Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 39 страниц)
Розділ 7
Досі не знаний біль
Рубі з’явилася невдовзі після того, як Елізабет прийняла душ і перевдяглася у вечірнє плаття.
– Лі повернувся! – скрикнула Рубі, і її обличчя змінилося до непізнаванності. – Ой, Елізабет, Лі повернувся! А я й не чекала його, я й гадки не мала!
– Це ж прекрасно, – механічно мовила Елізабет, насилу виштовхуючи з рота слова, наче ватні. – Принесіть нам, будь ласка, чаю, місіс Сартіс.
Вона провела схвильовану й радісну Рубі до оранжереї, умовила хоч на секунду присісти у крісло і тільки після цього змогла більш-менш природно посміхнутися.
– Рубі, люба, заспокойся і охолонь. Я хотіла б послухати про все відразу, але ти, здається, не в тому стані, щоб розмовляти.
– Він зійшов учора вночі з поїзда, який прибув з Літгоу, – несподівано, як сніг на голову; я ще й подумала, чому ж це поїзд так спізнився, а потім збагнула, що він навмисне дожидався потягу з Сіднея, який завжди спізнюється. Я якраз розмовляла з єпископом англіканської церкви та його дружиною – вони приїхали з візитом до місцевих парафіян, – забелькотіла Рубі.
– Я знаю, що приїхав єпископ. Сьогодні він прибуде сюди на вечерю, хіба ж ти не пам’ятаєш? От тепер ти зможеш прийти разом із Лі.
– Ми сидимо, розмовляємо – а тут заходить Лі! Ой, Елізабет, мій маленький котик виріс і став дорослим чоловіком! Такий красивий! Ти б почула, як він розмовляє – як найвишуканіший джентльмен в Англії! – Вона змахнула сльози і радісно посміхнулася. – Єпископ Кествік мало з крісла не впав, коли почув, як розмовляє Лі, а коли він дізнався, що то – мій син, я відразу ж до небес злетіла в його очах!
– А я й не знала, що саме про це ти все життя мріяла, – мовила Елізабет, намагаючись заспокоїтися, бо її серце шалено калатало.
– Та ні, це не так, і єпископу не подобається моє місце в громаді Кінроса, але він не такий дурень, щоб ставитися до мене як до повії, бо знає, що я – член правління підприємства «Апокаліпсис» і потенційне джерело пожертвувань для церкви. Як би там не було, коли він побачив Лі, то відразу ж вирішив, що мене незаслужено ганьбили, – бо мій син навчався не де-небудь, а у школі Проктора! Ой, Елізабет, я така щаслива!
– Що ж тут дивного, що єпископ так повівся, люба Рубі? Це й малюкові зрозуміло, – мовила Елізабет і облизала пересохлі губи. – А чи означає повернення Лі, що Александр теж повернеться додому?
Веселість Рубі дещо зблякла, коли вона побачила вираз в очах Елізабет, побачила стару маску, яка знову з’явилася на її обличчі.
– Ні, моя дорогенька, Александр залишився в Англії. Він послав Лі на літній відпочинок додому, бо Александр залишається вірним собі: в одному зі своїх листів він писав, що його дуже непокоїть думка про те, що мені ще чотири або навіть більше років не доведеться побачитися з сином, з моїм маленьким котиком. Лі пробуде вдома до кінця липня, а потім повернеться до Англії.
Принесли чай; Елізабет сама розлила його по чашках.
– Тоді що ти тут робиш, Рубі? Чому ти не використовуєш кожну дорогоцінну мить, щоб насолодитися спілкуванням зі своїм сином?
– А тому що невдовзі Лі до нас приєднається, – відповіла Рубі, яка неначе помолодшала до двадцяти років і вся світилася радістю й молодістю. – Невже ти думала, що я стану чекати аж до вечора, щоб познайомити тебе зі своїм сином? Він вирушив помандрувати околицями Кінроса і пообіцяв, що з’явиться якраз до чаювання. – Вона удавано насупилася. – От негідник! Запізнюється!
– Коли він прийде, ми зробимо іще чаю.
Він прийшов через півгодини, і за цей час Елізабет вдалося-таки опанувати себе. На своє здивування, вона відчула легкий жаль, коли Рубі сказала їй, що Александр не приїде додому. Нелл – так та взагалі б сказилася від радості, коли б його побачила. Утім, вона розуміла, чому Рубі не надто засмутилася з того, що Александр не приїде: їй було б важко спілкуватися одночасно і з сином, і з коханцем, які були її найліпшими друзями, бо їй довелося б приховувати від Лі те, ким насправді був для неї Александр.
Лі увійшов до оранжереї; волосся його було забране в косу, вбраний він був у старі, але чисті бавовняні брюки й бавовняну сорочку без комірця та з закоченими рукавами. Не здогадуючись, що її обличчя відразу завмерло гримасою холодної байдужості, Елізабет підвелася і простягнула молодикові руку з гордовитою посмішкою на губах, але без посмішки в очах. Рубі мала рацію – він був красивий, навіть вражаюче красивий; він вдався як у Суня, так і у свою матір. У батька він удався чітко окресленими рисами обличчя та шляхетною поставою, а у Рубі – грацією рухів та невимушеною чарівливістю. Але очі у нього були свої, власні: світло-зелені зіниці, обрамлені темнішими колами; це надавало його погляду пронизливості і гостроти. Так, блідо-зелені очі, довгі темні вії та бронзова шкіра дійсно справляли невідпорне і бентежне враження.
– Здрастуй, Лі, як ся маєш? – спитала Елізабет, намагаючись надати своєму голосу навмисної байдужості.
Його радість швидко зів’яла, він схилив голову набік і пильно поглянув на неї з виразом легкого спантеличення через таку холодність прийому.
– Дуже добре, місіс Кінрос, – відповів він, стискаючи її обм’яклу руку. – А як ви ся маєте?
– Дуже добре, дякую. Будь ласка, зви мене Елізабет. Прошу, сідай. Невдовзі місіс Сартіс принесе нам свіжого чаю.
Він сів так, щоб бачити обох жінок одночасно, і віддав матері ініціативу вести розмову. Так ось вона – дружина Александра, про яку сам Александр майже ніколи нічого не говорив. «І не дивно, – подумав Лі. – Вона не є емоційною та жіночною жінкою, хоча ця арктично-холодна поведінка пасує її загальному стилю». Однак йому іще ніколи не доводилося бачити такої надзвичайно вродливої жінки: молочно-біла шкіра, чорне волосся та темно-сині очі. Чуттєвий рот зусиллям волі випрямлений у ниточку, що викривляла природні контури губ, довга й граціозна шия, красиві руки з масивними перснями на кожному безіменному пальці; персні на її руках видалися йому явно недоречними.
«Елізабет Кінрос не схожа на жінку, що любить порисуватися, значить, ті персні подарував їй Александр Кінрос, а він порисуватися любить. Шкода, що він зі мною не приїхав, – подумав Лі. – Я за ним скучаю, мені бракує його присутності, бо без нього мені бракує повного розуміння сутності міста Кінрос. Вочевидь, його дружина зовсім не рада, що я сюди приїхав».
– А як Александр? – спитала Елізабет, коли їй випала нагода вставити слово.
– О, він увесь у клопотах, і справи у нього йдуть дуже добре, – усміхнувся Лі, і на його щоках утворилися ямочки, як у Рубі, коли вона посміхалася. – Улітку він перебуватиме в Німеччині на фірмі «Сіменс бразерс».
– Цікавиться двигунами та механізмами?
– Так.
– А ти не знаєш – він, бува, не їздив до Кінроса в Шотландії?
На обличчі у Лі з’явився здивований вираз, він хотів був сказати, що Александр щось таке писав, але не сказав. А натомість відповів таке:
– Ні, Елізабет, не їздив.
– Так я і думала. А ти багато часу з ним провів?
– Увесь час, який мені відпустила школа.
– Значить, він тобі подобається?
– Він мені більший батько, аніж Сунь, хоча я кажу це без усякої образи та прихованої критики. Я люблю та поважаю мого рідного батька, але я – не китаєць, – стримано й жорстко мовив Лі.
Рубі невдоволено позирала то на Лі, то на Елізабет. Не такою уявляла вона зустріч між її сином та найліпшою подругою! Між ними не виникало внутрішнього контакту, навпаки – Елізабет випромінювала антипатію. І ця крижана антипатія повернулася до неї з лишком. «Елізабет, не роби цього зі мною! Не відкидай мого котика!» – Вона підскочила і наділа капелюха.
– Ой, уже пізно! Лі, облиш бутерброд і вставай. Сюди увечері завітає єпископ Кествік, тому нам треба приготуватися і прийти на зустріч о пів на сьому.
– Буду з нетерпінням чекати, – мовила Елізабет з дерев’яним виразом обличчя.
– Як тобі дружина Александра? – спитала Рубі у сина, коли вони спускалися до міста у вагонетці.
Лі відповів не відразу; він помовчав, а потім повернув голову і поглянув матері у вічі.
– Александр ніколи не говорив зі мною про неї, мамо, але сьогоднішня зустріч змусила мене зрозуміти, чому ти й досі його коханка.
У Рубі перехопило подих.
– То ти знаєш…
– А він не робив з цього ніякої таємниці, бо розумів, що рано чи пізно я про це дізнаюся. Саме так він і сказав мені, коли пояснив ситуацію. Ми довго розмовляли з ним про тебе, і я полюбив його за це. Він промовляв про тебе з такою ніжністю й любов’ю, казав, що ти – світло в його житті. Але про Елізабет він при цьому не казав нічого і не пояснював, чому він і досі з тобою, просто сказав, що не може без тебе жити, – і все.
– І я без нього теж не можу жити. Гадаю, ти не будеш мене за це картати?
– Звісно, що ні, мамо. – Він посміхнувся, дивлячись на місто, і присунувся ближче. – Це ваша особиста справа, а не моя, і вона ніяк не зачіпає ні мене, ні тебе, еге ж? Просто мені дуже приємно, що моя мати і мій названий батько кохають одне одного.
– Дякую, мій котику-муркотику, – хрипко мовила Рубі і стиснула його руку. – Ти так схожий на свого названого батька: ви обидва маєте сильну практичну жилку, яка дає вам можливість реалістично сприймати те, що змінити не можна.
– Наприклад, твої стосунки з Александром.
– Наприклад, мої стосунки з Александром.
Вони вийшли з вагонетки, пройшли поміж велетенськими ангарами з гофрованого заліза, у яких знаходилися виробничі потужності підприємства «Апокаліпсис», і опинилися на вулицях Кінроса.
– Ти вже ходив дивитися на збагачувальний завод, на газовий завод, реторти і все таке? – спитала Рубі, коли вони перетинали Кінрос-сквер.
– Ні, я подався в хащі, мамо. Європа повниться фабриками, але там немає хащ. Ось що мені хотілося спершу зробити: побачити тварин та пташок, що розгулюють на свободі, відчути запах евкаліпта, помилуватися пташками всіх кольорів райдуги. Європейські птахи такі непоказні, хоча соловей і справді співає дуже гарні пісні.
– А Елізабет ти там не бачив?
– Ні, а що – треба було?
– Та ні, не треба, просто сьогодні був її день верхової їзди, і вона завжди їздить у хащі.
– День верхової їзди?
– Декотрі дні тижня вона підміняє Джейд у дитячій кімнаті і доглядає за Анною. Гадаю, ти вже знаєш про Анну?
– Так, знаю.
Вони увійшли до фойє готелю.
– Сьогодні увечері ти неодмінно зустрінешся з Нелл, бо Елізабет дозволяє їй подовгу не спати і тому вона має змогу бачити гостей, які приходять на вечерю. – Рубі криво посміхнулася. – Гадаю, це так вона хоче продемонструвати гостям, що хоча одна її дитина розумово відстала, зате інша – надзвичайно розумна.
– Бідолашна Елізабет, – мовив Лі. – Що надягати, мамо, – офіційний вечірній костюм?
– О, звісно ж.
– А Сунь там буде? Мені трохи незручно за те, що я подався до лісу замість того, щоб піти в оте дивовижне китайське містечко на вершині пагорба й засвідчити Суню своє шанування.
– Ти зможеш зробити це завтра, Лі. Його пагодове містечко просто миле, еге ж? Але Суня сьогодні не буде на вечері. Він же нехристь китаєць. А кожен із гостей матиме той чи інший стосунок до англіканської церкви. – Рубі захихотіла. – За винятком Костеванів! Ми – не китайці, але ми точно нехристі. І до того ж – надзвичайно заможні нехристі! – долинув голос із коридору, коли Лі вже підходив до своєї кімнати.
«Він такий же розумний і такий же проникливий, як і був раніше, до від’їзду, – подумала Рубі, і досі відчуваючи в повітрі часточку його присутності. – Він мене просто приголомшив. Я й не гадала, що він буде таким великим, так дивовижно схожим одночасно і на мене, і на Суня. Лі, мій любий Лі!»
Після відвідин дитячої кімнати Елізабет пішла до себе і замислено сіла біля вікна. Але вона не бачила ані панорами лісу, ані далеких гір; її зір був спрямований усередину її пам’яті, а пам’ять повнилася спогадами про Лі Костевана на озері. То був образ краси, чоловічого начала та повної свободи. «Я роками їздила на озеро, але мені жодного разу не спало на думку скинути всю свою одіж і попустувати серед риб, самою стати як риба. Озеро не скрізь глибоке, можна було б триматися його мілкої частини. І я могла б пізнати ту радість, яку Лі пізнав сьогодні». – «Ой, Елізабет, будь чесна сама з собою! Ти не робила цього тому, що ти не могла. Ти не можеш бути настільки внутрішньо вільною, щоб пустувати, – навіть у ті дні, коли ти виїжджаєш на Кристал. Ти прив’язана до чоловіка, якого не можеш покохати, і це тягне тебе додолу, як величезний зливок свинцю. Тому йди геть, Лі Костеван! Живи своїм власним життям і не заважай мені жити своїм!»
Але, незважаючи на такий настрій, вона доклала чимало зусиль того вечора, щоб вибрати підходяще плаття – з темно-синьої тафти, з шифоновими рюшами на декольте та короткими рукавами, що закінчувалися якраз під її оголеними плечима. Тими днями вона почала голитися під пахвами – цьому її навчила Рубі, котра з великим жалем ставилася до жінок, які надягають вишукані плаття, але, коли піднімають руку, оголюють густий кущ, який повністю знищує їхню привабливість.
– Перлина вміє користуватися бритвою, тож попрохай її, щоб вона постійно підбривала волосся тобі під руками, Елізабет. Там не буде накопичуватися піт, і ти приємніше пахнутимеш.
– А як щодо приміщення на нижньому поверсі? – спитала Елізабет із хтивою посмішкою.
– Я не голю його, потім там страшенно чешеться, коли відростає волосся, але я підстригаю те місце ножицями, – відповіла Рубі, ані на гран не знітившись. – Кому потрібна там густа борода? – Вона захихотіла. – Хіба що густа чоловіча борода.
– Рубі!
«Що ж, добре, що завдяки Рубі я тепер знаюся на цих справах. Ось так. Прикраси з сапфірів та брильянтів прекрасно доповнюють цю сукню – а ще й зачіска, сережки, намисто і два браслети. Пречудово!»
Вона не стала робити звичайну зачіску з кучерів та локонів, а зібрала в один жмут і приколола на маківці. Навіщо стидатися своїх вух та шиї, навіщо закривати їх довгим волоссям? Трохи жасминових парфумів – і ось вона вже готова до зустрічі з представником англіканської церкви у Кінросі.
І єпископ був буквально приголомшений двома найгарнішими жінками цього краю, якщо не всього Нового Південного Уельсу.
– Вибачте за відсутність господаря, ваша світлосте, – звернулася Елізабет до єпископа, – але я визнала за необхідне організувати прийом у Кінрос-гаусі на честь вашого приїзду до нашого міста.
– Добре, добре, дякую, – пробелькотів священик, ошелешений такою кількістю краси, виставленої напоказ із вишуканістю та смаком.
– Лі, ласкаво просимо, – звернулася Елізабет до сина Рубі, який мав такий вигляд, наче ніколи й не знав, що таке простий бавовняний одяг. Його вечірнє вбрання складалося з костюма, зшитого на Севіл-роу в Лондоні, та величезної шовкової краватки – у відповідності з останніми моделями в журналах мод. Гордовитість – ось яке нове слово знайшла вона для його характеристики; однак хлопець випромінював чарівливість, як і його матір, і невдовзі повністю заволодів увагою єпископа та зачарував його. Ці Костевани такі безцеремонні!
Елізабет сіла зліва від єпископа Кествіка, а преподобний Пітер Вілкінс – справа; решта гостей порозсідалися з кожного боку столу, розкладеного так, щоб умістити дванадцять осіб. Місце Александра з протилежного краю залишилося порожнім. На мить у неї з’явилася думка посадити туди Лі, але потім вона відкинула її – йому ж іще й вісімнадцяти років не було. З приводу чого єпископ не проминув зробити зауваження:
– Може, ви трохи замолоді, щоб пити вино, сер?
Лі закліпав очима і посміхнувся церковнику чарівною посмішкою.
– Ісус, – мовив він, – був євреєм у країні, де в ті часи пити вино було безпечніше та корисніше для здоров’я, аніж воду. Мені думається, що Він пив вино після офіційного досягнення повноліття. Тобто після того, як Йому виповнилося дванадцять чи десь так. До його шістнадцятиріччя вино треба було розбавляти водою. Вино – це дар Божий, мілорде. Звісно, якщо вживати його з помірністю. Я не напиватимуся до нетверезого стану, це я вам обіцяю.
Ця відповідь змусила єпископа замовкнути, бо її було виголошено ввічливо, але твердо.
Вишкіряючись від вуха до вуха, Рубі гнівно блиснула на хлопця своїми зеленими очима і проказала одними губами:
– От чорт, ти ж його принизив, Лі!
«Господи милосердний! – подумала Елізабет, прочитавши по губах Рубі її фразу. – Зроби так, щоб я пройшла через це випробування цілою і неушкодженою! Двоє Костеванів та єпископ англіканської церкви за одним столом – це надійний рецепт катастрофи!»
Однак Чанг був у прекрасній формі і приготував прекрасну їжу: дичина по-французьки з трюфелями, бездоганно обсмажене філе, незмінний шербет, ростбіф з корови, спеціально вигодовуваної кукурудзою, а також морозиво зі шматочками маракуї.
– Прекрасно, смакота! – вигукнув єпископ, насолоджуючись десертом. – А як вам вдається тримати його в замороженому стані, місіс Кінрос?
– Ми маємо холодильник, ваша світлосте. Коли містер Семюел Морт збудував у Літгоу свою холодильну установку, мій чоловік пересвідчився у її вигідності й потрібності. Інколи мені дуже хотілося посмакувати рибою, але тут вона не водиться. Тепер ми маємо змогу привозити рибу з Сіднея і при цьому не боятися отруєння.
– Але ж тут є риба, – мовив Лі, наминаючи десерт із ентузіазмом, але слідкуючи за своїми манерами. Це давалося важко сімнадцятирічному хлопцеві.
– Ні, немає, – наполягла Рубі.
– Запевняю тебе, мамо, що є. Я бачив її сьогодні, коли ходив гуляти в зарості. Риба водиться у прекрасному озері вгору за течією ріки. – Він посміхнувся Елізабет посмішкою, яка мала розтопити її на місці, але вона чомусь не розтанула. – Ви, напевне, знаєте про те озеро, місіс Кінрос. Я йшов тією стежиною, яку, на моє розуміння, ніхто, крім вас, не міг прокласти.
«Ага, значить, у компанії я для нього не Елізабет, а місіс Кінрос. Ти диви, який кмітливий».
– Так, Лі, я знаю про озеро і про те, що там водиться риба. Однак хоч як би мені не хотілося риби – особливо в ті дні, раніше, – я не наважувалася її ловити. Бо ці рибки такі вільні, такі розкуті, такі веселі. Сьогодні вони вискакували з води чи ні?
Лі спалахнув рум’янцем і на мить замислився.
– Е… ні. Здається, ні. Я їх відлякнув, бо вдав, що я – теж риба.
«Я знайшов тріщину в її обладунку, – подумав він. – Китаєць проявив китайську хитрість і знайшов тріщину. Ха, гарний каламбур, хоча й ненавмисний. Виходить, що вона заздрить рибам, заздрить їхній волі, бо сама не почувається вільною і нерозкутою. Цей будинок та все її життя – як в’язниця, з якої вона не може втекти. Бідолашна Елізабет! Цікаво, скільки їй років? Важко вгадати вік жінки, коли вона вдягнена в оці лахи, які вона змушена носити. Мамі вже під сорок, але ж Елізабет явно молодша. Мабуть, тридцять один чи тридцять два? „Вона іде – сама краса, як зоряна й безхмарна ніч“. Звідки було Байрону знати, які ночі в Австралії? Її краса незвичайна, її важко забути, але це тому, що вона здається такою недоступною, такою відсторонено-гордовитою… Такі, як я, для неї просто не існують. Цікаво, а як вона ставиться до Александра? Для неї він теж не існує?»
Коли чоловіки зайшли до кімнати для гостей після портвейну та сигар, Лі побачив, що Елізабет сидить в одномісному кріслі, тож узяв іще одне, підсунув до неї і сів поруч. Рубі з вдячністю поглянула на нього, бо тепер вона вільно могла сісти за фортепіано і «відпрацювати свою вечерю».
– Знаєте, – стиха звернувся Лі до Елізабет, – моя мати по-справжньому велика виконавиця і своє визнання в цьому місті вона здобула не лише завдяки своїм грошам, а й завдяки талановитій грі на фортепіано. Коли я їхав у вагонетці, то підслухав, як один з гостей сказав, що йому страшенно кортить послухати, як моя мама гратиме та співатиме.
– Я добре знаю про її талант, – манірно відповіла Елізабет.
– Сьогодні я захопив ваше улюблене місце – озеро, – продовжив Лі. – І мені через це дуже шкода. Більше я туди не ходитиму, обіцяю вам. Ваша риба може стрибати й пустувати в мирі та спокої.
– Це не має значення, – відказала вона. – Я не можу їздити туди кожного дня, лише по середах та суботах. У неділю я ходжу до церкви, а у четвер проводжу кілька годин з вашою матір’ю в готелі. Якщо вам хочеться, ви можете бувати на озері тоді, коли я там бувати не можу, – тобто по понеділках, вівторках, четвергах та п’ятницях. Наскільки я розумію, ви не ходите до церкви, тому неділя також буде підходящим днем.
– Дякую, це великодушно з вашого боку, але я можу ходити гуляти і в інші місця.
– А навіщо? Може, рибі на користь, якщо трохи її збадьорити.
«Це тобі було б корисно збадьоритися, – подумав він. – Така тиха, така ввічлива, така байдужа. Це озеро має велике місце у твоєму житті, Елізабет Кінрос, тому ти й не можеш – чи не хочеш – мене туди пускати.»
– Мені б хотілося познайомитися з вашими дітьми, – сказав Лі.
– Якщо ви плануєте пообідати завтра в готелі, то ви матимете таку можливість. У неділю я з дітьми завжди обідаю у вашої матері.
– Ти такий мовчазний, – мовила Рубі, гуляючи в парку Кінрос-гаусу і чекаючи на прибуття вагончика. Величезні й незручні плаття жінок зайняли більше місця, аніж шахтарі та чоловіки у вечірньому вбранні, тому вони не стали сідати і вирішили дочекатися наступного рейсу.
– Та я оце думаю про Елізабет.
– Думаєш? А що саме?
– Ну, по-перше, мені цікаво, скільки їй років. Александр майже нічого про неї не розповідав, ти ж знаєш.
– У вересні Елізабет виповниться двадцять чотири.
– Ти жартуєш, не може бути! – здивовано розкрив рота Лі. – Але ж вона одружена ось уже сім років!
– Так. Їй було шістнадцять, коли Александр із нею побрався. Він виписав її з Шотландії, жодного разу не бачивши її раніше. Якщо він майже не розмовляє про неї, це означає, що їхній шлюб не вдався. Інакше він зі мною не зустрічався б. І не мав би жінок для втіхи у Європі – у цьому я не маю сумнівів.
– Тут ти помиляєшся, мамо. Він одинокий як монах, – весело вишкірився Лі. – Але це не завадило йому найняти одну з найвишуканіших райських пташок, щоб навчити мене премудростям сексу.
– Ти диви, це дуже благородно з його боку, – щиро мовила Рубі. – Я якраз про це турбувалася – трипер, сифіліс, проститутки, авантюристки та шантажистки… Напевне, вони кишать побіля вашої школи, щоб спіймати у свої тенета недосвідчених хлопців і випотрошити їхні гаманці.
– Так думав і Александр. Будь обачливим та розбірливим у вірному сенсі цього слова, сказав мені він. Шукай кохання, а не сексу.
– Він має рацію. А у тебе зараз є райська пташка?
– О, і досі та сама. Я люблю жіночі обійми, але я – не розпусник. Якщо зустрічатися – то лише з однією. Заради пристойності я винаймаю їй квартиру досить далеко від школи, а коли я піду вчитися до Кембриджу, то орендую там для неї більшу квартиру. Щоб там можна було зустрічатися і зі своїми друзями.
– Вона дуритиме тебе у твою відсутність.
– Ні, не дуритиме. Вона добре знає, хто забезпечує їй хліб з маслом, мамо. Особливо коли на додачу до масла йдуть брильянти.
– А що іще ти думав про Елізабет?
– Та так, більше нічого особливого, – ухильно відповів Лі.
Він розумів, що матір відчує, що це – неправда, але йому чомусь більше не хотілося ділитися з нею своїми думками про Елізабет. Якихось двадцять три роки! Зі школи – прямісінько на подружнє ложе! Це дало відповіді на багато які з його запитань, оскільки він знав багатьох шістнадцятирічних дівчат. Дехто з них були сестрами та кузинами його співучнів, але національність тут не грала великої ролі: дівчата – скрізь дівчата, і цим дівчатам не доводилося стикатися з обмеженнями, що їх накладають злидні та жорсткі релігійні вимоги, нав’язувані людям з нижніх прошарків суспільства у тих країнах, звідки вони прибули. Тому вони багато пустували, хихотіли, мали схильність до пліток, впадали в транс, побачивши гарного молодика, і романтично мріяли про одруження, не дивлячись навіть на те, що ці одруження організовувались заздалегідь. У тих випадках, коли вони не знали наперед свого нареченого, вони завжди могли плекати надію, що він виявиться вродливим молодим нащадком дворянина, а не просто давнім другом їхнього батька; такий шанс був дуже імовірним. Бо молодих красивих хлопців завжди було більше, аніж перестарілих холостяків. Чи вдівців. Окрім цих дівчат Лі був знайомий також із дівчатами, що навчалися в Академії молодих дам, яку заснувала міс Роклі, бо ця школа знаходилася неподалік школи Проктора. У їхньої школи існувала домовленість з Академією, згідно з якою учні цих двох шкіл разом навчалися цнотливим танцям та разом ходили на бал, який влаштовували кожного Першотравня. Це називалося «підготовка учнів до їхнього соціального дебюту».
Лі вирахував, що Елізабет не пізнала такого життя. І це була більше аніж інтуїція: якось Александр вибухнув різкою критикою на адресу шотландського міста Кінрос, його пресвітеріанського священика та клану Драмондів, до якого належала й Елізабет. Якщо вірити Александру, то дівчат у цьому клані тримали у фактичній ізоляції. І от із цього затвірництва Елізабет відразу ж потрапила у шлюб з чоловіком, набагато старшим за неї; Александру минулого квітня виповнилося тридцять дев’ять. Вона користувалася своєю красою як одягом, приблизно так, як чоловіки сприймають уніформу, щоб продемонструвати світу, як багато значить вона для Александра.
«Чому ж я їй не сподобався? Тому що я метис? Ні, я не повірю, що моя матір так її любила б, якби знала, що Елізабет – фанатичка. Хоча він такий дивний – цей їхній альянс! Вона не може не знати про стосунки Александра і моєї матері».
– А Елізабет знає про тебе і Александра? – спитав він.
– Звісно, знає. Він намагався тримати нас на відстані, але не зміг. Не встигли ми поглянути одна на одну, як відразу ж стали вірними подругами, – пояснила Рубі.
«Іще одна відповідь на іще одне запитання. Однак таємниця стає дедалі загадковішою, а припущення – дедалі боліснішими. Що ж вони скажуть завтра під час обіду, коли я підірву свій заряд динаміту? Жду не діждуся!»
Перше, що побачив Лі, коли заснув, – це рот Елізабет, і йому дуже захотілося його поцілувати.
– Дивно, що Нелл не вийшла до нас перед учорашньою вечерею, – сказала Рубі, вітаючи Лі обіймами. – Ну як Сунь?
Лі теж обійняв її і посмикав за свій накрохмалений комірець.
– А мені обов’язково носити оцей хомут під час обіду тільки через те, що сьогодні неділя?
– Так, обов’язково. Елізабет ходить на службу до англіканської церкви, тому вона буде в парадному вбранні і в капелюсі. Ти так і не сказав мені, як там Сунь.
– У прекрасній формі – а як інакше? Здається, австралійська плутократія більше підходить моєму татусеві, аніж коли б він був звичайним китайським принцом у Пекіні. Ду-уже був радий мене бачити! Мені здалося, він проклинає той день, коли від мене відмовився.
– Розумієш, звідки йому було знати, що трапиться в майбутньому? Тоді, коли ти іще був гарненьким пухкеньким хлопчиком, – посміхнулася Рубі. – Він втратив, я знайшла.
– Пригадується, ти сказала, що вчора увечері мала підійти Нелл. Дивно, чому вона не прийшла?
– І справді дивно. Мабуть, через те, що вона – прихильниця вчення Дарвіна і відкидає релігійні постулати про те, що світ створив Бог.
– У шість років? Не сміши мене, мамо!
– Вона – справжнісінький вундеркінд, сину. Її цікавить здебільшого наука, хоча вона також малює, креслить, ліпить скульптури і винятково гарно грає на арфі та на фортепіано. Коли її пальці зможуть покрити октаву, я влаштую змагання. Я люблю її, але багато людей – не люблять. – Рубі посміхнулася. – Шокувати співбесідника – це її найбільший гріх. Тобі ця риса нікого не нагадує? Якщо гарненько подумати, то, напевне, саме через це Елізабет і не дала їй прийти до нас учора ввечері. Спочатку вона засунула б за пояс єпископа, а потім би прочитала лекцію про пеніс в ерегованому та спокійному станах. Вона марить анатомією і досить швидко здогадалася, що певні її аспекти у певній аудиторії можуть стати соціальним динамітом.
Лі вибухнув сміхом.
– От зухвале дівчисько! Гадаю, вона мені теж сподобається.
– Я знаю, що життя Елізабет було і буде важким, – мовила Рубі, – але дуже боюся, що життя Нелл буде іще важчим.
– Для кого, для дочки Александра Кінроса? Мамо, Нелл – це австралійська шляхта!
– Може, вона й донька Александра Кінроса, але вона – жінка, сину. Жінка, яка цікавиться речами, котрі чоловіки вважають виключно своєю прерогативою. Вона така педантка! Справжня «синя панчоха»! Звісно, Александр від цього просто в захваті, але він не зможе захищати Нелл від наскоків та образ усе її життя.
Тож, коли настав обідній час після служби, Лі з великою цікавістю поглянув на Нелл – і побачив Александра. Якщо підстригти її волосся та вдягнути її в шорти, то вийде шестирічний Александр. Це викликало у Лі приплив симпатії, але Нелл притримала свою симпатію до того моменту, коли він здасть екзамен, який вона збиралася йому влаштувати.
Спочатку, одначе, він мав привітатися з Елізабет і Анною.
«Дуже красиве дитя, викапана Елізабет – за винятком очей».
– Познайомся, Анно, це – Лі, – мовила Елізабет, тримаючи Анну на руках. – Лі. Це – Лі. Скажи – Лі!
– Лялька, – мовила Анна і помахала лялькою, яку тримала в руці.
– А можна я візьму її на руки? – спитав Лі.
– Вона розплачеться, тому я не можу цього дозволити, – пролунала стисла й холодна відповідь.
– Ні, не розплачеться, – спокійно сказав хлопець, забираючи дівчинку з материних рук. – Ось бачиш. Привіт, Анно-ванно! – Він обцілував усе її личко, і мала заворожено поглянула на нього. Її ще ніхто так не цілував. – Мене звуть Лі, Анно-ванно. Можеш сказати «Лі»? Лі, Лі, Лі.
Анна повернулася, обхопила його рученятами за шию – і намацала косу.
– Змія! – сказала вона, посмикуючи Лі за косу.
У Елізабет аж щелепа відвисла.
– Джейд, а я й не знала, що вона вимовляє слово «змія»!
– Я теж не знала, міс Лізі! – отетеріло відповіла Джейд.
– Це – не змія, а коса. Ой-ой! – стиха вигукнув Лі, але навіть не скривився, хоча мала з чималенькою силою смикала його за волосся. – Мене звуть Лі, Лі, Лі.
– Лі, – повторила Анна, обіймаючи його. – Лі, Лі.
Усі радісно загукали.
«Добре це чи погано, що я посмів втрутитися в чужі справи?» – подумав Лі, передаючи Анну Джейд, яка відразу ж пішла з нею на кухню поспілкуватися з Семом Вонґом.
Лі, Рубі, Елізабет і Нелл сіли за стіл у приватній їдальні Рубі; Нелл усілася на подушку.
– Лі, а чим займається мій татко?
– Вивчає дуже ефективну німецьку телеграфну систему у фірмі Ернста і Фрідріха Сіменсів.
– О, так, Сіменс і Гальке, – мовила Нелл і нахмурилася. – Особисто я гадаю, що той Сіменс, якого звуть Вільгельм, є найцікавішим з них.
– Повністю з тобою згоден, Нелл. Тільки річ у тім, що Вільгельм став Вільямом і зараз мешкає в Англії – там краще патентне законодавство, аніж у Німеччині.
