Текст книги "Дотик"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 39 страниц)

Розділ 2
Осяяння

Побачивши Лі після стількох років його відсутності, Елізабет зазнала глибокого потрясіння. Вона й гадки не мала, що він повернувся. Так, її чоловік був у піднесеному настрої після приїзду, але вона пояснила це вдалою поїздкою, якоюсь цікавою бізнесовою комбінацією, яка вибудовувалася в його плідній уяві. Якась частина її свідомості відчувала цікавість до того, що він замислив, але вона не спитала в нього, коли він несподівано з’явився на порозі. Він подався до ванни, щоб змити з себе бруд мандрів, потім трохи подрімав, а опісля перевдягнувся у вечірній костюм. Поки він цим займався, Елізабет погодувала Доллі вечерею, викупала її, вдягла в нічну сорочечку і прочитала на ніч казку. Доллі любила казки й обіцяла вирости великою любителькою книжок.

Вона була таке миле дитя, якраз для Елізабет – не така страхітливо розумна, як Нелл, і не така відстала, як Анна.

Її волоссячко і справді з часом потемніло до світло-каштанового, але воно зберегло кучерики, а великі аквамаринові очі були, як вікна у спокійну умиротворену душу. На щоках у неї були цяточки, які перетворювалися на ямочки, коли вона посміхалася, а посміхалася вона часто. З’явилося кошеня – як експеримент: як же вона буде з ним поводитися? Сюзі (насправді то був кастрований кіт) виявився вдалою задумкою, до Сюзі невдовзі приєднався Банті, невеличкий кастрований собака з великими обвислими вухами та охочий полащитися. Вони лягали спати разом з Доллі кожної ночі, притулившись до неї кожен зі свого боку; але ця ідилія аж ніяк не зворушила Нелл, яка стала стурбовано розповідати про глистів, бліх та кліщів. На що Елізабет їй відповіла, що тварин регулярно купають, що не треба бити на сполох раніше часу, от коли ці проблеми з’являться, тоді вона ними й займатиметься. І додала, що сподівається, що коли Нелл матиме власних дітей, то вона не допікатиме їх надмірною гігієною.

Піклуючись про Доллі, Елізабет трохи відтанула; вона просто не могла зберігати жорсткий самоконтроль, коли ставала свідком усіх маленьких драм в основному щасливого дитячого життя – від порізів і синців до смерті улюбленої канарки. Інколи вона не могла стримати посмішки, інколи – сліз. Доллі стала для неї материнським раєм.

Здається, дівчинка взагалі не пам’ятала Анни, мимоволі називала Елізабет «мамо», а Александра – «тату», одначе Елізабет підозрювала, що десь у глибині дитячої свідомості крилися спогади про дні, проведені з Анною, бо час від часу Доллі згадувала Півонію, а це було якраз тоді, коли її няньчила Анна.

Найгіршим було те, що Доллі не могла ходити до міської школи. Якби вона туди ходила, то якась зла чи бездумна дитина неодмінно розповіла б їй про її справжню матір та сумнівного батька. Тому її освітою тимчасово займалася Елізабет. Наступного року, коли Доллі виповниться сім, їй доведеться найняти для дівчинки гувернантку. Якими б не були решта їх дітей, вони ніколи не мали можливості послати їх до звичайної школи, і це, звісно, було справжньою трагедією. Навіть на Доллі впало прокляття Кінросів: надто не схожа, щоб без проблем влитися в компанію.

Елізабет увесь час відчувала смутне бажання розповісти дитині про її справжніх батьків, і тому вона часто мучилася запитаннями, на які ніхто не дав би правильної відповіді – ані Рубі, ані Александр. У якому віці дитина здатна більш-менш безболісно сприйняти такий страшний шок? До настання статевої зрілості чи після? Здоровий глузд підказував, що це стане для Доллі потрясінням незалежно від віку, що в неї на все життя залишиться шрам у душі. Усе це було зрозуміло, але що як у неї залишиться не шрам, а порушиться психіка? І як сказати милій безневинній дитині, що її мати була розумово відсталою жертвою безжалісного і страшного чоловіка, який зробив їй дитину? Що нянька її матері вбила його найжахливішим способом, який тільки можна собі уявити, і її за це повісили? Багато ночей недоспала Елізабет, зрошуючи слізьми подушку, роздратовано міркуючи: коли, як і де розповість вона Доллі те, про що вона мусить знати, доки їй про це не розповів хтось мстивий та жорстокий? Усе, що вона могла робити, – це дарувати дитині свою любов, закладати підмурівок безпеки, впевненості та безкорисливого кохання, які стануть у пригоді тоді, коли прийде той жахливий день. А Александр, треба віддати йому належне, також виявляв неабияку турботливість; він був набагато терплячішим та передбачливішим, аніж зі своїми рідними доньками, навіть із Нелл. Ох, ця Нелл… Самотня молода жінка, жорстка, невблаганна, інколи навіть жорстока. У її житті не лишилося місця для хлопців! Вона якщо не ішачила над своїми книжками та не боролася з упередженістю викладачів, то здійснювала контроль над догляданням Анни. Елізабет дуже страждала через неї, але не сумнівалася, що Нелл зневажатиме її за це, якщо дізнається. Бути Александром – то одне, а бути ним у жіночій подобі – то зовсім інше. О Нелл, знайди своє особисте щастя, поки не пізно!

А думки про Анну взагалі були нестерпно болючими. Коли Нелл заборонила їй відвідувати Анну, Елізабет несамовито опиралася – та лише наштовхнулася на сталеву стіну притаманної Нелл батькової невблаганності. То була безнадійна боротьба, як було безнадійною боротьбою її подружнє життя з Александром. А гіркота поразки посилювалася ще й тим, що в глибині душі вона відчувала правоту Нелл, відчувала, що вона вчинила вірно, заборонивши їй приїздити на Пойнт-роуд у районі Гліб. О, яке то полегшення – не бачити, на що перетворилася Анна! Але був і смуток від усвідомлення того, що вона ніколи не була достатньо сильною.

Тож Елізабет пішла вниз, щоб перевірити, чи виконали Александрове розпорядження стосовно розстановки стільців. Якби вона вечеряли удвох чи з Рубі, вона не завдавала б собі клопоту вдягатися, але мала прийти Констанція, а також Сунь, а ще якийсь гість окрім Рубі, тому Елізабет довелося належним чином вдягнутися. У її гардеробі було багато суконь пастельних кольорів, але вона вибрала темно-синій креп, а на додачу – сапфіри та діаманти.

Однією з останніх інновацій був електричний дзвоник, який сповіщав про прибуття вагончика на верхній майданчик; зазвичай Александр відповідав на нього тим, що підходив до дверей та чекав, але сьогодні, коли продзвенів дзвінок, Александр так і не зійшов униз. Натомість зустрічати гостей пішла Елізабет. Стоячи в одвірку, вона дивилася, як до ґанку підходять Сунь та Рубі, а за ними – іще хтось. І раптом загадковий гість опинився перед Сунем та Рубі, і очі його уставилися на неї, але неначе нічого перед собою не бачили. Та це ж Лі! У такі моменти – можна подумати, що в її житті таких моментів було багато! – Елізабет вводила в дію своє натреноване довгими роками самовладання, зображувала застиглу посмішку і розпрямляла плечі. Але то було дуже тонке покривало: під ним емоції клубилися, наче велетенська хмара пилу після вибуху в кар’єрі, де добувають пісковець, клубилися потужно і абсолютно некеровано. Вона знала, що якщо ступить хоч крок, то захитається і ноги під нею стануть як ватні. Тому Елізабет продовжила стояти абсолютно непорушно, привітала його якоюсь безглуздо-ввічливою фразою, а потім провела поглядом, коли він пройшов повз неї, щоб привітатися з Александром, який спускався сходами; тим часом вона, не сходячи з місця, обмінялася люб’язностями з Сунем та Рубі і дала їм пройти повз неї. І тільки тоді, коли всі гості скупчилися біля її чоловіка, Елізабет наважилася поворухнутися. Спочатку один крок, потім ще один: ноги тримали, не підгиналися, значить, можна було йти далі.

Молодець Александр, бо він посадив її на одному боці стола з Лі, але не поруч із ним; вона зосередилася на Рубі, яка сиділа напроти і аж захлиналася від радості через повернення сина. Усе, що Елізабет мала робити, – це інколи вставляти в розмову «так», «ні» та «авжеж». Щедра душа Констанція напевне почувалася так само, бо вона також не перебивала Рубі, яка все торохтіла та торохтіла.

І поки Рубі отак торохтіла, а Констанція радісно її вислуховувала, Елізабет намагалася примиритися з несподіваним усвідомленням того факту, що вона повністю і до нестями закохана в Лі Костевана. У своїх сокровенних думках вона намагалася переконати себе, що відчуває до нього лише симпатію, щось несуттєве. Таке часто буває в житті кожної людини, то чому б і їй це не відчувати? Але в ту ж мить, коли вона побачила його уперше за сім років, Елізабет нарешті зрозуміла саму себе. Лі був тим чоловіком, за якого вона б хотіла вийти заміж, тим єдиним чоловіком. Однак якби вона не вийшла заміж за Александра, то вона ніколи б не зустріла Лі. Яке ж воно жорстоке, це життя! Лі – єдиний, хто їй потрібен, її єдиний і бажаний чоловік.

Навіть опісля, у вітальні, коли Лі сидів, відсунувшись від усіх, вихор емоцій у її душі не дав їй розгледіти в ньому хоч щось, що вселяло надію, – Господи, про що це вона, яку надію? І слава Богу, що він такий байдужий до неї. І в цьому її спасіння. Якби він відповів їй взаємністю, це стало б усесвітньою катастрофою не для однієї людини. А навіщо Рубі грала Шопена, причому його найсумніші та стражденні твори? Та ще й з такою артистичністю та експресією, на які годі було чекати від її артритних пальців. Кожна нота пронизувала Елізабет так, наче вона була хмаркою чи водою. «Наступного року мені буде сорок, а він – і досі молодий, він шукає розваг у далеких краях. Александр притягнув його сюди, щоб він посів місце тих синів, яких я йому так і не народила, і почуття обов’язку змусило його підкоритися. Бо хоча він до мене нічого й не відчуває, я бачу, що йому не надто вже й радісно тут бути».

Коли Лі поглянув на Елізабет – а він часто і подовгу на неї поглядав, – вона побачила його з чіткою ясністю, якої вона набула завдяки тому, що сама собі зізналася, що його кохає. Але ніхто не міг побачити, якими очима вона на нього дивилася: її крісло стояло так, що решта присутніх не мали змоги побачити її обличчя. Колись вона назвала його золотистим змієм у розмові з Александром, але тільки зараз збагнула вона всі нюанси цієї метафори, зрозуміла, чому вона обрала саме її. То була неточна метафора, це визначення було спричинене її придушеними почуттями, і воно не мало жодного стосунку до того, ким насправді був Лі. Він був уособленням і сонця, і вітру, і дощу – тих стихій, без яких неможливе життя. Дивно, але він нагадував їй Александра: колосальне чоловіче начало, яке не мало сумнівів у своїй правоті, гострий технічний розум, непосидючість і сильна енергія, яку він випромінював. Проте один був таким, чий дотик змушував її здригатися, а другий був таким, чийого дотику вона пристрасно прагнула. Найбільшою різницею між ними була її любов, любов, у якій вона відмовляла тому, хто мав на неї подружнє право, і дарувала іншому без будь-якої надії на те, що він її покохає.

Тієї ночі вона не спала, на світанку прокралася до кімнати Доллі та прошипіла «тс-с-с» тваринкам, які заворушилися, хоча сама Доллі міцно спала і навіть не поворухнулася. Цими днями Півонія спала окремо, працювала помірну кількість часу і мала багато вихідних. Підтягнувши до себе стільця, Елізабет сіла біля ліжка і, поглянувши, як ранкове світло поволі прокрадається на миле спляче обличчя, вирішила, що Доллі буде дитиною, якій ніколи не доведеться пережити те, що пережили Анна та Нелл. Тому й мови не може бути про те, щоб розповісти їй правду про її батьків – аж поки вона не стане дорослою. Доллі насолоджуватиметься ідилічним дитинством, сповненим сміху, катання на конячці, ігор та ненав’язливих занять, які навчать її гарних манер та звички думати, – не треба ніяких страховиськ, не треба старих учителів, які лише наганятимуть на неї страх, не треба невдячної праці. Лише обійми та поцілунки – і все.

І тільки в ту мить, дивлячись на миле сонне личко, Елізабет нарешті прийшла до розуміння, яким насправді було її дитинство, що воно з нею зробило, нарешті вона збагнула, наскільки правильними були судження Александра про доктора Маррі. «Я розповім їй про Бога, але це не буде Бог доктора Маррі. Я також ніколи не дозволю, щоб якийсь жахливий образ сатанинського зла захмарював її життя. Нарешті я зрозуміла: щось настільки тривіальне, як звичайний малюнок на стіні, здатне завдати не менше шкоди молодому життю, аніж правда про походження Доллі. Нас не треба лякати, щоб ми стали гарними дітьми, треба, щоб нас вели до добра батьки, які значать для нас так багато, що нам буде незносною сама думка про те, щоб їх розчарувати. Бог – надто складне й тонке поняття для дитини; саме на батьків покладено обов’язок стати такими людьми, яких діти любитимуть і цінуватимуть понад усе. Тому я не буду розпещувати Доллі, не буду її псувати, не потуратиму їй у всьому, а коли доведеться в чомусь твердо їй заперечити, то я зроблю це так, щоб вона мене за це поважала. О мій батько з його палицею! З його презирством до жінок. З його черствістю та еґоїзмом. Він продав мене за невеликі гроші, з яких не потратив ані шеляга. Мері компенсувала його скнарість. Коли Аластер успадкував батькові гроші, вона витратила їх на кілька нечисленних примх та на безліч речей дійсно важливих. Вона дала на них освіту всім своїм дітям; хлопцям – університетську, дівчатам – достатню для того, щоб працювати вчительками та медсестрами. Вона виявилася гарною матір’ю, а Аластер – гарним батьком. Яке зло від того, що варення буде на столі кожного дня?

Мені треба було відмовитися і не продаватися, хоча то була й Александрова помилка, що він запропонував мене продати. Усе, чого хотів мій батько, – це гроші, але чого ж конкретно хотів Александр? О, то було так давно! Я вже одружена з ним двадцять два роки, а й досі достеменно не знаю. Благопристойна дружина – напевно. Діти, особливо сини – так. Утерти носа моєму батькові та доктору Маррі – безперечно. Але що ж іще? Невже він думав, що відчуття обов’язку спричиниться до кохання? Невже він вважав спроможним обернути обов’язок на кохання? Але він не був готовий пожертвувати всім заради нашого шлюбу і завжди тримав Рубі про запас, про всяк випадок. Оту бідну жінку, так нестямно в нього закохану і таку нездатну бути дружиною. І він сприйняв за правду її слова про те, що вона ніколи ні з ким не одружиться, бо вона сказала те, що він хотів почути. От дурень! Я ж бо знаю, що коли б він її попросив, то вона б сказала: „Так, так, так!“ І вони б кохали одне одного до божевілля, і у них народилося б не менше півдесятка синів. Але він не розгледів царственої володарки в дамі сумнівної репутації, а коли розгледів, то було вже надто пізно. Рубі, Рубі, він і твоє життя зруйнував».

Коли Доллі прокинулася, то побачила побіля себе мамусю і простягнула до неї руки – за отими обіймами та поцілунками, про які щойно думала Елізабет. Як приємно вона пахла після спокійної ночі! «О Доллі, будь щасливою! Прийми правду, коли ти її почуєш, як щось таке, що не варте ані йоти любові».

Коли вона спустилася до сніданку в оранжерею, там були Лі з Александром. То був той Лі, який подобався їй найбільше, – у старих штанях та потертій сорочці з закоченими рукавами.

– А чому, – спитала вона, сідаючи за стіл і приймаючи чашку чаю від Александра, – чому б вам, чоловікам, просто не обрізати рукави своїх сорочок?

Вони обидва отетеріло уставилися на неї, а потім Александр почав реготати, тріумфально піднявши руки догори.

– Моя люба Елізабет, це – запитання, що не має відповіді! А й справді – чому, Лі? Це було б дуже доречно – як і херес у великих келихах.

– Гадаю, ми цього не робимо, – відповів Лі, посміхаючись типово китайською непроникною посмішкою, – тому що, коли ми зустрічаємося з дамою, банкіром чи адвокатом, ми мусимо підкоритися традиції і повідкочувати рукави, щоб видатися джентльменами.

– У цьому лахмітті? Я все ж ризикну обрізати свої рукави, – сказав Александр, пропонуючи дружині тарілку з грінками.

– Якщо ти збираєшся це зробити, то і я теж. – Лі підвівся. – А зараз мені треба відвідати ціанідний завод – там виникли проблеми з електролізом, ми втрачаємо надто багато цинку. Елізабет, – ваш покірний слуга.

Вона злегка вклонилася і щось пробурмотіла; коли ж Лі пішов, вона взяла холодний тост і вдала, що їсть.

– Що ти збираєшся сьогодні робити? – спитав Александр, беручи з рук місіс Сартіс чайник зі свіжозавареним чаєм. – Ось, він іще гарячий.

– Хочу провести ранок з Доллі, а потім, може, поїду на прогулянку верхи.

– Як тобі нова кобила?

– Дуже гарна, хоча Кристал замінити важко.

– Усі істоти неминуче помирають, – лагідно сказав він, міркуючи, як краще сповістити Елізабет, що Анна невдовзі помре.

– Так.

– А як ти назвеш цю, бо вона сіра в яблуках?

– Хмаринка.

– О, мені подобається. – Він підвівся і нахмурився. – Елізабет, ти нічого не їси. Учора увечері ти щось подзьобала, а сьогодні вранці не можеш доїсти грінку. Я подзвоню, щоб принесли свіжих.

– Будь ласка, не треба, Александре! Мені більше подобається нерозтоплене масло.

– Щось не схоже.

Але невдовзі він пішов, виконавши свою роль турботливого чоловіка, і Елізабет нарешті змогла полишити грінку. Та чай вона все ж випила – як завжди, без цукру; коли вона підвелася, у неї злегка замакітрилася голова – Александр мав рацію: вона мало їла. Якщо Лі й дійсно зараз зайнятий на ціанідному заводі і до обіду не прийде, можна буде замовити Чангу те, що їй справді подобається. От тоді вона й поїсть.

Увійшла місіс Сартіс і, побачивши, що Елізабет старається відновити рівновагу, підійшла до неї і підтримала.

– Леді Кінрос, вам зле?

– Та ні, зі мною все гаразд, просто в голові закрутилося. Останнім часом я не їла, бо не хотілося.

Місіс Сартіс налила іще чашку чаю і щедро наколотила в неї цукру.

– Ось, випийте. Це вам не сподобається, але вам стане краще. На обід я поставлю на стіл глечик апельсинового соку. Просто диво – як довго зберігаються апельсини, якщо залишити їх висіти на деревах. – Вдовольнившись тим, що Елізабет випила достатньо чаю під час цього невеличкого повчання, вона посміхнулася і пішла на кухню.

Солодкий чай зробив свою справу; Елізабет пішла шукати Доллі, так і не обговоривши меню на обід. Що не мало особливого значення. Чанг та місіс Сартіс досить добре зналися на підготовці меню. А Елізабет мусила думати про щось таке, що не нагадувало б їй про Лі…

А Лі добре вдавалося вигадувати відмовки, щоб не обідати у Кінрос-гаусі: то збагачувальна фабрика потребувала його уваги, то треба було зустрітися з геніальними дослідниками з наукового центру, то те, то інше…

Це було загадкою для Александра, який любив говорити з Лі про справи саме за обідом, але довірливо сприймав усі відмовки, які вигадував Лі. Для нього вони були симптомами проблем, які виникли на виробництві за час відсутності Лі. Канули в Лету ті часи, коли він придирався до всього, що казав чи робив Лі; тепер він визнавав, що його компаньйон був беручкий, компетентний, знав майже все і таки дійсно мав ділову голову на плечах. Дізнавшись, що Лі зазвичай знаходив можливість обідати в готелі, бо таким чином економив час, не витрачаючи його на тривалий підйом до Кінрос-гаусу, Александр також вирішив обідати в готелі.

Констанція Дьюї повернулася в Данлі; Елізабет мала увесь будинок у своєму розпорядженні. Коли ж вона дивувалася, чому ж це не приходить Рубі, вона скидала це на рахунок Лі, котрий вчепився за Кінрос-таун та підприємство, як воша за кожух.

Прийшло літо, і настали спекотні й надзвичайно сухі дні, непорушне повітря тиснуло додолу з такою невмолимістю, що, здавалося, не було від нього порятунку ніде – ні на землі, ні під землею.

Александр узяв вихідний, щоб збудувати мілкий ставочок для Доллі в тіні дерев, які не подобаються цикадам, і навчити її плавати.

– Тут небагато води, і її можна буде легко поміняти, якщо ставочок заросте водоростями та ряскою, – сказав він Елізабет, яка була страшенно йому вдячна за виявлену кмітливість. – Я дав Донні Вілкінсу завдання розробити концепцію громадських плавальних басейнів – як тримати великий об’єм води чистим та незаразним. Тобто якщо ми розв’язали проблему каналізації та очисних споруд, то чому б не дати місту плавальні басейни? – Він хитрувато посміхнувся. – Але я буду наполягати, щоб то були змішані басейни – для чоловіків та жінок. Цікаво, як до цього поставиться методистська церква? Я не розумію, чому задоволення, отримуване від прохолодного басейну, слід обмежувати через те, що родина не зможе порозважатися разом? Тільки уяви собі захват, який охопить якогось молодика при вигляді настовбурчених жіночих сосків, що проглядатимуть крізь купальний костюм!

Елізабет не втрималася і посміхнулася.

– З такими жартами – краще до Рубі, – мовила вона, але без сарказму.

– А як ти гадаєш, звідки я взяв цей жарт? Але вона пішла іще далі: каже, уяви собі захват дівчат, коли вони побачать чоловічі достоїнства, що проглядатимуть крізь мокру тканину купальних костюмів!

– Фе, яка гидота! – розсміялася Елізабет. – Так незабаром і жодної таємниці не залишиться.

Александр змонтував також на протилежних кінцях горища великі вентилятори, які всмоктували прохолодне повітря і виштовхували повітря гаряче. Елізабет була вражена досягнутим результатом, який відчувався навіть на першому поверсі. Звісно, готелю «Кінрос» було приділено в цьому плані не менше уваги, ніж усім великим будівлям; планувалося також оснастити вентиляторами всі будинки, де був хоч невеличкий проміжок між стелею та дахом, де можна було б принаймні проповзти. Підприємство «Апокаліпсис» субсидувало вартість струму для міста, тому такі плани були цілком здійсненними. Він ніколи не заспокоїться, цей Александр, завжди шукатиме якісь удосконалення та нові рішення, нові підходи. Але чи буде Лі таким самим, коли Александра не стане?

Елізабет і справді не знала відповіді на це запитання. Утім, то було справою далекого майбутнього, до зустрічі якого вона вже добре підготувалася. Доллі виросте й вийде заміж, і тоді тут її вже нічого не триматиме. Нарешті! Нарешті! – вона буде вільною поїхати куди їй заманеться, і вона знала, куди поїде, – на Італійські озера. Щоб жити там у мирі та спокої.

На Різдво приїхала додому Нелл.

Її зовнішність шокувала матір та батька. Обшарпана й занедбана! Жахливі плаття стали іще жахливішими: абсолютно безформні, із запраної бавовни, тусклих брунатних та сірих кольорів. Кольорів, які їй не пасували, не відтінювали вражаючу блакить її очей, матовість її шкіри. У неї навіть туфель не було – лише грубі черевики на пласкій підошві, які зашнуровувалися високо, аж до щиколоток. На ній були товсті коричневі бавовняні панчохи, бавовняна білизна, а також короткі бавовняні рукавички. І єдиний капелюх – китайський, у яких ходили робітники-кулі.

– Ми з тобою дуже схожі, за винятком зросту, – сказала Елізабет удень на Різдво, коли на святкову вечерю до них мав завітати цілий натовп гостей. – Я маю зовсім нове шифонове плаття, яке на тобі прекрасно сидітиме, а Рубі вже послала туфлі, бо каже, що у вас однаковий розмір ноги. А також шовкові панчохи. Корсет тобі не потрібен – нова мода не вимагає наявності корсетів, якщо вони тобі не подобаються. Ой, Нелл! Тобі буде так гарно в цьому бузковому шифоні! Ти в ньому пливтимеш, а не йтимеш. Я відразу ж це помітила.

– Це тому, що я ходжу, не виляючи стегнами та сідницею, – відповіла Елізабет її дитина, анітрохи не вражена обновками. – Це я називаю «дисциплінована хода». Не можна ходити по шпитальній палаті, погойдуючи стегнами, – бо перший же ПЛС тебе розіпне.

– ПЛС?

– Почесний лікар-спеціаліст – великі цабе на приватній практиці, яким розподіляють лікарняні ліжка. Можеш собі уявити? – обурено мовила Нелл. – У фойє Шпиталю принца Альфреда я бачила десятки скупчених чоловіків, жінок та дітей, які чекають на ліжко, а там – лише одне ліжко в наявності, бо ПЛС притримують їх для тих пацієнтів, що платять! Дехто з бідняків помирає, так і не дочекавшись своєї черги.

– Та невже? Який жах! – дещо награно обурилася Елізабет. І знову повернулася до попередньої теми. – Надягни бузковий шифон, Нелл, будь ласка! Порадуй свого батька!

– Чорта з два я його надягну! – злобно вишкірилася Нелл.

Вона й на вечорі не зробила ані найменшої спроби бути приязною та доброзичливою; Елізабет посадила з одного боку від неї Лі, а з другого – Донні Вілкінса, сподіваючись, що коли все інше не спрацює, то вони принаймні зможуть утрьох поговорити про гірничовидобувний бізнес. Але Нелл видавалася такою химерною, такою непоказною, такою… схожою на мужчину…

Саме Рубі взялася за суть справи, щойно гості встали з-за столу і подалися до великої вітальні. Сама вона мала приголомшливий вигляд в ігристому платті з апельсинового шовку та схожими на ремінці золотими пряжками з бурштином. Нелл завжди її любила і тому не стала заперечувати, коли та підтягнула до себе двійко крісел, заштовхала до одного з них Нелл, а сама плюхнулася у друге; зелені очі Рубі аж наче трохи пожовтіли від великої кількості жовтогарячого золота. Її фігура, як підмітила своїм фаховим медичним поглядом Нелл, знову повернулася до бездоганних форм після нетривалого вибуху зайвої ваги; навряд чи Рубі судилося померти від апоплексичного удару. Здавалося, що Рубі розробила свій власний секрет безсмертя і не збиралася помирати взагалі.

– Не буде смертельно, якщо твою зовнішність зробити дещо викличною, сексуально привабливою, – сказала Рубі, підкурюючи сигару.

– Це буде смертельним для тебе, – відрубала Нелл.

– Не уникай теми, Нелл. Знаєш, у чім проблема? Усе дуже просто. Ти намагаєшся перетворити себе на чоловіка.

– Ні, я якраз намагаюся нагадати всім, що я жінка.

– Щось у тебе не дуже виходить. Скільки тобі років?

– На Новий рік буде двадцять два.

– І досі незаймана – можу присягнутися.

Нелл почервоніла як буряк; її губи витягнулися в ниточку.

– А це не ваше собаче діло, тітонько Рубі! – відрізала вона.

– Та ні, це моє діло, міс Медицино. Ти прекрасно знаєш, як виглядають органи людського тіла, як вони функціонують. Але ти й поняття зеленого не маєш, що таке життя, бо ти зовсім не живеш. Ти – трудоголік, Нелл. Машина. Я не сумніваюся, що ти талановита у всьому, що дарує радість і користь твоїм викладачам. Я впевнена, що вони мимоволі поважають тебе, незважаючи на твою стать. Ти прогризла свій шлях до обраної кар’єри так, як твій батько прогриз оцю гору. Кожного дня ти бачиш смерть, ту чи іншу трагедію. Потім ти йдеш додому у свою квартиру в районі Гліб – а там на тебе чекає твоя сестра, яка помирає. Іще одне страхіття. Однак ти не живеш власним життям. І якщо ти не житимеш власним життям, Нелл, тобі завжди бракуватиме розуміння своїх пацієнтів, хоч якою б співчутливою та доброю ти до них не була. Ти можеш пропустити один малесенький нюанс у тому, що вони тобі скажуть, один невловимий людський фактор, невідомий тобі, – і ти ризикуєш помилитися з діагнозом.

Яскраві блакитні очі поглянули на Рубі ошелешено і знічено, наче перед ними щойно ожила статуя. Але Нелл нічого не сказала, і вуглинки її гніву швидко згасли в холодному каміні реальності.

– Дорогенька Нелл, не ховайся в оболонку, настільки чоловічу, що вона зрештою зруйнує твою кар’єру. Я згодна з тим, що твоя одіж є бездоганно зручною для роботи в лабораторії та шпиталі, але вона аж ніяк не личить молодій енергійній жінці, якій слід пишатися своєю жіночністю. Ти розбила бар’єри, здолала перешкоди, але навіщо ж дарувати отим недолугим йолопам чоловікам перемогу, стаючи такою, як вони? Потім ти почнеш носити брюки – згодна, за деяких обставин вони бувають дуже зручні, – але ти не зможеш відростити собі прутень, хоч скільки б чоловічої енергії в тобі не було. Тому зміни дещо у своєму житті, поки не стало запізно. Тільки не кажи мені, що на факультеті не влаштовуються вечірки та бали, бо саме вони є тією нагодою, коли ти зможеш продемонструвати отим вилупкам, що ти – жінка! Нагадай їм про це, Нелл! А практичну одіж притримай для практичних справ. Можеш зустрічатися з кількома хлопцями, навіть якщо не всі вони тобі подобаються. Гадаю, ти зможеш від них відбитися, якщо хтось із них стане надто нав’язливим. Проживи всі оті страшні сумніви та самокопання, коли роман руйнується і ти починаєш думати, що це ти винувата, а не він. Дивишся у дзеркало і плачеш. Ось що таке жити життя.

У роті Нелл пересохло; вона облизала губи і тільки й мовила:

– Я зрозуміла. Ви маєте рацію, тітонько Рубі.

– Не треба більше звати мене тітонькою, віднині я для тебе – просто Рубі. – Вона простягнула руки, стиснула і розтиснула пальці і незадоволено витріщилася на них. – Сьогодні пальці мене не слухаються, – мовила вона. – Зіграй за мене сьогодні, Нелл. – Вона зітхнула. – Але не Шопена, трохи Моцарта.

Нелл не закинула гру на фортепіано, бо то було її єдиною втіхою. Тому вона посміхнулася Рубі і рушила до фортепіано – щоб у своєму жахливому коричневому платті скласти компанію веселому Моцарту і угорському цигану Лісту. Згодом до неї приєдналася Рубі, щоб поспівати оперні дуети, і вечір закінчився тим, що всі гості з ентузіазмом виспівували їхні улюблені пісні, від «Катлін, я знову відведу тебе додому» до «Двох дівчаток в голубому».

Тож коли на Новий рік настав день народження Нелл, вона надягнула шифонову сукню. Вона була їй трохи короткувата, але стильні бузкові туфлі Рубі та її шовкові панчохи перетворили цей недолік у перевагу: та частина ніг Нелл, що виглядала з-під сукні, була красивою і привабливою. Зачіску їй зробили так, щоб вона пасувала довгастому обличчю, а на її граціозній шиї поблискували аметисти, які їй дала Елізабет. Задоволена такою трансформацією, Рубі з захопленням дивилася на отетеріле від здивування обличчя Донні Вілкінса і на радість, якою світилося обличчя Александра. «Молодець, Нелл! Ти таки встигла врятуватися в останній момент. Хотіла б я, щоб Лі дивився на тебе так, як дивиться Донні, але він очей не зводить з твоєї матері. Господи, який жах!»

Нелл поїхала два дні по тому, але перед від’їздом встигла поговорити з матір’ю про Анну. Консультації з батьком були болісними, але, вочевидь, вони укладалися в концепцію Рубі про страждання. Якщо вона страждала – значить, жила.

– Мені страшенно не хочеться обтяжувати тебе, Нелл, – сказав Александр, – але ти надто добре знаєш, які стосунки склалися між мною та твоєю матір’ю. Якщо про те, що має статися з Анною, скажу їй я, вона замкнеться у своїй оболонці і сама переживатиме своє горе. Якщо ж про це скажеш їй ти, вона принаймні зможе дати вихід своєму горю у твоїй присутності.

– Так, я знаю, тату, – відповіла Нелл. – Я зроблю це.

І вона це зробила, пересиливши себе, що дало Елізабет можливість обійняти іще одну людину своїми руками і виплакати, викричати оте страшне, безнадійне і безпорадне горе. Найбільше Нелл боялася, що Елізабет попросить її побачитися з Анною, але вона цього не зробила. Було схоже, що після вибуху емоцій вона взяла і зачинила двері.