Текст книги "Дотик"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 39 страниц)

– Перепрошую, мадам, чи не хочете ви освіжитися після подорожі? – спитала місіс Самерс і провела Елізабет до туалету, що працював бездоганно.

Здавалося, ще ніколи в житті не була вона така вдячна за це запрошення: як і всім добре вихованим жінкам її епохи, Елізабет часто доводилося годинами терпіти неможливість випорожнити у сечовий міхур. Тому вона наважувалася випити лише кілька ковтків води перед всякою подорожжю – байдуже якою. Спрага призводила до зневоднення, концентрації сечі та появи каменів у нирках; жінки часто помирали від водянки – хвороби, спричиненої надмірним накопиченням рідини у тканинах тіла.

Після кількох чашок чаю, бутербродів та смачного тістечка Елізабет лягла спати така зморена, що ледь пам’ятала щось після того, як вона увійшла до особняка.

– Елізабет, якщо тобі не подобаються твої кімнати, скажи мені, будь ласка, де б ти воліла жити, – сказав Александр за сніданком, який подали до кімнати, кращої за яку Елізабет іще не доводилося бачити: стіни та стеля являли собою скляні шибки, з’єднані майже невидимим плетивом залізних рам, пофарбованих у білий колір; сама ж кімната була схожою на джунглі через численні пальми та папороті в діжках.

– Мені дуже подобаються мої кімнати, але ця подобається найбільше.

– Це оранжерея; у холодному кліматі вона рятує вразливі до морозу рослини від загибелі взимку.

На Александрові були «шкури» (як їх устигла крадькома охрестити Елізабет); недбало кинутий капелюх лежав на порожньому стільці.

– Ти кудись ідеш?

– Я – вдома, тому віднині ти аж до вечора нечасто мене бачитимеш. Місіс Самерс покаже тобі будинок, і ти обов’язково скажеш мені, що саме тобі в ньому не подобається. Цей особняк є твоїм набагато більше, аніж моїм, бо саме ти проводитимеш тут найбільше часу. Як я розумію, ти не граєш на фортепіано?

– Ні, не граю. Ми не могли собі дозволити фортепіано.

– Тоді я потурбуюся, щоб тебе навчили на ньому грати. Музика – одна з моїх пристрастей, тому тобі доведеться навчитися грати дуже добре. Ти вмієш співати?

– Мені ведмідь на вухо наступив.

– Що ж, поки я не знайду вчителя музики, тобі доведеться гаяти час за читанням книг та каліграфічними вправами. – Він нахилився, злегка цьомкнув її в щоку, насунув на голову капелюха і хутко зник, гучно кличучи свою економку – місіс Самерс.

Та невдовзі з’явилася, щоб показати «мадам» будинок, у якому їм трапилось небагато несподіванок – аж поки вони не дійшли до бібліотеки. Кожна кімната була пишно оздоблена у стилі сіднейського готелю, навіть форма чудових парадних сходів – і та вельми нагадувала готельні. У великій вітальні стояли арфа і повнорозмірний рояль.

– Настроювача привезли аж з Сіднея, коли рояль встановили у належному місці, – ото вже мені морока! Не дозволяють тепер його ані на волосинку зсунути, щоб витерти пилюку під ніжками, уявляєте?! – невдоволено пробурчала місіс Самерс.

Вочевидь, бібліотека була чимось на кшталт затишного куточка для Александра, бо була позбавлена дещо манірного вигляду, притаманного решті кімнат. У тих місцях, де її обшир не займали темні дубові полиці з книгами та зелені шкіряні крісла для відпочинку, виднілися клітчасті шпалери, драпіровки та килими. Але ж чому шпалери були у стилі, уподобаному Маррі, а не його рідними Драмондами? Драмондівські шпалери являли собою темно-червоні квадрати з численними зеленими й темно-синіми лініями – вражаючий візерунок, що відразу впадав у око. Тоді як шпалери, що виробляли Маррі, мали тьмяно-зелене тло, невиразно розділене на квадрати тонкими червоними та темно-синіми лініями. Елізабет уже встигла збагнути, що її чоловік віддавав перевагу речам бездоганно красивим та пишним, тож звідки тут узялися ці непоказні шпалери Маррі?

– Тут п’ятнадцять тисяч книжок, – зазначила місіс Самерс благоговійним голосом. – Містер Кінрос має книжки з усіх галузей і тем. – І додала, пирхнувши: – Але він не має жодної Біблії. Каже, що Біблія – це дурниці. Він безбожник.

Безбожник! Однак містер Самерс із ним відтоді, як вони разом прибули на якомусь кораблі, він і чути не хоче про те, щоб податися звідси геть. А я все сподіваюся, що звикну до роботи економки. Цей особняк будувався трохи більше від двох місяців. А тим часом я просто вела домашнє господарство у містера Самерса.

– А ви з містером Самерсом маєте дітей? – спитала Елізабет.

– Ні, – однозначно і якось неохоче відповіла місіс Самерс. Вона випростувалася і поправила свій бездоганно білий та накрохмалений фартух. – Сподіваюся, мадам, що ви будете задоволені моєю роботою.

– Не маю сумнівів, – приязно відповіла Елізабет і посміхнулася своєю найщирішою посмішкою. – А коли ви вели хазяйство у містера Самерса, то де мешкав містер Кінрос, поки не збудували його будинок?

Місіс Самерс кліпнула очима і відвела погляд убік.

– У готелі «Кінрос», мадам. Дуже комфортабельний заклад, до речі.

– Він є власником цього готелю?

– Ні, – коротко відказала місіс Самерс; і, хоч як Елізабет не старалася, їй не вдавалося розговорити економку на цю тему.

У міру того як вони просувалися до кухні, комори та винного льоху, господиня Кінрос-гаусу виявила, що решта слуг були китайцями. Коли Елізабет з місіс Самерс проходили повз них, вони посміхалися і вклонялися.

– Тут що, усі слуги чоловіки? – перелякано верескнула Елізабет. – Ви хочете сказати, що саме чоловіки прибиратимуть мої кімнати, пратимуть і прасуватимуть мою одіж? У такому разі, місіс Самерс, свою нижню білизну я пратиму сама.

– Не варто робити з мухи слона, мадам, – відказала економка, ніби то пусте. – Наскільки я пам’ятаю, оці китайські нехристі увесь час заробляють на життя пранням. Містер Кінрос каже, що вони перуть так добре, бо давно призвичаїлися прати шовк. А те, що вони чоловіки, не мусить вас бентежити, мадам. Це ж не білі чоловіки, а всього лише китайські нехристі.

Особиста служниця Елізабет прибула невдовзі після ленчу. Вона виявилася китаянкою, і, на думку Елізабет, такою вродливою, що аж дух перехоплювало. Тонка, як лозинка, а рот – наче бутон квітки. Хоча Елізабет до цього дня не доводилося бачити китайців, щось у зовнішності дівчини підказало їй, що в її жилах текла і європейська кров. Її очі нагадували формою мигдаль, але були ширшими та виразнішими, аніж у решти китайців, і мали чітко видимі повіки. Дівчина була вбрана у чорні шовкові брюки та жакет, а її волосся було забрано на потилиці традиційним «кінським хвостом».

– Дуже приємно бути у вас, мадам. Мене звуть Джейд – це як назва каменя яшма, – мовила китаянка, склавши руки човником біля грудей і знічено посміхаючись.

– Ти говориш без акценту, – зауважила Елізабет, яка за останній місяць чула багато вимов, при цьому не здогадуючись, що її шотландський акцент був настільки сильний, що співрозмовники інколи не розуміли її. Джейд говорила як жителька колонії – трохи іст-лондонського кокні вперемішку з північноанглійською та ірландською вимовами. Окрім того, було в її вимові іще щось виразно місцеве.

– Мій батько прибув з Китаю двадцять три роки тому і зустрів мою матір, ірландку. Я народилася на золотих родовищах Баларат, мадам. Відтоді ми завжди перебиралися туди, де видобувалося золото, але тато зійшовся з міс Рубі, наші мандри скінчилися. Коли народилася Півонія, моя мати втекла з кавалеристом армії Її Величності королеви Вікторії. Тато каже, що то був голос крові. Свої сходяться зі своїми ж. А мені здається, що вона втомилася народжувати дівчат. Нас аж семеро.

Елізабет спробувала придумати у відповідь щось утішне.

– Я не буду аж надто суворою господинею, Джейд, це я тобі обіцяю.

– О, будьте настільки суворою, наскільки вам подобається, міс Лізі, – весело відповіла Джейд. – Я була служницею міс Рубі, і після неї мені вже нічого не страшно.

Ага, отже, ота Рубі була жінкою крутої вдачі.

– А хто зараз їй прислужує?

– Моя сестра, Перлина. А коли вона набридне міс Рубі, то є іще Жасмин, Півонія, Шовкова Квітка і Квітка Персика.

Від місіс Самерс Елізабет дізналася, що Джейд мала жити в сараї на подвір’ї.

– Це негарно, – твердо заявила Елізабет, сама дивуючись своїй безрозсудній сміливості. – Джейд – красива молода жінка, і її слід берегти. Їй можна переїхати до кімнати гувернантки – допоки мені не знадобиться гувернантка. А китайські слуги-чоловіки теж мешкають у сараї?

– Вони мешкають у місті, – жорстко і стримано відповіла місіс Самерс.

– А з міста вони їдуть сюди у вагонетці?

– Іще чого не вистачало, мадам! Вони йдуть сюди зміїною стежкою.

– А містер Самерс в курсі про те, як ви ведете господарство, місіс Самерс?

– Це не його справа, бо економка тут – я! Ті чоловіки – китайці, які позбавляють роботи білих людей!

Елізабет пирхнула:

– Я ніколи не чула, щоб біла людина, хоч якою б нужденною вона не була, мала бажання бруднити свої руки об брудну одіж інших людей, щоб заробити цим на життя. У вас колоніальний акцент, тож я припускаю, що ви народилися й виросли в Новому Південному Уельсі, але я попереджаю вас, місіс Самерс, що не потерплю расової упередженості в цьому домі.

– Вона доповіла про мене містеру Кінросу, – гнівно кинула місіс Самерс своєму чоловікові, – і той страшенно на мене розлютився! Тому Джейд мешкатиме у кімнатах гувернантки, а слуги-китайці приїжджатимуть сюди на вагонетці! Це просто жах!

– Інколи, Меґґі, ти верзеш дурниці, – зауважив містер Самерс.

Місіс Самерс заціпеніла.

– Усі ви – зграя безбожників, а містер Кінрос – найгірший з них! Спочатку живе з отією жінкою, а потім бере – і привозить сюди дівчинку, яка йому в доньки гордиться!

– Стули пельку, жінко! – відрізав містер Самерс.

Спочатку Елізабет було важко зайняти увесь свій час; після розмови з місіс Самерс вона відчула до цієї жінки таку неприязнь, що стала її уникати.

Бібліотека, попри всі ті п’ятнадцять тисяч книжок, не надто її втішала; там було повно книжок на теми, які її не цікавили, – від геології та машинобудування до способів обробляння золота, срібла, заліза та сталі. Цілі полиці були заставлені звітами різних комісій, а ще більше книг мали назву на кшталт «Англійське право». І ніяких тобі романів. Усі праці про Александра Македонського, Юлія Цезаря та інших знаменитих людей, про яких розповідав її чоловік, були грецькою, латиною, італійською або ж французькою – який же освічений був Александр! Але Елізабет усе ж надибала спрощені перекази деяких міфів у книзі Гібона «Занепад та крах Римської імперії»; а ще їй трапилося повне зібрання творів Шекспіра. Міфи читалися із захватом, твори Шекспіра – йшли складно.

Александр заборонив їй ходити до церкви Святого Андрія (шпилястої англіканської церкви з червоної цегли), поки вона трохи не обживеться, і Елізабет здалося, що в місті Кінрос немає мешканців, з якими їй хотілося б спілкуватися. У неї в душі почала зріти підозра, що чоловік навмисне хотів ізолювати її від простого люду і приректи на самітництво на високій горі. Наче вона була якоюсь таємницею, котру слід усіляко оберігати.

Але оскільки Александр не заборонив їй ходити пішки, вона стала гуляти, обмежуючись спочатку територією довкола маєтку, а потім наважилася відходити й далі. Вона знайшла зміїну стежку і пройшла нею аж до уступу, де знаходилися копри розроблюваної копальні, але так і не знайшла зручного місця, звідки могла б непоміченою спостерігати за роботами. Після цього Елізабет почала поволі заглиблюватись у таємниці лісу, виявивши в ньому чарівний світ схожих на мереживо папоротей, порослих мохом лощин, товстелезних дерев зі стовбурами яскраво-червоного, рожевого, кремового, блідо-блакитного та коричневого кольорів. Усюди пурхали зграйки небачено-красивих пташок – папуг усіх кольорів райдуги, вертких пташок, які дзеленчали наче дзвіночки, пташок, що співали мелодійніше за солов’їв. Затамувавши подих, Елізабет спостерігала, як стрибають з каменя на камінь маленькі кенгуру, – перед нею неначе ожили ілюстрації з книги про природу.

Зрештою вона зайшла так далеко, що почула гуркіт води і виявила чистий та потужний потік, що стрибав униз глибочезним схилом, спочатку до лісу, а потім – до залізних джунглів міста Кінрос, що розкинулося внизу. Контраст був різким та моторошним: рай, що був побіля водоспаду, біля підніжжя гори перетворювався на огидні купи породи, уламки, отвори, насипи та траншеї. А ріка внизу ставала такою ж брудною та огидною, як і пейзаж довкола.

– Бачу, ти знайшла водоспади, – почувся голос Александра.

У Елізабет від подиву перехопило подих, і вона різко обернулася, крутнувшись на місці.

– Ти налякав мене!

– Не так сильно, як налякала б змія. Будь обережною, Елізабет. Тут повно змій, і укус деяких з них буде смертельним для тебе.

– Так, я про це знаю. Джейд попередила мене про них і навчила, як їх відлякувати, – сильно тупнути ногою.

– Еге ж – якщо вчасно помітити змію. – Александр підійшов до неї і став поруч. – Отам, унизу – свідчення того, на що здатна піти людина, щоб заграбастати собі золото, – мовив він. – Перед тобою – справжнісіньке промислове виробництво золота. Цілі два роки ми не могли вийти на золоті розсипи. І я особисто більше за інших відповідальний за отой безлад і розгардіяш, що ти бачиш унизу. Я був тут іще за півроку до того, як до великого світу просочилася звістка про знайдене в оцій маленькій, як ручай, притоці ріки Аберкромбі золото. – Александр узяв її під руку і повів геть. – Ходімо, я хочу, щоб ти познайомилася з учителем гри на фортепіано. До того ж, – вів він далі, – мушу вибачитися, що не завіз до бібліотеки книг, які тобі подобаються. Я мав про це здогадатися наперед. Саме зараз я займаюся тим, що виправляю цю помилку.

– А ти певен, що мені слід навчитися грати на фортепіано?

– Якщо ти бажаєш зробити мені приємне, то так. Ти ж бажаєш зробити мені приємне?

«А й справді – бажаю чи ні? – спитала себе Елізабет. – Я тільки й бачу його, що в ліжку. Він навіть не завдає собі клопоту з’являтися додому на обід».

– Звичайно, – відповіла вона.

Міс Теодора Дженкінс мала одну рису, спільну з Джейд: вона перебиралася зі своїми батьками з місця на місце туди, де видобувалося золото. Том Дженкінс помер від цирозу печінки через пияцтво, коли вони дісталися Софали – золотодобувного містечка на ріці Турон, і його некрасива й сором’язлива донька залишилася без даху над головою та без засобів для існування. Спочатку вона влаштувалася до пансіону і працювала там офіціанткою, мила посуд і застилала постіль; ця робота забезпечила їй дах над головою та засоби до існування, хоча заробляла вона лише шість пенсів на день. Оскільки міс Теодора Дженкінс була людиною набожною, церква стала для неї великою втіхою, особливо після того, як священик виявив її непересічне вміння грати на органі. Згодом родовище в Софалі виснажилося, вона перебралася до Батерста, де Констанція Дьюї побачила її оголошення в місцевій газеті «Батерст фрі прес» і привезла її до себе додому, в Данлі, щоб навчати своїх доньок гри на фортепіано.

Коли остання з дочок Дьюї поїхала до пансіону в Сіднеї, міс Дженкінс повернулася до Батерста і знову взялася за важку й невдячну справу – навчати гри на фортепіано, час від часу підробляючи також швацькою роботою. А потім з’явився Александр і запропонував їй житло в маленькому будиночку в Кінросі та пристойну платню за те, що вона щодня даватиме його дружині уроки гри на фортепіано. Страшенно вдячна за таку пропозицію, міс Дженкінс погодилася негайно ж.

Хоча їй не виповнилося й тридцяти, вона мала вигляд на всі сорок, головним чином через постійне перебування під палючим сонцем – її шкіра змарніла і вкрилася сіткою тоненьких зморшок. Своїм музичним обдаруванням міс Дженкінс завдячувала матері, яка навчила її читати ноти і намагалася знайти для неї фортепіано скрізь, куди б їх не закидала доля золотошукачів.

– Мама померла наступного дня після того, як ми прибули до Сафали, – сказала міс Дженкінс, – а тато помер рік по тому.

Таке кочове життя чимало здивувало і зацікавило Елізабет, якій ніколи не доводилося бувати більш ніж за п’ять миль від домівки, допоки її не «виписав» до Австралії Александр. Це так важко для жінок! Тому не дивно, що міс Дженкінс була така вдячна Александру за його запрошення!

Тієї ночі Елізабет сама пригорнулася до чоловіка і, поклавши голову йому на плече, міцно поцілувала в шию.

– Спасибі тобі, – мовила вона.

– Спасибі – за що? – спитав він.

– За те, що виявив добросердя до бідолашної міс Дженкінс. Обіцяю, я навчуся дуже добре грати на фортепіано. Що-що, а це я тобі обіцяю.

– Є ще одне, що ти могла б для мене зробити.

– Що саме?

– Зняти свою нічну сорочку. Я хочу відчувати дотик твоєї шкіри.

Застукана зненацька, Елізабет підкорилася. «Акт» уже став надто звичним і не викликав у неї колишньої сором’язливості та ніяковості, але їй було байдуже – торкається шкіра до шкіри чи ні. Однак для нього ця ніч означала явну перемогу.

Але ж як важко було навчитися грати на фортепіано! Попри те що Елізабет мала певний хист, давалося взнаки те, що в її родині ніхто не музикував. Тому для неї це навчання означало початок повністю з нуля, навіть у таких елементарних речах, як різновиди музики, її структура й термінологія. День за днем, спотикаючись та падаючи, поволі просувалася вона вперед – чи вдасться їй коли-небудь зіграти самостійно хоч простеньку мелодію?

– Так, удасться, але спочатку ваші пальці мають стати більш гнучкими та моторними, а ваша ліва рука має призвичаїтися робити рухи, відмінні від тих, що їх робить ваша права рука. Ваш слух має розрізняти чітке звучання кожної ноти, – навчала Теодора. – А тепер – усе спочатку, Елізабет. Ви робите успіхи, запевняю вас.

За тиждень вони відійшли від формальності, стали звати одна одну по імені й установили такий порядок занять і спілкування, який значно полегшив тягар самотності, від якої страждала Елізабет. Кожного буденного дня Теодора приїздила на вагонетці о десятій ранку, і вони займалися музичною теорією аж до ленчу, який подавали до оранжереї. Потім вони йшли до рояля і займалися нескінченними гамами. О третій Теодора поверталася на вагонетці до Кінроса. Інколи вони прогулювалися в парку; одного разу навіть спустилися вниз зміїною стежкою, і Теодора показала Елізабет, де знаходиться її маленький будиночок, – він їй дуже подобався, і вона ним страшенно пишалася.

Але Теодора не запросила Елізабет в гості, а Елізабет була надто розважливою, щоб самій напрошуватися. У цьому питанні Александр був непохитним: його дружина під жодним приводом не мусила відвідувати місто Кінрос.

Пропустивши другі місячні поспіль, Елізабет зрозуміла, що завагітніла, бо знала про це з розповідей Мері. Чого вона не знала – це як повідомити Александру. Клопіт полягав у тому, що вона і досі до пуття його не знала, та й він був не з тих, про кого хотілося б щось дізнатися. І хоч як би вона не намагалася розкласти по поличках свої страхи та раціонально їх обміркувати, Александр бовванів у її уяві як відсторонена владна постать, до того ж увесь час він був надзвичайно зайнятий – вона навіть не знала, про що з ним можна поговорити! Тож як вона мала повідати йому цю новину, котра наповнювала її радістю – радістю, яка не мала стосунку ані до «акту», ані до самого Александра? І хоч як би Елізабет не крутила цю думку в голові, їй ніяк не вдавалося знайти потрібні слова.

За два місяці після приїзду до Кінроса вона вже грала своєму чоловікові на фортепіано Бетговенове «До Елізи» – саме тоді, коли він несподівано заявився додому, щоб пообідати. Її гра викликала у нього захват – і недаремно: Елізабет навмисне чекала того часу, коли зможе грати, щоб не фальшивити.

– Прекрасно! – скрикнув він, підхопив її на руки і сів у крісло, всадовивши дружину собі на коліна. Потім Александр задумливо прикусив губу і прокашлявся. – Я хочу дещо у тебе спитати.

– Що? – озвалася Елізабет, гадаючи, що чоловік почне розпитувати про її музичні вправи.

– Уже два з половиною місяці, як ми одружені, а в тебе немає місячних. Ти вагітна, люба моя?

Затамувавши подих, Елізабет обхопила чоловіка руками.

– Так, так! Я вагітна, просто не знала, як тобі про це сказати.

Александр ніжно поцілував її.

– Я кохаю тебе, Елізабет.

Якби оця інтерлюдія тривала – Елізабет у нього на колінах, а він увесь охоплений ніжністю, – якби він лише обмежився радісним захватом з приводу звістки про майбутню дитину, з приводу того, що його дружина, вчорашня дитина, невдовзі народить дитину йому, – хтозна, як би склалося подальше життя Елізабет і Александра?

Але раптом він рвучко поставив її на ноги, а сам підвівся – з похмурим обличчям та сердитим поглядом, і Елізабет перелякалася – чи не роздратувала вона його якимось словом чи жестом? Елізабет затремтіла й інстинктивно зіщулилася в його руках, що досі конвульсивно стискали її.

– Оскільки ти носиш у собі мою дитину, то мені настав час сказати тобі дещо про себе, – суворо мовив Александр. – Я – не з родини Драмондів. Тільки спокійно і без крику! Дай мені сказати! Я – не брат тобі, Елізабет. Я просто далекий родич по лінії Маррі. Моя мати була з родини Маррі, але я й гадки не маю, хто був моїм справжнім батьком. Дункан Драмонд дізнався, що моя мати зустрічається з якимось іншим чоловіком, дізнався з тієї простої причини, що вона вже рік не бажала з ним спати, але завагітніла дитиною, до появи якої він не мав жодного стосунку. Коли він звинуватив її в подружній зраді і став вимагати викласти все начистоту, вона відмовилася назвати ім’я чоловіка; сказала лише, що покохала його і через те не могла спати з Дунканом, якого ніколи не любила. Вона померла при пологах і забрала свою таємницю у могилу. А Дункан був надто гордий, щоб сказати, що я – не його син.

Елізабет слухала, розриваючись між полегшенням через те, що Александр сердився не на неї, та страхом, якого на неї нагнала щойно почута історія. Але більша частина її єства не могла збагнути, навіщо він навмисне зруйнував отой прекрасний момент обіймів, момент єднання почуттів? Хтось старший та досвідченіший спитав би на її місці, чи не можна було б відкласти цю новину на якийсь інший день, але все, на що спромоглася в ту мить Елізабет, – це збагнути, що диявол в Александрі був сильніший за коханця. Її дитина була для нього менш важливою, аніж його прихована незаконнонародженість.

Аби не мовчати, вона вигукнула:

– О Александре! Бідна твоя мати! Що ж то був за чоловік, який дозволив їй отак померти?

– Не знаю, хоча я не раз про це запитував себе, – відповів він іще суворішим голосом. – Усе, що я можу сказати, – це те, що той чоловік більше переймався власного шкурою, ніж моєю матір’ю чи мною.

– А може, його на той час уже не було на світі, – припустила Елізабет.

– Не думаю, – відказав Александр. – У всякому разі, моє дитинство минуло в стражданнях, які я терпів від чоловіка, якого вважав своїм батьком; і я ніяк не міг збагнути, чому ж він завжди невдоволений мною і що я маю зробити, щоб його задобрити. Звідкись у мені взялася віслюча впертість, яка не дозволяла принижуватися та благати, хоч як би сильно Дункан мене не бив і хоч які б жахливі речі не змушував робити. Я просто ненавидів його. Ненавидів його!

«І ця ненависть досі керує твоїми вчинками, вона панує над тобою, Александре Кінрос», – подумала Елізабет.

– А як же ти про все це дізнався? – спитала вона, сама злякавшись власної сміливості.

– Коли приїхав Маррі, щоб перебрати церкву, Дункан знайшов у ньому споріднену душу. З першого ж дня вони потоваришували, і Дункан, напевне, відразу ж розповів Марpi історію про моє походження. На той час я вже звик майже увесь час проводити в домі у пастора, навчаючись у доктора МакҐреґора, – Дункан не міг піти проти свого священика, – і тому наївно припустив, що так буде і при Маррі. Але той заборонив мені з’являтися у себе і сказав, що потурбується про те, щоб я ніколи не поступив до університету. В очах у мене потемніло, і я його ударив. Ну, зламав йому щелепу, а він примудрився-таки презирливо плюнути мені, що я – байстрюк, що моя мати була звичайною повією і що я потраплю до пекла за те, що моя мати і я скоїли з Дунканом.

– Яка жахлива історія! – мовила Елізабет. – Саме тому ти і втік, наскільки я розумію.

– Так, тієї ж ночі.

– А твоя сестра по-доброму до тебе ставилася?

– Вініфред? Так, певним чином так, але вона на п’ять років старша і вже була заміжньою на той час, коли стала відомою правда. Здається мені, що вона й досі нічого про це не знає. – Нарешті Александр відпустив Елізабет зі своїх рук. – Зате тепер про це знаєш ти.

– Так, тепер – знаю, – повільно мовила вона. – Тепер знаю. Відтоді як я тебе зустріла, я відразу ж відчула, що тут щось не так, – ти поводився не так, як ті Драмонди, яких я знала. – Вона зобразила посмішку, витягнувши її з якогось вмістилища внутрішньої сили та незалежності, про яке вона навіть і не здогадувалася. – Якщо чесно, то ти нагадав мені Диявола – своєю бородою та бровами. Я страшенно тебе боялася.

Це зізнання породило сміх та спантеличений погляд.

– У такому разі бороду доведеться негайно зголити, але з бровами буде складніше. Принаймні не буде сумнівів стосовно батька майбутньої дитини.

– Які там сумніви, Александре? Я приїхала до тебе незайманою.

Замість відповіді він взяв її за праву руку, поцілував, а потім повернувся і вийшов з кімнати. Коли вона лягла спати, його в ліжку не було, і тієї ночі він так і не з’явився. Елізабет лежала в темряві з широко розкритими очима і тихо плакала. Чим більше вона дізнавалася про свого чоловіка, тим менше вірила в те, що коли-небудь зможе його покохати. Над ним панувало його минуле, а не майбутнє.