаліпсис» розлетиться по всіх усюдах, сюди кинуться купи журналістів, а за ними – всі охочі, і знову почнеться золота лихоманка.
– Так, дехто дійсно може приїхати, але це – підземне золото, на приватній землі, де роботи здійснюються приватною компанією. Компанією, яка матиме право на розробляння всієї гори Кінрос. – Александр посміхнувся і запалив сигару. – До того ж у мене є кумедне передчуття, що, окрім самої гори, золота поблизу більше ніде немає. Не сумніваюся, що інші компанії скуплять прилеглі землі і спробують розпочати видобуток, але вони нічого не знайдуть.
– А скільки ти фактично маєш грошей? – спитала Рубі серйозним тоном.
– Набагато більше, аніж ті сімдесят тисяч, які я вклав у компанію «Апокаліпсис Ентерпрайз». Саме тому я найняв декого з робітників Суня, щоб ті збудували підвісну дорогу на вершину гори. Я хочу, щоб там, на висоті тисяча футів, до наступного року був збудований особняк. Він називатиметься Кінрос-гаус. Через те що ця жила розгалужується навсібіч – а окрім неї є іще багато інших, – я хочу спорудити копри на вапняковому уступі, розташованому на висоті двісті футів. Вапнякова порода йде на захід, але я використаю той уступ як кар’єр для блоків, з яких будуватиметься мій особняк, і таким чином площа уступу значно розшириться.
Той тунель, що ти його оглядала сьогодні вранці, згодом перетвориться на тунель номер один. Під ним, на глибині п’ятдесят футів, на базовому рівні, буде велика галерея з підвісними вагонетками, які рухатимуться до того місця, де на них чекатиме локомотив і доправлятиме їхній вміст або на дробарки, якщо це золотоносна руда, або на будівництво дамби, якщо це скельна порода. Оскільки ми знайшли притоку, що виходить просто в долину, з якої зроблено водосховище, то ми зможемо підняти рівень самої дамби. Підвісна вагонетка доставлятиме шахтарів та їхнє спорядження на уступ і до копрів, а потім вони підніматимуться до будівельного майданчика, де споруджуватиметься мій особняк. Я вже все розрахував, – поблажливо мовив Александр.
– Ти завжди все розраховуєш наперед. Але ж навіщо зводити особняк? Чим тобі не подобається мій готель «Кінрос»? Хіба тобі там некомфортно?
– Я ж не можу поселити свою дружину в готелі шахтарського міста, Рубі.
Вона на мить оніміла і від здивування аж рота роззявила.
– Для твоєї дружини? – Її зелені очі звузилися і лиховісно блиснули. – Зрозуміло. Уже вибрав, еге ж?
– Давно, кілька років тому, – відповів Александр, явно насолоджуючись справленим враженням, і випустив під стелю кільце сигарного диму.
– Наразі, – тихо і спокійно мовила Рубі, – приміщення для англіканської церкви ще тільки будується, а міські зручності, на які ти дав кошти, поки що обмежуються водогоном та каналізацією. Те, що ми коханці, знають усі, і, здається, нікого це особливо й не турбує. Але коли у тебе з’явиться дружина, усе зміниться. Господи, Александре, який же ти довбаний гівнюк, га! Я дозволила тобі купити себе, дозволила поставити себе у становище, у якому я не маю змоги протестувати! Що ж. – Вона скочила на ноги так швидко, що стілець, на якому вона сиділа, впав позаду неї. – Раджу тобі гарненько все обміркувати, перш ніж зважитися на такий крок, ти, кізяк смердючий! Змія підколодна!
– Якщо ти так поводитимешся, то не бачити тобі партнерства у підприємстві «Апокаліпсис Ентерпрайз», – спокійно відказав Александр.
Геп! Її рука торохнула його по пиці так сильно, що задзвеніли висульки на люстрі.
– Це мене прекрасно влаштовує! Можеш засунути своє золото собі в дупу так далеко, що потім висрати його не зможеш!
З цими словами вона прожогом вискочила з кімнати – так швидко, що її вельветове плаття кольору апельсинового мармеладу лише встигло на мить розпливтися невиразною плямою на тлі золотистих променів призахідного сонця. Александр неспішно оглянув страви на столі, поклав сигару у кришталеву попільницю і повільно рушив за Рубі.
– Мені здається, що чим більше ти казишся, то тим сильніше я тебе кохаю, моя дорога Рубі, – мовив він солодкавим чарівним голосом.
– Не смій мене дурити і морочити мені голову! – загарчала вона.
– А я й не морочу тобі голову, я кажу тобі правду. Якби ти не була такою прекрасною мегерою, я б і не став тебе провокувати, але, Рубі, – ти ж просто неперевершена, коли лютуєш!
– Відчепися від мене, жалюгідний хвалько!
– Найліпшим є те, що ти не зможеш довго тримати свою пару в червоній зоні датчика тиску. – Він схопив її за руки і без особливого зусилля звів їх докупи. – Твоя пара швидко виходить, – ніжно мовив Александр і поцілував її у палаючу розчервонілу щоку.
Вона хотіла вкусити його, але тільки клацнула зубами, бо промахнулася.
– Трясця цим чортовим спідницям, у яких плутаються ноги! Якби не вони, так би й заїхала тобі по яйцях! Щоби більше не знадобилася тобі ані дружина, ані коханка! Я ненавиджу тебе, Александре Кінрос!
– Неправда, – розсміявся він. – Припини, годі – поцілуємося і помиримося. Хочеш ти цього чи ні, а ти маєш обов’язки перед компанією «Апокаліпсис Ентерпрайз», і тобі просто доведеться змиритися з тією думкою, що у мене буде дружина. Якщо ми не будемо коханцями, то принаймні можемо залишитися друзями.
Вона презирливо скривилася.
– Та я краще товаришуватиму з біблійним фанатиком, аніж з тобою!
– Ще раз повторю тобі те, що вже багато разів казав: «Рубі, думай головою, а не іншим місцем!» Я не можу з тобою одружитися, бо в такому разі ми просто повбиваємо одне одного. Але я щойно відкрив найбагатшу золоту копальню в світі, то кому ж я залишу свою частку в ній, га? Мені потрібна дружина, яка народить мені синів. У тебе вже є нащадок. У Суня – ціла купа нащадків. А я взагалі не маю нащадків. Це несправедливо, дорогенька.
– Так, тепер я тебе розумію, – мовила Рубі з дрожем у голосі: то вона почала спускатися з вершини своєї люті. – Тобто ти хочеш натякнути, що кохаєш мене, а не її?
– А як же ж я можу любити дівчину, якої навіть ніколи не бачив?
– Ніколи не бачив?
– Я випишу собі дружину з Шотландії. Двоюрідну сестру. Ту, яка нічого не знає про Новий Південний Уельс зокрема, про Австралію взагалі і анічогісінько – про мене. Сподіваюся, що вона буде гарненькою дівчинкою, але вона – як кіт у мішку. Єдине, що я знаю напевне, – це те, що вона буде цнотливою і незайманою. – Александр скорчив гримасу. – І вона неодмінно буде вся просякнута пресвітеріанством, але я неодмінно це поламаю. Оскільки вона стане матір’ю моїх дітей, я, можливо, і покохаю її. Сподіваюся, що вона стане мені слухняною та старанною дружиною. Гадаю, що так воно і буде, бо всі жінки з нашого клану є слухняними та старанними. Про тебе ж я не можу цього сказати, Рубі. Таке поняття, як доброчесність, для тебе просто не існує, а подружні обов’язки настільки б тобі насточортіли, що спричинялися б до постійного бунту.
Вона попорпалася в кишені сукні і топнула з досади ногою.
– Негіднику, я десь загубила свої сигари! Дай мені одну.
Він дав їй сигару, підніс палаючий сірник – і Рубі пихнула димом.
– Ну що, вгамувалася?
– Насилу так. – Вона стала походжати верандою, час від часу пихкаючи сигарою. А потім зупинилася, різко обернулася і в упор глянула на Александра. – Слухай-но. Це ж просто якась маячня. «Кіт у мішку». Хіба ж так можна характеризувати свою майбутню дружину? Шлюбів з розрахунку вистачає, але ж сторони угоди зазвичай хоч трошки знають одна одну. Чому б тобі не податися до Сіднея і не знайти підходящу дружину там? Чарльз та Констанція мають двох чи трьох «незайнятих» дівчат. Саме так, здається, вони висловилися. Софія прекрасно тобі підійде, і ти згодом покохаєш її.
Раптом обличчя Александра закам’яніло.
– Досить, Рубі. Я більше не буду обговорювати з тобою тему про свою майбутню дружину. Я вже сказав тобі, що збираюся зробити і чому я це збираюся зробити.
– І переводиш мене в розряд «друзів».
– Я добре знаю ту шотландську братію, – сказав він, виймаючи гарячий недопалок сигари у неї з пальців. – І хто б з них не став моєю дружиною, вона не цікавитиметься моїми стосунками з іншими жінками. І не триматиме свічку, коли ми з тобою зустрічатимемося. Окрім того, я іще не одружився, тому наші дружні стосунки – це справа неблизького майбутнього.
Рубі оповила його руками, і її очі кішки перетворилися на очі кошеняти.
– Звідки ти знаєш, Александре? А може, вона буде чарівною? А що, як вона виявиться підступною і звабливою Далілою?
Стіна була близько; він притиснув її до стіни і різким рухом спустив верх плаття з її грудей.
– Є лише одна Даліла, Рубі. І це ти.
У листі, що його написав Александр Кінрос Джеймсові Драмонду, у листі, якого Елізабет даремно сподівалася прочитати, було таке:
«Мій дорогий Джеймсе!
Я пишу тобі з проханням віддати за мене заміж одну з твоїх дочок. Джин підійде прекрасно, якщо вона і досі не вийшла заміж, але якась інша з дівчат також згодиться.
Останнього разу, коли ми бачилися, ти сказав, що радше твоя донька піде за анабаптиста, аніж ти побачиш її у шлюбі зі мною. А я відказав, що одного дня ти передумаєш. Що ж, цей день настав.
Джеймсе, учень котляра прекрасно влаштувався в житті. Він не лише знайшов золото в Каліфорнії – факт, про який ти так і не дав йому розповісти, – він започаткував також цілу золоту копальню в Новому Південному Уельсі. Тепер Александр Кінрос – страшенно багата людина.
„Який іще Кінрос?“ – чую я твоє запитання. А такий. Ти сказав мені, що Драмонди від мене відмовилися, тому я обрав собі нове прізвище. Твоя донька житиме як поважна пані. У Новому Південному Уельсі, звідки я тобі пишу, немає підходящих жінок: жінки в ньому – або повії, або каторжанки, або манірні англійські дурепи.
Я висилаю тобі чек на суму тисяча фунтів, щоб ти зміг покрити витрати на переїзд моєї нареченої першим класом і в супроводі досвідченої служниці, бо вони тут також у великому дефіциті.
Напиши мені відразу ж, яку з твоїх дівчат мені слід чекати у Сіднеї. Якщо вона мене задовольнить, можеш розраховувати іще на п’ять тисяч фунтів».
Александр із величезним задоволенням підписався, а потім відкинувся на спинку крісла і, посміхаючись, перечитав листа іще раз. «От я й віддячив тобі, старий і скупий негіднику Джеймсе Драмонд! От я й віддячив тобі, Джоне Маррі!»
Самерс особисто доставив листа на пошту в Бовенфелсі, хоча поштова служба Її Величності орендувала американські поштові екіпажі, які курсували до Батерста. До Шотландії лист ішов болісно довго: відправлений у березні, він потрапив до рук Джеймса Драмонда лише у вересні. Але лист-відповідь, у якому Джеймс повідомляв Александру, що висилає йому наймолодшу зі своїх дочок, Елізабет, дійшов набагато швидше. До Нового Південного Уельсу він потрапив за тиждень до того, як «Аврора» мала вирушити в рейс із Тілбері.
Кінрос-гаус стояв на вершечку гори; завершальні роботи велися в ньому в похапливій лихоманці. Як же ж побивалася і тужила Меґґі Самерс через перспективу стати в ньому економкою! Але це їй аж ніяк не допомогло. Джим Самерс сказав, щоб вона робила те, що їй було сказано, – і квит. Бідолашна жінка, здавалося, була приречена на безпліддя: жодної дитині від першого чоловіка, і жодної дитини від Самерса.
