Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 39 страниц)
Вона підняла на нього очі і посміхнулася.
– Твоє ім’я?
– Анна, – нарешті вимовила вона. – Анна, Анна, Анна. Звати Анна.
Сема осінило: то була ненормальна донька Александра Кінроса, бідолашна слабоумна істота, яку, казали, бачили з матір’ю в церкві, а ще її інколи бачили у місті саму, коли вона туди забрідала. Але він доти жодного разу її не бачив і жодного поняття не мав, наскільки вона красива, жадана, розкішна. Не дивно, що було поширено наказ усім, хто її зустріне, негайно відводити Анну Кінрос додому, якщо вона забреде надто далеко! Вона була казковим, неймовірно-прекрасним бажанням кожного чоловіка.
Він присів біля неї, інстинктивно відчувши, що краще не називати їй своє ім’я. Але він уже вигукнув ім’я собаки, коли скомандував йому «геть!», і Анна, яка відразу ж його полюбила, швидко запам’ятала його ім’я, що траплялося дуже нечасто.
– Ровер! – сказала вона, погладжуючи пса. – Ровер, Ровер!
– Так, це – Ровер, – підтвердив, посміхаючись, Сем.
От тоді й почався найнезабутніший та тріумфальний період у житті Сема О’Доннела, перерваний лише на два дні його поїздкою до Сіднея, щоб привезти на допомогу Біда Тальгарта.
Тихо і спокійно умовив він дівчину на маленькі непристойності – поцілунок у щоку, поцілунок у рот, поцілунок у шию, на який вона відповіла з пристрасністю дорослої жінки. Ніжне оголення грудей, її неймовірне, до перехопленого подиху задоволення від того, як він цілував та смоктав її соски. Коли його рука ковзнула вниз, до підштаників і всередину, вона застогнала і вигнулася, як кішка. Отак поволі, тихцем він добився від неї майже рабської, але добровільної покірливості і готовності до пестощів; щодня вона з’являлася у тому самому місці, з радістю гладила Ровера, потім її цілували, пестили, збуджували до шаленства – неначе якогось розкішного нічного метелика, який відчайдушно прагнув згоріти у вогні досі не знаної пристрасті. Позбавити її невинності було дуже легко: Анна була така збуджена, що навіть цього не помітила, а коли він доходив до оргазму, вона кінчала разом із ним.
Розбещення Анни Кінрос було іще приємнішим від усвідомлення того, якою гарною вона була, а ще – від тієї атмосфери таємничості, яка оточувала їхні стосунки. Ну, і звісно, того факту, що її батьком був всемогутній підприємець.
На початку липня він переінакшив своє життя так, що, на подив, воно його стало цілком влаштовувати. Воно йому сподобалося. Сам собі хазяїн! Не буде в нього більше босів, не буде тяжкої праці у стригальському сараї чи у смердючій шахті, де немає ані сонця, ані свіжого повітря. Оскільки маляр Скрипс став п’яницею, якого вже ніхто не хотів наймати на роботу, він сам узявся за пофарбування фасадів будинків – не абищо, та все ж робота! – а в проміжках між малярними роботами він виконував роботу випадкову. Він став також кожного вечора в неділю ходити до церкви на службу. Допоміг священику позбутися пацюків. Став дуже ввічливим і доброзичливим. Ніколи не заходив до будинку одинокої жінки. Він виїхав зі своєї кімнати в гуртожитку і змайстрував собі халупу біля дамби, щоб ніхто не знав, куди він іде і чим збирається зайнятися. Його малярство, випадкові роботи і також добрі справи були частиною таємниці, покликаної приховати його стосунки з Анною Кінрос, – ох, який же ж він хитрий! Коли йому треба було з нею зустрітися, він казав жінці, якій допомагав, що сходить тимчасово до другої підсобити. Який же ж він розумний! Сем О’Доннел відчув себе абсолютно невразливим. А сер Александр Кінрос вважав, мабуть, що він тюхтій і телепень? Та він сам ніхто в порівнянні з Семом О’Доннелом! Слимак, що повзе в пилюці! Анна була його приватною власністю: його стогнучою сучкою, його сексуальним раєм. Жодних обмежень та комплексів – і жодних проблем. Проста й чиста як сніг. Анна була втіленням найшаленіших фантазій кожного перебірливого і витонченого чоловіка.
На початку грудня, коли вони стрічалися вже п’ять місяців, Сем О’Доннел помітив, що Анна вагітна; вона стала такою, якою колись була його матір, а її живіт уже почав випинатися. О Господи милосердний! То була його остання подорож на гору; він не знав, чи чекала на нього Анна, чи ні, і тепер молився, щоб вони ніколи не зіткнулися обличчям до обличчя.
Йому щастило. Коли відразу після Нового року місто сколихнула новина, що якийсь негідник позбиткувався з бідолашної дитини Анни і зробив її вагітною, Сем О’Доннел вирішив перечекати бурю. Якби він полишив місто, усі відразу б про все здогадалися, тому він занишкнув як миша. Ні, своїх звичок він не поміняв. Він був надто хитрий, щоб припинити оті свої раптові походи «треба йти, місіс Нейгл, бо обіцяв трохи підсобити місіс Мерфі». Просто він перетворив їх з вигадки на реальність. Сем О’Доннел не мав жодних ілюзій: якщо провина за вагітність Анни впаде на нього, його просто вб’ють на місці.
Тому він ішов нагору до Джейд із жадібністю голодної людини, якій пообіцяли буханку хліба. Може, не такого свіжого у порівнянні з Анною, але однаково смачного і жаданого – і негайно. Сему О’Доннелу вже давно кортіло, як він сказав Біду Тальгарту, «порозважатися».
Але навіть зараз він не поспішав. Він тяжко попрацював у першій половині дня і не хотів марнувати більше сил, аніж необхідно, на важкий підйом по крутому схилу довжиною тисяча футів. Коли сонце торкнулося вершечку пагорбів на заході, він якраз вийшов на вершину гори і відразу ж побачив, що Джейд сказала правду. На подвір’ї нікого не було; з кухні линула китайська балаканина та вибухи сміху. Коротким жестом він наказав псу чекати на місці, а сам підняв клямку на червоних дверях і прослизнув усередину У сараї стояв дивовижний запах – екзотичні аромати забивали якийсь не надто приємний дух, але Сем вирішив, що так має пахнути у типово китайському помешканні. А чому вона не відчинила віконниці? Бо побачать світло? Це не мало значення, якщо вона жила в такій норі.
– А що то на стінах? – спитав він у Джейд, уставившись із подивом на підбивку.
– Та хтозна, – відповіла вона, закриваючи кришку чайника на спиртовій пічечці, що стояла поруч на столі.
– А навіщо ґрати на вікнах?
– Бо тут живе тигриця!
Він швидко озирнувся і переконався, що Джейд жартує, – але чому вона не розчинила вікна, а натомість запалила лампу? Дивна вона якась! Але він зосередився на тому, як вона виглядала без накидки, – прекрасна, дійсно прекрасна! Неначе читаючи його думки, вона поставила ногу в модному черевичку на стілець і поправила шов на панчосі. Відразу ж там опинилася і його рука; вона ковзнула по ніжному шовку угору – до іще ніжнішої шкіри. Піднявши руку вище, він намацав вологу щілину. Джейд Вонґ не носила цнотливих підштаників. Вона смикнулася, з посмішкою відсторонилася від нього і лагідно прибрала його руку.
– Стривай, Семе, усьому свій час. Спочатку ми поп’ємо чаю – така традиція, – сказала Джейд, піднявши чайничок і наливаючи жовту як солома рідину у дві маленькі чашки. Одну вона подала йому.
– Вона ж без ручки, я обпалю руку, – заперечив він.
– Чай охолоджений до потрібної температури. Пий, Семе, – проворкувала китаянка, відсьорбнувши зі своєї чашки. – Ти мусиш випити його увесь, бо інакше сьогодні уночі до нас не прийде чарівна магія.
О, так це – китайське любовне зілля! Хоча воно не смакувало так добре, як звичайний індійський чай, але однаково було непогане на смак; Сем випив чашку, а потім, мало не залпом, – іще одну.
І після цього він отримав свою винагороду. Джейд розстебнула розріз у спідниці і, взявши її за поділ, потягнула догори, щоб зняти через голову. Сем, відчуваючи побожний захват, дивився, як оголяється її тіло від ніг догори: темне пухнасте волосся на лобку, спокусливий животик, бездоганні груди.
– Залиш на собі панчохи, – сказав він, похапцем знімаючи власну одіж і відчуваючи, що пальці його не слухаються.
– Ну як же, – сказала Джейд, потім пішла до ліжка і розляглася на ньому, встромивши палець до рота і гучно його смокчучи. При цьому її губи утворювали спокусливе яскраво-червоне кружальце, а великі очі, схожі на очі лані, дивилися на нього, не моргаючи.
– Дай мені поглянути на твою маленьку дірочку, китаяночко, – мовив Сем.
Коли вона слухняно розсунула ноги, він потупцював до ліжка, на ходу скидаючи труси, але його пеніс не був таким пружким та твердим, як зазвичай, – Господи, що ж сталося? Він безсило гепнувся на ліжко біля Джейд, і йому здалося, що його неначе проштрикнули чимось гострим і з нього вийшло все повітря. Він відчайдушно намагався тримати очі розкритими, намагався взяти Джейд за груди, але не зміг. Очі його заплющилися – може, і справді краще трохи поспати, а потім він трахатиме її так, що в неї зуби цокотітимуть. Так, краще трохи поспати…
Джейд почекала кілька хвилин, надягла маленькі підштаники, які лежали біля ліжка, а потім дістала пляшку з хлороформом та марлеву пов’язку. Коли вона приклала марлю до його рота й носа і потихеньку накапала хлороформ, Сем почав звиватися, але настоянка опію тримала його достатньо міцно, аж поки снодійна речовина не справила свого ефекту – і він повністю обм’як. Ще кілька контрольних краплин хлороформу – і Джейд прибрала марлю з його обличчя. А потім відразу ж витягнула з-під ліжка важку шкіряну куртку. Напружуючи всю силу своїх жилавих м’язів жінки у повному розквіті сил, вона спромоглася засунути руки і тулуб Сема у цей шкіряний пристрій, перекинула через його спину штрипки і міцно прив’язала їх до залізних ніжок ліжка. Після цього Джейд узяла товсті шкіряні обручі, міцно обкрутила ними Семові щиколотки і теж прив’язала їх до рами ліжка.
Усе це було зроблено такими чином, що Сем О’Доннел опинився в напівлежачій позі, його плечі та торс спиралися на кілька твердих валиків так, що якби він опритомнів, то побачив би, що лежить на ліжку. І останнє, що вона зробила: Джейд узяла голку з ниткою, підняла одне віко, підтягнула його угору і пришила до брови кількома швидкими стібками. Потім вона пришила віко і на другому окові.
Після цього вона обійшла кімнату і запалила всі лампи, чиї ґноти були підрізані таким чином, щоб горіти яскравим полум’ям, без копоті. Надягнувши свої звичні чорні брюки та жакетку, вона сіла на стілець і стала чекати. Сем дихав, але хрипко і нерівномірно, а його розкриті очі були мутні і позбавлені будь-якого виразу. Він прокинувся за півгодини, прокинувся від того, що його знудило. Але після обіду він нічого не їв, травлення мав прекрасне, тому не було нічого, окрім блювотного рефлексу.
Він прийшов до тями, не розуміючи, що сталося, і почав марно сіпатися, стараючись знайти точку опори, – аж поки не побачив Джейд, яка сиділа на стільці. Заспокоївшись, він почав совати руками в саморобній гамівній сорочці, ніяк не в змозі збагнути, чому ж він не може їх вивільнити. За все своє життя він жодного разу не бачив такої химерної одежини, яка обгортала його зараз від шиї до талії і стримувала його руки в довгих рукавах, що перехрещували один одного, і чиї кінці були зшиті так, що неможливо було висунути руки. Ноги він теж не міг вивільнити, бо вони були прив’язані до нижньої частини ліжка. Очима він теж не міг кліпнути – чому він не міг кліпнути очима!?
– Що? – хапнув він ротом повітря, намагаючись зосередити погляд на Джейд. – Що таке?
Вона підвелася і стала над ним.
– Це ти мусиш відповідати – що таке, Семе О’Доннел.
– Що, що?
– Ще зарано, – відказала вона і повернулася на стілець.
Тільки коли він розкрив рота, щоб заволати, Джейд знову підвелася. Вона засунула маленький корковий кляп йому в рота, а потім обв’язала голову шматком матерії, щоб кляп не випав. Волати тепер було неможливо – Сем мав витрачати всю свою енергію на те, щоб дихати через напружені роздуті ніздрі.
Потім Джейд знову підійшла до ліжка, тримаючи в руках тонкий кухонний ніж.
– Ти зіпсував життя моїй дитині, – мовила вона, перебираючи ніж у руках. – Узяв і зґвалтував невинне мале дитя, Семе О’Доннел. – Джейд пирхнула. – О, я знаю, що ти скажеш! Що вона сама про це попросила, що вона сама цього хотіла. Вона хотіла – з розумом трирічної дитини! Ти зґвалтував невинну беззахисну дівчинку, і ти за це заплатиш.
Із заткнутого кляпом рота почулося несамовите белькотіння, Семова голова завертілася туди-сюди, тіло почало здригатися і звиватися, але Джейд цього не помічала. Вона підняла ножа, кілька разів провела ним перед його очима і посміхнулася посмішкою тигриці.
Його перелякані очі, що мало не вилізали з орбіт, могли тільки дивитися – що ж вона з ними зробила, що він не міг їх заплющити? Замість заплющити очі він змушений був слідкувати за її рухами – вона підійшла до ліжка і взяла лівою рукою його геніталії. Вона відрізала їх нарочито повільно, штрикаючи плоть ножем; наштрикнула на нього одну червону кульку, відрізала її, потім знову погралася ножем, потім відрізала мошонку, після мошонки – пеніс, а Сем смикався і беззвучно викрикував свій біль і лють в нікуди і нікому. Джейд поклала страшний скривавлений трофей йому на груди, щоб з нього стекла кров, потім узяла пеніс та мошонку в ліву руку і відійшла вбік; кров з довгого тонкого ножа капала на підлогу. Кров з рани чвиркнула досить сильно, але не так нестримно, як після ампутації руки чи ноги; беззахисний та ослаблий, Сем тільки й міг, що дивитися на криваву калюжу в своєму паху, де колись були його геніталії, і відчував, як життя покидає його. І світло померкло в його і досі розкритих очах.
Усю ніч просиділа вона зі своїм липким трофеєм у руці, а ґвалтівник Анни повільно спливав кров’ю і помирав. Тільки коли світло несміливо просочилося крізь шпарини у віконницях, вона заворушилася, встала зі стільця і підійшла до ліжка, щоб поглянути на перекошене обличчя Сема О’Доннела. Його очі закотилися, а кляп був мокрий від крові, слини та шмарклів.
Потім Джейд вийшла з сараю, зачинила двері і подивилася, де собака. Ага – он він де! Він лежав, закляклий, біля шматка отруєного м’яса, який вона йому підкинула. Прощавай, Семе. Прощавай, Ровере.
Зміїною стежкою вона спустилася в місто, зайшла до поліційного відділка і гепнула на стіл ніж та геніталії.
– Я щойно вбила Сема О’Доннела, – сказала вона отетерілому від несподіванки та страху черговому поліціянту. – Бо він зґвалтував мою дитину Анну.
Розділ 4
Народження і смерть
«Що ж робити простому сержанту провінційного відділка поліції Нового Південного Уельсу в такій ситуації?» – спитав себе сержант Стенлі Твейтс, уставившись на драглеподібну масу на столі, яка привертала більшу його увагу, чим ніж і китаянка, що сиділа на лаві в кутку. Яєчка в мошонці були страшні і являли собою важкорозбірливе місиво, зате пеніс угадувався безпомилково. Нарешті він підвів очі і поглянув на Джейд, яка сиділа, опустивши голову і спокійно склавши руки на колінах. Звісно, він знав, хто вона така: нянька і служниця Анни Кінрос. Ця китаянка терпляче чекала кожної неділі біля церкви Святого Андрія, поки закінчиться служба і вийде леді Кінрос, ведучи за руку свою ненормальну доньку. Сержант знав, що цю дівчину звуть Джейд Вонґ.
– Ти не збираєшся здіймати тут ґвалт, Джейд? – спитав він.
Вона поглянула на нього і посміхнулася.
– Ні, сержанте.
– Якщо я не стану надягати на тебе наручники, ти не спробуєш втекти?
– Ні, сержанте.
Зітхнувши, він підійшов до стіни, зняв з телефону слухавку і кілька разів натиснув на важіль.
– З’єднайте мене з леді Кінрос, Еґґі! – крикнув він.
«Надто делікатна справа, – подумав він. – А Еґґі любить підслуховувати».
– Сержант Твейтс на лінії. Мені леді Кінрос, будь ласка.
Коли Елізабет узяла трубку, він не став їй нічого пояснювати і просто спитав, чи можна негайно прийти до неї і поговорити. А Еґґі нехай казиться від злості й губиться у здогадках!
Він швидко і професійно зібрав свою групу: якщо було тіло, то йому знадобляться принаймні іще два чоловіки; ага – і док Бертон, на той випадок якщо Сем О’Доннел іще живий. У Кінросі не було судового слідчого, і ця функція була ввірена доктору Парсонсу в Батерсті, де були розташовані окружні суди.
– У Кінрос-гаусі стався нещасний випадок, докторе, – мовив він, перекриваючи важке сопіння Еґґі. – Зустрінемося біля вагончика канатки – ні, часу на сніданок немає.
І група вирушила до Кінрос-гаусу, несучи з собою ноші для тіла; Джейд ішла посередині. Дока Бертона вони зустріли на кінцевій зупинці, і, поки піднімалися, Твейтс поінформував лікаря про зізнання, що його зробила Джейд, а доказ шльопнула на стіл у поліційному відділка. Ошелешений лікар витріщився на дівчину так, наче вперше в житті її бачив, але вона однаково виглядала точнісінько так, як і раніше, – як вірна і любляча служниця-китаянка.
Спочатку вони зайшли в будинок, де їх прийняла Елізабет.
– Джейд! – вигукнула вона. – Що сталося?
– Я вбила Сема О’Доннела, – тихо відповіла Джейд. – Він зґвалтував мою дитинку Анну, тому я його і вбила. А потім я пішла до відділка поліції і здалася.
Неподалік стояло крісло, і Елізабет важко опустилася в нього.
– Нам треба буде здійснити обшук, леді Кінрос. Де він, Джейд?
– У сараї на подвір’ї, сержанте. Я покажу вам.
Неподалік червоних дверей лежав мертвий собака.
– Його звали Ровер, – мовила Джейд, штовхнувши пса ногою. – Я отруїла його. – І без страху чи розкаяння на обличчі вона відчинила двері сараю.
Один з поліцейських встиг поснідати перед тим, як прийти на роботу. Цей сніданок він і вивергнув назад, коли побачив ліжко, яке всотало кров Сема О’Доннела так пожадливо, що єдиною кров’ю на підлозі були ті її краплини, що впали на підлогу вночі з ножа, який тримала Джейд. Сморід у сараї посилився, застарілий запах екскрементів змішався тепер із запахом засохлої крові. Прикривши рукою рота, док Бертон на мить схилився над тілом.
– Він мертвий як камінь, – мовив він і пригадав слово зі своїх студентських років. – Знекровлювання.
– Зне… що?
– Він стік кров’ю і помер, Стене. Стік кров’ю й помер.
Сержант тяжко зітхнув:
– Що ж, тут немає таємниці, бо вбивця сама в усьому зізналася. Якщо вам не терпиться написати звіт судовому слідчому в Батерсті, доку, то я пропоную покласти труп на носилки і доправити його до похоронного бюро Маркуса Кобхема. Нам доведеться поховати його швидко, бо сморід рознесеться по всьому Кінрос-тауні. Тут – стояче повітря. – Він повернувся до Джейд, яка стояла, не відриваючи очей від Сема О’Доннела, і посміхалася. – Джейд, а ти впевнена, що це ти його вбила? Тепер подумай гарненько з відповіддю, бо тут є свідки.
– Так, сержанте Твейтс, це я його вбила.
– А як щодо відсутніх тут… е-е-е… приватних частин тіла? – спитав док Бартон, чиї власні приватні частини тіла похололи та зіщулилися від страху.
Сержант задумливо потер носа.
– На мою думку, оскільки ті геніталії належать Сему О’Доннелу, то їх також треба доправити до похоронного бюро Маркуса Кобхема. Їх уже не можна приліпити назад, але ж вони однаково належать йому.
– Якщо він і справді зґвалтував Анну, то він на це заслужив, – зауважив док.
– Це ми іще маємо довести. Гаразд, лікарю, ви з хлопцями забирайте тіло і спускайтеся з гори. Я ж поведу Джейд до леді Кінрос і постараюся розібратися, що до чого. – Він поклав руку на плече констеблю Россу. – Коли впораєтеся, Берте, сходив би ти до пристанища О’Доннела біля дамби і подивився, чи немає там чогось цікавого. Наприклад, свідчення того, що він знав Анну Кінрос. А опісля по черзі допитаєте всіх у Кінрос-тауні.
– На той час усі все знатимуть.
– Звісно, що знатимуть. А що це міняє?
Джейд провела сержанта Твейтса через двір та службовий вхід до бібліотеки, де на них чекала Елізабет. Вона вперше користувалася територією Александра для своїх цілей, але зараз чомусь відчула, що не зможе спокійно споглядати обличчя Джейд у яскравому світлі інших кімнат. Сержант теж відчував важливість моменту і тому був задоволений, що в бібліотеці було досить темно. З цікавістю, застиглою на її обличчі, Джейд сіла на стілець з прямою спинкою між Елізабет і сержантом Стенлі Твейтсом.
– Ти стверджуєш, що Сем О’Доннел зґвалтував Анну, – почав сержант, – але звідки ти знаєш про це напевне, Джейд?
– Тому що Анна знала ім’я його собаки, Ровера.
– Досить ненадійний доказ.
– Це якби не знати Анни. А вона запам’ятовує імена людей добре, якщо тільки дуже добре і довго їх знає.
– Але вона ніколи не називала імені свого ґвалтівника, так, леді Кінрос? – спитав сержант.
– Ні, не називала. Вона згадувала його як «доброго чоловіка».
– Значить, усе, що у тебе було в плані доказів, – це ім’я собаки, Ровер, так? Але ж воно так само розповсюджене, як і собаче ім’я Фідо, скажімо.
– Це – блакитна вівчарка, сержанте. Коли Анна побачила блакитну вівчарку містера Самерса, вона назвала її Ровером. А пса містера Самерса звати Блуї. Собаку ж Сема О’Доннела звали Ровер, – твердо мовила Джейд.
– Це – зовсім нова порода, – озвалася Елізабет. – Якби я не знала про Сема та його собаку, то я думала б, що пес містера Самерса був єдиний такий у нашому місті.
– Мусить бути вагоміший доказ, – мовив у відчаї сержант.
Джейд байдуже знизала плечима:
– Це був єдиний потрібний мені доказ. Я знаю свою дитинку Анну і знаю, що той чоловік її зґвалтував.
І хоч як не старався сержант Твейтс іще півгодини, більше він нічого не зміг витягнути з Джейд.
– Сьогодні я можу замкнути її в камері попереднього затримання в Кінросі, – сказав він Елізабет, збираючись іти. – Але завтра мені доведеться відправити її до в’язниці в Батерсті. Вам слід буде звернутися до влади Батерста стосовно звільнення під заставу, але там немає постійного судді, тільки три платні магістрати, які можуть визначити розмір застави, але вони не мають права займатися злочинами, пов’язаними зі вбивством. Дуже рекомендував би вам, леді Кінрос, найняти юридичну фірму, яка надасть допомогу вам та міс Вонґ, – заявив сержант з неочікуваною ноткою офіційності в голосі.
– Дякую, сержанте. Ви дуже люб’язні. – Елізабет потисла йому руку, а потім постояла в одвірку, спостерігаючи, як його кремезну постать перетинала галявину в напрямку вагончика; за ним покірно пленталася Джейд.
Телефонний дзвінок до готелю «Кінрос» сповістив, що міс Рубі вже виїхала до Кінрос-гаусу.
– Господи, Елізабет! – скрикнула Рубі, вриваючись як вихор до бібліотеки, де і досі сиділа, зручно влаштувавшись, Елізабет. – Уже по всьому місту поширилася чутка, що Джейд відрізала Сему О’Доннелу його чоловічі частини, запхала їх йому в рота і змусила жувати, а потім убила його китайською смертю через тисячу ударів ножем! І це – за те, що він зґвалтував Анну!
– Суть чутки вірна, Рубі, – спокійно мовила Елізабет. – Хоча вона вчинила не так жахливо, як кажуть. Але – достатньо жахливо. Вона дійсно відрізала йому геніталії, але віднесла їх до поліційного відділка і зізналася у вбивстві. Вона переконана, що то Сем О’Доннел добрався до Анни. Ти його знала?
– Та так, побіжно. Він ніколи не випивав у готелі – кажуть, він узагалі не пив. Теодора Дженкінс – то важкий випадок: Сем фарбував її будинок, і вона свято вірила в те, що сонце сходить з його сраки. Заперечує всяку його причетність до Анни. Каже, він був справжнім джентльменом, навіть ніколи не заходив до будинку руки помити. Священик англіканської церкви теж його захищає і готовий вчинити автодафе – так вірить він у його невинуватість.
Зачіска Рубі розпалася, бо вона зробила її нашвидкуруч, корсет вона затягнути не встигла; Елізабет аж відсахнулася з переляку, бо ніколи її такою не бачила. «Якби я не знала, яка вона красива жінка, то могла б подумати, що переді мною – дешева повія, вівця, виряджена ягням».
– У такому випадку у тебе буде купа проблем на всіх напрямках, – сказала вона.
– Місто вже розділилося навпіл, Елізабет. Шахтарі та їхні дружини – на боці Джейд, а всі старі діви, вдовиці та біблійні фанатики згуртувалися за Семом О’Доннелом. Робітники підприємства також розділилися. Дехто з них ставить йому в провину те, що минулого літа він намагався збурити бунт у Кінросі, – сказала Рубі, проводячи тремтячою рукою по обличчі. – О Елізабет, скажи мені, що Джейд убила того, кого треба!
– Я переконана в цьому, тому що знаю, наскільки близькою була Джейд з Анною. Кожен погляд Анни, кожен її жест і кожне слово можуть розповісти Джейд цілу купу історій, а я в них не розбираюся.
Потім вона розповіла Рубі про собаку, на якій Джейд вибудувала своє рішення вбити Сема.
– Це не справить належного враження на суддю, – зауважила Рубі.
– Так, не справить. Сержант Твейтс – а він був дуже люб’язний – рекомендував мені негайно найняти юридичну фірму, але я навіть не знаю імен Александрових адвокатів – а хто мені взагалі потрібен? Стряпчі чи адвокати? І чи спеціалізуються фірми у своїх послугах?
– Залиш це мені, – діловито кинула Рубі, зрадівши тому, що можна буде зайнятися чимось конкретним. – Я, звісно, дам Александру телеграму – він зараз на своїй золотій копальні в Цейлоні – і скажу правникам «Апокаліпсису», щоб ті найняли гарну фірму для захисту інтересів Джейд. – Вона зупинилася у дверях. – Бідолашну сучку можуть послати на суд до Сіднея, якщо їм здасться, що присяжні, набрані з місцевих мешканців, будуть налаштовані упереджено. На мою думку, сіднейські присяжні будуть іще гіршими. Але, – тут Рубі пирхнула, – я й сама упереджена.
Нелл дізналася новину, коли спостерігала, як зі сховища дістають динаміт, і нетерпляче чкурнула нагору по стежині, не чекаючи, поки прийде вагончик. Усе горе та жах, які Елізабет ховала в собі, відразу ж відбилися на обличчі Нелл, коли вона стояла, уставившись на матір, а по її обличчю текли сльози, прокладаючи видимі русла на її вкритих брудом щоках. Її маленькі груди важко піднімалися та опускалися під забрудненим комбінезоном.
– Це – неправда! – скрикнула вона, коли Елізабет розповіла їй усю історію. – Цього не може бути!
– Що неправда? – стримано спитала Елізабет. – Що Джейд убила Сема О’Доннела чи що Сем О’Доннел – саме той чоловік, що зґвалтував Анну?
– Мамо, у тебе взагалі є які-небудь почуття? Сидиш, як манекен у вітрині! Точнісінько леді Кінрос! Джейд мені як сестра! А Крильце Метелика мені більше матір, аніж ти коли-небудь була для мене, Господи, прости, що скажеш! Моя сестра зізналася у вбивстві – як ви дали їй це зробити, леді Кінрос? Чому ви не заткнули їй рота рукою чи не змусили заткнутися в якийсь інший спосіб? Ви дозволили їй зізнатися! Ви не розумієте, чим це загрожує? Її взагалі не судитимуть судом присяжних! Судять тільки тоді, коли є сумніви стосовно винуватості. І це – робота присяжних. Єдина робота присяжних! Чоловіка або жінку, який не зречеться своїх показань, залучають до суду як підсудного і суддя просто виголошує йому вирок. – Нелл різко крутнулася на п’ятах. – Так, я зараз піду до поліційного відділка і поговорю з Джейд. Вона має зректися своїх показань! Якщо вона цього не зробить, її повісять!
Елізабет почула все, почула ненависть – ні, не ненависть, а антипатію до себе – в голосі доньки і, пропустивши ці жорстокі слова крізь своє серце, змушена була визнати їх правоту.
«Хтось закоркував пляшку, у якій міститься мій дух, моя душа, закоркував на віки вічні. Я горітиму в пеклі, я заслужила горіти в пеклі. Я не була ані дружиною, ані матір’ю».
– Якщо ти і справді збираєшся це зробити, – кинула вона навздогін Нелл, – то раджу тобі помитися і перевдягнутися.
Але Джейд відмовилася зрікатись. Сержант Стенлі Твейтс ніколи б і не подумав про те, щоб не дозволити міс Нелл побачитися з ув’язненою, тому Нелл пустили до камери, призначеної для порушників, що вчинили насильницькі дії. Ця камера знаходилася окремо від півдюжини камер, де утримувалися п’яниці та дрібні злодюжки.
– Джейд, вони ж тебе повісять, – заревла Нелл.
– Я не заперечую, щоб мене повісили, міс Нелл, – лагідно мовила Джейд. – Важливо, що я вбила ґвалтувателя Анни.
– Ґвалтівника, – механічно поправила її Нелл.
– Він зламав життя моїй дитинці Анні, тому мусив померти. Ніхто б інший не вдався до дій, міс Нелл. То був мій обов’язок – убити його.
– Навіть якщо ти вбила його – заперечуй це, Джейд! Тоді тебе відправлять на суд присяжних, ми зможемо навести всі пом’якшувальні обставини, я впевнена, що татко найме адвокатів, які – які б змусили Понтія Пілата відпустити Ісуса! Заперечуй свою вину, будь ласка!
– Я не можу цього зробити, міс Нелл. Я дійсно вбила його, і я цим пишаюся.
– О Джейд, ніщо не варте життя, особливо твого життя!
– Це не так, міс Нелл. Чоловік, який обдурює таку беззахисну дитину, як моя Анна, і змушує її задовольняти брудні забаганки, – це не чоловік, а гидотний смердючий слимак. Він заслуговує на те, що я зробила з Семом О’Доннелом. І я зробила б це знову, знову і знову. У моїй свідомості це залишиться як велика радість.
Ніщо не могло змусити Джейд змінити свою думку.
Наступного дня її посадили до поліцейської повозки і відправили до тюрми в Батерсті; один констебль правив кіньми, другий – сидів поруч. Вони і боялися її, і не боялися. Коли сержант Твейтс вирішив, що потреби в наручниках немає, вони подумали, що він просто дурень, але поїздка пройшла без інцидентів. Джейд Вонґ помістили до в’язниці приблизно в той самий час, коли на кінроському кладовищі було поховане тіло Сема О’Доннела, причому всі витрати на погребіння були оплачені Теодорою Дженкінс та кількома невтішними шанувальницями Сема. Преподобний Пітер Вілкінс виголосив зворушливу промову біля могили – він не став цього робити в церкві, щоб не прогнівити Бога в тому випадку, якщо Сем і справді зґвалтував Анну, – а жінки в траурі та чорних вуалях безутішно ридали побіля численних вінків.
Хоча поліція і обшукала Семів табір та його околиці з якнайбільшою і ревною ретельністю, їй не вдалося знайти нічого, щоб пов’язувало цього чоловіка з Анною. Ні предметів жіночого одягу, ні дешевих прикрас, ні хусточок з вишитими ініціалами. Нічого взагалі.
– Ми повідкривали всі його банки з фарбами, порозламували щітки, шукали у швах його одежі, навіть перерили кору та гілляччя, якими він укрив дах своєї халупи, – повідомив сержант Твейтс Рубі. – Слово честі, міс Костеван, ми обшукали все. Узагалі не схоже, щоб він жив як бомж. Чистий та дуже охайний як для чоловіка, що живе на вулиці, – вірьовка для сушіння білизни, діжка для прання, харчі тримав у старих коробках з-під печива, щоб мурахи не поїли, крем для чобіт і щітки для їх чистки, чисті простирадла на матраці – так, цей чоловік був чистим та охайним.
– І що тепер буде? – спитала Рубі, яка останніми днями страшенно постаріла.
– Я так розумію, що тимчасовим магістратам уже дали право висунути їй звинувачення, а під заставу її не випустять, бо це – тяжкий злочин, який передбачає смертну кару.
На той час новина вже дісталася Сіднея, і місцеві газети живописали всі криваві деталі злочину; при цьому вони конкретно не вказували, які саме частини тіла Сема О’Доннела відрізала зловмисниця і запхала йому в рота, але робилися натяки, що вона примушувала його з’їсти їх. Редактори у своїх нотатках наголошували на небезпеці наймання китайських слуг, і смерть Сема О’Доннела наводили як іще один доказ небажаності китайської еміграції. Жовта ж преса та тижневики взагалі наполягали на екстрадиції всіх китайців з країни, навіть якщо вони народилися в Австралії. Той факт, що маленька тиха китаянка гордо заявила про свій злочин, сприймався як доказ її цілковитої моральної порочності. Водночас Анна Кінрос характеризувалася як «простодушна» – стан розуму, який неначе припускав, що вона може додавати два та два, але не тринадцять та двадцять чотири.
