Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 39 страниц)
Сльози нестримним потоком покотилися по щоках китаянки.
– Майже відразу, містере Кінрос, – мовила вона, ридаючи. – І Бідді Келлі це відразу ж помітила. І місіс Самерс. Як же ж сміялися вони з неї у кухні! Але я витягнула свій кинджал і сказала, що горлянки їм поперерізаю, якщо вони хоч слово лихе скажуть про Анну в місті.
– І вона повірили твоїй погрозі?
– О, так. Вона зрозуміли: якщо я сказала, значить, зроблю. Я ж китайський нехристь.
– А що вміє Анна?
– Вона поліпшилася останнім часом, чесно, містере Кінрос! Але на все потрібен час, багато часу. Вона вже вміє їсти з ложечки – бачите? Це – нелегко, але вона здатна вчитися. Я поговорила з Хунь Чі в медичній крамниці, і він показав мені, які вправи потрібно робити на шиї, щоб Анна зрештою змогла тримати голову. – Китаянка притиснулася щокою до голівки з чорними кучерями. – Я так люблю доглядати за Анною, сер, клянуся! Анна – моя дитина, і я нікому її не віддам – ані Перлині, ані Крильцю Метелика. Благаю вас, не забирайте її у мене! – І Джейд знову розридалася.
Ураз відчувши себе старим, Александр насилу звівся на ноги і погладив китаянку по голові.
– Не турбуйся за це, люба моя. Я не заберу в тебе Анну. Хіба ж можна так віддячувати за твою відданість? Ти маєш рацію, Джейд: Анна – твоя дитина.
З дитячої кімнати Александр вирушив коротким маршем сходів до кімнат Елізабет, де він не був відтоді, як вона змогла вставати після народження Анни. Він помітив, що обстановка там змінилася. Колись там були меблі, дібрані ним так, щоб нагадувати його резиденцію в сіднейському готелі, але тепер усе змінилося у відповідності до вподобань Елізабет – менше позолоти, менше дзеркал, ситець замість парчі, і все це – синє, синє, синє. Цей колір Рубі називала похмурим.
«Що ж це зі мною сталося, що я, господар цього будинку, так і не знав про те, що тут відбувалося відтоді, як народилася Анна? Так, мене подовгу не буває вдома – хіба ж я можу комусь довірити контроль за будівництвом дороги до Літгоу? Але мене ніхто не спитав, і ніхто мені нічого не сказав. Ніхто, окрім моєї маленької доньки. Я – чужинець у домі, повному жінок. Меґґі Самерс… Величезний павук у моїй павутині. Слід було про це знати. Елізабет завжди її недолюблювала, і тепер я розумію чому. Що ж, вона зі своїм чоловіком може забиратися з третього поверху, знайти собі будинок у Кінросі і там жити. Я найму нову економку. І найматиму знову і знову, аж поки не знайду таку, яка влаштовуватиме нас усіх. Таку, яка не буде ненавидіти китайців, яка не матиме подружок на кшталт Бідді Келлі, котра ходить до церкви по неділях, щоб розпускати там плітки».
– Елізабет! – гукнув він, зупинившись перед будуаром.
Вона з’явилася відразу ж, і досі вдягнена в темно-червоний костюм для верхової їзди; її очі були широко розкриті від здивування.
– Це непідходящий колір для верхового костюма, коли їздиш на білій коняці, – зауважив він з легким поклоном. – На ньому повно білої кінської шерсті.
Блиснула іронічна посмішка; Елізабет схилила голову у легкому поклоні.
– Ти маєш рацію, Александре. Наступного разу це буде кремовий костюм.
– А ти кожного дня виїжджаєш на прогулянку? – спитав він, широким кроком підходячи до вікна. – Мені подобається літо. Бо день набагато довший.
– Мені теж подобається літо, – знервовано мовила вона. – Так, я їжджу майже кожного дня. Якщо не вирушаю до Кінроса. – Запала тиша; Александр так і стояв, дивлячись у вікно. – Що сталося, Александре? Чому ти прийшов?
– Ти часто бачиш Анну? Частіше, аніж, наприклад, свою коняку?
Чути було, як у Елізабет перехопило подих, вона почала тремтіти.
– Ні, нечасто, – відповіла вона байдужим голосом. – Джейд настільки нею захопилася, що коли я заходжу до дитячої кімнати, мені здається, що я там – небажана гостя.
– Коли так говорить матір дитини, це схоже на зручну відмовку. Ти прекрасно знаєш, що Джейд – твоя служниця і мусить виконувати твої накази. Може, ти й не сильно старалася?
На блідому обличчі Елізабет враз з’явилися рожеві плями. Вона сіпнулася і крутнулася на місці так, наче одна нога її була прибита гвіздками до підлоги. Нервово заламуючи пальці, вона тихо, майже пошепки, відповіла:
– Ні, я не старалася.
– Скільки тобі зараз років?
– У вересні буде двадцять.
– Як летить час! Двічі матір у дев’ятнадцять років, двічі мало не померла при пологах, а тепер – вільна від усього цього! Ні! – гаркнув він. – Не плач, Елізабет! Зараз не час плакати. Вислухай мене – от тоді й поплачеш.
З того місця, де вона стояла, Елізабет було видно лише його спину. «Що сталося? Чому у нього такий зболений голос? Він сильно страждає, і це очевидно». Вона помітила, що він нарешті опанував себе і розправив плечі. Коли він заговорив, голос його вже був набагато м’якший.
– Елізабет, я зовсім не винувачу тебе за те, що ти передала своїх дітей таким відданим і простодушним людям, як Крильце Метелика та Джейд, особливо враховуючи те, що тобі так і не довелося подівувати. Мені здається, що ці щоденні поїздки до лісу та до Кінроса, оця несподівана свобода вдарили тобі в голову, як шампанське. І чому б ні? Ти виконала і навіть перевиконала свій обов’язок перед Господом, як його розумів старий віслюк Маррі. І тепер ти вільна від цього обов’язку. Був би я на твоєму місці, я б теж трохи побайдикував, – зітхнув Александр. – Однак, попри те що твій обов’язок переді мною – це справа минулого, твій обов’язок перед дітьми нікуди не подівся. Він залишається. Я не збираюся забороняти тобі їздити верхи, на візку, гуляти пішки чи робити все, що тобі заманеться, бо я знаю, що твої забави є безневинними. Але ти мусиш турбуватися про своїх дочок. За два-три роки Нелл буде достатньо дорослою, щоб я міг у тебе її забрати, але, боюся, з Анною все буде інакше. Анна – це не Нелл.
Рожеві плями на обличчі Елізабет зникли; вона плюхнулася у крісло і обхопила голову руками.
– Ти теж це бачив.
– Значить, ти не була в повному невіданні?
– Ні, бо Джейд завжди каже, що Анні то погано, то вона застуджується, то у неї спинка болить… У мене з’явилися підозри, але я їх так ніколи і не наважилася перевірити. Ти навіть надто добрий до мене. Я заслуговую на всі можливі докори та критику. А як ти здогадався, що Анна відстає в розвитку?
– Сьогодні увечері до мене прийшла Нелл і сказала, що з Анною щось не так. Що вона не може тримати голову, закочує очі. Тому я пішов і змусив Джейд сказати мені правду. – Він різко обернувся і поглянув на Елізабет спокійним і відстороненим поглядом. – Анна не просто відстає в розвитку, Елізабет. Вона – розумово відстала.
Елізабет тихенько заплакала.
– Це сталося при її народженні, – чітко вимовила вона. – Маргарет і Рубі п’ять хвилин клопоталися з нею, аж поки вона зробила перший вдих. Це – не спадковість, Александре. Я впевнена, що це – не спадковість.
– Та я в цьому і не сумніваюся, – нетерпляче кинув він. – У цьому криється якийсь сенс, хоча я й не знаю, який саме. Ми маємо одну дуже розумну дівчинку і одну – розумово відсталу. Може, це – для рівноваги, хтозна?
Александр відійшов від вікна, рушив до дверей, але потім зупинився.
– Елізабет, поглянь на мене! Послухай, будь ласка, що я тобі скажу. Поки це не зайшло надто далеко, нам треба буде прийняти рішення. Я маю на увазі – стосовно Анни. Ми можемо тримати її тут, а можемо здати до притулку. Якщо ми залишимо її тут, ви з Джейд усе життя будете скуті необхідністю ходити за бідолахою, яка нездатна ходити за собою. Я певен, що ми зможемо знайти притулок, де з неї не будуть знущатися, – у таких справах гроші є всесильними. Що б ти хотіла зробити?
– А що вибрав би ти, Александре?
– Залишити її тут, звісно, – з подивом відповів він. – Однак це не означає, що цей тягар мушу нести я. Якщо коли-небудь щось трапиться з Джейд – що ти робитимеш?
– Залишу її вдома, – сказала Елізабет. – Залишу вдома.
– Значить, ми єдині в цій думці. До речі, я збираюся звільнити Меґґі Самерс. Це на деякий час створить нам певні незручності – я хочу, щоб вона забралася звідси завтра ж, і не пізніше. Мені шкода її чоловіка, йому подобається бути поруч зі мною і виконувати мої розпорядження, і заслання до Кінроса він переживатиме тяжко. Але так має бути. Я дам об’яву стосовно економки в «Сідней морнінг геральд».
– А чому б не скористатися послугами аґенції з найму домашніх слуг?
– Тому що я волію сам проводити співбесіду з претендентами. – Він витягнув з кишені свого золотого годинника і поглянув на нього. – Поспішай, моя люба. О сьомій прийде Рубі.
– Вибач, я не зможу піти на вечерю. Мені треба буде знайти Джейд і поговорити з нею. І почати знайомство з Анною.
Він узяв її руку і злегка цьомкнув.
– Як хочеш. Дякую тобі, Елізабет. Я не став би тебе винуватити, якби ти вирішила відправити Анну до притулку, але я радий, що ти цього не зробила.
Звістка про Анну впала на Рубі, як цебро окропу. Александр не казав їй нічого, аж поки вони не опинилися в бібліотеці – з сигарами та з фужерами старого доброго коньяку, а відсутність Елізабет пояснив легеньким нездужанням. Чутливий ніс Рубі відразу ж відчув якусь домашню проблему, бо вона знала Александра так, як дружина ніколи не знатиме; вона побачила це по його очах та виразу обличчя. Після появи Анни вона жодного разу не бачила його таким, бо Александр, здавалося, і думати полишив про Елізабет, відсунувши її кудись у віддалений куточок своєї свідомості. Але тепер усе змінилося – і той стурбований вираз обличчя повернувся.
Причини його занепокоєння стали відомі, коли він сказав Рубі про Анну – як він зробив це неприємне відкриття і як відреагувала Елізабет. Але Рубі довелося зробити великий ковток коньяку, перш ніж вона зібралася з духом і змогла відповісти.
– Александре, любове моя, як же ж мені шкода!
– Нам з Елізабет не менше шкода, аніж тобі. Утім, це – факт, і його не можна ані скасувати, ані змінити. Елізабет гадає – і я її підтримую в цій думці, – що це не вроджений порок, а пологова травма. У дівчинки немає ознак, типових для розумово відсталих дітей, – загалом вона досить гарненька, і тіло у неї пропорційне. Коли вона лежить у своєму ліжечку, то так зразу і не скажеш – тільки коли подивитися їй в очі. Як сказала Нелл, вони безцільно крутяться туди-сюди. Джейд каже, що вона здатна вчитися, але це займає дуже багато часу – навіть така проста річ, як їсти з ложечки.
– От потайлива сучка! – мовила Рубі, відсьорбнувши коньяку. – Ну, я маю на увазі Джейд, – уточнила вона, коли Александр здивовано підняв брови. – Ні, я не хочу сказати, що якби ми дізналися про це раніше, то чимось змогли б зарадити, ні. Елізабет каже правду – мала й справді не дихала. Якби я все це могла знати, то, можливо, і не старалася б змусити її дихати, але звідки ж мені було знати! Мені просто хотілося, щоб страждання Елізабет дали якийсь результат, а не скінчилися намарно.
– Знаєш, Рубі, це можна було передбачити, можна, – мовив Александр і стиснув її руку. – Древні греки стверджували, що людська гординя – то є злочин проти богів, злочин, який має бути покараний. Я розвинув у собі величезну гординю – надто великий успіх, надто велике багатство, надто велика… влада. І Анна – то є моє покарання.
– Я іще не чула жодних злих пересудів у місті, хоча Бідді Келлі няньчила її аж сім місяців.
Александр вишкірився сліпучою білозубою посмішкою.
– Це тому, що якось Джейд застала їх у кухні, коли вони насміхалися з Анни. І відразу ж витягнула кинджал! Сказала, що коли базікатимуть про це, то переріже їм горлянки. І вони їй повірили.
– От і молодець Джейд!
– Меґґі Самерс завтра залишає маєток. Я вже повідомив її чоловікові.
Рубі неспокійно завовтузилася у кріслі, а потім узяла Александра за обидві руки.
– Значить, ти збираєшся зробити так, щоб правда про стан Анни так і залишилася таємницею?
– Ні, звісно, що ні! Це означало б для манюньої фактичне ув’язнення. Тут немає нічого соромного. Принаймні так вважаю я. І, здається, Елізабет теж так вважає. Я хочу, щоб Анна ходила, куди хотіла, а те, що вона піде, – я в цьому не сумніваюся.
– Ти ще мені нічого не сказав про те, що стосовно цього думає і відчуває Елізабет. Вона знає, що Анна – розумово відстала?
– Гадаю, що ні. Вона переконала себе, що дитина просто трохи запізнилася з розвитком. Трохи запізнилася! – Він гірко розсміявся. – Моя дружина упадала за тією конякою, наче за якоюсь богинею. Чистила її щіткою, вичесувала гриву, гладила – чому молодих дівчат так тягне до коней?
– Сила, Александре. Потужні м’язи, що перекочуються під чудовою шкірою. Ця сила змушує відчути себе карликом. Ти вчинив розумно, що дав їй кобилу, бо вона б не знесла одного виду кінського прутня – то було б уже занадто.
– Тобі не можна довіряти делікатні справи, Рубі. Ти що – не вмієш висловлюватися елегантно і дипломатично?
– Ха! А який сенс висловлюватися елегантно і дипломатично? – грайливо мовила Рубі, легенько мнучи Александру пальці. Потім вона сіла йому на коліна і зарилася обличчям у волосся, яке так швидко посивіло, так швидко! – Ти хоч трохи розібрався в тому, як працює мозок Елізабет?
– Ні. Анітрохи.
– Після народження Анни вона змінилася. Її розмови зі мною мають виключно загальний характер – то запрошує мене на обід, коли приходить Теодора, то на вечерю, коли ти вдома. Вона не хоче ділитися інтимними таємницями, як колись раніше, коли ми про що тільки не гомоніли! Про всіх і про все. А зараз вона десь далеко, повністю на якійсь своїй хвилі, – з сумом мовила Рубі.
– Я хочу бути з тобою, – мовив Александр, зарившись обличчям у груди Рубі. – Можу прийти до тебе в Кінрос, якщо ти мене хочеш.
– Хочу, – тихо відповіла Рубі. – Завжди хочу.
Вона пішла сама до вагонетки, окидаючи поглядом залитий світлом Кінрос. Місто мерехтіло зеленуватими вогниками газових ламп. Чахкали двигуни, зловісно-сатанинські поблиски вогню освітлювали величезні сараї, де руда «Апокаліпсису» перетворювалася на золото «Апокаліпсису», а на далекому пагорбі під світлом місяця, який стояв у зеніті, мерехтіли дахи пагоди, збудованої Сунем. «Я – частина усього цього, хоча я ніколи цього не бажала. Яка ж вона хитра штука, оця любов! Якби не Александр Кінрос, я була б не більше, ніж мені призначила доля: дамою з сумнівною репутацією, яка живе на межі вигнання, якщо не знищення».
З того дня, коли Елізабет переконалася в ущербності Анни, вона стала ходити до церкви. Але не до пресвітеріанської. Наступної неділі вона з’явилася в англіканській церкві Святого Андрія. За руку вона вела Нелл, а поруч із нею Джейд везла в колясочці Анну. Довізши її аж до воріт, Джейд залишила їх і чекала, поки не скінчиться служба, – тоненька, як лозинка, китаяночка, котра намагалася триматися непомітно.
Спантеличений і сам не свій від радості, преподобний містер Пітер Вілкінс привітав першу леді міста Кінрос із непідробною поштивістю і дав їй зрозуміти, що передня лавка з правого боку завжди буде зарезервована за мешканцями Кінрос-гаусу. Місто гуділо від новини про звільнення місіс Самерс, ходили якісь нічим не підтверджені чутки, що у родині Кінросів не все благополучно, і це зробило священика ще уважнішим та більш запобігливим.
– Дякую вам, містере Вілкінс, – прохолодно мовила Елізабет, – але я краще сяду на лаву позаду. Моя донька Анна страждає вадами розвитку, тому якщо їй стане погано і вона заплаче, я хочу, щоб у мене була можливість швидко викотити візок із церкви.
Отак воно і сталося. Кінрос-таун дізнався про розумову відсталість Анни в обхід чуток, і така відвертість зруйнувала плани Меґґі Самерс і позбавила її майбутнього задоволення від лихослів’я.
Розмова з Джейд теж пройшла досить спокійно; після сплеску сліз та ридань дві жінки по-дружньому вирішили ходити за Анною по черзі, так, щоб у Джейд була можливість відпочити, а Елізабет і далі могла їздити на своє озеро. Цей похід до церкви став початком нового режиму дня в Кінрос-таусі – публічна заява про розумову відсталість Анни та повідомлення про те, що Елізабет, дізнавшись про стан своєї доньки, припинила бути безбожницею, як її чоловік. Хвала Господу!
Мабуть, радість від цієї славної події злегка затьмарилася б, якби парафіяни дізналися, де зробила Елізабет свою першу зупинку після того, як скінчилася служба: вона зайшла до готелю «Кінрос», щоб пообідати з Рубі, яка зустріла її дуже радо і обняла та розцілувала.
– Це означає, що ти повернулася до нормального життя? – спитала Рубі, тримаючи Елізабет у витягнутих руках і роздивляючись її іскристими очима.
– Так, – посміхнулася Елізабет, – якщо під цим розуміти те, що ми з тобою найліпші друзі і те, що ми є, так би мовити, рівними вкладниками акцій в Александра. Я нарешті стала дорослою.
– Ну-ну-ну! Як нам не соромно плакати! – сказала Рубі, витягаючи Анну з колясочки. – Ну, моя маленька, хіба ж гарні діточки плачуть? Тобі доведеться звикати до більшої кількості людей, аніж Джейд і твоя мама. Елізабет, прислухайся до того, що каже Нелл, – вустами немовляти промовляє істина. Що у нас сьогодні на обід? Запечені гриби та свіжосмажена курятина. Не кривися, Нелл! Може настати такий день, коли ти з тугою згадаєш про цей обід. Я добре пам’ятаю той день, коли шматок черствого хліба та запліснявілого сиру здався мені смачнішим за будь-який нектар та амброзію.
Елізабет узяла докори Александра стосовно її нехлюйського ставлення до Анни так близько до серця, що відмовилася покинути своїх дітей, щоб з’їздити з ним до Сіднея. Він був палким прихильником опери, музики та театру і тому, не бачачи причини відмовляти собі в задоволенні, натомість узяв собі за звичку їздити до Сіднея разом із Рубі. Коли 1878 рік змінився на 1879-й, ці візити стали частішими, бо, як висловився Александр:
– Новий Південний Уельс тепер є достатньо близьким до Англії, щоб дати можливість працювати тут оперним та театральним компаніям. Тепер по всьому маршруту обладнані вугільні склади, і тому подорож з Англії через Суец займає всього-навсього п’ять тижнів.
Вони з Рубі побували на прекрасній постановці «Венеціанського торговця», а також подивилися іскристу й веселу оперету «Корабель Її Величності „Пінафор“». Вони побували також на Міжнародній сіднейській виставці, яка проводилася у великому палаці, спорудженому спеціально для цієї нагоди. Знайти житло стало тепер важче, аніж раніше; Александру довелося змінити свій готель, бо у старому стало неможливо жити через парові трамваї, які гуркотіли вулицею, чмихаючи клубами чорного диму та сиплячи навсібіч іскри.
Вони прогулювалися по виставці, милуючись павільйонами, коли Александр раптом сказав:
– Невдовзі я поїду до Англії.
Рубі зупинилася і поглянула на нього.
– А з якого це дива?
– Сказати чесно?
– Чесно.
– Я втомився від будинку, де повно жінок. Невдовзі почнеться нове десятиріччя, та й нове сторіччя не за горами. Я хочу подивитися, що відбувається в Англії, Шотландії та Німеччині. Уже з’явилися нові печі для виплавляння сталі, нові технології будівництва мостів, нові методи генерування електричного струму, які перетворили його з дитячої іграшки на потужну силу; ходять навіть чутки про появу нових, революційно-нових двигунів, – відповів Александр, і очі його засіяли ентузіазмом. – Якби не Анна, то я взяв би з собою Нелл та Елізабет, поселив би їх у гарному будинку в лондонському Вест-Енді і використовував би той будинок як свою штаб-квартиру. Але це неможливо, і, якщо чесно, я страшенно радий з цього. Мені потрібен тривалий відпочинок від жінок. Навіть від тебе, Рубі.
– Я тебе прекрасно розумію, – почала вона. – Якщо буде можливо, ти побачишся з Лі?
– Побачення з Лі – перше в моєму порядку денному. Більше того, коли в нього будуть канікули, я хочу взяти його з собою. Це буде цінним досвідом для інженера-початківця.
– О, як чудово, Александре! Я така вдячна тобі!
Тепер він зупинився і поглянув на неї.
– Зараз я спитаю в тебе таке, чого ніколи іще не питав, бо Лі поїхав досить швидко, а ми з тобою не були тоді ще настільки близькими людьми. Я хочу дізнатися ось про що: чи може Лі виставляти себе як китайського принца, якщо його прізвище – Костеван.
Її сміх був настільки невимушеним та привабливим, що всі, хто стояв поблизу, повернулися і безцеремонно поглянули на них; звісно, Александр Кінрос під руку з розкішно-прекрасною жінкою приваблював погляди, але то були погляди вкрадливі, потайливі, бо ходили вперті чутки, що та жінка – аж ніяк не його дружина.
– Александре, Лі вже скоро виповниться п’ятнадцять! А ти чекав цілих шість років, щоб поставити це запитання! За порадою Суня я сказала керівництву школи, що Лі буде вчитися інкогніто, бо його батько має впливових ворогів, які підуть на все, щоб заподіяти йому лихо, не виключаючи викрадення його сина. Уся школа буквально живе цією таємницею, і Лі дуже втішається з того, що його співучні губляться в здогадках про його походження. Якби там були інші китайці, таємницю було б легше розгадати, але до недавнього часу Лі був єдиним. Минулого року з’явилися іще двоє, але вони – сини багатих торговців-дворян з Вампоа, які з пихою та погордою дивляться на Пекін.
– От і добре, – мовив Александр і весело вишкірився.
– Ти поїдеш і пропустиш прийняття декотрих важливих законів, – завважила Рубі. – Мені сказали, що Паркс збирається позбавити католицькі школи державної фінансової підтримки – а також школи інших конфесій. Але для інших шкіл це не так важливо, бо вони фінансуються багатими снобами. А до католицьких шкіл ходять діти з бідніших прошарків населення.
– Який же ж він жахливий протестантський фанатик! – вигукнув Александр.
– Готується новий законопроект про землю, а також іще один законопроект, спрямований на обмеження китайської імміграції. Ага, там іще будуть законопроекти стосовно виборів – а чому це політики маніпулюють межами виборчих округів?
– Щоб мати більше голосів, Рубі. Не став риторичних запитань.
– Еге ж! Є іще один законопроект, який мене непокоїть, – це той, що стосується спиртного. Він дає округам право встановлювати заборону на алкоголь – пуритани чортові!
– Можеш не турбуватися, Рубі, – заспокійливо мовив Александр, стискаючи її руку. – Кінрос не проголосує за скасування спиртного, бо він і так є містом досить цнотливим, враховуючи те, що китайці не п’ють. Пуритани не отримають тут необхідних їм голосів, бо китайці права голосу не мають, а білі люблять своє спиртне надто сильно, щоб проти нього проголосувати.
– Як би там не було, у мене – готель, а не бар. До того ж завжди можна буде підмазати поліцію, як у Гілл-Енді.
– Тобі не доведеться цього робити, запевняю тебе. – Раптом вираз його обличчя посуворішав і він мовив серйозним тоном: – Не дивуйся, якщо я залишуся там надовго.
– А скільки для тебе «надовго», Александре?
– Два, три, може, чотири роки.
– Господи! До того часу, як ти повернешся, у мене там дещо знову відросте і я ще раз стану незайманкою. Вчетверте.
– А я до тебе так і буду ставитися, моя люба.
– Це означає, що ти матимеш достатньо часу, щоб улаштувати Лі до Кембриджу?
– Так. Можливо, підприємство «Апокаліпсис Ентерпрайз» фінансуватиме професорську кафедру або започаткує дослідницьку лабораторію.
– Як же поталанило Лі! Молитиму Бога, щоб він це зрозумів та оцінив, – сказала Рубі.
– Гадаю, так воно і буде, – сказав Александр і посміхнувся.
Хоча від’їзд чоловіка наприкінці 1879 року і став для Елізабет повною несподіванкою та потрясінням, вона не жалкувала, що він їде. Хто невтішно побивався, так це Нелл; батько почав брати її з собою і показувати цехи, дільниці по збагаченню руди, а одного разу, коли їй уже виповнилося три роки, Александр узяв малу з собою в шахту. Що ж тепер їй робити – цілими днями стирчати вдома?
Відповіддю Александра стало найняття на роботу не гувернантки, а наставника-чоловіка, який мав навчити його доньку читати й писати, а також навчив би її азів латини, давньогрецької мови, французької та італійської, наставника, який змусив би працювати її допитливий розум. Наставник виявився сором’язливим молодиком на ім’я Вільям Стівенс, якого Александр поселив у великій кімнаті на третьому поверсі Кінрос-гаусу. Сунь послав навчатися трьох здібних китайських хлопчиків, преподобний Пітер Вілкінс – свого сина Доні, дуже здібного хлопця, а ще Александр спромігся знайти трьох білих дівчаток, чиї батьки погодилися на те, що вони ходитимуть до школи, допоки їм не виповниться десять чи десь так. Нелл була наймолодшою, їй було майже чотири роки, а решті учнів було п’ять.
Через кілька днів рюмсання та істерики Нелл продемонструвала, що вона – таки татова доця: розправила плечі, підняла голову і вирішила гідно прийняти свою долю. Одного дня вона буде достатньо дорослою, щоб поїхати разом із татком; а допоки єдиним способом зберегти своє місце в його серці були успіхи у навчанні.
З півдесятка економок прийшли і пішли, аж поки не приїхала місіс Гертруда Сартіс; вона підійшла до родини, як рукавичка до руки. П’ятдесятирічна вдова, чиї діти вже виросли та одружилися, керувала затрапезним пансіоном у Блейні, коли її знайшла Констанція Дьюї. Місіс Сартіс виявилася бадьорою та життєрадісною жінкою із залізними нервами; вона не церемонилася з Нелл та кухарем Чангом, а до решти китайців ставилася приязно та з повагою; їй навіть вдалося порозумітися з Джимом Самерсом. Ця остання обставина була найважливішою у світлі Александрового від’їзду – вперше за багато років Джим Самерс не зміг поїхати разом із ним: його дружина нездужала від якоїсь загадкової хвороби, про яку він не хотів розводитися.
Утім, за відсутності Александра виконавча влада не перейшла до рук Самерса. Сунь скинув свої розкішні шовкові шати і перебрав на себе керівництво шахтою та іншими галузями «Апокаліпсису»: вугіллям, сталлю та цеглою в Літгоу; виробництвом цементу неподалік Літгоу, в Райлстоуні; кількома великими маєтностями довкола Веллінгтона; олов’яною копальнею в Північному Квінсленді, фабрикою парових двигунів у Сіднеї; а також новою бокситовою шахтою. І то було іще далеко не все.
Наче виправдовуючи занепокоєння Александра тим, що вона стала надто самостійною, Елізабет вирішила під час його відсутності повністю переробити Кінрос-гаус і оздобити помешкання такими кольорами, тканинами та меблями, які подобалися їй. Александр сказав, що вона може задовольняти всі свої примхи, але за двох умов: вона за жодних обставин не чіпатиме його бібліотеку, а також щоб фон у приміщенні не був настільки синім, щоб викликати депресію.
– Ти ж знаєш, йому подобається червоне, – зазначила Рубі.
– Ні, не знаю, – відказала Елізабет, якій так і не вдалося подолати своє переконання в тому, що яскраво-червоний – це колір повій. На її обличчі з’явився замріяний вираз. – Деякі кімнати стануть абрикосовими та лавандово-блакитними, інші – сливовими та жовтувато-коричневими, а одна-дві кімнати стануть зеленувато-жовтими та кобальтово-синіми з білим нальотом.
– Модерново, але красиво, – зазначила Рубі.
Оскільки Рубі та Констанція полюбляли ходити по крамницях, то вони утрьох брали з собою Анну, Джейд, Перлину та Квітку Персика і час від часу навідувалися до Сіднея, щоб вибрати матеріал і поохати над гарними паперовими шпалерами, часто доводячи до сказу продавців меблів своєю примхливістю та прискіпливістю. Нелл, яка не жалкувала, що її не беруть з собою, залишалася вдома під опікою Крильця Метелика, місіс Сартіс та містера Вільяма Стівенса.
Анну оглянув буквально кожен лікар, який мав репутацію знавця ДИТЯЧих розумових захворювань, але вердикт кожного разу був той самий: не слід плекати надію на одужання, бо ті діти, які до двох років не навчилися ані ходити, ані розмовляти, є приреченими на розумову відсталість на все своє життя.
Анна все ж досягла певних успіхів: у п’ятнадцять місяців вона вже могла тримати голову і зосереджувати очі на будь-кому, хто намагався привернути її увагу до себе. Її краса стала більш виразною після того, як вона навчилася зосереджувати свій погляд; очі у неї були великі та широко розкриті, як і у матері, світла блакить між сміховинно довгими віями.
До двох років вона навчилася сидіти без підтримки у своєму високому стільчику і сама їсти – то була доволі брудна процедура, яку Джейд вважала своїм тріумфом, але Елізабет від неї вернуло. Відданість Анни Джейд була повною, хоча невдовзі після того, як дівчинка опанувала високий стілець, вона стала впізнавати і Елізабет. Але дівчинка не ходила і не розмовляла. Нелл була в Анни на особливому місці; вона зустрічала її несамовитими і начебто радісними криками.
Джейд лагідно і наполегливо продовжувала працювати з дівчинкою, а допомагав їй у цьому Хунь Чі з китайської медичної крамниці; здавалося, його сконцентрована сторіччями східна мудрість допомагала Анні краще, аніж усі ті настоянки та патентовані медпрепарати, що їх приписували сіднейські лікарі, і він рекомендував регулярні фізичні вправи, терпіння, правильне харчування та навчання з постійним повторенням засвоєного. Хунь Чі також практикував голковколювання, встромляючи малій у шкіру тонесенькі голки; ця процедура зрештою допомогла Анні навчитися тримати голову. Елізабет сумнівалася в ефективності такого лікування, але не забороняла його, тому коли Анна змогла тримати голову, а Хунь Чі запропонував новий курс лікування, щоб дівчина змогла ходити, вона дала свою згоду.
Яка ж то була піднесена радість, коли Анна навчилася сидіти на горшку! Проминуло приблизно шість місяців, перш ніж вона стала асоціювати цей сосуд з дефекацією, але все ж вона змогла це зробити – хоча й не завжди це виходило як слід. Невдовзі перед тим, як Александр поїхав наприкінці 1879 року, коли Анні було майже три роки, вона почала вимовляти деякі слова: «мама», «Джейд» та «Нелл»; ними й обмежувався її лексикон, але всі ці слова вона спрямовувала чітко за адресою, розуміючи конкретно, до кого звертається. Наступним словом, яке додалося у три з половиною роки, стало «лялька» – заяложена ганчіркова істота, яку вона дуже любила. Анна спала з нею і наполягала, щоб ця лялька завжди була поруч – і під час сеансів голковколювання, і тоді, коли вона сиділа у своєму високому стільчику. Ляльку треба було мити принаймні раз на тиждень, але, коли Елізабет спробувала замінити стару ляльку на нову, Анна здійняла такий вереск, що довелося повернути їй стару.
– От і добре, – сказала Рубі. – Значить, вона розуміє різницю між ними. Місіс Сартіс пропонує замовити у китайського кравця таку саму ляльку, а для повної схожості навмисне вибілити матеріал, щоб він став схожий на старий, і передати всі позначки та особливості. А коли стара лялька розпадеться – а вона неодмінно розпадеться, – тоді й можна буде непомітно підсунути Анні нову.
