Текст книги "Дотик"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 39 страниц)
Лі відвіз Нелл з гори на станцію; Александр у цей час займався вибуховими роботами, які любив виконувати самостійно; і Елізабет розтанула вдалині – з легким капелюшком на голові, вочевидь, на знак солідарності з трояндами, які і досі витримували жахливу спеку.
Насправді Нелл ніколи не знала Лі до пуття, його чужинський шарм завжди здавався їй якимось змієподібним. Якби вона знала ту метафору, якою його нагородила Елізабет, це додало б більше сенсу її відчуттям. Навіть у робочій одежі він був джентльменом до кінчиків пальців, вимова його була бездоганною, як у графа, однак під поверхнею нуртувало щось небезпечне, невловимо-текуче, темне, але сліпучо-привабливе. Дуже цікавий мужчина, але з тих, кого вона не розуміла і хто їй не подобався. Її насторожена реакція не залишала Нелл жодної можливості побачити його ніжність, його незламну гідність і вірність.
– Значить, повертаєтеся до нудної шпитальної роботи? – спитав він, коли вони йшли до вагончика канатної дороги.
– Так.
– І вона вам подобається?
– Так.
– Але вам не подобаюсь я?
– Не подобаєтесь.
– А чому це?
– Колись ви вказали мені моє місце – Отто Бісмарк, пам’ятаєте?
– О Господи! Та вам же тоді було не більше від шести років! Але ви й досі марнославні, як я бачу. Дуже шкода.
Вони мовчали аж до залізничної станції, де він узяв її сумки і заніс до приватного купе.
– Це – жахливе сибаритство, – зауважила вона, оглядаючи купе. – Я ніколи не зможу до такого звикнути.
– Це прийде у призначений час. Не заважайте Александру насолоджуватися плодами своєї праці.
– А що ви хочете сказати – «у призначений час»?
– Саме це. З часом оподаткування унеможливить таку… е-е-е… сибаритську розкіш, як ви кажете. Хоча завжди будуть перший та другий класи.
– Мій батько любить вас до смерті, – раптом мовила Нелл, вмощуючись на сидінні.
– Я теж люблю його до смерті.
– Я розчарувала його, вступивши на медичний.
– Так, розчарували. Але ж ви це не назло зробили. Бо це б поранило його іще сильніше.
– Ви начебто мусите мені подобатися. Але чому ж ви мені не подобаєтеся?
Лі взяв її руку і поцілував.
– Сподіваюся, що ви ніколи про це не дізнаєтеся, Нелл. До побачення.
І він пішов. Нелл задумливо сиділа; тут свиснув гудок, і поїзд видав какофонію звуків, що передують неминучому відправленню. Нелл насупилася. Що він цим хотів сказати? Потім вона попорпалася у своїй сумці і витягнула звідти підручник з фармакології – і за хвилину були забуті і Лі, і сибаритські закиди її батька. Наступний рік мав стати третім і останнім у її навчанні; і над ним висіла примара важких екзаменів, які половина студентів були приречені провалити. Ні, Нелл Кінрос не провалить екзаменів, навіть якщо для цього доведеться не жити тим життям, про яке казала Рубі. Оті жалюгідні залицяльники – та хіба ж вона має на них час?
Безжально-спекотне літо тривало аж до свого останнього судомного подиху, який стався п’ятнадцятого квітня 1898 року.
Анна померла у віці двадцяти одного року від регулярних епілептичних припадків рано-вранці чотирнадцятого числа. Її тіло перевезли до Кінроса і скромно поховали на кладовищі на вершині гори. На похороні були присутні лише Александр, Нелл, Лі, Рубі та преподобний Пітер Вілкінс. Александр сам вибрав місце – неподалік галерейного крила будинку. Воно знаходилося в затінку величезних евкаліптів з чистими білими стовбурами, схожими на ряд колон. Елізабет не пішла; натомість вона зайнялася Доллі, яка весело плескалася у ставочку біля дальнього краю будинку. Нелл подумала, що двері материної душі зачинилися назавжди.
Але згодом, після того як Лі, Рубі та містер Вілкінс поїхали вниз, а Нелл сиділа з батьком у бібліотеці, Елізабет пішла до пагорбка свіжовикопаної землі і поклала на нього всі троянди, які тільки змогла знайти восени.
– Земля тобі пухом, моя бідолашна безневинна дитино, – мовила вона, обернулася і пішла в зарості.
Небо на півночі дедалі більше клубочилося величезною масою темно-синіх штормових хмар, їхні краї закручувалися крижано-білими пасмами, схожими на хвилі, що накочуються з моря на берег. Останній подих літа обіцяв перетворитися на катаклізм. Але Елізабет навіть не помітила цього, коли увійшла до заростів, проріджених та перетворених на паліччя відсутністю дощу; усі мешканці лісу повтікали, настрашені ураганом, що насувався. У її свідомості не було раціональних думок, вона просто гуділа мільйонами спогадів про Анну, і ці спогади затьмарювали собою і ліс, і небо, і день, і власне уявлення Елізабет про себе.
Буря насувалася дедалі ближче; впала химерна і страшна темрява із дурманячим запахом озону та час від часу освітлювана сліпучими загравами. Без усякої прелюдії затріщали блискавки і загримів грім. Елізабет нічого не помічала. Вона отямилася лише тоді, коли відчула, що промокла до нитки; здавалося, що на неї вивергнувся водоспад. Це сталося лише тоді і тільки тому, що стежина, якою вона йшла, перетворилася на бурхливий потік, чиє дно вкривала грязюка настільки слизька, що вона не могла втриматися на ногах. «Отак воно буває в житті, – як уві сні думала вона, повзучи уперед на руках та ногах, засліплена дощем. – Ось так воно буває. Так мусить бути».
– Дякувати Богу, погода змінилася, – сказала Нелл Александру, коли вони дивилися з вікна бібліотеки на те, як починалася буря.
Раптом він конвульсивно сіпнувся.
– Могила Анни! – скрикнув він. – Мені треба її чимось прикрити!
І він вискочив у дощ, а Нелл пішла на кухню гукнути слугам, щоб допомогли йому.
Коли Александр повернувся, він був промоклий і увесь тремтів: за лічені хвилини температура впала на сорок градусів,[3]3
40 градусів за Фаренгейтом дорівнює 4,44 °C.
[Закрыть] а вітер посилився і став завивати.
– Усе нормально, тату? – спитала Нелл, подаючи йому рушника.
– Так, ми накрили могилу брезентом. – Його зуби торохтіли. – Дивно те, що її вже хтось накрив. Трояндами.
– Вона таки прийшла, – сказала Нелл і розплакалася. – Іди й перевдягнися, тату, а то застудишся й помреш.
«Добре, що при такій страшній зливі немає ризику пожежі від ударів блискавки», – подумала Нелл, ідучи на пошуки матері.
Півонія якраз годувала Доллі.
– А що, хіба вже так пізно? – здивувалася Нелл. Буря спотворила сприйняття часу і затьмарила сонце.
– А де міс Лізі?
Півонія підняла погляд, а маленька Доллі весело замахала ложечкою.
– Не знаю, міс Нелл. Вона доручила мені Доллі – та ось уже дві години тому.
40 градусів за Фаренгейтом дорівнює 4,44 °C.
Коли Нелл ішла по коридору, зі своїх покоїв вийшов Александр; він видавався виснаженим, але чомусь дивовижно спокійним; після смерті Анни найгірше було позаду. Усі вони змогли зітхнути з полегшенням.
– Тату, а ти маму бачив?
– Ні, а що?
– Я не можу її знайти.
Вони обшукали будинок від горища до підвалу, потім обдивилися сараї та надвірні споруди, але даремно. Елізабет ніде не було видно.
Александр знову став тремтіти.
– Оті троянди, – повільно мовив він. – Вона, напевно, побрела кудись назустріч буревію.
– Не може бути, тату!
– Тоді де ж вона? – раптом постарівши на багато років, Александр підійшов до телефону. – Я повідомлю поліційний відділок, і ми разом організуємо пошукову групу.
– Тату, але ж не зараз! Зараз так темно, наче вночі, і дощ ллє як з відра. Усе скінчиться тим, що ви загубите половину пошукової групи і потім будете шукати один одного, – окрім нас, цієї гори ніхто не знає!
– Тоді нехай шукає Лі. Він добре знає цю гору. І Самерс теж.
– Так, Лі і Самерс. І я.
Поки Лі та Самерс прибули в макінтошах та зюйдвестках, Александр уже зібрав компаси, шахтарські лампи, фляжки з гасом та все інше, що могло стати у пригоді; вдягнувшись відповідно до погоди, він стояв над мапою гори, а Нелл пригнічено походжала кімнатою.
– Ти майже лікар, Нелл, і ти потрібна мені тут, – сказав Александр, коли вона попросилася пустити її разом із пошуковою групою.
Сидіти і просто чекати – то було не в характері Нелл.
– Лі, бери найдальший периметр, а це означає, що ти поїдеш на моєму коні, – наказав Александр. – Ми з Самерсом обшукаємо околиці будинку, бо я сумніваюся, що вона змогла зайти далеко, – зважаючи на шторм та її психічний стан. Ось бренді, – сказав він, дістаючи плоскі фляжки. – На щастя, температура знову підвищується, але воно може нам знадобитися.
Коли Нелл на мить зупинилася, вона побачила, що Лі мав якийсь дивний вигляд: його дивовижні очі були широко розкриті і майже чорні, а красивий повний рот трохи тремтів.
– Краще б нам знайти її сьогодні, – мовив Самерс, зав’язуючи свій рюкзак. – Дощ триватиме, ріка перетвориться на бурхливий потік, і, можливо, завтра доведеться збирати вже більшу пошукову партію, щоб упоратися з паводком. Нам треба спіймати її, поки вона не зайшла далеко, я правильно кажу, сер Александре?
«Невелика втіха», – подумала Нелл, дивлячись, як троє чоловіків пішли, а її, майже готового лікаря, залишили тут.
О, як вона пишалася своїм батьком! Чекаючи на Лі та Самерса, він потурбувався буквально про все: нічні зміни на шахті були скасовані, усім працівникам було наказано йти додому, Сунь По був попереджений про небезпеку дощового паводку, і були також мобілізовані добровольці для підготовки мішків з піском на той випадок, якщо річка вийде з берегів. Коли він спробував додзвонитися до Літгоу, то виявив, що зв’язок пропав, і це означало, що зв’язку з Сіднеєм теж не було.
«О Анно, – подумала Нелл, збираючи на стіл підручники. – Що ж зробило з тобою життя, що твоя смерть спричинилася до такого болю?»
Увійшла місіс Сартіс, намагаючись приховати свою тривогу.
– Міс Нелл, ви нічого не їли. Може, ви омлет подужаєте?
– Так, залюбки, – спокійно відповіла Нелл. – Не можна бути заслабкою, коли чоловіки принесуть свою знахідку. Молю Бога, щоб з мамою все було гаразд!
У ті дні Александр їздив на гарній кобилці каштанової масті – слухняній та дужій. Не встиг Лі від’їхати далеко, як він зупинився, зняв макінтош та зюйдвестку, склав їх і засунув у мішок, накинутий на сідло. Тепер вітер змінив напрямок на північно-східний, і це підняло температуру достатньо, щоб здолати принесений дощем холод. Набагато легше роздивлятися землю, коли на тобі немає отого незручного капюшона, що хльостає по обличчі, та макінтоша, який піднімається і все застуває з кожним поривом вітру. Шахтарська лампа, оптично відрегульована так, щоб давати максимально вузький промінь від палаючого ґноту, була призначена для сухої погоди, а штормові ліхтарі були надто слабкими для пошукової роботи. Він прикрив лампу від дощу своїм крисатим капелюхом і невтомно вимахував нею то однією, то другою рукою, пустивши коня зі швидкістю черепахи.
Звістка про те, що Елізабет загубилася, завдала йому смертельного удару, хоча смерть мала настати не раптово, а повільно. Він не бачив її вдень, коли ховали Анну, однак інстинктивно відчув присутність у вітрі чогось такого, що не мало стосунку до шторму, що насувався. Неначе повітря було насичене почуттями страху, спантеличення та провини. Усе, що він знав, – це те, що йому сказала Рубі: досить. Вони встигли багато поговорити після того, як вона застукала його зненацька і дізналася про його почуття, і ці розмови заповнили ті великі прогалини в знанні Лі про цей сумний та приречений шлюб.
Її розум зламався, він не сумнівався в цьому. Не сумнівалася в цьому й Рубі, коли проводжала його з готелю.
– Бідолашна просто збожеволіла, Лі, і зникла в хащі, щоб померти там, як поранена тварина.
Але ж вона не мусить померти! Не може! І він не дасть їй збожеволіти. Допустити, щоб Елізабет зайняла місце Анни в отій тюремній камері? Ні за що – навіть якщо заради цього доведеться пожертвувати власним життям! Але яка з того користь Елізабет, яка ставилася до нього досить приязно, але лише як до приятеля і не більше?
Кілька разів він спішувався, помітивши якийсь рух, що не був спричинений дощем та вітром, – але марно. Каштанова конячка, охоча до руху та дужа, тупотіла вперед, не приндячись і не скаржачись. Минула година, потім ще одна; він уже знаходився на відстані двох миль від будинку, а Елізабет однаково ніде не було видно. Александр вирішив скористатися динамітом, щоб сигналізувати, що її знайшли, але Лі сумнівався, що почує вибух крізь шум дощу, вітру та дерев. От якби Александр та Самерс знайшли її неподалік будинку! А якщо вона примудрилася забрести так далеко, то зараз може бути за кілька футів від нього та однаково залишатися невидимою.
Раптом, перекладаючи ліхтар з руки в руку через шию коняки, він помітив, як щось тріпотіло на колючих кущах, які значно утруднювали подорож лісом для необізнаних. Нахилившись у сідлі, він зміг дотягнутися до предмета, який виявився шматком бавовняної тканини. Білої бавовняної тканини. Як сказала Нелл, на Елізабет було біле плаття, і це був єдиний достеменний факт, який був у розпорядженні пошукової групи перед виїздом. Якби вона збиралася померти, то обов’язково надягла б щось темне як ніч.
Лі виїхав із гущавини на конячу стежину, що вела до озерця, у якому він купався цілу вічність тому, і подумав – а чи не пішла Елізабет цією стежиною відразу ж після того, як побувала на могилі Анни? З’явилися нові ознаки того, що Елізабет рухалася стежиною: насамкінець уже на карачках, залишаючи на грязюці довгасті сліди від колін та долонь, не змиті водою лише завдяки відносній захищеності стежини від стихії.
Коли він побачив її, скоцюрблену, на камені біля озера, радість витіснила з його душі всі інші емоції, бо вона не була мертвою: Елізабет сиділа, обхопивши коліна руками і спершись на них підборіддям, – маленька біла істота, яка дійшла до межі своїх сил.
Він зісковзнув з коняки, прив’язав її до гілки і тихо підійшов, не знаючи, як вона відреагує на його появу, і побоюючись, що він її налякає і вона знову кудись утече. Але вона не поворухнулася навіть тоді, коли несподівано зіщулилася, продемонструвавши, що відчула, що біля неї хтось є.
– Ти прийшов, щоб мене забрати, – сказала вона дуже змореним голосом.
Він не відповів, бо не знав, як краще відповісти.
– Гаразд, Александре, ти знаєш, що я не можу втекти. Але мені необхідно приходити до озера. Ти, мабуть, гадаєш, що я збожеволіла, але це не так. Абсолютно не так. Мені просто треба було прийти сюди, до озера.
Лі підсунувся до неї достатньо близько, щоб торкнутися, але не став торкатися, а сів поруч, схрестивши ноги і звісивши руки через коліна. О, яке полегшення! Голос у неї був виснажений, але вона, за її словами, не збожеволіла.
– А чому тобі треба приходити до озера, Елізабет? – спитав він, перекрикуючи шум дощу та вітру.
– Хто тут?
– Це – Лі, Елізабет.
– О-о-о-о, – простогнала вона. – Я і досі марю!
– Це справді Лі. Ти не мариш, Елізабет.
Запас гасу в шахтарському ліхтарі майже скінчився, але він кидав слабке світло на його руки, що лежали на колінах; вона обернулася і поглянула на них.
– Це – руки Лі, – мовила вона. – Я б упізнала їх будь-де.
У нього перехопило подих, і він затремтів.
– А чому?
– Бо вони такі красиві.
Однією рукою він узяв руку Елізабет з її коліна, а другу поклав їй на плече і обернув її до себе.
– Ці руки люблять тебе, – сказав він. – Разом з рештою мене. Я завжди тебе кохав, Елізабет. І кохатиму все своє життя.
Світло у ліхтарі було дуже слабким, однак здалося, що воно спалахнуло як сонце і освітило її очі, коли вона заплющила їх і відчула на своїх губах його перший поцілунок – ніжний та обережний, як і личить моменту, якого чекаєш усе життя. Лі хотів був збігати до коняки, де у сумці були ковдри, макінтош та запас гасу, але перелякався, що Елізабет може кудись щезнути. Він опустив її на свою одіж, а вона була така збуджена, що не відчувала нічого, окрім його рота, рук і шкіри. Коли він опустив плаття на її плечах, оголив груди і притиснув до себе, то почуття насолоди, гостре, як кинджал, пронизало її тіло до мозку кісток, і вона вигнулася і застогнала. І так тривало довго, довго, довго…
Хтозна, скільки разів вони кохалися на отій камінній постелі під дощем? Ніхто не знав, навіть лампа, чий вогонь перетворився на маленьку жаринку, а потім зовсім згас.
Та нарешті Елізабет, виснажившись, заснула, а Лі, увесь сповнений чудесним відчуттям себе та жінки поруч із ним, змусив себе повернутися до реальності. Хоча йому й було фізично боляче полишати Елізабет, він намацав у темряві слухняну конячку, видобув з сумки фляжку з гасом і поглянув на годинник – третя ранку. Ранок прийде пізно через важкі хмари та дощ, але не пізніше, ніж за дві години. Оскільки він знайшов її, а інші – не знайшли, то переляканий Александр виведе на їх пошуки ту частину мешканців Кінроса, яка не буде задіяна на протипаводкових роботах. Рівень води в озері піднявся істотно і продовжуватиме підніматися; однаково час везти Елізабет додому. А як же ж тепер це зробити? Він не міг допустити, щоб Александр знайшов їх у обіймах одне одного, як коханців, якими вони тепер стали.
Лі стягнув сумки з коняки і поніс їх до каменя, на ходу відкручуючи фляжку з бренді.
– Елізабет, любове моя, прокидайся!
Вона заворушилася, невдоволено запручалася, щось пробурмотіла і знову спробувала заснути; Лі знадобилося кілька хвилин, щоб переконати її сісти, але, зробивши ковток бренді, вона прокинулася повністю і затремтіла.
– Я кохаю тебе, – сказала вона, узявши в руки його обличчя. – І завжди тебе кохала.
Він поцілував її, але відразу ж відсунув від себе, поки все не почалося знову; вона промерзла до кісток і трималася тільки на залишках нічного емоційного спалаху та теплові його тіла.
– Вдягайся, – сказав він, і це був не наказ, а благання. – Нам треба їхати, поки Александр не оголосив повномасштабні пошуки.
Було ще надто темно, щоб роздивитися вираз на її обличчі, але Лі відразу ж відчув, як тривога і напруженість хлинули в її тіло при згадці імені її чоловіка. Вона швидко вдяглася, Лі загорнув її в ковдру, а зверху накрив макінтошем. Потім він долив у ліхтар гасу і запалив його, щоб було видно дорогу.
– А де твої черевики?
– Я їх загубила.
Посадити її на коняку виявилося нелегкою справою; але коли він нарешті опинився в сідлі і міцно притиснув Елізабет до себе, вони змогли поговорити. Лі увесь час притримував коняку, яка вже відчула в тому напрямку домівку та теплу конюшню.
– Я кохаю тебе, – мовив він, не бажаючи говорити ні про що інше.
– Я теж тебе кохаю.
– Однак, люба Елізабет, є, на жаль, інші обставини.
– Так, є Александр, – сказала вона.
– Що ти будеш робити? – спитав він.
– Не відпускати тебе від себе, – просто відповіла вона. – Я й думати не хочу, щоб тебе відпустити, Лі. Ти надто мені дорогий.
– Отже, ти поїдеш зі мною?
Але реальність уже встигла знову оволодіти її почуттями; він відчув, як вона зіщулилася від його дотику, відчув, як вона зітхнула.
– Хіба ж я можу, Лі? Не думаю, що Александр мене відпустить. А якби й відпустив, у мене є Доллі, і мені треба її доглядати. Я не можу покинути дитину Анни.
– Я знаю. Тоді що ж ти збираєшся робити?
– Бути з тобою. Але це має бути таємницею, принаймні доти, поки у мене не проясниться в голові. Я така зморена, Лі!
– Значить, це буде нашою таємницею.
– А коли ми знову побачимося? – стривожено спитала вона.
– Коли скінчиться дощ, не раніше, моя мила. Якщо трапився паводок, то це розтягнеться щонайменше на тиждень. От через тиждень і побачимося. Давай так і домовимось.
– О, я без тебе помру!
– Ні, ти будеш жити – заради мене. Ми зустрінемося біля озера через сім днів, починаючи з сьогоднішнього світанку. Тобто вдень, гаразд?
– Так.
– Ти впевнена, що зможеш зберегти нашу таємницю?
– Я тримала себе в таємниці відтоді, як вийшла заміж за Александра, тож яка різниця?
– Поспи трохи.
– А що, як щось трапиться і ти не зможеш приїхати?
– Ти дізнаєшся через Александра, бо я буду з ним. Спи, моя мила.
Коли перед самим світанком Лі під’їхав до будинку, вигукуючи, що він знайшов Елізабет, її сонне тіло передали пополотнілому Александру, який увесь трусився; він відніс її до будинку під опіку Нелл. Коли ж він знову з’явився, переповнений радістю, то виявив, що Лі передав кобилу Самерсу, а сам подався додому, до Рубі.
– Дивно, – нахмурився Александр.
– Не знаю, що й сказати, містере Александр, – сказав Самерс. І додав, демонструючи бездоганну логіку: – Але бідолаха промокнув геть до нитки, до того ж він дебеліший за вас, і його одіж, яку ви йому дали, йому явно була замалою, еге ж?
– А й то правда, Самерсе, я про це якось і не подумав.
Тому минуло півтори доби, перш ніж Лі зміг вислухати палкі подяки Александра, виголошені ним у готелі після візиту, як він пояснив, до свого адвоката, старого містера Брамфорда.
– З Елізабет усе гаразд? – поцікавився Лі, відчуваючи, що спитати про її здоров’я є цілком нормальним за цих обставин.
– Дивно, але вона почувається добре. Нелл навіть дещо розчарована. Вона приготувалася мати справу з чимось не менш серйозним, ніж пневмонія чи менінгіт, але, проспавши добу, Елізабет устала сьогодні вранці свіжа як огірочок і ум’яла гігантський сніданок.
Зате Александр аж ніяк не був схожий на свіжий огірочок: темні кола під очима, видовжене обличчя, впалі щоки. Він щосили намагався видаватися бадьорим, але це йому не вдавалося.
– А з тобою все гаразд, Александре? – спитав Лі.
– Так, слава Богу, я почуваюся прекрасно! Просто ця історія мене перелякала, бо сталася несподівано, як грім з ясного неба. Не знаю, як тобі й віддячити, мій хлопчику. – Він поглянув на свій наручний годинник. – Мені треба провести Нелл на поїзд. Яка чудова дівчина! Тепер, коли біля мене є ти, я бажаю їй усіляких успіхів у медицині.
Усе це було не те, що хотів почути Лі. Але, принаймні, він був задоволений, що Нелл залишає Кінрос. Так, дійсно чудова дівчина, але гостра як колючка і точно не подруга ані йому, ані – як він підозрював – його матері.
«Ненавиджу прикидатися! – подумав Лі. – Усі ці недомовки й хитрощі. Є одна річ, гірша, аніж нинішні мої стосунки з Елізабет: це не мати з нею взагалі ніяких стосунків. Навіть своїй матері я не можу розповісти, що трапилося».
А йому й не довелося. Щойно він увійшов до готелю, увесь у ручаях води, Рубі відразу ж усе зрозуміла.
«Я втратила свого сина. Його поглинула Елізабет. І це – та єдина тема, яку я не посмію порушити в його присутності. Він ненавидить себе за це, але він її кохає. Хотіти – то одне, а отримати бажане – то зовсім інше. Молю Бога, щоб це його не доконало! Усе, що я можу зробити, – це поставити йому свічку в отому пристанищі святості – у католицькій церкві».
– Господи милосердний, місіс Костеван, – звернувся до неї старий отець Фланері (він завжди вшановував її титулом заміжньої жінки), – наступного разу вас можна чекати на службі!
– Ще б пак! – огризнулася Рубі. – Розкатав губу, старий пеньок. Я просто люблю запалювати свічки, отче Фланері.
«А може, це й дійсно так – вона просто любить запалювати свічки», – подумав отець Тім Фланері, стиснувши в руці жменю банкнотів, які вона йому всучила. Там було достатньо грошей, щоб півроку попивати найкращий віскі.
Елізабет прокинулася в цілковито новому світі, про існування якого вона не знала та й не могла знати. Вона кохала і була коханою. Мрійливі стадії її сну були сповнені образами Лі, але прокинутися і знати, що тепер ці образи є цілком реальними, – яка ж то насолода! Якесь збурення в її розумових процесах стерло всі спогади про відвідування могили Анни, про троянди, про те, як вона наосліп пішла крізь чагарники, гнана інстинктом тварини, яка шукає свою домівку, усі свої думки зосередивши на тому, щоб дістатися до озера. Але вона пам’ятала, як її знайшов там Лі, пам’ятала всі ті прекрасні й незабутні емоції, які вона після того пізнала. Це ж треба: прожити двадцять три роки у шлюбі – і не знати, що таке справжні любощі?
Усе її тіло відчувалося по-іншому, неначе воно тепер дійсно належало її душі. Коли вона прокинулася, їй не досаждали ані болі, ані дискомфорт; не відчувалося навіть ані найменшої скутості в м’язах. «Я була мертвою, а Лі повернув мене до життя. Прожити сорок років – і лише зараз пізнати смак справжнього щастя…»
– Ну, нарешті ти прийшла до тями, – почувся діловий різкий голос: то до ліжка підійшла Нелл. – Не скажу, щоб ти мене налякала, мамо, але ти проспала майже добу.
– Та невже? – позіхнула Елізабет, потягнулася і солодко промуркотіла.
Донька не зводила з її обличчя своїх розумних очей, і в тих очах застиг спантеличений вираз. Якби ж тільки вона знала, але то була одна з тих ситуацій, про які казала Рубі, коли пояснювала, що незнання життя не давало їй змоги бачити те, що людина більш досвідчена побачила б відразу.
– У тебе просто чудовий вигляд.
– А я й почуваюся чудово, – відповіла Елізабет і відразу ж стала зачиняти віконниці своєї душі. – Я не завдала вам багато клопоту? Я не хотіла, їй-богу.
– Ми просто місця собі не знаходили, особливо татко; через нього я сама дуже стривожилася. Ти пам’ятаєш, що робила? Про що ж ти думала, га?
– Ні про що, – відповіла Елізабет, і це було правдою.
– Напевне, ти пройшла багато миль. Тебе знайшов Лі.
– Лі? Та невже? – Її очі поглянули на Нелл з помірною цікавістю – і все. Елізабет була фахівцем в області нерозголошення таємниць.
– Так. Він узяв коняку татка – нікому з нас і на думку не могло спасти, що ти спроможешся в таку погоду рухатися зі швидкістю світла, тож можна сказати, що Лі просто пощастило, що він був на коняці. А якби замість нього виїхав татко, то тебе знайшов би він, – знизала плечима Нелл. – Утім, байдуже, хто тебе знайшов, головне – що тебе знайшли.
«Ні, – подумала Елізабет, – дуже добре, що Александр не поїхав на коні. Тоді б він знайшов мене і я б і досі залишалася в’язнем».
– Мабуть, я була в жахливому стані?
– Це ще м’яко кажучи, мамо. Ти була виваляна в грязюці, та мулові, та ще бозна в чому. Перлині та Шовковій Квітці довелося чимало попрацювати, щоб тебе вимити й вичистити.
– Я не пам’ятаю, як мене купали.
– Це тому, що ти спала як убита. Мені довелося сидіти біля ванни і тримати твою голову над водою.
– О Господи! – Елізабет змахнула ногами і зіскочила з ліжка. – Я й зовсім забула – а як там Доллі? Вона що-небудь знає?
– Тільки те, що ти раптово захворіла, але зараз тобі вже краще.
– Так, мені значно краще. Дякую, Нелл, я хотіла б вдягнутися.
– Тобі допомогти?
– Ні, я сама впораюся.
Огляд її тіла виявив садна та синці – дивно, але вони зовсім не боліли, – але ніщо не видавало того, що трапилося на озері. Елізабет заплющила очі і з полегшенням зітхнула.
Александр прийшов трохи пізніше. Широко розкритими очима Елізабет дивилася на нього так, наче ніколи досі не бачила. Скільки разів вони кохалися з ним до того, як вона захворіла, коли завагітніла Анною? Вона не рахувала, але багато. Однак жодного разу не бачила вона його оголеним, та й не хотіла бачити. Він про це знав і тому не наполягав. Але лише зараз, після того, що трапилося між нею та Лі, вона все збагнула. Там, де немає кохання чи фізичного бажання, підказала їй новонабута мудрість, не зарадиш уже нічим. Так, Александр зробив усе, що міг, щоби змінити це. Але він був напористий, прямодушний чоловік, чиї фізичні бажання відображали його вдачу; він був не вмілим та витонченим коханцем, а просто досвідченим. «Я ніколи не тремтіла від бажання фізичної близькості з Александром, – пригадала вона. – Немає в ньому нічого, нічого він не зможе зробити, щоб підняти мене на ту емоційну височінь, яку я пізнала з Лі. Я більше не потерплю ані шматка тканини між моїм тілом і тілом Лі, нікому не дозволю забрати його у мене. І мені байдуже – нехай увесь світ дивиться, як його руки торкаються моєї шкіри, а мої – його; нехай хоч увесь світ провалиться в безодню! Коли він сказав, що кохав мене і завжди кохатиме, то було як одкровення, як повернення додому. Але як же я зможу сказати хоч щось оцьому чоловіку? Навіть якщо йому не забракне сили волі слухати, однаково він і близько нічого не зрозуміє. Не знаю, як у них там з Рубі, та й не можу знати, бо немає іншої мірки, аніж я та він. Але від сьогодні усе змінилося, усе стало інакшим, усе перетворилося на джерело чудес. Я зазнала чудесного перетворення – я покохалася з моїм коханим».
Александр стояв, уставившись на неї, як на людину, яку він мав знати, але насправді не знав. Його обличчя вкрилося зморшками і постарішало порівняно з тим, яким вона його пам’ятала, – смерть Анни тепер здавалася такою далекою подією! Александр ніби втратив для неї будь-яке значення, та однаково вона дивилася на нього зі своїм звичним спокоєм і посміхалася.
Він посміхнувся у відповідь.
– Ти достатньо зголодніла, щоб снідати?
– Дякую, я незабаром спущуся, – безтурботно відповіла вона.
І вони всілися за столом в оранжереї, об чию прозору покрівлю з білими ребрами рам дощ барабанив з такою рівномірною настійливістю, що скло аж здригалося.
– Я дійсно зголодніла! – весело і здивовано вигукнула Елізабет, поглинаючи смажену ягнятину, яєчню, бекон та смажену картоплю.
Невдовзі до них приєдналася Нелл; незабаром їй треба було вирушати до Сіднея.
– Ти мусиш подякувати Лі, Елізабет, – мовив Александр, трохи поївши.
– Ну, якщо ти наполягаєш, – відповіла вона, наминаючи грінку.
– А ти хіба йому не вдячна, мамо? – здивовано спитала Нелл.
– Ну, звісно, що вдячна, – пробурмотіла Елізабет і потягнулася за котлетою.
Александр і Нелл обмінялися розчарованими поглядами і полишили цю тему.
Наситившись, Елізабет пішла побачитися з Доллі, Нелл була рушила слідком, але її затримав батько.
– З нею все гаразд, вона не схибнулася? – спитав він. – Здається, вона зовсім байдужа до того, що трапилося.
Нелл трохи поміркувала, а потім кивнула.
– Гадаю, що так, тату. Принаймні вона лишилася такою, як і була. Колись ти вірно підмітив – мама несповна розуму.
Дізнавшись, що Елізабет зникла, Александр пережив потужний удар і збагнув, що повністю від нього ніколи не оговтається. Майже всі ці двадцять три роки подружнього життя він звик вважати Елізабет більмом на оці – спокійною, акуратною та фригідною істотою, з якою він одружився з абсолютно хибних міркувань. Він винуватив себе, бо ці хибні міркування були його міркуваннями, а не її, він намагався виправити ситуацію. Але її антипатія до нього зачепила його за живе і дала поштовх його вчинкам, що ґрунтувалися на гордині, бундючності та самовпевненості. Любов до неї, яка виникла в нього невдовзі після того, як вони побралися, Елізабет відкинула, тому він пояснював незгоду, яка з часом дедалі більше затьмарювала їхні життя, поведінкою Елізабет та тим, що вона відкинула любов, яку він їй запропонував. І він запевнив себе, що його любов померла. А як вона могла не померти, коли він посадив її в такий неродючий ґрунт? І на якомусь відтинку часу він втратив правильне бачення подій, а помічав лише свій придушений імпульс підкоряти і панувати. Він увесь час звертався до крижаного стовпа. А хіба ж можна підкорити крижаний стовп? Ухопись за нього – і він розтане, перетворившись на те, що не можна утримати в руках.
